Зарубіжний досвід у сфері соціального страхування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зарубіжний досвід у сфері соціального страхування

1. Особливості організації систем соціального страхування за кордоном

Кожна держава формує власну національну систему соціального захисту населення, яка відповідає вимогам і інтересам суспільства та обумовлена комплексом причин соціально-економічного плану, географічними особливостями, культурними та історичними традиціями, формою державного устрою, ступенем розвитку громадянського суспільства, а також моделлю соціальної держави і типом його соціальної політики.

Розрізняють три базові моделі соціального захисту: соціал-демократичну, консервативну (континентальна) і ліберальну (англосаксонська) (рис.1).

Рис. 1. Базові моделі соціального захисту

Різноманітність інститутів, форм і механізмів, що формують національні системи соціального захисту, особливості їх організації і функціонування, дають змогу не лише додатково виділяти такі моделі, як латинська (католицька), рудиментарна (перехідна), патерналістська і ряд інших в основі яких способи організації соціального захисту населення. але і, в певному значенні, вважати, що моделей соціального захисту населення стільки ж, скільки і країн світу.

Соціал-демократична модель соціального захисту.

Особливістю цієї моделі є загальність (універсалізація) соціального захисту населення, як гарантованого права всіх громадян, забезпеченого державою. Модель відрізняється високою роллю держави в усуспільненні доходів і загальнонаціональними соціальними механізмами управління. Держава забезпечує високий рівень якості і загальнодоступність соціальних послуг (зокрема безкоштовне медичне обслуговування, освіта тощо).

Зокрема, скандинавські країни, що використовують цю модель розробляють напрямки і шляхи реалізації соціальної політики, які визначаються політичним союзом робочих партій лівого крила і партій, що представляють інтереси дрібних фермерів. Їх мета - забезпечення державою широкого діапазону соціальних послуг всьому населенню при повній його зайнятості.

Соціал-демократична модель соціальної політики заснована на концепції «солідарності» (соціальний захист - це справа всього суспільства, а не окремо взятих індивідуумів) і «соціального громадянства» (вимога рівності в соціальному захисті вище ліберальної вимоги типу «хай кожен сам піклується про свій добробут і забезпечення»).

Економічна основа цієї моделі - ефективне виробництво, повна зайнятість, сильні об'єднання роботодавців і профспілок, що засновані на договірних відносинах між ними і контролюються державою. Високий рівень перерозподілу суспільного продукту дає змогу дотримуватись соціальної політики через державне фінансування. Цим держава через децентралізоване управління забезпечує реалізацію гарантованих прав і дій соціального захисту та несе відповідальність за активне функціонування різних недержавних соціальних служб.

Податки, в основі яких фіскальна функція, мають непрямий характер, окремі з них пов'язані з роздрібним продажем товарів і послуг населенню. Доходи обкладаються за прогресивною шкалою. При цьому прибуткова прогресія досить істотна. Тому шведські підприємці, щоб уникнути податкової дії, прагнуть зареєструвати свої підприємства в інших країнах, що входять в Європейський Союз.

Соціальний захист країн, що використовують соціально-демократичну модель характеризується наступними принципами: соціальні послуги і сервіс надаються на добровільних засадах; соціальний захист повинен бути безперервним, усестороннім, адекватним соціальним ризикам, охоплювати всі сфери життя людини; соціальний захист має бути гнучким, доступним і здатним вирівнювати соціальні умови для всіх груп населення. Такий підхід допомагає подолати розрив у фізичних та в соціальних можливостях як «слабих» груп, так і всього суспільства. Зокрема, всі повинні мати рівну можливість здобути освіту, кваліфікацію і оплачувану роботу, тобто стати нормальними членами суспільства.

Реалізовуючи базову ідею соціал-демократичної моделі - національну солідарність, уряд не лише забезпечує рівний захист інтересів всіх членів суспільства, але і добивається відносного зниження добробуту окремих груп населення.

Активна пере розподільча політика, зокрема в Скандинавських країнах, які застосовують соціально-демократичну модель сприяла вирішенню проблеми бідності, в той час не змогла цілком вирішити проблеми соціально уразливих груп (інвалідів, дітей, людей похилого віку, безробітних). Як наслідок, принцип забезпечення соціальних прав громадян, рівень витрат на соціальний захист цих країн є досить високим, і, як правило, дає змогу добиватися ефективності саме такої моделі, яку підтримує велике число її прихильників. Модель припускає наявність корпоративної системи соціального захисту в рамках підприємств. Уряд використовує соціальне партнерство як механізм узгодження інтересів найнятих робітників та роботодавців, інструмент регулювання класової боротьби з метою підвищення рівня соціальної захищеності зайнятого населення.

Консервативна (континентальна) модель соціального захисту.

Така модель має ще назву «континентальної», «європейської» відповідно до її геополітичної домінанти. Центральний принцип даної моделі - поєднання можливостей ринку з механізмами солідарного самозахисту (соціальне страхування) під державним наглядом. Із-за прихильності до системи соціального страхування, що організовується і фінансується «соціальними партнерами», як називають в ЄС працівників і роботодавців, консервативна модель базується на принципі досягнень, де праця визначає подальше соціальне забезпечення. Для працівників, які мають статус організованих, у високорентабельних галузях виробництва результат застосування цієї моделі позитивний. Проте існують проблеми з незайнятими верствами населення, оскільки рівень державної підтримки невеликий, а ця частина населення не має права на страхову допомогу. Тому ці категорії населення змушені розраховувати на добродійні організації і соціальну допомогу, яка зазвичай є мізерною. Як наслідок, консервативна модель соціальної політики призводить до появи «подвійного суспільства».

Дана модель припускає розвиток системи допомоги з соціального страхування, диференційованої за видами трудової діяльності. Послуги соціального страхування, що фінансуються в основному за рахунок внесків, розрізняються залежно від приналежності до тієї чи іншої професійної групи.

