Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

„Запорізький національний університет”

Міністерства освіти і науки України

Методичні рекомендації до лабораторних занять

Фізіологія людини

для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» напрямів підготовки «Фізичне виховання», «Спорт», «Здоров'я людини»

К.М. Гречко

Запоріжжя

2015

Гречко К.М. Фізіологія людини: методичні рекомендації до лабораторних занять для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» напрямів підготовки «Фізичне виховання», «Спорт», «Здоров'я людини» / К.М. Гречко. - Запоріжжя: ЗНУ, 2015. - 69 с.

У методичних рекомендаціях систематизовано викладені цілі, основні завдання, форми та методи контролю знань, методичні поради й вимоги до лабораторних занять з курсу фізіології людини.

Призначені для студентів ІІ курсу факультету фізичного виховання денної та заочної форм навчання (напряму підготовки 6.010201 “Фізічне виховання”, 6.010202 “Спорт”, 6.010203 “Здоров'я людини” галузі знань 0101“Фізичне виховання, спорт та здоров'я людини”).

Зміст

Вступ

Лабораторне заняття №1. Введення в фізіологію людини. Загальний огляд збудливих тканин

Лабораторне заняття №2. Аналіз рефлекторної дуги

Лабораторне заняття №3. Сухожильні рефлекси людини

Лабораторне заняття №4. Залози внутрішньої секреції загальний огляд та топографія

Лабораторне заняття №5. Підрахунок кількості еритроцитів та лейкоцитів у крові людини

Лабораторне заняття №6. Визначення кількості гемоглобіну (Нв) в крові та кольорового показника крові

Лабораторне заняття №7. Визначення групи крові та резус-фактору

Лабораторне заняття №8. Дослідження показників гемо- та кардіодинаміки

Лабораторне заняття №9. Функціональні проби серцево-судинної системи

Лабораторне заняття №10. Дослідження зовнішнього дихання людини методами cпipoметрії та спірографії

Лабораторне заняття №11. Регуляція дихання

Лабораторне заняття №12. Вивчення вищої нервової діяльності людини

Екзаменаційні питання

Додатки

Список рекомендованої літератури

Вступ

Курс фізіології людини належить до циклу професійної та практичної підготовки, який є обов'язковим при підготовці бакалаврів.

В рамках лабораторних занять студенти повинні знати особливості фізіологічних функцій організму, а також вміти проводити експериментальні дослідження, в процесі яких вивчаються функції життєво важливих функціональних систем організму людини; розраховувати норму фізіологічних показників організму; оцінювати функціональний стан всього організму та його окремих органів і систем у людей; використовувати при роботі довідкову та навчальну літературу, тобто набути основні професійні компетентності.

При вивченні фізіології людини студент дізнається як функціонує організм, морфологічні та фізіологічні особливості кожного органу та кожної функціональної системи.

Представлені в методичних рекомендаціях експериментальні та теоретичні матеріали допоможуть студентам глибше вивчити курс фізіології людини, набути практичних навичок з проведення фізіологічних досліджень, а також сприятимуть формуванню найбільш адекватного науково-практичного світогляду в галузі медико-біологічних дисциплін.

Методичні рекомендації містять опис методик, які можуть бути широко використані на практиці для оцінки функціонального стану людей.

Лабораторне заняття № 1

Тема: Введення в фізіологію людини. Загальний огляд збудливих тканин.

Мета: Вивчення основних загальних правил при роботі в лабораторії з електронною апаратурою. Вивчення відмінностей збудливих тканин.

Питання для самопідготовки:

1. Загальні правила при використанні апаратури.

1.1 Що необхідно зробити до увімкнення приладу в мережу?

1.2 Як проводити увімкнення приладу в мережу?

1.3 Що треба зробити після увімкнення приладу?

2. Загальна характеристика та класифікація збудливих тканих.

3. Загальна характеристика біоелектричних явищ у живому організмі.

Матеріали та обладнання: таблиці, схеми.

Теоретичні відомості

Крім загальних правил поведінки в лабораторії, при користуванні апаратурою необхідно у кожному разі знайомитися з правилами використання незнайомого приладу і тільки тоді приступати до роботи з ним. Це має велике значення в умовах лабораторних занять з фізіології людини, тому що при невмілому використанні приладів вони є небезпечними для життя. Основні правила полягають в наступному:

1. До увімкнення приладу у мережу необхідно:

- Впевнитися, що напруга в мережі відповідає тій напрузі, на яку розрахований прилад, або на яку перевимкнутий у даний момент вхідний трансформатор приладу.

- Заземлити прилад, тобто з'єднати клему або гніздо «земля» з контуром заземлення або з водопровідною мережею. Ні в якому разі неможна заземляти прилад на елементи проводки газу.

- Перевірити всі дроти, які несуть мережевий струм - вони не повинні мати пошкодження на ізоляції, а повинні мати вилки. Категорично забороняється включати у розетки оголені кінцівки дротів.

- Перевірити дроти, які призначаються для збірки приладів та збірки робочої схеми - вони неповинні мати ділянки з'єднання без ізоляції.

- Перевірити на всіх приладах тумблери та перемикачі мережі - вони повинні знаходитися у положенні «увімкнуто».

2. Увімкнення приладів у мережу повинно робитися перемикачами, які розташовані на приладі, а не встановленням вилки, попередньо увімкнутого приладу, у розетку електричної мережі.

3. Після увімкнення приладу треба:

- Перевірити світові індикатори чи всі прилади отримали струм. Якщо індикатор не горить, необхідно звернутися до викладача та усунути причину.

- Електронні прилади починають стабільну роботу тільки після попереднього прогріву 15-30 хвилин. Деякі прилади потребують попереднього прогріву протягом 1 години.

- При підготовки робочої схеми установки треба: з'єднати клеми виходу «імпульсу синхронізації» на стимуляторі з клемами «зовнішній запуск».

- Впевнитися, що робоча схема зібрана правильно, можна починати проведення роботи, користуючись правилами роботи з приладами, які вказані в інструкції по експлуатації.

Збудливими називають тканини, які мають особливість генерувати потенціал дії (збуджуватись). До таких тканин відносять нервову, м'язову та епітеліальну тканини.

Сутність процесу збудження полягає у наступному. Всі клітини організму мають електричний заряд, який забезпечується неоднаковою концентрацією аніонів та катіонів ззовні та в середині клітини. Різна концентрація аніонів та катіонів ззовні та в середині клітини є наслідком неоднакової проникливості клітинної мембрани для різних іонів та роботи іонних насосів. При дії подразника на клітину збудливої тканини змінюється проникливість її мембрани, внаслідок чого іони швидко переміщуються згідно електрохімічного градієнта (сукупність концентраційного та електричного градієнтів) - це і є процес збудження. Його основою є потенціал спокою.

