Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЕСТЕТИЧНИЙ ДОСВІД ЯК ОНТОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Спеціальність 09. 00. 08 - естетика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Павлова Олена Юріївна

УДК 111.1 / . 852: 17.024. 4

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Національного університету біоресурсів і природокористування України, м. Київ.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Панченко Валентина Іванівна,

імені Тараса Шевченка,

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, старший науковий співробітник

Шульга Раїса Петрівна,

Інститут соціології НАН України

провідний науковий співробітник

відділу соціології культури та масової комунікації;

доктор філософських наук, професор

Бондаревська Ірина Андріївна,

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

професор кафедри філософії та релігієзнавства;

доктор філософських наук, професор

Личковах Володимир Анатолійович,

Чернігівський державний педагогічний

університет імені Т.Г. Шевченка

завідувач кафедри філософії та культурології.

Захист відбудеться “11” червня 2009 р. о 13. 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано “6” травня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Живоглядова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність теми дослідження. Сучасна трансформація культурної парадигми веде до зміни всіх цивілізаційних параметрів, в першу чергу людиновимірних. Індустріальне суспільство було зорієнтовано на формування «одномірної людини» (Г. Маркузе), тобто індивіда з вузько спеціалізованими здібностями, відповідно до того соціального інституту, функцією якого людина ставала. Збереження автономності соціальних інститутів індустріального суспільства вимагало культивування ідеології примата певної здібності, обґрунтування її трансцендентального статусу. Становлення глобальної цивілізації та виникнення постіндустріальних тенденцій розвитку зумовлює необхідність формування людини багатомірної, всебічно розвинутої, здатної не лише пристосовуватися, але і розуміти та опановувати складну динаміку процесів інтеграції та диференціації культурного простору. Адже виникнення феномену глобальної кризи свідчить про неадекватність механізмів управління не лише суспільством, а, в першу чергу, культурою, що були сформовані індустріальною епохою, про відсутність здатності людства вчасно відповідати на виклики «духу часу».

Це завдання стає стратегічним не лише для державних структур та інших надіндивідуальних утворень, які створювали обличчя попередньої доби, але і для окремої особистості, адже опір наявним структурам влади більше чинять саме «локальні вогнища» (М. Фуко) життєвого світу, а не системна опозиція. Особливо актуальним це стає для України як держави, що знаходиться в стані національно-культурного відродження.

В такій ситуації підвищується значення формотворчих чинників культури, розкривається їх естетичне навантаження, оскільки здатність до синтезу культурних форм має стати здібністю окремої людини. Набуття політичною та освітньою сферою власного естетичного досвіду свідчить про актуальність самоздійснення естетичного, його культуротворчий потенціал як у політичному вимірі проектування людини, так і у процесі становлення окремого індивіда. Трансформація освітянської парадигми від фахово-сцієнтистської до універсально-гуманітарної підкреслює значення естетичної компоненти в процесі творення людини. Онтологічна недостатність модерної культури та філософії призвела до абсолютизації естетичного. Саме ці перспективи зумовлюють «естетичний бум» (В. Вельш) ХХ століття і визначають стратегії розвитку людства на зламі тисячоліть. У теоретичній сфері така ситуація породжує необхідність інтеграції естетики, культурології, філософської антропології, психології, соціології, політології, педагогіки.

Тема даного дослідження виявляє необхідність подолання амбівалентності мистецтва (як форми культури, що легітимізує сферу абстрактної всезагальності почуттів) та життєвого досвіду людини (що у емпіричному вимірі уявляється схемами розсудкових калькуляцій та невідрефлексованих афектів). Онтичним рівнем вирішення цієї проблеми є постулювання здібностей людини в якості опосередковуючої ланки між цими феноменами. Зв'язок між ними має трансцендентальний характер, а тому завдяки здібностям людина може долучитися до духовної сфери. Але таке вирішення не може бути достатнім, оскільки природа самих здібностей залишається непрозорою, здебільшого розуміється як природна та поза-історична. Обґрунтування онтологічного статусу естетичного досвіду дозволить зрозуміти ґенезу художнього, як інстанції легітимації всезагальної чуттєвості, та умови його трансформації в універсальну людську здібність у процесі культуротворення.

Поняття «естетичний досвід» широко використовується в сучасній естетичній теорії і мистецьких практиках, але не має достатнього теоретичного обґрунтування. Проблема розуміння естетичного досвіду та його родової основи - досвіду взагалі - імпліцитно була присутня в філософському дискурсі, але не посідала центрального положення. Термін «досвід», зокрема естетичний, був тим загально зрозумілим поняттям, яке використовувалося представниками різних філософських течій та напрямків, його використання в різних проблемних полях сприймалось настільки природно, що лише їх інтерпретатори відчували потребу експлікувати термін в даному контексті (до таких робіт можна віднести працю М. Гайдеггера «Поняття досвіду у Гегеля», а також Б. Вальденфельса «Феноменологія досвіду у Едмунда Гуссерля»).

Вперше тема досвіду була концептуально розроблена в новоєвропейській філософії в гносеологічному аспекті: емпіризмом - як джерела пізнання (Ф. Бекон, Д. Локк), раціоналізмом - як поштовхом до нього (Р. Декарт, Б. Спіноза). Гносеологічна редукція проблеми досвіду досліджується в нашій роботі тією мірою, якою вона, по-перше, спричиняє необхідність обґрунтування автономного статусу естетики як самостійної науки про чуттєвий рівень пізнання (О. Баумгартен, І. Кант), і по-друге, доводить доцільність досвіду (Т. Гоббс, Г. Лейбніц). Критика обмеженості раціоналістичних підходів до експлікації досвіду проаналізована на засадах праць Е. Макінтайра, В. Сирова, В. Шинкарука.

