Агрогенетична характеристика ґрунтів дослідного господарства ІНДІРСГ ім. В. Юр’єва Дергачівського району Харківської області та підвищення їх родючості

Реградовані ґрунти господарства формуються з опідзолених ґрунтів після вирубки лісу і за своєю суттю є остепнілими опідзоленими ґрунтами під впливом землеробства. Заміна лісової рослинності на трав'яну (сільськогосподарські рослини) фактично призводить до розвитку чорноземного процесу. В ході реградації відбуваються, за М.М.Шелякіним, такі зміни:

проходить вторинне “окарбоначування” профілю, при якому карбонати кальцію підтягуються з материнських порід (леси) на різну висоту залежно від ступеня реградації: у слабореградованих грунтів СаСО3 фіксується в нижній частині профілю: Не+НРі+РНіk+Рk; середньо реградованих - окарбаначується середня частина профілю: Не+НРі k+РНіk+Рk;сильнореградованих - окарбоначування у верхньому горизонті Неk+НРі k+РНіk+Рk;

зростає насиченість колоїдного комплексу ґрунтів увібраним кальцієм, тому знижується кислотність, збільшується кількість гумусу, зростає структурність ґрунту;

поліпшуються фізичні характеристики ґрунту (аерація, шпаруватість тощо);

підвищується мікробіологічна активність.

Бонітет реградованих ґрунтів підвищується на 5-15 балів у порівнянні з опідзоленими ґрунтами. Опідзолені та реградовані орні ґрунти господарства мають свої змиті аналоги (з глибиною оранки не < 25 см при грубизні цілинних He-горизонтів 30 - 40 см).

Слабозмиті -- змито не більше від половини Не(НЕ)-горизонту, І-горизонт оранкою не охоплено (або ледь охоплено), поверхня ріллі після дощів вкривається неглибокими промоїнами.

Середньозмиті -- змито більше від половини Не(НЕ)-горизонту, оранкою захоплюються верхи І (НІ)-горизонти, внаслідок чого рілля набуває явного буруватого забарвлення.

Сильнозмиті -- ерозія повністю позбавила профіль гумусованих горизонтів, а розорювані І-горизонти (вторинно окарбоначені при реградації) роблять ріллю бурою.

Виходи порід -- лесові, червоно-буро забарвлені та інші породи.

Болотний процес грунтотворення. Гідроморфні ґрунти -- це велика група ґрунтів, які, незважаючи на різне походження, об'єднує одна характерна особливість -- їх розвиток відбувається при перезволожені ґрунтової товщі за рахунок застою поверхневих вод в таких випадках:

а)на рівнинах при слабому стіканні води або при його відсутності та наявності щільних горизонтів (шарів) в товщі ґрунтів або в материнських породах;

б) при накопиченні води у замкнутих депресіях місцевості або близького залягання підґрунтових вод, що обумовлює перезволоження, яке призводить до розвитку болотної рослинності; під її покровом розвиваються болотний процес ґрунтотворення та болотні ґрунти.

Суттю болотного ґрунтотворного процесу є особлива трансформація в аеробних умовах рослинних органічних решток (торфоутворення) і мінеральної частини ґрунту (оглеєння).

Торфоутворення -- це процес накопичення на поверхні ґрунту нерозкладених або напіврозкладених решток болотної (гігрофітної) рослинності внаслідок слабкої їх мінералізації та гуміфікації в анаеробних умовах надмірного зволоження.

Торф - це рослинна маса, до складу якої входять решітки рослин, які зберегли клітину будови, різні проміжні органічні продукти розкладу, невелика кількість гумусоподібних і мінеральних речовин, які потрапляють у рослини з підґрунтових вод. Товщина торфового шару залежить від інтенсивності та тривалості анаеробних процесів і становить від декількох сантиметрів до 10 і більше метрів.

Анаеробний розклад органічних решток призводить до утворення низькомолекулярних кислот (оцтової, молочної, масляної тощо), які пригнічують діяльність мікроорганізмів по перетворенню органічної речовини у ґрунті. Торфова товща у природних умовах має до 95% води. Практично всі пори зайняті водою. Шпаруватість періодично з'являється тільки у верхньому (0-5; 0-10 см) горизонті в сухі періоди року.

Рослинні рештки спочатку розкладаються під дією грибів, неспороносних бактерій, а згодом - під дією мікроорганізмів, які утворюють спори, розкладають целюлозу тощо. Кислоти, які при цьому утворюються, консервують рослинні залишки у вигляді торфу. В цих умовах дуже гальмується біологічний кругообіг речовин і зольних елементів, особливо азоту. Тому для торфовищ характерна нестача рухомих біофільних елементів, що сприяє розвитку оліготрофної рослинності.

Різні умови розвитку заболочування сприяють появі конкретних типів рослин - торфонакопичувачів. Так, при заболоченні у зниженнях місцевості, куди з водами надходить значна кількість елементів живлення, ростуть осоки, пушиця, очерет, рогіз, окуга, щільнокущові злаки, куничник тощо.

З трав'яних рослин найбільшими торфоутворювачами є очерет, окуга, рогіз, куничник, шейхцерія, канаркова трава, хвощові, з напівчагарників і дерев'янистих рослин - багно, журавлина, вереск, верба, береза, вільха чорна і сіра, сосна звичайна, смерека, модрина.

Властивості торфової маси дуже залежать від типу водного та мінерального живлення ґрунту. Заболочення поверхневими водами, як правило, призводить до формування верхових сфагнових боліт. Це дуже бідні оліготрофні болота з малою зольністю (2-5%), з кислою реакцією грунтового розчину (рН = 4,0-4,5), великою водовбирною здатністю (понад 1000%).

Низинні торфовища формуються при заболочуванні підґрунтовими водами, які майже завжди засолені легкорозчинними солями. Тому торфовища низинного типу мають високу зольність і нейтральну або лужну реакцію.

Для перехідних торфовищ характерним є перемінне зволоження поверхневими або підґрунтовими водами, що залежить від сезону року.

Консервації рослинної маси боліт сприяють і продукти перетворення мінеральної частини ґрунту. В анаеробних умовах реакції відновлення нітратів, сульфатів, фосфатів тощо призводять до появи газів типу H2S, СН4, які є отруйними для мікроорганізмів ґрунту, формуються сульфіди металів типу FeS (пірит), які підкислюють середовище при наявності кисню. Тому в ґрунтах часто накопичуються різні сполуки заліза, марганцю у формі конкрецій, бобовин, плям, розводів або невеликих прошарків (наприклад, вівіаніту - Fe3P2O8 8H2O).

Торфові ґрунти можуть формуватися також при заростанні водоймищ (озер) болотною рослинністю.

Органогенні (торфові) ґрунти виділяються за такими ознаками:

за типом зволоження та мінерального живлення: торфовища низинні, верхові, перехідні;

за глибиною торфового шару: мілкі (Т = 50-100см), середні (Т = 100-200см), глибокі (Т > 200см);

за ботанічним складом торфу: осокові, гіпново-осокові, шейхцерієві, сфагнові, осоково-очеретяні та ін;

за новоутвореннями: залізисті, солончакові, карбонатні, замулені;

за ступенем мінералізації (розкладення) торфу: нерозкладені, слабо -, середньо -, сильно - та дуже сильно розкладені.

