Зарубіжний досвід у сфері соціального страхування

Німеччина.

Майже все населення Німеччини застраховане на випадок хвороби в обов'язковому чи добровільному порядку, встановленому законом, або в рамках приватних страхових агентств. В Німеччині здійснюється обов'язкове страхування на випадок хвороби для всіх найманих робітників і деяких інших професійних груп з доходом певного рівня. За певних умов можливе добровільне страхування. Від хвороб застраховані також пенсіонери, безробітні, учні і студенти. Наймані робітники страхуються через місцеві, виробничі, цехові лікарняні каси або ерзац-каси. Вони можуть вільно вибирати лікарняну касу (незалежно від своєї професії). Що стосується виробничих і цехових лікарняних кас, то в їх статуті передбачена також можливість прийому застрахованих зі сторони. Разом з цим в рамках морських лікарняних кас, федеральної каси гірників, сільськогосподарських лікарняних кас є особливі форми страхування для певних професій. Всі страхувальники мають вільний вибір лікарів і дантистів, допущених лікарняними касами до обслуговування пацієнтів. Страхові внески осіб з обов'язкового чи добровільного страхування вносяться в рівних частках страхувальниками і роботодавцями. У 1998 р. середній розмір внесків в старих землях склав 13,5, в нових землях - 13,9 відсотки від доходів, з яких в обов'язковому порядку справляються внески. Лікарняна каса оплачує витрати на лікарське і зуболікарське обслуговування, ліки, лікувальні і допоміжні засоби, лікування в лікарні і профілактичні заходи з метою підтримки здоров'я. Каса повністю або частково несе витрати за необхідності на курси лікування в санаторіях. У разі хвороби найманий робітник має право на отримання зарплати від роботодавця протягом 6 тижнів. В окремих колективних договорах встановлений триваліший термін і лікарняні каси виплачують допомогу по хворобі протягом 78 тижнів.

Фінляндія.

Обов'язки роботодавця з виплати заробітної плати під час хвороби працівника регулюються як положеннями закону про працю, так і колективного договору. На термін оплати лікарняних роботодавцем впливає тривалість трудових відносин. Згідно закону і колективних договорів при терміні трудових відносин менше одного місяця оплата лікарняних здійснюється у розмірі 50% від заробітної плати. Після закінчення терміну оплати лікарняних роботодавцем всі особи, що постійно живуть у Фінляндії, отримують економічну допомогу з медичного страхування і карти Kela.

Італія.

В Італії виплата допомоги по хворобі здійснюється Національним інститутом соціального страхування (INPS). Працівники отримують допомогу по хворобі без госпіталізації у розмірі 50%, а після 21-го дня хвороби у розмірі 66,6% заробітної плати. У разі госпіталізації допомога зменшується до 40%. Для отримання допомоги слід надати місцевій установі охорони здоров'я посвідчення від лікаря про непрацездатність. Уповноважені місцевими установами охорони здоров'я лікарі, у свою чергу, можуть здійснювати контрольні візити хворому.

Угорщина.

Виплата допомоги по хворобі в Угорщині здійснюється через Фонд Національного Страхування (FSS). Всі застраховані особи мають право на безкоштовне медичне обслуговування, але окремі види медичної допомоги в державних медичних установах є повністю чи частково платними. Зокрема, за пломбування зуба потрібно платити від 2,7 - 4,4 дол. США. Якщо за висновком медичного консиліуму застрахована особа не має змогу отримати необхідну медичну допомогу в Угорщині, то хворий за рахунок фонду соціального забезпечення може бути направлений в ту країну, де на думку лікарів, необхідна допомога буде надана (зазвичай це Німеччина). Застрахований має право на отримання допомоги у разі хвороби і вона складає 60 - 70 % заробітної плати. ЇЇ розмір залежить від часу, впродовж якого хворий застрахований від доходу брутто. Це складає відповідно 58 - 68 дол. в місяць (з розрахунку мінімальної зарплати). Ця допомога виплачується як найманим робочим, так і підприємцям та членам господарських товариств. Застрахований має право на отримання значної частини ліків, виписаних лікарем, за ціною, яка дотується державою. Деякі ліки видаються безкоштовно. Застрахований має право вибирати сімейного лікаря, поліклініку і навіть лікарню, в якій він бажає лікуватися на свій розсуд в будь-якій частині країни. Значне відшкодування витрат забезпечується хворим за санаторне лікування, лікування цілющими водами (до 50 - 100 %).

В більшості країн світу розповсюджена виплата допомоги при вагітності та народженні дитини. Найбільшого розвитку вона дістала в країнах ЄС.

Допомога у зв'язку з народженням дитини виплачується у більшості країн ЄС (табл.2).

Таблиця 2 Допомога при народженні дитини в країнах ЄС (15) у 2003 році

Всі країни виплачують щомісячну (у деяких країнах - щоквартальну) сімейну допомогу на дітей. У ряді країн розмір сімейної допомоги прогресивно зростає по мірі дорослішання дитини. У більшості країн розмір допомоги залежить від черговості народження дитини.

Під час вагітності та народження дитини в більшості країн ЄС надається декретна відпустка і виплачується грошова допомога, яка призвана компенсувати втрачений заробіток. Розглянемо організацію допомоги при вагітності та народженні дитини в деяких країнах ЄС.

Швеція.

Шведська страхова система є прикладом для прихильників батьківських відпусток, що заснована на досить гнучкій системі. Допомога, що виплачується в шведській страховій системі, надається протягом 18 місяців батьківської відпустки, включаючи 14 тижнів відпустки з вагітності і пологів, доповненого 6 тижнями перед пологами і двома тижнями після пологів батьківської відпустки.

