Способи забезпечення повернення кредитів банку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський кооперативний інститут бізнесу і права

Економіко-правовий коледж

Кафедра економіки і права

Курсова робота

Способи забезпечення повернення кредитів банку

Виконала:

Студентка групи 32-ФК

Гетмаченко Олеся

Науковий керівник

доцент, кандидат економічних наук

Любунь О.С.

Київ 2013



Зміст

погашення кредит банк позика неустойка

Вступ

Розділ 1. Теоретичне обґрунтування та актуальність застосування форм забезпечення погашення кредиту

1.1 Суть і основні принципи забезпечення повернення кредиту

1.2 Необхідність укладання угод по забезпеченню кредиту

Розділ 2. Способи забезпечення виконання зобов'язань

2.1 Неустойка, застава, поручительство і банківська гарантія як методи забезпечення повернення кредитів

2.2 Страхування ризику неповернення кредиту

2.3 Організація комерційним банком процесу повернення позик

Розділ 3. Практичний досвід забезпечення кредитування банками, на прикладі ПАТ КБ «ПриватБанк»

3.1 Аналіз фінансового стану та кредитного портфеля комерційного банку

3.2 Оцінка кредитоспроможності позичальника на прикладі ВАТ «Західенерго»

3.3 Розгляд процесу стягнення застави із позичальника з правової точки зору

Висновки

Перелік використаних джерел

Додатки



Вступ

Кредитні операції складають основу активної діяльності комерційних банків, оскільки, по-перше, їх успішне здійснення веде до отримання основних доходів, сприяє підвищення надійності і стабільності банків, а невдачі у кредитуванні супроводжуються розоренням та банкрутством. По-друге, банки покликані акумулювати власні та залучені ресурси для кредитування інвестицій у розвитку економіки країни. Досвід свідчить про те, що кредитування є одним з ключових напрямів діяльності банків, що визначають їхню долю. Кредитування в банках - це дотримання певних правил, які включають наступні основні етапи: це розгляд кредитної заявки та співбесіда з позичальником; вивчення його кредитоспроможності і оцінка кредитного ризику; підготовка та укладання кредитного договору. Кредитний ризик припускає ймовірність збитків у зв'язку з не поверненням або несвоєчасним погашенням виданих кредитів та несплатою відсотків за ними. Тому останнім часом проводиться ретельний відбір позичальників і постійний контроль за їх фінансово-господарською діяльністю. Взагалі, критерії, за якими здійснюється оцінка позичальника, строго індивідуальні для кожного банку і базуються на його практичному досвіді і періодично переглядаються.

Повернення банківських позик означає своєчасне і повне погашення позичальниками виданих їм позик і відповідних сум відсотків за користування позиковими коштами. Забезпечення повернення кредиту - це складна цілеспрямована діяльність банку, що включає систему організованих економічних і правових заходів, що складають особливий механізм, який визначає способи видачі позик, джерела і терміни їх погашення, документацію, що забезпечує повернення позик. Джерела повернення позичок поділяються на первинні та вторинні. Первинним джерелом є дохід позичальника, вторинними вважаються виручка від реалізації заставленого майна, перерахування коштів гарантом або страховою організацією. Погашення позичок за рахунок коштів позичальника - це добровільне виконання клієнтом своїх платіжних зобов'язань перед банком, зафіксованих у кредитному договорі. Погашення суми за рахунок вторинних джерел означає включення банком в дію механізму примусового стягнення належного йому боргу. Даний механізм має правове забезпечення у вигляді договору про заставу, гарантійного листа, договору поручительства, страхового полісу. Використання додаткових джерел навіть при наявності зазначених юридичних документів вимагає від банку особливих умов і додаткового часу. Так, реалізація прав по поверненню кредиту при використанні застави майна позичальника припускає звернення до суду, а також вимагає дотримання певних умов по суті заставного права з боку як банку, так і позичальника. У результаті виникає тривала процедура розгляду та задоволення позову банку. Використання гарантійних зобов'язань поручителя для погашення позики також потребує часу навіть при його готовності виконати ці зобов'язання. Страхова організація відшкодує збиток банку від неповернення кредиту тільки після ретельного вивчення фактів виникнення кредитного ризику і за умов дотримання страхової угоди.

На практиці видно, що банк намагається мати справу з тими, кого він давно знає, це свідчить про те, що систему забезпечення повернення позик слід формувати з таким розрахунком, щоб вона працювала не тільки після того, як настав термін кредиту, але головним чином до ухвалення рішення про видачу кредиту. Суть правила в тому, що банк вибирає клієнтів, яким довіряє, віддаючи перевагу тим з них, хто обслуговується в даному банку. Випадкові позичальники повинні бути виключені або зведені до мінімуму. До недавнього часу принцип забезпеченості кредиту трактувався нашими економістами дуже вузько: визнавалася лише матеріальна забезпеченість кредиту. Це означало, що позики повинні були видаватися під конкретні матеріальні цінності, що знаходяться на різних стадіях відтворювального процесу, наявність яких на протягом усього строку користування позичкою свідчило про забезпеченість кредиту і, отже, про реальність його повернення. Тим часом у світовій банківській практиці видами кредитного забезпечення крім матеріальних цінностей, оформлених заставним зобов'язанням, виступають гарантії та поручительства платоспроможних відповідно юридичних і фізичних осіб, а також страхові поліси оформленого позичальниками в страховій компанії ризику непогашення банківського кредиту.



Розділ 1. Теоретичне обґрунтування та актуальність застосування форм забезпечення погашення кредиту

1.1 Суть і основні принципи забезпечення повернення кредиту

Забезпечення позики має важливе значення в кредитних операціях банку, оскільки в кінцевому підсумку це забезпечує прибуток банку. Крім того, забезпечення позики позичальником необхідно для гарантії збереження банківських активів. Останні майже повністю складаються з позичкових коштів (вкладів клієнтів).