Торфові ґрунти дуже відрізняються від мінеральних за всіма агрономічними показниками: органічна речовина складає основну масу горизонтів; вони багаті на азот (у верхових - 0,5-2,0%, а в низинних-3-4%), але він є недоступним для рослин; реакція ґрунтового розчину залежить від типу боліт: у верхових торфовищах вона кисла та сильнокисла (рНКСІ = 4,0-4,5), в низинних - нейтральна (рН = 7,0) та слаболужна на (7,6-8,0); торфовища бідні на основи, в першу чергу на кальцій, ємність вбирання торфовищ від 80 до 200 мг-екв 100 г ґрунту, а увібраний кальцій і взагалі основи складають: у верхових - 10…30%, у низинних - 70…100%; зольність верхових торфовищ - 2…5%, низинних - 30…50%, а перехідних - 5…10%; усі без винятку торфовища бідні на калій; мають такі фізичні властивості: низькі показники щільності, висока вологоємність (у верхових - 1000-1200%, низинних - 400-900%), низькі водопроникність і теплопровідність [10].

Оглеєння -- це складний біохімічний відновний процес, який відбувається в анаеробних умовах за наявності органічних речовин і за участю анаеробних мікроорганізмів.

Органічні кислоти і сірководень, які утворилися в результаті анаеробної трансформації решток болотної рослинності, руйнують мінеральну частину ґрунту, насамперед кристалічні решітки алюмо- і феросилікатів. При цьому накопичується токсичний рухомий алюміній, який викликає підкислення ґрунту. Звільнені з силікатів катіони утворюють колоїдні та іонні розчини гідроокислів заліза, алюмінію, кременеву кислоту та інші сполуки. З цих речовин у ґрунті утворюються вторинні глинисті мінерали. Завдяки диспергації цих мінералів і накопиченню кременевої кислоти перезволожений оглеєний ґрунт набуває липкості, пластичності, в'язкості і втрачає пористість.

У процесі відновлення елементів з непостійною валентністю (Fе, Мn, Р, S, N С) в анаеробних умовах за участю анаеробних мікроорганізмі, які використовують хімічно зв'язаний кисень переходять у закисну форму.

Найхарактернішою особливістю глейового процесу є відновлення окисного заліза до токсичного закисного. За тривалого перезволоження захисне залізо реагує з гідроокислами кремнію й алюмінію, внаслідок чого утворюються вторинні алюмо-феросилікати, накопичення яких у ґрунті обумовлює формування глейових горизонтів.

У результаті взаємодії захисного заліза з фосфатами в оглеєних горизонтах утворюється вівіаніт Fе3(РО4)2 * 8Н2О, який разом із вторинними алюмо-феросилікатами надає глейовим горизонтам сизих, зеленкуватих і блакитних відтінків.

При взаємодії заліза з вуглекислим газом в анаеробних умовах утворюється двовуглекисле залізо Fе(НСО3)2, а при реакції з сірководним -- гідротроіліт Fе S 2* Н2О, які забарвлюють оглеєні горизонти в сірі й чорні кольори.

В умовах періодичного перезволоження ґрунту сполуки заліза можуть знаходитися то в закисній, то в окисній формах. При зміні анаеробних умов на аеробні закисні сполуки заліза окислюються з утворенням мінералів групи лімоніту, які в місцях аерації обумовлюють наявність іржаво-вохристих плям, пунктацій, прошарків, конкрецій у вигляді бобової руди.

У перезволоженому ґрунті за участю анаеробних мікроорганізмів нітрати відновлюються до аміаку, або в ґрунті відбуваються процеси денітрифікації. Ці процеси ведуть до втрати азоту ґрунтом. В анаеробних умовах сульфати відновлюються до Н2 S, фосфати -- до РН3, що є токсичними рухомими сполуками. У цілому оглеєння значно погіршує агрономічні властивості ґрунтів за рахунок створення несприятливих водно-повітряного і поживного режимів, накопичення токсичних речовин і підвищення кислотності.

В процесі оглеєння формуються мінеральні ґрунти гігроморфного ряду, які виділяють заглибиною залягання оглеєних горизонтів:

болотні - ґрунти, у яких оглеєний весь профіль: Hgl+Нpgl+Phgl+Pgl;

лучно-болотні - оглеєння відмічається нижче верхнього горизонту: H+Нpgl+Phgl+Pgl;

лучні - оглеєна тільки нижня частина профілю: H+Нp+Phgl+Pgl.

У господарстві за цим процесом ґрунтотворення утворився лучно - болотний солонцюватий солончаковий ґрунт на делювії:

Ці ґрунти є потенційно родючими, але потребують певних гідромеліоративних заходів. Їх в основному використовують як природні кормові угіддя.

Реакція ґрунтового розчину цього ґрунту становить рН 7,6, емність поглинання 30-40 мг-екв/100г ґрунту, вміст гумусу (по Тюріну) у верхньому горизонті 7,70%.

Солонцевий процес грунтотворення. К.К.Гедройц першим у ґрунтознавстві обґрунтував концепцію розвитку галогенних ґрунтів. За Гедройцем, їх розвиток починається зі стадії засолення ґрунту нейтральними солями у таких випадках:

а) при близькому заляганні підґрунтових мінералізованих вод;

б) при засоленні материнських порід;

в) при випаданні солей з атмосфери (теорія імпульверизації солей, за Г.М. Висоцьким і М.О. Дімо);

г) при біологічному засоленні (В.Р. Вільямс).

Результатом засолення стає накопичення легкорозчинних солей по всьому профілю ґрунтів, або в певних його горизонтах. Цьому сприяють:

1) переваження випаровування над кількістю атмосферних опадів; 2) залягання підґрунтових вод на такій глибині, з якої вони можуть підніматися і брати участь у накопиченні солей; 3) водопідйомна здатність ґрунту, яка забезпечує підняття підґрунтових вод до певного рівня. Ця властивість ґрунту значно визначається його важким гранулометричним складом -- якщо піщані ґрунти здатні підняти воду тільки на 0,5 - 1,0 м, то суглинисті -- до 10 м.

Ці три умови, у разі реалізації їх, забезпечують випітний тип водного режиму. Суттєвий вплив рельєфу на засолення ґрунтів виявляється передусім в тому, що з його позитивних форм солі вимиваються та активно накопичуючись у депресіях, підґрунтових водах, а через них і в ґрунтах. Масштаби акумуляцій солей та їх іонний склад значною мірою залежать від клімату, насамперед від коефіцієнту зволоження. Чим нижче коефіцієнт зволоження, тим більший ступінь засолення та його хімізм.

Солончаки (і солончакові ґрунти) утворюються різними шляхами:

автоморфні - формуються за відсутності сучасного капілярного зв'язку профілю з підґрунтовими водами -- переважно на засолених породах морського походження;

гідроморфні, утворені під впливом близького залягання мінералізованих підґрунтових вод.

Солончаки і солончакові ґрунти - це засолені ґрунти, які мають високу концентрацію водорозчинних солей по всьому профілю, концентрація яких різна в залежності від якості (хімізму) солей: від 0,6-0,7% до 2-3%.

