Організація обліку на підприємстві ТОВ "Галицька Аграрна Компанія"

Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасники також у вправі в будьякий час замінити свого представника у зборах учасників, сповістивши про це інших учасників. Збори ТОВ «Галицької Аграрної Компанії » скликаються не рідше двох разів на рік. До виключної компетенції загальних зборів учасників Товариства належить:

Визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів та звітів про їх виконання;

Виключення зі складу учасників Товариства;

Призначення та відкликання директора;

Визначення умов оплати праці посадових осіб Товариства, його філій та представництв;

Внесення змін та доповнень до статутного капіталу Товариства, зміна розміру його статутного капіталу;

Затвердження річних звітів, результатів діяльності Товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження звітів ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку, визначення порядку покриття збитків;

Інші питання передбачені чинним законодавством.

Голова ТОВ «Галицької Аграрної Компанії » розробляє та пропонує на розгляд зборів учасників стратегічні напрямки роботи. Скликає позачергові збори в разі необхідності. Збори учасників повинні скликатися також на вимогу виконавчого органу. Про проведення загальних зборів повідомляються передбаченим статутом способом з зазначенням і місця проведення зборів та порядку денного.

У ТОВ «Галицької Аграрної Компанії » створюється виконавчий органдиректор якому надається право:

Вирішувати усі питання діяльності Товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції зборів учасників.

Не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників Товариства.

Директор може прийматися на роботу на контрактній основі.

Директор має право без довіреності виконувати дії від імені Товариства.

Товариство здійснює оперативний та бухгалтерський облік результатів своєї діяльності, також веде статистичну звітність і надає її у встановленому порядку і обсязі органам державної статистики.

Організаційна структура являє собою сукупність підрозділів господарства виробничого, допоміжного, культурнопобутового і господарського призначення, що здійснюють свою діяльність на основі кооперації та поділу праці всередині підприємства. До таких структурним одиницям відносяться відділення, виробничі ділянки, бригади, ланки, ремонтні майстерні, енергетичне господарство, будівельний цех, складське та сушильнозерноочисне господарство (Додаток ). Також У ТОВ «Галицької Аграрної Компанії » створено положення про систему управління охороною праці, яка включає в себе (Додаток) :

1.Загальні положення

2.Структуру управління охороною праці.

3.Загальні обов'язки посадових осіб в системі управління охороною праці.

4.Права посадових осіб в системі управління охороною праці.

5.Відповідальність посадових осіб підприємства в СУОП.

6.Організація нагляду та контролю за станом охорони праці на ТОВ «Галицької Аграрної Компанії ».

Кожному рівню розвитку продуктивних сил, інтенсивності сільського господарства та його спеціалізації відповідають свої певні розміри підприємства. Побічно про розміри господарства дозволяє судити площа сільськогосподарських угідь і оброблюваної ріллі.

Результати роботи кожної функціональної служби оцінюють за відповідними показниками. Наприклад, робота виробничого відділу характеризується показниками виконання графіка випуску продукції, витрат ресурсів, продуктивності праці, використання обладнання тощо. Відповідно будується і система матеріального стимулювання, яка зорієнтована на досягнення високих показників кожної служби. При цьому кінцевий результат ніби відходить на задній план, оскільки вважається, що всі служби працюють на його отримання. Перевагами функціональної структури є:

ефективний централізований контроль за досягненням результатів у відповідних сферах діяльності;

висока якість управління операціями у відносно стабільних сферах бізнесу;

ефективне досягнення ефекту масштабу на базі функціональної спеціалізації.

Однак надмірне зосередження на вдосконаленні закріпленої функції звужує управлінське мислення, спричиняє розмежування в роботі окремих функціональних служб, ускладнює між функціональну координацію, перешкоджає залученню в організацію інновацій. Крім того, у працівників функціональних відділів розвивається «синдром вищості» щодо персоналу інших підрозділів, який проявляється у постійному намаганні втрутитися в їхню роботу. Це спричиняє надходження у виробничі цехи суперечливих вказівок з різних функціональних служб і виникнення між функціональних конфліктів. Порушується принцип єдиновладдя, ефективність управління знижується. Тому функціональна структура придатна для великих моно продуктових, моно ринкових організацій.

3.2 Склад витрат їх групування та класифікація

Витрати це грошова оцінка вартості матеріальних, трудових, фінансових, природних, інформаційних та інших видів ресурсів на виробництво та реалізацію продукції за певний період. Як видно з визначення, витрати характеризуються: 1) грошовою оцінкою ресурсів, забезпечуючи принцип вимірювання різних видів ресурсів; 2) цільовою установкою (пов'язаною з виробництвом і збутом продукції в цілому або з якоюсь із стадій цього процесу); 3) певним періодом, тобто віднесенням на продукцію за даний період часу. Відзначимо ще одну властивість витрат: якщо витрати не залучені у виробництво і не списані (не повністю списані) на певну продукцію, то вони перетворюються на запаси сировини, матеріалів, запаси в незавершеному виробництві, запаси готової продукції тощо. Витрати мають властивість бути запасомісткими і належать до активу підприємства.

Класифікація витрат підприємства:

За економічним змістом усі витрати підприємства поділяються на операційні, фінансові, звичайні та надзвичайні. Класифікація витрат і їх склад подані у таблиці.

Таблиця 3.1.