Трансценденталізм І. Канта, долаючи крайнощі емпіризму і раціоналізму, ставить питання про можливість систематичної єдності досвіду. Логіка апріорного розуміння питання послідовно з гносеологічної площини переводиться у естетичну. Подальша критика кантівського апріоризму в розумінні досвіду, яку здійснює з раціоналістичних позицій Г. Гегель та з позиції герменевтики В. Дільтей, забезпечує перехід від досвіду свідомості до цілісного досвіду, що дозволяє актуалізувати потенціал естетики в розробці даної проблеми і сформулювати базові філософські підходи до розуміння естетичного досвіду в контексті трансформації класичного ідеалу раціональності (її аналіз представлений в роботах зарубіжних дослідників Т. Адорно, Ж. Дерріда, К. Маркса, Ф. Ніцше, М. Фуко, М. Хоркхаймера, З. Фрейда, російських П. Гайденко, В. Лекторського, українських - С. Кримського, М. Поповича).

З іншого боку, кантівський апріоризм відкриває гуманітарні перспективи дослідження культури як цілісного феномену. Баденська школа неокантіанства (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт) та деякі представники марбургської (Е. Кассірер) поширюють принципи трансцендентальної естетики на галузь культури в цілому, завдяки чому відбувається не лише диференціація знання на науки про природу та науки про культуру, але і формується розуміння обумовленості культурними кодами перших та символічної природи предмета других. В межах цих досліджень також формуються передумови для подолання розриву між нормативністю спекулятивної естетики та емпіричністю мистецтвознавства, а, отже, умови для тематизації естетичного досвіду. Чимала роль в даному зсуві філософської проблематики належить філософії життя В. Дільтая, яка дозволила обґрунтувати досвід не як зовнішньо об'єктивовану сукупність відчуттів, а як певну цілісність, що можна осягнути лише внутрішньо. Така філософська позиція відкрила перспективу психологізації проблеми досвіду, що, з одного боку, створила потужний стимул для розвитку як психології взагалі, так і психології мистецтва (аналіз останньої, а також дослідження продуктивних сил людини в естетичній сфері здійснювалися на засадах праць В. Вундта, Л. Виготського, А. Леонт'єва, А. Мещерякова), а, з іншого, спричинила розповсюдження крайнощів психологізму.

Концептуальна розробка власне естетичного досвіду вперше відбувається в аналітичній естетиці в роботах М. Бердслі, Д. Дікі, М. Коена. Застосування позитивістських стратегій до естетичної сфери призводить до абсолютизації позиції натуралізму, яка піддається критиці в межах самої аналітичної традиції (Т. Манро).

Критика крайнощів як натуралізму, так і психологізму здійснюється в феноменологічній традиції, починаючи з її фундатора Е. Гуссерля. Недоліки натуралістичного розуміння естетичного досвіду проаналізовані представником феноменологічної естетики А. Берлеантом. Важливість поняття «досвід» для феноменологічної традиції підкреслював і сам Е. Гуссерль, і його послідовники Б. Вальденфельс (обґрунтування респонзитивності досвіду), Р. Інгарден (проблема інтенціональності), А. Шюц (автобіографічність досвіду). Розробку поняття «естетичний досвід» також можна віднести до здобутків феноменологічної традиції. Е. Гуссерль розглядав її в контексті логіки зіткнення образів. М. Дюфренн і М. Мерло-Понті досліджували естетичні підходи до визначення досвіду в термінах тіла, що передбачає відхід від його експлікації в термінах свідомості. Значення розробки концепту естетичного досвіду у подоланні парадигми наївного відображення підкреслював Ж.-П. Сартр.

Феноменологічні розвідки переорієнтували філософський дискурс з обґрунтування всезагальної сутності людини (в класичній філософії для цього використовувалися такі категорії як «розум», «трансцендентальний суб'єкт», «абсолютна ідея») в філософсько-антропологічну площину, що відкриває перспективи екзистенціальної аналітики Dasein у дослідженні досвіду (М. Гайдеггер) та герменевтики при аналізі досвіду сфери мистецтва (Г. Гадамер), що задає не критерії достовірності пізнання, а масштаб життєвого світу. Аналіз феноменології досвіду здійснений у дисертації на засадах робіт П. Гайденко, О. Кошарного, В. Лехцієра, В. Молчанова, Н. Мотрошилової, П. Рікера, О. Шпраги.

Інша філософська традиція, що дозволила осягнути специфіку людського досвіду взагалі та естетичного зокрема, належить до вітчизняних філософських розвідок. Діяльнісний підхід, розроблений в марксистській філософії (К. Маркс, Ф. Енгельс) до розуміння проблеми досвіду, був залучений київськими філософами, такими як В. Босенко, Н. Єсипчук, В. Шинкарук, О. Яценко, а також російськими дослідниками Г. Батищевим і О. Дробницьким. Особливу роль в розумінні інтегративної природи людського досвіду, його естетичного потенціалу та значення для організації людських здібностей відіграли праці українського теоретика В. Іванова. Дослідження особистих параметрів естетичного досвіду представлено в роботі І. Зязюна.

Така постановка проблеми дозволяє звернутися до дослідження ґенези структури здібностей людини. Аналіз становлення опозиції мислення та чуттєвості здійснений на засадах дослідження праць класиків історико-філософської думки Платона, Епікура, Марка Аврелія, Ніколай Кузанського, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Шиллера, А. Шопегауера, а також їх дослідників Н. Автономової, Г. Башляра, Р. Гвардіні, О. Лосєва, П. Юркевича. Класицистична теорія примату розуму над почуттями в художній сфері представлена розробками Н. Буало, А. Попа.

Аналіз форм співвідношення здібностей в сфері мистецтва репрезентовано вивченням ґенези смаку від часткового відчуття до естетичного судження в роботах Р. Барта, Г. Гадамера, В. Гюго, Д.Юма, І. Канта, К. Леві-Стросса, Г. Хоума, А. Шефстбері.

Логіка абсолютизації естетичного досвіду простежується в романтичному культі генія (в роботах Л. Тіка, Новаліса, Ф. Шлегеля). Художні розробки романтичних образів здійснення естетичного досвіду були здійснені в роботах О. Пушкіна, Ф. Достоєвського. Критика абсолютизації естетичного досвіду та аналіз випробовування життєвих позицій художньою логікою здійснені в творах Ж. Батая, С. К'єркегора та Ф. Степуна.

