Підготовка молодшого командного складу російської армії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підготовка молодшого командного складу російської армії

Важливою складовою системи підготовки військових кадрів було комплектування російської армії нижніми чинами, в тому числі унтер-офіцерами і представниками технічних спеціальностей. Основним джерелом поповнення армії названими військовими кадрами в другій чверті ХІХ ст. були рекрути й кантоністи. Історія виникнення цих двох категорій військовозобов'язаних розпочинається з часів правління Петра І. Початок проведення рекрутських наборів було покладено 1705 р., а формування стану “кантоністів” - 1721 р., коли Петро І заснував при усіх полках гарнізонні школи на 50 солдатських дітей кожна.

1732 р. імператриця Анна Іоанівна, щоб полегшити становище рекрутів, звеліла приймати солдатських дітей до гарнізонних шкіл у віці від 7 до 15 років338, де вони навчались грамоті й арифметиці, а найбільш здібні - артилерії й фортифікації, співу і музиці, решта - столярній, ковальській, токарній та іншим спеціальностям. Після досягнення 15-річного віку найбільш талановиті залишалися при школах ще на 3 роки для вдосконалення знань, а решта розподілялася у полки. Школи перебували у підпорядкуванні комендантів гарнізонів або віце-губернаторів. За часів правління Єлизавети Петрівни 1758 р. відбулися зміни у статусі солдатських дітей, оскільки гарнізонні школи були передані у підпорядкування військовому відомству.

Нові зміни у цій галузі сталися за часів Павла I. 1798 р. гарнізонні школи були перейменовані у військово-сирітські відділення заснованого Павлом І Імператорського військово-сирітського дому. Необхідність реорганізації була обґрунтована у такий спосіб: “Головна мета заснування Військово-сирітського дому полягає в тому, щоб, виховуючи дітей чоловічої статі, прищепити їм, наскільки можливо, основи військових знань і обов'язків громадянина. Пропоновані тут до вивчення науки й обов'язкове правило, щоб навчати дітей здоровими, здатними переносити військові труднощі, суворість, уникаючи при цьому зайвих проблем, зробить благородних вихованців здатними застосовувати свої знання заради слави Монарха й Вітчизни, а солдатських дітей - корисними для служби у військах і вірними підданими”339. На початку XIX ст. була зроблена спроба впорядкувати систему підготовки військових кадрів, і Військове міністерство розробило проект реформи шкіл для солдатських дітей. Згідно з цим проектом передбачалось заснувати приватні училища військових вихованців для навчання і виховання солдатських дітей в усіх містах, де були гарнізонні полки чи батальйони, а також створити Головне училище військових вихованців для 300 кадетів і 700 солдатських дітей, але, з огляду на те, що проект був визнаний дуже дорогим (за попередніми підрахунками, витрати могли перевищити більше 1 млн. рублів), він був відхилений340. Однак, 1805 р. реорганізація військово-сирітських відділень все ж таки була проведена , у зв'язку з чим солдатських дітей, які навчались у школах військового відомства й перебували на утриманні держави, стали називати “кантоністами”341.

У першій чверті ХІХ ст. відбулись певні зміни статусу військових кантоністів, що пов'язано, насамперед, із збільшенням ролі цього інституту у справі кадрового забезпечення армії. На початку ХІХ ст. система рекрутських наборів опинилась у кризовому стані, й уряд був змушений шукати додаткові джерела комплектування армії нижніми чинами. Цим джерелом і стали військові кантоністи. Із створенням системи військових поселень до вже сформованої категорії військових кантоністів (солдатських дітей) додається ще одна категорія - діти військових поселян. До 1824 р. правовий статус цих двох категорій військових кантоністів дещо відрізнявся, вони мали різне підпорядкування, але з цього часу усі військові кантоністи були підпорядковані Головному начальнику військових поселень. Це дозволило не лише збільшити їх кількість, але й покладати надії на інститут військових кантоністів, як на основне джерело поповнення армії підготовленими нижніми чинами. Проте, як показало подальше існування інституту військових кантоністів, поставлені завдання не були і не могли бути розв'язані.

Отже, і солдатські діти, і діти військових поселенців офіційно відносились до категорії кантоністів. Слово “кантоніст” у перекладі з німецької мови означає військовозобов'язаний342. Якщо назва “діти військових поселенців” говорить сама за себе, то необхідно уточнити, кого вважали “солдатськими дітьми”. Ця категорія час від часу розширювалась, і в другій чверті ХІХ ст. до неї відносились сини нижніх чинів недворянського стану, які народилися як під час перебування батьків на дійсній службі, так і у відставці, незаконнонароджені, малолітні бродяги, сироти, діти євреїв. І солдатські діти, і діти військових поселенців були віднесені до категорії кантоністів, однак в їхньому становищі можна спостерігати деяку різницю, яка значно збільшується внаслідок реформування військових поселень урядом Миколи І наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. ХІХ ст. Сучасники вірно відзначили, що зміни в організації військових поселень почалися одразу після вступу на престол імператора Миколи І. “Спочатку, - зазначає А.Я. Стороженко, - скасували обмундирування та озброєння військових поселян, потім полки стали комплектуватись рекрутами з різних губерній і, врешті-решт, округи військових поселень зовсім були відділені від своїх полків, а поселян перетворили на простих хлібопашців”343. Зазначені реформи стосувались не тільки інституту військових поселень, але й інституту військових кантоністів.

Зміни відбувались, перш за все, у сфері освіти. Уряд у справі підготовки дітей військових поселенців обрав шлях спрощення програм, скорочення термінів навчання і зменшення кількості учнів. Якщо раніше в ротні й ескадронні школи приймали усіх дітей чоловічої статі з 8-ми років, то з 1829 р., у зв'язку з прийняттям “Правил” для кантоністів військових поселень344, система навчання цієї категорії населення істотно змінилась. Перш за все, вік вступників до ротних і ескадронних шкіл збільшувався до 14 років, водночас зменшувалась кількість учнів до 40 чоловік у кожній. Це було обумовлено тим, що зараховували до цих військово-навчальних закладів дітей, які були здатні до стройової служби, мали відповідні фізичні дані, а також перевага надавалась дітям із тих сімей, які мали декілька синів. Решта дітей військових поселенців залишалась фактично без отримання освіти в спеціальних військових навчальних закладах і навчались у приватному порядку в освічених унтер-офіцерів. Головною причиною різкого зменшення кількості ротних та ескадронних шкіл і учнів у них треба визнати прагнення уряду скоротити витрати на утримання військових поселень, а також необхідність посилити господарства поселенців зайвими робочими руками.