Методика проведення роботи

Завдання 1. Тестування з правил роботи при використовуванні апаратури та приладів.

Завдання 2. Обговорення особливостей м'язової тканини та тестовий контроль.

1. Клітини, які утворюють скелетну м'язову тканину:

а) довгі, циліндричної форми, кінці круглі та загостренні;

б) витягнуті, веретеноподібні, кінці загостренні;

в) довгі, а на кінцях розгалужуються та з'єднуються один з одним.

2. Поперечно-смугасті м'язи утворюють:

а) стінки серця;

б) стінки дихальних шляхів;

в) скелетні м'язи.

3. Робота гладких м'язів регулюється:

а) соматичною нервовою системою;

б) вегетативною нервовою системою;

в) за рахунок імпульсів, які виникають у м'язі.

4. Робота поперечно-смугастих м'язів регулюється:

а) соматичною нервовою системою;

б) вегетативною нервовою системою;

в) за рахунок імпульсів, які виникають у м'язі.

5. Робота серцевого м'яза регулюється:

а) соматичною нервовою системою;

б) вегетативною нервовою системою;

в) за рахунок імпульсів, які виникають у м'язі.

6. Скорочення поперечно-смугастої м'язової тканини:

а) підкорюється свідомості;

б) не підкорюється свідомості;

в) обидві відповіді правильні.

7. Скорочення гладкої м'язової тканини:

а) підкорюється свідомості;

б) не підкорюється свідомості;

в) обидві відповіді правильні.

8. Скорочення серцевої м'язової тканини:

а) підкорюється свідомості;

б) не підкорюється свідомості;

в) обидві відповіді правильні.

Завдання 3. Проаналізувати особливості нервової тканини. Намалювати нейрон, позначити його структурні елементи, дати їх функціональну характеристику.

Оформити протокол заняття та зробити висновок.

Питання для самоконтролю:

1. Яка особливість роботи з електроприладами та апаратурою?

2. Як правильно “заземлити” прилад та досліджуваного?

3. Як перевірити правильність зібрання приладів для підготовки робочої схеми?

4. Проаналізувати особливості роботи клітин збудливих тканин.

Лабораторне заняття № 2

Тема: Аналіз рефлекторної дуги.

Мета: Встановити ланки рефлекторної дуги та їхню роль у здійсненні рефлексу.

Питання для самопідготовки:

1. Рефлекторний принцип діяльності нервової системи (НС). Головні принципи рефлекторної теорії.

2. Структурні основи рефлекторної діяльності.

3. Рефлекторна дуга (кільце). Рецептивне поле.

4. Моно- та полісинаптичні рефлекторні дуги.

5. Зворотний зв'язок при здійсненні рефлексу та його значення.

6. Будова та функції нейронів.

Матеріали та обладнання: таблиці, схеми.

Теоретичні відомості

Рефлекторний принцип роботи НС - основний принцип впливу нервової системи на органи. Існує два види впливу - пускове та моделююче. Пусковий вплив викликає діяльність органу, який знаходиться у спокої. Моделюючий вплив виникає: 1) завдяки змінам характеру електрофізіологічних процесів в органі (гіперполяризація, деполяризація); 2) за допомогою зміни інтенсивності обміну речовин в органі; 3) за рахунок змін кровопостачання органу (судинно-руховий ефект).

Рефлекс - реакція організму на подразнення чуттєвих (сенсорних) рецепторів. Кожний рефлекс здійснюється за допомогою рефлекторної дуги. Рефлекторна дуга (кільце) - це сукупність структур, за допомогою яких здійснюється рефлекс. Рефлекторна дуга складається з 5 ланок:

Рецептор, який сприймає зміни зовнішнього та внутрішнього середовища організму. Сукупність рецепторів, подразнення яких викликає рефлекс, називають рефлексогенною зоною.

Аферентний шлях, який передає сигнал у ЦНС. Імпульс від рецептора потрапляє у дендрит аферентного нейрона та по його аксону - в ЦНС.

Вставні нейрони ЦНС забезпечують зв'язок з відділами ЦНС, перероблюють та передають імпульс до ефекторного нейрона.

Еферентний шлях проводить імпульс до 5 ланки рефлекторної дуги.

Ефектор (робочий орган).

Рефлекси, за терміном виникнення, поділяються на 2 групи: вродженні (безумовні) та набуті (умовні).

Безумовні поділяються на біологічні (статеві, захисні та ін.).

В залежності від відділу нервової системи виділяють соматичні та вегетативні рефлекси.

Методика проведення роботи

Завдання 1. Приготувати препарати спінальної жаби та закріпити в штативі. Накладають на шкіру гомілки препарату шматочок фільтрувального паперу (0,5x0,5см), змоченого 0,5%-м розчином сірчаної кислоти і спостерігають згинальний рефлекс. Потім роблять у ділянці стегна круговий розріз шкіри і знімають її з лапки. Знову подразнюють гомілку цієї лапки розчином кислоти і встановлюють відсутність рефлексу.

Розрізають шкіру стегна задньої лапки тієї ж жаби і, знайшовши сідничний нерв, відпрепаровують його протягом 1,5-2 см. Підводять під нерв нитку, але не зав'язують її. Викликають рефлекс згинання пощипуванням жаб'ячої лапки пінцетом. Потім підтягують нерв за нитку і кладуть під нього вату, змочену 1%-м розчином новокаїну, щоб викликати блокаду проведення збудження в чутливих нервових волокнах. Щохвилини перевіряють наявність рефлексу, подразнюючи лапку кислотою. Відмічають час, коли жаба на подразнення лапки не буде відповідати скороченням. Одразу ж подразнюють шкіру вище рівня блокади нерва і переконуються в наявності рефлексу згинання.

Переконавшись у наявності рефлексу у спинальної жаби, порушують у неї спинний мозок (у спинномозковий канал вводять зонд). Наносять подразнення і відмічають зникнення усіх рефлексів.

Завдання 2. Зарисувати схеми моно- та полісинаптичної рефлекторних дуг і схеми проведення дослідів.

Намалювати синапс.

Завдання 3. Тестовий контроль.

Результати досліду занести в протокол, пояснити їх і зробити висновки.

Питання для самоконтролю:

1. Поясніть, чому у відповідь на подразнення шкіри кислотою виникає рефлекс згинання?

2. Чому зникає цей рефлекс після видалення з лапки шкіри, після блокади новокаїном, після порушення спинного мозку?

3. Які ланки рефлекторної дуги виключаються в результаті цих маніпуляцій?

Лабораторне заняття № 3

Тема: Сухожильні рефлекси людини.