Вид витрат	Склад витрат
1. Операційні	Витрати, пов'язанні з наданням організації активів у тимчасове користування за певну плату. Витрати, пов'язанні з наданням прав за певну плату, виникаючих з патентів на винахід, промислові зразки й інших видів інтелектуальної власності. Витрати, пов'язанні з участю в статутному капіталі інших організацій. Витрати, пов'язанні з продажем, вибуттям і іншим списанням основних засобів та інших активів, відмінних від грошових засобів, товарів, продукції. Проценти, які виплачуються організацією за користування грошовими засобами (кредитами, позиками). Витрати, пов'язанні з оплатою послуг, які здійснюють кредитні організації. Інші операційні витрати
2. Фінансові	Штрафи, пеня, неустойка за порушення умов договору, відшкодовування збитків, спричинених організацією. Збитки минулих років, які визнані в звітному році. Сума дебіторської заборгованості, за якою вийшов термін позовної давності, інших боргів, нереальних для повернення. Курсова різниця.. Сума оцінки активів (за винятком поза оборотних активів). Інші позареалізаційні витрати.
3. Звичайні	Витрати на закупівлю сировини, матеріалів, товарів та їхніх матеріальнотехнічних запасів (МТЗ). Витрати з переробки МТЗ для цілей виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг та їх продажу (перепродажу) товарів (витрати з утримання й експлуатації основних засобів та інших поза оборотних активів, а також з підтримки їх у робочому вигляді, комерційні витрати, управлінські витрати тощо). Витрати з оплати праці. Відрахування до страхового фонду. Амортизаційні відрахування.
4.Надзвичайні	Витрати, пов'язанні з надзвичайними обставинними (стихійні лиха, пожежі, аварії тощо).

При формуванні витрат звичайної діяльності повинно бути забезпечено їх групування за елементами, єдиними й обов'язковими для організацій всіх галузей:

матеріальні витрати;

витрати на оплату праці;

відрахування на соціальні заходи;

амортизація;

інші витрати (поштовотелеграфні, телефонні, відрядження тощо).

3.3 Облік витрат та методи калькулювання собівартості продукції

Вітчизняна теорія й практика обліку витрат і калькулювання собівартості продукції ґрунтується на єдності завдань та цілей, які стоять перед обліком витрат і калькулюванням . Це означає, що вони зобов'язані забезпечити своєчасне, повне й достовірне відображення фактичних витрат, пов'язаних з виробництвом продукції, а також контроль за використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів у процесі виробництва. Єдність в організації обліку витрат і калькулювання проявляється також в їх залежності від особливостей технології та характеру виробництва, різноманітності продукції і масовості її випуску.

Виходячи з цього, у вітчизняній літературі прийнято ототожнювати методи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції. Залежно від виду продукції, технологічної складності її виготовлення, організаційних особливостей на підприємстві можуть застосовуватися різні методи обліку витрат та калькулювання собівартості продукції. При цьому під методом обліку витрат і калькулювання у вітчизняній практиці прийнято розуміти сукупність прийомів і способів збору, нагромадження й систематизації інформації з метою обчислення собівартості продукції і контролю витрат. Більшість вітчизняних авторів розрізняють такі методи: попроцесний ( простий), попередільний, позамовний та нормативний, хоч у деяких джерелах дається їх детальніша класифікація (див. рис. 3.8).

Недоліком такої класифікації є її побудова на двох різних принципах: способі контролю за витратами (поточний контроль за діючими нормами чи контроль за підсумками роботи за місяць) і способі групування витрат по об'єктах обліку (замовленнях, переділах або процесах).

Зважаючи на те, що виявлення відхилень від норм та облік цих відхилень не є відмітною рисою лише нормативного методу, багато вітчизняних авторів цілком слушно пропонують покласти в основу класифікації методів єдину ознаку -- спосіб групування витрат на виробництво по окремих об'єктах обліку (замовленнях, переділах, процесах, окремих видах продукції, групах однорідних видів продукції тощо).

Класифікація методів обліку витрат і калькулювання собівартості продукції



Однак до останнього часу бажаної єдності щодо класифікації вітчизняних методів обліку витрат та калькулювання собівартості продукції не спостерігається. Як і раніше, в нормативних документах (наприклад, у галузевих Методичних рекомендаціях з обліку витрат і калькулювання) серед основних методів називають позамовний, попередільний і нормативний, кожний з яких характеризується специфічними рисами й сферою застосування.

Хоч існують певні відмінності у сутності та сферах застосування, кожний з цих методів повинен забезпечити виконання наступних завдань:

визначення витрат за їх видами у розрізі елементів витрат і статей калькуляції;

групування витрат виробництва за місцем їх виникнення (центрами витрат) і по видах продукції;

обчислення собівартості одиниці продукції (робіт, послуг); контроль за витратами в процесі виробництва;

визначення й оцінка результатів діяльності виробничих підрозділів та підприємства в цілому.

Розглянемо, як кожний з вітчизняних методів виконує вказані завдання. Попроцесний метод калькулювання собівартості продукції застосовується на підприємствах, для яких характерні масове виробництво одного або декількох однорідних видів продукції, короткий період технологічного процесу і відсутність у більшості випадків незавершеного виробництва. Прикладом можуть бути підприємства добувної промисловості, електричні й теплові станції, деякі підприємства хімічної та промисловості будівельних матеріалів тощо.

Сутність попроцесного методу полягає в тому, що всі витрати виробництва відповідного періоду відносяться на весь випуск продукції цього періоду. В зв'язку з цим собівартість одиниці продукції обчислюється шляхом ділення всіх витрат виробництва за період (як правило, за місяць) у цілому і по кожній статті витрат окремо на кількість готової продукції за даний період.

У літературі попроцесний метод часто називають простим або однопопередільним. Однак, зважаючи на те, що виробничий процес на підприємствах названих галузей поділяють переважно на стадії або процеси , по яких можна організувати облік витрат, цей метод доцільніше називати попроцесним. Такий поділ дає можливість посилити контроль за витратами і перетворити частину непрямих витрат у прямі (стосовно процесів), що позитивно впливає на точність калькуляційних розрахунків у випадку виробництва не одного, а декількох продуктів.