Необхідно також відзначити, що якщо грамоті навчали не всіх кантоністів відповідного віку, то основам військової виправки навчали всіх, хто досягнув 15-ти років. З 18-ти років кантоністи, які були придатні до стройової служби, вступали до резервних батальйонів та ескадронів, де перебували два роки, а після досягнення 20-ти років, отримавши необхідні знання й уміння, які вимагались від солдата строкової служби, прибували на комплектування діючих батальйонів і ескадронів своїх полків рядовими.

Істотно відрізнявся соціальний статус кантоністів, які пройшли навчання у навчальних закладах, і тих, які були позбавлені такого права. Ті кантоністи, які пройшли навчання в солдатських школах або УКП, після закінчення навчального закладу переводились в унтер-офіцери, які ж не пройшли курс навчання, вступали на службу рядовими. Кантоністів, які були непридатні до стройової служби, навчали в ротних і ескадронних майстернях, а потім призначали на нестройові посади. Усі кантоністи до 18 років, згідно з цими правилами, жили у своїх родинах.

Подальші зміни у становищі військових кантоністів відбулись на початку 30-х рр. ХІХ ст. Повстання новгородських і староруських поселенців 1831 р. справило значний вплив на зміну структури округів військових поселень, що безпосередньо відбилось на становищі військових кантоністів. Поселенські округи піхоти були перетворені в округи пахотних солдатів, мешканці яких, як і раніше, підлягали юрисдикції військового відомства, але їхні діти, згідно з положенням від 25 березня 1832 р., більше не вважались кантоністами, а називалися “малолітками” і підлягали призову на військову службу на загальних підставах. На початку 1833 р. військові поселення кавалерії також були реформовані, а юнаків з того часу називали, як і батьків, військовими поселенцями, а не кантоністами. Більше того, указами від 1 січня 1833 р.345 і 10 лютого 1834 р.346 в округах вводилась щорічна рекрутська повинність на загальних підставах - з кожної 1000 чоловік по 5 рекрутів.

У зв'язку з реформуванням військових поселень припиняється масове навчання у школах дітей поселенців. Тим більше, що ротні школи в округах піхоти були вже розформовані, а ескадронні в округах кавалерії продовжували функціонувати, але право навчатись у них мали не всі діти, як раніше, а лише ті, чиї батьки служили в діючих і резервних ескадронах поселенських полків і солдатські діти взагалі347. Кожна з таких шкіл була розрахована на 50 учнів, з яких 40 чоловік готувались в унтер-офіцери, а 10 - у писарі та на інші нестройові посади. Такі школи були при усіх полках і називалися ланкастерськими. Ця назва походить від означеної однойменної системи, яка передбачає так зване “взаємне навчання”, за якої старші й більш старанні учні класу за допомогою вчителя проводили заняття з іншими. У Росії ланкастерська система була запроваджена 1818 р. Приймали до школи кантоністів, які були не молодші 16-ти років. Як і раніше, школою завідував лише один викладач із унтер-офіцерів, якому допомагали кантоністи348.

Реформи уряду Миколи І стосувались також іншої категорії військових кантоністів - солдатських дітей, які були приписані до відділень військових кантоністів. Означені відділення у другій чверті ХІХ ст. були перетворені, і цим був покладений початок створення цілої системи спеціалізованих нижчих військово-навчальних закладів. Так, згідно з указом від 3-го грудня 1826 р. усі військово-сирітські відділення, підпорядковані Головному штабу ЙІВ з питань військових поселень, були перейменовані в батальйони, напівбатальйони, роти й напівроти військових кантоністів349, які за штатним розкладом нараховували відповідно 1000, 500, 250 і 125 вихованців. Батальйони, напівбатальйони і роти вважалися самостійними військовими одиницями. Названі заклади, у свою чергу, були об'єднані у декілька навчальних бригад. Спочатку було створено п'ять таких бригад, а в ході подальших перетворень військово-сирітських відділень до 1827 р. були засновані ще три бригади. Штаби навчальних бригад знаходились у Катеринославі, Казані, Петербурзі, Пскові, Ярославлі, Омську, Оренбурзі і Саратові.

Процес навчання для кантоністів з солдатських дітей не зазнав суттєвих змін, у тому числі не була обмежена кількість предметів, які вивчались, на відміну від шкіл для кантоністів військових поселень, де залишили для вивчення тільки читання, письмо та арифметику. Слід відзначити, що шкільна програма була достатньо об'ємною: крім спеціальних військових предметів, кантоністи вивчали Закон Божий, російську мову, арифметику і деякі інші предмети в рамках курсу повітових училищ350. Метою перетворення військово-сирітських відділень на спеціалізовані військово-навчальні заклади було введення одноманітності й порядку в систему освіти кантоністів. Сенатор П.Г. Дивов подає у щоденнику за 1828 р. суттєву інформацію про нижчі військові навчальні заклади після проведених реформ: батальйон військових кантоністів складався з чотирьох рот, кожна з яких мала своє призначення. Перша рота готувала інструкторів військових поселень, друга та третя - унтер-офіцерів у артилерію та інженерний корпус, а четверта - не мала спеціалізації, бо включала дітей віком від п'яти до десяти років. Більшість кантоністів молодшого віку мешкала разом з батьками і родичами. Це дозволило зберігати значну суму, оскільки платня на утримання таких кантоністів від казни становила лише 10 рублів на рік. Провівши інспектування у військових поселеннях, П.Г. Дивов робить висновок про те, що нижчі військові навчальні заклади, у тому числі батальйони військових кантоністів, мають усе необхідне, щоб дати армії обізнаних унтер-офіцерів та представників технічних спеціальностей351. У таких навчальних підрозділах військові кантоністи проходили й стройову підготовку. Необхідно відзначити, що перетворення військово-сирітських відділень і запровадження в них суто військової організації свідчило про те, що уряд хотів підкреслити, що основне призначення рот, напівбатальйонів, батальйонів військових кантоністів полягало у підготовці армійського резерву, а не в підвищенні грамотності, як це вважалося раніше.

