Управління індивідуальним кредитним ризиком банку

Банк при вивчені та здійсненні оцінки кредитоспроможності клієнта має враховувати: оцінку фінансового стану клієнта (якісні та кількісні показники), стан обслуговування боргу, рівень забезпеченості кредиту [29].

Для здійснення оцінки фінансового стану позичальника - юридичної особи банк має враховувати такі основні економічні показники його діяльності:

- платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності);

- фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних коштів, співвідношення залучених і власних коштів);

- обсяг реалізації;

- обороти за рахунками (співвідношення надходжень на рахунки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших банках);

- склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітній та поточний роки);

- собівартість продукції (у динаміці);

- прибутки та збитки (у динаміці);

- рентабельність (у динаміці);

- кредитна історія (погашення кредитної заборгованості у минулому, наявність діючих кредитів) [23].

А також слід врахувати суб'єктивні показники доля яких за національним законодавством має бути у розмірі 30 % від основного переліку показників при розрахунку кредитоспроможності клієнта. До суб'єктивних показників слід включити: стан менеджменту та професійні якості персоналу, досвід у галуззі та рівень репутації позичальника, Ринкова позиція позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та галузі промисловості, наявність державних замовлень і державна підтримка позичальника та інші [26]. Сукупність зіставлення суб'єктивних (неформальних) та об'єктивних (формальних) показників у цілому утворюють загальну оцінку кредитоспроможності клієнта, більш наочно це можливо побачити на рисунку П.2. та на рисунку П.3 можливо побачити основні параметри оцінки кредитоспроможності клієнта.

У банківський практиці використовуються багато підходів щодо оцінки його кредитоспроможності. Але ці методи можливо згрупувати у певні групи. На нашу думку більш вдалою є схему професора І.В. Вишнякова., яку можливо побачити на рисунку В.1., дещо ширшу класифікацію підходів, щодо оцінки кредитоспроможності клієнта, наводять автори монографії «Управління кредитним ризиком» Н.Г. Маслак та Криклій О.А. Ці підходи можливо побачити на рисунку В.2 [43].

Як ми можемо бачити класифікаційні моделі дають змогу згруповувати позичальників за відповідними ознаками, наприклад в залежності від настання банкрутства або залежно від категорій, що встановлюються в залежності від фінансових показників. Основна ціль цих моделей зводиться до створення завдяки напрацьованим даним стандартних підходів для об'єктивної характеристики позичальників, пошуку кількісних критеріїв для поділу майбутніх клієнтів на основі наданих ними матеріалів на надійних і ненадійних, тобто таких, які підпадають під ризик банкрутства, й тих, для кого загроза банкрутства малоймовірна. Рейтингова оцінка, яка входить до структури класифікаційних моделей призначена для визначення рейтингового значення на основі певних груп показників, які помножені на вагове значення групи, при чому самі показники та їх вагові значення з часом змінюються, оскільки змінюється економічне середовищ. На нашу думку недоцільним є застосуванням у вигляді прямого перенесення (без адаптування) західних або американських методик рейтингових оцінок оскільки рейтингова оцінка має ураховувати економічні, соціальні, політичні та інші особливості регіону її застосування. Рейтингові моделі не оцінюють кредитоспроможність позичальника на якусь конкретну поточну дату, а дають можливість оцінити ймовірність невиконання позичальником його зобов'язань у майбутньому [34]. Прикладом рейтингової оцінки з її модифікацією - це кредитний скоринг, який виник ще на початку 40-х років ХХ ст. у Америці. Сутність його складається у тому що при використанні рейтингової оцінки замість значення показника використовується його бальна оцінка. Для кожного показника визначається декілька інтервалів значень, для кожного інтервалу - певна кількість балів або певний клас. При умові, що отриманий позичальником рейтинг нижчий від значення, яке встановлене заздалегідь співробітниками банку, такому позичальнику буде відмовлено в наданні кредиту [26].

Результатом застосування скорингу є визначення вірогідності того, що кредитна операція закінчиться “поверненням в строк” чи “дефолтом” [1]. Скоринг є вживаною рейтинговою моделлю у вітчизняних та іноземних банках, завдяки простоті у користуванні та вирахуванні рейтингу. Більшість скорингових моделей оцінки кредитоспроможності клієнта широко використовується у споживчому кредитуванні. Для фізичної особи при визначені оцінки кредитоспроможності клієнта в Україні банк ураховує показники та ставить їх оптимальне значення залежно від: виду кредиту (споживчий, на придбання житла або на будівництво, інше), його строку та суми, а також виду забезпечення за кредитом. Згідно з цим рекомендований перелік показників для оцінки кредитоспроможності клієнта в частині якісних показників є:

- загальний матеріальний стан клієнта (наявність майна та копій відповідних підтвердних документів на його право власності, які засвідчуються в установленому порядку);

- соціальна стабільність клієнта (тобто наявність постійної роботи, ділова репутація, сімейний стан тощо);

- вік клієнта;

- кредитна історія (інтенсивність користування банківськими кредитами/гарантіями в минулому та своєчасність їх погашення й сплати відсотків/комісій за ними), у тому числі отримана від бюро кредитних історій.

До основних кількісних показників оцінки фінансового стану позичальника - фізичної особи зокрема належать:

- сукупний чистий дохід (щомісячні очікувані сукупні доходи, зменшені на сукупні витрати та зобов'язання)

- накопичення на рахунках в банку (інформація надається за бажанням позичальника);

- коефіцієнти, що характеризують поточну платоспроможність позичальника і його фінансові можливості виконати зобов'язання за кредитною угодою (зокрема, співвідношення сукупних доходів і витрат/зобов'язань позичальника, сукупного чистого доходу за місяць і щомісячного внеску за кредитом та відсотками/комісіями за ним);

- забезпечення кредиту (застава рухомого й нерухомого майна, наявність його страхування, передавання права власності на об'єкт кредитування (житло, автотранспорт тощо) та його ліквідність [26,29].

