Теоретико–методологічні основи формування та реалізації кредитної політики банку "Укрсоцбанк"

Клас «Д» - фінансова діяльність незадовільна і є збитковою; показники не відповідають установленим значенням, кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією), ймовірності виконання зобов'язань позичальником / контрагентом банку практично немає. До цього класу належить позичальник/контрагент банку, що визнаний банкрутом в установленому чинним законодавством порядку.

За результатами оцінювання фінансового стану позичальник зараховується до відповідного класу.

Якщо банк здійснює довгострокове кредитування під інвестиційний проект, розрахунок ефективності якого (у тому числі доходу, що планується отримати від його реалізації) забезпечує погашення кредиту і відсотків/комісій за ним відповідно до умов кредитної угоди, а також за умови, що бізнес-план реалізації інвестиційного проекту виконується, то клас позичальника може бути підвищено на один рівень [58].

Якщо немає достовірної фінансової звітності, що підтверджує оцінку фінансового стану позичальника - юридичної особи, або відповідних документів та інформації щодо оцінки фінансового стану фізичної особи, а також належним чином оформлених документів, на підставі яких здійснювалася кредитна операція, то такі позичальники мають класифікуватися не вище класу «Г».

Спираючись на дані кінцевої загальної рейтингової оцінки та присвоєну категорію, відповідальний кредитний працівник повинен визначити, чи відповідає рівень кредитоспроможності позичальника вимогам кредитної політики банку. У разі позитивного висновку здійснюється перехід до наступного етапу банківського кредитування - підготовки до складання кредитного договору.

На цьому етапі здійснюється структурування позики, у процесі якого банк остаточно визначає основні характеристики кредиту: вид кредиту, суму, термін, спосіб погашення, забезпечення, ціну кредиту.

Одразу після надання грошових коштів у кредит банк приступає до найважливішого та визначального етапу кредитування - кредитного моніторингу та контролю якості кредитного портфеля.

Головним завданням кредитного моніторингу є відстежування зміни кредитоспроможності позичальника та визначення конкретних дій, які необхідно вжити у разі виникнення проблем. В основу процесу кредитного моніторингу покладено процедуру аналізу поточного фінансового стану позичальника (згідно з першим етапом механізму оцінки кредитоспроможності) та оцінки якісних показників його діяльності (Додаток В).

Поряд із цим ретельно вивчається та аналізується інформація про здійснення позичальником поточних платежів з погашення процентів та основної суми кредиту.

Отже, зараз окремі банки в Україні розробляють і застосовують власні методики визначення кредитоспроможності позичальника які є найбільш раціональними для кожного банку в його роботі з клієнтами.

кредитний політика банк позичальник

3. НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ

3.1 Управління кредитними ризиками в банку

Кредитна діяльність є центральною у банківському бізнесі, вона виступає джерелом як основних прибутків банку, так і найхарактернішого для нього кредитного ризику.

Проблема надійних позичальників досить гостро стоїть для банків. Тому розробка надійної системи захисту від кредитного ризику є дуже актуальним питанням. Займаючись кредитуванням, надзвичайно важливо захистити себе від кредитного ризику, який зумовлений численними чинниками зовнішнього та внутрішнього характеру.

Ризик є невід'ємною складовою в будь-якій сфері економічної діяльності. Недостатнє усвідомлення цього нерідко приводить до сумних наслідків. Що ж до банківської справи, то її неможливо уявити без ризику. Тобто при функціонуванні комерційних банків ризик є постійно притаманною складовою. Будь-яке рішення в банківській діяльності, що заслуговує на увагу, обтяжене ризиком, бо фінансова сфера взагалі, банківська справа зокрема, є дуже чутливою не лише до різноманітних економічних чинників, а й до соціальних, політичних тощо. Отже, в банківський діяльності йдеться не про те, щоб взагалі уникнути ризику, найважливіше завдання банківського менеджменту полягає в тому, щоб найти оптимальне співвідношення між прибутком, ризиком, ліквідністю. Відповідно постають проблеми кредитних ризиків та розробки напрямків їх подолання. Стосовно комерційних банків в Україні в нових умовах, то особливої актуальності набуває проблема ризиків неповернення кредиту. Банківські труднощі можна подолати, лише ґрунтуючись на системному підході до управляння банком у цілому та прогнозуючи і долаючи можливі кредитні ризики зокрема [30].

Кредитний ризик - це потенційна можливість втрати сум основного боргу й відсотків по ньому, що виникає в результаті порушення цілісності руху звужуваної вартості під впливом різноманітних ризикостворюючих факторів (неповернення кредиту у зв'язку зі злиттям або поглинанням, банкрутством, шахрайством і ін.). Базуючись на теорії систем, кредитний ризик визначається як сукупність об'єкта, предмета, суб'єкта (суб'єктів), які управляють (управляються) за допомогою застосування комплексів взаємозалежних методів (установлення лімітів кредитування, визначення ціни кредиту, організація кредитної справи й т.д.) і використання достатнього ресурсного забезпечення (грошового, інформаційно-аналітичного, кадрового й ін.) [33].

Управління кредитним ризиком можна визначити як сукупність заходів, що спрямовані на запобігання втратам банку від його кредитної діяльності. Згідно принципам управління, ця сукупність заходів має формувати цілісну систему, яка, у свою чергу, має бути формалізована у вигляді певних документів, що регламентують банківську діяльність у сфері кредитування. Стратегічне управління банком передбачає наявність довгострокового бачення пріоритетів його розвитку, вироблення концепції діяльності, у тому числі й у сфері кредитної діяльності. Саме управління ризиками є важливою складовою управління банком у мінливих економічних умовах.

Конкретні заходи щодо управління кредитними ризиками включають три види директив: директиви, що спрямовані на обмеження або зменшення кредитних ризиків, наприклад визначальну концентрацію й розмір кредитів, кредитування пов'язаних з банком осіб або перевищення лімітів; директиви по класифікації активів, куди входить аналіз імовірності погашення портфеля кредитів і інших кредитних інструментів, включаючи нараховані й невиплачені відсотки, які піддають банк кредитному ризику; та нарешті, директиви по кредитному резервуванню - не тільки по портфелі кредитів, але також по всіх інших активах, які можуть привести до збитків [36].