Якщо добувається або виробляється продукція одного виду і відсутні залишки незавершеного виробництва, загальна сума витрат за місяць і становить собівартість випуску. Однак у більшості випадків залежно від умов виробництва виникає необхідність розподілу витрат між випуском та незавершеним виробництвом або між видами продукції (див. рис. 3.9).

Облік калькулювання нормативних витрат

На початку XX ст. Ф. Тейлором були розроблені пропозиції, що лягли в основу нормативного методу, який у 1911 р. у повному обсязі запровадив Дж. Чартер Гаррісон. У цей же період інженером Емерсоном були опубліковані статті щодо ролі обліку в підвищенні продуктивності праці, диференціації відхилень на ті, що є під контролем менеджерів і ті, що не залежать від них. З того часу у близько як 80 % компаній США застосовують систему нормативного обліку витрат. Суть цього методу ґрунтовно описана у книзі відомого англійського вченого Коліна Друрі. У вітчизняній науці нормативний метод пов'язаний з іменем М. С. Жебрака.

Сутність нормативного методу полягає в нормуванні витрат у розрізі статей для визначення нормативу на випуск одиниці продукції. Нормативні витрати відображають заздалегідь визначені витрати для досягнення цілей бізнесу в умовах ефективного виробництва Якщо показники бюджету відносяться до всієї діяльності, то норматив до одиниці продукції.

Введення в облік уявлення про нормативні (стандартні) витрати було значним практичним кроком подальшого використання в обліку принципів кібернетики. Якщо раніше бухгалтерський облік був побудований на реєструванні фактів, що вже здійснилися в господарському житті, і відображав лише прямий зв'язок між здійсненим фактом і суб'єктом управління, то тепер з'явилася можливість забезпечення зворотного зв'язку, за рахунок дієвого контролю за ходом бізнеспроцесів.

Система обліку та калькулювання за нормативними витратами грунтується на розробці нормативних витрат на фактичний обсяг виробництва у розрізі центрів відповідальності, зіставленні нормативних і фактичних витрат, аналізі відхилень, з'ясуванні причин виникнення відхилень, коригувальних діях.

Основними її елементами є облік витрат за діючими нормами, облік відхилень від норм і облік зміни норм. Вона сприяє підвищенню рівня оперативного управління виробництвом, оскільки забезпечує вирішення таких завдань:

створення системи діючих прогресивних норм та нормативів і на їх основі визначення нормативного рівня витрат (собівартості);

одержання інформації про витрати за нормами на окремі об'єкти витрат за статтями калькуляції;

реєстрацію та облік в оперативному порядку змін норм і нормативів, відхилень від норм за місцями і причинами виникнення та відповідальними службами;

контроль та узагальнення даних про фактичні втрати і непродуктивні витрати;

розрахунок фактичної собівартості на основі попередньо розрахованих витрат (нормативної калькуляції);

збір даних про виробничі витрати для формування раціональної технікоекономічної політики на підприємстві;

створення облікової бази для нормування, планування, бюджетування;

постійне підвищення достовірності, точності, оперативності обліку;

оцінка результатів роботи виробничих підрозділів і підприємства загалом.

Новизна сучасного підходу полягає в органічному взаємозв'язку обліку витрат за видами, місцями виникнення та об'єктами калькулювання, центрами відповідальності, щоб посилити контрольні функції в умовах поширення системи комп'ютеризації системи управління підприємством. Створення автоматизованого банку даних дозволить фіксувати в первинних облікових документах тільки обсяг виконаної роботи та відхилення від норм. Визначення суми витрат здійснюватиметься на основі інформації, яка зберігається у банку даних, обсягу робіт, відхилень від норм. Відпадає потреба у паперових носіях, використовуватимуться реєстратори та датчики. Зростає достовірність облікових даних. Вони уніфікуються, стають однаково корисними для всіх видів обліку.

Така система найкраще підходить для виробничих підприємств, чия діяльність складається з однакових операцій, які повторюються, тому застосовується на підприємствах обробних галузей промисловості (машинобудівної, шинної, меблевої, швейної, шкіряної, харчової), коли здійснюється масове та серійне виробництво різноманітної і складної продукції з великою кількістю деталей та вузлів.

Отже, зауважте, що система обліку та калькулювання за нормативними витратами включає:

поточний облік витрат окремо за діючими нормами і з урахуванням відхилень від них, виявлення місць, причин і винуватців відхилень;

системний облік зміни самих норм;

складання і періодичне коригування нормативної калькуляції, що базується на діючих нормах витрат;

визначення фактичної собівартості випущеної продукції як алгебраїчної суми нормативної її вартості, відхилень від норм і зміни самих норм;

формування звітів про витрати з деталізацією відхилень.

Норму можна розглядати як встановлений кількісний вираз ресурсу на виготовлення одиниці продукції за умови використання прогресивної технології та організації виробництва.

Нормативні витрати це заздалегідь встановлені витрати з урахуванням нормальних рівнів використання матеріальних цінностей, праці, виробничих потужностей та чинних цін для досягнення цілей в умовах ефективного виробництва.

Нормальна виробнича потужність це очікуваний середній обсяг діяльності, що може бути досягнутий за умови звичайної діяльності протягом кількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва. Можна теж застосовувати фактичний рівень виробництва, якщо він наближається до нормальної потужності

Передумовою створення такої системи є розробка норм споживання ресурсів, цін (тарифів) на ці ресурси та підготовка нормативної калькуляції. Розробка норм здійснюється:

опираючись на попередній досвід;

базуючись на експериментальних методах.

Розрізняють такі основні види норм ідеальні та практичні (базові, досяжні).

Метою підготовки нормативної калькуляції є:

оцінка вартості виготовленої продукції, незавершеного виробництва, браку у виробництві;

планування та контроль.