В даний час також стала доступна додаткова одномісячна відпустка, що надається лише батькові. Перший рік відпустки оплачується у розмірі 80% від зарплати (був понижений з 90% на початку 90-х років), а для державних службовців - 100%. Наступні три місяці оплачуються за фіксованою ставкою а ця три місяці - не оплачуються, хоча надається право повернення на роботу. Крім того, батьки, чиї діти не досягли 8 років, мають право на 75% робочий день, але оплачуваний за відповідною ставкою. Відпустка може бути розподілена на триваліший термін (до досягнення дитини 8-річного віку). Така відпустка може бути надається обом батькам. Крім того, працюючий дідусь чи бабуся також мають право на відпустку з догляду за хворим онуком. Усім дітям працюючих батьків (старше за 1 рік) гарантовано місце в дитячих садах, а один з батьків має право на оплачуваний час для супроводу дитини в його перший учбовий день.

Фінляндія.

У Фінляндії існує незвичайний комплекс відпусток, об'єднаний з системою охорони дитинства, який включає 18 тижнів відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами, що починається за 30-50 днів до очікуваної дати пологів, супроводжуваний 26 тижневою батьківською відпусткою і додатковою відпусткою для батька. Відпустки можуть бути продовжені у разі багатоплідних або складних пологів. Відпустки оплачуються в розмірі 70% від попередньої заробітної плати. У Фінляндії надається відпустка за доглядом за дитиною до досягнення нею 3-річного віку. Вона оплачується за мінімальною тарифною ставкою і може бути використана будь-яким з батьків. Відпустка може бути замінена місцем у неоплачуваній суспільній дошкільній установі або ж оплачуваними послугами няні. Батьки зі своєї сторони можуть брати участь в оплачуваній програмі з охорони дітей після того, як їх дитина досягла трьох років (у випадку, якщо вони не використали допомогу з догляду за дитиною до 3-х років). Батькам гарантується право на неповну зайнятість, і вони мають право на оплачувану відпустку у разі хвороби дитини.

Німеччина.

Німеччина практикує надання батькам відпустки. Відпустки з вагітності і пологів складають 14 тижнів (6 тижнів до і 8 тижнів після пологів) з наданням грошової допомоги, яка надається роботодавцем у розмірі повної заробітної плати. Крім того, надаються батьківські відпустки на період досягнення дитиною 3-річного віку, незалежно від того, працювали батьки чи ні, за умови, що один з батьків залишається удома або працює з частковою зайнятістю. Допомога надається за фіксованою ставкою протягом перших двох років і складає більше 350 доларів США в місяць. Приблизно 80 відсотків батьків можуть мати право на допомогу, оскільки в її основі адресна система. Не дивлячись на існування «батьківської» допомоги, тільки один відсоток батьків використовує ці можливості. Враховуючи незначний розмір допомоги нею користуються в основному лише заміжні жінки, чоловіки яких працюють. Існуючі допомоги з хвороби виплачуються при 5-денній сімейній відпустці при хворобі дитини до досягнення нею 8 років.

Австрія.

В Австрії надається 16 тижнів обов'язкової відпустки для працюючих матерів (8 тижнів до і 8 тижнів після пологів) з виплатою допомоги, яка повністю компенсує заробітну плату. Крім того, існує дворічна відпустка зі збереженням робочого місця. В даний час ведуться дискусії щодо допомоги з догляду за дитиною батьку, який має вибір між грошовою допомогою для оплати послуг з догляду за дитиною або ж можливістю самому доглядати за дитиною (у минулому дворічна відпустка і допомога надавалися тільки самотнім матерям, а в даний час це доступно всім працюючим матерям).

Іспанія.

Іспанія забезпечує 16-тижневу оплачувану декретну відпустку (18 тижнів у разі багатоплідних пологів), починаючи з 6 тижня до пологів, якщо це необхідно, у розмірі 100% від заробітної плати. Додаткова, але неоплачувана батьківська відпустка надається до досягнення дитиною 3-х річного віку. Батьки дитини до 6 років (або дитини-інваліда) мають право на неповний робочий день.

Італія.

Італія надає 5-місячну відпустку з вагітності і пологів, яку можна брати за 2 місяці до пологів і 3 - після. Відпустка оплачується у розмірі 80% від заробітної плати. При цьому надається додаткова 6-місячна батьківська відпустка, під час якої виплачується 30% від заробітної плати.

4. Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань

У зарубіжних країнах виробничий травматизм і професійні захворювання розглядають, як специфічний ризик професійної діяльності (професійний ризик), соціальний захист від якого слід організовувати на системній основі - оцінка, профілактика, компенсація, лікування і реабілітація.

Інституційною основою більшості зарубіжних національних систем обов'язкового страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань є наступні положення:

Обов'язкове страхування всіх зайнятих трудовою діяльністю (найнятих робітників, самозайняте населення) від нещасних випадків на виробництві реалізується на основі публічного права (соціальне страхування), при якому:

1. При сплаті роботодавцями страхових внесків їх відповідальність з компенсації втрати працездатності працівників із-за виробничого травматизму і професійної захворюваності переноситься на страхові організації.

Відсутній інститут "провини" працівників за нещасні випадки, що відбулися, - вони не піддаються дискримінації з позиції зменшення розміру компенсаційних виплат.

II. Комплексний характер соціального захисту зайнятого населення, яке включає:

1. Профілактику і зниження професійних ризиків для працівників - оцінка ризиків, розроблення рекомендацій і нормативних документів в області техніки безпеки і гігієни праці, контролю за організацією роботи з охорони праці.

Лікування і реабілітація працівників, які зазнали травми на виробництві (медична, професійна і соціальна).