До прогнозних моделей відносяться: модель множинного дискримінантного аналізу (МДА). Найбільш вживаними моделі МДА у науковій літературі представлені моделью Чессера, моделью Альтмана. Основна сутність якого складається у зіставленні функції рівняння на основі коефіцієнтів регресії та факторів, що характеризують фінансовий стан позичальника, зокрема і фінансові коефіцієнти. Коефіцієнти регресії розраховуються після статистичної обробки даних фірм, які або стали банкрутами, або “вижили” протягом певного періоду. Якщо оцінка фірми Z ближча до показника середньої фірми-банкрута, то при погіршенні умов функціонування вона стане банкрутом [26]. Наочно це можно зобразити у вигляді рисунку, який представлений у додатку В на рисунку В.3. Загальним недоліком цього методу є необхідність репрезентативної вибірка підприємств, диференційованих по галузях та обсягах виробництва, а також мала інформаційна база усередині галузі щодо збанкрутілих підприємств, для того щоб розрахувати коефіцієнти регресії [42]. Також використовується спрощені моделі наприклад як модель Бівера.

Деякі вчені вважають що оскільки банк займається діяльністю пов'язаною з розподіленням фінансових ресурсів та оскільки банк працює з грошима як у вузькому та широкому розумінні, то доцільно було б оцінювати кредитоспроможність клієнта на основі його грошових потоків. Для розрахунку цього методу банки застосовують Звіт Про рух грошових коштів з якого вираховують загальний чистий грошовий потік як різницю між припливом та відтоком коштів. На підставі співвідношення величини загального грошового потоку і величини боргових зобов'язань клієнта визначається клас його кредитоспроможності. При прийнятті рішення про надання кредиту на тривалий термін аналіз грошового потоку здійснюється не тільки на підставі даних за попередній період, а й за прогнозними даними на плановий період. Використовують два методи прямий та непрямий, різниця між ними складається у тому що загальний грошовий потік при прямому методі розраховується як сума грошових потоків від виробничої, інвестиційної та фінансової діяльності, а у непрямому методі відправною точкою є величина прибутку (збитку) [26].

При класифікації кредитів можна використовувати модель CART (“класифікаційні та регресивні дерева”). Це непараметрична модель, яка може бути використана для широкого кола позичальників. У “класифікаційному дереві” фірми-позичальники розташовуються на певній “гілці” залежно від значень обраних фінансових коефіцієнтів. Прикладом є модель «рекурсивної розбивки» розробником якої є М. Фрідмен, Е. Альтман та Д. Као, а неточність цього методу складає близько 90 %.

Моделі на основі комплексного аналізу використовуються у західних країнах застосовують досить складну систему показників для оцінки кредитоспроможності клієнтів. Вона диференційована залежно від характеру позичальника (фірма, приватна особа, вид діяльності) та від періодичності і розміру грошових надходжень на рахунки підприємства. Певні компоненти цих класифікаційних моделей та порівняльна характеристика цих моделей зазначені у додатку Д [26].

Для банків при оцінці їх кредитоспроможності враховується рейтинг, який може бути присвоєний їм рейтинговими агентствами, при чому слід приділити увагу, щодо певних різниць у вітчизняних рейтингових моделях та у іноземних, тому що класи, які присвоюються за національною шкалою нижчі за ступенем чим іноземні . При цьому проводиться аналіз менеджменту банку та фінансового менеджменту банку. Більшість показників при оцінці фінансового стану юридичної особи характерні і для банку з певними умовами адаптування виходячи зі специфіки діяльності банку. Зокрема крім вище названих показників для юридичної особи: вивчається взаємовідносини з НБУ, вивчається дотримання банком вимог НБУ (нормативи, резерви і т д.), розвиненість філійної мережі, вивчаються певні галузеві аспекти, діяльності, спеціалізації банку, проводиться ретельний аналіз засновників підприємства, робиться висновки про ефективність роботи менеджменту банку, також вивчаються цілі та задачі банку, методи щодо реалізації стратегії. Мета аналізу фінансового менеджменту в комерційному банку - визначення раціональних вимог і методичних основ побудови оптимальних організаційних структур і режимів діяльності функціонально-технологічних систем, що забезпечують планування і реалізацію фінансових операцій банку та підтримують його стійкість при заданих параметрах. В основному для оцінки кредитоспроможності банку використовуються методики комплексного аналізу з урахуванням рейтингу банку та інших результатів оцінки кредитоспроможності іншими моделями.

Таким чином при застосування моделей класифікаційного аналізу основним недоліком для всіх моделей є не врахування між особистих відносин неконкретність вибору системи базових кількісних показників, висока чутливість до недостовірності вихідних даних (зокрема, фінансової звітності, що є найбільш характерною саме для українських підприємств-позичальників). Більш доцільною на нашу думку є застосування певних спільних моделей які враховували зазначені вище недоліки.

2.3 Інструменти регулювання індивідуального кредитного ризику банку

Інструменти регулювання індивідуального кредитного ризику банку досить різні. Вчені такі як Криклій О.А., Маслак Н.Г. та Тоцкій М.Н. ділять їх на дві групи. Перша група інструментів націлена на зниження ймовірності реалізації кредитного ризику (до подійні), а до другої групи входять інструменти, що забезпечують зниження масштабу втрат під час реалізації кредитного ризику (після подійні) [34, 41].

До першої групи зокрема включають наступний ряд інструментарію: розподіл ризику; реалізація у межах кредитних відносин заходів, що забезпечують підвищення фінансових можливостей позичальника; підвищення інформованості банка про готовність і можливість позичальника виконувати умови кредитного угоди; реалізація в межах кредитних відносин заходів, що забезпечують підвищення ступеня готовності позичальника виконувати зобов'язання за кредитною згодою.