Різниця у системі підготовки дітей військових поселенців і солдатських дітей накладала відбиток на їхній побут. Так, діти військових поселенців, починаючи навчання в школах, жили зі своїми батьками, у той час як більшість солдатських дітей, які були приписані до батальйонів військових кантоністів, залишаючи рідний дім, у ранньому віці переходили на казармене положення.

У найгіршому становищі опинились кантоністи - євреї. Починаючи з прийняття Статуту про рекрутську повинність і військову службу 1827 р., хлопчиків цієї національності з 12-ти років направляли в рекрути. Однак, мінімальний вік дитини не завжди враховувався, і в спогадах трапляються відомості про відправку в рекрути і у більш ранньому віці: “Мені було 9 років, коли я був призначений у рекрути й повинен був стати кантоністом”352. І. Іцкович, описуючи процедуру розподілу рекрутської повинності, також повідомляв, що вік рекрутів-євреїв не завжди витримувався. У ході її реалізації головним було виконання вимог щодо необхідної кількості рекрутованих, а вік, фізичний стан кантоніста не мали значення. Тому досить часто кантоністами ставали не з 12-ти років, як це було передбачено законом, а з 7-8 років353. Таких дітей відправляли у роти, напівбатальйони, батальйони військових кантоністів, де вони розпочинали військову службу.

Необхідно також нагадати, що до 1827 р. євреї були звільнені від особистої рекрутської повинності, й замість цього вносили певну суму грошима. З цього ж часу вони були прирівняні до інших станів і національностей та зобов'язані були поставляти рекрутів натурою. Згідно зі “Статутом рекрутської повинності і військової служби євреїв” встановлювався збільшений майже втричі набір євреїв в армію порівняно з російським населенням, були передбачені жорсткі покарання за ухилення від служби, запроваджувався принцип кругової поруки, високі штрафи за порушення, заборонялось заміняти особисту службу грошовими внесками. Але при вступі на службу рекрутованих євреїв не виділяли із загальної маси солдатів, їм було також важко, як і іншим новобранцям. Поряд із важкими правилами проведення рекрутських наборів для євреїв існувало й одне полегшення, яке за своїм змістом було достатньо жорстоким у загальнолюдському значенні, а саме: єврейським товариствам дозволялось ловити безпритульних, безпаспортних євреїв і віддавати їх замість своїх рекрутів. Як правило, жертвами таких облав ставали діти з бідних сімей, яких нікому було захистити.

Прийняття і введення в дію “Статуту про рекрутську повинність і військову службу євреїв” викликало значний резонанс у суспільстві. Перш за все, це нововведення схвилювало євреїв, аж до протидії владі, яка виливалась у відкриті протести354. Серед архівних матеріалів можна зустріти справи про безпорядки, які відбувались під час проведення рекрутських наборів серед євреїв Волинської та Подільської губерній355, хоча відкрита форма протесту призводила виключно до військового суду. Тому, усвідомлюючи негативні сторони відкритих протестів, піддані почали переходити до латентних і, перш за все, це переховування своїх дітей.

Кругова порука, яка існувала в єврейських громадах, була набагато сильніша за ту, яку їм нав'язувала держава. І хоча у спогадах ми знаходимо нарікання на так званих “ловців”, до обов'язків яких входила доставка у необхідній кількості рекрутів із євреїв, але в той же час знаходимо відомості про те, що піддані однієї національності та віросповідання допомагали один одному, оскільки кількість тих, що сховались, була набагато більша, ніж знайдених356.

Незважаючи на суворість правил проведення рекрутських наборів і покарань за ухилення від несення цієї повинності, батьки часом свідомо калічили своїх дітей, щоб під час медичного огляду їх визнали непридатними до служби. “На сімейній раді, - пише М. Потапенко, - було вирішено зробити мене калікою”357. Проте такі заходи не завжди рятували від несення військової служби. Іноді, доставивши кантоніста для медичного огляду, можна було заявити про його хворобу, і, якщо ознак хвороби не було видно, тоді проводилось обстеження й виносилось рішення про придатність до служби358. У подібних випадках видавалось свідоцтво лікарської Управи. У ході медичного огляду траплялись різні випадки. Зокрема, рішення про непридатність особи до військової служби могло бути переглянуте і змінене359. Траплялись випадки, коли кантоніста визнавали непридатним до військової служби: “оглядали кантоніста Никифора Матавченко (він же Довженко) й знайшли, що він глухий, німий і дурнуватий, а до того ж має погане розміщення грудей, а значить до жодного роду служби нездатний”360, але це було рідкістю. Як правило, до категорії кантоністів зараховували всіх, незважаючи на фізичний стан і вік. Тому батьки, що не з розповідей були знайомі з військовою службою, не бажали подібної долі своїм дітям, і в зв'язку з цим набуває масового характеру подання прохань на ім'я імператора про залишення біля них синів, з виключенням їх зі складу вихованців навчальних закладів для кантоністів361.

Незважаючи на покарання та штрафи, батьки часом наважувались на відчайдушні вчинки, щоб захистити своїх дітей від військової служби. Практикувалось не лише навмисне каліцтво, але й приховування, фальсифікація документів, втеча, несвоєчасне повідомлення владі про новонароджених. Але й це не завжди допомагало уникнути долі кантоніста. Приховати справжні дані було досить важко, оскільки владні структури за цим чітко слідкували362. Зокрема, складались списки народжених, де записувались дані про соціальне походження, час від часу проводились ревізії, тобто механізм виявлення дітей, які від народження, в силу свого походження були підпорядковані військовому відомству, був чітко розроблений. Із записок солдатського сина Д. Журби дізнаємось, що його мати, намагаючись приховати справжнє походження сина, змушена була продати своє майно і витратити гроші на підробку документів, але задуманому не судилось здійснитись, і Дмитро усе ж потрапив до батальйону військових кантоністів363. Інший сучасник розповідає про те, як до батальйону кантоністів вступив Берко Фінкельштейн, якого вдалося переховувати до досягнення 15-ти річного віку, але після цього обман був викритий, і його батьків за це піддали тюремному ув'язненню364. Великими були недоїмки зі штрафів за приховування солдатських дітей. Мешканці багатьох губерній Російської імперії й, зокрема Полтавської, Катеринославської, Харківської губерній мали виплатити державі досить великі суми грошей, розмір яких зростав щомісячно.