3. Компенсація втрати заробітної плати у разі тимчасової, постійної втрати працездатності і соціальний захист утриманців загиблих на виробництві.

За рахунок страхових внесків роботодавців здійснюється фінансування страхування професійних ризиків. Фінансова незалежність системи обов'язкового соціального страхування від нещасних випадків на виробництві від державного бюджету здійснюється за допомогою наступних методів:

- розрахунок страхових тарифів опирається на методологію економічної оцінки професійних ризиків (у Німеччині налічується близько 600 класів професійних ризиків, в Італії - 300 класів).

- математичний метод розрахунку страхових тарифів заснований на методиці "розкладки" економічних витрат пропорційно класу ризиків і величині оплати праці працівників підприємства.

Законодавчі норми багатьох промислово розвинених країн передбачають диференціацію страхових внесків залежно від фактичного рівня виробничого травматизму і професійної захворюваності. Позитивними моментами такої практики є стимулювання адміністрації підприємств до запобігання нещасних випадків на виробництві: при високих рівнях травматизму встановлюються каральні (підвищені) тарифи страхових внесків, при тенденції до зниження рівня нещасних випадків - заохочувальні (знижені).

Межі диференціації страхових тарифів є вельми значними і складають від 0,6 до 27% від фонду заробітної плати (Іспанія - 0,9-18%; Фінляндія - 0,3-11%; Німеччина - 0,6-16%; Японія - 1-15%). При цьому середні розміри тарифів складають від 2-6% (табл.3).

Рівень небезпеки на підприємстві чи в галузі, розрахунок якого заснований на даних про кількість нещасних випадків, їх тяжкість і рівень безпеки на підприємстві є основним критерієм диференціації страхових платежів.

Причому сам тариф складається з двох частин - відповідно до класу ризику. Класи ризиків призначені для обчислення тарифів страхування, які один раз в п'ять років переглядаються.

Таким чином, економічний механізм соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання у більшості країн світу спрямований на те, щоб спонукати підприємців вкладати засоби в техніку безпеки, поліпшення умов праці, зниження шкідливості і небезпеки виробництва, займатися медичною профілактикою тощо.

Необхідно відзначити, що на рівні підприємства у більшості країн світу витрати з компенсації наслідків нещасних випадків, крім витрат на страхування, включають:

- витрати, викликані нещасним випадком, які включають витрати на медичну допомогу, транспортування потерпілого;

- адміністративні і судові витрати, викликані нещасним випадком;

- заробітну плату, що виплачується потерпілому протягом його відсутності на роботі, і заробітну плату іншим робочим за простої після нещасного випадку і протягом подальшого розслідування;

- витрати, викликані вимушеним скороченням виробництва, або на приведення спеціальних контрзаходів;

Серед рекомендацій з класифікації витрат, викликаних нещасними випадками, що відбулися, слід виділити наступні витрати:

- непрямі;

- застраховані і незастраховані;

- використовувані для аналізу виробничих витрат зокрема: оплата праці, устаткування, експлуатація;

- тимчасові загальні і приватні.

З причини складності підрахунку повних витрат були зроблені спроби розрахувати непрямі витрати (незастрахованих або часткових) як величину, кратну прямим витратам (застрахованим або загальним). В експертних оцінках непрямі витрати в 4 рази більше за прямі.

Таблиця 3 Застосування системи диференціації тарифів соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань

Законодавчо механізм компенсації наслідків від нещасних випадків підкріплений принципом цивільного права, відповідно до якого на підприємців покладений обов'язок виплачувати матеріальний збиток, заподіяний життю і здоров'ю працівників у зв'язку з трудовою діяльністю на підприємствах, що належать їм, незалежно від провини наймача. Враховуючи той факт, що така відповідальність для багатьох підприємств характеризується величезними і для деяких, в першу чергу дрібних підприємств, непосильними матеріальними витратами, в країнах з ринковою економікою здійснюється обов'язкове соціальне страхування такої відповідальності. Державою законодавчо гарантується обов'язковість цієї відповідальності.

Мотиваційний механізм компенсації наслідків нещасних випадків побудований таким чином, що економія на техніці безпеки і здоров'ї працівників невигідна, оскільки може призвести до фінансового краху. Відповідальність за заподіяний збиток обертається непосильними матеріальними витратами підприємству, оскільки розміри страхових тарифів різко зростають із збільшенням фактичного рівня травматизму.

В багатьох країнах світу страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання здійснюється як через державні, так і приватні страхові фонди. Їх головною особливістю є незалежність від держави та роботодавців.

Модель незалежної системи страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання широко використовується у Німеччині та Австрії.

У Німеччині налічується дев'ять страхових компаній. У кількісному виразі найбільшу значущість представляють 35 промислових і 20 сільськогосподарських страхових фондів і федерацій страхування від нещасних випадків. Залізниці і поштово-телекомунікаційна промисловість мають свій власний фонд. Фонди з компенсації професійних нещасних випадків є суб'єктами цивільного права і володіють правом самоврядування, виконують свої функції в автономному режимі, оскільки вони незалежні від впливу держави, хоча потребують її контролю.

Загальні збори підприємства та рада директорів несуть відповідальність за створення фондів. Кількість делегатів може сягати до 60 чоловік, причому половина з них представляє інтереси роботодавців, а інші - інтереси і права працівників. За тим же принципом ділиться представництво в Раді директорів. Повсякденна робота фонду проводиться його Виконавчим директором.

В Австрії страхування від нещасних випадків здійснюють чотири установи соціального страхування, зокрема зі страхування:

- сільськогосподарських працівників, включаючи самозайняте населення;

- працівників залізничного транспорту;

- державних службовців;

- загальне відомство страхування від нещасних випадків для всіх працівників промисловості.