Розподіл ризику передбачає передачу ризику іншим контрагентам за окремими кредитними операціями. передається та частина кредитних ризиків, за якими контрагенти мають більше можливостей для нейтралізації їх наслідків, а також володіють більш ефективними інструментами мінімізації.

Основними напрямами розподілу кредитних ризиків є:

ѕ розподіл між учасниками інвестиційних проектів;

ѕ розподіл між учасниками лізингової операції;

ѕ розподіл між учасниками консорціумного кредитування;

ѕ розподіл між учасниками форфейтингових та факторингових операцій.

Наступним інструментом є реалізація в межах кредитних відносин заходів, що забезпечують підвищення ступеня готовності позичальника виконувати зобов'язання за кредитною угодою. Основна їх мета полягає в організації відносин банку і позичальника таким чином, щоб останній вважав виконання зобов'язання перед банком пріоритетом. Зазначена мета досягається через включення в кредитну угоду умов, в яких передбачається, що невиконання зобов'язань для позичальника економічно невигідне. Подібний ефект забезпечують санкції (неустойки), зумовлені порушенням договірних відносин. Неустойкою вважається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема при простроченні виконання. Подібний ефект досягається при оформленні як предмета застави майна, що має велику цінність для позичальника, а також при встановленні між банком-кредитором і підприємством - позичальником відносин стабільного партнерства[41].

До способів, використання яких забезпечує підвищення можливостей позичальника щодо виконання умов кредитної угоди, відноситься спільна діяльність банку і позичальника, спрямована на організацію попередньої підготовки позичальника до освоєння кредитних ресурсів. Така підготовка забезпечує зростання можливостей позичальника щодо ефективного використання кредитних ресурсів, а також зниження рівня кредитного ризику.

Підвищення поінформованості банку про готовність і можливість позичальника виконувати умови кредитної угоди реалізується шляхом використання інформації про рух грошових коштів позичальника на його рахунку; спеціалізації банку на обслуговуванні групи взаємозалежних позичальників, що належать до однієї галузі економіки, регіону і співпрацюють у сфері виробництва та збуту; організації відносин між банком-кредитором і підприємством-позичальником на основі стабільного партнерства; збору додаткової інформації[40].

Останнім інструментом першої групи є лімітування. Тобто встановлення певної межі кредитного ризику. Як правило таким інструмент використовують у випадках коли ризик за кредитними операціями виходить за межі допустимого. Прикладом лімітування є встановлення ліміту овердрафту, кредитний ліміт за банківськими картками) .

Інструментом другої групи є страхування яке є елементом передачі ризику. Страхування у вузькому сенсі є відношення (між страхувальником і страховиком) по захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб (страхувальників) при настанні певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів (страхових фондів), що формуються із сплачуваних ними страхових внесків (страховій премії). Економічна сутність страхування полягає у створенні резервного (страхового) фонду. Розмір відрахувань до цього фонду для суб'єкта, що прагне мінімізувати негативні прояви ризику, менший від розміру очікуваного збитку і, як наслідок, страхового відшкодування. Значна частина ризику або весь ризик передається від страхувальника до страховика [19].

Основними об'єктами страхування в кредитній діяльності банку є:

ѕ об'єкт застави;

ѕ ризики, пов'язані з банківськими кредитами (споживчими, іпотечними, контокорентними, під цінні папери тощо), виданими (прийнятими) гарантіями.

Страхування кредитів широко використовується банками у двох формах:

ѕ Заставне (кауційне) страхування - страхувальником виступає позичальник, об'єктом страхування - його майнова відповідальність перед банком, який надав кредит, за своєчасне і повне погашення боргу і процентів за ним;

ѕ Делькредерне страхування - страхувальник - банк, а об'єкт страхування - відповідальність усіх чи окремих позичальників перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і процентів за ним, тобто фінансовий ризик банку одержати збитки внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальниками умов кредитних угод. У цьому випадку сума страхових внесків, які сплачує банк, може враховуватися при встановленні процентної ставки за кредит[34].

Загальну схему використання цих видів відносин можливо побачити на рисунку Ж.1 та Ж.2.

Наступним інструментом є використання процентної ставки що, передбачає зміну такої її складової, як надбавка за ризик, або ризикова премія. Нею компенсуються потенційні втрати банку від невиконання позичальником своїх зобов'язань. Надбавка за ризик, яка встановлюється банком, відображає рівень кредитного ризику конкретного позичальника і є ефективним важелем зростання зацікавленості клієнта у підвищенні власної кредитоспроможності[18,43].

Останнім інструментом регулювання індивідуального кредитного ризику другої групи є використання забезпечення ті його основних видів. Забезпечення - це види та форми гарантованих зобов'язань позичальника перед кредитором щодо повернення кредиту у випадку можливого неповернення його позичальником. Забезпечення при наданні кредиту відіграє роль страхування від непередбачених обставин, адже навіть кредити, які надаються під проекти і вважаються дуже надійними, пов'язані з ризиком. В банківській практиці джерела погашення кредиту поділяються на: первинні (виручка від реалізації продукції, наданих послуг, виконаних робіт або дохід, що отримує фізична особа);вторинні (використання існуючих форм кредитного забезпечення). Основні форми забезпечення схематично зображені на рисунку О.1 [12].

До забезпечення слід включати заставу. Застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, який передбачає право кредитора (заставодержателя) в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Заставою може бути забезпечена тільки дійсна вимога, зокрема така, що випливає з кредитного договору, договору купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо, тобто застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання[43].

Предметом застави можуть бути майно та майнові права. Але тільки те майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення. Також предметом застави може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Майнові права тобто права користування майном, у тому числі й об'єктами права інтелектуальної власності, а також права вимоги, які обумовлені в різних цивільно-правових угодах, зокрема права орендатора, права автора на авторську винагороду, права замовника за угодою підряду, права комісіонера за договором комісії [23].