Аналіз загального кредитного портфеля і його характеристик звичайно дає досить повну картину діяльності банку, його пріоритетів, видів кредитних ризиків, яким він підданий і котрі готи на себе прийняти. При цьому потрібно проаналізувати: сукупність основних видів кредитів, включаючи інформацію про кількість клієнтів, середньому строку кредитів і середній кредитній процентній ставці; розподіл кредитного портфеля, включаючи аналіз загальної кількості й загальної суми кредитів у різних ракурсах, наприклад по валютах, по строках погашення (короткострокові, тобто менш одного року, і довгострокові - більше року), по видах діяльності, по виду власності (державні або частки), по виду кредитування (корпоративне або частка); кредити з урядовими або іншими гарантіями, кредити по видах ризиків;непрацюючі кредити [47].

Органи банківського нагляду завжди приділяли велику увагу концентрації ризиків банків. Їх ціль, з погляду керування кредитними ризиками, складається в перешкоджанні тому, щоб банки надмірно покладалися на один великого позичальника або групу позичальників, але в той же час вони не повинні диктувати банкам, кому можна дати кредит, а кому не можна.

Сучасне банківське регулювання звичайно ставить умовою банку не провадити інвестиції, не надавати більші кредити або інші види кредитних інструментів будь-якій окремій юридичній особі або групі взаємозалежних юридичних осіб понад установлений відсоток від капіталу банку й резервів. Використовуючи даного обмеження, органи нагляду можуть контролювати як банківський сектор у цілому, так і структуру кредитних портфелів окремих банків, щоб захистити інтереси вкладників і запобігти критичним ситуаціям у банківському секторі.

Більшість країн встановлюють ліміт на суму кредитів одному клієнтові в розмірі не більше 10-25 % капіталу банку, хоча в деяких країнах цей ліміт доходить до 30-40%. Базельський комітет з банківському нагляду рекомендує максимальне значення даного ліміту, рівне 25%, зі зниженням його до 10%, коли це доцільно. Нижня границя, при досягненні якої необхідно звітувати перед контролюючими органами, звичайно встановлюється трохи нижче максимального ліміту. Органи нагляду можуть, таким чином, приділяти особливу увагу кредитам, що перевищують дану границю, і пропонувати банкам вживати превентивних заходів до того, як ризик концентрації стане надмірно більшим [47].

Серед основних напрямків зниження ризиків кредитування виділяють наступні:

- введення обов'язкової вимоги з боку Центробанку про включення державних напрямків грошово-кредитної політики в кредитну політику кожної кредитної організації;

- створення й забезпечення єдиної для всіх банків нормативної бази;

- організація допомоги з боку Центробанку й інших державних структур у розробці обов'язкових нормативних вимог до методологічного забезпечення різних видів і форм кредитування;

- введення відповідного обов'язкового коефіцієнта сукупного кредитного ризику з розробкою граничних його значень при кредитуванні окремих галузей промисловості й народного господарства.

- установлення постійної доцільної взаємодії між керівництвом кредитуємого позичальника й відповідних служб кредитної організації: кредитним керуванням, керуванням ризиками й службами внутрішнього контролю кредитної організації, а також перерахованими службами кредитної організації один з одним [36].

Оцінивши рівень ризику, можна обрати методи для його управління. Останніми роками в галузі було розроблено спеціальні механізми управління ризиками. Проведений аналіз дав змогу об'єднати підходи до управління ними в чотири групи і виділити в рамках кожної із груп інструменти ризик-менеджменту: уникнення, локалізація (система лімітів), дисипація (розподіл ризику, диверсифікація) та компенсація.

Найпоширенішим інструментом ризик-менеджменту є система обмежень (лімітів), що дає змогу істотно підвищити рівень фінансової безпеки. Сутність лімітування полягає в обмеженні схильності свідомо прийнятого ризику певної величини. Обґрунтування лімітів ризику є важливим етапом планування банком його кредитної діяльності. Потому він зобов'язаний розробити власну політику управлінського обліку, зосередившись на оперативності. Швидкість реакції управління повинна перевищувати швидкість зміни критичних параметрів банку як системи управління.

Доведено, що однією із найважливіших складових визначеного організаційно-економічного механізму формування банківського кредитного портфеля має бути наявність певної системи адекватних способів отримання банками прибутків, що визначає необхідність формування відповідної процентної політики. При цьому, наголошено на тому, що процентна політика банку має формуватися на основі чіткого документу, який би формувався у вигляді затвердженої належним чином концепції, котра б враховувала вплив усіх можливих факторів розвитку економіки та особливостей діяльності тих груп позичальників, на кредитне обслуговування яких орієнтований банк.

Зазначений документ повинен включати базові параметри управління кредитним портфелем комерційного банку з точки зору забезпечення належного рівня прибутковості позичкових операцій шляхом встановлення адекватної ціни на кредитні послуги. З огляду на це, визначено основні складові частини процентної політики комерційного банку як цілісного документа, а саме: формування переліку і оцінка усіх можливих факторів впливу, які потрібно враховувати при визначенні процентних ставок за кредитами; визначення особливостей і порядку розрахунку процентних ставок, що встановлюються банком за наданими позичками; обґрунтування напрямів мінімізації процентного ризику, який супроводжує здійснення кредитних операцій банку і формування кредитного портфеля.

Доведено, що необхідною умовою оптимального формування портфеля його кредитних вкладень є визначення комплексу заходів щодо мінімізації кредитного ризику за всією сукупністю здійснюваних банком позичкових операцій, тобто за кредитним портфелем. Домінуючу роль у вітчизняній банківській практиці управління ризиком кредитного портфеля відіграє лімітування, яке полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позичок, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банки можуть уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику. Комерційні банки, розробляючи власну кредитну політику і стратегію управління кредитним портфелем, можуть встановлювати свої ліміти, що виражаються як в абсолютних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках: коефіцієнтів, індексів, нормативних співвідношень.