Нова філософсько-антропологічна парадигма дозволяє розглядати естетичний досвід як рушійну силу процесу культуротворення і в цьому контексті в дисертації проінтерпетовано його як історичну форму організації здібностей. У визначенні культури як сукупності практичних і теоретичних здібностей індивідів, які розвинуті всезагальною людською історією, можна спиратися на праці Е. Ільєнкова, М. Ліфшиця та М. Поповича, де фіксується відмінність між сукупністю речей і універсальними способами функціонування культурного коду. Розуміння закономірностей культуротворення, його історичних та етнічних модифікацій формувалося на засадах праць таких зарубіжних дослідників як Д. Белл, Ю. Габермас, М. Мосс, О. Шпенглер, російських - В. Біблер, В. Руднєв, М. Ямпольський, вітчизняних - Є. Бистрицький, І. Бондаревська, М. Бровко, Д. Кучерюк, В. Лук'янець, В. Малахов, М. Савельєва, Н. Чечель.

Своєрідність художнього досвіду в ситуації конкуренції реальності аналізується на засадах праць Т. Адорно, А. Арто, Ж. Батая, В. Бен'яміна, А. Бретона, Ю. Габермаса, Дж. Коллінгвуда, Х. Ортеги-і-Гасета, П. Хандке, Г. де Торе, Ж.-П. Сартра, Т. Еліота.

Вивчення специфіки співвідношення віртуального і реального ґрунтується на аналізі робіт В. Бабенка, А. Іванова, С. Кириленка, Г. Меньчикова, П. Павловича, Е. Соколова. Постнекласична ситуація здійснення естетичного досвіду та специфіка історичної взаємодії здібностей цієї доби репрезентують роботи західних дослідників - М. Бланшо, Ж. Бодрійяра, Ж. Делеза, Ж. Дерріда, П. Козловські, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Рюс, вітчизняних - Т. Гуменюк, О. Оніщенко, Д. Скальської, Г. Чміль, Р. Шульги.

Трансформація метафізики буття взагалі в онтологію людини досліджувалася в контексті робіт зарубіжних теоретиків А. Гелена, Е. Фінка, М. Шелера, а також вітчизняних М. Булатова, А. Лоя.

Визначне місце в систематизації етапів розвитку естетичного процесу, його соціальної природи відіграли праці П. Бурд'є (логіка взаємодії соціальних агентів в художньому полі), А. Канарського (діалектика історичних форм естетичного), В. Панченко (розуміння місця мистецтва в контексті культури).

Систематизація західних естетичних концепцій здійснена в роботах Л. Левчук. Критика евокативних абсолютизацій естетичної сфери представлена в роботах українського дослідника В. Личковаха. Заслуговує на увагу і його обґрунтування статусу естетики як «онтології чуттєвості». Філософський аналіз естетичного як духовного феномену представлений розробками О. Наконечної, як соціокультурного явища - Т. Андрущенко. Проблема єдності етичного та естетичного висвітлена в роботах В. Толстих, О. Фортової. В цілому аналіз історичної динаміки естетичних концепцій представлений в роботах Г. Гадамера, М. Кагана, О. Лосєва, М. Овсяннікова, В. Прозерського, В. Шестакова.

Особливе місце в структурі дослідження займає праця сучасного українського дослідника М. Мінакова «Історія поняття досвід», яка узагальнює історико-філософські підходи до вивчення цього поняття, його історичних модусів.

Широке використання поняття «естетичний досвід» некласичною естетикою не має досвіду рефлексії над його використанням і обґрунтуванням концептуального статусу. Спорадичний характер таких аплікацій приводить до інтуїтивного характеру використання цього терміну. На подолання цих перешкод спрямоване дане дослідження. Розробка даної проблеми і реалізовані теоретичні підходи дозволять розширити межі дисциплінарного простору естетики, прояснити її зв'язок з філософською антропологією та онтологією.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася у системі наукових досліджень кафедри філософії Національного університету біоресурсів та природокористування України (номер державної реєстрації 00493706).

Мета дослідження полягає в обґрунтуванні онтологічного статусу естетичного досвіду як інтегративного способу організації здібностей людини та його ролі в історичній динаміці форм культури. Це передбачає реконструкцію логіки формування структури здібностей людини в контексті трансценденцій естетичного.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв'язання наступних завдань:

· виявити вплив кризи філософського ідеалу раціональності на вектор розвитку естетичної теорії;

· визначити модифікації феномену естетичного в історичних трансформаціях культури;

· простежити логіку розгортання поняття «досвід» в новоєвропейському раціоналізмі;

· обґрунтувати теоретичне значення принципу формальної доцільності (І. Кант) для трансцендентального припущення систематичної єдності досвіду в розвитку естетичної теорії;

· концептуалізувати засади критики натуралізму і психологізму у розумінні природи досвіду в контексті його базових екзистенціалів;

· подати дефініцію терміну «естетичний досвід» в структурі суміжних понять;

· визначити принцип поєднання здібностей людини поза естетичним досвідом;

· дослідити принцип поєднання здібностей людини в художній діяльності;

· обґрунтувати онтологічні засади естетичної єдності здібностей людини;

· реконструювати логіку розгортання історичних інваріантів синтезу реального й ідеального в формах естетичного досвіду культури, яка була зорієнтованою на класичний ідеал раціональності;

· визначити форми естетичного досвіду через співвідношення реального та ідеального в умовах культурного розриву з класичним ідеалом раціональності;

· вивчити специфіку політичного виміру естетичного досвіду в постсучасній ситуації;

· здійснити аналіз включення естетичного досвіду в стратегіях освітніх практик.

Об'єктом дослідження виступає концепт «естетичний досвід» у філософсько-естетичному дискурсі від метафізики прекрасного до теорії універсальної чуттєвості.

Предметом дисертаційного дослідження є онтологічні засади естетичного досвіду в структурі здібностей людини.