3.4 Аназіз точки беззбитковості складова частина управлінського обліку

Важливим завданням контролінгу (управлінського обліку) є калькуляція ціни, планування прибутку підприємства та асортименту продукції. Дійовим інструментом виконання цього завдання є розрахунок точки беззбитковості та необхідної суми покриття. Цей метод контролінгу зводиться до визначення мінімального обсягу реалізації продукції (за стабільних умовно постійних витрат), за якого підприємство може, з одного боку, забезпечити беззбиткову операційну діяльність у плановому періоді, з іншого -- створити умови для самофінансування підприємства.

Точка беззбитковості характеризує обсяг реалізації продукції за якого прибуток підприємства дорівнює нулю, тобто виручка від реалізації продукції відповідає валовим затратам на її виробництво та реалізацію. Точку беззбитковості називають також точкою «порогового» прибутку чи точкою рівноваги. Розглядуваний метод побудований на тезі, що із збільшенням обсягів реалізації величина умовно постійних витрат на одиницю продукції зменшується.

Складовим елементом аналізу точки беззбитковості є розрахунок суми покриття (маржинального прибутку). Маржинальний прибуток -- це показник, який характеризує частину виручки, що спрямовується на заміщення умовно постійних витрат і формування прибутку від реалізації. Розрізняють одноступінчастий (спрощений) та багатоступінчастий розрахунок суми покриття. За спрощеною схемою сума покриття дорівнює різниці між виручкою від реалізації продукції та умовно змінними витратами:

(+) чиста виручка від реалізації

(-) змінні (пропорційні витрати)

(=) сума покриття

(-) постійні витрати

(=) прибуток

Система розрахунку суми покриття, яка ґрунтується на простому розподілі витрат на постійні та змінні, називається одноступінчастою системою «direct -- costing». Суму покриття можна розраховувати як на весь обсяг реалізації, так і на одиницю продукції. В останньому випадку це різниця між оптовою ціною та умовно змінними витратами на виробництво одиниці продукції. В торгівлі сума покриття, як правило, відповідає торговельній націнці (зменшеній на величину непрямих податків). За допомогою показника суми покриття обчислюють приріст прибутку від реалізації кожної додаткової одиниці продукції. При цьому можна використати такий алгоритм розрахунку прибутку:

Пn = N(p - v) - F,

На практиці виникає необхідність розрахунку точки беззбитковості та показника суми покриття в розрізі окремих видів продукції, груп клієнтів, регіонів збуту продукції та по підприємству в цілому. Для цього вдаються до так званої системи багатоступінчастого розрахунку суми покриття постійних затрат (багатоступінчастий директкостинг). Основний зміст цієї системи зводиться до розподілу постійних витрат на окремі елементи залежно від мети розрахунку суми покриття. На рис. 11.4 наведена структурнологічна схема розподілу постійних витрат за окремими рівнями їх формування, яка може бути взята за основу при розрахунку показників покриття. Залежно від рівня постійних витрат, який приймається в розрахунках, визначають суму покриття І, суму покриття ІІ і т. д. Приклад розрахунку суми покриття за системою багатоступінчастого директкостингу наведено в табл. 11.4.

Рис. 11.4. Структура постійних (фіксованих) затрат

Першим етапом розрахунку суми покриття є правильний розподіл усіх витрат підприємства (чи витрат на виробництво певного виду продукції) на постійні та змінні.

До умовно змінних належать витрати, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням. До умовно змінних витрат належать витрати на сировину та матеріали, комплектуючі вироби, напівфабрикати, паливо та енергію, оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції, та ряд інших витрат.

Аналіз беззбитковості може проводитися як за допомогою відповідних математичних розрахунків, так і шляхом побудови графіків. У разі використання графічного методу аналізу точкою беззбитковості вважається точка перетину лінії сукупних (повних) затрат та лінії, яка характеризує виручку від реалізації продукції. До досягнення точки беззбитковості підприємство зазнає збитків від виробництва відповідного виду продукції, а після -- отримує прибутки.

Позитивна різниця між фактичною виручкою від реалізації та виручкою від реалізації, що відповідає точці беззбитковості, називається зоною безпеки. На зазначену різницю підприємство може знизити обсяги реалізації або підвищити рівень затрат без загрози зазнати збитків. Підкреслимо, що кожне підприємство повинно прагнути розширити зону безпеки, оскільки чим вона менша, тим більшим є ризик одержання збитків.

3.5 Організація бюджетування на підприємстві

Трансформація вітчизняної економіки супроводжується безліччю проблем, які є специфічними для сучасного розвитку ринкового господарювання. Тобто появилась необхідність розробки системи управління, здатної реагувати на зміни кон'юнктури ринку на основі поставлених цілей, наявності програми довгострокового розвитку, впровадження системи планування й контролю. Існуюча на сільськогосподарських підприємствах система управління не може бути якісною без впровадження і використання адекватних управлінських технологій серед яких визначальними є бюджетування.

Роль бюджетування в управлінні підприємством як цілісної системи, що поєднує в собі чітко структуровану сукупність планів, механізми розмежування цілей, повноважень і відповідальності різних рівнів менеджменту, принципи побудови організаційної структури, методи стимулювання, аналізу й контролю, у наш час невиправдано звужується. Бюджетування застосовується в найкращому разі для того, щоб контролювати окремі показники фінансово господарської діяльності підприємства. Тобто, бюджетування - це не стільки інструмент, скільки управлінська технологія, показник якості управління фінансовими ресурсами на підприємстві, а контролінг спрямований на вдосконалення системи управління підприємством і дозволяє підвищити його ефективність.

Бюджетування базується на принципах комплексного поєднання планування, обліку, контролю, аналізу та регулювання діяльності сільськогосподарського підприємства (установи), фінансових результатів і фінансового стану його структурних одиниць; координації відповідних бюджетів, їх консолідації та орієнтації на досягнення загальних фінансових цілей на кожному рівні управління.