Оптимізація процесу управління ризиком банківського кредитного портфеля повинна здійснюватися також і за допомогою диверсифікації, яка полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності, клас кредитоспроможності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Основними видами диверсифікації мають бути галузева, портфельна та географічна, за допомогою яких досягається зниження загального рівня ризику кредитного портфеля банку. Наголошено на тому, що використання даного методу з огляду на вплив зовнішніх чинників може мати лише обмежений характер і є найбільш оптимальним у поєднанні із іншими методами управління кредитним портфелем, зокрема такими як авторизація.

Авторизація є організаційно-функціональним методом управління ризиком кредитного портфеля банку, що полягає у розподілі повноважень у системі банківського менеджменту щодо прийняття рішень про видачу позичок і оцінки кредитного ризику. На практиці це означає, що управління кредитними ризиками в банківських установах має спиратися на певну організаційну структуру, яка охоплює всю банківську ієрархію та передбачає побудову структурних підрозділів банку за схемою поєднання діяльності трьох основних служб: фронт-офісу, мідл-офісу і бек-офісу [50].

У якості перспективного напряму оптимізації управління ризиком кредитного портфеля банку запропоновано використання такого способу управління кредитним портфелем банку як сек'юритизація активів, яку визначено як специфічний спосіб управління кредитним портфелем комерційного банку, що передбачає випуск цінних паперів, джерелом платежів за якими слугують надані банком групи однорідних кредитів. Обґрунтовано основні схеми сек'юритизації, які можуть бути використані у вітчизняній банківській практиці, а також сформульовано фактори, що визначають ефективність сек'юритизації як інструмента управління кредитним портфелем банку, а саме: зниження вартості кредитних ресурсів, яке досягається в першу чергу за рахунок ізолювання активів від кредитного ризику банку і переміщення активів у спеціальну юридичну особу із віддаленим ризиком банкрутства, поліпшення фінансових показників банку, диверсифікація джерел фінансування.

Нарівні із сек'юритизацією активів важливе значення можуть мати кредитні деривативи як новітній інструмент управління кредитним ризиком. Вони були розроблені спеціально для того, щоб банківські установи змогли контролювати величину кредитного ризику, відокремлюючи його від активів, і передавати його стороннім інвесторам, не порушуючи взаємин банку із позичальником. Визначено, що кредитні деривативи, як і всі похідні фінансові інструменти, володіють рядом переваг у порівнянні з базовим активом, надаючи банкам більш широкі можливості у питанні передачі кредитного ризику, аніж це можуть зробити традиційні способи забезпечення повернення кредитів. Крім того, використання кредитних деривативів для диверсифікації кредитних портфелів банків дозволяє зменшити вразливість банків стосовно системних ризиків, а можливість передачі кредитного ризику третій особі дозволяє банкам страхувати кредитний портфель і уникати ризику неповернення кредиту. Вибір оптимальної стратегії управління банківським кредитним портфелем за допомогою кредитних деривативів ґрунтується на операціях із їх купівлі чи продажу, виходячи із тих завдань, які ставить перед собою комерційний банк.

Для ефективного виконання завдання раціонального формування кредитної політики в банку та успішної її реалізації розроблено комплексний науково-методичний підхід до управління кредитними ризиками в банку як частини загальної системи оцінки та управління ризиками. Алгоритм реалізації розробленого науково-методичного підходу наведено на рис. 3.1.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 3.1 Комплексний науково-методичний підхід до управління кредитними ризиками банку [83]



Спочатку проводиться оцінка частки повернення кредитів та доходів по ним (кредитний ризик). Оскільки кредити становлять близько 70 % банківських активів, можна вважати, що зазначений показник характеризує якість активів в цілому. Даний параметр банк планує на основі вивчення внутрішніх факторів, а також враховує чинники, що не залежать від його діяльності (прогнозні макроекономічні показники, зміни нормативно-правової бази, тенденції на національному та світових фінансових ринках і т.д.).

Далі банк планує структуру та обсяг розміщення і залучення коштів, враховуючи ринкові й балансові обмеження, розраховані у відповідності до запропонованих методичних підходів прогнозні показники якості активів, прогнозні ринкові процентні ставки та курси валют, а також планову строкову структуру активів і пасивів.

На наступному етапі проводяться обчислення процентних доходів, вартості власного капіталу й ліквідності у залежності від зміни планових та прогнозних показників, а саме: якості активів (кредитний ризик), процентних ставок (процентний ризик) та курсів валют (валютний ризик). У процесі обчислень також визначається ризик падіння рівня ліквідності. Якщо отримані значення наведених вище розрахункових показників та пов'язані з ними ризики не відповідають цілям банку, необхідно повторити увесь цикл наведеного на рис. 3.1 алгоритму з урахуванням отриманих результатів.

Даний науково-методичний підхід побудовано на основі складання адекватної системи процедур обчислення масштабної та імовірнісної оцінки кредитного ризику. Розроблений підхід призначений для вимірювання та управління кредитним ризиком банку з урахуванням процентних та валютних ризиків, ризику ліквідності, а також зовнішніх ризиків (падіння попиту на кредитні ресурси, можливостей банку щодо залучення коштів).

Крім кредитних ризиків, на основі розробленого підходу можна одержувати загальну оцінку ризиковості банківської діяльності у формі функціональної залежності від зміни валютних курсів, процентних ставок, структури і якості активів і пасивів.

Отже, враховуючи все сказане, можемо стверджувати, що оцінка кредитного ризику в українських банках поки що є не виробленою у чітку систему, яка б давала з високою точністю передбачати можливі ризики під час кредитування реального сектору економіки, відсутній постійний моніторинг між банками, постійно діючі комітети з метою управління ризиками.