Мета: Ознайомитись з важливими рефлексами людини та їх механізмами. Навчитися досліджувати безумовні рефлекси людини, складати їх рефлекторні дуги.

Питання для самопідготовки:

1. Особливості функціонування нервової системи.

2. Рецептивне поле деяких рефлексів.

3. Від чого залежить характер відповідної реакції на подразнення рецептивного поля?

4. Що таке спинномозкові рефлекси?

5. Що розуміють під поняттям “час рефлекторної психічної реакції” людини?

6. Значення сухожильних рефлексів як тестів на функціональний стан локомоторного апарату людини.

7. Методика проведення колінного рефлексу.

Матеріали та обладнання: гумовий молоточок, схеми, таблиці.

Теоретичні відомості

Властивості центральної нервової системи не є результат просто сумації властивостей великої кількості її клітин. Функція ЦНС не визначається тим, що кожний нейрон функціонує сам по собі, а працює у взаємозв'язку з іншими нейронами. Тобто нервова система це велика кількість певним чином організованих систем нейронів. Елементарні системи об'єднуються в більш складні, а ті в свою чергу - в надскладні. Тому складність роботи мозку є як механізм процесів, які протікають на клітинному рівні та організації нейронних систем і зв'язку між ними. При цьому різнобічність міжнейронних відносин визначається не тільки їх морфологічно закріпленими зв'язками, але і виникаючими на їх основі під впливом зовнішніх та внутрішніх подразнень функціональними взаємодіями. Завдяки цьому “архітектура” зв'язків та співвідношення збуджених та структур, які знаходяться в стані гальмування, в різних випадках різні.

Вивчення ЦНС показало, що найбільш складні функції є результатом її інтегративної діяльності. Тільки з функцією цілісного мозку і всієї ЦНС може бути зв'язано формування складних поведінкових актів.

Більшість рефлексів, які мають важливе значення для самозбереження, підтримки положення тіла, швидкого відновлення рівноваги, здійснюються на основі швидкодіючих механізмів з мінімальною кількістю нейронних ланцюгів, які беруть участь. Наприклад, сухожильні рефлекси мають велике значення в якості тестів на функціональний стан організму в цілому та безпосередньо локомоторного апарату.



Рис. 1. Рефлекси спинного мозку

А - колінний; Б - ахилов; В - підошовний; Г - згинально-ліктьовий; Д - разгинальноо-ліктьовий; Е - черевний.

Методика проведення роботи

Виконуючи роботу студенти по черзі, один на одному, відробляють методику відтворення важливих сухожильних рефлексів, які приведені на схемах (див. додаток 1). Досліджуються згинальний рефлекс передпліччя, розгинальний рефлекс передпліччя, черевний шкірний рефлекс, колінний, ахилів та підошовний рефлекси.

Завдання 1. Дослідити та замалювати рефлекторну дугу корнеального рефлексу.

Процедура дослідження: дослідник обережно торкається ваткою або м'яким папірцем до рогівки досліджуваного.

Реакція-відповідь: змикання повік.

Завдання 2. Дослідити та замалювати рефлекторну дугу колінного (пателярного) рефлексу.

Процедура дослідження: досліджуваний знаходиться в положенні сидячі. Він має покласти одну ногу на коліно іншої. Дослідник вдаряє неврологічним молоточком по сухожилку чотирьохголового м'язу стегна, нижче колінної чашечки.

У деяких людей колінні рефлекси викликаються досить важко. В таких випадках варто застосувати прийом Ендрассика: досліджуваному пропонують зціпити пальці обох рук та з силою тягнути кисті в сторони (рис. 1, а).

Реакція-відповідь: розгинання гомілки.

Рис. 2. Дослідження (А) колінного (прийомом Ендрассика), (Б) трицепс-рефлексу, (В) стилорадіального рефлексів.

Завдання 3. Дослідити та замалювати схему рефлекторної дуги трицепс-рефлексу.

Процедура дослідження: дослідник підтримує руку досліджуваного в ліктьовому суглобі між своїми вказівним та великим пальцями, що дозволяє передпліччю вільно звисати, й вдаряє молоточком по сухожилку трицепсу передпліччя над олекраноном рис. 1, б ).

Реакція-відповідь: розгинання передпліччя.

Завдання 4. Дослідити та замалювати рефлекторну дугу зап'ясно-проміневого (стилорадіального) рефлексу.

Процедура дослідження: рука досліджуваного зігнута в ліктьовому суглобі під трохи тупим кутом. Дослідник утримує кисть досліджуваного у висячому проміжному між супінацією та пронацією положенні й наносить удар неврологічним молоточком по шилоподібному відростку променевої кістки (рис.1, в).

Реакція-відповідь: згинання в ліктьовому суглобі та пронація передпліччя.

Завдання 5. Дослідити та замалювати рефлекторну дугу зіничного рефлексу.

Процедура дослідження: досліджуваний сидить з розплющеними очима. Дослідник тримає повіки досліджуваного, не даючи їм змикатися, й фонариком світить в око досліджуваного.

Реакція-відповідь: звуження зіниці

Завдання 6. Дослідити та замалювати рефлекторну дугу захисного м'язового рефлексу на слуховий подразник.

Процедура дослідження: дослідник непомітно для досліджуваного, раптово хлопає в долоні позаду голови досліджуваного.

Реакція відповідь: поворот голови в бік подразнення.

Оформити роботу, зарисувавши схеми техніки відтворення рефлексів та рефлекторних дуг.

Наприклад:

Завдання 7. Накреслити таблицю.

Соматичні спинномозкові рефлекси людини

Назва рефлексу	Подразнення, що застосовується	Характер рефлекторної реакції	Локалізація нейронів, які приймають участь у рефлексі
Сухожилкові проприорецептивні рефлекси: - ліктьовий - колінний - ахилів	Удар молоточком по сухожиллю…	Скорочення…	V-VI шийні сегменти спинного мозку…
Черевні рефлекси: - верхній - середній - нижній
Кремастерний яєчковий рефлекс
Анальний рефлекс
Підошовний рефлекс

Питання для самоконтролю:

1. Які особливості дослідження сухожильних рефлексів?

2. Які взаємовідношення будуть мати між правою та лівою половинами спинного мозку при здійсненні шкірного рухового рефлексу?

3. Роль мотонейронів при здійсненні рухових рефлексів.

Семінар № 1

Тема: Фізіологія центральної нервової системи.

Мета: З'ясувати ефективність засвоєння теоретичного матеріалу та практичних навичок з теми.

Питання для самопідготовки:

1. Потенціал спокою та потенціал дії, механізм виникнення.

2. Загальна характеристика та функції вегетативної нервової системи.