Методи дослідження. Складність предмета дослідження - онтологічних засад естетичного досвіду, його місця в ґенезі здібностей людини - зумовило звернення до філософських, естетичних, культурологічних, соціологічних підходів, які і визначили відповідну систему методологічних настанов:

- основним методологічним принципом даного дослідження є концепт «естетичного», оскільки проблема естетичного досвіду була імпліцитно присутня в його історико-філософських теоріях. Категоріальний зміст «естетичного» ми експлікуємо для позначення закономірності досягнення цілісності почуття людини. Цим визначається зв'язок естетичної проблематики з філософською антропологією та онтологією, оскільки антропологічні пошуки з початку минулого століття виявили необхідність перетворення метафізики «буття взагалі» на онтологію життєвого світу людини;

- концепція культури як сукупності практичних і теоретичних здібностей індивідів, які розвинуті всезагальною людською історією, розроблена в межах філософії культури баденського неокантіанства, франкфуртської школи та в роботах Е. Ільєнкова. Таке розуміння передбачає перехід від меж наявного буття як агрегації речей до картини світу як цілісного феномену, розкриття її естетичної перспективи у розумінні «реалізму культури»;

- методологічні орієнтації раціоналістичного історизму в естетичній сфері передбачають виведення естетичної диспозиції з генетичного зв'язку соціальних ролей художнього поля, аналіз умов перетворення історичних типів габітусу на соціальний капітал;

- визначну роль у розумінні естетичного досвіду відіграє діяльнісний підхід, що дозволяє виявити закономірності конституювання структури суб'єкта від всезагальності соціальних практик до унікальності ансамблю здібностей окремого індивіду.

Наукова новизна одержаних результатів. В дисертації вперше здійснена спроба обґрунтування онтологічних засад естетичного досвіду, концептуальна розробка останнього як доцільної форми організації здібностей людини. Методологічні настанови класичного ідеалу раціональності, класичної естетики обмежували можливості дослідження природи естетичного досвіду, його формотворчого потенціалу. Подолання розриву між метафізикою прекрасного та філософією мистецтва, між теоретичним і практичним полем естетики дозволяє зрозуміти роль естетичного досвіду в дедукції естетичних категорій та інтеграції художніх практик.

Основні ідеї та висновки, що становлять наукову новизну та виносяться на захист, полягають у наступному:

· доведено, що зміна ідеалу раціональності (втрата розумом статусу мета-наративу західної культури, руйнація суб'єкт-об'єктної опозиції, заперечення самоочевидності та необхідності орієнтації філософського знання на ідеали «строгої науки» (Е. Гуссерль)) позначається на розвитку естетичної теорії: зникає лінійна схема спадкоємності естетичних теорій; в структурі продуктивних сил людства на перший план висуваються естетично орієнтовані здібності (уява, інтуїція, почуття); опис картини світу замінюється моделюванням реальності, де суб'єктивні чинники починають домінувати над об'єктивними критеріями; відбувається розмежування сфери блага (істина - добро - краса стають регулятивами автономних сфер культури), легітимується протиріччя як принцип теоретичного та художнього зв'язку, здійснюється інтеграція предметного поля естетики;

· визначено методологічно значимі трансценденції естетичного в історичних трансформаціях культури: перша - виникнення художнього, друга - автономізація художнього в інституалізовану сферу культури, третя - релятивізація меж культурних форм (зокрема художнього поля) під приматом естетичного. Лише третя трансценденція створює умови для теоретичного осягнення естетичного досвіду та обґрунтування його онтологічного статусу;

· виявлено, що новоєвропейський раціоналізм вичерпує раціоналістичні й емпіристські стратегії побудови епістемології досвіду, що приводить, по-перше, до психологізації теорії пізнання, а, отже, становлення естетики як гносеологічної теорії, по-друге, до фундації поняття «досвід» ідеєю доцільності;

· вперше теоретично обґрунтовано методологічну значимість кантівського апріоризму для припущення естетичних засад систематичної єдності досвіду взагалі, оскільки вона ґрунтується на апріорному принципу доцільності, що забезпечило відкриття перспектив розуміння естетичного досвіду (логічні засади видимості як сфери трансцендентальної діалектики, застосування принципу за аналогією «нібито» (als ob) до визначення абсолютної єдності досвіду, кореляція між здібністю судження та почуттям задоволення та незадоволення);

· концептуалізовано засади критики натуралізму і психологізму у розумінні природи досвіду, що дозволяє відійти від його описання в термінах свідомості, здійснити аналітику його базових екзистенціалів;

· надано авторську дефініцію естетичного досвіду у його імпліцитному зв'язку з поняттями «досвід», «досвідченість», «здатність», «здібність», зміст яких уточнюється у відповідності до досліджуваного аспкта проблеми;

· визначено принцип поєднання здібностей людини поза естетичним досвідом в традиційному і модерному суспільстві як опозицію розсудку та чуттєвості. В традиційній культурі відбувається перша диференціація здатностей під приматом розуму, в модерній - ця диференціація набуває інституціональних форм (наука і мистецтво);

· досліджено та встановлено принципи поєднання здібностей людини в художній діяльності:

o під приматом розуму естетичні здібності не виокремлюються з первинного субстрату продуктивних сил людини, а тому смак виявляється включеним в опозицію відчуття та розсудку: абстрактно ототожнюється або з «частковим тілесним відчуттям» (Платон), або стає різновидом судження (Н. Буало, А. Шефтсбері);

o в умовах інституалізації художнього поля смак стає визначальною здібністю естетичної сфери (О. Баумгартен, Д. Юм, І. Кант) разом з генієм, який обґрунтовується романтизмом як найвищий ступінь напруження здібностей не лише митця, але і як найбільш досконала модель розвитку людини в цілому. Проте, обидва способи організації здібностей в художній сфері виявляють свою обмеженість: смак, щоб зберегти неупередженість своєї інтенції має залишатися «незацікавленим судженням», а геній в романтичній логіці абсолютизації естетичного досвіду демонструє не лише претензію на найвищий рівень цілісності людської природи, але й обмеженість його реалізації лише сферою мистецтва;

o смак та геній можна розглядати як полюси автономного художнього поля, що в процесі інституалізації репрезентують опозицію художнього виробництва та споживання, творця та глядача;