Не може бути предметом застави майно, яке вилучене з цивільного обороту, наприклад, предмети, що являють собою культурну або історичну цінність[12].

До оформлення застави та до заставодавця пред'являються певні вимоги, які зображені на рисунку О.2 У кожної форми забезпечення є свої певні особливості. Наприклад при забезпеченні товарними запасами банки надають перевагу товарам, торгівля якими ведеться на біржі і на які легко визначити ринкову ціну. Крім цього, товарні запаси повинні бути застраховані. Є два способи оформлення такого забезпечення, які представлені на рисунку О.3 Як пише Стойко О.Я. засобом забезпечення кредиту товарними запасами може виступати вексель позичальника, який використовується при кредитуванні фірм роздрібної й оптової торгівлі [6].

Переуступка контрактів як форма забезпечення практикується при кредитуванні будівельних компаній або фірм, які постійно проводять регулярні поставки товарів (надають послуги) за контрактами. Позичальник переуступає контракт банку, після чого всі надходження від покупця із сплати контрактних робіт (товарів, послуг) зараховуються в погашення кредитного боргу [43,41].

Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банкові належних до сплати рахунків за поставлені позичальником товари (виконані роботи, послуги).

Забезпечення шляховими документами найчастіше використовується при кредитуванні експортно-імпортних операцій. Як заставу тут використовують коносаменти (документ, що засвідчує перевезення товару морським або річковим транспортом), авіанакладні, залізничні й автодорожні накладні. Цей вид забезпечення передбачає обов'язкове страхування вантажу.

За словами Тоцького М .Н. формою забезпечення виступає гарантія за якою зобов'язання банку, іншої фінансової установи, видане за наказом позичальника на користь кредитора, сплатити останньому суму основного боргу і відсотки за кредитом у випадку невиконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором щодо погашення боргу і відсотків. Надійність гарантії як засобу забезпечення виконання зобов'язань для банку пояснюється з кількох позицій.

По-перше, гарант відповідає за порушення зобов'язання боржником, його обов'язок перед кредитором не залежить від припинення або недійсності основного зобов'язання, зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

По-друге, при порушенні боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант повинен сплатити кредиторові грошову суму, зазначену в гарантії.

По-третє, за загальним правилом гарантія не може бути відкликана гарантом. Тому гарантія як засіб забезпечення виконання зобов'язань досить вигідна кредитору, оскільки навіть за умови визнання договору з боржником недійсним або припинення зобов'язання через неможливість його виконання або через обставини, за які боржник не відповідає, гарант повинен сплатити кредиторові певну грошову суму, а гроші, як відомо, найліквідніший товар.

Порука є формою забезпечення і представляє собою договір з односторонніми зобов'язаннями, на основі якого поручитель зобов'язується при необхідності оплатити банку-кредитору заборгованість позичальника. Договір поруки є доповненням до кредитного договору. Відповідно до нього поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею зобов'язання в повному обсязі або частково. Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу [43, 47].

Забезпечувальна функція поруки проявляється в тому, що кредитор при невиконанні зобов'язань боржником має право висувати вимоги як до боржника, так і до поручителя. У разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Поручитель відповідає в такому ж обсязі, як і боржник, зокрема за сплату процентів і неустойки, за відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки [17]. Поручитель, який виконав зобов'язання, набуває всіх прав кредитора за цим зобов'язанням, тобто має право вимагати від боржника виконання своїх зобов'язань вже перед ним. Кожен з поручителів має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

На нашу думку так і у банківський практиці серед величезного набору інструментів слід застосовувати синтез інструментів. Для досягнення більшого ефективності у регулюванні індивідуального кредитного ризику.

2.4 Контроль індивідуального кредитного ризику банку

Перевірка кредитів -- неодмінна умова успішного здійснення банківського кредитування. Постійний контроль допомагає менеджерам заздалегідь виявляти проблемні кредити, а також перевіряти відповідність дій кредитних працівників основним вимогам кредитної політики банку.

Основна мета контролю за кредитами полягає в тому, щоб не допускати підвищення кредитного ризику понад установлений рівень.

Для здійснення ефективної програми банківського кредитування необхідно проводити перевірки кредитів. У банківській практиці вироблений ряд основних принципів цих перевірок, наприклад: періодична перевірка всіх видів кредитів; перевірка найважливіших умов за кожним кредитним договором; найчастіші перевірки найбільших кредитів та ін. В літературних джерелах таких як : «Кредитування і контроль» М.Г. Дмитренко та В.С. Потлатюк, Лагутін В.Д. «Кредитування: теорія та практика», Беляков А. В. «Кредитный риск: оценка, анализ, управление» та Сало І. В., Криклій О.А. «Фінансовий менеджмент банку» не виділяють таких етапів контролю як: попереднього, поточного та підсумкового. Але розгляд цього питання ми хотіли би висвітлити у вищенаведених етапах.

При оформленні кредиту банк приділяє значну увагу попередньому контролю за діяльністю потенційного позичальника, визначенню його кредитоспроможності та прогнозуванню кредитного ризику. На попередньому етапі йде розгляд заявки та переговори з позичальником Роз'яснення умов кредитування. Аналіз документів. Ключове значення у процедурі контролю має оцінка заявок клієнтів. Працівники кредитного підрозділи з'ясовують такі питання:

ѕ досвід роботи банки з клієнтом;

ѕ якість управління компанією;

ѕ стан галузі, регіону;

ѕ конкурентоспроможність клієнта: частка ринку, рентабельність бізнесу, оборотність активів;

ѕ характер кредитуемой угоди;

ѕ фінансове становище;

ѕ можливість надання забезпечення;

ѕ перспективи розвитку клієнта.

Що стосується рішення про продовження роботи з клієнтом, то копії юридичних документів направляють у юридичну службу, службу економічній безпеці або запит в експертні служби.