Консервативна модель на відміну від соціал-демократичної базується на принципі особистої відповідальності кожного члена суспільства за свою долю та стан близьких. Тому при цій моделі самозахист, самозабезпечення відіграють істотну роль. У основі самозахисту лежить трудова діяльність і механізми солідарного самозахисту - соціальне страхування. Система встановлює жорсткий зв'язок між рівнем соціального захисту і успішністю і тривалістю трудової діяльності. Тому вищий рівень соціального захисту (в рамках соціального страхування) може розглядатися як нагорода за працю і свідомість. Країною, де максимально реалізовані принципи консервативної моделі, є Німеччина, яка першою в світі у 80-і роки XIX століття запровадила систему соціального страхування. Найтиповішими формами соціального захисту в Німеччині є страхова допомога через старість, хвороби, втрату працездатності або з безробіття. На регіональному і місцевому рівнях соціальним захистом займаються три основні суб'єкти: національні або місцеві асоціації підприємців, профспілки і держава. Держава забезпечує, в основному, соціальну допомогу, а також соціальне обслуговування сімей, що мають в ній потребу, а також дітей.

Отже, консервативна модель побудована на взаємних зобов'язаннях найнятих робітників і роботодавців на принципі трудової участі (краще забезпечений той, хто більше працює і більше заробляє).

Ліберальна модель соціального захисту.

Ліберальна модель розглядає ринок, як найбільш важливу сферу для організації людських взаємовідносин. Ця модель відрізняється від консервативної, принаймні, з двох причин. У ліберальній моделі по - перше, передбачено соціальне забезпечення за залишковим типом, тобто люди, як правило, повинні бути здатні існувати в суспільстві і без соціального забезпечення. По-друге, уряд несе обмежену, але загальну відповідальність за соціальне забезпечення всіх громадян. Із-за залишкового принципу фінансування реалізація цієї моделі залежить від наявності великого обсягу добровільної і неформальної допомоги. Потрібно відзначити, що ліберальна модель за часів її існування істотно змінилася.

В основі ліберальної моделі у даний час закладено індивідуальний принцип, в основі якого особиста відповідальність кожного члена суспільства за свою долю і долю своєї родини. У даному випадку роль державних структур у безпосередній реалізації соціальної політики мінімізована. Її основними суб'єктами є особистість і різні недержавні організації -- соціально-страхові фонди й асоціації. Фінансову основу соціальних програм складають, у першу чергу, приватні заощадження і приватне страхування в основі яких закладено принцип еквівалентності, відшкодовуваності, а не солідарності. При ліберальній моделі держава бере на себе відповідальність за збереження лише мінімальних доходів громадян і за добробут найменш знедолених прошарків населення, що максимально стимулює створення та розвиток у суспільстві різних форм недержавного соціального страхування і соціальної підтримки, а також різних засобів і способів одержання й підвищення громадянами своїх доходів.

Класичними країнами ліберальної моделі є Великобританія та США. Система соціального забезпечення цих країн базується на двох основних формах: соціальному страхуванні, виплати за яких здійснюють як роботодавці, так і працівники; державній соціальній допомозі за рахунок бюджетів різних рівнів.

Незважаючи на різноманітність моделей соціального захисту у світі, в них є одна спільна риса - це прагнення держави створити такі умови, за яких кожен член суспільства мав би змогу отримати необхідний йому соціальний захист. Інша річ, що досягнення даної мети у різних країнах здійснюється за допомогою різних методів та на основі різних принципів. Тому неможливо виділити найбільш ефективну модель соціального захисту, оскільки кожна країна має свої соціальні, економічні, культурні, історичні та політичні особливості, які безпосередньо впливають на систему соціального захисту, що робить її унікальною для кожної країни.

2. Світовий досвід функціонування пенсійних систем

У світовій практиці використовується, в основному, три встановлені державою пенсійні моделі. Перша -- система з поточною витратою внесків, що надходять до неї (pay-as-you-go PAYG). В ній найпослідовніше здійснюється принцип солідарності поколінь. Ця система має окремі варіанти, які називаються моделями з визначеними заздалегідь розмірами пенсій та розмірами внесків. Прикладом такої моделі є шведська в якій визначені внески з умовно накопичувальними індивідуальними рахунками при поточній витраті внесків, що надходять на ці рахунки. Друга модель -- це чилійська система, так звана модель з визначеними внесками і попередньою капіталізацією обов'язкових внесків. Для неї, на відміну від першої моделі, характерно те що поточні витрати внесків, які надходять на індивідуальні рахунки, не витрачаються на фінансування поточних пенсійних виплат. Це -- винятково накопичувальний варіант. Його відмінною ознакою є недержавне управління індивідуальними рахунками, яке здійснюється приватними компаніями. Третя модель -- австралійський варіант. Це система пенсій, які надає держава за рахунок загальних податків у єдиному для всіх громадян розмірі, в окремих випадках передбачається попередня перевірка потреби в джерелах фінансування пенсій. У пенсійних системах, заснованих на внесках, використовуються дві гіпотетичні моделі побудови пенсійних систем: розподільча (солідарна) і накопичувальна (ощадна). Слід зазначити, що останнім часом на всіх континентах розподільча система мало поширена.

Названі вище моделі пенсійного забезпечення в чистому вигляді практично не застосовуються. Як правило, вони використовуються в різних формах моделей, доповнюючи одна іншу в межах багатоярусної, або багатоукладної пенсійної системи. При аналізі функціонування пенсійних систем у країнах світу можна умовно поділили їх на три групи: до першої слід віднести країни з розвинутою економікою - США, Японія, Канада та країни Західної Європи; до другої - країни, які розпочали перебудову своєї пенсійної системи у 80-х роках ХХ ст. і які зараз досить успішно розвиваються - це країни Латинської Америки; до третьої - країни колишнього соціалістичного табору, тобто країни Східної Європи.

Моделі пенсійного страхування країн з розвинутою економікою є різноманітними. Виділяють три типи систем, які характерні для промислово розвинених країн: „модель соціального страхування Бісмарка” у країнах континентальної Європи на зразок Німеччини; „універсальна соціальна модель для громадян” у скандинавських країнах, таких, як Швеція; англо-американська модель „залишкового добробуту”. Ці три моделі відображають три різних погляди на роль і обов'язки держави перед своїми громадянами щодо соціального забезпечення. Більшість країн Європи (включаючи Німеччину, Францію та Італію) застосовують модель соціального страхування Бісмарка». Головна її особливість полягає в тому, що вона заснована на трансферті доходів, який має замінити людям похилого віку заробіток, отримуваний ними протягом своєї трудової активності.