На сьогодні має проводитись робота з впровадження таких інструментів бюджетування: бюджетування, орієнтоване на результат діяльності установи; організація бюджетної функціональної класифікації витрат бюджетів за програмним Удосконалення практики бюджетування варто розглядати як вагомий інструмент підвищення ефективності витрат бюджетів підприємств. Заходи вдосконалення бюджетного процесу можуть давати локальний ефект, а можуть приводити до радикальних змін. Ключовою ланкою в системі бюджетування, орієнтованого на результат, є моніторинг результативності. За його підсумками ухвалюють рішення про доцільність продовження фінансування тієї або іншої бюджетної програми в обсягах, закладених у попередньому фінансовому році.

Реалізацію бюджетування, орієнтованого на результати необхідно здійснювати таким чином: проведення подальшої реорганізації суб'єктів бюджетного планування з метою створення організаційної структури і системи розподілу повноважень і обов'язків; забезпечення з боку суб'єктів бюджетного планування доступності, повноти та якості інформації для моніторингу і оцінки їхньої діяльності всіма зацікавленими сторонами; Запровадження відповідно до вимог бюджетування, орієнтованого на результати, зовнішнього аудиту ефективності і результативності за такими напрямами: бюджетні витрати; галузеві стратегії та програми.

Усі заходи, що вживаються в рамках бюджетного планування, орієнтованого на результат, умовно можна поділити на три етапи:

-аналіз стану сільськогосподарських бюджетів у цілому за найбільш важливими статтями бюджетних витрат;

- практична реалізація програми реформування;

-реалізація компоненту проекту з надання технічного сприяння в підвищенні якості управління.

Таким чином, впровадження технологій середньострокового прогнозування бюджету, орієнтованого на результат, на сільськогосподарському підприємстві в середньостроковій перспективі є виправданим і необхідним кроком, відповідним загальному напряму реформи бюджетного процесу в країні на сільськогосподарських підприємствах.

3.6 Організація та методика обліку витрат та калькулювання за центрами відповідальності

До складу будьякого суб'єкта господарювання входять структурні підрозділи, які визначають його організаційну структуру і виконують різні функції: майстерні, цехи, відділи, служби, відділення тощо. Їх очолюють керівники (начальники, завідуючі тощо), які несуть повну відповідальність за результати діяльності своїх підрозділів і контролюють їх.

Центр відповідальності - структурний підрозділ, за результатами діяльності якого встановлюється персональна відповідальність менеджера.

Особливості діяльності менеджерів і пов'язаної з нею відповідальності зумовлюють виокремлення чотирьох типів центрів відповідальності: центри витрат, центри доходів, центри прибутку та центри інвестицій.

Центр витрат є підрозділом підприємства, керівнк якого відповідає лише за витрати. Центри доходів - це підрозділи маркетинговозбутової діяльності, керівники яких відповідають лише за виручку від реалізації продукції, товарів і за витрати, пов'язані з їх реалізацією. Центрами прибутку називають підрозділи, керівники яких відповідають не лише за витрати, а й за фінансові результати діяльності центрів. Центр інвестицій - це підрозділ, керівник якого відповідає за витрати і результати інвестиційного процесу, а також за ефективність використання капітальних вкладень.

ІV. Тематика проходження практики з аудиту

4.1 Планування аудиту

Аудитор повинен планувати свою діяльність на такому рівні, щоб провести аудиторську перевірку підприємства кваліфіковано і вчасно. Як міжнародними стандартами, так і національними нормативами аудиту України визначено порядок планування аудиту.

Норматив № 9 «Планування аудиту» визначає порядок планування, розробки загального плану і програми проведення аудиту, тобто сутність планування аудиту.

Планування -- це вироблення головної стратегії конкретних підходів до характеру, періоду та часу проведення аудиту. В плані аудиту має визначатися час проведення кожної конкретної

аудиторської процедури.

Мета планування аудиту -- концентрація уваги аудитора на найважливіших напрямах аудиту, на виявленні ланок для найретельнішої перевірки. Планування допоможе аудиторові належно організувати свою роботу та здійснювати нагляд за роботою асистентів, які беруть участь у перевірці, а також координувати роботу, яку виконують інші аудитори та фахівці інших професій.

Характер планування залежить від організаційної форми, розміру й виду діяльності підприємства, виду аудиту, правильного уявлення аудитора про стан справ на підприємстві.

Найважливішою складовою частиною планування аудиту є отримання аудитором інформації про стан справ на підприємстві. Докладніше про порядок отримання інформації про стан справ на підприємстві наведено в ННА № 10 «Знання бізнесу клієнта».

Планування аудиту охоплює складання загального плану очікуваних робіт і розробку аудиторської програми.

Загальний план очікуваних робіт оформляється документально, до нього додається розклад виконання кожної ланки перевірки або аудиторської процедури.

План аудиторської перевірки переглядається керівником підприємства, що сприяє підвищенню ефективності аудиту, скороченню числа аудиторських процедур. Аудитор повністю відповідає за розробку та виконання плану й програми аудиту.

Складений план аудиторської перевірки буде якісним, а визначений обсяг очікуваних робіт реальним, якщо аудитором буде:

вивчено умови контракту (договору на проведення аудиту) та встановлену законом відповідальність аудитора;

уточнено зміст звіту аудитора або іншої інформації, яку йому треба передати замовнику відповідно до укладеного договору;

встановлено вплив на результати перевірки нових стандартів з обліку та аудиту, законів, положень, інструкцій та інших нормативних актів;

виділено основні питання аудиту;

з'ясовано умови, що потребують особливої уваги (можливість матеріальних помилок, обману тощо);

визначено ступінь довіри системі обліку та внутрішньому аудиту підприємства;

встановлено обсяг аудиторських доказів;

оцінено професійну придатність внутрішніх аудиторів і можливість їх залучення до зовнішнього аудиту;

проаналізовано доцільність залучення інших аудиторів до проведення перевірки у філіях, представництвах, відділах;

окремлених підрозділах підприємств, що мають самостійний

баланс;

встановлено необхідність залучення експертів.