Незважаючи на протести, протистояння, рекрутську повинність, яка була покладена на податні стани, необхідно було виконувати. Якщо комусь вдавалось сховатись, то на це місце треба було знайти іншого. Виконання волі монарха призводило до різного роду зловживань на місцях: практикувалась поставка у рекрути дітей, які не досягли необхідного віку; порушення і переміщення черговості поставки рекрутів з багаторобочих сімей на так звані малоробочі; із заможних - на бідних, які не могли заплатити за підробку документів, за переховування своїх дітей. Переміщення рекрутської черги призводило до того, що забирали під час набору єдиного сина, у зв'язку з чим подавались скарги, і слід відзначити, що владні структури реагували на подібні випадки365. Усіх, кого визначили в рекрути, доставляли в губернське місто у так зване рекрутське присутствіє. Обстановка в таких місцях була дуже напруженою, про що свідчать сучасники. “Згідно з обов'язками служби, - читаємо у щоденнику В.Д. Олсуф'єва, - заїжджав у рекрутське присутственне місце. Не дай Бог мати обов'язок прийому рекрутів”366. Уряд також з розумінням ставився до обов'язку людей, які приймали рекрутів та проводили первинний огляд, тому щедро їх винагороджував367, що деякою мірою компенсувало неприємні враження, які залишались після роботи з рекрутованими. Тут новобранці проходили медичний огляд й інші процедури, пов'язані з новим статусом. Були присутні також і батьки новоспечених військовозобов'язаних, які розуміли, що вони втрачають, можливо, назавжди, свого сина. У відчаї перебували й рекрутовані, особливо малі діти, яких визначили в кантоністи.

Дітей, яких відправляли у батальйони військових кантоністів, дуже часто відвозили далеко від дому. Це ставало правилом для кантоністів-євреїв. Наприклад, М. Шпігель, родом з Волинської губернії, був відправлений до Тобольська, а М. Кретчмер із Дубно - у Катеринослав. У їхніх спогадах знаходимо опис переходів до місця призначення, які були дуже тривалими й важкими. Багато кантоністів, внаслідок ряду причин, не витримували тривалої дороги й до місця призначення доходили не всі. “З Житомира, - пише М. Шпігель, - вибуло нас 225 кантоністів, а кількість на час прибуття до Тобольська скоротилась до 110 чоловік, решта в дорозі захворіли і застряли в різних місцях, деякі з них були майже мертві”368.

Кантоністів чекала важка служба упродовж багатьох років, однак їх становище ще більше ускладнювалось тим, що після закінчення дійсної служби їм нікуди було йти. У ранньому віці вони були відірвані від своїх сімей і цілком підпорядковані військовому відомству.

Не менш трагічною була й участь рекрутів. Сучасники залишили свої враження про проведення рекрутських наборів369. Солдатська служба тривала практично ціле життя, і рекрутовані фактично втрачали попередній статус. Рекрути, прийняті на службу, для сім'ї вважалися померлими. Тому не дивно, що страшною й ненависною була для населення військова служба. Але, чим ближче підходив час до закінчення терміну служби, тим важче ставало на душі солдата, бо, повернувшись зі служби, він не знав, що його чекає на батьківщині, як буде доживати свою старість, яка майже не була забезпечена370. Незважаючи на те, що в другій чверті ХІХ ст. терміни служби планомірно скорочувались і перевага в прийомі рекрутів надавалась юнакам 20-25-ти років, тягар рекрутської долі не ставав меншим. Зі співчуттям до долі рекрутів ставилися деякі представники генералітету. Зокрема, г.-л. М.Імеретинський зазначав, що солдати були вічними трудівниками і коли вони, розбиті та стомлені, майже скалічені, повертались на батьківщину, не знаходили ні сім'ї, яка давно померла або була виселена, ні дому, ні землі, а отже, потрапляли у відчайдушне становище371. Тому після завершення служби колишні рекрути часом ішли у ченці. Солдатська служба була тяжкою, російський солдат був загартований у нужді, а його поведінка була регламентована правилами найсуворішої дисципліни372. Незважаючи на заходи, які були спрямовані на полегшення військової служби нижніх чинів у другій чверті ХІХ ст., усе ж таки вона залишалась тяжкою. Але поряд із суворістю, як інший бік служби, були й похвали, й нагороди. Зокрема, після проведення військових оглядів та маневрів солдати, які мали хорошу підготовку, нагороджувались різноманітними відзнаками, що, у свою чергу, привертало серця воїнів до імператора, а в його особі і до Вітчизни373. Поряд із скороченням термінів служби у дев'ять разів було збільшено грошове утримання, яке виплачувалось нижнім чинам374. Особливу увагу імператор приділяв питанню про збільшення кількості шпиталів та покращання медичного обслуговування375. Але, незважаючи на ці позитивні зміни, служба залишалась важкою, а її тяжкість збільшувалась ще й за рахунок того, що, потрапивши до солдатського стану, батько-солдат передавав цей статус своїм синам, незалежно від того, народились вони під час його служби чи коли він вийшов у відставку. Тут простежується безпосередній зв'язок між інститутом рекрутства та військових кантоністів, бо син солдата автоматично ставав власністю військового відомства і зараховувався в кантоністи. Після досягнення дітьми дев'яти років батьки були зобов'язані відправляти їх до батальйонів військових кантоністів.

Потрапляючи в роти, напівбатальйони й батальйони військових кантоністів, діти проходили тут навчання, яке було досить тривалим, і це було не дивно, оскільки на увесь клас був лише один викладач з унтер-офіцерів. Процес навчання полягав у задаванні й опитуванні, при цьому нічого не пояснювалось, крім правил арифметики. Ця методика, як зазначалося вище, була запозичена з так званої ланкастерської системи взаємного навчання.

Процес підготовки кантоністів проходив практично скрізь однаково, але значно відрізнялися будівлі, призначені для шкіл, що значною мірою впливало на побут. Із записок М. Шпігеля довідуємось, що у Тобольську школа була розміщена в спеціальній споруді, на відміну від Катеринослава, де для навчання, за спогадами М. Кретчмера, обиралися найбільш просторі хати.