При цьому Міністерство праці має право призначити компетентний наглядовий орган за повсякденною діяльністю страхових установ.

У Італії страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань здійснюється Національним відомством страхування від травматизму на виробництві і професійних захворювань (INAIL). Це відомство є суб'єктом публічного права та володіє правом самостійного управління. Держава в свою чергу також здійснює контроль за його діяльністю через Міністерство праці і соціального забезпечення і Міністерство фінансів. Страхову діяльність відомства контролює в свою чергу Рада керівників в обов'язки якої входять ухвалення рішення за всіх директивних питань. Вона складається з 24 осіб і очолюється головою.

Італійську модель страхування можна розглядати як незалежну самоуправляючу систему, що знаходиться під контролем держави.

У Франції загальна система розгляду питань, пов'язаних з ризиками виробничого травматизму і професійних захворювань займається в основному установами медичного страхування створюючи наступні фонди:

- первинні;

- регіональні;

- національні.

Окрім цього, існують декілька систем страхування для сільськогосподарських працівників.

У Великобританії різноманітні завдання, пов'язані з програмами страхування від нещасних випадків поділяються між відділеннями Департаменту охорони здоров'я і соціального захисту (фонди готівки) і підрозділами Служби національної охорони здоров'я (допомога, що надається в натуральному вигляді).

У Японії адміністрування системи соціального страхування від нещасних випадків на виробництві здійснюється на національному рівні і по лінії Міністерства праці та Бюро стандартів праці. На рівні префектур керівництво здійснюється управліннями Бюро стандартів праці та управліннями інспекції праці. Причому страхові внески і благодійні внески справляються секретаріатами Міністерства праці.

Окремі країни зробили вибір на користь систем, що діють в державній обов'язковій системі з одночасним застосуванням комбінованих змішаних систем страхування. Наприклад, в Іспанії та Бельгії де існують обидві системи одночасно ризики виробничого травматизму страхуються в приватних страхових компаніях. В той же час, страхування професійних захворювань перебуває під контролем фонду обов'язкового страхування.

Корисність державної та приватної системи соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання в різних країнах різна. Тому слід розглядати не корисність державної або приватної системи страхування, а життєздатність і ефективність кожної системи, маючи на увазі сприятливе співвідношення тарифів страхових внесків, якість і повноту послуг, що надаються застрахованим особам.

5. Світовий досвід організації системи соціального страхування на випадок безробіття

За умов ринкової економіки захист від безробіття є невід'ємним елементом державної політики, спрямованої на вирішення важливих соціально-економічних задач, економіки спрямованої на зниження соціальної напруженості, пов'язаної з наявністю верств населення, що втратили дохід і соціальний статус. Ця політика спрямована на зайнятість відповідних груп населення, їх матеріальну підтримку компенсацію певної частки втраченого доходу. Ступінь і форми участі держави у вирішенні вказаних проблем, інструменти та методи їх реалізації в різних країнах неоднакові. Проте в країнах з розвиненою ринковою економікою цей напрям соціальної політики є надзвичайно важливим.

Процес становлення і розвитку системи захисту від безробіття в розвинених країнах формувався не одне десятиліття. Його основні етапи достатньо детально відображені в міжнародних правових документах прийнятих впродовж останнього сторіччя Міжнародною організацію праці. Вони узагальнюють практику формування даної системи в різних країнах за відносно тривалий проміжок часу. Ключовою складовою всіх існуючих систем, незалежно від їх національних особливостей є страхування від безробіття, що започатковане на рубежі XIX і XX століть. Страхування від безробіття активно упроваджувалося в практику більшості розвинених країн на початку минулого сторіччя при активній підтримці профспілок. До кінця 40-х років минулого століття стало невід'ємною складовою національних систем соціального захисту. Не дивлячись на те, що досвід побудови таких систем різноманітний, а їх основні параметри різняться залежно від рівня економічного розвитку країни і цілей державної політики зайнятості, що вони вирішують недопущення різкого падіння рівня життя громадян, що втратили роботу, підтримку рівня життя безробітних на соціально прийнятному рівні. Як результат, це дає змогу громадянам зосередитися на активному пошуку роботи. Основними параметрами, що відрізняють системи страхування на випадок безробіття в різних країнах, є умови надання права на допомогу з безробіття, розмір допомоги і тривалість його виплати.

Розрізняють дві базові моделі соціального страхування з безробіття - ліберальну і соціальну. Перша з них, характерна для північноамериканських країн і частково - Великобританії. Вона орієнтована на мінімізацію економічних і фінансових втрат суспільства (держави, підприємств, платників податків), вибір активних і пасивних програм, які жорстко пов'язані з їх економічною віддачею, і система матеріальної підтримки безробітних, і як правило базується виключно на основі страхових принципів. Цій моделі характерний динамічний ринок праці з високими темпами створення і ліквідації робочих місць, розвинена професійна і територіальна мобільність населення, високий рівень середньої заробітної плати і порівняно слабкий законодавчий захист зайнятості.

Друга модель, характерна для більшості країн Західної Європи. Їй характерна підвищена увага на соціальні витрати із безробіття. Крім того, вона відрізняється високим рівнем державних витрат на соціальну підтримку безробітних і спрямована на поступову адаптацію населення до змін, що відбуваються на ринку праці. Матеріальна підтримка безробітних здійснюється на основі тісної взаємодії двох систем - страхування від безробіття і системи соціальної допомоги. За відсутності права на страхові виплати безробітний стає об'єктом системи соціальної взаємодопомоги (welfare system), але одночасно також може отримувати матеріальну допомогу через систему служби зайнятості. Європейські країни охоплені системою страхування від безробіття (від 60 до 80 відсотків зайнятого населення), тоді як в країнах, що дотримуються ліберальної моделі, рівень охоплення зайнятих обов'язковим страхуванням удвічі нижче і розповсюджується воно в основному на працівників з низькою заробітною платою, оскільки високооплачувані працівники самі добровільно страхуються від можливого ризику безробіття.