Мета забезпечення повернення позики полягає в тому, щоб отримати деякі права поверх основних прав за контрактом у випадку порушення позову проти клієнта, якщо не дотримуються умови погашення позики. Забезпечення приймається, якщо банк вважає, що особисті зобов'язання клієнта по виплаті позики недостатні для її повного погашення. В цьому випадку повинні застосовуватися загальні принципи надання кредиту.

Найбільш розповсюдженим типом забезпечення є певне майно клієнта, яке виділяється в якості активу, з надходжень від продажу якого банк відшкодовує свої витрати на позику. Важливе значення мають і гарантії. Це забезпечення не дає банку права на будь-які активи, але замість цього він отримує підтримку за рахунок особистого контрактного зобов'язання третьої сторони виплатити позику, якщо цього не зробить позичальник. На практиці гаранта часто просять депонувати матеріальне забезпечення або підтримувати на депозитному рахунку сальдо не менше встановленої суми, щоб гарантувати особисте поручительство.

Будь-яке забезпечення має розглядатися тільки в останню чергу, рішення про видачу або невидачу позики завжди повинно прийматися із врахуванням привабливості самої заяви, а не прагнення забезпечити повернення кредиту. Забезпечення стає важливим лише після схвалення заяви на отримання кредиту. Проте наявність підходящого забезпечення може стати основним пунктом у переговорах про видачу позики.

Розглянемо причини прийняття забезпечення. По-перше, у разі неплатоспроможності клієнта банк може уникнути всіх наслідків його банкрутства (якщо клієнт - приватна особа або товариство) або ліквідації (якщо клієнт - акціонерне товариство).

Якщо було отримано адекватне забезпечення, весь борг може бути відшкодований за рахунок продажу активів майна, причому додатково отримані кошти можуть бути віднесені до активів, які підлягають розповсюдженню поміж інших кредиторів. Якщо позика була незабезпеченою, банк зможе відстоювати свої права на належну йому суму у змаганні з іншими незабезпеченими кредиторами і, можливо, отримає тільки незначну долю боргу після того, як належні до розповсюдження сумарні активи компанії будуть співставленні з її сумарними зобов'язаннями.

Друга причина стосується не стільки здатності клієнта погасити позику, скільки його бажання це зробити. Для банку вкрай важливо, щоб його позики постійно знаходились в обігу; банк - це, головним чином, джерело короткострокового кредиту. Таким чином, затримка у виплаті крупної позики може негативно вплинути на потік готівки банку. Прийняття підходящого забезпечення дозволяє уникнути цієї проблеми, а також витрат і загальної суєти судової тяжби.

Основними принципами прийняття забезпечення повернення позики є такі:

1. Вартість забезпечення повинна, принаймні, дорівнювати сумі позики, але бажано було б передбачити і достатню маржу. Це міркування особливо важливе в тих випадках, коли вартість запропонованого майна може змінюватися, як, наприклад, у випадку з акціями. Крім того, необхідно, щоб вартість майна можна було достатньо точно оцінити. Поліс страхування життя, наприклад, оцінити просто, звернувшись до компанії, яка видала поліс. Але вартість акцій приватної компанії, які пропонуються під забезпечення позики, можна визначити тільки шляхом аналізу її річних фінансових звітів.

2. Перевірка майнового титулу клієнта і оформлення майна в якості забезпечення. Хоча адміністративні і юридичні витрати звичайно переносяться на клієнта, можливі проблеми з перевіркою титулу і оформленням забезпечення сильно зменшують його привабливість. Закладна на землю або інше майно в рамках права справедливості може бути отримана простим депонуванням титульних документів, але закладна на землю в рамках загального права, особливо, якщо земля не зареєстрована, часто вимагає досить тривалого дослідження майнового титулу клієнта.

3. З попереднім висновком тісно пов'язана легкість, з якою зацікавленість банку у забезпеченні позики може бути захищеною. Важливо також і те, наскільки ефективно вона захищена. Наприклад, власність заставодержателя на землю може бути захищеною абсолютно, але процес судового захисту досить складний і забирає багато часу. З другого боку, закладна на акції може бути захищеною легко та ефективно шляхом реєстрації банку або уповноваженої ним компанії в якості хранителя акцій у книгах компанії. Закладна на поліс страхування життя в рамках загального права забезпечує легкий і абсолютний захист інтересів банку, але не може завадити клієнту банку зробити цього недійсним, наприклад, загинувши в результаті заняття небезпечною діяльністю або, згідно деяким полісам, здійснивши самогубство.

4. З комерційної точки зору важливою є легкість, з якою забезпечення може бути проданим або якось інакше реалізованим. Банки, як вже було сказано, займаються переважно короткостроковим кредитуванням і було б комерційним нонсенсом видавати позику на дворічний строк і при цьому покладатися на забезпечення, для реалізації якого знадобиться три роки.

Майно по закладній в рамках загального права завжди набагато легше реалізувати, ніж майно по закладній у рамках права справедливості. Остання дає позовні права тільки проти клієнта особисто, і, якщо клієнт не погодиться на продаж майна, знадобиться здобуття судового ордеру.

Краще приймати забезпечення по позиці клієнта від третьої особи, а не від самого клієнта. Перевага цього полягає у наступному. Якщо клієнт не заплатить, банк зможе подати на нього в суд за несплату боргу, може пригрозити оголосити його банкрутом або розпочати проти нього процедуру ліквідації; якщо клієнт не може платити тобто стає неплатоспроможним, банк зможе довести його банкрутство (або ліквідацію) внаслідок невиплаченого боргу і отримати те, що, в кінцевому підсумку, йому належить. Але важливо те, що ця судова процедура ніяк не вплине на права на забезпечення, яке прийнято від третьої сторони. Таким чином, банк зможе відшкодувати свої збитки з інших джерел, незалежно з одного або з другого або в поєднанні одного з іншим. Існує, проте, одна практична складність: третя сторона може бути цілком впевненою в тому, що її забезпечення ніколи не знадобиться, і її реакція може виявитися дуже несприятливою.