2.1 Симпатичний відділ ВНС.

2.2 Парасимпатичний відділ ВНС.

3. Рефлекторний принцип діяльності ЦНС.

4. Рефлекторна дуга (кільце). Рецептивне поле.

5. Нервові центри та їх властивості.

6. Гальмування в ЦНС та його види.

7. Функції відділів головного мозку.

7.1 Стовбур мозку.

7.2 Ретикулярна формація.

7.3 Мозочок.

7.4 Проміжний мозок та базальні ганглії.

7.5 Лімбічна система.

7.6 Фізіологія великих півкуль.

8. Функціональна організація спинного мозку.

9. Функції середнього мозку.

Лабораторне заняття № 4

Тема: Залози внутрішньої секреції загальний огляд та топографія.

Мета: Вивчити особливості фізіології ендокринної системи.

Питання для самопідготовки:

1. Загальна характеристика залоз та їх класифікація.

2. Топографія залоз внутрішньої секреції.

3. Гормони передньої частини гіпофізу.

4. Гормони задньої частини гіпофізу.

5. Гормони щитоподібної залози.

6. Гормони паращитоподібних залоз.

Матеріали та обладнання: схеми, таблиці.

Теоретичні відомості

Топографія залоз внутрішньої секреції зверху вниз:

Верхній мозковий придаток - епіфіз

Нижній мозковий придаток - гіпофіз

Щитоподібна залоза

Пара щитоподібні залози

Вилочкова залоза

Підшлункова залоза

Наднирники

Статеві залози

Гормони здійснюють свою біологічну дію, комплексуючись із рецепторами - інформаційними молекулами, що трансформують гормональний сигнал у гормональну дію. Більшість гормонів взаємодіють із рецепторами, розташованими на плазматичних мембранах клітин, а інші гормони - з рецепторами, локалізованими внутрішньоклітинно, тобто із цитоплазматичними і ядерними.

Білкові гормони, фактори росту, нейротрансміттери, катехоламіни й простагландини відносяться до групи гормонів, для яких рецептори розташовані на плазматичних мембранах клітин.

По хімічній природі гормони поділяються на білкові, стероїдні (або ліпідні) і похідні амінокислот.

Окремі хімічні речовини секретуються ендокринними залозами або клітинами у вигляді прогормонів і тільки на периферії перетворюються в біологічно активні гормони (тестостерон, тироксин, ангіотензиноген та ін.).

Гормони, у широкому розумінні слова, є біологічно активними речовинами і носіями специфічної інформації, за допомогою якої здійснюється зв'язок між різними клітинами й тканинами, що необхідно для регуляції численних функцій організму. Інформація, що знаходиться в гормонах, досягає свого адресата завдяки наявності рецепторів, які переводять її в пострецепторну дію (вплив), що супроводжується певним біологічним ефектом.

Важливою умовою нормального функціонування ендокринної системи є також стан тканини-мішені. Так прийнято називати тканину, чутливу до дії даного гормону та, яка відповідає специфічним ефектом на цю дію. Здатність тканин-мішеней реагувати на відповідний гормон визначається наявністю рецепторів, що здійснюють взаємодію із цим гормоном. Наприклад, адренокортикотропний гормон (АКТГ) циркулює по всьому організмі, але тільки в наднирниках є рецептори, здатні комплексуватися з ним. Тому органом або тканиною-мішенню для АКТГ є наднирник; тут гормон робить свою біологічну дію - стимулює процеси стероїдогенезу. Зміна функціонального стану рецепторного апарату призводить до виникнення тих же симптомів, якими проявляється надлишкова або недостатня секреція відповідних гормонів.

Синтез білкових гормонів, як і інших білків, перебуває під генетичним контролем, і типові клітини ссавців експресують гени, які кодують від 5000 до 10 000 різних білків, а деякі високодиференційовані клітини - до 50 000 білків. Синтез білка починається із транспозиції сегментів ДНК, потім транскрипції, трансляції та модифікації.

Білки крові виконують при цьому в основному транспортну функцію. Транспортні білки не однаковою мірою зв'язують відповідні гормони. Так, транскортин однаковою мірою зв'язує (близько 90%) кортизол і прогестерон, а глобулін, що зв'язує полові гормони, більш міцно зв'язує тестостерон (близько 98%), чим естрадіол. Близько 50% циркулюючого альдостерону перебуває в зв'язаному з білками стані. Більша частина кальцитріола перебуває в комплексі з білком, що зв'язує вітамін D. Гормони, пов'язані з ними, біологічно неактивні, тобто нездатні комплексируватися з відповідним рецептором. Для того щоб відбулася взаємодія гормону з рецептором, гормони повинні дисоціювати із фракції, пов'язаної з білками крові. Як правило, фракція вільного гормону становить невелику частину від його загальної кількості, що циркулює в кровоносній системі, але саме ця фракція забезпечує властивому даному гормону біологічний ефект. Зміна кількості білків крові, що зв'язують гормони, приводить до розвитку патологічних станів, обумовлених надлишком або недоліком ефекту відповідного гормону.

Транспортні білки, крім своєї специфічної функції переносу гормону до місця його дії, виконують функцію депонування гормону в кровообігу. Гормон, пов'язаний з білками, перебуває в постійній рівновазі з вільною біологічно активною формою гормону й у міру зниження рівня вільного гормону останній вивільняється з пов'язаної з білками форми, підтримуючи в такий спосіб постійну концентрацію вільної фракції в периферичній крові. Крім того, транспортні білки впливають на швидкість кліренсу гормону, що відбувається в печінці й нирках.

Функціональна активність ендокринної системи залежить не тільки від здатності залоз внутрішньої секреції продукувати необхідну кількість гормонів. Більшість гормонів, які секретуються периферичними ендокринними залозами, доставляється до відповідних органів або тканин-мішеням у зв'язаному з білками стані. Так, глюкокортикоїди - гормони кори наднирників, прогестерон і альдостерон зв'язуються глюкокортикоїдозв'язуючими білками, основним з яких є транскортин. Тироїдні гормони зв'язуються тироксинзв'язуючими глобулінами (а-2 глобулін з молекулярною масою 54 кДа), транстиретіном, що раніше називався преальбуміном (глікопротеїн з молекулярною масою 55 кДа), і альбуміном з молекулярною масою 66,5 кДа. Тестостерон, дигідротестостерон і естрадіол циркулюють у центральному кровообігу в комплексі із глобуліном, що зв'язує полові гормони, що є гликопротеїном з молекулярною масою 90 кДа.