Засолені ґрунти утворюються при близькому заляганні підґрунтових вод, засолених порід, при випаровуванні вологи, за рахунок чого ґрунт поступово збагачується легкорозчинними солями (в тому числі солями натрію). При цьому концентрація солей в ґрунті зростає, а коли вона стає вищою за поріг коагуляції, колоїди ґрунтів переходять у стан гелю (осад). При цьому вони не перерозподіляються по профілю: горизонти вимивання та вмивання колоїдів відсутні. Ґрунт зберігає всі фізичні, хімічні властивості того ґрунту, з якого він утворився, але родючість засоленого ґрунту різко змінюється, що обумовлено кількістю й якістю солей.

Добрим індикатором типу та інтенсивності засолення ґрунту є рослинний покрив. На солончаках з дуже високим ступенем засолення він є гранично зрідженим, де найчастіше тут трапляються солерос, сарсазан, шведка, солянки, а також чорний саксаул, біюргун та інші галофіти. Солончаки з меншою концентрацією солей та ознаками солонцюватості вкривають покісниця, ячмінь короткоостий, кермек, подорожник, кок-пек, айстра солончакова, бассія.

За глибиною залягання солей по профілю розрізняють: поверхнево-солончакові, де солі наявні тільки в межах верхнього (0 - 30см) шару ґрунту; солончакуваті - солі знаходяться у породі та перехідних горизонтах (з 30 - 80см); глибоко-солончакуваті - солі тільки в материнській породі; глибокозасолені - засолена материнська порода з 150см; солончакові - коли солі знаходяться по всьому профілю.

За складом солей бувають хлоридні, сульфатні, содові, змішані або натрієві, магнієво-натрієві, кальцієво-натрієві, а за їх кількістю виділяють види: слабо-, середньо-, сильнозасолені та солончаки (табл. 3 ).

Другою стадією розвитку галогенних ґрунтів є солонці - це ґрунти з великою кількістю увібраних іонів Na+.

Таблиця 3 - Класифікація засолення ґрунтів за сумою та хімізмом солей, %

Тип засолення	Ступінь засолення
	Слабке	Середнє	Сильне	Надмірне
Хлоридний і сульфатно-хлоридний	0,1-0,2	0,2-0,4	0,4-0,8	> 0,8
Хлоридно-сульфатний	0,2-0,4	0,4-0,6	0,6-0,9	> 0,9
Сульфатний	0,3-0,4	0,4-0,8	0,8-1,4	> 1,4
Хлоридно-содовий і содово-хлоридний	0,1-0,2	0,2-0,3	0,3-0,5	> 0,5
Сульфатно-содовий і содово-сульфатний	0,15-0,25	0,25-0,40	0,4-0,6	> 0,6
Сульфатно-хлоридно-гідрокарбонатний	0,2-0,4	0,4-0,5	Не трапляються

Солонці утворюються із солончаків при їх розсоленні, при якому водорозчинні солі легко вимиваються з верхніх горизонтів при зволоженні у нижні. При цьому поступово зменшується концентрація солей. В момент, коли вона стає нижчою за поріг коагуляції, змінюється стан колоїдів, які переходять з гелю у золь, тобто відбувається пептизація колоїдів ґрунту. Вони з вертикальним (нисхідним) током води вимиваються з верхніх горизонтів, в результаті чого ці горизонти збіднюються на гумус і мінеральні колоїди. Це призводить до того, що верхні горизонти мають полегшений механічний склад і поступово набувають сірого та світло-сірого кольору. Процес пептизації колоїдів дуже посилюється під дією увібраного натрію, який замінює Са2+ в складі обмінних катіонів ґрунту.

В горизонті ЕН утворюється сода (Na2CO3 i NaHCO3 ), яка обумовлює високу лужність, що викликає лужний гідроліз ґрунтової маси. Як наслідок цього гідролізу утворюється борошниста крем'янка (SiO2 ), яка надає сірого кольору верхнім горизонтам солонцю.

Вимиті з верхнього горизонту колоїди гумусу, глин, R2O3, H2SiO3 закріплюються в ілювіальному горизонті, де концентрація солей вища за поріг коагуляції, тому колоїди переходять із золю у гель. Солонцюватий (ілювіальний) горизонт (ІНs) збагачується гумусом, глиною, R2O3. Він має чорний колір і важкий механічний склад. Ґрунтові колоїди набрякають і закупорюють шпари; фільтрація води зменшується.

Рис. 3. Схематичний графік перерозподілу продуктів ґрунтотворення у профілі солонця (за С.С. Неуструевим)

Відомо декілька теорій походження соди в ґрунті:

1)у природних умовах в ході вивітрювання магматичних, метаморфічних та осадочних порід звільнюються основи (Na+, K+, Ca2+, Mg2+ тощо), які, взаємодіючи з CO2 ґрунтового розчину, утворюють солі, зокрема карбонат натрію (Na2CO3);

2) реакція Гільгарда: NaClNa2SO4 + CaCO3 + CO2 + H2O NaHCO3 + CaCl2 CaSO4 : 2NaHCO3 Na2CO3 + CO2 + H2O.

Ця реакція взаємодії нейтральних солей, які піднімаються з висхідними токами вологи з підґрунтових вод, з карбонатами лужних елементів ґрунту;

3) колоїдно-хімічна теорія утворення соди (за К.К. Гедройцем):

ґрунт - Na + CO2 + H2O ґрунт - H + NaHCO3;

4) біохімічний шлях утворення соди:

CaSO4[Na2SO4] + 2CCaS[Na2S] + 2CO2;

CaS[Na2S] + H2CO3 = Ca(HCO3)2[NaHCO3] + H2S;

2NaHCO3Na2CO3 + CO2 + H2O.

Ця реакція відбувається в анаеробних умовах.

Солонці, за Гедройцем, формуються під дією обмінного натрію, який є головною причиною розвитку солонцюватих ґрунтів. За Гедройцем, солонці розвиваються у дві стадії: 1) при засоленні ґрунту нейтральними солями; 2) при розсоленні солончаків.

В стадії розсолення солончаків К.К.Гедройц виділяв три фази: 1) вимивання солей; 2) утворення соди; 3) диспергація грунтової маси та перерозподіл колоїдів по профілю.

Солонці мають такий комплект генетичних ознак:

1) Е - І-диференційований профіль; 2) лужна реакція ілювіального та більш глибоких горизонтів;3) стовпчаста, призматична, брилиста або крупногоріхувата структура та висока щільність І-горизонту;4) наявність в І-горизонті поглинутого Na >15 % від ЄКО (або увібраного Mg > 40 % від ЄКО при меншій за 15 % кількості натрію); 5) засоленість профілю під І-горизонтом.

За характером водного режиму солонці підрозділяють на три типи:

автоморфні -- степові (підґрунтові води глибше від 6 м);

напівгідроморфні -- лучно-степові (підґрунтові води на глибині 3 - 6 м);

гідроморфні -- лучні (підґрунтові води на глибині 1 - 3 м).

Підтипи солонців виділяють з урахуванням зональних умов: чорноземні, каштанові, лучно-чорноземні, лучно-каштанові та ін..