· вперше здійснено обґрунтування онтологічних засад естетичної єдності здібностей людини в контексті конструювання реальності культури. Інтеграцію здібностей людини у всезагальному естетичному почутті необхідно розуміти як міру небайдужості та доцільності культуротворення, а також як процес опанування людиною культури, що створена нею. Естетичний досвід набуває категоріального статусу в некласичній естетиці, оскільки знімає традиційну для естетики двопредметність теоретичного поля (сукупності естетичних категорій та розмаїття художньої емпірії), дихотомію мистецтва (як соціального інституту та законодавства ідеальних норм) та існування людини (як абстрактного індивіду). Нове розуміння естетичного як естетичного досвіду розширює та інтегрує предметне поле естетики. Він стає джерелом активності та естетичної реальності культури, що має свої історичні модифікації;

· розглянуто історичні інваріанти синтезу реального й ідеального (античний, середньовічний та новоєвропейський) в культурі, побудованій на класичному ідеалі раціональності. Кожен з них демонструє власну міру відчуження акту творення і створеного в умовах домінування етичного над естетичним, проте спільним моментом у всіх цих формах культурно-історичної динаміки є збереження онтологічних засад суспільно-всезагального, а, отже, трансцендентальна єдність ідеального та реального репрезентує естетичний принцип наслідування як ідеальне вираження розумоосяжної цілісності (космо-, тео -, антропоцентричної).

· реконструйовано в формах естетичного досвіду співвідношення реального та ідеального в період трансформації класичного ідеалу раціональності. В умовах втрати етичного свого домінуючого положення та інституалізації культури, кожна з її форм починає продукувати власну реальність, яка відривається від ідеалів високої культури і в той же час зорієнтована на порушення причинно-наслідкових зв'язків буденності. Абсолютна свобода творчості стає маніфестаційним принципом художнього в умовах розриву, конкуренції реальностей. В ситуації тотальної естетизації форм культури, після остаточного розриву ідеального та реального, формується ідеал найбільш точного відтворення наявно даного, а, отже, повторення, цитування, тиражування стають принципами здійснення естетичного досвіду, що призводить до культивування принципу поліонтичності.

· досліджено політичний вимір естетичного досвіду в постнекласичному медіа-просторі, який має наступні закономірності: всезагальне значення політичні події отримують за рахунок художньої сили образу, естетично значима форма, що покликана репрезентувати подію, починає домінувати над змістом політичних подій, надмірна персоніфікація політики, зменшується значення раціональної та етичної аргументації, оскільки апеляція іде до емоційного стану, відбувається симуляція комунікації між приватним і публічним.

· вперше здійснено аналіз естетичних стратегій сучасної освіти, зокрема обґрунтовано значення естетики як філософської дисципліни не лише для філософської освіти, але й як універсального предметного поля формування людини та її здібностей, естетичного принципу доцільності для освітнього процесу, методологічного навантаження принципу гри та його естетико-онтологічних засад, естетичних стратегій залучення людини до життєвого світу в ситуації мультикультуризму, а також естетичної аргументації екологічної освіти. Доведено, що трансформація суспільства від традиційного до модерного обумовлює історичну динаміку естетичного виховання від пандеї до «естетичної доцільності» (Ф. Шиллер), від орієнтацій на взірці високої культури до естетичного досвіду формування людини.

Практичне значення одержаних результатів обумовлюється його актуальністю, спрямованістю на вивчення складних і суперечливих процесів самовизначення естетичного як провідної форми безпосередності та цілісності людського буття, що передбачає розуміння історичних закономірностей трансценденцій естетичного, ролі естетичного досвіду в ґенезі чуттєвої культури людини, динаміки модусів естетизації реальності.

Доробком дисертаційної роботи є розширення предметного поля естетики, виявлення її зв'язку з філософською антропологією та онтологією в ракурсі перетворення метафізики «буття взагалі» на онтологію людини. Досліджувана проблема змістовно збагачує ряд філософських та естетичних понять та категорій, зокрема поняття „досвід”, „досвідченість”, „здатність”, „здібність” тощо. Вперше зроблена концептуальна розробка поняття «естетичний досвід», обґрунтовано його онтологічний статус.

Основні ідеї та висновки дисертації можуть бути використані у процесі розробки, вдосконалення та викладання загального нормативного курсу з естетики, філософії, спецкурсів та семінарів з філософської антропології та онтології у вищих навчальних закладах, а також при підготовці відповідних підручників, посібників та різноманітних навчально-методичних розробок з даної тематики.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані самостійно. Матеріали кандидатської дисертації в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження апробовані у педагогічній роботі у процесі викладання курсів «Естетика», «Історія зарубіжної та української культури» для студентів Київського національного університету імені Тараса Шевченка та курсу «Філософія» для студентів Національного університету біоресурсів та природокористування України.

Результати дисертації обговорювались на методичних семінарах і засіданнях кафедри філософії Національного університету біоресурсів та природокористування України. Окремі (проміжні) положення дисертаційного дослідження доповідались на наступних конференціях: міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету» КНУ ім. Т. Шевченка (Київ, 2004- 2008); VIIІ міжнародна науково-практична конференція «Творчість та освіта у вимірах ХХІ століття» КНТУУ «КПІ» (Київ, 2005); Міжнародна наукова конференція “Contemporary art - Нові території” КНУ ім. Т. Шевченка (Київ, 2005); IV Российский философский конгресс «Философия и будущее цивилизации» МГУ им. М. Ломоносова (Москва, 2005 г.); Международная конференция «Ильенковские чтения» - 7,8 (Воронеж, 2005; Киев, 2006); міжнародна конференція „Вища освіта в Україні та світі: тенденція та перспективи” КНТУУ «КПІ» (Київ, 2006 р.); міжнародна науково-теоретична конференція «Соціокультурна інтеграція в контексті викликів ХХІ століття» Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова (Київ, 2007); IX міжнародна науково-практична конференція „Творчість та освіта в інтелектуальних пошуках та практиках сучасності” НТУУ „КПІ” (Київ, 2007); VI міжвузівський культурологічний семінар пам'яті С. Явоненка «Некласична філософія мови, мистецтва, релігії» Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Шевченка (Чернігів, 2007); всеукраїнська науково-практична конференція „Людина у світлі духовної культури” Національний університет водного господарства та природокористування (Рівне, 2007); всеукраїнська науково-теоретична конференція „Сучасний філософсько-гуманітарний дискурс: напрями та перспективи”. Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького. (Черкаси, 2007); міжнародна науково-практична конференція «Історичні метаморфози мистецтва як культурологічна проблема» Академія мистецтв України (Київ, 2008); міжнародна науково-теоретична конференція «Філософія освіти у контексті історико-філософського знання» (Дніпропетровськ, 2008); Міжнародна наукова конференція «Філософія гуманітарного знання: раціональність і духовність» Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича (Чернівці, 2008); міжнародна наукова конференція, присвячена сторіччю роботи В. Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм» КНТУ «КПІ» (Київ, 2008); науково-теоретична конференція «Гуманістичний вимір аграрної освіти», присвячена 50-річчю кафедри філософії НАУ (Київ, 2007); щорічна науково-теоретична конференція НПП, наукових співробітників та аспірантів НАУ (Київ, 2004-2008).