Для підготовки плану аудиторської перевірки використовують річні звіти, інформацію про збори акціонерів (засновників), засідання ради директорів, внутрішні фінансові звіти підприємства (фірми), аудиторські висновки за попередній період, матеріали внутрішнього аудиту, періодичні видання з питань аудиту.

Загальний план аудиту розробляється настільки докладно, щоб аудитор мав змогу на його основі підготувати програму аудиту. В свою чергу, програма аудиту, її зміст та розмір залежить

від розміру, виду та специфіки підприємства, умов договору на проведення аудиту, а також особливостей методики і техніки, які використовує аудитор під час перевірки.

Нормативом № 9 визначено коло питань для аналізу аудитором під час розробки загального плану. До них належать такі:

1 . Розуміння аудитором бізнесу клієнта, що включає визначення:

основних чинників, які мають вплив на діяльність підприємства;

найважливіших характеристик підприємницької діяльності підприємства, його організаційної структури, процесу виробництва, надання послуг, фінансового стану, а також його звітності, включаючи зміни, які мали місце після попереднього аудиту;

обов'язків між керівництвом підприємства.

4.2 Правові основи функціонування підприємства

Управління здійснює власник підприємства і директор. Власником даного ТОВ «Галицька Аграрна Компанія » є Захарчук В.В. , також він виконує обов'язки директора. Вищим органом підприємства є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників Товариства, (в даному випадку учасником є ПСП «Оскар») або призначених ними представників.

Представники учасників можуть бути постійними або призначеними на певний строк. Учасники також у вправі в будьякий час замінити свого представника у зборах учасників, сповістивши про це інших учасників. Збори ТОВ «Галицької Аграрної Компанії » скликаються не рідше двох разів на рік. До виключної компетенції загальних зборів учасників Товариства належить:

Визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів та звітів про їх виконання;

Виключення зі складу учасників Товариства;

Призначення та відкликання директора;

Визначення умов оплати праці посадових осіб Товариства, його філій та представництв;

Внесення змін та доповнень до статутного капіталу Товариства, зміна розміру його статутного капіталу;

Затвердження річних звітів, результатів діяльності Товариства, його дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження звітів ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строку та порядку виплати частки прибутку, визначення порядку покриття збитків;

Інші питання передбачені чинним законодавством.

Голова ТОВ «Галицької Аграрної Компанії » розробляє та пропонує на розгляд зборів учасників стратегічні напрямки роботи. Скликає позачергові збори в разі необхідності. Збори учасників повинні скликатися також на вимогу виконавчого органу. Про проведення загальних зборів повідомляються передбаченим статутом способом з зазначенням і місця проведення зборів та порядку денного.

У ТОВ «Галицької Аграрної Компанії » створюється виконавчий органдиректор якому надається право:

Вирішувати усі питання діяльності Товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції зборів учасників.

Не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників Товариства.

Директор може прийматися на роботу на контрактній основі.

Директор має право без довіреності виконувати дії від імені Товариства.

Товариство здійснює оперативний та бухгалтерський облік результатів своєї діяльності, також веде статистичну звітність і надає її у встановленому порядку і обсязі органам державної статистики.

Організаційна структура являє собою сукупність підрозділів господарства виробничого, допоміжного, культурнопобутового і господарського призначення, що здійснюють свою діяльність на основі кооперації та поділу праці всередині підприємства. До таких структурним одиницям відносяться відділення, виробничі ділянки, бригади, ланки, ремонтні майстерні, енергетичне господарство, будівельний цех, складське та сушильнозерноочисне господарство а кож У ТОВ «Галицької Аграрної Компанії » створено положення про систему управління охороною праці, яка включає в себе :

1.Загальні положення

2.Структуру управління охороною праці.

3.Загальні обов'язки посадових осіб в системі управління охороною праці.

4.Права посадових осіб в системі управління охороною праці.

5.Відповідальність посадових осіб підприємства в СУОП.

6.Організація нагляду та контролю за станом охорони праці на ТОВ «Галицької Аграрної Компанії ».

Кожному рівню розвитку продуктивних сил, інтенсивності сільського господарства та його спеціалізації відповідають свої певні розміри підприємства. Побічно про розміри господарства дозволяє судити площа сільськогосподарських угідь і оброблюваної ріллі.

Результати роботи кожної функціональної служби оцінюють за відповідними показниками. Наприклад, робота виробничого відділу характеризується показниками виконання графіка випуску продукції, витрат ресурсів, продуктивності праці, використання обладнання тощо. Відповідно будується і система матеріального стимулювання, яка зорієнтована на досягнення високих показників кожної служби. При цьому кінцевий результат ніби відходить на задній план, оскільки вважається, що всі служби працюють на його отримання. Перевагами функціональної структури є:

ефективний централізований контроль за досягненням результатів у відповідних сферах діяльності;

висока якість управління операціями у відносно стабільних сферах бізнесу;

ефективне досягнення ефекту масштабу на базі функціональної спеціалізації.

Однак надмірне зосередження на вдосконаленні закріпленої функції звужує управлінське мислення, спричиняє розмежування в роботі окремих функціональних служб, ускладнює між функціональну координацію, перешкоджає залученню в організацію інновацій. Крім того, у працівників функціональних відділів розвивається «синдром вищості» щодо персоналу інших підрозділів, який проявляється у постійному намаганні втрутитися в їхню роботу. Це спричиняє надходження у виробничі цехи суперечливих вказівок з різних функціональних служб і виникнення між функціональних конфліктів. Порушується принцип єдиновладдя, ефективність управління знижується. Тому функціональна структура придатна для великих моно продуктових, моно ринкових організацій.