Страхова система допомоги безробітним виходить з того, що обмеженість термінів виплати допомоги стимулює безробітних до активного пошуку роботи. У більшості розвинених країн допомога обчислюється на основі заробітку і виплачується протягом встановленого терміну особам, що внесли певний внесок до фонду страхування з безробіття. Допомога з безробіття складає значну частку заробітку, а обмеженість терміну виплат не дає змогу затягувати час пошуку роботи. Якщо безробіття приймає затяжний характер, виникає небезпека, що безробітні, які втратили право на допомогу до знаходження нової роботи опиняться без коштів для існування. В цьому випадку державна система соціального захисту припускає, що така особа буде отримувати мінімальну соціальну допомогу. У практиці багатьох країн система матеріальної підтримки безробітних тісно пов'язана із системою соціальної взаємодопомоги. Проте при цьому кожна з систем самостійна як за своїм призначенням, так і за джерелами фінансового забезпечення. Якщо мета першої - підтримка економічно активного населення протягом обмеженого період часу, то мета другої - підтримка бідних верств населення на відносно тривалий проміжок часу. Якщо матеріальна підтримка безробітних базується на страхових принципах і джерелом її фінансування є спеціальний страховий фонд, то система соціальної взаємодопомоги фінансується з державного бюджету.

У світовій практиці відомо декілька схем визначення розмірів страхової допомоги залежно від попереднього заробітку окремих країн допомога встановлюється на єдиному рівні на весь період безробіття. В інших - використовується понижуюча шкала виплат (у перші місяці безробіття допомога вища, а потім воно поступово скорочується). Переваги тієї чи іншої системи є предметом дискусій. Прихильники регресивної шкали виплат вважають, що саме така система стимулює пошук безробітними роботи в перші місяці безробіття поки розмір допомоги не опустився до мінімального рівня. Проте понижуючу шкалу виплат допомоги використовують країни з відносно високим рівнем (наприклад, Чилі і Іспанія). У більшості країн допомога із безробіття складає значну частку від заробітної плати. Проте, на загальну суму отримуваної допомоги впливають такі чинники, як встановлений державою максимальний і мінімальний розмір заробітку, максимальні межі допомоги з безробіття, сімейний статус тощо. Так, в Німеччині допомога в середньому складає 68 відсотків від заробітку, а для самотніх безробітних - 63 відсотки; у Канаді - 60 відсотків, але при цьому допомога не може перевищувати 339 канадських доларів в тиждень; у Австрії і Бельгії 60 і 50 відсотків відповідно; у Китаї - 75 відсотків від середньої заробітної плати; у ЮАР - 45 відсотків. У багатьох країнах Східної Європи допомога розраховується у відсотковому відношенні до заробітку на останньому місці роботи і складає: в Болгарії - 60 %, Хорватії - 80 %, Чехії - 60 %, Угорщині - 65 %.

Розглянемо організацію страхування на випадок безробіття в окремих країнах світу.

Австрія.

В Австрії на допомогу з безробіття можна претендувати за умов коли працівник протягом 2-х останніх років відпрацював в цілому не менше 58 тижнів, отримуючи при цьому зарплату не менше 302,54 євро в місяць (сплачуючи із цього заробітку страхові внески). Якщо застрахована особа раніше уже отримувала допомогу з безробіття, то їй досить відпрацювати 28 тижнів протягом останнього року. Зазвичай, допомога виплачується протягом 20 тижнів. Проте якщо застрахована особа за останніх 5 років в цілому відпрацювала не менше 156 тижнів, то час отримання допомоги подовжується до 30 тижнів. Якщо за останніх 10 років сумарний термін діяльності досяг 312 тижнів, то допомога виплачується протягом 39 тижнів. Особливі умови виплати допомоги з безробіття для тих, кому за 50 років - відпрацювавши 468 тижнів протягом останніх 15 років, вони мають право отримувати допомогу впродовж 52 тижнів. Розмір допомоги з безробіття складає 55% денного доходу нетто, плюс надбавки на сім'ю. Якщо безробітному пропонують роботу, то він зобов'язаний погодитися лише на ту, яка оплачується в такому ж розмірі, як і попередня, і при цьому не погіршує шанси з часом знайти роботу за фахом. Крім того, запропонована робота повинна відповідати стану здоров'я безробітного і не завдавати йому моральної шкоди.

Фінляндія.

Для нарахування допомоги безробітний повинен реєструватися в бюро з працевлаштування. Члени кас страхування на випадок безробіття отримують допомогу, яка обчислюється пропорційно їх заробітку. Іншим безробітним Відомство з народних пенсій (KELA) виплачує або основну допомогу з безробіття, або допомогу ринку праці. Остання виплачується особам, що шукають роботу і в яких не достатній трудовий стаж і вони отримували допомогу з безробіття протягом максимального терміну. Допомога ринку праці виплачується з доходів чоловіка. KELA виплачує цю допомогу в розмірі максимум 470 євро в місяць, тоді як члени кас страхування отримують в середньому близько 830 євро в місяць. Члени каси страхування на випадок безробіття отримують допомогу протягом 500 днів. Після закінчення цього терміну вони переходять на базову допомогу, яка виплачується KELA. Пропорційна заробітку допомога відновлюється за умови, коли член каси страхування працював за наймом понад 8 місяців протягом двох років. Членство в касі страхування реєструється автоматично зі вступом працівника до профспілки. Особи, які працюють на ринку праці нелегально не мають права на допомогу з каси страхування. Допомога від KELA їм може бути виплачена після певного карантинного терміну. Зареєстрований безробітний повинен підтвердити свою придатність для ринку праці готовністю погодитися на роботу, якщо йому її запропонують.

