Вишкіл та виховна робота в українських військах періоду визвольних змагань 1917-1920 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

Спеціальність: 20.02.22 - військова історія

УДК 355.5:947.7

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ВИШКІЛ ТА ВИХОВНА РОБОТА В УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬКАХ ПЕРІОДУ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ І9І7 - І920 років

КРИВИЗЮК Леонід Петрович

Львів - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Інституту гуманітарної освіти Національного університету "Львівська політехніка".

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент Катиренчук Борис Антонович, начальник Військового інституту при Національному університеті “Львівська політехніка”.

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор Трофимович Володимир Васильович, завідувач кафедри Національного університету “Острозька академія”,

кандидат історичних наук, доцент Якимович Богдан Зіновійович, директор наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Ів. Франка

Провідна установа - Національна академія оборони України, кафедра історії війн та воєнного мистецтва (м. Київ).

Захист відбудеться 18 травня 2001р., о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” за адресою: м.Львів-13, вул. С.Бандери, І2, корп. 4, ауд. 204.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: м.Львів-13, вул.Професорська, 1

Автореферат розісланий 17 квітня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 доц. Гусєв В.І.

АНОТАЦІЯ

Кривизюк Л.П. Вишкіл та виховна робота в українських військах періоду визвольних змагань 1917 - 1920рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. Національний університет “Львівська політехніка”, Львів, 2001.

В дисертації розглядається становлення системи військового вишколу та виховання в українській армії на різних етапах її діяльності у 1917 - 1920рр. Основну увагу приділено роботі вищих державних і військових структур по налагодженню формування національних військових кадрів та їх ідейно-патріотичного виховання, створенню системи військової освіти. В контексті військового будівництва це сприяло утвердженню суверенітету Української держави. Історичний досвід військового вишколу та національно-патріотичного виховання в період визвольних змагань сприяв продовженню національно-визвольної боротьби українського народу, а також є актуальним для сучасного реформування Збройних сил України.

Ключові слова: Українська держава, визвольні змагання, українська армія, військовий вишкіл, патріотичне виховання.

ANNOTATION

Kryvyziuk L. P. Training and Educational Work in the Ukrainian Troops in the Period of Struggle for Liberation in 1917- 1920.-Typescript.

Candidate dissertation nominating for the Degree of Candidate of Arts in History in the specialization 20.02.22 - Military History. “Lviv Polytechnic” National University, Lviv, 2001.

The subject matter of the dissertation is the formation of the system of training and education in the Ukrainian army at different phases of its activity in the years of 1917-1920. The author is focusing on work of the supreme state administration and military command agencies in regulating the formation of the national military professional personnel, their ideological and patriotic education, and cheating the system of military training and education. In terms of building the defense system of the state, that promoted to the consolidation of sovereignty of the Ukrainian state. The historical experience obtained in the period of struggle for liberation in training and education of the military personnel in national patriotic spirit helped to continue the national liberation efforts of the Ukrainian people. It remains topical for modern reforms in the Armed Forces of Ukraine.

The key words and phrases are: the Ukrainian state, struggle for liberation, the Ukrainian army, military training, patriotic education.

АННОТАЦИЯ

Кривизюк Л.П. Боевая подготовка и воспитательная работа в украинских войсках в период национально-освободительной борьбы 1917-1920 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 - военная история. - Национальный университет “Львовская политехника”, Львов, 2001.

Диссертация посвящена исследованию деятельности государственных органов власти и военных учреждений Украины в 1917 - 1920 гг. по созданию системы боевой подготовки и воспитания личного состава украинской армии, ее офицерского корпуса периода борьбы за восстановление национальной государственности.

Опыт национального военного строительства 1917 - 1920гг. наглядно подтверждает, что ключевым фактором полноценного функционирования вооруженных сил является внимательное отношение к профессиональной подготовке их личного состава и одновременно воспитания в духе патриотизма и приверженности государственной идее.

На рубеже 1917-1918гг. начинается создание украинской регулярной армии и одновременно становление национальной системы обучения и воспитания войск. Ее особенность состояла в том, что она не сразу приобрела четко определенные черты. Центральная Рада, как высший государственный орган Украины, считая, что в обозримом будущем армия как общественный институт себя изживет, не уделяла должного внимания военному строительству. Систематического обучения войск почти не проводилось. Воспитательной работе в армейской среде уделялось больше внимания. Она имела яркое национально-патриотическое направление. Несмотря на то, что закладываемые основы воспитательной системы сыграли положительную роль, так как благоприятствовали утверждению в среде сотен тысяч молодых людей национального самосознания, чувства ответственности перед государством, она все же не достигла намеченной цели, поскольку не обеспечила сохранения в украинских частях высокого боевого духа. Значительный ущерб боеспособности войск, их обучению и воспитанию нанесла недооценка руководством страны роли офицера. Отмена офицерских званий, политика устранения их из войск, проводимая Центральной Радой, имела пагубные последствия для армии Украинской Народной Республики.

Новый этап в создании основ системы подготовки и воспитания войск охватывает период гетманства П.Скоропадского /29 апреля - 14 декабря 1918г./.

Как профессионал П. Скоропадский значительное внимание уделял качеству подготовки офицерских кадров. Для этого был разработан основательный план создания национальной системы военного образования, предусматривавший открытие Военной академии и ряда других военных учебных заведений для подготовки офицеров всех видов Вооруженных сил Украины.

Должное внимание уделялось и разработке украинской военной терминологии, национальных армейских уставов, а также порядку присвоения офицерских званий.

Немецко-австрийское военное присутствие в Украине, вмешательство Германии и Австро-Венгрии в её внутренние дела лишили гетмана П. Скоропадского возможности воплотить в жизнь намеченные планы. Поэтому он был вынужден сосредоточить свое внимание прежде всего на теоретических вопросах военного строительства, а не на их практической реализации. По существу, ему удалось создать лишь кадры будущей армии.