1.2 Необхідність укладання угод по забезпеченню кредиту

Кредитні правовідносини між кредитором і позичальником регламентуються на підставі кредитного договору, що становить юридичний документ, який визначає взаємні обов'язки і відповідальність між банком і клієнтом з приводу одержання останнім кредиту. Кредитний договір укладається тільки в письмовому вигляді і не може змінюватися в односторонньому порядку. Кредити надаються після укладання кредитного договору. Умови договору визначаються для кожного клієнта індивідуально, щоб ступінь ризику був мінімальний. Зміст і перелік умов кредитного договору визначаються за згодою сторін і включають розмір кредиту, умови надання і погашення позик, розмір відсотка за кредит та інші умови, які не суперечать чинному законодавству. На практиці комерційні банки розробляють типові форми кредитних угод, основні положення яких такі:

1. Суб'єкти угоди. Визначаються позичальник і кредитор, а також юридичні права сторін, що підписують договір.

2. Умови кредитування. Зазначаються сума і строк кредиту, порядок його видачі та погашення. Банк перевіряє обґрунтованість замовленої суми кредиту і вносить поправки до неї з урахуванням залучення власних коштів позичальника. Конкретний строк користування кредитом встановлюється на основі обігу товарно-матеріальних цінностей, що кредитуються, та окупності понесених витрат. Погашення кредиту передбачається на конкретну дату або в розстрочку.

3. Зобов'язання позичальника повернути суму кредиту та сплатити відсотки за користування кредитом. Банк визначає відсоткові ставки залежно від таких чинників: попиту і пропозиції, що склались на кредитному ринку, рівня облікової ставки НБУ, характеру наданого забезпечення, строків користування позикою, ризику заходу, що кредитується. Розмір плати за кредит встановлюється з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку за залученням коштів, витрати на ведення банківської справи та забезпечувала отримання відповідного прибутку.

4. Опис забезпечення кредиту з посиланням на угоди, що є частинами кредитного договору (договір застави, гарантії, поручительства, страхова угода).

5. Обмежувальні умови, до яких належать захисні та негативні статті.

Захисні статті -- перелік дій чи умов, яких має дотримуватися позичальник протягом дії кредитного договору (зобов'язання періодично подавати банку звітну документацію, надавати працівникам банку інформацію про свою господарську діяльність).

Негативні статті -- список умов, які не повинен допустити позичальник (заборона отримання додаткових кредитів, передачі під заставу третім особам активів, надання гарантії, невиплати дивідендів, заробітної плати вище встановленого рівня, злиття з іншими компаніями).

6. Права суб'єктів угоди. Банк залишає за собою право вимагати дострокового погашення кредиту у випадку порушень умов кредитної угоди. Позичальник може домагатися перенесення строків погашення позики, підвищення суми позики, права достроково погашати кредит.

7. Санкції за порушення умов угоди. Порушення з боку позичальника умов кредитної угоди карається шляхом стягнення пені, яка нараховується на суму боргу або суму кредиту, або на суму порушення. Банк може виступити проти надання наступної суми кредиту, вимагати дострокового погашення кредиту, відмовитись від подальшого співробітництва з клієнтом, ініціювати процедуру банкрутства підприємства. Порушення умов кредитної угоди з боку банку так само тягне за собою фінансові санкції. В угоді можна зазначити, хто буде відшкодовувати витрати на вирішення спорів.

8. Строк угоди.

9. Можливості зміни умов угоди.

10. Юридичні адреси суб'єктів угоди, підписи уповноважених осіб, скріплені печатками.

Кредитний договір набуває чинності з дати надання кредиту позичальнику (дата надходження коштів на рахунок позичальника або дата сплати платіжних документів з позикового рахунку позичальника) і діє до повного погашення кредиту та сплати відсотків за його користування.

Кредитний ризик -- це ризик несплати позичальником кредитору основного боргу і відсотків за його користування. Отже, під кредитним ризиком слід розуміти ймовірність, а точніше загрозу втрати банком частини своїх ресурсів, недоотримання прибутків або збільшення витрат у результаті здійснення певних фінансових операцій.

Для кожної кредитної операції характерні свої особливості, що визначають ступінь ризику. Так, кредитний ризик може виникати внаслідок погіршення фінансового стану позичальника, неналежних організаційних здібностей керівництва, недостатньої підготовки працівника, який приймає рішення про кредитування, та інших обставин.

Найбільш загальні засоби страхування ризиків у банківській практиці зводяться до їх диверсифікації (розподілу, регулювання структури і розмірів), а також до постійного контролю з боку банку за виконанням необхідних співвідношень і нормативів (наприклад, нормативу максимального розміру ризику на одного позичальника, нормативу великих кредитних ризиків, що встановлюються центральним банком) та здійснення у разі необхідності заходів щодо їх коригування.

Істотну роль при цьому відіграє наявність у банку належної інформаційної бази і сучасних технологій, кваліфікованого персоналу, а також проведення постійних заходів з прогнозування економічної кон'юнктури. Однак здійснення подібних заходів потребує значних витрат і доступне лише досить великим банкам.

Управління кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за допомогою таких заходів:

* лімітування кредитів;

* диверсифікації портфеля позик банку;

* контролю за використанням кредиту та оперативності при стягненні боргу;

* страхування кредитних операцій достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів;

* аналізу кредитоспроможності позичальника. Розрізняють такі способи встановлення позичальникам лімітів.



Розділ 2. Способи забезпечення виконання зобов'язань

2.1 Неустойка, застава, поручительство і банківська гарантія як методи забезпечення повернення кредитів

Неустойка

Неустойка (штраф, пеня) - це визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання.