Функціонування цієї моделі в даний час ускладнюється через низьку економічну активність європейців, зокрема масовим безробіттям, що суттєво скорочує податкову базу держави та надходження в пенсійний фонд - з одного боку, та посилює тягар соціальних затрат - з іншого. Процес старіння населення великими темпами збільшує цей тягар. Так, зокрема у країнах європейського Союзу на кожного пенсіонера старше 65 років припадало працездатних: у 1960 р. - 7,5 чол., 1980 - 5,6; 1990 - 5,4 чол. Передбачається, що до 2020 р. це співвідношення становитиме 3,8, а до середини цього століття - більше За даними демографічних прогнозів, старіння населення особливо прогресуватиме в країнах Західної Європи в наступні чотири десятиліття, наприкінці яких буде досягнуто піку прогресу (табл.1).

Таблиця 1 Проноз демографічного навантаження в країнах Західної Європи

Примітка: *Відношення людей віком понад 65 років до працездатного населення країни віком 15-64 роки, %

Отже, як бачимо кожне десятиліття демографічне навантаження в Європі зростатиме на 10% і на 2050 рік дорівнюватиме в середньому 53%.

Старіння населення викликає зменшення питомої частки працездатного населення, що в будь-якій пенсійній системі призводить до зростання демографічного навантаження, а, отже, і зростання соціальних виплат, які здійснюються країною. Країни Європейського Союзу витрачають на пенсії в середньому 9% ВВП, але цей показник буде зростати. За прогнозами експертів, до 2050 року в більшості країн Західної Європи цей показник становитиме понад 15%.

Надто велике зростання витрат на пенсійне забезпечення спостерігається саме в країнах з „бісмаркською моделлю” соціального страхування. Щоб зрозуміти причини такого зростання пенсійних витрат до ВВП, варто проаналізувати саму пенсійну систему. Прикладом може бути Німеччина, яка перша з європейських країн створила широку систему пенсійного забезпечення і слугувала прикладом для більшості країн континентальної Європи.

Пенсійне забезпечення населення в Німеччині здійснюється за різними програмами: державним обов'язковим, додатковим, виробничим за якими керівники сплачують соціальні страхові внески та приватним. Державна пенсійна система по старості передбачена законом має обов'язковий і страховий характер та побудована за принципом перерозподілу доходів. Вона утворює перший рівень соціального забезпечення і складається з багатьох режимів з урахуванням контингенту охоплених осіб. Приватна пенсійна система по старості є додатковим джерелом і має добровільний характер. Крім того, третім рівнем пенсійного забезпечення є індивідуальні рахунки заощаджень по старості.

Пенсійне забезпечення працюючих у Німеччині зайнятих у сільському господарстві здійснюється незалежно від пенсійного забезпечення робітників і службовців. У межах соціальної реформи 1957 року набуло чинності законодавче регулювання допомоги по старості для селян. На відміну від пенсій з державного соціального страхування, допомога селянам у старості не передбачала їх повного утримання. До середини 90-х років розмір пенсій селян дорівнював 625 німецьких марок. Грошові кошти для допомоги в старості селянам складаються з рівних відрахувань сільськогосподарських підприємців загального страхування і федеральних засобів. Проте для селян, в яких сільськогосподарське виробництво не є основним джерелом доходу, такі відрахування не обов'язкові. Тому в 1989 році з 662 тис. власників селянських дворів лише 448 тис. або 68% здійснювали внески в систему допомоги селянам по старості.

Принцип фінансування, що використовується у встановленому законом пенсійному страхуванні, - це чисто розподільча система фінансування. Основна частина витрат покривається за рахунок страхових внесків (близько 80% надходжень), інші 20% - за рахунок державних дотацій. В Німеччині встановлені єдині розміри страхових внесків з таким розрахунком, щоб доходи від їх надходження в поєднанні з доходами від інших джерел покривали необхідний обсяг витрат, передбачених бюджетом планового фінансового періоду, а також для формування резервного фонду.

Слід зазначити, що в цій країні основну частину пенсії особа отримує з розподільчої і лише незначну з інших рівнів пенсійної системи. У середньому пенсія, яку отримує особа з розподільчої системи, складає 70% чистої середньої зарплати, а додаткової пенсії - 25-40% державної пенсії. Отже, частка приватних пенсійних систем у Німеччині невелика.

Таким чином, пенсійна система Німеччини залежна від демографічних процесів, які відбуваються в країні. За прогнозами експертів, якщо не змінювати пенсійну систему для збереження поточного рівня державних пенсійних виплат, соціальний податок доведеться підвищити до 32%. З метою зміцнення фінансової стійкості пенсійної системи і збереження достатнього рівня забезпечення людей пенсійного віку в Німеччині з 2002 року почала діяти нова пенсійна система. Пенсійна реформа значною мірою зберігає поки що перерозподільчу систему. Однак, для підтримання її чинності було змінено ряд принципів, в результаті яких держава одночасно з підприємствами формують систему пенсійного страхування, здатного забезпечити існування людей похилого віку в старості. Система державного пенсійного страхування продовжує залишатися важливим джерелом забезпечення старості, але послуги професійної системи забезпечення старості (2 рівень) і приватної системи страхування (3 рівень) в майбутньому повинні набувати більшої ваги, щоб в старості зберегти достатній рівень життя. Другий і третій рівні забезпечення старості частково засновані на функції системи державного пенсійного страхування.

Пенсійна реформа сприяє оптимальному поєднанню пайового відрахування з додатковим самозабезпеченням в старості, при якому у виграші опиняться всі верстви населення. Мова, йде не про поступову заміну чинної системи обов'язкового пенсійного страхування, а про підвищення частки самозабезпечення в загальній сумі доходів пенсіонерів.