Роди діагностують за кількома ознаками:

- хімізм (тип) засолення: лужні (содові, содово-сульфатні, содово-хлоридно-сульфатні); нейтральні (сульфатно-хлоридні, хлоридно-сульфатні);

- глибина верхньої межі сольових акумуляцій: солончакові (5 - 30 см); високосолончакуваті (30 - 50 см); солончакуваті (50 - 100 см); глибокосолончакуваті (100 - 150 см); несолончакуваті (150 - 200 см);

- ступінь засолення: солонці-солончаки, сильно-, середньо-, слабкозасолені, незасолені (трапляються зрідка);

- глибина залягання карбонатів і гіпсу: висококарбонатні (вище від 40 см); глибококарбонатні (нижче від 40 см); високогіпсові (вище від 40 см); глибокогіпсові (нижче від 40 см).

І.М. Антипов-Каратаєв, з огляду на вміст обмінного Na+ виділив, % від ємності катіонного обміну: слабко- (5 - 10), середньо- (10 - 15); сильносолонцюваті (15 - 20) ґрунти та солонці (> 20).

Види солонців (поверхнево- та глибокосолонцюваті) виділяють за ознаками: грубизна надсолонцевого (НЕ) горизонту, см: кіркові (< 3), мілкі (3 - 10), середні (10 - 18) глибокі (> 18);

Вміст увібраного Na в солонцевому (НІ) горизонті, % від ємності катіонного обміну: залишкові (< 10), мало- (10 - 25), середньо- (25 - 40) і багатонатрієві (> 40); ступінь осолодіння: слабкоосолоділі, осолоділі, сильноосолоділі; структура солонцевого горизонту: стовпчасті, горіхуваті, призматичні, бриласті.

Солоді і осолодім ґрунти є останньою стадією розвитку галогенних ґрунтів, які належать до гігроморфних або напівгідроморфних ґрунтів.Згідно з концепцією К.К. Гедройца, солоді утворюються у результаті деградації солонців.У безстічних замкнених зниженнях місцевості на поверхні солонців застоюються атмосферні й делювіальні води. Це сприяє подальшому розсоленню ґрунту і розвитку глейових процесів. Анаеробні мікроорганізми виділяють у ґрунт низькомолекулярні органічні кислоти, за рахунок чого ґрунт стає кислим. Іони водню витісняють з колоїдного комплексу іони натрію. У верхній частині профілю відбувається інтенсивний кислотний гідроліз мінералів, насамперед силікатів і алюмосилікатів. Унаслідок цього процесу в ґрунті утворюються глинисті мінерали групи каолініту, гідрооксиди заліза, алюмінію, кремнію, мангану, карбонати кальцію, магнію та інших елементів (рис. 3 ).

З низхідними токами води інтенсивно мігрують у профілі розчинні продукти кислотного гідролізу, збіднюючи верхні горизонти ґрунту на гумус, мінеральні колоїди, основи, поживні речовини. Це призводить до формування білястого чистого елювіального (осолоділого) горизонту, який сильно збагачений на кремнеземисту присипку. а всі вимиті зверху сполуки акумулюються в ілювійованій частині профілю [13].

В умовах періодичного перезволоження в осолоділих горизонтах частина заліза і мангану агрегатується в конкреції, що посилює відбілювання цієї частини профілю. При тимчасовому анаеробіозі закисне залізо низхідними токами води вимивається в середню ілювійовану частину профілю Присутність там одночасно сполук заліза в окисній і закисній формах надає горизонту специфічного сизо-вохристого мармуроподібного плямистого вигляду.

Вмиті в ілювійовані горизонти органічні та органо-мінеральні речовини утворюють на гранях стовпчастих, призматичних, горохуватих структурних окремостей сіре колоїдне лакування. Для солодей характерний різко диференційований профіль, з чітко вираженим освітленим Е_горизонтом, присутністю увібраного натрію, лужною реакцією в І_горизонті, наявністю карбонатів та легкорозчинних солей у низах профілю, а також оглеєння у всіх горизонтах.

На території господарства представником цього процесу ґрунтотворення є лучний глибокслабосолонцюватий солончакуватий ґрунт на делювії:



У солонцевих ґрунтів реакція ґрунтового розчину в нижній частині профілю лужна, в надсолонцевому горизонті вона буває нейтральною і навіть слабкокислою. Легкорозчинні солі містяться безпосередньо по профілю. Вміст гумусу може досягати 6 - 10 %. Запаси гумусу у метровій товщі коливаються від 200 до 300 т/га. Величина ємності катіонного обміну залежить від його мінералогії та гумусованості та коливається від 20 до 50 мг_екв/100 г. Вміст увібраного натрію варіює від 6 до 60 %, кальцію -- 20 - 70 % від ємності катіонного обміну. Характерними для солонців є невелика забезпеченість рухомими сполуками фосфору, а також екологічно несприятливі водно-фізичні властивості. У сухому стані вони дуже щільні, а у зволоженому -- сильно набухають, стають в'язкими, липкими.



Розділ 3. Шляхи підвищення родючості ґрунтів господарства та їх раціонального використання

Родючість ґрунту - це його здатність забезпечувати рослину поживними речовинами, водою, повітрям, теплом та сприятливими фітосанітарними умовами, які необхідні для її нормальної життєдіяльності; є основною властивістю ґрунтів, що якісно відрізняє їх від материнської породи .

Підвищення родючості ґрунтів та їх окультурювання чітко пов`язане, з однієї сторони, з підвищенням врожаїв сільськогосподарських культур , з іншої - з покращенням агрономічних властивостей ґрунтів (структури, гумусового стану, кислотних-лужних показників), регулюванням ґрунтових режимів (поживного - агрономічними прийомами; водного - меліоративними; катіонного обміну - вапнуванням, гіпсуванням і т.д.).

Одночасний вплив на всі фактори, які визначають рівень врожайності вирощуваних рослин, здійснюється диференційовано в залежності від ландшафтних особливостей того чи іншого біокліматичного поясу. В сучасних умовах, коли реформуються земельні відносини в Україні та інших країнах СНД, основні прийоми підвищення родючості ґрунтів слід конкретизувати з огляду на моделі господарювання при різних формах власності на землю. В зоні розповсюдження чорноземів особливу увагу необхідно звернути на прийоми охорони цих еталонно родючих ґрунтів від деградації та забруднення.

Підвищення родючості ґрунтів, що утворилися за дерновим типом ґрунтотворення. Переважну площу території господарства займають ґрунти, утворенні дерновим процесом ґрунтотворення.

У світовому землеробстві чорноземи використовують переважно під посіви найважливіших продовольчих культур: пшениці, кукурудзи, ячменю, цукрового буряку, соняшнику, садових, овочевих, городніх, лікарських, квіткових культур, винограду, горіхоплідних, лісових та багатьох інших культур. У зв'язку з цим чорноземи є найбільш освоєними ґрунтами земної кулі, а потенціальні ресурси для розширення орних площ у чорноземній зоні практично відсутні.