Неустойка - найбільш розповсюджений спосіб забезпечення виконання зобов'язань. Це пояснюється її простотою в застосуванні та універсальністю, а також тим, що розмір неустойки встановлюється заздалегідь. Неустойка стягується незалежно від завдання кредитору збитків. Кредитор не має права вимагати сплати неустойки, якщо боржник не несе відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

Зобов'язання стосовно неустойки має здійснюватися в письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання. Це правило необхідно пам'ятати, так як недотримання письмової форми спричиняє недійсність угоди про неустойку. В залежності від підстав встановлення неустойки вона може бути договірною або законною. Розмір законної неустойки може бути збільшено за згодою сторін, якщо законом це не заборонено. Неустойка може виступати у виді конкретної суми; процента від вартості обов'язку - штраф; сум, що періодично стягуються, які нараховані на кожний день прострочення - пеня. Пеня може обчислюватися в конкретній сумі і в процентах до вартості зобов'язання.

В залежності від співвідношення неустойки з відшкодуванням збитків розрізняють 4 види неустойки:

виклична, коли припускається стягнення тільки неустойки, але не збитків;

штрафна, коли збитки можуть бути стягнені у повній сумі поверх неустойки;

альтернативна, коли за вибором кредитора можуть бути стягнені або неустойка, або збитки;

залікова, коли збитки відшкодовуються в розмірі, не покритому нею, тобто сума неустойки зараховується на користь відшкодування збитків.

По суті, неустойка є грошовим зобов'язанням боржника перед кредитором за невиконання або неналежне виконання як договірних, так і позадоговірних зобов'язань. Тому необхідною умовою для стягнення неустойки є факт цивільно-правового зобов'язання. Наявність договору є обов'язковою умовою в тих випадках, коли вимога про стягнення неустойки ґрунтується лише на договорі. Якщо один і той самий вид неустойки передбачений і договором, і законом, то стягується неустойка більшого розміру. Неустойка, яка передбачена лише законом, підлягає стягненню з боржника у всіх випадках наявності зобов'язання, незалежно від підстав його виникнення, за умови дотримання всіх інших умов обґрунтованості стягнення.

Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання відбулося з вини обох сторін, суд може зменшити розмір відповідальності боржника. Розмір відповідальності боржника зменшується і в тому випадку, якщо кредитор навмисно або по необережності сприяв збільшенню розміру збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання або навіть не вжив розумних заходів щодо їх зменшення.

Однак по суті неустойка є скоріше формою відповідальності і може забезпечувати виконання зобов'язання лише в тому розумінні, що при порушенні договору боржник зобов'язаний сплатити певну грошову суму, а кредитору немає необхідності доводити свої збитки.

Застава

Застава - один з найважливіших інструментів ринкової економіки, ефективний і надійний спосіб захисту інтересів кредитора. Інтерес кредитора до застави виражається в кінцевому рахунку в тому, що в складі майна боржника виділяється певна частина і, якщо згодом зобов'язання буде порушеним, об'єкт застави продається, а з отриманої суми першим, раніше інших можливих кредиторів і в повному обсязі будуть задоволені вимоги того, чиє зобов'язання забезпечено заставою. У цьому зв'язку прийнято вважати, що, на відміну від таких способів забезпечення зобов'язань, як неустойка і поручительство, при яких кредитор в кінцевому підсумку "вірить боржнику", в зобов'язанні, забезпеченому заставою, кредитор "вірить речі".

Застава майна (рухомого чи нерухомого) означає, що кредитор-заставодержатель має право реалізувати це майно, якщо забезпечене майном зобов'язання не буде виконаним. Застава повинна забезпечити не тільки повернення позики, але й сплату відповідних процентів і неустойок по договору, передбачених у випадку його невиконання. Крім того, необхідно враховувати, що ринкова вартість заставленого майна може знизитись. Отже, у всіх випадках вартість майна повинна бути вищою за розмір позики.

Заставою можуть бути забезпечені зобов'язання як юридичних, так і фізичних осіб. Застава виникає в силу договору або закону. Найбільше розповсюдження має застава в силу договору, коли боржник добровільно віддає майно під заставу, укладаючи при цьому договір з кредитором. Заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Це означає, що договір про заставу не носить самостійного характеру, тобто його не можна укладати окремо від іншого договору, виконання якого він забезпечує.

Предметом застави може бути будь-яке майно, яке у відповідності із законодавством має право бути відчуженим заставодержателем, а також цінні папери і майнові права.

Заставодавцем може бути особа, якій предмет застави належить на правах власності або повного господарського відання, вільне від інших зобов'язань і від заборони на відчуження, що підтверджується документально. Право повного господарського відання майном дозволяє господарюючому суб'єкту володіти, користуватися та розпоряджатися майном в тому ж обсязі, що і власнику, якщо законом або власником в засновницьких документах не передбачено інше. Обмеження на відчуження майна існують по відношенню до державних підприємств, оскільки вони повинні отримати дозвіл на заставу будівель і споруд від відповідного комітету по управлінню майном.

Конкретно в якості застави можуть виступати: підприємства в цілому (або комплекс); основні фонди (будівлі, споруди, устаткування); товарно-матеріальні цінності; товарно-транспортні документи (залізничні накладні, варранти, коносаменти, складські свідоцтва, контракти та інш.); валютні кошти; цінні папери (акції, облігації, векселі, сертифікати, депозитні вклади і т.д.).

Розрізняють 2 види застави:

при якій предмет застави може залишатися у заставодавця;

при якій предмет застави передається у розпорядження, у володіння заставодержателю.

Найбільше розповсюдження має перший вид застави. При заставі із залишенням майна у заставодавця останній має право:

володіти і користуватися предметом застави у відповідності з його призначенням;

розпоряджатися предметом застави шляхом його відчуження з переведенням набувальнику боргу по зобов'язанню, забезпеченому заставою.

У той же час заставодавець повинен застрахувати за свій рахунок предмет застави на його повну вартість, подбати про його збереження, повідомити заставодержателя про здачу предмета застави в оренду.

Застава із залишенням майна у заставодавця може виступати у декількох формах, основними з яких є:

застава товарів в обігу;

застава товарів в переробці;

застава нерухомого майна.