Нирки, виконуючи основну видільну функцію, є також своєрідною ендокринною залозою. Юкстагломерулярні клітини секретують у кров гормон ренін, під впливом якого ангіотензиноген перетворюється в ангіотензин, а останній сприяє синтезу й вивільненню альдостерону. У нирках утворюється й інший гормон - еритропоетин, що стимулює розвиток і вивільнення еритроцитів з кісткового мозку. Тут же під впливом 1-гідроксилази здійснюється гідроксилювання біологічно менш активної форми 25(ОН) вітаміну D у активну форму-1, 25(ОН)2 вітаміну D.

У гіпоталамусі секретуються власно гіпоталамічні (вазопресин, окситоцин, нейротензин) і гіпофізотропні гормони (соматостатин, тироліберин, або тиротропін, що вивільнює, гормон, гонадоліберин, або гонадотропін, що вивільнює, гормон, або люліберин, кортиколіберин, або кортикотропін, що вивільнює, гормон, і соматоліберин, або соматотропні, що вивільнює, гормон). Останні вивільняються в портальну систему гіпофіза, досягають клітин передньої частки гіпофіза, пригнічуючи або підсилюючи їхню секреторну активність, і тим самим змінюють швидкість секреції тропних гормонів гіпофіза.

Імунна система й вилочкова залоза (тимус) також виробляють велику кількість гормонів, які можна підрозділити на цитокіни, або лімофкіни, і тимічні гормони. До цитокінів, які секретуються імунокомпетентними клітинами, відносяться g-інтерферон, інтерлейкін.

Ендокринна, а за сучасним даними нейроендокринна система регулює й координує діяльність всіх органів і систем, забезпечуючи адаптацію організму до постійно мінливих факторів зовнішнього й внутрішнього середовища, результатом чого є збереження гомеостазу, що, як відомо, необхідний для підтримки нормальної життєдіяльності організму. За останні роки чітко показано, що перераховані функції нейроендокринна система виконує в тісній взаємодії з імунною системою.

Ендокринна система представлена залозами внутрішньої секреції, відповідальними за утворення й вивільнення в кров різних гормонів. Залози внутрішньої секреції, або ендокринні залози, підрозділяються на класичні (гіпофіз, щитовидна й щитовидні залози, острівковий апарат підшлункової залози, коркова й мозкова речовина наднирників, яєчка, яєчники, епіфіз) і некласичні (вилочкова залоза, серце, печінка, нирки, ЦНС, плацента, шкіра, шлунково-кишковий тракт).

Встановлено, що центральна нервова система (ЦНС) бере участь у регуляції секреції гормонів всіх ендокринних залоз, а гормони у свою чергу впливають на функцію ЦНС, модифікуючи її активність і стан. Нервова регуляція ендокринних функцій організму здійснюється як через гіпофізотропні (гіпоталамічні) гормони, так і через вплив автономної нервової системи. Крім того, у різних областях ЦНС секретується достатня кількість моноамінів і пептидних гормонів, багато хто з яких секретується також в ендокринних клітинах кишкового тракту. До таких гормонів відносяться вазоактивний інтестинальний пептид (ВІП), холецистокинін, гастрин, нейротензин, мет-, лейенкефалін та ін.

Гіпофіз розташований в гіпофізарній ямці турецького сідла основної кістки. Він має передню долю (аденогіпофіз) та задню долю (нейрогіпофіз). Гіпофіз вважають «центральною» ендокринною залозою, тому що він за рахунок своїх тронних гормонів регулює діяльність «периферичних» залоз. В передній долі гіпофізу виробляються тропні гормони - тіреотропін, адренокортикотропний гормон - кортикотропін та ганадотропіни, а також ефекторні гормони - соматотропін та пролактін.

1. АКТГ - стимулює функцію пучкової зони кори наднирників, де утворюються глюкокортикоїди.

2. ТТГ - тиреотропний гормон стимулює функцію щитоподібної залози.

3. ГТГ - фолітропин - стимулює зріст везикулярного фолікула в яєчниках у жінок; у чоловіків під впливом цього гормону утворюються сперматозоїди.

4. ЛТГ - лютропін необхідний для росту везикулярного фолікула в яєчниках на стадії овуляції, утворює прогестерон та жовте тіло. Він також стимулює утворення естрогенів у жінок та андрогенів у чоловіків.

5. Ефекторний гормон - гормон росту - соматотропін - стимулює ріст організму, посилює синтез білку.

6. Пролактін стимулює утворення молока в альвеолах молочних залоз у жінок.

В задню долю гіпофізу надходять неактивні гормони з гіпоталамусу, які посилюють скорочення матки та вазопресін - (антидіуретичний гормон), який має важливе значення в процесах сечоутворення, а також в регуляції тонусу кровоносних судин. Окситоцин може стимулювати утворення молока. В стані напруги організму гіпофіз виділяє додаткову кількість АКТГ, який стимулює викид адаптивних гормонів наднирників.

Гормони щитоподібної залози виробляють йодовані гормони та нейодований гормон - тіреокальцитонін.

У щитоподібній залозі утворюється білок, який має йод - тіреоглобулін. З нього і утворюється 4 гормони: монойодтірозин, дийодтірозин, трийодтірозин та тетрайодтірозин. Останні 2 гормони є активними. Тіреойодні гормони регулюють обмін білків, жирів, вуглеводів та мінеральних солей. Гормон тироксін збільшує ЧСС, ЧД та потовиділення. Він знижує згортання крові.

При гіпофункції щитоподібної залози (гіпотеріоз) у дітей виникає кретинізм, у дорослих людей - мікседема (слизовий набряк). При гіперфункції залози розвивається тіреотоксикоз (Базедова хвороба).

Під впливом тіреокальціотоніну знижується рівень кальцію та фосфату крові та збільшується зміст кальцію в кістках. Паращитоподібні залози виділяють паратгормон у вигляді прогормону в крові, а при попаданні його в клітини-мішені апарата Гольджи через 15-30 хв. стає гормонально активним. Під впливом паратгормону кальцій та фосфор переходять із кісткової тканини в кров.

Методика проведення роботи

Завдання 1. Зарисувати схему регуляторних систем організму людини за участю гормонів аденогіпофізу.

Проаналізувати схему та зробити висновок.

1. Питання для самоконтролю:

1. Яку функцію в організмі виконують гормони аденогіпофізу?

2. Назвіть тройні гормони передньої долі гіпофізу.

3. Назвіть ефекторні гормони передньої долі гіпофізу.

4. Функції задньої долі гіпофізу.

5. Особливості гормонів щитоподібної залози.

6. Функція паратгормону.

Лабораторне заняття № 5

Тема: Підрахунок кількості еритроцитів та лейкоцитів у крові людини.

Мета: Ознайомитись з методикою підрахунку еритроцитів та лейкоцитів у крові людини.