Кантоністи, які залишили спогади, описують цей процес у такий спосіб: у класі розташовувались п'ять груп учнів по десять кантоністів у кожній; у центрі кожної групи знаходився помічник учителя з указкою. На стінах були розвішані азбучні таблиці, й старший пояснював букви; ті, хто твердо засвоїв букви і міг складати склади, сідали за столами №1 і №2, на яких був насипаний пісок, пригладжений катком, і дерев'яною указкою, яка замінювала перо, мали копіювати букви, написані на таблиці. За столами №№3-4 перед кожним учнем лежала чорна дошка з червоними лінійками для написання складів гусячим пером і розведеною крейдою. Ця стадія навчання продовжувалася до того часу, поки не досягався певний рівень правильності, чистоти й акуратності. Ті, хто набув навичок чистописання, переводились за столи №№5-8, де вони виписували речення з книг. Учні, які знаходились за столами №№9-12, починали вивчати цифри й вирішували арифметичні задачі; столи №№13-15 служили для вивчення чотирьох дій з простими числами (додавання, віднімання, множення, ділення), ознайомлення з дробами й першою частиною граматики. Ті, хто пройшов курс, після складання екзамену переводились до наступних класів, де продовжували вивчати арифметику, граматику, а також вивчали географію, геометрію, малювання й креслення, історію й інші предмети376.

Заняття проходили не завжди успішно. Спогади сучасників свідчать, що учнів часто карали за незнання Закону Божого, зокрема десяти заповідей, і таблиці множення. Біля дверей у класі висіли дві дошки, на яких були написані заповіді й таблиця множення. Тих, хто був лінивий у навчанні, відправляли до цих дощок, щоб вони впродовж уроку читали і запам'ятовували написане. Однак, наприкінці уроку під дверима збиралась велика кількість учнів, які замість заучування заповідей і таблиці множення розповідали один одному різні історії. Наступного дня подібна процедура повторювалась, так тривало досить довго і врешті-решт перетворилось у звичайний порядок навчальних занять377. Звичайно, додаткове вивчення заповідей і таблиці множення не обходилось без “березової каші”, але це не лякало лінивих учнів. Як зазначає М.М. Бородкін, вчити тоді було синонімом бити378. Тим більше, що, за спогадами кантоністів, покарання були невід'ємною частиною процесу навчання. Так, на думку Д.В.Федорова, лише за допомогою різок і можна було підтримати дисципліну у багатолюдному класі, який складався з відчайдушних балунів379. Карали не лише за незнання уроків, а й за інші порушення. Найбільш тяжким серед них вважалась втеча. Кантоніста, який провинився, могли засікти до смерті. Можливо, такі випадки були, що дало підставу М. Кретчмеру помітити, що від різок щороку третина батальйону відправлялась на Єлисейські поля380.

Заради справедливості необхідно відзначити, що не всі кантоністи були ліниві. Знаходилися здібні й старанні учні, які успішно закінчували навчання у школі й продовжували його у навчальних підрозділах, які відкривали дорогу до отримання чину унтер-офіцера.

Водночас із загальною освітою кантоністи отримували й основи військової виправки під час так званого “фронтового навчання”. Ця частина навчання була особливо важка, оскільки у стрій ставали усі вихованці, навіть найменші. Ускладнювалось навчання тим, що основою цього виду підготовки була муштра. “У ті часи, - пише І. Іцкович, - існувало правило у військових колах: із 10 чоловік хоч 9 убий, аби тільки хоч один залишився цілком загартованим солдатом”381. Під час навчання кантоністи повинні були стояти, як укопані. Особливо важко було навчитись поступово піднімати ногу й стояти міцно на одній нозі, слабкі діти не витримували такого навантаження й падали, як снопи382. Були кантоністи, які не боялись стройової підготовки й досягали певних успіхів. “Фронтове навчання, - пише М. Кретчмер, - ніскілечки не лякало мене, а тому я добивався великих успіхів: тижнів через два я був уже у фронті, як старий кантоніст, чого інші досягали через півроку”383. Але були й такі, які ненавиділи фронтове навчання, але зі страху перед покаранням змушені були робити всі необхідні вправи384. військовий кадр кантоніст повстання

Крім загальної та спеціальної військової освіти, кантоністів навчали різноманітним ремеслам. Часу для цього відводилось не дуже багато, у порівнянні з військовою підготовкою, але цей вид підготовки, мабуть, був найрезультативнішим. Зокрема, В.Д. Кренке зазначав, що солдати з кантоністів були гарними майстрами і володіли багатьма спеціальностями385. Про майстерність та вміння солдатів російської армії розповідав ротний командир І.І. Гладилов: “Нині о восьмій ранку ми увійшли в табір. Боже, - це справжній солдатський мурашник! Подивіться на цих руських солдатів, вони працюють як мурашки: несуть, везуть, тягнуть і все в свою палатку. Зранку ще в них нічого не було, окрім палатки, а ввечері вже є поличка, ліжко, все прибрано й майстерно складено”386. Із записок рядового П. Назарова ми також дізнаємось про солдатський побут. Зокрема, у вільний час, як повідомляє сучасник, солдати мали можливість навчатись не тільки різноманітним ремеслам, але й читати та писати387. Необхідно відзначити, що прагнення навчатись, з одного боку, заохочувалось начальством, а, з іншого, солдати самі були в цьому зацікавлені, тому що ці вміння відкривали їм шлях до підвищення в чині.

Особливе місце у житті солдатів у другій чверті ХІХ ст. займали так звані вільні роботи або, як їх ще називали, заробітки. Питання про те, бути чи не бути вільним роботам, - зазначає сучасник, - набуло суспільного значення388. Фактично механізм виконання вільних робіт не був законодавчо врегульований, і командири частин на власний розсуд відпускали солдатів на заробітки. Проводились вільні роботи, як правило, після літніх військових таборів і тривали близько двох місяців. Метою їх проведення було збільшення сум, виділених державою на харчування389. У другій чверті ХІХ ст. створювались комітети щодо вирішення питання про доцільність виконання вільних робіт. Їх намагались заборонити, але недостатність фінансування не дозволила цього зробити, тому що частину зароблених коштів солдати вносили у так звану харчову суму390. Таким чином, держава, маючи обмежені фінансові можливості, була зацікавлена у проведенні вільних робіт, що давало можливість скорочувати витратну частину бюджету, а солдатам покращити своє харчування.