Розорювання чорноземів і заміна природної степової рослинності на с/г культури призводять до зміни деяких показників ґрунтотворення. Перш за все змінюється біологічний кругообіг речовин і хімічних елементів за рахунок того, що в агроценозах значна кількість наземної маси культурних рослин забирається з урожаєм с/г культур і виключається з кругообігу. Тільки коріння та пожнивні залишки повертають у ґрунт частину забраних біофільних елементів. Таким чином, в ґрунти культурних агроландшафтів надходить значно менша кількість біомаси рослин, що призводить до збіднення ґрунтів на гумус, поживні речовини (N, P, K тощо), які надходили з органічними залишками. До того ж при розорюванні збільшується аерація чорноземів, що викликає мінералізацію гумусу, рослинних залишків.

Біологічний винос N, P, K, Ca й інших елементів з урожаєм збіднює верхні акумулятивні горизонти чорнозему на біогенні елементи. Зменшення кількості кальцію призводить до порушення зернистої структури ґрунтів. Тому орні чорноземи мають порохувато-зернисту структуру.

Для забезпечення бездефіцитного балансу гумусу ефективно вносити органічні та мінеральні для регулювання поживного режиму чорноземів. Вони, незважаючи на високу трофність, відгукуються на внесення добрив значним підвищенням врожайності вирощуваних культур, навіть у Лісостепу з його оптимальним зволоженням.

Екологізована система накопичення і зберігання в чорноземах вологи атмосферних опадів набуває воістину вирішального значення. На це спрямовані правильна організація й устрій території, створення полезахисних лісосмуг, снігозатримання та інші прийоми, які оптимізують водний режим чорноземів .

Зрошення є перспективним прийомом регулювання водного режиму чорноземів, але його практичне здійснення є надскладною проблемою і потребує граничної обережності. Нераціональний полив, використання для цієї мети мінералізованих (засолених) вод породжують у чорноземах негативні і невластиві їм раніше процеси, насамперед заболочування, вторинне засолювання, осолонцювання тощо. Особливу загрозу ці процеси створюють чорноземам важкого гранулометричного складу на ділянках з поганим дренажем. А тому зрошення має бути суворо регульованим і супроводжуватися моніторингом зрошуваних чорноземів.

Основними агротехнічними заходами, спрямованими на підвищення родючості чорноземів, є раціональні способи обробітку їх, нагромадження вологи, внесення добрив, поліпшення структури посівних площ, вирощування найбільш високоврожайних культур і сортів тощо.

Поліпшення фізичних, хімічних, фізико-хімічних показників забезпечується при бездефіцитному балансі гумусу. Загальні системи землеробства повинні бути спрямовані на збільшення вмісту органічної речовини в ґрунті. Внесення гною, посів багаторічних та однорічних трав сприяють поліпшенню умов росту і розвитку с/г культур, підвищенню їх урожайності.

Змитість чорноземів їх призводить до зниження їх родючості. Чим більше змитий ґрунт, тим нижча його родючість. Тому контурно-меліоративна організація території, протиерозійна агротехніка та фітомеліорація, хімізація сприяють підвищенню урожайності с/г культур.

Щоб захистити ґрунти від руйнування, необхідно правильно визначити склад вирощуваних культур, їхнє чергування й агротехнічні прийоми. В ґрунтозахисних сівозмінах виключають просапні культури (тому що вони слабко захищають ґрунт від змиву, особливо навесні і на початку літа) і збільшують посіви багаторічних трав, проміжних підсівних культур, що добре захищають ґрунт від руйнування в ерозійне небезпечні періоди і служать одним із кращих способів окультурення еродованих ґрунтів.

Найбільш простими заходами щодо регулювання поверхневого стоку поталих вод є оранка, культивація і рядовий посів сільськогосподарських культур поперек схилу, по можливості паралельно основному напрямку горизонталей. Один із найбільш ефективних прийомів, що захищають ґрунт, на землях на схилі -- заміна відвальної оранки обробкою ґрунту без обороту шару. У комплексі мір, спрямованих на боротьбу з водною й вітровою ерозією ґрунтів, важливе місце належить агролісомеліорації через її дешевину й екологічну нешкідливість. Створенням захисних лісонасаджень займаються в Україні спеціалізовані станції, що захищають ліси. Основними лісомеліоративними протиерозійними заходами є: створення водорегулювальних лісосмуг у малолісних районах;створення водоохоронних лісових насаджень навколо ставків і водойм;створення суцільних протиерозійних лісопосадок на сильно еродованих крутих схилах і непридатних землях для використання в сільському господарстві.

Охорона чорноземів є однією з найактуальніших проблем сучасності, оскільки їх сьогодні вразили дегуміфікація, декальцинація, знеструктурювання (злитизація), ерозія, дефляція, забруднення важкими металами, радіонуклідами, пестицидами, у зв'язку з чим вони потребують державницької мудрості і турботи про головне національне багатство України.

Підвищення родючості ґрунтів, що утворилися за підзолистим типом ґрунтотворення. На опідзолених ґрунтах вирощують високі врожаї озимої та ярої пшениць, цукрових буряків, кукурудзи, соняшнику, картоплі, льону. На них прекрасно почуваються плодово-ягідні, деревні, чагарникові, квіткові, виноград та багато інших зональних культур.

Головним напрямом підвищення родючості опідзолених ґрунтів є їх окультурювання за допомогою екологічно орієнтованої системи агротехнологічних прийомів, спрямованих на створення глибокого родючого орного шару чи то культурного горизонту за умови систематичного внесення добрив як органічних, так і мінеральних у поєднанні з вапнуванням, травосіянням тощо.

Метою окультурювання є зміна напрямку розвитку ґрунтотворного процесу на гумусово-акумулятивний. Цей комплекс з окультурювання включає: внесення підвищених доз органічних добрив: гною, торфів, торфокомпостів, заорювання соломи, рослинних решток, сидератів, що призводить до поступового збільшення вмісту гумусу; створення досить глибокого орного шару, за рахунок поступового підорювання з одночасним внесенням органічних добрив; внесення підвищених доз мінеральних, бактеріальних та мікродобрив; зниження кислотності шляхом вапнування.

Вапнування в комплексі з підвищення родючості підзолистих ґрунтів є головним. При вапнуванні переслідують такі цілі: внесення кальцію як елемента живлення; зниження кислотності ґрунту; кальцій виступає як коагулятор органічних та мінеральних колоїдів; покращення фізичних властивостей ґрунтів.

Вище перелічені заходи з окультурювання підзолистих і опідзолених ґрунтів корегують з урахуванням індивідуальних властивостей конкретного ґрунту.

Підвищення родючості ґрунтів, що утворилися за болотним типом ґрунтотворення. В агрономічному відношенні торфовища характеризуються високою потенціальною та дуже низькою ефективною родючістю через дуже негативний водно-повітряний режим (заболочені), бідність на рухомі форми N,P,K і мікроелементи (бор, мідь, молібден тощо). Для них характерна низька мікробіологічна активність [16].

Окультурювання торфовищ як орних земель передбачає такий комплекс агротехнічних заходів: осушення, внесення мінеральних добрив і мікроелементів, глинування (50-100 т/га), піскування (100-200 т/га), лучні або лучно-просапні сівозміни з питомою вагою багаторічних трав в структурі посіву не менше 60% (Полісся) і 80-100% (в заплавних торфовищах Лісостепу).

Використання болотних торф'яних ґрунтів у сільському господарстві може бути у двох напрямках: як джерело органічних добрив та як об'єкт для освоєння та перетворення їх в культурні високопродуктивні угіддя.