Франція. Надання допомоги з безробіття у Франції здійснюється через запроваджене за умов домовленості між соціальними партнерами незалежно від держави та системи допомоги, що фінансується державою. Оскільки страхування з безробіття було розраховане на постійне безробіття обмеженого масштабу, то на початку свого існування ця допомога була дуже щедрою. Починаючи з 80-х років фінансові кризи спричинили зростання безробіття і призвели до послідовного скорочення розміру допомоги з безробіття. Проте, з урахуванням зростання тривалості безробіття (в даний час середня тривалість складає близько року) був продовжений період виплати допомоги. З 1992 року допомога виплачується протягом періоду, що не перевищує 18 місяців (безробітним похилого віку допомога може бути подовжена), за умови наявності страхового стажу не менше 14 місяців протягом останніх 2-х років. Якщо раніше розмір допомоги не змінювався протягом всього періоду виплати, то з 1992 року розмір допомоги скорочується за регресивною шкалою. Система страхування з безробіття у Франції не повністю фінансується за рахунок страхових внесків. Не дивлячись на їх високий рівень (5,7% заробітку, з яких більш як третину складають внески застрахованих), держава часто надає на ці цілі дотації. Допомогу у Франції не отримують 40% від загальної кількості всіх безробітних: зокрема, особи, що не мають трудового стажу, достатнього для виникнення такого права та безробітні, що вже вичерпали це право. Такі особи отримують мінімальну соціальну допомогу.

Італія.

Для отримання допомоги з безробіття необхідно мати два роки страхового стажу і виплату страхових внесків протягом 52 тижнів за останні два роки. Оскільки виплата допомоги безпосередньо пов'язана з трудовими відносинами (зокрема, і з виплатою страхових внесків), що існували до звільнення, подібна система не захищає від ризику вимушеного безробіття цілий ряд працездатних груп населення, наприклад, випускників шкіл, професійних учбових закладів і університетів. Допомога з безробіття виплачується після 7 днів з моменту звільнення до 180 днів (проте для ряду галузей максимальний термін встановлений в 360 днів). Розмір допомоги з безробіття в Італії, порівняно з іншими країнами Західної Європи, невеликий - близько 20% попереднього доходу протягом останніх трьох місяців і коливаються від 745 євро (при доході нижче за 1 611 євро) до 895 євро (при доході, що перевищує суму в 1 611 євро). Фінансування страхування з безробіття здійснюється за рахунок внесків роботодавців та найманих робітників. Розмір внесків до фонду страхування диференціюється по галузях. Так, в промисловості він складає 4,71% (з яких 4,41% припадає на частку роботодавця, і 0,30% - найнятого робітника), в торгівлі - 2,51% (з них 2,21% доводиться на роботодавця і 0,30% - на працівника). Акумуляція внесків і виплата допомоги покладені на управління з послуг для найманих робітників, що підпорядковані Національному інституту соціального страхування - INPS.

Великобританія.

Великобританія, по відношенню до інших західноєвропейських країн (зокрема, Німеччини) виплачує незначну допомогу з безробіття. Допомога виплачується протягом шести місяців. Після виплачується соціальна підтримка, яка для самотньої дорослої людини складає 342 євро в місяць, а для подружжя без дітей - близько 537 євро. Проте і ця сума зменшується, якщо особисті накопичення перевищують 4260 євро. Особи, що заощадили «на чорний день» більше як 11400 євро, на мають права на соціальну підтримку. Проте, неважливо, чи живе безробітний на розкішній віллі чи в соціальному притулку цей факт на розмір допомоги не впливає. У Великобританії менше «тривалих» безробітних, чим, скажімо, в Німеччині. Пояснюється це не тільки низькою допомогою або сприятливою економічною кон'юнктурою. З квітня 2005 р. уряд гарантує самотньому громадянинові, який відпрацьовує не менше 35 годин в тиждень, мінімальний дохід на рівні 1027 євро. Таким чином, соціальне страхування з безробіття у Великобританії спрямоване на стимулювання безробітних до активного пошуку роботи.

Японія.

Приєднання до страхування зайнятості і становлення на облік застрахованих працівників, здійснюється роботодавцем, навіть якщо він прийняв на роботу лише одну людину. Сума страхових внесків розподіляється між роботодавцем і працівником. Іноземні громадянки, які постійно проживають в Японії та перебувають у шлюбі з японцем, також можуть приєднатися до цієї системи. Допомога з безробіття може виплачуватися в тому випадку, якщо застрахована людина послідовно працювала впродовж 6 місяців протягом року, перш ніж стати безробітним, крім того він повинен мати бажання працювати і бути дієздатним.

США.