Потрібно зазначити, що по так званій господарській частині в другій чверті ХІХ ст. було багато зловживань, які виявлялись під час проведення інспектувань або позапланових перевірок. Зокрема, М.М. Муравйов-Карський, інспектуючи війська, отримував численні скарги солдатів на свавілля своїх начальників. У записках він зазначав, що під час огляду Грузинського гренадерського полку солдати скаржились, що у них відбирали заготовлене для власних потреб сіно на потреби командира391. Зловживання та безладдя в армії, виявлені під час інспекторських оглядів, підштовхнули М.М. Муравйова-Карського до подання записки на ім'я імператора Миколи І з характеристикою усіх недоліків, які він мав змогу бачити на власні очі392.

У контексті розгляду питання про підготовку військових кантоністів виникає ще одне питання, розв'язання якого пов'язане безпосередньо з підготовкою молодшого командного складу російської армії. Так, у 1826 р. потреба військового відомства у солдатських дітях зросла, оскільки було порушене питання про необхідність поповнення армії унтер-офіцерами, а також про підготовку технічної ланки армії. Основним джерелом поповнення унтер-офіцерського складу армії були кантоністи. У порівнянні з рекрутами кантоністи, перебуваючи з малих років у розпорядженні військового відомства й навчаючись грамоті, стройовій підготовці та деяким спеціальностям, були більш зручним контингентом для підготовки унтер-офіцерів393. У зв'язку з цим Микола І наказав сформувати спеціальні заклади (карабінерні полки, які комплектувались найбільш підготовленими вихованцями солдатських шкіл) під керівництвом відомства військових поселень для підготовки унтер-офіцерів, а також був відкритий ряд спеціальних військових шкіл для підготовки технічного складу армії. Для розв'язання цього завдання були сформовані спеціальні навчальні частини, до яких відносились: 1) чотири УКП для піхоти; 2) Учбовий ескадрон для кавалерії; 3) Учбовий саперний батальйон для інженерних військ; 4) Навчальна артилерійська бригада для артилерії; 5) 48 ескадронів і 6 батарей із кантоністів для комплектування полків резервних кавалерійських корпусів, 5-ої легкої кавалерійської дивізії та кінної артилерії, які були розташовані у військових поселеннях кавалерійських округів. Для підготовки технічної ланки армії у другій чверті ХІХ ст. існували писарська й аудиторська, піротехнічна й ветеринарна школи, а також майстрові команди, фельдшерська школа, Петербурзький батальйон військових кантоністів, у яких здійснювалась підготовка топографів, граверів, кондукторів, писарів, музикантів, учителів для навчальних закладів кантоністів394.

Першочергове значення у підготовці унтер-офіцерів російської армії належало УКП, яких у другій чверті ХІХ ст. було сформовано чотири. Перший і другий УКП, створені у 20-х - 30-х рр. ХІХ ст. у Санкт-Петербурзі й Москві, були підпорядковані Начальнику штабу ЙІВ по військовому поселенню395. Ці полки готували і випускали кантоністів, у залежності від рівня їх підготовки, на службу в фельдфебелі, унтер-офіцери, музиканти, барабанщики; а малограмотних, ледачих - в армійські полки рядовими396. Перший УКП складався з двох батальйонів по 1000 кантоністів і двох неранжированих рот: 250 музикантів і 250 барабанщиків. Другий УКП складався з двох батальйонів по 1000 кантоністів, для третього неранжированого батальйону кількість кантоністів була необмеженою. У неранжировані підрозділи кантоністи набирались у віці до 15 років, а потім вони впродовж трьох років навчались і служили в других батальйонах. Після досягнення 18-річного віку їх переводили у перші батальйони, які готували унтер-офіцерів для піхотних полків. Підготовка кантоністів у перших і других батальйонах відрізнялась.

У перших батальйонах кантоністи в обсязі рекрутської школи вивчали основи одиночної підготовки солдата. Пройшовши навчання, кожен солдат мав уміти правильно стояти, володіти гвинтівкою, робити повороти і марширувати397. Солдатів привчали ходити пруським стройовим кроком, постійно піклуватись про стан зброї, амуніції та мундиру. Безкінечне марширування, мертва стійка й безліч різних перешиковувань відбивали у молодих солдатів будь-яке бажання навчатись військовій справі. Своєрідними ознаками усієї системи навчання були суворий педантизм, дотримання букви статуту, фанатичне ставлення до вимог служби. У других батальйонах кантоністи освоювали програму, аналогічну програмі військово-сирітських відділень, а в неранжированих підрозділах кантоністи у віці від 10-ти до 15-ти років навчались грамоті, деяким спеціальностям, а також освоювали основи стройової підготовки.

1834 р. із Нижньогородських батальйонів кантоністів формується третій УКП, а 1835 р. було прийнято рішення сформувати в Ярославлі четвертий УКП398. За заявками командирів полків Департамент військових поселень забезпечував частини усім необхідним “навчальним приладдям”399. Вихованцями чотирьох УКП укомплектовували усі піхотні полки армії. Унтер-офіцерами у війська призначалися: із 1-го УКП - у Гренадерський і 1-й піхотний корпуси, із 2-го УКП - в 2-й і 3-й піхотні корпуси, із 3-го УКП - у 4-й і 5-й піхотні корпуси, із 4-го УКП - в 6-й піхотний корпус і в резервні дивізії шести піхотних корпусів. Водночас “на випадок некомплекту унтер-офіцерів” у якому-небудь з'єднанні випускники УКП “призначалися переважно” у ті дивізії й корпуси, які відчували брак молодших командирів400.

УКП готували переважно кваліфіковані кадри молодших командирів. Як правило, у звітах про інспекторські огляди полків відзначалось, що “одиночна постава абсолютно правильна, мистецтво влучної стрільби на хорошому рівні, школа рекрутська, ротне, батальйонне і полкове навчання добрі, і правил, які протилежні встановленим, немає”. Водночас підкреслювалось, що барабанщики, флейтисти і сурмачі “знають свою справу ще недостатньо”401.

Упродовж двадцяти років (1836-1856) УКП випустили на службу 13275 унтер-офіцерів. Крім того, було підготовлено 6771 музикантів402.

У постійному складі УКП служили, за спогадами сучасників, “завзяті фронтовики того часу, свого роду справжні артисти виправки, марширування, збройних прийомів і всіх родів стройових вчень, від найменших до найбільших, з усіма тодішніми хитрощами й тонкощами”403. Це невипадково, оскільки щорічно з всіх УКП відряджалися по 1 обер-офіцеру, 1 унтер-офіцеру й 4 рядових у Зразковий піхотний полк “для освоєння стройової служби”404.