Несмотря на то, что военное строительство в этот период возглавили высококвалифицированные специалисты, следствием чего стало улучшение ведения боевой подготовки войск, в то же время ощущалось почти полное отсутствие концепции воспитательной работы в войсках. В этом гетману П.Скоропадскому не удалось обеспечить согласованности сугубо боевой подготовки войск с воспитательным процессом.

В диссертации рассматриваются особенности боевого обучения и воспитательной работы в частях Галицкой армии. В значительной степени их облегчало наличие приобретенного западно-украинскими военно-патриотическими обществами начала ХХ в. опыта в подготовке молодежи к армейской службе, прежде всего в Легионе Украинских сечевых стрельцов, ставшего основой Галицкой армии. За небольшой срок военно-политическому руководству Западной Украинской Народной Республики удалось создать боеспособную и дисциплинированную армию. Отмечается, что боевое обучение и воспитательная работа в Галицкой армии составляли единую систему, благотворно влияющую на ее боеспособность. Её главными чертами стали: профессионализм процесса боевой подготовки личного состава, достаточно эффективная в условиях войны подготовка офицерского корпуса, хорошо продуманная идейно-воспитательная работа.

Формирование системы боевой подготовки и воспитательной работы в частях украинской армии приобрело определенное направление в период 1919 - 1920 гг. Руководство страны рассматривало ее в качестве отдельного элемента военного строительства. На должный уровень был восстановлен авторитет офицера. Значительную работу по национально-патриотическому воспитанию армии развернули Министерство прессы и пропаганды Украинской Народной Республики, Информационное бюро армии, Главная культурно-просветительская управа при Генеральном штабе армии.

Особенность боевой подготовки войск состояла в том, что она была не в состоянии через изменения на фронте, а также из-за отсутствия тыла приобрести постоянный характер и велась в резервных фронтовых частях. В целом, боевая подготовка и воспитательная работа в частях украинской армии 1919 - 1920 гг. имела положительные результаты. Несмотря на тяжелые поражения от превосходящих сил противника, моральное состояние армии было сохранено.

На основании проанализированного исторического опыта высказаны рекомендации по его использованию на современном этапе.

Ключевые слова: Украинская держава, национально-освободительная борьба, украинская армия, боевая подготовка, патриотическое воспитание.

вишкіл виховання військо армія

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процес розбудови та реформування Збройних сил України на сучасному етапі їх розвитку закономірно викликає інтерес до вивчення вітчизняного історичного досвіду, пошуку певних аналогій, котрі можна було б використати при вирішенні сучасних актуальних завдань, особливо вишколу та виховання армійського особового складу. Безпосереднє відношення до з'ясування цього питання має період визвольних змагань 1917 - 1920 років, в ході яких відродження національних Збройних сил стало одним із вирішальних чинників боротьби за відновлення державності України.

Серед найвідповідальніших завдань, що постали у той час перед керівництвом молодої Української держави, була організація захисту її суверенітету. Його гарантом могла виступити лише добре озброєна, вишколена, морально стійка армія. Якщо матеріально-технічне забезпечення армії здійснювалось без надмірних зусиль, адже після краху Російської та Австро-Угорської імперій українська армія успадкувала від них достатню кількість військового спорядження, то підготовка висококваліфікованих та патріотично налаштованих військових кадрів була справою тривалого часу і вимагала мирної обстановки. Але ледве здобувши суверенітет, країна впродовж трьох років з кінця 1917 по 1920 рік змушена була вести безперервну збройну боротьбу проти агресорів - більшовиків та білогвардійців на сході та Польщі на заході. На чільне місце висунувся фактор ідейного виховання армії, прищеплення кожному її воякові почуття відповідальності за оборону та безпеку своєї Батьківщини.

Глибоке та всебічне вивчення проблеми становлення вишкільно-виховної роботи в українських військах періоду 1917 - 1920 років нині має важливе наукове і суспільно-політичне значення, бо сприяє об'єктивному висвітленню періоду в історії України, пов'язаного з відродженням національної військової традиції та українського військового будівництва, його місця та ролі у боротьбі українців за незалежність, дає можливість з'ясувати місце армії у системі багатопартійного суспільства, методи та засоби, за допомогою яких можна виховувати національні Збройні сили в дусі відданості державі, забезпечувати високий фаховий рівень їх підготовки.

Оскільки дисертаційна проблема у вітчизняній історіографії вивчена недостатньо, то її дослідження є актуальним і потребує ґрунтовної розробки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної роботи з історії українських Збройних сил, що проводиться кафедрою історії України, науки і техніки Інституту гуманітарної освіти Національного університету “Львівська політехніка”, відповідає науковим програмам Військового інституту при Національному університеті “Львівська політехніка”.

Об'єкт дослідження - діяльність державних та військових органів влади по створенню вишкільної та виховної системи у військах, практична діяльність армійського командування на місцях з підготовки офіцерського та рядового складу для служби в армії, виховання його в дусі національної свідомості та державного патріотизму.

Предметом дисертаційного дослідження є висвітлення вишкільної та виховної роботи в регулярних частинах української армії 1917 - 1920 рр.

Хронологічні рамки дослідження - березень 1917 - листопад 1920 року - дають змогу простежити процес виникнення і розвитку національної вишкільної та виховної системи в регулярних українських військах, дати їх порівняльну характеристику, вказати на її позитивні та негативні аспекти щодо конкретно-історичної ситуації.

Територіальні рамки дослідження охоплюють українські землі, на теренах яких протягом 1917 - 1920 рр. проходив процес створення національних Збройних сил, що брали участь у захисті державного суверенітету України.

Мета і завдання дисертаційної роботи полягають у ґрунтовному вивченні становлення національної вишкільної та виховної системи у військах як однієї з важливих складових українського військового будівництва 1917 - 1920 рр., фактору, що корінним чином впливав на боєздатність Збройних сил України.