Завданням українських банків є використання досвіду, що вже набутий розвинутими країнами. Самим перспективним шляхом зниження кредитних ризиків, на мою думку, є впровадження інформаційних масивів, якими могли б користуватись комерційні банки, з метою визначення інформації загального характеру: (назва, сфера економічної діяльності, адреса, форма власності, рейтингові оцінки), загальні відомості про підприємство, вид продукції, що виробляється, зайнятість працюючих, наявність робочих місць, компетентність керівництва, рейтингову оцінку акцій, фінансові результати, рейтинг продукції, показників, які дають оцінку поточних активів підприємства, пов'язаних із його поточними зобов'язаннями, відомості, отримані від постачальників фірми, відносно акуратності виконання нею платежів та про обсяги отримуваних комерційних кредитів, дані про аналіз балансу, обсяги продажів та прибутки/ збитки, середні залишки на депозитах та про платежі по позичках, про керівництво даної фірми, рід її діяльності, клієнтура та інше. Звичайно, створення в Україні такого інформаційного масиву вимагає великих затрат коштів, проте, користь від нього не заставить себе чекати. Як альтернатива, з метою мінімізації затрат, даний масив може бути створений на базі статистичних управлінь, які є в кожному обласному центрі, і має більшість необхідної для кредитної діяльності інформації.



3.2 Концепція механізму формування і реалізації інноваційної кредитної політики

Концепція механізму формування і реалізації інноваційної кредитної політики банку заснована на циклічності економічного розвитку держави і впливу макро-, мікро- і внутрішнього середовищ. У зв'язку з цим, запропоновано виділити три сектори:

- нерегульований;

- частково регульований;

- регульований.

Розробка концепції механізму формування і реалізації інноваційної кредитної політики банку повинна базуватися на попередніх теоретичних розробках і результатах практичного досвіду з ведення кредитної справи. Наприклад, сучасний економіст, Дж. Хейзел (J. Hazel) в монографії «Фінансові інститути і ринки: глобальні перспективи» [74, с. 2] визначає, що фінансові інститути сприяють економічному росту в сучасному суспільстві, виконуючи функції посередництва і розподілу. Автор підкреслює [74, с. 3], що термін «фінансові інститути» включає велику кількість компаній, а найбільш відомими є комерційні банки, які є найбільш старими фінансовими інститутами і розпоряджаються суттєвою долею фінансових активів кожної держави.

Розробка механізму формування і реалізації інноваційної кредитної політики на основі статичного і динамічних підходів підтверджується суттєвою залежністю банків від макрооточення і мікрооточення. В свою чергу, прийняття рішення з кредитування клієнтів, як суб'єктів кредитних відносин, є складовою фінансового менеджменту кожного банку, що має стратегічне значення для розвитку суспільства. Держава повинна не лише контролювати банківську діяльність (вважається, що банківська діяльність найбільш контрольована зі всіх сфер діяльності), але і надавати можливість розвивати ті галузі і сфери економіки, використовуючи пільгове кредитування, які на її погляд є пріоритетними.

В основу розробки концепції було положено висновки та ідеї, що зробили науковці: Ю.М. Бажал [20], Дж. Мілль [65], Д. Рікардо [65], А. Cміт [65], О.В. Ткач [69], М.І. Туган-Барановський [20], О. Єфімова [37]:

а) інноваційна кредитна політика повинна бути складовою загальної стратегії розвитку банку;

б) всі інноваційні продукти і процеси не повинні вступати в протиріччя з циклами розвитку економіки країни або тих країн, в яких розташовані філії банку;

в) всі інноваційні пропозиції, що розробляються або плануються до впровадження в банку повинні пройти обговорення «зверху вниз», а потім «знизу вверх» в рамках інноваційної групи, яка складається з ведучих фахівців всіх ступенів управління;

г) всі методологічні розробки, пропозиції, доповнення повинні мати логічну і гнучку схему застосування і врахувати фактори впливу на внутрішнє середовище, мікро- і макрооточення.

д) з метою зменшення ризиків від впровадження інноваційних пропозицій, вони повинні бути апробовані на базі однієї (двох) філій, а потім використовуватися в масштабах усього банку.

Принципи механізму формування і реалізації інноваційної кредитної політики можемо охарактеризувати так:

а) комплексність - етапи створення і реалізації кредитної політики банку повинні носити комплексний характер в силу необхідності поєднання процесу планування і його виконання для досягнення остаточної мети. Слід підкреслити, що неможна виділяти кредитну політику, як першооснову діяльності, в силу того, що вона є складовою стратегії розвитку комерційного банку, яка повинна враховувати особливості депозитної діяльності, ліквідної позиції банку та інші;

б) взаємозалежність - необхідно відокремити первинність механізму формування і вторинність механізму реалізації інноваційної кредитної політики, але у даному випадку існує зворотній зв'язок, що дозволяє здійснювати корегування на стадії апробації розробок «інновація-процес» або «інновація-продукт». При наданні характеристики даному принципу слід нагадати, що фактор часу корегує послідовності виконання дій будь якого механізму, обираючи першочерговість і подальшу логічність його роботи;

в) оптимальність - передбачає поєднання оптимальних умов і переліку кредитних продуктів пропонованих суб'єктам господарської діяльності і фізичним особам, що дозволить підвищити прибутковість і вартість кредитної установи. Оптимізація при виборі напрямків кредитування, періоду, суми, валюти кредитного договору і процентної ставки - це один з головних принципів інноваційного підходу;

г) наукове обґрунтування - всі пропозиції повинні базуватися на наукових дослідженнях і розробках, які було зроблено раніше і виступати основою при ствердженні інноваційного походження кредитних продуктів, їх модифікації, методів і механізмів при веденні кредитної справи;

д) адаптивність - передбачає наявність незначних деформацій в функціонуванні механізму формування і реалізації інноваційної кредитної політики, які не змінюють її сутності та сприяють його використанню у будь яких умовах роботи комерційного банку в рамках діючого законодавства;

є) системність - кредитна політика складається з неоднорідних складових з характерними внутрішніми та зовнішніми зв'язками, тому необхідно не ускладнювати механізм її створення і реалізації, а придати йому простоту і наділити адекватністю в прийнятті рішень, які б сприяли підвищенню прибутковості і ринкової вартості банку;

ж) динамічність - формування і реалізація інноваційної кредитної політики відбувається під впливом факторів внутрішнього середовища, мікрооточення і макрооточення, які динамічно змінюються у часі, тому прийняття рішень має бути динамічним процесом і максимально віддзеркалювати сучасну ситуацію на ринку кредитних продуктів. Формування і реалізація кредитної політики відбувається шляхом розподілу на етапи (формування цілей, розробка пропозицій, прийняття рішень, попередня робота з видання і оформлення кредитів, управління кредитом), тому моделювання ситуацій повинно відбуватися на основі динамічного програмування, яке сприяє практичному розв'язанню завдань підсистем інноваційної кредитної політики.