Окремо здійснювалась підготовка унтер-офіцерів для кавалерії. 1809 р. був заснований Навчальний кавалерійський ескадрон, який готував для кавалерійських полків унтер-офіцерів і музикантів405. У цей ескадрон направляли солдатських дітей і вступаючих на військову службу священнослужителів, а також представників інших станів, які знали грамоту. З 1828 р. навчальний підрозділ комплектувався “здібними до кавалерійської служби кантоністами 18-річного віку із батальйонів і напівбатальйонів навчальних бригад”406.

Вихованців ескадрону упродовж року навчали рекрутській школі, рубці шаблями, сторожовій службі, сигналам та верховій їзді. На думку начальника 1-ої драгунської дивізії г.-л. Юзефовича, випускники Навчального кавалерійського ескадрону були “основою успішного запровадження стройової служби, яка вимагала постійної наполегливості”407.

При штабах деяких кавалерійських з'єднань, які були розквартировані поблизу західних та південних кордонів держави, з'явились особливі навчальні ескадрони. Так, наприклад, заслуженою славою користувався навчальний ескадрон у 2-ій драгунській дивізії г.-м. Ф.В. Рідигера, в якому успішно готували справжніх кіннотників. 1834 р. цей ескадрон увійшов до складу Зразкового кавалерійського полку. Полк був сформований “для запровадження в усій армійській кавалерії одноманітних правил фронтової освіти, а також обмундирування, підготовки й пригінки амуніції, сідлання й підковування коней і для підготовки вчителів з усіх предметів кавалерійської освіти”408. 15 кавалерійських дивізій на один рік відряджали до полку по взводу кірасирів, драгунів, кінних єгерів, гусарів й уланів. Ці підрозділи мали стати зразком для своїх армійських полків. І тому офіцери й унтер-офіцери постійного складу не соромилися щодо методів підтягування солдатів. Це дало підставу сучаснику відзначити: “Убий чотирьох, але хоч п'ятого навчи, як слід”409.

1836 р. в округах військових поселень кавалерії, підпорядкованих г.-л. І.Й.Вітту, із дітей солдатів і поселенців були сформовані кавалерійські ескадрони й батареї, які були прирівняні до УКП. Ці заклади готували унтер-офіцерів і феєрверкерів лише для полків Південного військового поселення кавалерії410.

У другій чверті ХІХ ст. досить часто проводились інспекторські огляди, що відбилося у записках кантоністів. Цікавим джерелом є спогади про інспекторські огляди, які проводив граф І.Й. Вітт. “У час, коли я був кантоністом, - пише в спогадах Д.В. Федоров, - до нас часто приїжджав І.Й. Вітт. Усі його приїзди залишали в наших головах і серцях найрадісніші спогади”411. Після стройового огляду, огляду казарм і амуніції кантоністів відбувалось випробування в плаванні. Він любив перевіряти вміння дітей плавати, при чому, у воду діти пірнали у повній амуніції. Це було дуже важко, але необхідно для подальшої служби, коли могли виникнути непередбачені ситуації. Під час таких оглядів кантоністи мали можливість заробити певну суму, оскільки граф мав звичку кидати монети у воду, мабуть, для того, щоб процедуру плавання зробити для них більш приємною. Виловлені монети були нагородою для тих, хто зумів дістати їх з дна412.

Утворення нових округів військових поселень у Київській та Подільській губерніях наприкінці 30-х - на початку 40-х рр. ХІХ ст. призвело до створення нових навчальних ескадронів і батарей. До їх складу входили діти нижніх чинів, а також військові кантоністи. Метою створення цих навчальних підрозділів була підготовка унтер-офіцерів і феєрверкерів для першого та другого резервних кавалерійських корпусів і 5-ї легкої кавалерійської дивізії.

Підготовкою спеціалістів технічного профілю для армії займалися майстрові команди, в які приймали кантоністів у віці від 14 до 18 років, непридатних до стройової служби. Мета створення майстрових команд полягала в тому, щоб забезпечувати військово-навчальні заклади, військово-робітничі роти, війська і військові управління добре навченими майстровими413. У майстрових командах кантоністів навчали не лише різним ремеслам, таким, як кам'яні роботи, теслярство, столярство, малярська справа, але й загальноосвітнім предметам - читанню, письму, арифметиці, Закону Божому414. Процес навчання у цих навчальних закладах піддавався щорічним перевіркам командирами УКП. У звітах про інспекторські огляди ми знаходимо характеристику стану справ, яка зазвичай висловлювалась фразою “у належному порядку”415. Після закінчення навчання кантоністів, які отримали певну спеціальність, направляли у військові й технічні майстерні на нестройові посади.

Особливе місце у підготовці кантоністів на нестройові посади належало Санкт-Петербурзькому батальйону військових кантоністів, до складу якого входило п'ять рот: чотири ранжировані й одна неранжирована. Кожна ранжирована рота складалась з 250 чоловік, неранжирована - з невизначеної кількості. Кожна рота мала своє призначення. Так, наприклад, перша рота підрозділялася на дві півроти, в яких готували вчителів і спеціалістів для корпусу топографів; друга рота готувала для навчальної артилерійської бригади; третя - для навчального саперного батальйону; четверта - для УКП. Неранжирована рота готувала музикантів для діючих частин. Крім того, 8 вересня 1827 р. при Санкт-Петербурзькому батальйоні військових кантоністів був відкритий військово-вчительський інститут416, в якому готували учителів російської словесності, географії, арифметики, алгебри, геометрії, фізики, хімії, механіки, військово-кримінального права та ін. Пройшовши курс навчання, вихованці упродовж двох років викладали у цьому ж інституті з метою набуття навичок, і лише після цього вступали на службу до військово-навчальних закладів для кантоністів, де були зобов'язані прослужити не менше 15-ти років.

При Санкт-Петербурзькому батальйоні військових кантоністів у 1832 р. також була відкрита аудиторська школа, до якої вступали кантоністи у віці 14-16 років417. У 1834 р. був відкритий особливий клас для навчання телеграфістів418, у 1835 р. створена школа писарів419, у 1848 р.відкрите граверне й словорізне відділення підготовки спеціалістів для роботи у військово-топографічному депо420.