Для досягнення поставленої мети дисертант висунув перед собою такі завдання:

дослідити діяльність вищих державних і військових структур по налагодженню вишколу та виховання особового складу військ;

розглянути практичну роботу командного складу армії по забезпеченню фахової підготовки військ;

висвітлити ідейно-виховну роботу серед військ, зміст, форми, методи її проведення та результати;

простежити спроби створення в Україні системи військової освіти для підготовки національних офіцерських кадрів;

проаналізувати історичний досвід та уроки вишкільної та виховної роботи в українських військах в 1917 - 1920 рр.

Методологічною основою дисертації є принцип об'єктивності та історизму. У своєму дослідженні автор використовував аналітично-порівняльний метод та проблемно-хронологічний підхід до викладення матеріалу.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота - одна з небагатьох у вітчизняній історіографії спроб комплексного дослідження вишколу та ідейно-виховної роботи в регулярних українських військах періоду визвольних змагань 1917 - 1920 рр., її ролі у забезпеченні боєздатності армії, а також впливу державної ідеології на вишкіл та виховання особового складу Збройних сил.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що висновки і рекомендації можуть бути творчо використані у вирішенні окремих питань вишкільно-виховної роботи у військах на сучасному етапі. Передусім це стосується підготовки офіцерських кадрів.

Матеріали дисертації можуть бути основою у розробленні лекційних курсів, методичних розробок та рекомендацій як у системі військової освіти, так і безпосередньо у виховній роботі з солдатами і офіцерами Збройних сил України.

Особистий внесок здобувача. Автор практично вперше поставив за мету дослідження військового вишколу та патріотичного виховання в українській армії і зробив спробу вирішити проблему їх впливу на військове будівництво відновленої української державності в роки визвольних змагань 1917-1920 рр.

Апробація дослідження. Дисертація апробована на кафедрі історії України, науки і техніки Національного університету “Львівська політехніка”. Її основні положення викладені у п'яти публікаціях автора і у виступах на наукових конференціях. Певний фактичний матеріал даного дослідження автор використовував у науково-методичній і педагогічній діяльності у Військовому інституті при Національному університеті “Львівська політехніка”.

Структура роботи. Дисертаційна робота написана за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, 7 додатків та списку використаних джерел і літератури. Всього у дисертації 194 стор. Список використаних джерел містить 227 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено хронологічні рамки, предмет і об'єкт дисертаційного дослідження, поставлено мету і завдання роботи, розкрито наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі - “Історіографічний огляд та джерельна база дослідження” - розглянутий стан наукової розробки теми дисертації. Відзначено, що дослідження становлення національної вишкільної та виховної роботи в українських військах періоду національної революції 1917 - 1920 рр. до теперішнього часу не було об'єктом наукових розробок вітчизняних істориків. Певною мірою, розглядаючи проблеми національного військового будівництва, збройної боротьби за незалежність України, дослідники змушені були тільки побічно торкатися питань організації військового вишколу та виховання особового складу.

На даний аспект проблеми звертали увагу самі учасники збройної боротьби 1917 - 1920 рр. Особлива увага приділялася вихованню переконливої, але свідомої дисципліни українського вояка. Власне, вже у 20-30-х роках з'явилося чимало праць, які певною мірою висвітлювали організацію вишколу в українських військах і національно-патріотичного виховання вояків. Найбільшої уваги цій проблематиці приділено у працях вищих офіцерів української армії, які обіймали чільні командні посади і були причетні до розробки системи вишколу та основ національно-патріотичної роботи у військах (М. Капустянський, В. Сальський, В. Снігарів та ін.), що відображають еволюцію поглядів на цю проблему висококваліфікованих командирів і начальників військових формувань молодої української армії, цивільних фахівців, їх прагнення, використовуючи набутий попередній досвід, закласти підвалини національної системи підготовки військових кадрів.

Окреме місце у дослідженні дисертаційної проблеми належить працям С. Петлюри. У його статтях порушено цілу низку концептуальних положень військового будівництва 1917 - 1920 рр. в Україні, що заклали підвалини національної військової доктрини.

У працях колишніх вояків Української Галицької армії особливий акцент робиться на висвітленні національно-патріотичного виховання вояків. При цьому часто звертається увага на такий його аспект, як роль січових стрільців і галицьких вояків загалом, у національно-просвітницькій діяльності серед широких верств українського населення як Галичини, так і Наддніпрянщини, що мало стати надійним резервом поповнення лав національних Збройних сил. При цьому наголошується на утвердженні ідеї соборності, яку несла українська армія.

Важливі аспекти бойової підготовки військ, їх національно-патріотичного виховання розглядаються у працях Л. Дещинського, В. Голубка, Я. Тинченка Дещинський Л.Є. Революційні події на Південно-Західному, Румунському фронтах і Чорноморському флоті в 1917 - лютому 1918 р. - Львів, 1982. - 386 с.; Його ж. Діяльність Центральної Ради з відновлення державності українського народу // Вісник Державного університету “Львівська політехніка” “Держава та армія”. - 1988. - № 334. - С. 11-24; Його ж. З історії створення Збройних сил Української Народної Республіки (березень 1917 - березень 1918 рр.) // Вісник Державного університету “Львівська політехніка”. Держава та армія. - 1998. - № 334. - С. 3-13; Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917 - 1918 рр. - Львів, 1997. - 288 с.; Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 - березень 1918). - Київ-Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, 1996. - 371 с..

Найповніше питання бойової підготовки і виховання особового складу військ відображено у роботах Р. Дашкевича, С. Ріпецького, Л. Шанковського.

Особливістю української військової історіографії радянського періоду було те, що головне своє завдання вона вбачала в обґрунтуванні закономірностей встановлення більшовицько-радянського режиму, огульному запереченні і, по суті, цілеспрямованій фальсифікації щодо організації військового вишколу і патріотичного виховання в українських частинах.