Загальна мета попереднього контролю полягає у перевірці відповідності позичальників обраній банком критеріїв кредитної політиці.

Службою безпеки проводиться ряд дій щодо перевірки клієнта по банківській базі даних на предмет наявності негативної інформації, перешкоджаючій видачі кредиту. Разом із співробітниками кредитного відділу проводиться аналіз стану забезпечення. Співробітники служби безпеки та кредитного відділу повинні особливу увагу приділити перевірці: персональних даних керівників і засновників підприємства; відносин з банками на предмет заборгованості ; кредитної історії і наявність приватних боргів; репутації позичальника і його керівників; наявності та юридичній чистоті заставного майна; інших об'єктивних фактів, через яких кредитування неможливе. Функції контролю за кредитом повинні бути відокремлені від функцій надання кредиту.

Банки можуть використовувати різноманітні форми організації контролю, методи перевірки кредитів, структуру підрозділів залежно від специфіки діяльності самого банку та його клієнтів, потреб і можливостей, особливостей ринку та конкретної ситуації. Процес перевірки кредитів на попередньому етапі також включає : перевірку комплектності та правильності документів у кредитній справі, прогноз можливих змін у фінансовому стані позичальника. Хоча останнє більш характерне для поточного контролю.

Як елемент засвідчення перевірки кредитним підрозділом банку складається висновок про доцільність кредитування далі цей висновок направляється до кредитного комітету, який колегіальним складом ухвалює рішення у разі його позитивного висновку. Цей висновок затверджується протокольно - виписка з протоколу кредитного комітету обов'язкова для укладення кредитної договору. Далі кредитний підрозділ досягає угоди з клієнтом по істотним умовам кредитного договору та здійснює оформлення кредитних правовідносин, перерахування коштів клієнту, оформлення кредитного справи. На цьому етапі основним інструментом є аналіз, спостереження, перевірка [9].

На цьому етапі слід приділити особливу увагу та пильність оцінки кредитоспроможності клієнта з урахуванням якісних характеристик. Також повинен проводиться внутрішній контроль за діяльністю працівників кредитного відділу, служби безпеки, за повноваженнями та за діями певних суб'єктів в управління індивідуальним кредитним ризиком. Керівники повинні вміло контролювати діяльність своїх підлеглих, слідкувати за лімітом повноважень делегованих працівникам, контролювати їх дії щоб вони не призвели до конфлікту інтересів.

Поточний контроль передбачає відслідковування стану оплати за наданими кредитами. Тобто контроль за сплатою суми боргу, процентів за наданим кредитом. Кожен місяць банк здійснює моніторинг стану заборгованості за кредитом, на цьому етапі можуть виявляються певні проблеми з погашенням кредиту, тому банк і позичальник повинні неухильно співпрацювати один з одним задля недопущення до критичного стану кредитного ризику контрагента. Банк здійснює контроль за виконанням вимог кредитного договору, за цільовим та ефективним використанням кредиту, а також раз у квартал для юридичних осіб і раз на рік для фізичних осіб, за національним законодавством, повинен проводити оцінку кредитоспроможності клієнта, для відслідковування його фінансового стану. Також банк повинен щомісячно здійснювати ретельну перевірку фактичного стану забезпечення. Особливу увагу приділяти юридичному оформленню документації при перевірці забезпечення, касових документів оплати за наданим кредитом, слідкувати за станом його рахунків, зміною у керівництві та інше. Метою перевірки кредитів є з'ясування відповідності використання коштів цілям, що передбачені кредитним договором, реальних надходжень матеріальних цінностей, які заплановано придбати за кредитні кошти, намірів позичальника щодо покриття боргів за кредитні кошти. За потребою проводяться перевірки на місці фінансово-розрахункових документів, бухгалтерських і статистичних матеріалів, використання позичальником власних коштів та інших питань, зазначених у кредитному договорі.

У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

Системи контролю за кредитними операціями повинна включати процедури виявлення сигналів можливої несплати і міри реагування на цю небезпеку вже в процесі виконання кредитної угоди. Насторожуючи ознаки можуть виявлятися при спостереженні за веденням справ клієнта або в ході взаємин з ним банка або становиться очевидними з аналізу фінансової і іншої документації або пояснювальної інформації, наданої клієнтом. Проте моніторинг ризику і чинників, що обумовлюють його, зрозуміло, не зводиться лише до спостережень за діями (чи бездіяльністю) позичальника. Не менш важливі є процеси, що відбуваються в його зовнішньому та внутрішньому господарському середовищі, зокрема, в тій галузі або підгалузі, де складається основний об'єм господарської діяльності позичальника. Банк повинен оцінювати здатність клієнта підготуватися до можливих змін і вжити попереджувальні заходи: зміна стилю управління, плинність кадрового складу, ризиковане впровадження на нові ринки - усе це частенько (хоча і не завжди) є показником можливих проблем в майбутньому. Якщо банк прагне до контролю за веденням справ позичальника, то він повинен стати деякою "тінню компанії" і, отже, нести певну частку юридичної відповідальності за управління справами цієї компанії. По суті, надання кредиту у рамках пакету заходів сприяння цьому позичальнику є найважливішим чинником істотного зниження ризику банківського кредитування (особливо кредитування інвестиційного характеру). За фізичними особами на цьому етапі можуть проводитися співбесіди у режимі телефонного зв'язку за яким банк з'ясовує планові платежі по кредиту, потім перевіряється фактичний стан оплати кредиту, за яким робиться висновок щодо ділової та фінансової репутації позичальника, а також у разі не оплати банк здійснює певні заходи у виді нарахування пені, штрафів тим самим банк в межах кредитних відносин забезпечує реалізацію заходів, що забезпечують підвищення ступеня готовності позичальника виконувати зобов'язання за кредитною угодою. Банк повинен вести картки контролю за виконанням умов кредитного договору, матеріали перевірок забезпечення, протоколи зустрічей в яких зазначаються певні вищевикладені моменти. Найбільше інструментів контролю застосовуються на цьому етапі це і аудит (визначення ефективності кредитування об'єкта, достовірності обліку й звітності), перевірка стану та об'єкта застави, перевірка поточного рахунку клієнта. Основним інструментом є моніторинг.