Висновки

Таким чином, процес підготовки військових кантоністів здійснювався досить планомірно. З одного боку, кількість загальноосвітніх військово-навчальних закладів для кантоністів зменшилась, але водночас збільшувалася кількість спеціалізованих навчальних закладів, створенню та розвитку яких у другій чверті ХІХ ст. приділялась значна увага. Це було пов'язано з потребами армії у молодшому командному складі та спеціалістах технічного профілю. Але, з іншого боку, у другій чверті ХІХ ст. уряд був змушений економити кошти на загальній освіті військових кантоністів, у зв'язку з чим із 1835 р. право вступати в батальйони, напівбатальйони й роти військових кантоністів мали лише ті кантоністи, батьки яких відбували дійсну службу, а решта була позбавлена права на елементарну освіту. Останні після досягнення 20-річного віку, не отримавши освіти, вступали безпосередньо на дійсну службу. Так виникла категорія “рекрутів із солдатських дітей”, які не були вже військовими кантоністами, але й не мали права називатись просто рекрутами. Мабуть, запроваджуючи таку назву, уряд хотів підкреслити особливе становище цієї категорії населення, яка продовжувала вважатись власністю військового відомства.

Так, у результаті реформ, проведених на рубежі 20-30-х р. ХІХ ст. урядом Миколи І, істотно змінилась система підготовки армійського резерву. Вона не залишалась незмінною впродовж другої чверті ХІХ ст., що було пов'язано з реформою інституту військових поселень, необхідністю економії засобів, потребою армії в унтер-офіцерах і спеціалістах технічного профілю.

Зміна статусу військових поселенців вносила корективи і в зміну статусу військових кантоністів, які, втрачаючи значення основного джерела комплектування армії нижніми чинами, внаслідок реформ уряду, перетворюються в основне джерело комплектування армії підготовленими унтер-офіцерами й представниками необхідних для армії технічних спеціальностей. У цілому армія отримувала у достатній кількості підготовлених молодших командирів і спеціалістів, але під час воєнних дій, коли втрати цієї категорії значно зростали, існуюча система вже не справлялась з цим завданням. Бракувало підготовленого резерву, але розв'язати цю проблему в умовах існування тогочасної соціальної системи було неможливим.

Політика уряду Миколи І у військовій сфері мала реформістський характер, у чому ми могли переконатися, аналізуючи систему підготовки військових кадрів у військових навчальних закладах та управління ними, а також при дослідженні системи підготовки нижніх чинів та молодших командирів. Як свідчать джерела, у цій галузі державного управління був відсутній застій та непослідовність, які приписувались часам правління Миколи І у радянській історіографії. У державі з самодержавною формою правління ті заходи, які були зроблені в галузі підготовки військових кадрів, були максимально можливими.

У другій чверті ХІХ ст. завершився процес формування системи військової освіти, була зроблена уніфікація навчальних програм, централізація управління в галузі військової освіти, що, у свою чергу, сприяло зміцненню дисципліни, приведенню у певну систему знань, вмінь та навичок майбутніх офіцерів російської армії. Особливого значення для покращання якості освіти мала зміна статусу викладачів військових навчальних закладів. За правління імператора Миколи І їх прирівняли до чиновників, що не тільки надало їм значні привілеї з точки зору соціального статусу та збільшило матеріальну винагороду за службу, але й покращило якість викладання, оскільки, починаючи з 40-х рр. ХІХ ст., у військових навчальних закладах з'являється дедалі більше викладачів з університетською освітою.

До інших переваг політики Миколи І можна віднести відкриття у другій чверті ХІХ ст. першого в історії Росії вищого військового навчального закладу - Імператорської Військової Академії, яка стала центром розвитку військової науки, готувала добре підготовлених офіцерів для служби в Генеральному штабі. Засновники Академії, зокрема А.А. Жоміні, покладали великі надії на цей навчальний заклад, але реальність виявилася дещо іншою. При створенні Академії її фундатори переслідували дві основні мети: по-перше, створити вищий військовий навчальний заклад, а по-друге, готувати офіцерів для служби у Генеральному штабі. Оскільки служба у цій установі не відносилась до розряду престижних у офіцерському середовищі, майже одразу після початку функціонування Академії з'являються проблеми щодо комплектування штату слухачами. Уряд Миколи І, адекватно відреагувавши на цю кризу, вжив необхідних заходів, і вже з кінця 40-х рр. ХІХ ст. ситуація стабілізувалась. Вищу військову освіту також можна було здобути у вищих офіцерських класах при Артилерійському та Інженерному училищах.

Якщо становлення новоствореного військового навчального закладу відбувалось досить важко, то цього не можна сказати про Пажеський та кадетські корпуси, які в другій чверті ХІХ ст. мали вже власну історію та традиції.

Особливу турботу виявляв імператор Микола І по відношенню до середніх військових навчальних закладів - кадетських корпусів, які отримали значний розвиток саме у другій чверті ХІХ ст., і це не залишилось поза увагою сучасників. Серед численних висловлювань на адресу кадетських корпусів домінують позитивні характеристики. Схвально відгукувались про систему підготовки у військових навчальних закладах переважно представники збіднілого дворянства, для яких навчання у кадетських корпусах було чи не єдиною можливістю зайняти відповідне місце у суспільстві. Багато випускників кадетських корпусів, не отримуючи додаткової освіти, займали високі посади у військовій ієрархії.

Необхідно відзначити, що основна кількість спогадів колишніх кадетів з'явилася у 60-х - 80-х рр. ХІХ ст.я, коли система підготовки військових кадрів, що існувала у другій чверті ХІХ ст., була піддана нищівній критиці. Поява саме у цей час спогадів так званих “миколаївських кадетів” у численних періодичних виданнях стала свідченням того, що колишні вихованці військових навчальних закладів виступили на захист імператора Миколи І і системи виховання та освіти, яка існувала у військових навчальних закладах за часів його правління. Особливо гостро у другій половині ХІХ ст. була піддана критиці нібито зайва військова дисципліна. Проте, сучасники, які отримали освіту в другій чверті ХІХ ст., стали на її захист, бо вона була невід'ємною частиною їхнього життя, ментальності цього покоління. Дисципліна дозволяла сформувати у майбутніх офіцерів чітке уявлення про обов'язок, покладений на них, сприяла формуванню корпоративності в офіцерському середовищі і, головне, дозволяла підготувати офіцера до нелегкої служби з усіма її перевагами та недоліками.