З відновленням незалежності України розпочався новий етап у розвитку національної військової історіографії. Серед праць цієї проблематики можна назвати колективну монографію “Історія українського війська”, в якій вміщені матеріали про відзнаки української армії, становлення національної нагородної системи, що були важливим елементом виховної роботи у військах.

Деякі питання військового вишколу та патріотичного виховання в частинах української армії висвітлюються у дисертаційних роботах. В основному вони стосуються Української Галицької армії та Легіону УСС. Серед них треба назвати докторську дисертацію М. Литвина, а також кандидатські дисертації О. Каляєва та В. Футулуйчука Литвин М.Р. Українсько-польська війна 1918 - 1919 рр. // Автор. дис. на здобуття наук. ступеня докт. істор. наук. - Львів, 1999. - 36 с.; Каляєв А.О. Українські січові стрільці у боротьбі за створення і захист Західноукраїнської Народної Республіки. // Дисертація на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук. - Львів, 1997. - 225 с.; Футулуйчук В.М. Військово-патріотичне виховання у Галицькій армії. // Дисертація на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук. - Львів, 1999. - 199 с.. Дослідники звертають значну увагу на національно-патріотичне виховання вояків Української Галицької армії, показують його форми та методи.

Окремі питання вишколу та виховної роботи у військах УНР доби Центральної Ради розглядає у докторській дисертації В. Голубко, вважаючи їх одним із найважливіших елементів тогочасного військового будівництва. Певні сторони вишкільної та виховної роботи в наддніпрянських частинах з'ясовують у кандидатських дисертаціях В.Задунайський і В. Горєлов.

Окремі проблеми національного військового будівництва в Україні даного періоду знайшли відображення і у сучасній польській історіографії. Серед них особливо варто виділити монографію Я. Бруського “Петлюрівці”, а також кандидатську дисертацію О. Колянчука. У цих фундаментальних дослідженнях певна увага звертається на вишкіл і виховну роботу в армії УНР в останній рік її збройних змагань.

Огляд історіографії проблеми дає підстави ствердити, що вона не знайшла комплексного розкриття в історичних дослідженнях, а тому для її поглибленого розроблення необхідно було звернутися до джерельних матеріалів.

Першорядне значення для дослідження дисертаційної проблеми мають архівні джерела. Основна їх маса зосереджена у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України і Центральному державному історичному архіві України м. Львова. Загалом у роботі використано 16 фондів названих архівів. Частина архівних матеріалів опублікована у збірниках документів. Серед них можна виділити роботи, підготовлені В. Сергійчуком. На сторінках цих видань міститься чимало документів, що стосуються виховної роботи в українських військах. Небагато опубліковано документів з історії формування та діяльності Української Галицької армії. Тому певний інтерес викликає “Денник Начальної Команди Української Галицької Армії”, який охоплює період з липня 1919 року по березень 1920 року. Тут зосереджений цінний фактологічний матеріал, який показує високі бойові та патріотичні якості вояків-галичан. Важливим джерелом для дослідження вишколу і виховної роботи в українській армії є періодичні видання 1917 - 1920 рр. Серед них особливо треба виділити армійські, де друкувалися накази військової офіції, штабу Дієвої армії, Начальної Команди УГА, збірники законів та розпоряджень, які стосувалися армії.

Окрему групу джерел становлять мемуари, серед яких непересічне значення мають праці видатних військових діячів - М. Грушевського, П. Скоропадського, В. Винниченка, З. Стефаніва Грушевський М.С. Спомини. - Київ, 1989. - № 8. - С. 122-158; № 11. - С. 113-155; Скоропадський П. Спомини. - Київ, 1992. - 112 с.; Винниченко В. Відродження нації. - Київ, Відень, 1920. Ч. 1. - 348 с. Ч. 2 - 328 с.; Стефанів З. Українські збройні Сили в 1917 - 1921 рр. Воєнно-історичний нарис. - Коломия, 1935. - Ч. 1 - 123 с. та інших.

Отже, історіографічний та археографічний огляд проблеми свідчить, що вона, хоча й викликала певний інтерес у дослідників і знайшла відображення у джерелах, на даний час ще вивчена недостатньо. Наявні наукові дослідження, передусім джерельні матеріали, дають змогу досить повно висвітлити обрану тему дисертації.

У другому розділі - “Становлення національної вишкільної та виховної роботи у військах в період Центральної Ради та Гетьманату” показано, що дане питання тісно пов'язане із цілим комплексом проблем державотворчих процесів, що охопили Наддніпрянську Україну після краху у лютому 1917 р. російського самодержавства.

Національно-визвольний рух, який все ширше охоплював Україну, знайшов свій відголос і в армії. Для цього тут були сприятливі умови. На початку 1917 р. із 6 млн. 783 тис. військовиків російської армії і 2 млн. 260 тис., що перебували в запасних частинах, українці становили майже 40% її особового складу, а на Південно-Західному і у 8 армії Румунського фронту на території України, - третину першого і четверту частину другого. Близько 65% особового складу моряків Чорноморського флоту були української національності.

Становлення елементів вишкільної та виховної системи тісно перепліталося з усім комплексом національного військового будівництва. На жаль, його визначали антимілітаристськи налаштовані кола Центральної Ради. Особливо це проявилося на всеукраїнських військових з'їздах - першому /18-21травня/ та другому /18-23червня/ 1917 р., на яких лідерам Центральної Ради вдалося закріпити антимілітаристський курс. Однак, враховуючи популярність ідеї створення окремих українізованих частин, Центральна Рада змушена була погодитися на утворення спеціального органу - Українського Генерального Військового Комітету /УГВК/ на чолі з С.Петлюрою, що взяв на себе функції формування українізованих частин у рамках поки що єдиної російської армії.

З проголошенням Третім Універсалом 20 листопада 1917р. Української Народної Республіки, УГВК був реформований у Генеральне секретарство військових справ як вищий керівний орган, що відповідав за формування і бойову підготовку війська. При ньому було засновано шкільний відділ. Згодом його реорганізували у Головний уряд військових шкіл. Першою українською військовою школою, якій було присвоєно ім'я гетьмана Б.Хмельницького, стала Друга київська школа прапорщиків, де навчалося 500 курсантів.