Застава товарів в обігу (застава зі змінним складом) означає, що позичальник має право реалізувати закладені цінності при умові одночасного погашення певної частини заборгованості або заміни вибувших товарів іншими, які відповідають даному виду кредитування, цінностями на рівну або більшу суму. Позичальник повинен забезпечити відповідний облік та зберігання закладених цінностей і несе за це відповідальність.

Поручительство

Поручительство - це договір з односторонніми зобов'язаннями. Функція поручительства полягає в тому, що воно створює для кредитора більшу вірогідність реального задоволення його вимоги до боржника по забезпеченому поручительством зобов'язанню у випадку невиконання цього зобов'язання. Більша вірогідність досягається завдяки тому, що при поручительстві відповідальним перед кредитором стає поряд з боржником ще і інша особа - поручитель. При цьому поручитель повинен мати бездоганну платоспроможність, не викликати сумнівів щодо обсягу юридичної обґрунтованості гарантованих ним зобов'язань. В якості спеціального виду поручительства може розглядатися вексельне поручительство.

Поручительство є договором і виникає в результаті угоди між кредиторами боржника (бенефіціаром) та його поручителем. Для укладання поручительства поручитель повинен надати письмову заяву, в якій зазначається боржник і сума зобов'язань. Зобов'язання поручителя є додатком до основної заборгованості позичальника, тобто відповідальність поручителя обмежується виключно зобов'язаннями, які визнаються самим боржником. Договір поручительства є одностороннім, безплатним і консенсуальним, носить безвідкличний характер. Поручитель не має права без згоди кредитора одностороннє відмовитися від поручительства або змінити його умови.

Укладання договору поручительства породжує цивільно-правові відносини не тільки між кредитором і поручителем, але і між останнім і боржником. У поручителя і боржника виникають по відношенню один до одного взаємні права та обов'язки.

Обов'язок поручителя "відповідати за виконання зобов'язання боржником" не означає, що поручитель приймає на себе обов'язок виконати зобов'язання замість несправного боржника. Як правило, поручитель не має такої можливості, якщо тільки не йдеться про грошове зобов'язання.

Таким чином, поручитель може протиставляти домаганням кредиторів заперечення і протести, які висуваються проти них відповідачем. Наприклад, якщо при поставках товару виявиться нестача, яка не оплачується позичальником, що опротестував її, то поручитель не зобов'язаний оплачувати цю заборгованість до остаточного розв'язання цього спірного питання аж до рішення суду. Крім того, існує можливість укладання договору, по якому поручитель заздалегідь відмовляється від оплати таких вимог. У розглянутому прикладі йдеться про поручительство по зобов'язанням, які визнаються боржником. Поручительство в такій формі найчастіше зустрічається в кредитних операціях.

Існує ряд зобов'язань, які взагалі не можуть бути виконані без особистої участі боржника. Тому поручитель по загальному правилу несе зобов'язання відшкодувати у грошовій формі невиконане боржником, і саме поручительство застосовується майже виключно як спосіб забезпечення грошових зобов'язань.

У випадку невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поручительства. Поручитель відповідає у тому ж обсязі, що і боржник, зокрема, за виплату відсотків, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором. Особи, які сумісно дали поручительство, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором.

Солідарність не є ознакою договору поручительства. В договорі може бути встановлено, що поручитель несе субсидіарну ("запасну") відповідальність за боржника: в такому випадку до звернення з вимогою до поручителя кредитор повинен вжити заходів для отримання боргу від головного боржника. Якщо умову про субсидіарну відповідальність в договір не включено, поручитель відповідає солідарно з боржником.

В самому визначенні договору передбачено можливість встановлення поручительства за виконання боржником зобов'язання або повністю, або у певній частині. Але поручительство не може передбачати відповідальність за частину боргу: ця умова повинна бути прямо вираженою в договорі.

Якщо до поручителя пред'явлено позов, він повинен притягнути боржника до участі у справі. Інакше боржник має право висунути проти зворотної вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти кредитора. Поручитель має право висовувати проти вимоги кредитора всі заперечення, які міг би представити боржник. Поручитель не втрачає право на ці заперечення навіть і в тому випадку, якщо боржник від них відмовився або визнав своє зобов'язання.

Обов'язок поручителя притягнути боржника до участі в справі є обов'язок не процесуальний, а матеріально-правовий. Він повинен бути реалізованим в формі повідомлення боржника поручителем. Поручитель не може вважатися таким, що виконав цей обов'язок, якщо він обмежився заявою в суді відповідного клопотання, яке було відхилено. Поручитель повинен притягнути боржника до участі в справі в усіх випадках пред'явлення позову кредитором.

До поручителя, що виконав зобов'язання, переходять всі права кредитора по цьому зобов'язанню. По виконанню поручителем зобов'язання кредитор повинен вручити поручителю документи, що засвідчують вимогу до боржника, і передати права, що забезпечують цю вимогу. Це означає, що поручитель стає на місце кредитора по головному зобов'язанню. По суті справи, поручителю надається право регресу, і одночасно він наділяється деякими правами кредитора, як якщо б він отримав вимогу в порядку поступки.

Крім основного поручительства, можливе надання додаткових поручительств, що відповідають цій же сумі. В такому варіанті відповідальність по додаткових поручительствах рівнозначна зобов'язанням основного поручителя, якщо раніше не було прийнято солідарної відповідальності по боргу. При "подальшому поручительстві" гарант оплачує борг, якщо боржник та його основний поручитель виявляються неплатоспроможними. В деяких випадках основний поручитель, щоб забезпечити себе від наслідків неплатоспроможності боржника, отримує поручительство у третьої особи для повернення суми, виплаченої ним по вимозі кредиторів.

Комерційні банки прагнуть акцептувати тільки ті поручительства, які видані на зобов'язання, що визнані боржником, а також поручительства, що отримані від певного державного органу, солідної фірми або від фізичної особи з бездоганною репутацією щодо платоспроможності. Зрозуміло, що тільки в цьому випадку можлива відносно надійна гарантія повернення кредиту.