У 2001 році урядом Німеччини був схвалений план державного стимулювання (на що передбачено виділити декілька мільярдів євро за рахунок федерального бюджету) додаткової приватної пенсії і прийнятий Закон про визнання власності на житло перед умовою забезпечення старості. В цей час були покращенні умови виплати пенсій за умови втрати годувальника вдовам (вдівцям), що мають дітей. За оцінками експертів ставка страхового пенсійного внеску в 2030 році зросте на 1,5-2,0 відсоткових пункти і складе 21,8% заробітної плати. Таке її зростання пояснюється застосуванням державних заходів щодо скорочення безробіття (з 9 до 2%) та використання іммігрантів для заповнення вакансій на ринку праці.

Таким чином, можна стверджувати, що Німеччина вибрала переважно еволюційний шлях розвитку пенсійного страхування - поліпшення чинної пенсійної системи. Принцип перерозподілу збережений як надійна і перевірена основа, що пристосована до німецьких умов.

У Німеччині є окрема система пенсійного страхування для сільськогосподарських виробників, хоча в майбутньому передбачається перехід їх до загальнодержавної системи пенсійного страхування.

Такі ж проблеми з фінансуванням пенсійної системи спостерігаються і в інших країнах, чиї пенсійні системи побудовані на зразок «моделі соціального страхування Бісмарка», де головну роль відіграє державне обов'язкове пенсійне страхування, що ґрунтуються на принципах перерозподілу та солідарності поколінь. Проблеми пенсійної системи цих країн пов'язані з функціонуванням підсистеми першого типу, яка базується на страхових внесках. В більшості випадків пенсійна система базується на принципі перерозподілу доходів за яких соціальні внески і податки, зібрані протягом року, використовуються для виплати пенсій в цьому ж році. На відміну від Німеччини, у Франції та Італії приватні пенсійні фонди не відіграють великої ролі охоплюючи приблизно 4-7% населення. Більше того, фінансовий стан у Франції буде в подальшому погіршуватися, оскільки норма заміщення пенсійними виплатами у Франції набагато більша ніж в інших розвинених країнах і становить 78% для чоловіків і 72% для жінок. Така пенсійна система Франції отримала назву „соціал-демократичного шедевру”. Усі ці заходи призвели до того, що на початок 90-х років рівень життя пенсіонерів Франції зріс за останні 15-20 років і зрівнявся з доходами працюючих. Поряд з такою позитивною тенденцією у Франції спостерігається невпинне зростання дефіциту пенсійного фонду, який покривається за рахунок держави. Для збереження такого рівня пенсій у Франції слід збільшити внески до обов'язкового пенсійного страхування у 2015 році до 27-30%, а в 2040 році - до 35-42% .

У Франції як і в Німеччині існує окрема пенсійна схема для сільськогосподарських товаровиробників. Закон від 17 січня 1948 року закріпив створення окремих пенсійних схем для фермерів, ремісників і власників дрібних підприємств. У Франції розпочали пенсійну реформу, але, на відміну від Німеччини, вона ускладнюється наявністю у країні майже 500 пенсійних режимів і небажанням суспільства зменшувати розмір заміщення пенсій і підвищувати пенсійний вік, як того вимагає реформа.

Аналогічні процеси відбуваються і в Італії. Пенсійна система цієї країни та притаманні їй проблеми аналогічні французьким. Зокрема, це велика норма заміщення пенсій (максимальний розмір заміщення може становити 100% від заробітку), і наявність багатьох пенсійних режимів, великий дефіцит пенсійного фонду.

Отже, проаналізувавши пенсійні моделі тих країн, які побудували їх на „моделі соціального страхування Бісмарка”, можна визначити основні їх позитивні та негативні сторони. Особливістю цих пенсійних систем є те, що головну роль в них відіграє державне обов'язкове пенсійне страхування, яке базується на принципах перерозподілу та солідарності поколінь. Дана система забезпечує приблизно 70-80% основної пенсії. Приватні пенсійні системи не відіграють важливої ролі й перебувають нині на стадії становлення. У всіх країнах наявний високий коефіцієнт заміщення заробітної плати пенсією, який коливається в межах 60-80%. Це, з одного боку, є позитивною стороною даної моделі, оскільки забезпечує високий рівень життя людям похилого віку, з другого боку - такий високий коефіцієнт заміщення призводить до виникнення дефіциту в пенсійних системах цих країн і виникнення проблем у майбутньому. В цих країнах створені окремі схеми пенсійного забезпечення для сільськогосподарських працівників, які фінансуються як за рахунок внесків самих працівників, так і державних коштів. Проте в майбутньому планується їх перехід у загальну систему пенсійного страхування.

Принципово іншою є англо-американська модель пенсійного страхування. Пенсійні системи США і Великобританії хоча і мають спільні риси, проте побудовані за різними принципами та роллю державної та приватної пенсійної системи. Тому розглянемо коротко їх характеристики.

Великобританія є прикладом країни, де державна пенсія ніколи не розглядалася як достатнє джерело коштів для старшого покоління, а скоріше, як основа, та одна із важливих складових частин доходів пенсіонера. Завдяки цьому Великобританія, згідно з дослідженнями Європейської комісії, - єдина країна Західної Європи чия пенсійна система з фінансової точки зору є і залишається платоспроможною і в цьому столітті, із-за значного накопичувального елементу.

Для державної пенсійної системи Великобританії по старості характерна двоярусна структура. Перший ярус утворюють два види пенсій, заснованих на виплачених внесках. По-перше, це універсальна, обов'язкова, національна пенсія по старості. У 1990 році її розмір для однієї особи складав 46,9 ф. ст. у тиждень, а для сімейної пари - 75,1 ф. ст. У 2000 році середній розмір державної пенсії по старості одинокого пенсіонера, який сплачував страхові внески, дорівнював 67,5 ф. ст. у тиждень, сімейної пари - 107,9 ф. ст. - відповідно 16 і 26% від рівня середньої заробітної плати в країні. По-друге, це додаткова пенсія, яка запроваджена в 1978 році й розрахована на основі стажу роботи та отриманої заробітної плати за відповідний період.