З другої половини листопада 1917 р. посилюється конфронтація між більшовицьким Раднаркомом - урядом, який прийшов до влади у Росії після повалення Тимчасового уряду та УНР, що врешті вилилося у відкриту збройну агресію більшовицької Росії проти України в середині грудня цього ж року. Більшовицька пропаганда намагалася нейтралізувати вплив Генерального військового секретаріату на українізовані частини. З цією метою більшовики з одного боку взяли курс на остаточну дискредитацію офіцерського корпусу у військах, з іншого - розгорнули антиукраїнську пропаганду під прикриттям ультралівих соціальних гасел. За умов, що склалися, українські військові власті змушені були вдатися до контрзаходів. Вони проводилися у двох напрямах: активізації антибільшовицької контрпропаганди, що проводилася під національно-патріотичними гаслами і посиленням статутної дисципліни в українізованих частинах.

Щоб припинити катастрофічне падіння дисципліни в армії, Військовий секретаріат 19 жовтня видав наказ про “національну військову дисципліну”, що являв собою щось на кшталт статуту молодої української армії. У ньому з'ясовувалися права та обов'язки офіцерів і рядовиків, принципи військової дисципліни й субординації, моральні засади, якими повинні керуватися військовослужбовці у мирній та бойовій обстановці.

Разом з тим відроджувалися давні козацькі традиції, що вилилося у створення напіврегулярних частин Вільного козацтва.

Першою регулярною частиною армії УНР, де склалася повноцінна система військового вишколу і проводилася всебічна виховна робота, був Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, яким командував Є. Коновалець. Військова дисципліна в Курені підтримувалася не репресивними заходами, а принципом самодисципліни, що було унікальним явищем, адже остання могла базуватися лише на особистісних високих моральних якостях бійців.

Якщо 1-й курінь УСС самотужки запроваджував у себе підвалини повноцінної вишкільної та виховної системи, то в загальноукраїнському масштабі ця проблема розв'язувалася повільно. Чимало зусиль у цьому напрямку докладав генеральний секретар військових справ С.Петлюра. 30 грудня, оминаючи Центральну Раду та Генеральний Секретаріат, він особисто затвердив “Статут Української Народної Армії”, що мав новаторський характер, бо зосереджувався не на відродженні старої муштрової системи вишколу військ, а на високих моральних особистісних якостях військовослужбовців.

Розгортання воєнних дій між УНР та більшовицькою Росією, поступова втрата українською стороною ініціативи на фронті підтверджувала хибність військової політики Центральної Ради. Давалася взнаки її безсистемність, невизначеність і непослідовність, внаслідок чого в армії не існувало єдиної системи вишколу, не проводилося дійової виховної роботи.

16 січня 1918 року Центральна Рада схвалила тимчасовий “Закон про утворення Українського народного війська”, що передбачав заміну регулярної армії народною міліцією. Система підготовки міліційної армії включала два етапи: перший - набір інструкторів, тобто військових фахівців, для відповідної підготовки; другий - проведення ними вишколу призваних до армії новобранців. Військовий закон Центральної Ради, попри свою невизначеність, все ж закладав основи для подальшого військового будівництва, а разом з тим і вишкільної системи.

В середині січня 1918 р. Військовий секретаріат з метою поліпшення виховної роботи у військах видав наказ щодо проведення серед особового складу культурно-просвітницької роботи і виховання. Він зобов'язував військові ради і офіцерів проводити серед солдатів роботу з вивчення історії України, роз'яснення її сучасного політичного становища.

Військове міністерство зосередило увагу на зміцненні дисципліни в армії, піднесенні ролі командира. 9 лютого розпорядженням військового міністра О.Жуковського розпускалися військові ради, а 12 лютого видано наказ про дотримання статутної дисципліни, зокрема відновлення військового етикету у відносинах між командирами та підлеглими. У березні 1918 року розпочалася організація інструкторської школи, яка мала підготувати перший випуск офіцерів для армії УНР кількістю 1200 чоловік.

Важливим кроком до становлення повноцінної вишкільно-виховної роботи у військах стало запровадження військових рангів і приведення їх у відповідність з посадами. Наказом по Військовому міністерству від 1 квітня 1918р. в українській армії встановлювалася єдина уніформа і запроваджувалися відзнаки - петлиці на нижньому куті коміра. Встановлення відзнак повинно було ліквідувати відмінності між ранговими та командними посадами.

У квітні Військове міністерство розпочало підготовку інструкторів піхоти, кінноти і артилерії, що мали скласти кадри армії і забезпечити її бойову підготовку. Для цього воно розробило спеціальні навчальні програми. Поряд з фаховими знаннями, значна увага в них приділялася вихованню в армійському середовищі свідомої дисципліни.

Таким чином, розглядаючи період військового будівництва часів Центральної Ради, можна відзначити, що його особливістю стала еволюція від повного заперечення потреби регулярної армії для держави до усвідомлення її необхідності. Разом зі зміною цього погляду зазнавала змін і військово-вишкільна та виховна робота у військах.

Наступним, якісно новим етапом у її становленні стала діяльність гетьмана П. Скоропадського, котрий прийшов до керівництва країною внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918р. Першим кроком гетьмана стало укріплення військовими фахівцями вищих командних армійських структур - військового міністерства та Генерального штабу. Передбачалося заснування Військової академії, Військової політехніки, залізничної та зв'язкової старшинських шкіл. Планувалося відкрити п'ять військових шкіл. Військове міністерство енергійно працювало над розробленням шкільних програм і статутів.

В період гетьманату проводилася жвава робота з перекладу військових статутів на українську мову, розроблення української військової термінології. У самому Військовому міністерстві було відкрито курси для вивчення української мови.