Коли банк має справу із звичайними поручительствами, часто виникають проблеми при зустрічному висуванні протестів і / або заперечень по визнанню боржником зобов'язань. Банк відмовляється від прийому поручительств, якщо очікується, що виконання судового вироку, у випадку неплатоспроможності боржника, не принесе відповідної компенсації за наданий кредит, оскільки банку доведеться також нести витрати по судовому процесу.

Поручительство припиняється:

1) З припиненням забезпеченого ним зобов'язання;

2) У випадку зміни зобов'язання, що тягне збільшення відповідальності або інші несприятливі наслідки для поручителя без його згоди.

3) З переводом на іншу особу боргу по забезпеченому поручительством зобов'язанню (поручитель, звичайно, може дати згоду кредитору відповідати за нового боржника - тоді підписується додаткова або нова угода).

4) Якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем (оформлюється відповідний протокол з підписами свідків).

5) По закінченні вказаного в договорі поручительства строку, на який воно було надано. Цей строк законодавець передбачає для пред'явлення вимог кредитора до поручителя. Але він не може бути меншим, ніж строк виконання основного зобов'язання, інакше зміст поручительства втрачається.

6) Якщо строк поручительства не встановлено, воно припиняється, якщо кредитор на протязі року з дня настання строку виконання забезпеченого поручительством зобов'язання не пред'явить позову до поручителя.

7) Коли строк виконання основного зобов'язання не вказано і не може бути визначено - поручительство припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя на протязі двох років з дня укладення договору поручительства.

8) Коли строк виконання основного зобов'язання визначено моментом запитання, поручительство припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя на протязі двох років з дня укладення договору поручительства.

Банківська гарантія

В силу банківській гарантії банк, інша кредитна установа (гарант) дають за проханням іншої особи (принципала) письмове зобов'язання сплатити кредитору принципала (бенефіціару) у відповідності з умовами наданого гарантом зобов'язання грошову суму по поданню бенефіціаром письмової вимоги про її сплату.

Змістом банківській гарантії є обов'язок гаранта сплатити заздалегідь встановлену суму, яка обумовлюється основним зобов'язанням між принципалом і бенефіціаром, але після її визначення не залежить від нього. Цей обов'язок виникає із складного юридичного, складу:

1) угоди між принципалом і гарантом про видачу гарантії;

2) односторонньої, тобто іншої, угоди гаранта з бенефіціаром, яка фактично не залежить від першої угоди. Ця обставина і визначає величезний ризик для гаранта при видачі гарантії.

Основні правові аспекти банківської гарантії:

1) Суб'єктний склад емітента банківської гарантії визначено законом. В інших випадках можливі лише відносини поручительства. І якби не називалося зобов'язання звичайної комерційної (за винятком іншої кредитної організації) і державної структури (сам уряд, як і владні структури, зокрема, в Російській Федерації, зрозуміло, можуть видавати гарантії) щодо боргів третьої організації, воно буде регулюватися по правовому режиму поручительства.

2) За видачу банківської гарантії принципал сплачує гаранту винагороду. Оплата може бути здійснена як в момент видачі гарантії, так і після виконання гарантом своїх зобов'язань (якщо він на це погодиться).

3) Передбачення банківською гарантією зобов'язання гаранта перед бенефіціаром не залежить у відносинах між ними від того основного зобов'язання, в забезпечення якого вона видана, навіть якщо в гарантії міститься посилання на це зобов'язання. (У випадку поручительства все залежить від змісту самого поручительства). Іншими словами, якщо в гарантії записано, що "буду платити за принципала лише тоді, коли він підтвердить отримання товару від бенефіціара і неможливість самому розрахуватись за товар", все одно по вимозі бенефіціара треба заплатити (по другий вимозі), інакше підуть штрафи, які гаранту ніхто не поверне.

4) Більше того, відміна банківській гарантії своєю незалежністю від інших способів забезпечення виконання зобов'язань третіх осіб (в тому числі і від поручительства) полягає і в тому, що банківська гарантія зберігає свою силу навіть після припинення основного зобов'язання або визнання його недійсним. Звідси знову ризик її видачі.

5) Банківська гарантія може бути відзивною і безвідзивною. Якщо в тексті гарантії не вказано, що вона є відзивною, гарант не може відізвати її, тобто вона вважається безвідзивною. Якщо ж вона по тексту є відзивною, то її не можна відзивати після пред'явлення гаранту вимог бенефіціара. Тут діє пріоритетність безвідзивності. Отже, видаючи гарантію, треба мати особливо надійних контрагентів. (При поручительстві питання про можливість і неможливість відізвати ролі не відіграє).

6) Заміна кредитора в договорі банківської гарантії припускається лише зі згоди боржника, в якості якого виступає гарант. Така згода заздалегідь передбачається в банківській гарантії.

7) Банківська гарантія набуває чинності з дня її видачі, якщо в гарантії не передбачено інше, як, наприклад, отримання письмового акцепту бенефіціара або отримання копії перерахування кредитної суми принципалу.

З моменту вступу в юридичну силу банківської гарантії гарант в правовому відношенні стає боржником, а бенефіціар - кредитором, і всі відносини регулюються між ними на цій основі. (У цьому зв'язку банки прагнуть видати спочатку предгарантійне зобов'язання, а саму гарантію - коли товар або завантажено на корабель - по першому коносаменту, або коли він вже поступив на склад підконтрольної банку фірми).

Строки гарантії.

а) Банківська гарантія видається на певний строк. Цей строк може бути встановлено шляхом зазначення певної дати, після якої вона припиняє свою дію, або шляхом визначення днів-місяців її дії з моменту видачі.

б) Вимоги бенефіціара повинні бути заявлені в цей строк, який не може бути відновлено і який може бути перервано.

в) Підставою для звернення до гаранта є недотримання умов основного договору принципалом, що повинно мати документальне підтвердження від бенефіціара.

8) якщо гаранту до задоволення вимоги бенефіціара стало відомо, що основне зобов'язання повністю або в частині вже використано, припинено по інших підставах або недійсне, він повинен негайно повідомити про це бенефіціара і принципала.