Найбільш цінними для освоєння у сільськогосподарському відношенні є низинні болотні ґрунти, які мають високу потенційну родючість за рахунок високої зольності торфу, значну гумусованість, запаси азоту та нейтральну реакцію середовища, але для того щоб вона стала ефективною потрібно провести окультурювання, який включає: гідротехнічну меліорацію по осушуванню ґрунту, для цього будується осушувальна система. Осушування проводять обережно, підтримуючи рівень підґрунтових вод на глибині, яка необхідна вирощуваній групі рослин, це регулювання здійснюється положенням шлюзів, оскільки пересушування призводить до того, що ґрунт стає абсолютно неродючий; обробіток торфового ґрунту, який здійснюється спеціальними болотними та болотно-чагарниковими плугами, фрезами, дисковими боронами для доступу повітря вглиб, щоб знищити закисні форми різних сполук, які утворилися при оглеєні нижніх горизонтів, разом з осушуванням змінює повітряний, окисно-відновні та мікробіологічні режими в результаті чого посилюється мінералізація органічної речовини торфу, що призводить до зменшення його потужності у середньому на 1 - 2см в рік; систематичне внесення фосфорно-калійних добрив з урахуванням потреб рослин та вмісту рухомих форм цих елементів; внесення бактеріальних добрив, які сприяють розкладу фосфорних органічних сполук;включення у сівозміни поля багаторічних трав для підтримання найбільш сприятливого балансу органічної речовини і ґрунті; обов'язкове внесення вапна та гіпсу, кальцій яких коагулює органічні сполуки, утворені при мінералізації торфу; оскільки торфовий ґрунт органогенний його потрібно перетворити в органо-мінеральний, що досягається піскуванням при глинистій материнській породі або глинуванням при підстиланні торфу пісками [10].

Орний горизонт під впливом кореневих систем рослин, мінералізації торфу, внесення добрив поступово набуває структурності, в ньому підвищується зольність та вміст доступних елементів живлення, знижується щільність, зменшується пористість, повна вологоємність.

Підвищення родючості ґрунтів, що утворилися за солонцевим типом ґрунтотворення. Солонці і солонцюваті ґрунти у сільському господарстві України широко використовуються у сільськогосподарському, але через екологічно несприятливі для більшості вирощуваних рослин агрофізичні, фізико-хімічні, агрохімічні властивості та режими солонці та їх комплекси з солонцюватими та несолонцюватими ґрунтами відрізняються низькою біопродуктивністю.

Суттєве підвищення їх родючості пов'язується з докорінною меліорацією, основною метою якої є поліпшення фізико-хімічного та агрофізичного стану насичення ґрунтового вбирного комплексу кальцієм з витисненням натрію і руйнуванням щільного солонцевого горизонту. Гіпсування є класичним прийомом хімічної меліорації внесенням сиромолотого гіпсу, ангідриту або фосфогіпсу з метою заміни поглинутого натрію на кальцій. Цей прийом найбільш поширений у практиці окультурювання як содових, так і інших солонців (нейтрального засолення -- хлоридно-сульфатних, сульфатних, сульфатно-хлоридних).

Норму гіпсу в т/га було запропоновано визначати за формулою:

(1)

де Na -- вміст увібраного натрію, мг-екв/100г ґрунту; Т -- ємність катіонного обміну, мг_екв/100 г; Но -- глибина орного шару, см; d -- щільність солонцевого горизонту, г/см3; 0,086 -- значення 1 мг-екв гіпсу, г.

Окрім гіпсування хімічну меліорацію здійснюють хлоридом кальцію, сульфатом заліза, а також, як виняток, вапнуванням (в тому числі дефекатом) та іншими прийомами, далеко не всі з яких знайшли широке застосування в землеробстві на солонцюватих ґрунтах [13].

Агробіологічна меліорація, запропонована І.М. Антипов-Каратаєв і К.П. Пак (1953), ґрунтується на використанні для меліорації солонців їх власних ґрунтових ресурсів -- сполук кальцію (карбонати, гіпс) у процесі глибокої (плантажної) оранки або ярусного обробітку триярусним плугом.

Землювання солонців запропонував М.В. Орловський для меліорації ділянок з комплексним ґрунтовим покривом за наявності солонців 5 - 10 %. Його метою є зрізання на солонцевих плямах горизонтів НЕ + НІ та перемішування цієї ґрунтової маси з верхнім шаром оточуючих слабкосолонцюватих та несолонцюватих ґрунтів. Технічно це завдання вирішується з допомогою скрепера та іншої сільськогосподарської техніки [10].

Фітомеліорація солонців передбачає використання солонцестійких рослин-галофітів з глибокою та міцною кореневою системою, здатних споживати та накопичувати в поверхневих горизонтах великі кількості кальцію.

Позитивний вплив усіх наведених методів і прийомів меліорації на властивості солонців і продуктивність рослин значно посилюється при поєднанні меліорацій в єдину екологізовану систему окультурювання цих ґрунтів із обов'язковим застосовуванням органічних та мінеральних (переважно кислих азотно-фосфорних без калію) добрив.



Розділ 4. Сівозміни території землекористування дослідного господарства « ІНДІРСГ ім. В.Я Юр'єва»

Сучасне землеробство ґрунтується на даних та досвіді багатьох наук, насамперед біології, хімії, фізики, ґрунтознавства, економіки, кліматології та інших. Весь цей комплекс наук є найбільш ефективним при правильному їх проведенні в умовах освоєння науково-обґрунтованих систем землеробства, які повинні забезпечувати високі і стійкі врожаї при одночасному підвищенні родючості ґрунту і створенні сприятливих приземних умов .

Підвищення культури землеробства передбачає впровадження у виробництво заходів, що становлять науково обґрунтовану його систему. Серед них важливе значення мають правильні сівозміни, які є головною і незамінною її ланкою та посідають особливе місце за різноманітним сприятливим впливом на родючість ґрунту і врожайність сільськогосподарських культур. На основі сівозмін створюють системи удобрення, механічного обробітку ґрунту і захисту посівів від бур'янів, шкідників та збудників хвороб. Безсистемне проведення цих заходів, без врахування того, що вирощували на полі в попередні і що буде висіяно в наступі роки, призводить до низької ефективності й запущеності полів. У правильних сівозмінах краще виявляються об'єктивні закони землеробства, а дотримання їх дає змогу регулювати кругообіг елементів живлення рослин у сільському господарстві.

Сівозміни забезпечують найраціональніше використання орних земель, матеріальних і трудових ресурсів. Вони є організаційно-територіальною основою сталого землеробства. Порушення їх, нехтування елементарними вимогами до чергування культур, біології ґрунту і рослин завдає непоправної шкоди культурі та сталості землеробства, продуктивності землі.

Сівозміна дає можливість розробляти технологію вирощування сільськогосподарських культур з урахуванням їх взаємного впливу, а також післядії кожного заходу, що застосовується під найближчі попередники. Ось чому зростання культури землеробства може бути забезпечене тільки в разі освоєння правильних сівозмін, які відповідають конкретним природно-кліматичним умовам і спеціалізації сільськогосподарського виробництва.