Додаткова пенсійна система має три варіанти, це дає змогу працівникові самостійно вибирати пенсійну програму. Починаючи з 1975 року, існує додаткова державна пенсійна схема SERPS (State Earnings Related Pension Scheme). Відповідно до схеми схемі SERPS працівник може надати перевагу професіональному пенсійному плану відповідно до спеціальності. З 1988 року став можливим перехід від SERPS до індивідуального пенсійного плану. У країні функціонують понад 100 тис. програм професіональної пенсії, які охоплюють близько 50% працівників. Активи всіх приватних пенсійних фондів оцінюються у 600 млрд.ф.ст., з яких виплачують 7 млн. пенсій.

Два рівні пенсійної системи фінансуються за рахунок роботодавців і працівників. Працівники з мінімальним рівнем доходу сплачують 2%, а всі інші - 9%. Роботодавці за працівників з мінімальним доходом сплачують від 5% 10,45% від доходу працюючого. Великобританія - одна з небагатьох країн, де другий рівень є обов'язковим для всіх зайнятих. Близько 70% від усього обсягу пенсій, які виплачують у Великобританії, припадає на недержавні виплати. Уряд Великобританії заохочує діяльність приватних пенсійних фондів і ощадних кас. Станом на 1995 рік ними було охоплено 86% чоловіків і 77% жінок, зайнятих повний робочий день у сфері найманої праці та самостійної зайнятості. Це дає змогу їм акумулювати значні грошові кошти та впливати на ринок інвестицій. У 2001 році загальна сума коштів таких фондів становила 830 млрд. ф. ст. (1,4 трлн. дол.) - більше, ніж у пенсійних фондах інших європейських країнах.

Враховуючи фінансову стійкість пенсійної системи та високий рівень розвитку приватних пенсійних систем пенсійне страхування Великобританії є одним із найдосконаліших у світі. Це доводять аналітичні матеріали банку Merrill Lynch, який на початку 2001 року опублікував свій аналітичний продукт під назвою Pension Reform Barometr, стосовно порівняльних характеристик пенсійних систем 15 європейських країн. Оцінка здійснювалася за 9 критеріями.

Відповідно до цього дослідження Великобританія посідає 2 місце, випереджаючи Італію (5-те), Німеччину (9-те) та Францію (11-те).

До негативних сторін британської системи слід віднести недостатній рівень пенсійного забезпечення всього населення, а також залежність пенсійних виплат у майбутньому від економічного впливу як країни, так і світу: зокрема, зміни інвестиційного доходу, інфляції, темпів економічного зростання тощо.

Пенсійна система США має багато схожих рис із пенсійною системою Великобританії, але водночас характеризується певними особливостями. Вона складається з двох комплексів: державної страхової обов'язкової пенсійної програми для працівників приватного сектору у поєднання із службами „Медікер”; мережі приватних добровільних пенсійних фондів і фондів (власних рахунків) інвестування власних заощаджень. Державне пенсійне забезпечення США є найбільшою солідарною системою у світі. У 2000 році пенсійна система охоплювала 153,7 млн. застрахованих платників внесків і 42,5 млн. одержувачів пенсій.

Пенсійне забезпечення США здійснюється на федеральному рівні за принципами соціальної достатності, які означають, що пенсії та допомоги утворюють конкретні стандарти рівня життя всім застрахованим незалежно від їх заробітку, і реалізуються через федеральну систему пенсійного страхування, яка передбачає забезпечення по старості, інвалідності та у разі втрати годувальника, а також оплату в певних межах вартості медичного обслуговування інвалідів. І хоча в США солідарна пенсійна система не відіграє такої важливої ролі у забезпеченні людей похилого віку, як у країнах Європи, все ж приклад США підтверджує важливість солідарної системи для досягнення мети боротьби із бідністю. Завдяки державній програмі соціального забезпечення впродовж останніх сорока років вдалося втричі скоротити бідність серед населення похилого віку - від 35,2% у 1959 р. до 10,5% у 1998 р. У 1999 році середній розмір пенсії за віком на 20% перевищував межу бідності для одинокої особи пенсійного віку - 7990дол. на рік.

Проте найбільшого широкого поширення в США набули форми приватного страхування. Дедалі більша кількість американців забезпечує собі не одну, а три пенсії: державну, приватну колективну за місцем роботи і приватну індивідуальну, шляхом відкриття власних пенсійних рахунків. Загалом загальні активи приватних систем пенсійного забезпечення у відсотках до ВНП зросли за період з 1970 по 1988 роки від 14,7% до 38,5% . У 1986 р. вартість пенсійних активів становила половину від загальної кількості акціонерного капіталу всіх корпорацій, а в 1988 році пенсійні фонди утримували понад 1,7 трлн. дол. до всіх активів. У 1984 році пенсійні фонди США забезпечили понад 1/3 від обсягу капітального фінансування. Отже, нині фінансовий стан державного пенсійного забезпечення США не викликає занепокоєння. Так, у 1999 році до пенсійної системи надійшло внесків на загальну суму 460 млрд. дол. При цьому профіцит пенсійної системи становив 74 млрд. дол.

На відміну від Великобританії, США в майбутньому можуть мати значні труднощі в фінансуванні державної пенсійної системи. Внаслідок виходу на пенсію 70 млн. громадян, народжених під час повоєнного „бебі-буму”, вже через 15 років пенсійні виплати перевищували податкові надходження. Якщо на початок 80-х років на 100 платників податків припадало 30 отримувачів, то у 2025 році вже 5 Резерв, що є в наявності може до 2018 року становити близько 1,3 трлн. дол., до 2035 року може зникнути.

Загалом англо-американська модель пенсійного страхування має ряд переваг порівняно з моделлю „соціального забезпечення Бісмарка”. По-перше, обов'язкове державне пенсійне страхування не відіграє такої важливої ролі, як у країнах континентальної Європи. Передусім воно надає соціальну допомогу найбільш незахищеним верствам населення, а населення з високими доходами самостійно може турбуватися про свої пенсії. Це позитивно впливатиме на фінансову стійкість пенсійних систем у цих країнах в майбутньому, адже вони менш залежні від тих демографічних змін, що відбуваються у світі. По-друге, в даних країнах поширення набули приватні пенсійні системи, що не лише підвищують фінансову стійкість національної системи пенсійного забезпечення, а й слугують потужним джерелом інвестицій в економіку країни.