Формування кредитної політики ускладнюється в рамках адаптивності до кожного банку при наявності жорсткої конкуренції, обмежень НБУ, попиту клієнтів, неоднорідності підходів до формування ресурсної бази, а також факторів зовнішнього походження (фінансова криза світового рівня).

На основі вищесказаного сформулюємо мету розробки і реалізації інноваційної кредитної політики банку, яка базується на обґрунтуванні необхідність і пріоритетність новаторських змін у кредитному секторі - це ріст ринкової вартості банку за рахунок використання інноваційної кредитної політики банку. Попереднім кроком при досягнення цієї мети є максимізація прибутку комерційного банку, що носить економіко-соціальний характер: підвищення вартості кредиту сприяє зниженню ділової активності суб'єктів господарювання, а в наслідок цього знижуються і обсяги кредитування та соціальна захищеність населення. Але комерційний банк - це відокремлений суб'єкт на ринку кредитних послуг і в першу чергу на стадії розробки будуть враховуватися інтереси власників, а потім всіх інших суб'єктів кредитних відносин, які мають другорядні позиції.

Виходячи з цього відокремлюється ряд завдань:

а) підвищення рівня інноваційної складової в кредитній діяльності;

б) підвищення рівня конкурентоспроможності;

в) підвищення рівня прибутковості;

г) підвищення ринкової вартості.

Даний перелік завдань підтверджується рядом особливостей діяльності комерційних банків в сучасних умовах:

а) банк - це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб;

б) банк - є самостійною структурно-організаційною одиницею, що відповідає перед власниками, клієнтами, державою, службовцями за результати своєї діяльності, метою якого є отримання прибутку і підвищення його ринкової вартості;

в) сучасний ринок банківських послуг функціонує в рамках жорсткої конкуренції, а фінансова діяльність кожного банку контролюється НБУ, шляхом оцінки економічних нормативів регулювання.

Принципи, мета, завдання, особливості з врахуванням факторів впливу, а також комплекс механізмів представлено в концепції формування і реалізації інноваційної кредитної політики банку (Додаток Ґ).

Сучасний розвиток економіки має циклічний характер, тому при веденні банківської справи необхідно враховувати результати дослідження науковців причин і наслідків глобальних кризових явищ в економіці. Наявність повних і компетентних висновків аналітиків дозволяє фінансовим інститутам лавірувати в умовах сучасних кризових явищ світового походження.

Чернов І.О. визначає ряд причин економічної кризи [70]:

а) неефективність існуючої світової фінансової системи щодо регулювання фінансових ризиків;

б) дисбаланси між масштабами фінансових операцій і фундаментальною вартістю активів, між попитом на кредитні ресурси й джерелами його забезпечення;

в) збій системи глобального економічного зростання з одним центром необмеженого і безконтрольного друку грошей й споживання благ і прийняття ключових економічних і фінансових рішень;

г) нерівномірний розподіл створеного добробуту, як у середині країн (між верствами населення), так і між різними країнами й регіонами миру;

д) завищені очікування і невиправдано роздуті апетити корпорацій відносно постійно зростаючого попиту;

е) швидкий ріст стандартів особистого споживання, що не був підкріплений реальними можливостями, установка на благополуччя в борг, за рахунок майбутніх поколінь.

Проблему економічних циклічних коливань вивчав О.В. Ткач [69], який провів дослідження наукових робіт таких вчених як І. Трахтенберга, Л. Мендельсона, А. Сіротіни, В. Волошина, В. Пинзеника, М.І. Туган-Барановського, С. Селанта, П. Кругмана, М. Обстельфельда, Г. Кальво, Д. Сакса, Е. Мендоси та інших, і зробив ряд висновків, що мають пряме відношення до формування і реалізації інноваційної кредитної політики. Він стверджує, що історично фінансові та структурні кризи досліджувалися та обумовлювалися в межах капіталістичного способу виробництва, як перенакопичення судного капіталу, яке випереджає його використання в межах реального сектору економіки. Економічне зростання відбувається в межах середньо термінових циклів, які мають період 7-11 років.

Детально вивченням інноваційної теорії розвитку займається сучасний науковець Ю.М. Бажал, який робить акцент на дослідженнях М. І. Туган-Барановського і Й. Шумпетера. [20]. Він доводить, що інноваційна теорія розвитку сформувалася як одна з теорій економічного циклу. Причому, закінченого вигляду вона набула тільки в середині XX століття, а одним з перших, хто побачив причини економічних криз в особливостях відтворення основного капіталу, був видатний український учений-економіст М.І. Туган-Барановський. Ю.М. Бажал робить коментар [20], що теорія циклу М.І. Туган-Барановського пояснює, чому існують окремі періоди, протягом яких спочатку нагромаджуються великі маси позичкового капіталу, які не знаходять собі застосування, а потім відбувається бурхливе їх інвестування.

Він доводить, що виникнення інноваційної теорії отримало прямий розвиток через роботи М.І. Туган-Барановського, А. Шпітгофа і Й. Шумпетера. Дослідження А. Шпітгофа доводили, що фаза піднесення в циклі не може бути викликана одним лише тиском позичкових капіталів. Більше того, ця фаза зумовлюється переважно й передусім результатом «притягнення», а не «підштовхування». Силою «всмоктування» позичкових капіталів є результати науково-технічного розвитку, які знаходять своє застосування у виробництві [20].