Питання для самопідготовки:

1. Загальна характеристика еритроцитів.

2. Розвиток в організмі людини.

3. Руйнування еритроцитів в організмі людини.

4. Методика підрахунку еритроцитів у крові.

5. Лейкоцити, їх функції та класифікація.

6. Фагоцитоз, лейкоцитоз, лейкопенія.

Матеріали та обладнання: мікроскоп, камера Горяєва, пробірки лабораторні або капіляр від гемометра Салі.

Теоретичні відомості

Червоні кров'яні клітини, або еритроцити являють собою круглі диски діаметром 7,2-7,9 мкм і середньою товщиною 2 мкм (мкм = мікрон = 1/10⁶ м).

В 1 мм³ крові міститься 5-6 млн. еритроцитів. Вони складають 44-48% загального обсягу крові.

Еритроцити мають форму двоввігнутого диска, тобто плоскі сторони диска як би стислі, що робить його схожим на пончик без дірки. У зрілих еритроцитах немає ядер.

Вони містять головним чином гемоглобін, концентрація якого у внутрішньоклітинному водному середовищі бл. 34%. [У перерахунку на суху вагу зміст гемоглобіну в еритроцитах - 95%; у розрахунку на 100 мл крові вміст гемоглобіну становить у нормі 12-16 г (12-16%), причому у чоловіків воно трохи вище, ніж у жінок.] Крім гемоглобіну еритроцити містять розчинені неорганічні іони (переважно К⁺) і різні ферменти. Дві ввігнуті сторони забезпечують еритроциту оптимальну площу поверхні, через яку може відбуватися обмін газами: діоксидом вуглецю й киснем. Таким чином, форма клітин багато в чому визначає ефективність протікання фізіологічних процесів. У людини площа поверхонь, через які відбувається газообмін становить у середньому 3820 м², що в 2000 разів перевищує поверхню тіла.

Еритроцити розвиваються із клітин-попередників, джерелом яких слугують так звані стовбурні клітини. На ранніх стадіях формування еритроцитів (у клітинах, що ще перебувають у кістковому мозку) чітко виявляється клітинне ядро. По мірі дозрівання в клітині накопичується гемоглобін, що утворюється в ході ферментативних реакцій. Перед тим як потрапити в кровоток, клітина втрачає ядро - за рахунок екструзії (видавлювання) або руйнування клітинними ферментами. При значній крововтраті еритроцити утворяться швидше, ніж у нормі, і в цьому випадку в кровоток можуть попадати незрілі форми, що містять ядро; очевидно, це відбувається через те, що клітини занадто швидко залишають кістковий мозок. Термін дозрівання еритроцитів у кістковому мозку - від моменту появи самої юної клітини, попередник еритроцита, і до її повного дозрівання - становить 4-5 днів. Термін життя зрілого еритроцита в периферичній крові - у середньому 120 днів. Однак при деяких аномаліях самих цих клітин, цілому ряді хвороб або під впливом певних лікарських препаратів час життя еритроцитів може скоротитися.

Більша частина еритроцитів руйнується в печінці й селезінці; при цьому гемоглобін вивільняється й розпадається на складові його гем і глобін. Подальша доля глобіна не простежувалася; що ж стосується гема, то з нього вивільняються (і повертаються в кістковий мозок) іони заліза. Втрачаючи залізо, гем перетворюється в білірубін - червоно-коричневий жовчний пігмент. Після незначних модифікацій, що відбуваються в печінці, білірубін у складі жовчі виводиться через жовчний міхур у травний тракт. По змісту в калі кінцевого продукту його перетворень можна розрахувати швидкість руйнування еритроцитів. У середньому в дорослому організмі щодня руйнується й знову утворюється 200 млрд. еритроцитів, що становить приблизно 0,8% загального їхнього числа (25 трлн.).

Лейкоцити, або білі кров'яні тільця по морфологічним і функціональним ознакам є звичайні клітини (формені елементи крові), що містять ядро й протоплазму специфічної структури. Вони утворяться в лімфатичних вузлах, селезінці й кістковому мозку. В 1 мм³ крові людини знаходиться 5-6 тис. лейкоцитів.

Лейкоцити неоднорідні по своїй будові: в одних з них протоплазма має зернисту будову (гранулоцити), в інших немає зернистості (агронулоцити). Гранулоцити становлять 70-75% всіх лейкоцитів і діляться залежно від здатності офарблюватися нейтральними, кислими або основними фарбами на нейтрофіли (60-70%), еозинофіли (2-4%) і базофіли (0,5-1%). Нейтрофіли, у свою чергу, розділяються на юні, палочкоядерні й сегментовані. Юні й палочкоядерні є незрілими формами нейтрофілів.

Агранулоцити складаються із двох груп: лімфоцитів (25-30%) і моноцитів (4-8%). Процентне співвідношення різних форм лейкоцитів у крові називається лейкоцитарною формулою.

Кількість лейкоцитів і лейкоцитарна формула не завжди залишаються постійними. Збільшення числа лейкоцитів називається лейкоцитозом, зменшення - лейкопенією. У виникненні кількісних змін лейкоцитів мають значення порушення співвідношень між швидкістю їхньої продукції й темпом руйнування, а також перерозподіл крові в організмі, обумовлене зміною тонусу судин, швидкістю кровотоку в окремих органах і виходом крові з депо.

Функції лейкоцитів різноманітні. Головна з них - захисна, що полягає у фагоцитозі, продукції антитіл і руйнуванні токсинів білкового походження. Маючи велику кількість ферментів, лейкоцити беруть участь також у розщепленні деяких харчових речовин.

Лейкоцитоз при м'язовій роботі (міогенний), спостерігається після виконання важкої м'язової роботи. Число лейкоцитів при цьому може зростати в 3-5 разів. Величезна кількість лейкоцитів при фізичному навантажені накопичуються в м'язах.

Міогенний лейкоцитоз носить як перерозподільний, так і істинний характер, тому що при ньому спостерігається посилення кістко-мозкового кровотворення:

- сильних емоціях (емоційний), як і лейкоцитоз при болючому подразненні, носить перерозподільний характер і рідко досягає високих показників;

- болючих відчуттях.

Лейкопенії зустрічаються тільки при патологічних станах. Особливо важка лейкопенія може спостерігатися у випадку ураження кісткового мозку - гострих лейкозах і променевій хворобі. При цьому змінюється функціональна активність лейкоцитів, що приводить до порушень у специфічному й неспецифічному захисті, попутним захворюванням, часто інфекційного характеру, і навіть смерті.