На підсумковому етапі - етапі погашення кредиту банк відслідковує фактичну сплату за основним боргом. На цьому етапі є два сценарії : перший передбачає повний розрахунок клієнта своїх зобов'язань перед банком, другий передбачає появу проблемного кредиту у зв'язку з дією фінансових та не фінансових чинників, перелік яких можливо побачити у додатку И. Для фізичних осіб характерними факторами, що можуть призвести до появи проблемного кредиту є:

ѕ несвоєчасне виконання зобов'язань по позичці.

ѕ втрата взаєморозуміння з клієнтом.

ѕ не надаються нові дані для актуалізації рахунку фінансового стану, виникають проблеми з перевіркою заставленого майна.

ѕ погіршується становище в економіці галузі, де зосереджені джерела доходів позичальника, як фізичної особи.

ѕ хвороба (смерть) керівників підприємства, де працює позичальник.

ѕ негативні зміни у поведінці, наприклад надмірна віддаленість від справ підприємства, надмірні витрати, подружні проблеми (включаючи розлучення), алкоголізм, схильність до азартних ігор.

ѕ несподівані запити на представлення кредитів на необґрунтовані цілі.

ѕ зміни у зовнішньому вигляді і іміджі клієнта.

ѕ розслідування, що проводяться податковими органами, по відношенню до клієнта чи підприємству з основним місцем роботи клієнта.

ѕ повторні проблеми, які були успішно вирішені [36,33].

Банк у другому випадку використовує арсенал методів, щодо виявлення причин не сплати боргу та розробки заходів, щодо його оплати. Ця робота складається з таких етапів:

ѕ профілактичні заходи щодо запобігання проблемних кредитів (аналіз ступеня ризику);

ѕ аналіз кредитного портфеля та раннє виявлення кредитів, які можуть перейти до категорії проблемних, тобто аналіз факторів, які
спричиняють проблемні кредити;

ѕ розробка комплексу заходів щодо погашення проблемних кредитів;

ѕ розробка механізму стягнення заборгованості.

Шляхами подолання проблемних кредитів можуть бути: скорочення видатків; прискорення реалізації продукції; реалізація надлишків товарно -матеріальних цінностей; збільшення інших надходжень; стягнення дебіторської заборгованості; стягнення коштів за рахунок коштів на невідкладні потреби; використання забезпечення, а також реструктуризація кредитної заборгованості [43].

Реструктуризація включає: укладення спільної угоди, яка передбачає припинення нерентабельних видів діяльності, жорстку систему контролю за запасами,скорочення кількості працюючих, зміну структури та асортименту
продукції, пошук нових акціонерів, участь працівника банку в
управління виробництвом, розробку схеми діяльності позичальника із залученням підприємств, які зацікавлені у співпраці з позичальником; укладення угоди про пролонгацію; утримання додаткового забезпечення; передача майна позичальника чи третьої особи банку до моменту
повернення кредиту і виплати процентів за ним; надання нового кредиту для погашення заборгованості. Також реструктуризація включає:

ѕ уступка права вимоги (продаж банком заборгованості новому кредитору);

ѕ переведення боргу (оформлення трьохстороннього договору між
первинним і новим боржником та банком);

ѕ заміна проблемної заборгованості на вексельні зобов'язання трьох
сторін (погашення заборгованості здійснюється шляхом придбання
векселів, платниками за якими є дебітори позичальника);

ѕ погашення заборгованості за рахунок кредитування дебіторів позичальника [6].

Якщо банк переконаний, що реабілітація угоди недоцільна, він починає процедуру ліквідації кредиту, яка передбачає:

ѕ реалізацію забезпечення: якщо боржник згодний, забезпечення реалізується боржником або банком, якщо не згодний відбувається
примусове стягнення через суд, яке передбачає продаж забезпечення на аукціоні;

ѕ погашення боргу третіми особами - гарантом, поручителем, страховою компанією;

ѕ передачу справи до суду [47].

Якщо повернути кредит неможливо, він списується за рахунок створених резервів на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями. Загалом банками та іншими організаціями розробляються певні схеми - методики щодо проведення кредитного моніторингу. У ході підсумкового контролю банк використовує інструменти, такі як: аудит кредитної справи, моніторинг у разі виявлення певних проблем з поверненням кредиту, перевірка повноти сплачених відсотків за кредитом та самої суми кредиту.

Прикладом алгоритму здійснення контролю для юридичної особи наведено у додатку Н.

Отже, кредитний контроль посідає важливе місце в системі управління кредитним ризиком банк у щодо позичальника, який передбачає ретроспективний аналіз кредитної діяльності банку, дозволяє виявити недоліки, розробити рекомендації та оптимізувати систему управління кредитним ризиком в майбутньому. Він включає в себе нагляд за правильністю оформлення документів, цільовим використанням кредиту, погашенням кредиту, схоронністю заставленого майна, змінами у фінансовому стані позичальника. Існуюча процедура проведення кредитного моніторингу в банках України має ряд недоліків. Це зумовлено тим, що кредитний моніторинг у більшості випадків проводиться формально, поверхово, не має комплексного характеру і, як наслідок, не виконуються його основні завдання та функції. Особливо це проявляється на стадії повернення кредиту. Тому потрібно удосконалювати методику щодо виявлення проблемних кредитів.

Висновки до розділу 2

У ході дослідження нами було проведений аналіз механізму управління індивідуальним кредитним ризиком банку та зроблені наступні висновки.