Страхування з безробіття за законом 1935 р. здійснюється за федерально-штатним принципом. У федеральному законі сформульовані найбільш загальні положення, в яких передбачено, що коло отримувачів, розміри допомоги і терміни їх виплат визначаються законами штатів. Норма відрахувань до фондів страхування з безробіття коливається по штатах в широкому діапазоні і залежить, зокрема, від рівня безробіття в штаті. В межах штату вона теж різниться, і для окремих компаній (підприємств) багато в чому залежить від стабільності зайнятості на них. Підприємства, на яких зареєстровані масові звільнення чи різке зростання працюючих, вимушені відраховувати вищий відсоток до фонду страхування з безробіття. Кожен штат встановлює максимальну і мінімальну норму відрахувань до фонду страхування з безробіття. У штаті Нью-Йорк, зокрема, ставка оподаткування роботодавців міняється з року в рік залежно від ситуації на ринку праці. В кінці 90-х рр. вона коливалася від 5 до 6% з перших 7 тис. дол. зароблених кожним працівником. Відрахування до фонду страхування з безробіття проводять всі роботодавці, що виплачують своїм робочим більше 300 дол. в квартал, за винятком неприбуткових організацій, службовці яких отримують менше 1000 дол. в квартал; осіб, що мають власний дрібний бізнес і службовців, що його не мають. Фермери-роботодавці роблять відрахування за умов, коли кількість працюючих складає не менше 10 осіб протягом 20 тижнів в році і в цілому вони отримують не менше 20 тис. дол. в квартал.

В кінці 90-х років таким страхуванням було охоплено 93% робочих місць. Допомога відповідно до програми компенсації з безробіття надається за умови, що претендент є безробітним; до втрати роботи він мав трудитися в галузі, на яку розповсюджується програма страхування на випадок безробіття; претендент повинен відповідати всім вимогам, що висуваються програмою.

У перші роки функціонування системи страхування з безробіття допомога в середньому по країні виплачувалася протягом дев'яти тижнів і складали близько 11 дол. в тиждень. У 2001 р. середня тривалість виплат складала 14 тижнів, а середні розміри допомоги досягли 238 дол. в тиждень. Максимальний період виплати допомоги - 26 тижнів. Проте, на періоди економічного спаду передбачено продовження цього терміну. Відповідно до програми, установленої в 1970 р., у разі зростання рівня безробіття серед застрахованих робочих до 5% і вище, тривалість виплати допомоги збільшувалася додатково на 13 тижнів. У 1991 р. президент Дж. Буш підписав Надзвичайний закон про допомогу з безробіття. Він передбачав подовжити виплату допомоги з безробіття після закінчення призначеного терміну. Згідно цього закону всі штати можуть отримувати кошти з федеральних фондів для виплати допомоги безробітним протягом додаткових 7-20 тижнів залежно від загального рівня безробіття в даному штаті. Якщо цей рівень складає менше 6%, то тривалість виплат може бути збільшена на 4 тижні; якщо 6%, то на 7 тижнів; при 7% - відповідно на 13 тижнів, а якщо загальний рівень безробіття в тому або іншому штаті за шість місяців складав 8% і вище, то період виплати допомоги з безробіття може бути продовжений на 20 тижнів.

Допомога з безробіття обчислюється як частина середньої заробітної плати безробітного в період його знаходження у складі зайнятих. У більшості штатів розміри допомоги розраховуються у вигляді відсотка від заробітної плати, отриманої реципієнтом за один або більш за квартали останнього року роботи. Протягом останніх чотирьох десятиліть вказаний відсоток складає в середньому близько 35%. Зазвичай, розрахунок здійснюють виходячи із заробітної плати протягом того кварталу базового періоду, коли безробітний отримував найвищу заробітну плату.

У штатах Нью-Йорк, Іллінойс, Мічиган, Монтана, Флорида та ряду інших розміри допомоги розраховуються як відсоток від середньої заробітної плати; у штатах Массачусетс, Коннектикут, Мен, Вісконсін, Канзас, Техас, Луїзіана, Каліфорнія - від щоквартальної; а на Алясці - від щорічної зарплати.

При розрахунку розмірів допомоги з безробіття найбільш високий відсоток від середньої заробітної плати встановлений в штаті Мічиган (70% від щотижневого доходу претендента після сплати податків; але не більше 57,5% від середньої заробітної плати в штаті), а також в штатах Вісконсін (1/25 від щоквартальної заробітної плати претендента, але не більше 66,6% від середньої заробітної плати в штаті), Коннектикут (1/26 від щоквартальної заробітної плати, але не більше 60%), Массачусетс (1/21-1/26 від щоквартальної заробітної плати, але не більше 66,6% середньої заробітної плати в штаті).

У штаті Нью-Йорк, наприклад, допомога з безробіття складає 50% попереднього щотижневого заробітку, але не більше 300 дол. в тиждень. В середньому безробітні цього штату отримують близько 269 дол. в тиждень, що значно перевищує середні розміри допомоги в Арізоні (173 дол.), Міссісіпі (163 дол.), але поступається середній величині допомоги в штатах Массачусетс (335 дол.) і Нью-Джерсі (309 дол.).

Швеція.

У Швеції існує дві системи виплат допомоги з безробіття. Перша, добровільна яка, що діє вже давно. Вона називається страхуванням на випадок втрати робочої зайнятості і фінансується спеціальними страховими фондами, пов'язаними з профспілками. Ця система відкрита також для тих, хто не є членом профспілок.

Інша система носить назву матеріальною підтримкою ринку праці. Вона охоплює тих, на кого не розповсюджується діяльність страхового фонду втрати робочої зайнятості. Розмір виплачуваної допомоги складає приблизно 80 відсотків від розміру заробітної плати.