Важливу роль у становленні системи військового вишколу відіграють рангові відзнаки. Цьому за гетьманату приділялася особлива увага. 16 червня 1918р. наказом П.Скоропадського встановлювалися нові військові ранги. В їх основу покладений принцип стародавньої козацької термінології. 20 липня був затверджений текст військової присяги.

Особливістю військового будівництва періоду гетьманату П. Скоропадського було те, що воно значною мірою мало “паперовий” характер. Німецько-австрійська військова присутність не давала можливості гетьманові розгорнути практичне військове будівництво. Залучивши до військової служби видатних фахівців, він змушений був зосередити основну увагу на теоретичних розробках планів військового будівництва. У листопаді 1918р. гетьманська армія нараховувала тільки 65 тис. чоловік. По суті, то були кадри майбутньої армії. В них проводився регулярний військовий вишкіл, панувала сувора дисципліна. Отож, попри зовнішній бездоганний вишкіл, виховна робота у військах мала серйозні вади, вони носили суб'єктивний характер, що випливали з браку національно налаштованого офіцерського корпусу. Кадрова військова політика гетьмана, слушно акцентуючи увагу на необхідності підвищення професіоналізму офіцерів, практично ігнорувала національний момент. В силу того, що офіцерів-українців вищого та старшого складу з освітою Академії Генерального штабу було мало, ключові посади у гетьманській військовій адміністрації посіли росіяни з антиукраїнськими настроями. Також у багатьох частинах офіцери намагалися відродити чи скопіювати методи вишколу царської армії.

Підсумовуючи розгляд вишкільно-виховної роботи в українських військах 1917 - 1918 рр., можна стверджувати, що вона переживала початковий період становлення й тісно перепліталася з усіма процесами військового будівництва.

У третьому розділі - “Система військового вишколу та виховання в Українській Галицькій армії” - наголошується, що національно-визвольний рух на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині, розвивався дещо в інших умовах, ніж на Наддніпрянщині. Тут ще напередодні Першої світової війни силами галицького політичного проводу були створені національні парамілітарні організації - “Січ”, “Сокіл”, Пласт”. Їх вихованці набралися бойового досвіду в рядах Легіону Українських січових стрільців, який став основою Збройних сил ЗУНР - Галицької армії. Всього через Легіон УСС і 1-шу бригаду Українських січових стрільців УГА пройшло за роки визвольних змагань 1914-1920 років понад 20 тис. галичан.

Вже в перші дні польсько-української війни - 9 листопада 1918р. - був створений Державний Секретаріат Військових Справ /ДСВС/, який виконував функції військового міністерства. В обов'язки ДСВС входило: організація збройних сил і запілля, мобілізація новобранців, їх вишкіл, поповнення фронту і т.ін.. Потрібно було підготовити для Начальної Команди Галицької армії /НКГА/ все необхідне, чого потребувала армія на фронті: насамперед добре вишколених вояків та їх збройного і матеріально-технічного забезпечення. ДСВС розпочав військове будівництво, а НКГА стала вищим органом бойової діяльності армії в ході війни.

Військове керівництво ЗУНР в справі кадрового забезпечення армії головну увагу звертало на українців - вояків австрійської армії, які пройшли вже відповідний вишкіл і мали певний бойовий досвід. Незважаючи на всі труднощі мобілізації, кількісний склад стрільців задовольняв потреби Збройних сил ЗУНР, зате відчувалася гостра нестача командних кадрів. Для порівняння можна навести такі факти: в австро-угорській армії на кожну тисячу офіцерів припадало тільки два українці, а поляків - 27. Окрім того, останні мали вищі звання. Тому на службу в Українську Галицьку армію були прийняті добре підготовлені офіцери австрійської армії. Відчутну кадрову допомогу УГА надало керівництво Директорії УНР на чолі з С.Петлюрою.

Для успішного виконання бойового завдання воїни Української Галицької армії мали пройти добрий військовий вишкіл і курс національно-патріотичного виховання. При Окружних Військових Командах (ОВК) та під їх проводом було засновано запасні полки й курені, у яких налагоджено військово-навчальний процес. В основу військового вишколу й виховання молодого поповнення армії покладено традиції та досвід Легіону УСС. Навчальний вишкіл тривав не менше чотирьох тижнів та здійснювався за широкою програмою, яка включала в себе тактику, вогневу та інженерну підготовку, інші дисципліни. Водночас було організовано культурно-освітню роботу. Отже, вже в боях під Львовом почав формуватися тип фронтового українського воїна.

Зважаючи на гостру нестачу командних кадрів, військовий міністр ЗУНР полковник Д. Вітовський вже у листопаді 1918 року видав наказ формувати старшинські школи. ДСВС доручив своїм виконавчим органам - Окружним Військовим Командам на місцях зорганізувати старшинські школи для вишколу кандидатів /курсантів/ на старшин піхоти та артилерії. ОВК відкрили при своїх запасних кошах три старшинські школи в Золочеві, Коломиї та Самборі. Їх було організовано за зразком колишніх австрійських офіцерських шкіл. Для військового навчання користувалися німецькомовними підручниками. Усвідомлюючи важливість якісного вишколу, ДСВС і НКГА укомплектували школи найкращими старшинами - фахівцями військової справи, котрим у процесі навчання доводилося створювати україномовні військові посібники та впроваджувати національну термінологію.

Артилерійської справи навчали при батареях гарматних кошів, які були дислоковані в Коломиї, Золочеві, Тернополі, Стрию, Чорткові. З початком 1919 року засновано старшинську школу артилерії, яка спочатку була дислокована в Стрию, а пізніше перенесена до Станіслава. Школа прийняла до вишколу 42 курсанти.

За короткий час галицькі старшинські школи перетворилися в елітні підрозділи УГА, а їх випускники відзначалися добрим військовим вишколом, високою дисципліною, національною свідомістю та інтелігентністю. За період з січня по травень 1919 р. 7 старшинських шкіл підготували й випустили 440 старшин, ще 180 курсантів не закінчили навчання у зв'язку з воєнними подіями.