У організаційному забезпеченні основну роль грають взаємовідносини між керівниками та працівниками різних рівнів. Представлене організаційне забезпечення безумовне не є повним, оскільки залежить від організаційної структури банку та побудови системи ризик - менеджменту у банку. Основну функцію щодо управління індивідуальним кредитним ризиком приймають на себе: загальні збори акціонерів як головний орган який затверджує кредитну політику банку на ринку, спостережна рада, яка є наглядовим органом, що здійснює нагляд за законністю та обґрунтованістю прийнятих рішень. Правління банку взаємодіє з Спостережною Радою з питань ризик-менеджменту, виходячи із загальноприйнятих принципів корпоративного управління та процедур. Правління банку у частині звітування перед спостережною радою повинна надавати своєчасні, точні та повні звіти щодо управління значними ризиками (у т.ч. і кредитними) і щодо процедур та засобів контролю для управління цими ризиками, а також інформувати членів спостережної ради про будь-які виявлені факти конфлікту інтересів. Кредитні комітети визначають процедури, методики, стандарти та інструкції щодо практики управління кредитним ризиком, оцінки забезпечення з наданих кредитів, встановлює політику в галузі роботи з проблемними активами. Роль комітету по управлінні активами та пасивами банку зводиться до контролю меж допустимого рівня ризику, а також вживає оперативних заходів з керування активами та пасивами банку.

Керівний склад на місцях повинен підтримувати стратегію, напрямки діяльності розвитку банку, яка затверджені загальними зборами акціонерів. Здійснювати контроль за формування та використанням резервів і повідомляти кредитний комітет банку щомісячно про зміни цього резерву, та зміну стану кредиту з точки зору його ризиковості. Також у банку створюється підрозділи з ризик - менеджменту. Повна структурна та фінансова незалежність служби ризик-менеджменту в організаційній системі банку створює об'єктивний процес управління ризиками.

Нормативне та інформаційне забезпечення висвітлює основні моменти щодо методики управління індивідуальним кредитним ризиком банку його оцінки та контролю. Документи щодо інформаційного забезпечення є основними складовими при оцінці кредитоспроможності клієнта, а також грають високу роль у системі контролю індивідуальним кредитним ризиком банку. Документи нормативного плану мають на меті установити певні процедури та методики щодо здійснення банками управління індивідуальним кредитним ризиком у широкому розумінні. Це у певному плані є «правила гри» для банку при здійсненні кредитування фізичних чи юридичних осіб.

Оцінка індивідуального кредитного ризику зводиться до оцінки кредитоспроможності клієнта. Найбільш вживаними моделями оцінки кредитоспроможності клієнта у світі є моделі комплексного та класифікаційного аналізу. Основна ціль моделей класифікаційного аналізу зводиться до створення, завдяки напрацьованим даним, стандартних підходів для об'єктивної характеристики позичальників, пошуку кількісних критеріїв для поділу майбутніх клієнтів на основі наданих ними матеріалів на надійних і ненадійних, тобто таких, які підпадають під ризик банкрутства, й тих, для кого загроза банкрутства малоймовірна, тому недоліком є саме репрезентативність цієї вибірки позичальників, яка має змінний характер, що завдяки зміни економічного середовища теж змінюється. У наш час все більшу увагу приділяють моделям комплексного аналізу, а також оцінці кредитоспроможності на основі певних моделей математичного моделювання., хоча вони теж мають свої недоліки.

Для зниження ймовірності настання індивідуального кредитного ризику та втрат при його настанні банки використовують до подійні та після подійні інструменти. Зокрема такими інструментами є: власне неустойка, використання процентної ставки, заходи, що забезпечують підвищення фінансових можливостей позичальника, страхування, лімітування, використання забезпечення та інше. Банки у практиці використовують широкий перелік цих інструментів.

Банк здійснює контроль за виконанням вимог кредитного договору, цільовим та ефективним використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням. Саме не дотримання основних принципів кредитування стають причиною настання проблемних кредитів. Протягом усього періоду користування кредитом банк підтримує ділові контакти з позичальником, зобовязаний проводити перевірку стану збереження заставленого майна оцінювати його кредитоспроможність. Також проводяться перевірки на місці фінансово-розрахункових документів, бухгалтерських і статистичних матеріалів, використання позичальником власних коштів та інших питань, зазначених у кредитному договорі. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитні відносини, що є підставою для стягнення позики в межах зобовязань позичальника за кредитним договором.

Саме ризики управління у частині зловживання службовим становищем працівників кредитного відділу, юридичні ризики при оформленні документів, кредитування інсайдерів, помилкова оцінка ризиків, недотримання основних принципів кредитування та відсутність системи адекватного контролю стають факторами настання проблемних кредитів, та збільшують втрати банку.

Тому важливо удосконалювати систему контролю за кредитними операціями на всіх рівнях, а також удосконалювати певні методики, щодо усунення проблемної заборгованості у банках.

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИМ КРЕДИТНИМ РИЗИКОМ БАНКУ

3.1 Застосування теорії рефлекторності для забезпечення мінімізації індивідуального кредитного ризику банку

Ризик і бізнес - це два нероздільні поняття, уникнути кредитного ризику не можна, його можна тільки мінімізувати. Тільки завдяки комплексному підходу до рішення проблем безпеки і правильного поєднання різних її складових можна почувати себе у безпеці.

Для досягнення мінімізації кредитних ризиків використовується великий арсенал методів, що включає формальні, напівформальні і неформальні процедури оцінки кредитних ризиків. Хоча сучасний методичний інструментарій спрямований на полегшення ухвалення кредитних рішень, він далеко не ідеальний і у ряді випадків може навіть дезорієнтувати банківських фахівців. Аналогічна ситуація характерна і для самого механізму усунення ризиків, також заснованого на детальних розрахунках, схеми яких можуть містити методологічні вади [8].