4.3 Загальний огляд фінансової звітності. Аудит фінансовогосподарської діяльності підприємства

Внаслідок проведення аграрної реформи в Україні створено реальні передумови необхідні для формування ринкового фінансовоправового механізму регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств. Однак цей механізм діятиме лише за наявності різних суб'єктів власності й форм господарювання, конкуренції за ринок збуту продукції, цінних паперів, фінансовокредитних послуг сільськогосподарських товаровиробників тощо.

Слід зауважити, що саме наявність законодавчого закріплення розмаїття форм суб'єктів аграрного господарювання, заснованих на різних формах власності, стала головною передумовою розвитку ринкового механізму регулювання фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств.

Сучасні фінансовокредитні відносини у сільському господарстві ґрунтуються на принципах: заборони прямого втручання держави у фінансову діяльність суб'єктів аграрного господарювання; партнерства у фінансових відносинах між фінансовокредитними установами (банками, кредитними спілками) та сільськогосподарськими підприємствами; самообмеження, тобто обрання напрямів діяльності залежно від фінансових можливостей підприємства тощо. Ці принципи знайшли своє відображення в ЦК та ГК, законах України від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність", від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства", від 19 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію", від 20 травня 1999 р. "Про Національний банк України", від 16 липня 1999 р. "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", від 20 березня 1991 р. "Про банки і банківську діяльність", від 12 липня 2001 р. "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", "Про фермерське господарство" та в інших нормативноправових актах.

У процесі набуття й реалізації суб'єктами аграрного господарювання фінансових правомочностей виникають відповідні фінансові правовідносини. Фінансові правовідносини сільськогосподарських підприємств поділяються на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх належать фінансові відносини із забезпечення встановленої законодавством фінансової дисципліни (ведення різноманітних форм обліку, звітності, нарахуванню дивідендів на акції або на майнові та земельні паї) на підприємствах. Внутрішні фінансові відносини сільськогосподарських підприємств охоплює предмет аграрного права.

Зовнішніми фінансовими відносинами сільськогосподарських підприємств є їх відносини з фінансовими органами держави, а також відносини, в яких підприємство є засновником нових суб'єктів господарювання й фінансові відносини, пов'язані зі здійсненням розрахунковокредитних і касових операцій сільськогосподарських підприємств. На відміну від внутрішніх, зовнішні фінансові відносини сільськогосподарських підприємств, як правило, регламентуються нормами цивільного, господарського, адміністративного і фінансового права.

Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств -- це сукупність фінансових відносин (внутрішніх і зовнішніх) суб'єкта аграрного господарювання щодо забезпечення реалізації статутних цілей і завдань. Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств полягає в забезпеченні фінансоворесурсних умов їх конкурентоспроможності. Відповідно до ст. 25 ГК, конкуренція -- це змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації останнього на ринку.

Забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарського підприємства досягається шляхом застосування як традиційних заходів: організації планування, створення різноманітних фондів (грошових та натуральних); здійснення різних видів обліку (бухгалтерського, статистичного, аналітичного); складання фінансового плану й звітності, -- так і новітніх ринкових: маркетинг, менеджмент, аудит тощо.

Ефективність фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств залежить від реалізації комерційного планування, тобто від виконання його програми економічного й соціального розвитку (бізнесплану). Бізнесплан сільськогосподарського підприємства -- це специфічний плановий документ, в якому відображено організаційнофінансові заходи для забезпечення виробництва окремих видів товарів, робіт, послуг. План дає змогу визначити перспективи розвитку майбутнього ринку збуту, оцінити витрати на виготовлення й реалізацію потрібної цьому ринку продукції, визначити її потенційну прибутковість. План також дає відповідь: чи доцільно здійснювати інвестування виробництва з точки зору самоокупності витрат. Методика складання бізнеспланів затверджена наказом Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій від 21 квітня 1997 р. № 56.

Сільськогосподарське підприємство визначає свої загальні цілі на певний період (від 1 року), опрацьовує шляхи їх здійснення, а також забезпечує постійний контроль за виконанням зазначених у бізнесплані показників. За умов впровадження ринкових економічних відносин особливого значення набуває пошук покупців своєї продукції, виявлення запитів та потреб споживача, організаційноправове забезпечення збуту виробленої продукції, рентабельність виробництва й прибутковості. Під час розробки комерційного плану підприємству потрібно мати уявлення про наступне звернення до банківських кредиторів.

Для програм економічного й соціального розвитку або бізнеспланів характерні такі складові:

1) резюме (короткий висновок), в якому стисло зазначається: основна мета плану; наявні засоби та можливості для його здійснення відповідно до загального плану реструктуризації; строк реалізації плану; джерела інвестування; сума необхідних коштів; строк погашення наданої фінансової підтримки; висновки маркетингових досліджень; обґрунтування успішності плану та фінансові результати його реалізації (виручка, прибуток, рентабельність, термін самоокупності тощо);

2) загальна характеристика підприємства;

3) історична довідка (дата заснування, перепідпорядкування, розмір земельної ділянки та виробничих площ, умови оренди землі та основних фондів, наявність науковотехнічних розробок та досліджень, ефективність їх використання тощо);