Публікації. Основні результати дисертації представлені в 37 працях, в тому числі: одноосібна монографія «Онтологічний статус естетичного досвіду» (15, 23 др. арк.), 22 статті у фахових виданнях, визнаних ВАК України, 4 - у збірниках наукових праць, та 10 - у збірниках матеріалів всеукраїнських та міжнародних конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Структура роботи зумовлена логікою дослідження, що випливає з поставленої мети та основних завдань. Робота складається з вступу, п'яти розділів (13 підрозділів), висновків та списку використаних джерел (421 найменувань). Повний обсяг дисертації - 419 сторінок (41 сторінка - список використаних джерел ).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, виокремлено об'єкт, предмет, мету і завдання, проаналізовано стан наукового опрацювання проблеми, визначено методологічні принципи аналізу і методи дослідження, розкрито наукову новизну дисертації, її теоретичне та практичне значення, наведено дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - «Проблемне поле дослідження естетичного досвіду» - розглянуто умови тематизації естетичного досвіду, його концептуальної розробки, сформульовано теоретично-методологічні засади дисертаційної роботи.

У підрозділі 1.1. - «Вплив зміни ідеалу раціональності на розвиток естетичної теорії» - окреслено загальнотеоретичну ситуацію, тенденції та перспективи розвитку естетичного знання, формулюються методологічні настанови, в межах яких стає можливим адекватне розуміння природи естетичного досвіду.

Проблематизація самоочевидності і прозорості регулятивів чистого розуму призвела до переосмислення декартівсько-кантівського канону (Р. Рорті): по-перше, світ більше не осягається як тотальність, яку можна прояснити розумовими зусиллями. Відносність гносеологічного абстрагування, окрім самих пізнавальних процедур, дозволяє виявити нові предмети філософської рефлексії (первинна єдність життя, автентичність несвідомого, опосередкованість соціальних практик логікою розвитку предмета). По-друге, руйнується безумовність суб'єкт-об'єктної опозиції: з одного боку, раціоналістичне конструювання етапів розвитку Світового Духу висвітлює ґенезу суб'єкта, автономність і неупередженість якого приховує онтологічну укоріненість чуттєвого пориву, а з іншого, об'єктивність картин світу також виявляється сумнівною, оскільки вони фіксуються з позиції конкретно-історичного суб'єкта. Деталі «доепістемологічної реальності» (В. Дільтей) обов'язково вписуються в існуючий культурний код. По-третє, філософські концепції переорієнтовуються з побудови природничих наук (ідеали яких панували з Нового часу) на людиновимірні теорії. Разом з тим порушується чітка розмежованість філософських проектів. Перетворення пріоритетів «строгої науки» (Е. Гуссерль) на «поетичне мислення» має як своїх прихильників (М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, Р. Рорті), так і супротивників (Ю. Габермас), але чітко фіксується представниками різних філософських шкіл (А. Данто, Р. Барт, Ю. Крістєва).

Метаморфози філософського дискурсу вплинули на предметні поля всіх філософських дисциплін, в тому числі й на естетику. В цьому контексті можна спостерігати наступні зрушення естетичної аксіоматики: 1) естетика пориває з лінійною спадкоємністю і являє собою історичне поєднання декількох естетичних шкіл, що існують і розвиваються паралельно; 2) в структурі естетично орієнтованих здібностей людини висуваються на перші ролі не розум та судження, а інші здібності, які мають естетичне забарвлення (воля у Ф. Ніцше, інтуїція у А. Бергсона, несвідоме у З. Фрейда, уява у А. Бретона); 3) моделюються інваріанти реальності, тоді як класика намагалася її описати; 4) заперечується єдність істини, добра і краси, на засадах якої ґрунтувалася класична естетика; 5) як наслідок, естетичне осягається не лише як одна із проекцій світу, а як енергія формування картини світу. Воно висувається як виклик наявному і його розумовому поясненню; 6) принципом зв'язку обирається не гармонія, а конфлікт, контраст, що знаходить яскраве вираження у художній практиці; можна зафіксувати релятивізацію чітко вираженої видової специфіки мистецтва; 7) відповідно відбувається інтеграція предметного поля самої естетики: немає філософії прекрасного і метафізики мистецтва. Вона постає як теорія чуттєвого самоствердження людини.

Усі теоретичні зрушення у філософському дискурсі взагалі та у теоретичному полі самої естетики, на нашу думку, вимагають прийняття методологічних орієнтацій раціоналістичного історизму, що передбачає: 1) визнання можливості наукового пізнання естетичного процесу як предмета гуманітарного дослідження; 2) неможливість розуміння естетичної сфери як сталого феномену, а отже визнання історичної динаміки форм естетичного як відправного пункту нашого дослідження; 3) необхідність вписання логіки становлення соціальних інститутів в динаміку культурних форм у відповідності з історичними формами диференціації соціальних практик. Отже, саморозвиток людини, формування структури її здібностей мають бути узгоджені з етапами інституалізації естетичного, становлення його соціальних полів; 4) розуміння художнього як історичного щаблю (історично необхідного й історично обмеженого) розвитку естетичного, що відповідає рівню об'єктивації його змісту; 5) відповідно, вихідною позицією аналізу естетичного процесу має бути не опозиція прекрасного - потворного, а естетичного - байдужого (А. Канарський).