Отримана гарантом після такого повідомлення повторна вимога бенефіціара підлягає засвідчуванню гарантом. Повторна вимога означає, що з цього моменту гарант буде сплачувати штрафні санкції бенефіціару за невиконання, якщо його правомірність буде визначена судовим рішенням. Якщо в самій гарантії не буде зафіксовано обмежену відповідальність гаранта перед бенефіціаром, то гарант, крім суми гарантії, буде сам платити неустойки, якщо він несвоєчасно або неналежним чином виконав свій обов'язок сплатити відповідну суму, тому він повинен розглядати інтереси бенефіціара, як свої власні.

9) Особливе значення має питання про припинення банківській гарантії, тому що, по-перше, її припинення не співпадає з припиненням, виконанням або недійсністю основного зобов'язання; по-друге, сам юридичний механізм здійснення правовідносин по банківській гарантії не виключає можливості подвійного виконання основного зобов'язання, забезпеченого гарантією; по-третє, на практиці існують великі розбіжності в розумінні припинення дії банківської гарантії. І все це визначається незалежністю банківської гарантії від основного зобов'язання. Тому законодавцем чітко визначено обставини, обумовлені діями сторін, що припиняють або змінюють банківську гарантію.

Зобов'язання гаранта перед бенефіціаром по гарантії припиняються:

1) сплатою бенефіціару суми, на яку видано гарантію (При поручительстві відмова кредитора від запропонованого виконання вважається умовою припинення поручительства);

2) закінченням визначеного в гарантії строку, на який її видано;

3) внаслідок відмови бенефіціара від своїх прав по гарантії та повернення її гаранту;

4) внаслідок відмови бенефіціара від своїх прав по гарантії шляхом письмової заяви про звільнення гаранта від його зобов'язань.

Припинення зобов'язання гаранта на підставах, вказаних в підпунктах 1, 2 та 4 даного пункту, не залежить від того, чи повернено йому гарантію.

Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен без зволікання повідомити про це принципала.

10) Необхідно мати на увазі, що банківську гарантію, яка адресована іноземному контрагенту, може бути видано тільки банком, який має право працювати з валютними цінностями.

Що ж стосується гарантій, які видаються банками, то найбільш розповсюдженими з них є:

платіжні;

належного виконання контракту, повернення авансу;

тендерні та митні;

під проекти;

виставлення резервних акредитивів.

Вартість таких послуг банку складає декілька процентів річних від суми угоди. Для їх отримання в банк слід надати заяву, техніко-економічне обґрунтування передбачуваної операції або проекту (таке ж, як при зверненні за кредитом) і прийнятне забезпечення. Таким забезпеченням можуть бути:

грошові кошти, які розміщуються або вже знаходяться на рахунках клієнта (тому бажано, щоб клієнт, за якого банк ручається, мав розрахунковий рахунок в цьому ж банку), його зобов'язання підтримувати на рахунку деякий залишок, який не зменшується, та право банку списувати відповідні суми при настанні гарантійного випадку;

ліквідні активи клієнта, в тому числі нерухоме майно;

доходи клієнта від гарантованої банком угоди або діяльності.

Банки не єдині учасники ринку гарантійних послуг. Разом з тим відомо, що банківські гарантії приймають більш охоче, ніж поліси навіть першокласних страхових компаній, так як, по-перше, рівень банківських комісій значно нижчий за страхові премії; по-друге, надійні банки виконують свої гарантійні зобов'язання по першій вимозі, між тим як страхові компанії обумовлюють такі платежі масою додаткових документів і процедур.

Банки приймають гарантії тільки від надійних, фінансово стійких юридичних та фізичних осіб. Тому вони в попередньому порядку повинні переконатися в їх спроможності як у фінансовому плані, так і з точки зору готовності виконати свої зобов'язання при настанні гарантійного випадку. При цьому потрібен диференційований підхід.

В розглядуваному аспекті гарантії бувають двох видів: незабезпечені і забезпечені. Перший вид означає, що гарантія даної особи приймається на підставі довіри, оскільки зв'язки з нею підтримуються давно, а репутація у неї бездоганна. Від всієї решти контрагентів необхідно вимагати доказів надійності і надання забезпечення. Вони, в свою чергу, вимагають індивідуального підходу: по відношенню до фізичних осіб можна скористатись даними про їхнє майно та доходи, методика визначення платоспроможності підприємств банкам відома, є свої відомі методики визначення фінансового становища банків, страхових компаній, фондів. Якщо фінансовий стан гаранта викликає сумніви, банк повинен вимагати забезпечення його гарантії заставою майна.

Що ж стосується з'ясування готовності гаранта виконати при необхідності своє зобов'язання, то в цьому плані практикується використання двох засобів: по-перше, збір по можливості широкої та об'єктивної інформації про гаранта; по-друге, попередні зустрічі та бесіди з ним, в ході яких слід з'ясувати його умови і реальні наміри.

Необхідною вимогою до гарантій як до засобу забезпечення повернення кредитів є правильне оформлення відповідного документу (підписи, печатка та інш.). Особливо рекомендується перевіряти справжність гарантій, для чого в першу чергу слід звернутися до того, від чийого імені надана гарантія. Такою перевіркою повинна займатися служба економічної безпеки банку.

Примусове стягнення сум по договорах гарантії з гаранта може здійснюватися трьома способами:

в претензійно-позовному порядку;

на підставі виконавчого напису нотаріуса;

в безакцептному порядку.

Крім вищезазначених розбіжностей між поручительством і гарантією слід також відзначити ті, які проявляються в об'ємі прав поручителя і гаранта у випадку погашення ними боргу боржника. Поручитель, що виконав зобов'язання, по закону має право вимагати від боржника в порядку регресу відшкодування сум, які сплачені ним кредитору, і відшкодування збитків, пов'язаних з виконанням зобов'язання боржника (проценти та упущену вигоду). Це право поручителя може бути обмеженим угодою боржника та поручителя про видачу поручительства. У відносинах по гарантії, навпаки, гарант має право пред'явити регресивні вимоги тільки у випадках, коли це передбачено угодою про видачу гарантії. Якщо такої вказівки немає, гарант втрачає право на відшкодування виплачених сум і збитків.