Реактивний лейкоцитоз виникає при запальних процесах і інфекційних захворюваннях. Фізіологічний лейкоцитоз по своїй природі є перерозподільним, і як правило, не досягає високих показників, реактивний лейкоцитоз обумовлений підвищеним викидом клітин з органів кровотворення з перевагою молодих форм.

Лейкопенія спостерігається при деяких інфекційних захворюваннях. Неінфекційна лейкопенія пов'язана головним чином з підвищенням радіоактивного фону, застосуванням ряду лікарських препаратів та ін. При лейкопеніях відбувається різке пригнічення захисних сил організму в боротьбі з бактеріальною інфекцією.

Всі види лейкоцитів володіють у різному ступені амебоїдною рухливістю, на відміну від еритроцитів, які пересуваються завдяки току крові. При наявності певних хімічних подразників лейкоцити можуть проходити через ендотелій капілярів і переміщатися до подразника (мікробу, клітині організму, що розпадається, стороннім предметам або комплексу антиген - антитіло), при досягненні якого лейкоцит поглинає його (фагоцитує), а потім за допомогою своїх травних ферментів переварює його. Крім того, лейкоцити виділяють ряд важливих для захисту організму речовин: антитіла, що володіють антибактеріальними й антитоксичними властивостями, речовини фагоцитарної реакції та заживлення ран.

Методика проведення роботи

Завдання 1. Будова камери Горяєва. Лічильна камера складається з товстого прямокутного (предметного) скла, в центральній частині якого нанесено (вигравірувано) дві сітки Горяєва, розмежовані глибокою поперечною канавкою. Збоку від сіток розташовані скляні прямокутні пластинки, до яких притирається шліфоване накривне скельце.

Сітка Горяєва складається з 225 великих квадратів (15x15). Частину з них розділено вертикально і горизонтально на 16 малих квадратів, які чергуються з квадратами, що поділені тільки горизонтальними або вертикальними лініями, і з чистими квадратами, без ліній. Глибина камери дорівнює 1/10 мм, бік малого квадрата -1/20 мм, отже, об'єм одного малого квадрата становить 1/4000 мм³ (1/20x1/20x1/10=1/4000).

Рис. 1. Схема будови камери для підрахунку клітин крові

Рис. 2. Сітка Горяєва

Завдання 2. Підрахунок еритроцитів. У чисту суху пробірку відмірюють піпеткою 4 мл 3%-го розчину хлориду натрію. З проколотого скарифікатором пальця в піпетку від гемометра Салі набирають 20 мкл крові (до позначки на піпетці) і вносять її у розчин в пробірці. Кілька разів промивають розчином піпетку (втягуючи розчин у піпетку і видуваючи його у пробірку). Перемішують рідину у пробірці, постукуючи пальцем по її дну, щоб еритроцити розподілилися в рідині рівномірно. Кров розведена у 200 разів.

Потім заповнюють камеру суспензією еритроцитів. Для цього піпеткою або скляною паличкою наносять краплю розведеної крові на середню пластинку біля краю покривного скельця. Після заповнення камери вичікують 1-2 хв (доки осядуть формені елементи) і починають підрахунок при малому збільшенні мікроскопа в затемненому полі зору (з прикритою діафрагмою і трохи опущеним конденсором мікроскопа). Рахують еритроцити у 5 великих або 80 малих квадратах (5х16=80 малих квадратів), розташованих по діагоналі, оскільки розподіл клітин у камері може бути нерівномірним. Для цього під мікроскопом відшукують верхній великий квадрат (поділений на 16 малих), підраховують кількість еритроцитів у ньому, потім посувають камеру по діагоналі вниз і направо, до наступного квадрата і т.д.

Підрахунку підлягають всі еритроцити в межах маленького квадрата, а також ті, що знаходяться на лівій і верхній його лініях або дотикаються до них з обох боків. Еритроцити на правій і нижній лініях і ті, що дотикаються до них, не враховуються - це буде зроблено в наступному квадраті.

Рис. 3. Правило підрахунку клітин крові в квадратах камери (заштриховані клітини, які повинні бути прираховані до даного квадрату).

Кількість еритроцитів у 1 мкл крові розраховують за формулою:

де Е - кількість еритроцитів в 1 мкл крові; А - кількість еритроцитів, виявлених у певній кількості малих квадратів; Б - кількість малих квадратів, у яких пораховано еритроцити; В - ступінь розведення крові; 4000 - множник для перерахунку кількості еритроцитів на 1 мкл. Об'єм малого квадрата дорівнює 1/4000 мм³ або 1/4000 мкл. Помноживши його на 4000, зводимо до об'єму 1 мм³ або 1 мкл крові.

Приклад розрахунку: у 5 великих (80 малих) квадратах нараховано 448 еритроцитів, кров розведена у 200 разів. Число еритроцитів дорівнює:

Завдання 3. Підрахунок лейкоцитів. У пробірку вносять 0,4 мл 4%-го розчину оцтової кислоти, підфарбований метиленовим синім, додають (піпеткою від гемометра Салі) 20 мкл крові і добре перемішують. Одержують розведення крові у 20 разів. Заповнюють камеру, як це робили при підрахунку еритроцитів. Оскільки лейкоцитів менше, ніж еритроцитів, то для точності підрахунок проводять у 100 великих квадратах (які не розграфлені на малі), що відповідає 1600 малим квадратам. Розрахунок роблять за формулою:

де Л - кількість лейкоцитів в 1 мкл крові; А - полічена кількість лейкоцитів; Б - кількість малих квадратів, у яких підрахували лейкоцити; Б -ступінь розведення крові; 4000 - множник для перерахунку кількості еритроцитів на 1 мкл. Приклад розрахунку: у 100 великих квадратах (1600 малих) підраховано 148 лейкоцитів, кров розведена у 20 разів. Кількість лейкоцитів дорівнює:

Оформити протокол. Записати результати підрахунку. Зробити висновки про відповідність величинам норми підрахованих лейкоцитів фізіологічній нормі.

4. Питання для самоконтролю:

1. Техніка підрахунку еритроцитів, лейкоцитів у крові людини.

2. Роль окремих груп лейкоцитів у життєдіяльності організму.

3. Яка різниця між фізіологічним та патологічним лейкоцитозом, еритроцитозом?

Лабораторне заняття №6

Тема: Визначення кількості гемоглобіну (Нв) в крові та кольорового показника крові.

Мета: Ознайомитись з методом визначення гемоглобіну крові людини гемометром Салі та з розрахунком кольорового показника.

Питання до самопідготовки:

1. Гемоглобін, його будова і значення для газообміну.

2. Сполуки гемоглобіну в крові та їх властивості.

3. Методика визначення кількості гемоглобіну за Салі.

4. Від яких компонентів залежить колір крові?