Впливати на циклічність економічних процесів неможливо в межах одного банку, тому необхідно прогнозувати зміни в реальному секторі економіки і знаходити напрямки виходу з критичної ситуації шляхом підготовки певних сценаріїв кредитної політики. Особливості створення і реалізації інноваційної кредитної політика дозволяє стверджувати, що принципові положення теорії Й. Шумпетера, проте, що «нове, як правило, не виростає із старого, а з'являється поруч із старим» [20] є основою процесу формування кредитного портфелю банку.

Вважаємо, що концепція інноваційної кредитної політики банку повинна базуватися на циклічності економічного розвитку держави і особливостях структури середи, яку повинно розподіляти на три сектори:

а) нерегульований сектор - це обмежена середа, у якій банк не може впливати, а лише відбувається констатація фактів відносно його діяльності (макрооточення комерційного банку);

б) частково регульований - це обмежена середа, у якій банк частково може впливати шляхом прийняття власних управлінських рішень (мікрооточення);

в) регульований сектор - це обмежена середа, у якому банк шляхом прийняття управлінських рішень цілком може вплинути на остаточний результат своєї діяльності.

Історично теоретичними концепціями кредиту є натуралістична (А. Cміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Мілль) і капіталотворча (Дж. Ло) [65, с. 370]. Детальний перегляд сутності теорій кредиту дозволяє зробити висновок, що вони можуть виступати базисом концепції механізму формування і реалізації інноваційної кредитної політики банку. В свою чергу, механізм формування, в рамках стратегічного і тактичного планування, базується на капіталотворчій теорії, а механізм реалізації - на натуралістичній, в силу того, що неможливо здійснювати активні операції без попереднього формування пасивів банку (рис. 3.2).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 3.2 Походження та складові концепції механізму формування і реалізації інноваційної кредитної політики банку

Дослідження довело, що в розгорнутому варіанті концепція механізму формування і реалізації інноваційної кредитної політики містить три складові:

а) механізм формування інноваційної кредитної політики, етапами якого виступають формування цілей, розробка пропозиції, прийняття рішень;

б) механізм динамічної реалізації інноваційної кредитної політики, етапи якого можна поділити на попередню роботу з видання і оформлення кредитів, управління кредитом. Всі складові механізму є взаємозалежними елементами в силу того, що вони діють і змінюються на основі механізму формування;

в) механізм контролю та регулювання інноваційної кредитної політики банку.

Процес управління механізмом формування і реалізації інноваційної кредитної політики повинен базуватися на системному підході, як методі перетворення складного в просте. Дослідження сутності кредитної політики [60] дозволяє стверджувати, що вона є досить складною системою з наявністю неоднорідних складових та характерними внутрішніми та зовнішніми зв'язками.

Використанню системного підходу в кредитній справі сприяє ряд обставин:

а) ускладнення і розширення взаємозв'язків в кредитній справі;

б) збільшення обсягу і швидкості змінювання в часі інформації;

в) нестабільність мікро- і макрооточення;

г) жорстка конкуренція на ринку кредитних продуктів.

На необхідність використання системності при розробці кредитної політики вказує наявність наступних елементів:

- об'єкт;

- суб'єкт;

- спосіб процесу формування.

Об'єкт формування і реалізації інноваційної кредитної політики визначимо, як кредитну діяльність комерційного банку з наявністю взаємопов'язаних підсистем на основі розробки і впровадження напрямів «інновація-продукт» і «інноваціяпроцес». Наприклад, науковець, О. Єфімова [37] вдало сформулювала основні етапи системного управління підприємством, що можуть бути використані в сучасній банківській діяльності, але у наступному вигляді:

а) визначення позицій банку на ринку в регіональному розрізі;

б) постановка мети;

в) розчленовування системи на складові і детальне вивчення кожної підсистеми;

г) виявлення факторів, що впливають на підсистеми і систему загалом, їх угрупування і ранжирування;

д) пошук відхилень існуючого стану системи від заданого;

є) визначення об'єктивних і суб'єктивних причин відхилень;

ж) встановлення основних способів, методів і засобів приведення системи в заданий стан;

і) пошук власних ресурсів, необхідних для вирішення проблеми;

к) пошук і придбання додаткових ресурсів;

л) реалізація запланованих дій;

м) контроль і аналіз результатів.

Визначення підсистем необхідно у зв'язку з тим, що ефективність кожного елементу впливає на остаточний результат діяльності комерційного банку, який формується на складних взаємозв'язках і породжує ефект синергії. В свою чергу, створення і реалізація інноваційної кредитної політики здійснюється через суб'єктів (кредитний комітет, комітет нагляду, менеджерів першого, другого і третього рівнів та безпосередньо кредитних експертів), які виконуючи свої функції забезпечують зворотній взаємозв'язок, контролює правильність прийняття рішень і є барометром до їх корегування, приймає участь в формуванні остаточного результату діяльності банку.

Досягнення головної мети відбувається шляхом розв'язання задач підсистем формування і реалізації інноваційної кредитної політики. Результативність їх залежить від ефективності роботи механізмів формування інноваційної кредитної політики і динамічної реалізації, які відповідають за правильність прийнятих рішень (рис. 3.3).

В діяльності комерційного банку особливу роль відіграє етап виконання кредитної політики, тому, концепція повинна мати практичний характер і об'єктивно враховувати впливові фактори.

Якщо практично отримані результати співпадають із запланованими показниками кредитним комітетом, то інноваційна кредитна політика є успішною, але необхідно завжди врахувати форс-мажорні обставини. Слід підкреслити, що запропонована концепція потребує перегляду задач і виявлення нових пріоритетних напрямків подальшого розвитку кредитних відносин банку. В свою чергу, економічне обґрунтування напрямків подальшої розробки і впровадження інноваційної кредитної політики повинно базуватися на математичному методі, результатом використання якого є вірно прийняте рішення.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 3.3 Підсистеми інноваційної кредитної політики

Огляд факторів впливу на інноваційну кредитну політику банку, який було зроблено раніше [29, с. 9], дозволяє стверджувати, що показники, потрібно розподілити на чотири групи і оцінювати їх значення:

а) макроекономічний індикатор (Т_a);

б) регіонально-галузевий індикатор (Т_b);

в) внутрішньобанківський індикатор (Т_c);

г) інноваційний індикатор (Т_d).