Для зміцнення морально-психологічного стану особового складу та підвищення боєздатності Збройних сил ЗУНР в армії було розгорнуто не тільки широку вишкільну систему, але й організовано виховну, ідеологічну і культурно-освітню роботу. Спеціальними наказами і розпорядженнями Військового міністерства було утворено низку відповідних структур. Так у складі ДСВС були створені пресовий, письменний та відділ духівництва /інститут польових духівників-капеланів існував лише в Українській Галицькій армії з усіх українських збройних формацій доби визвольних змагань/. При НКГА існувала Пресова Кватира з відділами: організаційним, видавничим, інформаційним, історичним, вічевим, бібліотечним і театральним.

Таким чином, на весну 1919 року було сформовано цілком боєздатну, на європейський зразок вишколену та патріотично настроєну Галицьку армію. На фронті перебувало 52200 стрільців і 1412 старшин, їм протистояло 62000 воїнів-поляків.

Під час воєнних дій УГА поступово втрачала територію перед наступом переважаючих сил противника. Польській стороні вдалося використати свою перевагу і нав'язати українцям свою тактику ведення війни. В цьому Польщі суттєво допомагали держави Антанти.

У червні 1919 року НКГА зуміла організувати контрнаступ - т.зв. Чортківську наступальну операцію. Командувач УГА генерал О.Греков дав наказ командирам корпусів організувати рухомі корпусні вишколи, в яких провести короткий повторний вишкіл вояків, котрі замінили б стомлених, поранених та вбитих, так був створений Армійський вишкіл /АВ/. АВ мав завдання створити справний резерв армії. Через нього планувалося перевести 20 тис. вояків, з яких 5 тис. були постійно готові до походу, а 15 тис. мали проходити військовий вишкіл протягом 6 тижнів. Основну увагу в Армійському вишколі приділяли практичному навчанню, вихованню дисципліни та формуванню національної свідомості. Тут було розроблено спеціальну програму вишколу для рукопашного бою, значну увагу приділено практичному вишколу обслуги кулеметів.

Зрештою, ці плани не були втілені в життя, бо 16-17 липня частини УГА були змушені перейти р. Збруч на територію УНР. На Наддніпрянщині, перебуваючи в т.зв. ”чотирикутнику смерті”, продовжували свою діяльність Армійський вишкіл та старшинська школа. Вдавалося навіть проводити мобілізацію новобранців. Кожний корпус, бригада чи команда Етапу мали свої військові вишколи, з яких навчених новобранців відправляли на фронт. Через такі галицькі військові вишколи перейшло декілька тисяч новобранців з Наддніпрянщини, але багато з них захворіли на тиф або розійшлися додому, поповнюючи ряди отаманських загонів.

Очевидно, що доля старшин і стрільців УГА була трагічною. Спочатку вони опинилися в запіллі Добровольчої армії, а потім були реорганізовані в складі більшовицьких військ. В результаті чимало воїнів-галичан були знищені більшовиками або потрапили в полон до поляків, а сама Українська Галицька армія фактично перестала існувати.

Причиною поразки Української Галицької армії було те, що об'єктивні історичні реалії не сприяли розвитку її бойового потенціалу, а політичні катаклізми заважали досягти бажаної воєнної перемоги. Але незважаючи на це, УГА високо пронесла прапор національно-визвольної боротьби українського народу. Військово-політичне керівництво ЗУНР зуміло за короткий час і в умовах війни з поляками створити цілісну систему військового вишколу і національно-патріотичного виховання, яка охопила воїнів та командирів усіх ланок армії.

У четвертому розділі - “Вишкіл та виховна робота в Армії УНР доби Директорії” - розглянуто зміни, що наступили у вишкільно-виховній роботі в українських військах внаслідок антигетьманського повстання. Вказується, що армія Директорії УНР формувалася, по суті, як повстанська з характерними для іррегулярних військ рисами - відсутністю єдиної вишкільної і виховної системи. На початковому етапі боротьби з гетьманським режимом /14 листопада - початок грудня 1918р./ республіканське керівництво і командування 300-тисячної армії Директорії зосереджувало увагу на розгортанні широкої агітації серед населення з метою залучення його до повстання. Агітаційно-пропагандистська робота у війську покладалася на спеціальні мобілізаційні комісії, а контроль за поширенням друкованих органів - на “Управління преси й інформації”. Йому підпорядковувалися всі інформаційні органи УНР: преса, радіо, Українське телеграфне агентство.

Для надання військовому будівництву планомірного характеру Генеральний штаб планував на базі існуючих восьми військових корпусів створити резервну армію, котра б після ретельного вишколу могла поповнювати частини Дієвої армії на фронті. Однак в силу повної їх дезорганізації, викликаної повстанням, вишкіл поповнення довелося зосередити у резервних частинах Дієвої армії. Ця система зберігалася впродовж усього часу існування армії УНР, аж до листопада 1920 р.

Оскільки боротьба УНР проходила у надзвичайно складних міжнародних умовах - країна у грудні 1918 р. - січні 1919 р. стала об'єктом агресивних дій сусідніх держав майже по всьому периметру своїх кордонів - вище військове командування намагалося вжити невідкладні заходи з підвищення боєздатності і зміцнення морального стану особового складу військ. Одним з пріоритетних воно вважало нейтралізацію більшовицької розкладової агітації. Для цього у грудні 1918р. був створений спеціальний орган - Інформаційне бюро армії УНР, який призначав до кожної частини інструкторів з інструкторсько-просвітницької роботи, поширював серед військ урядові розпорядження і відозви, а також видавав газети “Ставка” й “Інформаційний листок” - центральні військові друковані органи. Силами Інформбюро протягом грудня 1918 р. було розіслано по військах 60 тис. примірників газет і 100 тис. відозв.