Багаторічними дослідами наукових установ вирішено ряд питань теорії й практики застосування сівозмін в окремих ґрунтово-кліматичних зонах України, а саме: місце, тривалість вирощування, сумісність і період повернення культур у сівозмінах з урахуванням вимог інтенсивних технологій, збільшення виробництва рослинницької продукції; роль чорного і зайнятого парів при інтенсифікації землеробства; ступінь насичення сівозмін провідними культурами в господарствах різного виробничого напряму тощо.

Агрономічна роль сівозміни на різних етапах розвитку землеробства і особливо за умов його інтенсифікації випливає із загального завдання наукового землеробства. За визначенням К. А. Тімірязєва і Д. М. Прянішнікова, це завдання - в узгодженні вимог культурних рослин з умовами вирощування. За відповідних кліматичних умов і природних властивостей ґрунту оцінка сівозміни залежить від того, як впливають попередні культури і заходи їх вирощування (обробіток ґрунту, удобрення та ін.).

Отже, створюються деякі відмінності у властивостях ґрунту і його родючості залежно від попередніх культур. Їх необхідно враховувати при розміщенні сільськогосподарських культур на полях. Інакше кажучи, встановлювати науково обґрунтоване чергування культур.

Довідка про господарство:

Загальна площа господарства, га - 2489,9

Площа ріллі, усього, га - 2489,9

Площа ріллі: для інтенсивного використання, га - 2489,9

для вилучення з обробітку (залуження, заліснення) - 0,1



4.1 Система сівозмін у господарстві

Тип сівозміни	Загальна площа, га	Кількість полів, шт.	Середній розмір поля, га
польова	2312,5	8	289
кормова	177,4	6	30

Усього ріллі у сівозмінах - 2489,9 га

Ріллі поза сівозмінами, га - 0,1

4.2 Розроблення плану посіву сільськогосподарських культур та їх розподіл за сівозмінами

№	Сільськогосподарські Рослини та їх групи	Площа посіву, га	Польова сівозміна	Кормова сівозміна
			га	полів	га	полів
1	Пшениця озима	924	894	3	30	1
2	Кукурудза на зерно	288	288	1	-	-
3	Кукурудза на силос	241	241	0,9	-	-
4	Буряк цукровий	288	288	1	-	-
5	Соняшник	288	288	1	-	-
6	Кукурудза на зелений корм	30	-	-	30	1
7	Озимі на зелений корм	30	-	-	30	1
8	Багаторіч. трави 1 р використання на сіно	30	-	-	30	1
9	Багаторіч. трави 2 р використання на сіно	30	-	-	30	1
10	Вико-овес на зелений корм	29	29	0,1	-	-
11	Горохо-овес на зелений корм	26	-	-	26	1
12	Чорний пар	286	286	1	-	-
	Всього :		2314	8	176	6

4.3 Розробка схем сівозмін, їх оцінювання, впровадження та освоєння

Схема польової сівозміни:

1.Чорний пар 286

2.Озима пшениця 298

3.Озима пшениця 298

4.Буряк цукровий 288

5.Кукурудза на силос 241+вико-овес на з.к 29

6.Озима пшениця 298

7.Кукурудза на зерно 288

8.Соняшник 288

Схема кормової сівозміни:

1. Багаторіч. трави 1 р використання 30

2 . Багаторіч. трави 2 р використання 30

3.Озима пшениця 30

4. Кукурудза на зелений корм 30

5. Озимі на зелений корм 30

6. Горохо-овес на зелений корм з підсівом багаторіч. трав 26

4.4 Розміщення сільськогосподарських культур і парів у польовій сівозміні

№ поля та його площа	Розміщення сільськогосподарських культур і парів за роками й їх площа
	2010	2011	2012	2013	2014	2015
I 290,0 га	План Факт.	Чорний пар	Пшениця озима	Пшениця озима	Кукурудза на зерно	Соняшник (8)	Чорний пар(1)
II 284,4 га	План Факт.	Горох	Пшениця озима	Буряк цукровий	Кук. на силос 255,4+вико-овес 29	Пшениця озима (2)	Кукурудза на зерно (7)
III 286,1 га	План Факт.	Пшениця озима	Буряк цукровий	Горох	Соняшник	Чорний пар (1)	Пшениця озима (2)
IV 290,0 га	План Факт.	Пшениця озима	Чорний пар	Пшениця озима	Буряк цукровий	Кук. на силос 261,0+вико-овес 29 (5)	Пшениця озима (3)
V 298 га	План Факт.	Кукурудза	Ячмінь	Кукурудза на силос	Пшениця озима	Кукурудза на зерно (7)	Соняшник(8)
VI 285,0 га	План Факт.	Пшениця озима	Кукурудза	Соняшник	Чорний пар	Пшениця озима (3)	Пшениця озима (6)
VII 285,0 га	План Факт.	Буряк цукровий	Соняшник	Чорний пар	Пшениця озима	Буряк цукровий (4)	Кук.на силос 256,0+вико-овес 29 (5)
VIII 294 га	План Факт.	Соняшник	Горох	Пшениця озима	Вико-овес	Пшениця озима (6)	Буряк цукровий (4)

Разом: 2312,5

4.5 Розміщення сільськогосподарських культур і парів у кормовій сівозміні

№ поля та його площа	Розміщення сільськогосподарських культур і парів за роками й їх площа
	2010	2011	2012	2013	2014	2015
I 32,0 га	План Факт.	Багаторіч. трави 1 р використ.	Багаторіч. трави 2 р використ.	Кукурудза на з.к	Пшениця озима	Горохо-овес на з.к з підсівом багаторіч. трав(6)	Багаторіч. трави 1 р використ. (1)
II 32,0 га	План Факт.	Багаторіч. трави 1 р використ.	Багаторіч. трави 2 р використ.	Багаторіч. трави 3 р використ.	Пшениця озима	Кукурудза на з.к(4)	Озимі на з.к (5)
III 27,3 га	План Факт.	Однорічні трави	Озимі на з.к з підсів. баг . трав	Багаторіч. трави 1 р використ.	Багаторіч. трави 2 р використ	Пшениця озима(3)	Кукурудза на з.к(4)
IV 31,0 га	План Факт.	Багаторіч. трави 3 р використ.	Кукурудза на з.к	Озимі на з.к з підсів. баг . трав	Багаторіч. трави 1 р використ	Багаторіч. трави 2 р використ(2)	Пшениця озима (3)
V 30,3 га	План Факт.	Однорічні трави	Пшениця озима	Однорічні трави	Кукурудза на з.к	Озимі на з.к (5)	Горохо-овес на з.к з підсівом багаторіч. трав(6)
VI 24,8 га	План Факт.	Пшениця озима	Буряк кормовий	Однорічні трави на з.к	Озиме жито на з.к (літній посів)	Багаторіч. трави 1 р використ. (1)	Багаторіч. трави 2 р використ(2)

Разом: 177,4

4.6 Урожайність озимої пшениці взалежності від обробітку грунту і попередника

Господарське значення. Серед найважливіших зернових культур озима пшениця за посівними площами займає в Україні перше місце і є головною продовольчою культурою. Серед зернових культур пшеничне зерно найбагатше на білки. Вміст їх у зерні м'якої пшениці залежно від сорту та умов вирощування становить у середньому 13 -- 15 %. У зерні пшениці міститься велика кількість вуглеводів, у тому числі до 70 % крохмалю, вітаміни В1, В2 РР, Е та провітаміни А, D, до 2 % зольних мінеральних речовин. Білки пшениці є повноцінними за амінокислотним складом, містять усі незамінні амінокислоти -- лізин, триптофан, валін, метіонін, треонін, фенілаланін, гістидин, аргінін, лейцин, ізолейцин, які добре засвоюються людським організмом. Пшеничний хліб практично повністю забезпечує потреби людини у фосфорі і залізі, на 40 % -- у кальції.