Слід зазначити що в цих країнах відсутні окремі схеми пенсійного страхування для сільського населення і вони включені в загальнодержавні системи пенсійного страхування. Водночас дані країни продовжують вести пошуки удосконалення своїх пенсійних систем. Це ще раз підтверджує важливість пенсійного забезпечення людей похилого віку в світовому масштабі, яке не оминуло жодної країни світу і залишається однією з вагомих проблем людства в цьому столітті.

Третя модель пенсійного забезпечення, яка використовується в розвинутих країнах - „універсальна соціальна модель для громадян”. Вона розповсюджена в що існує в скандинавських країнах. Найбільш вдалою із соціальної та економічної точки зору є пенсійна система Швеції. На початку 90-х років ХХ століття, як і більшість країн, що мали солідарну пенсійну систему, в пенсійній системі Швеції намітилися проблеми щодо фінансування пенсій. Дебати про майбутню фінансову ситуацію в пенсійній системі розпочалися вже із середини 80-х років, коли уряд Швеції створив спеціальну комісію з вивчення даної проблеми. Після багатьох дебатів парламент затвердив нову пенсійну систему, яка почала діяти з січня 1999 року.

Згідно з новим законодавством усі громадяни країни, які народилися після 1953 року, були включені в нову пенсійну систему, що складається з трьох рівнів - розподільчого, накопичувального і добровільного. За структурою і характером шведська пенсійна система дуже схожа на ту, яка нині запроваджується в Україні. Проте існують певні відмінності. Так, у Швеції ставка пенсійних відрахувань майже на 15% менша, ніж в Україні, де роботодавець відраховує в Пенсійний фонд приблизно 33,2% від фонду заробітної плати, а в Швеції - лише 18,5%. З них 16% спрямовується на формування розподільчої пенсії, решта 2,5% - на накопичувальний рахунок. Мінімальну пенсію шведський пенсіонер одержує в розмірі, еквівалентному 800 доларів США. Крім того, йому видаються цільові засоби для оплати житла, а багато працюючих громадян можуть розраховувати на так звані службові добавки до пенсії, що виплачують їм підприємства.

Перехід на нову пенсійну систему буде здійснюватися поступово. Цілком її дія поширюється на працівників 1954 року народження і молодше. Ті, хто народилися у 1938 році, будуть отримувати 20% пенсії з нової системи і 80% - зі старої. Пропорція змінюється щорічно з шагом 5 %. Разом з реформуванням державної пенсійної системи у Швеції стимулюють розвиток і приватної пенсійної системи. На початок 2002 року у цій країні налічувалося приблизно 600 приватних пенсійних фондів, а частка охоплення приватною пенсійною системою населення становила 12%.

Головною особливістю пенсійної системи Швеції є те, що в цій країні пенсійне забезпечення розглядається не як один із видів соціальної допомоги, а як відкладена винагорода за виконану в трудовий період роботу. Метою виплати національної пенсії є підтримка того рівня життя пенсіонера, який був досягнутий в період його економічної активності.

Сучасна пенсійна система Швеції може бути прикладом для більшості країн світу, які реформують свої пенсійні системи, оскільки їм вдалося мінімізувати негативні наслідки від проведення реформи і максимально ефективно змінити свою пенсійну систему відповідно до процесів, які відбуваються у світі, забезпечивши фінансову стійкість у майбутньому.

Аналіз пенсійних систем розвинених країн свідчить, що всі вони мають розвинені системи пенсійного забезпечення людей похилого віку. Найбільш прийнятними як з фінансової, так і соціальної точки зору, є пенсійні системи Великобританії та Швеції. Саме ці пенсійні системи, їх характеристики, механізми фінансового забезпечення, правовий захист усіх учасників можуть стати прикладом для України в умовах розбудови нової пенсійної системи. Слід зазначити, що проаналізовані країни більшою мірою спираються на державне пенсійне страхування, за винятком Великобританії та США, тому доцільно буде проаналізувати пенсійні системи тих країн, в основу яких покладено переважно приватні пенсійні системи - це країни Латинської Америки.

У 80-90-тих роках минулого століття з усіх регіонів світу від Латинської Америки найменше можна було очікувати розроблення і реалізації великомасштабної пенсійної реформи. На відміну від інших регіонів, що мали старіюче населення і встановлені системи пенсійного забезпечення, у більшості країн Латинської Америки демографічна криза була відсутня. Так, якщо в більшості країн Європи демографічне навантаження становило більше 20%, то в країнах Латинської Америки кількість людей похилого віку (старше 60 років) не досягало 10%. Проте до кінця 90-х років пенсійні реформи відбулися в усіх країнах Латинської Америки.

Основними причинами, що призвели до пенсійного реформування були такі: по-перше, на відміну від розвинених країн, існуючі обов'язкові розподільні програми пенсійного забезпечення керувалися державними структурами із серйозним порушеннями, були надзвичайно несправедливими і призводили до перекручувань. Це спричинило серйозні економічні та соціальні наслідки. По-друге, в останні десятиліття 20 століття відбулися якісні зрушення в економічній політиці: реформа пенсійної система була частиною нової стратегії розвитку, заснованої на децентралізації економічних рішень і передачі їх приватним суб'єктам, а також ринкової лібералізації та приватизації державних підприємств і програм. По-третє, успіх реформ у Чилі, що були проведені в 1970-1980-тих роках (важливим компонентом яких була реформа системи пенсійного забезпечення) викликав великий інтерес в інших країнах регіону. Починаючи з 1990 року, цілий ряд країн регіону провели реформування своїх пенсійних систем, зокрема Перу (1993 р.), Аргентина (1994 р.), Колумбія (1994 р.), Уругвай (1995 р.), Мексика (1997 р.), Болівія (1997 р.), Сальвадор (1998 р.).

Головною ознакою пенсійної системи, яка об'єднує країни Латинської Америки є перехід до накопичувальної моделі, але кожна з країн цей перехід здійснювала в різний спосіб. Можна виділити чотири моделі пенсійної реформи:

1. Радикальна реформа: другий накопичувальний рівень із установленими внесками цілком заміняє розподільний рівень. Останній демонтується негайно (Мексика і Болівія).