Наріжним каменем усієї виховної роботи у військах було виховання національного патріотизму, піднесення національної свідомості. Останньому навіть надавалося більшого значення, ніж суто військовому вишколу. Розглядаючи діяльність керівництва країни зі створення вишкільно-виховної системи у військах, у розділі аналізуються помилки, що були допущені у цій галузі і загалом згубно вплинули на загальну боєздатність армії. Серед них найсуттєвішими були: недооцінка ролі офіцера у виховному і військовому-вишкільному процесі, скасування персональних офіцерських рангів, що призвело до падіння дисципліни і появи такого негативного явища, як “отаманщина”, відсутність продуманої і відповідальної політики присвоєння військових ступенів і кадрових призначень.

Короткочасне перебування Директорії УНР у Києві /17 грудня 1918 р. - 1 лютого 1919 р./ дало можливість продовжити практичну роботу зі створення системи військової освіти в Україні. В умовах ведення бойових дій пропонувалося проводити підготовку офіцерських кадрів для армії двома шляхами - через мережу юнацьких військових шкіл у системі Шкільної головної управи Військового міністерства і при армійських корпусах. Вищу військову освіту мала давати Академія Генерального штабу. Поразки армії УНР на фронті взимку 1919 р., втрата столиці не дали змоги реалізувати цей план. Вдалося затвердити кілька положень про створення юнацьких шкіл різних видів зброї, у тому числі для підготовки офіцерів військово-морського флоту. Відкриття Академії Генерального штабу відкладалося, а її функції перебрала Київська інструкторська школа старшин.

Практичним вишколом Дієвої армії займався Генеральний штаб, а саме 2-ге організаційне генерал-квартирмейстерство. На нього покладалися завдання розроблення військових статутів, організації військових зборів, маневрів, підвищення тактичної освіти офіцерів. Проте, незабаром він зосередився в руках Штабу Дієвої армії.

Березень - травень 1919 р. був критичним періодом для армії УНР. Її частини втратили більшу частину території країни, у них посилилося дезертирство, деморалізація. Щоб врятувати ситуацію, командування енергійно взялося за її реорганізацію. Передусім було звернуто увагу на оздоровлення морального клімату у військах, посилення дисципліни, налагодження вишколу у резервних частинах. У березні 1919 р. при Головному управлінні Генерального штабу було створено Культурно-освітню управу, яка розгорнула активну національно-просвітницьку роботу в армії.

У системі виховання армії своєрідне місце посіла Державна інспектура - інституція, що мала стежити за благонадійністю військ. Однак, як показав досвід, вона не виправдала покладених на неї сподівань, а спричинилася до політизації армійського середовища, що негативно відбилося на його боєздатності.

У процесі реорганізації армії, що проходила у квітні - травні 1919 р., було реформовано військові статути, запроваджено уніформу з відзнаками для офіцерів, що сприяло піднесенню авторитету офіцера.

Проведені заходи сприяли підвищенню боєздатності армії і дали їй можливість провести у червні - першій половині липня 1919 р. низку успішних боїв, розширити свій плацдарм і стабілізувати ситуацію на фронті. Протягом липня - серпня було запроваджено низку статутів: дисциплінарний, муштровий для піхоти, військово-карний, статут внутрішньої служби. Це також сприяло поліпшенню військового вишколу.

Короткочасна стабілізація фронту була використана для розроблення нагородної системи армії, що є важливим елементом культивування військових традицій. 12 липня 1919 р. уряд Директорії затвердив статут бойової відзнаки “Республіка” і медалі “Відвага”.

Різке погіршення становища на фронті змусило армію УНР на початку грудня 1919 р. перейти до партизанських форм боротьби. 3,5 тис. її вояків під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка 6 грудня 1919р. вирушили у рейд по тилах більшовицьких і денікінських військ. Рейд тривав до 6 травня 1920р. Тут вперше за всю історію існування Збройних сил УНР було звернуто серйозну увагу на створення інституту військового капеланства. За час рейду (т. зв. Першого зимового походу) командувач армії значної уваги надавав не лише національно-патріотичному вихованню воїнів, але й проведенню національно-просвітницької роботи серед населення тих районів країни, де перебувала армія.

На підставі Варшавського договору між УНР і Польщею від 21 квітня 1920р. УНР отримала військову допомогу для продовження боротьби проти більшовицької Росії. Останній період боротьби, що увійшов в історію як українсько-польсько-більшовицька війна, тривав з 25 квітня по 21 листопада 1920 р. Як і в попередній період, вишкільна система не зазнала суттєвих змін. Вишкіл проходив при резервних частинах. При дивізіях створювалися мобілізаційні комісії, які відправляли мобілізованих на короткочасний вишкіл у запасні сотні при фронтових частинах. Але через поспішність і брак часу на підготовку, він не давав добрих результатів.

Найсуттєвішим заходом, який провело командування армії у цей період, стало скасування подвійної системи посадових і персональних рангових відзнак, що ліквідувало невизначеність і плутанину у цьому питанні.

Все ж, розглядаючи вишкіл та виховання армії УНР 1918-1920 роках, можна констатувати, що попри несприятливі фактори, викликані агресією супроти України сусідніх держав і блокаду її кордонів Антантою, вдалося закласти оригінальну національну систему вишкільно-виховної роботи у військах. У її основі була державницька ідея, реалізація якої немислима без дисциплінованої, регулярної, відданої національній справі армії. Незважаючи на певні вади, вишкільно-виховна робота в армії УНР 1918-1920 рр. дає підстави стверджувати, що вона відіграла важливе значення у закладенні підвалин національної військової доктрини XX ст., найважливішою складовою якої, поряд із питаннями військового будівництва, вишколу та виховання воїнів, матеріально-технічного забезпечення армії, стала підготовка висококваліфікованих, державницьки налаштованих військових кадрів, котрі й були виховані і загартовані в лавах Збройних сил УНР.