Реструктуризація предметного поля естетики приводить до формування нових проблемних полів та теоретичних узагальнень щодо розуміння динаміки естетичного як особливої реальності первісного зв'язку людини зі світом. Формулювання зазначених теоретичних постулатів потребує прояснення розуміння основних етапів розвитку естетичного, його трансценденцій в різних формах культуротворення.

В підрозділі 1.2. - «Трансценденції естетичного в трансформаціях культури» - формулюються основні етапи розвитку естетичного для прояснення контексту, в якому може бути схоплена специфіка естетичного досвіду.

В результаті аналізу динаміки естетичного в трансформаціях культури виведені такі його трансценденції:

1. Виведення естетичного за межі первісного синкретизму недиференційованої практики людини. Естетичне трансцендується в окрему сферу (виникнення мистецтва) і потребує додаткової діяльності (художньої), додаткових зусиль людства, щоб виразити всезагальну сутність людини у особливому (А. Канарський). Предметним полем естетики є філософія прекрасного, що стає видом філософського дискурсу взагалі. Перша трансценденція естетичного являє собою процес виокремлення художнього з первісної єдності форм культури.

2. Виникнення всезагальної форми «товарного фетишизму» призводить до другої трансценденції - естетичне звільняється від традиційних форм єдності, притаманних суспільним формам розкладу роду. Відбувається секуляризація естетичного. Благо як єдність істини, добра і краси розводиться остаточно по трьох самостійних, автономних сферах. Мистецтво стає формою суспільної свідомості. Романтичну програму «мистецтва для мистецтва» можна розглядати як початок цього процесу. Модернізм - як крайню, граничну форму. Предметним полем естетики є філософія мистецтва. Теоретичне стає внутрішнім моментом естетичного. Друга трансценденція естетичного являє собою замикання художнього в автономну сферу.

3. Трансгресія естетичного у постмодернізмі - релятивізація класичних та модерністських параметрів естетики. Естетичне зі сфери мистецтва повертається у життя (естетика особистості, сили, нігілізму), але не як втілення ідеалу, а як відкидання будь-якої ідеалізації. Естетика стає власне наукою про ґенезу чуттєвої культури. Третя трансценденція являє собою вихід естетичного за межі художнього.

Таким чином, логіка трансцендування естетичного виявляє теоретичну обмеженість метафізики краси і філософії мистецтва та практичну обмеженість замкнутості спеціалізованого художнього поля. Оскільки об'єктивація параметрів витворів мистецтва і суб'єктивізація художньої діяльності є лише ракурсами розуміння смислового горизонту естетичного досвіду. Це демонструє необхідність нового розуміння естетичного досвіду та виявлення засад його укоріненості в структурі буття людини, зокрема подолання раціоналістичної редукції досвіду, що здійснюється в гносеологічних розробках новоєвропейської філософії

Другий розділ - «Дедукція поняття «естетичний досвід» та його модальностей» - виявляє історико-філософську перспективу тематизації естетичного досвіду і з'ясовує зв'язок естетичного досвіду з суміжними поняттями.

Підрозділ 2.1. - «До дефініції поняття «досвід»: ґенеза доцільності в логіці новоєвропейського раціоналізму» - пояснює, чим зумовлена редукція досвіду в класичному раціоналізмі.

Колізії метафізичних уявлень Нового часу редукують людину до постаті суб'єкта, який власним мисленням легітимізує суще. Новоєвропейський варіант метафізики полягає у спроектованості сущого на буття. В ситуації «забуття буття» відбувається втрата зв'язку «живого досвіду» з авторитетом традиції. Логоцентричні стратегії філософування експлікують досвід як зв'язок нічим не опосередкованих відчуттів, що є підґрунтям процесу пізнання. Гносеологізація проблеми розуміння досвіду в новоєвропейському раціоналізмі приводить до його психологізації: аналіз пізнавальних здібностей стає вихідним пунктом філософування і для емпіризму, і для раціоналізму (суб'єкт є сукупністю здібностей). В результаті під сумнів потрапляє й досвід взагалі, й естетичний досвід зокрема (оскільки в ньому ще більше гіперболізуються переживання суб'єкта). Саме в гносеологічному контексті постає питання про доцільність як принцип єдності досвіду. Правда, поки не в естетичному змісті: новоєвропейським раціоналізмом розрізняється доцільність як зв'язок досвіду (його цілісність) і доцільність фіксації досвіду (цим пояснюється методологічне значення досліду, в тому числі і досліду «естетичного» (А. Шефтсбері)).

Пізнання стає можливим лише як дескрипція здібностей людини й того, що створене за їх участю. Такі висновки парадоксальним чином ставлять під сумнів філософію природи, оскільки остання не є продуктом діяльності людини. На перший план висуваються людиновимірні науки, зокрема етика. Розробка предметної сфери естетики як науки про чуттєвий рівень пізнання (О. Баумгартеном) також стала можливою лише в результаті гносеологізації та психологізації філософської проблематики. Таким чином, раціоналізм і емпіризм у розумінні досвіду вичерпують себе, і формується перспектива його нової інтерпретації - трансцендентальний метод Канта. В кантівському апріоризмі вперше відбувається перехрещення проблемних полів досвіду та естетичної сфери як умови побудови цілісної філософської системи.

Підрозділ 2.2. - «Значення формальної доцільності для трансцендентального припущення систематичної єдності досвіду» -демонструє, чому логіка апріоризму потребує виходу на трансцендентальну естетику та проблему естетичного обґрунтування систематичної єдності досвіду, а також прояснює неможливість обґрунтування всезагальності естетичного досвіду в межах кантівського критицизму.

Апріорне пізнання визначає межі досвіду як сферу, поза якою використання пізнавальних здібностей приводить до породження видимості (розділ трансцендентальної логіки). Пов'язати видимість не зі сферою відчуттів, які не можуть дати критерій достовірності знання, а з претензією самого мислення на самодостатність є інновацією І. Канта, яка розкриває нові можливості для пояснення художньої сфери. Відтепер з'являється можливість переосмислити платонівську настанову розуміння мистецтва як копії речей, а визначити логічну необхідність видимості, а також реорганізації чуттєвого образу як ілюстрації трансцендентальної ідеї (що і буде зроблено у третій «Критиці» у класифікації розумових та естетичних ідей).