4) характеристика продукції, ринків збуту, маркетинг. У цьому розділі дається: аналіз галузі та перспективи її розвитку, тенденції до зміни попиту на продукцію галузі, загальний рівень її інвестиційної привабливості; спеціалізація діяльності (перелік основних видів продукції, що належать до однієї споживчої групи); обсяги виробництва (в порівняльних цінах за останні 3 роки, питома вага цього виду продукції в загальному обсязі); детальний опис продукції та послуг, основні споживчі характеристики: ціна, розмір, вага, строк служби, естетичність, дизайн; номенклатура продукції та покращання її конкурентоспроможності; відомості про патентну ситуацію (захищеність товару (винаходу) в країні виробника та в країнах зовнішнього ринку, обсяг прав по патентах та авторських свідоцтвах); аналіз ціноутворення товарів з врахуванням різних альтернативних варіантів визначення ціни; характеристика підприємств, які виробляють аналогічну продукцію; відмітні характеристики основних ринків та їх сегментів (назва, розміри, географічне розташування, перелік конкурентів проникнення на ринок); основні групи споживачів товарів, циклічність покупок; вторинні ринки продукції та їх основні характеристики; оцінка розвитку виробництва та своєї позиції на ринку з точки зору пропозиції спеціальної та цивільної продукції, а також інших видів продукції (послуг); конкуренція (основні конкуренти, їх переваги та недоліки); стратегія проникнення на ринок; стратегія здійснення продажу (характеристика та аналіз каналів збуту, обсяги збуту продукції по кожному з них); характеристика маркетингових служб підприємства та їх подальший розвиток; засоби маркетингової комунікації (впливу на покупця): реклама, стимулювання збуту, оперативні рішення служби маркетингу, спрямовані на покращення системи збуту та освоєння нових ринків, пропозиції щодо ціноутворення; законодавчі обмеження проникнення на ринок (податкові, митні обмеження, державне регулювання цін тощо);

5) план виробництва містить: опис виробничого процесу, його прогресивність, зіставлення основних показників виробництва продукції з аналогічними показниками підприємств відповідної галузі; технологія виробництва продукції; характеристика обладнання; визначення потреби в розробці та придбанні технічної й технологічної документації, ноухау; план розвитку виробництва; генплан території підприємств; визначення основних та альтернативних постачальників сировини, матеріалів, комплектуючих, енергоресурсів та розрахунок потреби в ресурсах на виробничу програму; розрахунок ефективності плану виробництва;

6) в організаційному плані: відображаються особливості й переваги нової організаційної схеми управління підприємством, його структурним підрозділом або групою підрозділів для конкретного виробництва продукції; зазначається потреба удосконалення організації праці, зміни керівництва, перепідготовки спеціалістів; характеризується якісний та кількісний склад працівників; встановлюється система заробітної плати та матеріального стимулювання;

7) фінансовий план та програма інвестицій містить: основні фінансові показники за останній звітний період, які порівнюються з плановими або їх значеннями за попередній рік; прогноз фінансових результатів на певний плановий період (1 рік, 2, 3...); план реструктуризації кредиторської заборгованості та повернення дебіторської; визначення та обґрунтування обсягу потрібних інвестицій для виконання плану реструктуризації та вказівку на ефективність даного інвестиційного проекту: потенційна прибутковість, рентабельність та наявність стабільних ринків збуту; графік надання фінансової підтримки (сума, рік, квартал); графік повернення фінансової підтримки та відсотків за нею (сума та термін); очікуваний результат від одержаної інвестиційної підтримки;

8) в аналізі можливих ризиків та їх страхуванні зазначаються основні види ризиків при виконанні бізнесплану та надається їх оцінка для визначення загального рівня ризику за бізнеспланом. Відповідно до оцінки окремих ризиків надаються засоби й форми їх ефективного страхування шляхом створення резервних фондів зовнішнього страхування найсуттєвіших ризиків. Указуються засоби із зменшення ризиків і можливих втрат (створення резервних фондів зовнішнього страхування найсуттєвіших ризиків тощо);

9) охорона навколишнього середовища. Розділ містить вказівку на відповідність бізнесплану вимогам законодавчих актів та інших нормативних документів щодо допустимого негативного впливу на навколишнє середовище, а також зазначаються наявні очисні споруди, їх стан та потреба в додаткових заходах щодо охорони навколишнього середовища окремих його складових: земель, повітря, води, лісових та інших ресурсів;

10) заключні положення.

Згідно зі ст. 140 ГК джерелами формування фінансових ресурсів суб'єктів господарювання є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капіталовкладення й дотації з бюджетів; надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.

Особливий режим планування фінансування господарської діяльності суб'єктів аграрного господарювання встановлений нормативноправовими актами, що регламентують правовий статус сільськогосподарських підприємств. Так, доход сільськогосподарського кооперативу, відповідно до положень ст. 29 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", формується з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат та витрат на оплату праці найманого персоналу. Доход розподіляється на: податки й збори (обов'язкові платежі) до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні виплати; виплату часток доходу на паї (до 20%, визначених до розподілу). Порядок використання доходу кооперативу (об'єднання) встановлюється статутом.

Доходи сільськогосподарських споживчих товариств та їх спілок формуються за рахунок коштів, одержуваних внаслідок господарської діяльності, продажу цінних паперів та інших надходжень. Після платежів у бюджет та інших обов'язкових відрахувань прибуток розподіляється загальними зборами членів споживчого товариства (зборами уповноважених) та радами відповідних спілок згідно з їх статутами. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства самостійно або на договірних засадах встановлюють вільні ціни й тарифи на продукцію виробничотехнічного призначення, сировину, сільгосппродукцію й товари народного споживання, що виробляються і закуповуються ними, надані послуги з урахуванням попиту й пропозицій, за винятком продукції, товарів і послуг, на які передбачено державне регулювання цін і тарифів. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про споживчу кооперацію", споживчі товариства, спілки та їх підприємства мають право відкривати на свій вибір у будьякій установі банку поточні та вкладні (депозитні) рахунки, вільно розпоряджатися коштами, що є на цих рахунках. Списання коштів з рахунків споживчих товариств, спілок та їх підприємств може провадитися лише за їхньою згодою або за рішенням судових органів. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства мають право одержувати в установах банків, у підприємств і організацій позички та несуть повну відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової дисципліни.

...