Умовами, що дають змогу отримувати відповідну допомогу, є, по-перше, членство в страховому фонді втрати зайнятості мінімум протягом року для тих, що працюють по найму і, по-друге, шість місяців роботи для тих, хто працює за річним контрактом. Як правило, перші п'ять діб після втрати роботи не покриваються страховими виплатами, а для тих, хто звільнився з роботи за власним бажанням, період, що не підлягає грошовій компенсації, зростає до 45 днів. Період, протягом якого виплачується допомога з безробіття, рівний 300 дням для члена страхового фонду втрати зайнятості і 450 днів для особи, вік якої перевищує 57 років. Безробітний, який без достатніх підстав відхилив пропозицію про роботу позбавляється права на допомогу, зазвичай, на 60 днів. Організація страхування безробітних здійснюється спеціальними страховими фондами втрати зайнятості. Фінансування систем здійснюється за рахунок коштів від оподаткування осіб, що працюють за наймом і не за наймом.

6. Особливості функціонування медичного страхування в країнах світу

Національні системи охорони здоров'я у промислово розвинених країнах, як правило, включають в свій склад системи обов'язкового (і добровільного) медичного страхування, державні (бюджетні) системи охорони здоров'я і приватні (платні) структури медичної допомоги.

Характеристики і поєднання державного, страхового і приватного у національних системах охорони здоров'я залежать від багатьох чинників: рівня економічного і соціального розвитку країни, традицій і культурних особливостей. При всьому існуючому їх різноманітті є загальновизнаною точка зору, що забезпечення рівного доступу до базових медичних послуг відноситься до сфери діяльності держави. Іншими словами, - однією з важливих функцій держави є створення механізмів, інститутів і законодавчої бази, що дає змогу користуватися послугами охорони здоров'я найуразливіших верств населення (особам похилого віку, дітям і категоріям малозабезпечених громадян).

Системи обов'язкового медичного страхування фінансуються за рахунок страхових внесків. Проте в багатьох країнах їх доповнюють надходженнями з бюджетів різних рівнів. Такою системою в перші роки запровадження медичного страхування були охоплені лише працюючі особи, але згодом її розповсюдили також на членів сімей працівників, а у ряді країн практично на все населення.

Стосовно цілей державних систем охорони здоров'я правом на медичне обслуговування користується все населення, а фінансуються вони за рахунок податкових надходжень. Першою країною, яка застосувала в загальнонаціональному масштабі державну охорону здоров'я, був Радянський Союз (30-і роки ХХ століття), потім її запровадили у Великобританії (1948 р.), Ірландії, Скандинавських країнах і країни Південної Європи. Приватна медицина і приватне добровільне медичне страхування переважають в США.

В даний час можна виділити три основних системи охорони здоров'я, що принципово відрізняються, зокрема переважно:

- державна (Великобританія).

- страхова що, представлена в таких європейських країнах, як Німеччина, Франція, Нідерланди, Австрія, Бельгія, Швейцарія, деяких країнах Латинської Америки, Японії і інших.

- приватна (платна) система (США).

Практично ні в одній із промислово розвинених країн вказані системи не представлені в чистому вигляді. Більш того, вони постійно модифікуються: у ряді країн перевагу мають в однаковій мірі обидві системи.

Не дивлячись на різноманітність різних інститутів, механізмів і їх комбінацій, які застосовуються в країнах світової спільноти, вони підлягають класифікації. Наприклад, системи охорони здоров'я країн-членів Європейського Союзу можуть бути віднесені до наступних моделей організації:

Універсальна модель (модель Беверіджа) (Великобританія, Ірландія, Норвегія, частково Данія) - національна система охорони здоров'я, що фінансується в основному за рахунок загального оподаткування. Вона базується на принципі рівного і загального доступу до всеосяжного комплексу послуг. Медичне обслуговування надається в основному в державних установах найманими службовцями (лікарні) або залученими за контрактом працівниками (первинна медична допомога, зубні лікарі і фармацевти).

Модель соціального страхування, так звана модель Бісмарка або континентальна модель. Вона застосовується в Німеччині, Австрії, Франції, Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі. Заснована модель на традиції підприємництва і принципах соціальної солідарності. Фінансування цієї моделі здійснюється за рахунок відрахувань із заробітної плати та інших суспільних фондів, які складають приблизно три чверті сукупних витрат на охорону здоров'я. Роль соціального партнерства відіграє велику роль в управлінні системою.

"Південна модель" застосовується в Іспанії, Греції і частково в Італії. Системи охорони здоров'я цієї групи країн аналогічні країнам Співтовариства північних держав, хоча вони менш розвинені. Медичне обслуговування в основному надається державними установами (лікарнями), а також приватними лікарями (первинна допомога).

За способом фінансування національних систем охорони здоров'я їх можна класифікувати:

- загальні податкові надходження національних бюджетів (наприклад, Великобританія, Данія, Норвегія);

- регіональні податкові надходження регіональних бюджетів (наприклад, Швеція);

- обов'язкові відрахування, прив'язані до рівня доходів (наприклад, Фінляндія, Франція, Бельгія);

- приватні джерела (наприклад, США, Швейцарія).

На практиці жодна із систем не фінансується лише із одного джерела. Як правило, прибуткова частина системи охорони здоров'я є поєднанням суспільної/державної і приватної системи. Співвідношення між ними розрізняються в Німеччині і США, які є типовим прикладом відповідно соціальній моделі і моделі приватного страхування покриваються відповідними федеральними бюджетами на 23% і 44%.

У більшості систем фінансування, що застосовують страхові механізми, присутній елемент солідарності, що означає передачу засобів від тих, чиї доходи більші і ті, хто здоровіший, до тим, хто має менші доходи і гірше здоров'я. соціальний страхування пенсійний

У той же час в системах приватного страхування види і якість послуг залежать від розмірів сплачених страхових внесків. Прихильники цієї системи відзначають свободу вибору для застрахованого видів послуг і вищу якість медичної допомоги.

Державні витрати на охорону здоров'я в промислово розвинених країнах складають значну частку ВВП (табл.4).