Визнання регулятивного значення систематичної єдності досвіду передбачає пошук принципу доцільності як довершеності емпіричного зв'язку. Слід враховувати, що суб'єктивне застосування заперечує можливість гіпостазування доцільності до конститутивного принципу. Отже, в теорії пізнання світу природи розум забезпечує єдність лише діяльності розсудку, а не досвіду в цілому. Застосування Кантом принципу за аналогією «нібито» до визначення абсолютної єдності досвіду виявляє естетичну перспективу подальшого аналізу зазначеної проблеми. Оскільки гіпотетичність цього формулювання дозволяє гратися його сенсом, вільно проектувати сенс досвіду. При такому підході органічно поєднуються такі настанови як: регулятивність, суб'єктивність, цілісність, вільність. Саме вони створять фундамент естетичної сфери, яка в трансценденталізмі вперше обґрунтовується як автономна сфера і підґрунтя систематичної єдності досвіду.

Така єдність стає змістом трансцендентального припущення, що уможливлює апріорний принцип здібності судження. Це зумовлює необхідність розрізнення між визначаючою та рефлективною здатністю судження. Остання виходить за межі юрисдикції розсудку людини і визначає досвід як певну єдність, яку «нібито» (als ob) надав природі деякий розум.

Кореляція між рефлективною здатністю судження, як зв'язком інших пізнавальних здібностей, і почуттям задоволення чи незадоволення, як середнім терміном здібностей пізнання та бажання, виявляє можливість відкриття апріорного принципу естетичної сфери. Суб'єктивний характер здійснення обох здібностей доводить необхідність їх зв'язку. Це дозволяє говорити про можливість перетину царин природи і свободи, довести автономність сфери естетичного, а отже, і систематичність трансцендентального ідеалізму. Лише естетичний досвід є закінченим / довершеним у сенсі його здійснення як повноти життя людини. Проте, аргументація трансцендентального обґрунтування естетики виявилася недостатньою.

В кантівському апріоризмі естетичний досвід залишається трансцендентальним припущенням, оскільки аналітика прекрасного ґрунтується лише на гармонії уяви та розсудку, а не розуму, отже, існування містку між цариною свободи і природи не можна констатувати. Кантівська «Критика здатності судження» виявляє значення естетичного досвіду, але не вирішує проблему його автономності. Необхідність доведення можливості цілісності досвіду спонукає до нових філософських пошуків.

Підрозділ 2.3. - «Естетичні перспективи інтеріоризації змісту досвіду» -репрезентує недоліки раціоналістичного варіанту критики апріоризму та стратегії експлікації естетичного досвіду в некласичній естетиці.

Подальші розробки проблеми обґрунтування цілісності досвіду демонструють раціоналістичний варіант (Гегель) і герменевтичний (Дільтей). Гегелівська критика кантівського апріоризму демонструє механістичність та дуалістичність розуміння проблеми досвіду (агрегату відчуття та поняття). Моністичний панлогізм Гегеля виявляється у визначенні досвіду як «руху свідомості у самій собі», що не заперечує заглиблення в об'єкт пізнання, оскільки сам досвід свідомості і стає головним об'єктом пізнання феноменології духу. Гегелівська позиція завершує епістемологічну традицію розуміння досвіду і відкриває шлях герменевтиці досвіду до розуміння його внутрішнього змісту, продовжений В. Дільтеєм, Е. Гуссерлем, Г. Шпетом.

Принциповою для нас є позиція Дільтея, яка розкриває конотації внутрішнього досвіду як переживання цілісності життя, що не можна повністю раціоналізувати у понятті. Саме цей аспект розуміння досвіду стає підґрунтям диференціації наук про природу та дух, пояснювальної та дескриптивної психології. Проте, тотальна критика класичного ідеалу раціональності призводить до абсолютизації ірраціоналістичних стратегій розуміння досвіду (в філософії життя і не лише), що імпліцитно у собі містить небезпеку психологізму. Іншу крайність - натуралістичне розуміння естетичного досвіду репрезентує аналітичний напрямок (М. Бердслі, Т. Манро).

Позитивістські стратегії експлікації естетичного досвіду, хитаючись між крайнощами натуралізму та психологізму, есенціалізму та анти-есенціалізму, виходили з загальної очевидності естетичного досвіду (М. Бердслі, Т. Манро), і, в той же час, заперечували можливість науково визначити його (М. Вейц, М. Коен). Результатом зазначених суперечок стало розширення проблемного поля естетичної науки: з одного боку, (при збереженні чистоти позитивістських настанов) було сформульовано визначення естетики як метатеорії художньої критики, з іншого боку, розуміння естетичного досвіду входило в саму дефініцію науки про прекрасне. У такому ракурсі естетика розумілася як наука про досвід і активність людини, що корелює зі сферою мистецтва, хоча сама специфіка художнього поля ставилася під сумнів.

Необхідність подолати крайнощі натуралізму та психологізму обґрунтувала феноменологія, яка висунула гасло «повернення до речей» (Е. Гуссерль), розробки «справді безпосереднього досвіду» (Р. Інгарден). Гуссерлівський постулат інтенціональності свідомості дозволяє тематизувати поняття «естетичний досвід» в горизонті філософської думки, проте не забезпечує розробки його послідовної теорії, оскільки розуміння інтерсуб'єктивності фундатором феноменології виявляється обмеженим (переважає монадалогічна замкнутість свідомості трансцендентального суб'єкта). Контрарна спрямованість модифікацій буття в естетичному досвіді базується на засадах онтологічного плюралізму. Антропологічний поворот, здійснений у межах феноменологічного напрямку, дозволяє подолати обмеженість апріоризму, ірраціоналізму та сцієнтизму у розумінні досвіду взагалі та його естетичної модифікації зокрема. Розробки інтерсуб'єктивного і життєсвітного вимірів досвіду представлені в роботах таких представників феноменології, як Б. Вальденфельс, М. Гайдеггер, М. Мерло-Понті, А. Шюц.