Математично систему сигнальних індикаторів можна об'єднати за допомогою формули:

, (3.1)

де Т -- рівень перспективності інноваційної кредитної політики банку;

Т_a -- темп росту макроекономічного розвитку економіки;

Т_b -- темп росту регіонального і галузевого розвитку;

Т_c -- темп росту внутрішньобанківського розвитку;

Т_d -- темп росту використання інноваційних розробок.

Використання рівня перспективності інноваційної кредитної політики банку дає змогу спрогнозувати поведінку кредитного комітету, який відповідає за її розробку і реалізацію. Цей показник необхідно розглядати у динаміці:

а) якщо значення показника менше 1 або його значення дорівнюється попередньому значенню чи має місце негативна динаміка, то слід приділити увагу розробці кредитних продуктів короткострокового характеру; б) якщо загальний темп росту складає значення більше 1 і його динаміка позитивна, то слід зосередитися на розробці довгострокових кредитних продуктах.

Сучасна банківська діяльність потребує акумуляції науково-теоретичної інформації з метою підвищення ефективності їх використання в практичному аспекті. Наукова складова запропонованого дослідження міститься в розробці концептуальної моделі створення і реалізації інноваційної кредитної політики, яка дозволяє збільшити ринкову вартість банку на підставі підвищення прибутковості кредитної діяльності використовуючи інноваційну складову.



3.3 Новий методичний підхід до оцінки кредитоспроможності позичальника банку

Методика надання та погашення позик у банках ще не повністю відпрацьована. Як ми вже зазначали, існують різні методи оцінки кредитоспроможності позичальників. В цьому питанні існують багато недоліків. Нерідко оцінка фінансового стану позичальника, а це чи не найважливіший крок у кредитній справі, свідчить, що дані або недостовірні, або їх недостатньо для належної оцінки, або в загалі по різних методах обрахунку суперечать одні одним і забирають на це багато часу. Тому у цьому питанні також можливо і необхідно шукати шляхи вдосконалення. Оцінка платоспроможності як один із аспектів дослідження кредитоспроможності підприємств тут відіграє важливу роль.

У західній та вітчизняній економічній літературі широко висвітлюється поняття платоспроможності. Воно визначається як показник, який відображає фінансовий стан підприємства. Під платоспроможністю розуміють здатність суб'єкта господарювання вчасно задовольняти платіжні вимоги постачальників згідно з господарськими договорами, повертати кредити, вносити платежі до бюджету тощо [58].

Визначення рівня платоспроможності - важливий аспект аналізу кредитоспроможності потенційного позичальника, адже якщо підприємство не може вчасно погасити свої поточні зобов'язання, його майбутнє існування ставиться під сумнів, і це знецілює всі інші показники діяльності.

Пропонується методика оцінки платоспроможності, яка дасть змогу не лише визначити фактичний фінансовий стан підприємства, а й допоможе кредитному аналітикові спрогнозувати тенденції розвитку суб'єкта господарювання після надання йому кредиту.

Основним джерелом проблем із якістю сукупного кредитного портфеля слід вважати недостатній рівень з організації роботи з управління індивідуальним кредитним ризиком - і в першу чергу комплексної оцінки кредитоспроможності позичальника.

Природно, що подальша робота з оптимізації кредитного портфеля має передбачати й більш активні заходи з ще наявною простроченою заборгованістю, однак головним напрямом вдосконалення даної сфери організації грошово-кредитних відносин залишається все ж підвищення ефективності «превентивних» заходів метою яких є уникнення несприятливих для банку ситуацій із поверненням основної суми боргу за виданими позиками й нарахованих процентів.

Реалізація даного завдання з огляду на розглянуті вище недоліки, які притаманні використовуваній банками системам фінансових коефіцієнтів, представляється можливими у разі застосування в процесі оцінки кредитоспроможності позичальника двох важливих напрямів вдосконалення даної сфери аналітичної роботи: з одного боку, це істотне розширення базового складу показників до рівня, який би надавав всебічну характеристику різноманітним аспектам діяльності клієнта (табл. 3.1, табл. 3.2), а з другого - це активне використання аналізу грошового потоку підприємства, що дає можливість оцінити обороти коштів позичальника, а відтак і більш точно прогнозувати його перспективи у використанні банківських кредитів.

Використані показники:

Фінансові коефіцієнти - 60%;

Кредитна історія - 20%;

Якісні показники - 20%.

Таблиця 3.1

Фінансові показники

Коефіцієнти	Вага Wi
Загальна ліквідність	7,11%
Поточна ліквідність	10,08%
Миттєва ліквідність	9,78%
Рентабельність активів	5,72%
Рентабельність основної діяльності	2,25%
Період обіговості оборотних активів	7,67%
Період обіговості дебіторської заборгованості	15,62%
Період обіговості кредитної заборгованості	2,25%
Незалежність	15,28%
Маневреність	9,59%
Достатність робочого капіталу	4,50%
Покриття зобов'язань EBITDA	4,15%
Покриття % EBITDA	2,25%
Співвідношення надходжень до виплат за кредитами	1,50%
Коефіцієнт зміни валового продажу	2,25%

Кредитна історія:

Наявність прострочок за останні 12 місяців - 60%;

Наявність пролонгацій за останні 12 місяців - 40%.