Еволюційна реформа, спрямована на створення альтернативної змішаної системи: накопичувальний другий рівень із установленими внесками пропонується як альтернатива державному першому розподільному рівню з установленими виплатами (Колумбія і Перу).

3. Еволюційна реформа, спрямована на створення змішаної системи: внески відраховуються і на перший, і на другий рівень залежно від рівня доходу (Уругвай).

4. Еволюційна реформа, спрямована на створення додаткової змішаної системи: внески відраховуються в обов'язковий перший рівень і добровільний другий рівень (Аргентина).

Реформи в Латинській Америці виявилися успішнішими як з економічної, так і соціальної точки зору і стали для інших країн світу прикладом розвитку приватних систем пенсійного страхування. Звичайно, пенсійна реформа у різних країнах мала неоднакові наслідки, і тому окремі її результати, як і питання про те, чи поліпшився в цілому стан пенсійного забезпечення в реформованій системі, досі є предметом жвавих дискусій.

Так, багато науковців вважають, що в недалекому майбутньому помилки цих реформ можуть спричинити серйозні проблеми. По-перше, складно підрахувати зобов'язання за старою системою соціального забезпечення. У Перу, зокрема через відсутність достовірного обліку влада була змушена встановлювати розміри внесків, внесених працівниками за попередні періоди з їхніх слів. У Колумбії, формула розрахунку вартості пенсійних облігацій настільки складна, що не може бути застосована універсально. В Аргентині й досі не визначено індекс переоцінки минулих внесків і заробітків. По-друге, підтримання старої системи пенсійного страхування викликає певні проблеми. У Чилі, зокрема працівники, що розпочинають трудову діяльність зобов'язані стати членами приватної пенсійної системи. Інші країни Латинської Америки дають змогу працівникам обирати самостійно нову чи стару пенсійну систему. Це створює проблему стимулів, невизначеність, а також породжує більш високі адміністративні витрати для пенсійної системи в цілому. По-третє, сумнівно, що органи державного регулювання і внутрішній ринок капіталу зможе забезпечити план обов'язкових заощаджень.

Критичний аналіз пенсійних систем Латинської Америки свідчить, що поряд з її позитивними сторонами виявлено безліч невирішених проблем, які зумовлені не досить глибоким аналізом соціально-економічних умов країн.

Особливий інтерес для України в царині вибору соціального пенсійного страхування становить досвід країн Східної Європи, які не лише подібні за своїм соціально-економічною характеристикою, але й нещодавно розпочали реформування своїх пенсійних систем. Наприкінці 90х років минулого століття у більшості країн Центральної та Східної Європи були проведені пенсійні реформи, та було здійснено реструктуризацію державної пенсійної системи. Реформи передбачають підвищення пенсійного віку для громадян країни, скорочення перерозподілу коефіцієнта заміщення заробітної плати в розрахункових формулах виплат, скорочення розміру виплат привілейованим категоріям працівників або забезпечення їх окремими джерелами фінансування та посилення порядку збору внесків.

У ході реформ, проведених у чотирьох країнах Центральної та Східної Європи запроваджено другі рівні пенсійного забезпечення. В Угорщині, наприклад ухвалене відповідне законодавство в 1997 р., яке набрало чинності з 1998 р. Як результат до 1999 р. 2,1 млн. працівників, здебільшого у віці до 40 років, що і становили половину чисельності робочої сили, направили частину своїх пенсійних внесків (6 % фонду заробітної плати) приватним пенсійним фондам.

Охоплення працівників соціальним пенсійним страхуванням, які вперше вступають на ринок праці, є обов'язковим для всіх країн, що здійснюють пенсійні реформи. Зокрема, у 1999 р. в Польщі працівникам віком від 30 до 50 років надали можливість добровільно прийняти рішення про спрямування п'ятої частини своїх загальних пенсійних внесків (7,2% фонду заробітної плати) новоліцензованим пенсійним фондам та компаніям. Працівники у віці до 30 років змогли автоматично приєднатися до нової схеми страхування. Нині новою багаторівневою пенсійною системою у Польщі охоплено понад 8 млн. осіб. У Латвії у 2000 р. було запроваджено схему другого рівня з відносно меншим обсягом відрахувань - 2 % фонду заробітної плати. У Хорватії другий рівень (5 % фонду заробітної плати) почав функціонувати з 1 січня 2002 р.

У багатьох країнах аналогічні другі рівні пенсійного забезпечення перебувають у стадії впровадження, або їхнє впровадження серйозно обговорюється. У Болгарії та колишній югославській республіці Македонія ухвалено закони про запровадження другого рівня за умови, що розмір внесків залежатиме від майбутніх фіскальних умов. Робота над концепцією другого рівня триває в Естонії, Литві та Словаччині.

Для запровадження багаторівневих систем з обов'язковим фондованим компонентом слід розв'язати комплексні завдання, які, між іншим, включають створення певних достатніх умов, а саме - розвиненість фінансового ринку та наявність установ, здатних виконувати функції адміністративного управління та нагляду. Крім того, необхідно, щоб країна мала фіскальну стратегію вирішення проблеми переходу від фінансування виключно солідарної системи до спрямування частини надходжень фондованому компоненту (що називають „витрати перехідного періоду”). Протягом перехідного періоду система соціального забезпечення, як правило, зазнає втрат, до яких окремі країни законодавчо не готові. До того ж, існують практичні межі позикового фінансування такого переходу, поза якими майбутній економічний виграш може й не компенсувати понесені втрати. Однак, ці проблеми не повинні заважати країнам удосконалювати аспекти як адекватності, так і згладжування споживання своїх солідарних пенсійних систем.