Найкращий попередник для озимої пшениці в зоні Лісостепу - багаторічні бобові трави (конюшина, люцерна та ін.). Вони збагачують ґрунт азотом і високоякісною органічною масою з пожнивних решток. З рослинними рештками в ґрунті залишається до 150 кг/га азоту. Крім того, покращується структура і підвищується біологічна активність ґрунту, зменшується забур'яненість посівів озимої пшениці. Відмінним попередником є зернові бобові культури: горох, вика, кормові боби, соя та ін. Вони поліпшують структуру ґрунту, не забирають з нього азот, зменшують забур'яненість. Вважається, що чим сильніше розвинений травостій зернобобових, тим більший вплив їх на врожайність наступної культури. Добрим попередником є також озимий ріпак, посівні площі якого мають тенденцію до зростання. Він добрий фітосанітар у зернових сівозмінах. Кореневі рештки ріпаку запобігають переущільненню ґрунту, покращують його структуру та збагачують органічною речовиною, що рівноцінно внесенню 20 т/га органічних добрив. Розклад решток ріпаку в ґрунті сприяє доброму розвитку молодих рослин пшениці. Він рано звільняє поле, що дає можливість зменшити забур'яненість агротехнічними методами .

Обробіток ґрунту. Основною метою обробітку ґрунту у посушливих районах є збереження вологи на час сівби пшениці, що особливо важливо в посушливих районах; у районах достатнього зволоження -- боротьба з бур'янами, якісне заробляння післяжнивних решток і добрив, особливо при розміщенні озимої пшениці після кукурудзи, багаторічних трав і внесенні органічних добрив -- якісне заробляння післяжнивних решток і добрив. Залежно від попередника та вологості ґрунту застосовують відвальний або безвідвальний спосіб його обробітку. Коли орний шар містить менше 20 мм продуктивної вологи, що спостерігається в посушливе літо, то після таких попередників, як горох, кукурудза, ефективнішим є безвідвальний (безплужний), або поверхневий, обробіток (дисковими лущильниками, плоскорізами); при достатньому зволоженні ґрунту -- до 20 мм в шарі 0 -- 20 см та ранньому збиранні попередника, а також на забур'янених площах кращі наслідки дає відвальний обробіток плугами з передплужниками.

Встановлено, що запізнення з обробітком стерні на один день рівнозначне втраті 20 - 30 кг/га зерна. При наявності однорічних бур'янів і розміщенні пшениці після стерньових попередників, як правило, проводять одне якісне лущення дисковими лущильниками (ЛДГ-10, ЛДГ-15) на глибину 6 -- 8 см; якщо за один прохід лущильника ґрунт розроблено погано, застосовують ще один прохід лущильника під кутом чи упоперек до першого на ту саму глибину з одночасним коткуванням кільчасто-шпоровими котками ЗККШ-6 або боронуванням зубовими боронами БЗСС-1,0, БЗТС-1,0. Після відростання бур'янів площу орють плугами з передплужниками (ПЛН-5-35, ПЛП-6-35) в агрегаті з котками на глибину: в Лісостепу 20 -- 22 см; на Поліссі, де мілкий орний шар ґрунту, 16 -- 18 см; у Степу при нестачі вологи в ґрунті -- теж на 16 -- 18 см, бо при більш глибокій оранці пересихає орний шар .

Слід звертати увагу на якість обробітку ґрунту: дотримуватися встановленої глибини обробітку (відхилення від загальної глибини не повинні перевищувати ± 1 -- 2 см); обробляти ґрунт при його нормальному зволоженні, коли він добре подрібнюється і в міру ущільнюється; не допускати огріхів під час обробітку.

Оранку під пшеницю закінчують не пізніш як за 3 -- 4 тижні до настання оптимальних строків сівби. Передпосівний обробіток ґрунту спрямований на створення сприятливого структурно-агрегатного складу посівного шару з ущільненим ложе для розміщення насіння та шару дрібногрудочкуватого ґрунту над ним. Найкраще використовувати для цього культиватори (КПС-4, УСМК-5,4, КПШ-Д та ін.), обладнані стрілчастими лапами. Культивацію проводять одночасно з боронуванням зубовими боронами (БЗТС-1,0, БЗСС-1,0), а при недостатній вологості ґрунту -- з коткуванням котками 3ККШ-6.

4.7 Урожайність цукрового буряку в залежності від обробітку грунту і попередника

Господарське значення. Цукровий буряк -- найважливіша технічна культура, що дає сировину для цукрової промисловості. При вирощуванні буряка головним є не тільки урожай з кількісної сторони, але і поживність одержуваних продуктів, яка вище, ніж у інших польових рослин. Цукровий буряк має велике значення для забезпечення країни продуктами харчування і кормовими засобами. Окрім витягуваного з буряка цукру, який є цінним харчовим продуктом, виходить ще обезцукрена стружка (жом), бадилля і меляса (цінний відхід переробки буряка). Шляхом силосування або сушеня бадилля і жому можна отримати корм, що добре зберігається і вельми цінний, для худоби .

При вирощуванні цукрового буряка одержуваний в середньому з гектара білий цукор по поживності відповідає приблизно 16 млн. ккал.

Попередники. Цукровий буряк дуже вимоглива культура до попередників. Причому великий вплив на врожайність коренеплодів мають не тільки попередники, а й культури, що вирощуються перед попередниками. Найвищі врожаї коренеплодів у районах достатнього зволоження збирають, коли розміщують їх після озимої пшениці в ланці з багаторічними бобовими травами одного року використання. У районах нестійкого зволоження найбільші врожаї цукрового буряку одержують у ланці зайнятий пар --озима пшениця -- цукровий буряк. Небажаним попередником є озима пшениця, що висівається після кукурудзи на силос, бо вона різко знижує врожай пшениці (5-15 ц/га), а на наступний рік і цукрового буряку (40-80 ц/га). У районах недостатнього зволоження цукровий буряк треба розміщувати насамперед після озимої пшениці у ланці з чорним, удобреним гноєм паром. У районах достатнього зволоження і при зрошенні у просапній сівозміні допускається насичення буряком до 25%, а в районах нестійкого і недостатнього зволоження -- до 20%. Повторні посіви буряку на одному і тому ж полі спричинюють "буряковтому" ґрунту, що обумовлюється нагромадженням шкідників, хвороб (нематоди, попелиці, гнилі, церкоспороз, пероноспороз та ін.). У сівозміні цукровий буряк можна вирощувати на тому ж полі не раніше, як на 4-й рік. Цукровий буряк - добрий попередник для ярих зернових, зернобобових. []

...