2.2 Страхування ризику неповернення кредиту

У взаємному зв'язку між кредитором і його боржником предмет їх спільного інтересу - кредит - породжує різні правово-економічні ситуації: для боржника - зобов'язання повернути позичену суму; а для кредитора - право вимагати її отримання у попередньо узгодженому обсязі і терміні. Невиконання цих домовленостей загрожує кредитору фінансовими збитками, котрі і можуть бути об'єктом страхування з метою захисту майнових інтересів кредитора. Таким чином, основний ризик кредитної операції матеріально проявляється в неповерненні, несплаті боргу, а юридично - в невиконанні зобов'язань.

Необхідною умовою виникнення відповідальності є факт настання страхового випадку і поява в результаті нього ризику неплатоспроможності. В сучасній страховій практиці страховий випадок визначається як стан виникнення відповідальності по збитках від кредитних операцій - неплатоспроможності боржника, стверджена в різних параметральних режимах:

А) коли є явний факт банкрутства або судовий процес по визначенню банкрутства не може бути відхиленим;

Б) коли може бути відкритий судовий позов з метою відвернення банкрутства;

В) коли є взаємна домовленість кредиторів про поділ майна, належності боржника, але без судового втручання;

Г) коли примусове виконання судової постанови не привело до повного задоволення вимог кредиторів.

Техніко-економічний генезис кредитного страхування багато спеціалістів вбачають в комісійній операції, за умовами проведення якої укладалася додаткова угода, що отримала назву "делькредерної". Суть цієї угоди полягає в тому, що комісіонер за відповідну додаткову винагороду, що складає нібито страхову премію з ризику комісійної операції, гарантує комітентові, що вексель за проданий в кредит товар буде викуплений у визначений термін. "Делькредере", таким чином, набуває характеру вексельної поруки і звідси, у випадку несплати боргу виставцеві простого векселя або акцептанту при тратті, комісіонер відповідає перед комітентом в повній мірі, виплачуючи йому відшкодування. Вся ця процедура і її наслідки, як видно, дуже наближені до страхової операції. Делькредерне забезпечення являє собою не лише початкову форму кредитного страхування, але й, оскільки вже безпосередньо створює захист для кредитора - потенційного пошкодованого, то є також виразником, субстантом кредитного страхування.

З іншого боку, матеріальний інтерес кредитора може бути захищений посередньо - шляхом страхового захисту платоспроможності його боржника. Таким чином, при широкому розгляді суті кредитного страхування видно, що воно ніби складається з двох основних сфер - власне страхування кредитів і страхування застав, порук чи гарантій під отримані кредити. Правда, така диференціація, поділ страхових відносин має більше технічний характер і не визначає їх економічну суть.

Разом з тим, повне розуміння суттєвих сторін кредитного страхування також потребує вияснення механізму реалізації страхових інтересів сторін - учасниць кредитних відносин в кожному конкретному випадку. Зокрема, при делькредерній формі організації страхових відносин вірителі (чи кредитори) завжди виступають в ролі страхувальників, при іншій - страхувальниками виступають дебітори. Таким чином, принципова, хоч і не суттєва, відмінність полягає в тому, хто відіграє роль страхувальника, хто виступає ініціатором укладення договору страхування. При першій формі страхувальник, а часто ним виступає власне банк, котрий, крім того, є одночасно і застрахованим, безпосередньо захищає свій інтерес з допомогою механізму страхування.

Схематично відносини, котрі складають цю форму кредитного страхування, можна представити таким чином:

Схема 1. Схема відносин при делькредерному страхуванні

Ці відносини, крім суто схематичних пов'язань, характеризуються певним переліком особливих рис: Страхувальник (банк):

отримує страхове відшкодування збитків у випадку невиконання боржником своїх зобов'язань;

залишає частину відповідальності на власний рахунок;

приймає зобов'язання щодо кредитів, які страхуються, віддавати їх під звичайний банківський процент;

слідкувати, а також інформувати страховика про всі випадки, які сталися із кредитом і боржником.

Страховик (страхова компанія):

вживає санкцій при порушенні страхувальником прийнятих зобов'язань аж до певної відмови виплати при страховому випадку;

пропонує форму договору, типу "загального покриття" страховим захистом;

залишає за собою право перевірки і самостійного прийняття рішень щодо запропонованих до страхування ризиків;

приймає право регресу до позичальника.

При другій формі кредитного страхування страхувальник-боржник захищає право свого фінансиста чи вірителя, котрі стають сторонами застрахованими. При заставному (гарантійному) страхуванні, коли боржник є страхувальником, то застрахованим, як правило, виступає віритель або навіть віритель вірителя. Тобто це страхування є типом страхування на чужий рахунок, котрий давно знайшов глибоке відображення в спеціальній страховій літературі. При реалізації другої форми страхування взаємовідносини між сторонами набувають наступного характеру.

Схема 2. Схема відносин заставного страхування



Кожна з цих форм (делькредерна або заставна) безумовно повинні бути представлені конкретними видами страхування, характери котрих повинні залежати від форм кредитування і форм надання кредитів. Однак, незалежно від техніко - організаційного здійснення страхових операцій, економічна суть їх єдина настільки, наскільки єдиною є суть кредитних операцій, які обслуговуються в процесі страхування. Тому в усіх випадках суть кредитного страхування зводиться до покриття негативного результату, котрий кредитори отримують через неплатоспроможність своїх боржників. Виходячи із загальної теорії страхування, є дуже просте визначення кредитного страхування: це господарський механізм, метою якого є покриття випадкових, оцінюваних, майнових потреб, що виникають з ризику забезпечення кредиту. Таким чином, дане визначенні претендує на вияв суті всієї сукупності різних видів кредитного страхування і підведення його особливостей під загальне поняття страхування.

...