Окремі країни, такі як Угорщина, Хорватія та Литва, намагались покращити мікроекономічні аспекти своїх пенсійних систем шляхом вдосконалення формул традиційних визначених виплат. Інший, більш фундаментальний підхід, полягав у спробі запровадження поточної солідарної системи, за якої внески акумулюються на фондовому уявному ринку. Ця парадигма, яку часто називають рахунками уявних визначених внесків чи, простіше, уявними рахунками, виявилася ефективною в окремих країнах і реформа солідарної системи принесла позитивні результати. Ці результати реформи включають:

- урахування заробітної плати за весь період трудової діяльності для обчислення пенсії;

- урахування зростання тривалості життя та (можливо) зменшення народжуваності;

- заохочення літніх працівників до того, щоб вони і далі залишались у складі робочої сили та сплачували внески.

Серед країн з перехідною економікою приклад проведення реформи через запровадження уявних рахунків подала Латвія, яка наслідувала реформу, сплановану у Швеції. Починаючи з 1998 р. латвійську пенсійну систему було переведено на нову систему на основі персональних рахунків. До пенсійних внесків застосовується “відсоткова ставка” (тобто відбувається їхня переоцінка), яка дорівнює коефіцієнту зростання сукупної заробітної плати у країні. Пенсія кожної особи залежить від накопиченої суми, яку ділять на середню тривалість життя для особи пенсійного віку. Таким чином, система автоматично реагує на зміни у базі внесків та тривалості життя. Крім того, система заохочує до продовження трудової діяльності після досягнення пенсійного віку і відтермінування початку отримання пенсії шляхом застосування актуарно нейтральних коефіцієнтів. Наприклад, відтермінування виходу на пенсію після досягнення 62 чи 63 років і робота протягом ще одного року дає підвищення розміру пенсії на 8 -- 9 %, тоді як у більшості регіонів підвищення пенсії у подібному випадку зазвичай становить 2--3%. Застосування виважених мікроекономічних стимулів у пенсійній політиці має власні переваги, які не залежать від методу фінансування.

Розглянувши пенсійні системи різних країн світу та основні напрями їх реформування, можна зробити висновок, що реформування національної пенсійної системи є надзвичайно складним завданням як з технічного так і соціально-економічного погляду. Немає єдиної універсальної моделі, яка задовольняла б будь-яку країну. Вибір системи залежить, насамперед, від демографічного стану країни, рівня її економічного розвитку і розвитку фондових ринків, поточного стану пенсійної системи, історичного розвитку і світогляду.

3. Розвиток системи соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в зарубіжних країнах

У багатьох промислово розвинених країнах громадяни захищені від ризику втрати працездатності трьома різними страховими програмами, причому кожна з них має власне юридичне обґрунтування, фінансування і систему її реалізації: соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності (у випадку хвороби, вагітності тощо), соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань та соціальне страхування із загальної непрацездатності (охоплює випадки втрати працездатності, не пов'язані з виробничою діяльністю).

Соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності передбачає виплати працівникам під час короткострокової (повної) втрати працездатності. У більшості випадків ця допомога пов'язана з розміром заробітної плати і має обмеження за тривалістю виплати (максимум один рік). Водночас, умови, терміни та розміри допомоги по хворобі та у зв'язку з вагітністю в різних країнах світу дуже відрізняються. Так, наприклад, за даними Aon Consulting Eurometeri (ACE), в окремих країнах Європейської Співдружності працівник може втратити до половини зарплати або зарплата хворого працівника може зменшуватися більше як на 30%. Зокрема, в Словаччині хворий працівник втрачає 51% заробітної плати. Роботодавці Данії, Ірландії, Італії, Люксембурга і Нідерландів зовсім не зменшують зарплату при виплаті працівникам з тимчасової втрати працездатності. У Чехії, Естонії, Словаччині і Португалії роботодавець взагалі не сплачує допомогу пов'язану з хворобою, а в Нідерландах роботодавець виплачує цю допомогу повністю. У більшості країн виплата допомоги, пов'язаної з хворобою відбувається комбіновано через соціальне страхування. При цьому роботодавець не виплачує допомогу на хворого працівника. У Франції, Португалії і Словаччині де дохід хворого зменшується більш ніж на 30%, працівники змушені здійснювати додаткове страхування на випадок хвороби у приватних страхових фондах.

У більшості країн світу допомога з хвороби та у зв'язку з вагітністю і народженням дитини відокремлені. Тому розглянемо спочатку особливості організації соціального страхування на випадок хвороби у окремих країнах світу.

Великобританія.

Національна система страхування надає допомогу з хвороби в даний час лише непрацюючим особам і працівникам, що мають нетривалий стаж роботи на підприємстві. Інші працівники отримують допомогу з хвороби від власних роботодавців. Передача відповідальності з виплати допомоги по хворобі від держави до роботодавців відбулася на початку 1980-х років. З цього часу роботодавці стали повністю оплачувати допомогу по хворобі у встановлених законодавством розмірах. Розміри такої допомоги тісно пов'язані з розміром заробітної плати, яку отримував працівник. Близько половини працівників у Великобританії отримує допомогу у розмірі повного заробітку відповідно до умов, передбачених трудовим договором.

Бельгія.

Соціальне страхування на випадок хвороби у Бельгії здійснюється через систему Shakai Kenko Hoken (Соціальне страхування від хвороб). Ця система призначена для забезпечення соціальної стабільності людини під час хвороби або травми, забезпечуючи витрати на лікування і допомогу. Всі працівники в обов'язкову порядку охоплені даною страховою системою. Сума внесків на страхування порівно ділиться між роботодавцем і працівником. Самозайняті громадяни, фермери, рибаки а також безробітні зобов'язані приєднатися до національної системи страхування від хвороб (kokumin kenko hoken), яка управляється міською або сільською владою. Національні внески на страхування від хвороб спрямовуються в міські або сільські офіси добробуту. У разі хвороби працівники отримують повну заробітну плату протягом перших семи днів хвороби, а робочі і службовці протягом перших 30 днів. Протягом подальших семи днів хвороби працівники отримують 87,23 % від звичайної заробітної плати. Після перших 15 днів хвороби працівники і перших 30 днів хвороби робочі і службовці отримують з фонду виплати по хворобі 60 % заробітної плати. Допомога, яка виплачується в перші періоди з 15 до 30 днів відповідно, оподатковується за звичайними прогресивними ставками. Після закінчення цього періоду виплати оподатковуються як звичайна вихідна допомога за середнім ставками.