5. Що розуміють під кольоровим показником крові?

6. Гематокритне число.

Матеріали та обладнання: гемометр Салі.

Теоретичні відомості

Основна функція еритроциту - транспорт кисню з легень до тканин організму та назад вуглекислого газу. Головну роль у цьому процесі відіграє гемоглобін - органічний пігмент червоного кольору, що складається із гема (сполучення порфіріну із залізом) та білку глобіна (див. додатки). Гемоглобін відрізняється високою спорідненістю до кисню, за рахунок чого кров здатна переносити більше кисню ніж звичайний водний розчин. Ступінь зв'язування кисню з гемоглобіном залежить перш за все від концентрації кисню, розчиненого в плазмі. У легенях, де кисню багато, він дифундує з легеневих альвеол крізь стінки кровоносних судин і водне середовище плазми, і потрапляє в еритроцити; там він зв'язується з гемоглобіном - утворюється оксигемоглобін. У тканинах, де концентрація кисню невелика, молекули кисню відокремлюється від гемоглобіну та проникають у тканини за рахунок дифузії. Недостатність еритроцитів або гемоглобіну призводить до зниження транспорту кисню і тим самим до порушення біологічних процесів.

Сполуки гемоглобіну в крові:

Нв О₂ - оксигемоглобін

Нв СО₂ - карбогемоглобін

Нв СО - карбоксігемоглобін

Колір крові визначають еритроцити та тромбоцити. Колір еритроцитів визначає - гемоглобін, колір гемоглобіну визначає залізо, що міститься в групах гема.

Плазма крові містить 55-60% в крові, клітини крові - 40-45%. (див. додатки). Співвідношення плазми та клітин крові вимірюють за допомогою гематокрита. Гематокритне число - кількість форменних елементів крові у відсотках від загального об'єму крові. В нормі воно дорівнює 40-45%.

Співвідношення між кількістю гемоглобіну крові та числом еритроцитів відображає кольоровий показник крові. В патології кольоровий показник може бути вище одиниці, що відображає гіперхромазію, або нижче, тобто гіпохромазію. В нормі кольоровий показник має діапазон від 0,8 - до 1,0.

Кольоровий показник має діагностичне значення при захворюваннях крові при різних видах анемій.

Методика проведення роботи

Завдання 1. Визначення кількості гемоглобіну в крові гемометром ГС-3.

Визначення гемоглобіну гемометром Салі ґрунтується па колориметрії солянокислого гематину, що утворюється при змішуванні крові з соляною кислотою. При цьому червонуватий колір рідини стає бурим. Розчин розводять дистильованою водою до кольору стандарту з відомою концентрацією гемоглобіну.

Гемометр ГС-3 складається з пластмасового корпусу з трьома гніздами, задню стінку зроблено з матового скла. У два крайні гнізда вставлено запаяні пробірки, які містять кольоровий розчин солянокислого гематину. Середня відкрита градуйована пробірка призначена для досліджуваної крові. На ній нанесено дві шкали: одна показує концентрацію гемоглобіну в г% (градуювання від 2 до 23 г%), друга - відносних одиницях (градуювання до 140). 16,7 г% гемоглобіну прийнято за 100 одиниць. На всі три пробірки гемометра нанесено контрольні кругові позначки, які при аналізі мають бути на одному рівні. До приладу додано капіляр-піпетку на 20 мкл (0,02 мл) крові, скляні палички та очну піпетку.

У градуйовану пробірку гемометра Салі очною піпеткою наливають 0,1 н. розчин соляної кислоти до позначки “10". Потім беруть кров із судини в капіляр до позначки (20 мкл), обтирають кінчик капіляра ватою, занурюють його у пробірку і видувають кров на дно пробірки так, щоб верхній шар соляної кислоти залишився непофарбованим. Не виймаючи піпетку, промивають и розчином соляної кислоти з верхнього шару, а потім дистильованою водою, видуваючи и у пробірку. Після цього вміст пробірки перемішують, постукуючи її пальцем по дну, ставлять пробірку в середнє гніздо гемометра на 5-10 хв. Це час, необхідний дня повного перетворення гемоглобіну на солянокислий гематин. Потім у пробірку по краплі додають очною піпеткою дистильовану воду доти, поки колір розчину не стане однаковим зі стандартом. Додаючи воду, розчин перемішують скляною паличкою. Проводять відлік по градуйованій шкалі пробірки. Цифра на рівні нижнього меніска одержаного розчину вказує на абсолютний вміст гемоглобіну у досліджуваній крові по одній шкалі у грам-процентах (г%), тобто абсолютний вміст гемоглобіну крові. Друга шкала вказує вміст гемоглобіну у відносних одиницях.

Оформити протокол, записати одержані результати. Зробити висновки щодо вмісту гемоглобіну в крові, виходячи з показників норми (абсолютний вміст гемоглобіну в крові чоловіків - 13,3-15,6 г% і жінок - 12,1-13,8 г%; відносний вміст гемоглобіну у чоловіків - 80-90 % і жінок - 70-80 %).

Завдання 2. Розрахунок кольорового показника крові.

Співвідношення між кількістю гемоглобіну крові та числом еритроцитів називають кольоровим показником. Кольоровий показник дозволяє оцінити ступінь насичення еритроцитів гемоглобіном; розраховують його за формулою:

Наприклад, якщо в крові знайдено 80% гемоглобіну та 4 млн еритроцитів, то кольоровий показник крові буде дорівнювати:

Практично кольоровий показник вираховують діленням встановленої кількості гемоглобіну на три перші цифри встановленого числа еритроцитів та множенням отриманого на 5:

В патології кольоровий показник може бути вище одиниці (гіперхромазія) або нижче одиниці (гіпохромазія). В нормі він складає 0,8-1,0. Розрахунок кольорового показника має діагностичне значення при захворюваннях крові. Наприклад, при перциозній анемії кольоровий показник вище одиниці.

Оформити протокол. Записати результати дослідження. Зробити висновки.

Питання для самоконтролю:

1. З якою метою для визначення концентрації гемоглобіну викликають гемоліз крові?

2. Що таке солянокислий гематин?

3. В яких одиницях виражається концентрація гемоглобіну в крові?

4. Що таке абсолютний та відносний вміст гемоглобіну в крові?

5. Визначити кольоровий показник крові, якщо кількість еритроцитів в крові - 90%, а відносний вміст гемоглобіну - 4,8 млн мм³ .

6. Діагностичне значення кольорового показника крові людини.

7. Гематокритне число.

Лабораторне заняття №7

Тема: Визначення групи крові та резус-фактору.

Мета: Ознайомитись з методикою визначення крові в системі АВО та резус-фактору.

...