Одним з класичних способів мінімізації кредитних ризиків є внесення позичальником забезпечення. Проте такий шлях не гарантує успіху кредитній політиці банку. Однією з причин цього є та, що виникає при управлінні кредитними рисками взаємозв'язок рефлексії між позикою і забезпечення. Уперше цей ефект був системно проаналізований Дж. Соросом в якості окремого випадку його загальної теорії рефлекторності [22]. Розкриємо суть цієї теорії стосовно процесу управління кредитними рисками.

Між кредитом і забезпеченням існують прямі і зворотні зв'язки. При цьому забезпечення слід трактувати максимально широко - як щось, що визначає кредитоспроможність боржника незалежно від того, передається воно насправді в заставу або ні. Забезпечення може виступати або власність, або очікуваний в майбутньому приплив доходу, тобто те, що позикодавець вважає таким, що має цінність. Основна складність при визначенні істинної вартості забезпечення полягає в тому, що його ринкова ціна є плаваючою величиною і залежить від фази економічного циклу. Так, сильна економіка з високою кредитною активністю, як правило, піднімає оцінки активів і збільшує об'єми прибутків, що надходять, та які слугують для визначення кредитоспроможності позичальника; на траєкторії економічного спаду цінність заставних активів нестримно падає.

Таким чином, для адекватної оцінки вартості забезпечення необхідно враховувати майбутню динаміку народногосподарської кон'юнктури, тобто ухвалення мікроекономічних рішень залежить від макроекономічної ситуації. Це зумовлює необхідність проведення кредитними інститутами макроекономічних прогнозів для розробки ефективної кредитної політики.

Зрозуміло, що видача кредиту на піку кредитного циклу під забезпечення, оцінюваного за ціною цього періоду, і його погашення за допомогою реалізації забезпечення в період депресії призводять до фінансових втрат кредитного інституту (схематично це показано на рисунку 3.1). При подібних систематичних помилках відносно платоспроможності своїх клієнтів банк може стати проблемним або взагалі зазнати дефолту навіть при незначних кон'юнктурних спадах. В зв'язку з цим виникає досить складне завдання за визначенням кредитором терміну, на який доцільно видавати кредит. Цей період має бути вибраний так, щоб ціна забезпечення на момент погашення кредиту не була занадто низькою, інакше ризик неповернення кредиту різко зростає (саме такий випадок показаний на рисунку 3.1). Проблема визначення оптимального терміну кредитування особливо загострюється в умовах високої інфляції, оскільки сильне незаплановане зростання цін може повністю "з'їсти" відсоток за кредит, що рівнозначно фінансовим втратам банку [9,22].

Проте навіть при усвідомленні необхідності ефекту рефлективності (рефлекторності) в ланцюжку "кредит-забезпечення" повністю усунути фінансові ризики при кредитуванні не вдається.

Рисунок 3.1 - Схема кредитного циклу та динаміки ціни забезпечення

Це пов'язано з наступними проблемами, з якими стикаються банківські аналітики:

ѕ складністю прогнозування ціни забезпечення, оскільки для цього потрібне ідеальне знання розвитку відповідного грошового, товарного інших ринків (у ряді випадків в якості забезпечення може використовуватися портфель цінних паперів, що припускає роботу банківських аналітиків на фондовому ринку для вивчення і прогнозування динаміки котирувань відповідних акцій);

ѕ неможливістю точного прогнозування періодичності кредитно-регуляторного циклу (у ряді випадків не вдається ідентифікувати навіть характер поточної фази [28].

Вирішення проблеми невизначеності ціни забезпечення шляхом відвертого завищення його поточної величини над сумою видаваного кредиту за принципом "гігантське забезпечення під сміхотворний кредит" на перший погляд здається природною, проте на практиці виявляється таким, що слабо реалізовується, оскільки в цьому випадку падає попит на самі кредити, що рівнозначно "урізанню" кредитного ринку і підриванню фінансових позицій банку [8].

Окрім прямого спотворення істинної ціни забезпечення інфляція робить великий вплив на рентабельність, а отже, і на платоспроможність позичальника. Частковим, але дуже важливим випадком такої дії є активні інфляційні податки. Розглянемо цю проблему детальніше.

Якщо підприємство у момент часу t використовує сировину і матеріали y(t) за ціною c(t) для виробництва продукту x(t+h), який реалізується за ціною p(t+h) з тимчасовим лагом h (у місяцях), то відповідно до практики бухгалтерського обліку фактична величина податку на додану вартість J буде дорівнювати :

(3.1)

де r - ставка податку на додану вартість.

Проте істинна величина податку на додану вартість, яка повинна була б вилучатися державою, складає величину

(3.2)

Тоді сума активного інфляційного податку на додану вартість, вираховується як різниця між фактичною величиною та величною податку з урахуванням часового лагу (темпу інфляції) і обчислюватиметься по формулі:

(3.3)

де q - середньомісячний індекс інфляції виробничих витрат підприємства

Величина T показує фінансові втрати, які несе фірма із-за так званої інфляції витрат. Відносна величина активних інфляційних податків (по відношенню до валової вартості початкового періоду) буде дорівнювати:

(3.4)

Що шляхом математичних спрощень перетворюється на наступну формулу:

(3.5)

де b - питома вага матеріальних витрат у валовому випуску продукції фірми [22].

Таким чином, чим більше витратний параметр b, темп інфляції q, виробничо-реалізаційний цикл продукції фірми h і податкові ставки, тим більше уразлива ця фірма в умовах інфляції. Слід зазначити, що при високій інфляції проблема активних інфляційних податків може виступати головним чинником падіння економічної активності юридичних осіб і підривання їх платоспроможності.

Із вищеописаного витікає, що кредитор при фінансуванні того або іншого підприємства повинен враховувати його "інфляційну стійкість" шляхом оцінки його виробничих параметрів, що накладаються на прогнози інфляційних тенденцій. Звідси ясно видно проблеми, з якими стикається банк:

...