Таблиця 3.2

Якісні показники

Показники	Вага Wi
Освіта / Досвід / Компетенція / Мотивація	28%
Відповідальність Менеджменту	6%
Облік / планування	2%
Якість планування та контролю	26%
Сучасність обладнання	15%
Ринкові тенденції	13%
Ринкова позиція	10%

Цілком очевидно, що аналіз кредитоспроможності позичальника не повинен обмежуватися виключно оцінкою ліквідності і фінансової стійкості підприємства, поза як отримання повної, вичерпної інформації про діяльність підприємства, історію його взаємин із кредитними установами, якість управління, ефективність організації виробничого процесу є необхідним в силу тієї ключової ролі, яку відіграє дана аналітична робота у створенні базових передумов для мінімізації ризику за позичковими операціями банку, а відтак і ефективності організації грошово-кредитних відносин загалом. З таких позицій розгляд шляхів удосконалення методики оцінки кредитоспроможності має передбачати по суті використання якомога більшого складу показників, котрі характеризували б реальні можливості ефективного використання і своєчасного погашення підприємством позичених коштів.

У даному зв'язку необхідно відзначити ще один важливий момент. Зрозуміло, що оптимальним варіантом розрахунку фінансових коефіцієнтів, які характеризують різноманітні аспекти діяльності позичальника, є проведення не пише ретроспективного аналізу - на основі фактичних даних із наданої клієнтом звітності, але й аналізом перспективного, що може здійснюватись на основі прогнозних величин, представлених клієнтом, або розрахунку самого банку, виходячи із тих тенденцій, що склалися у динаміці змін відповідних показників у минулі періоди. Аналіз на перспективу має сприяти ефективному спостереженню за впливом виявлених ризиків на діяльність клієнта і прогнозуванню появи чи відсутності нових ризиків, котрі зумовлюють можливість невиконання позичальником своїх зобов'язань за отриманими кредитами [43].

Разом з тим оцінка кредитоспроможності позичальника в майбутньому може достатньою мірою спиратися на стан справ у минулі періоди пише за умови стабільної економічної ситуації або принаймні стабільного положення клієнта. Коли ж мають місце високі темпи інфляції, спад виробництва, не передбачувані правові умови ведення господарської діяльності, точність прогнозів на перспективу суттєво знижується. Напрямом же до вирішення цієї проблеми (окрім безпосереднього коригування динаміки показників на темпи інфляції) може слугувати розширення складу фінансових коефіцієнтів, які використовуються банком для аналізу кредитоспроможності позичальника, що дає можливість отримати різнобічну оцінку його господарської діяльності та до деякої міри нівелювати розбіжності, що можуть виникати між прогнозованими і фактичними тенденціями, що складаються у процесі індивідуального відтворення.

Надання переваги якійсь одній групі показників є недоцільним із суто практичних міркувань, пов'язаних із неможливістю отримання комплексної інформації про всі аспекти діяльності підприємства, які так чи інакше позначаються на його взаєминах із комерційним банком. Тому лише використання сукупності усіх груп коефіцієнтів (платоспроможності, фінансової стійкості, рентабельності, оборотності капіталу, виробничого потенціалу) можна вважати оптимальним напрямом аналізу кредитоспроможності у тій його частині, яка здійснюється на основі балансових даних та іншої звітності, представленої клієнтом комерційного банку.

Разом з тим необхідно підкреслити, що у зв'язку з тим, що основним негативним моментом використання фінансових коефіцієнтів для оцінки кредитоспроможності позичальника є їх фрагментарний характер, за якого стан справ господарюючого суб'єкта відображається на якусь певну дату в минулому, на основі даних про залишки коштів, то в якості основного напряму усунення цього недоліку слід вважати активніше використання банківськими установами даних про обороти, що дає можливість більш повно оцінювати можливості погашення позичок. Річ у тім, що порівняння різних залишків, наприклад, грошових активів і товарних запасів, із даними про величину кредиторської заборгованості і зобов'язань перед банком (при розрахунку тих же коефіцієнтів ліквідності) не може, в принципі, виступати достатньою підставою для оцінки перспективи повернення кредиту, оскільки тут не беруться до уваги обсяги і строки обороту параметрів, що зіставляються. Так, при однакових залишках порівнюваних величин, але при різному обсягу і неоднакових строках обороту можуть виникнути чималі труднощі із погашенням позики (особливо якщо йдеться про зміни між звітними датами). Тому при оцінці кредитоспроможності доцільно використовувати дані про обороти, для чого необхідний аналіз грошового потоку клієнта.

Слід зазначити, що основними можливостями для позичальника погасити отриманий в банку кредит є три наступні:

- використання поточних доходів від виробничо-господарської діяльності;

- спрямування на погашення заборгованості коштів третіх осіб, що е учасниками кредитної угоди - поручителів, гарантів, страхових організацій;

- реалізація власного майна чи передача банку заставлених цінностей, тобто зменшення відповідних активів на величину погашеної заборгованості.

Очевидно, що оптимальним варіантом реалізації інтересів кредитора стосовно повернення йому наданої в позику вартості є орієнтація на перше джерело погашення кредиту, поза як використання двох інших (вторинних джерел) так чи інакше пов'язане із порушенням нормальної підприємницької діяльності, вказуючи на неможливість розрахунків клієнта з банком за рахунок поточних доходів. Тому для комерційного банку оцінка можливостей клієнта повернути позику за рахунок поточних надходжень в результаті нормального перебігу виробничого процесу виявляється вагомим аргументом на користь прийняття рішення про доцільність кредитування даного підприємства. Відтак проведення аналізу грошового потоку клієнта є саме тим інструментом, який дозволяє вирішити це питання з огляду передусім на перспективи використання первинних джерел погашення кредиту [24].

Указаний аналіз передбачає визначення чистого сальдо різних надходжень і витрат за певний період, тобто свого роду «припливу» і «відпливу» коштів, що загалом характеризує їх оборот у клієнта, вказуючи на його можливості за рахунок поточних доходів погашати позику. При цьому аналіз грошового потоку здійснюється, як правило, за період не менший за строк, на який видається кредит. У даному разі оцінка таких тенденцій з оборотом коштів клієнта, які складалися в минулі періоди і їх на перспективу може надати комерційному банку певну уяву про майбутні можливості позичальника з використання наданих йому кредитів.

...