Системні принципи архітектурного удосконалення реабілітаційного середовища промислового міста

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора архітектури

Системні принципи архітектурного удосконалення реабілітаційного середовища промислового міста

18.00.01 - теорія архітектури, реставрація пам'яток архітектури

Шолух Микола Володимирович

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Донбаській національній академії будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант:

доктор архітектури, професор Мироненко Віктор Павлович, Харківський державний технічний університет будівництві та архітектури Міністерства освіти і науки України, завідувач кафедри «Дизайн архітектурного середовища»

Офіційні опоненти:

доктор архітектури, професор Куцевич Вадим Володимирович, Український зональний науково-дослідний і проектний інститут по цивільному будівництву ВАТ «КиївЗНДІЕП» Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, заступник директора з наукової роботи, керівник архітектурного науково-дослідного центру

доктор архітектури, професор Слєпцов Олег Семенович, директор науково-проектного архітектурного бюро «ЛІЦЕНЗ і АРХ», м.Київ

доктор архітектури, професор Бевз Микола Валентинович, Національний університет «Львівська політехніка» Міністерства освіти і науки України, завідувач кафедри «Реставрація та реконструкція архітектурних комплексів»

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В історії розвитку людського суспільства ХХ століття ознаменувалось великою кількістю видатних досягнень в найрізноманітніших галузях науки й техніки, що з повним правом дозволяє назвати його часом розквіту доби технічних цивілізацій. Разом з тим, пришвидшення науково-технічного прогресу, що спостерігається останнім часом в багатьох країнах світу, наряду з позитивними змінами (ростом продуктивності суспільної праці, підвищення рівня добробуту значної частини населення та ін.) привнесло немало негативних проблем, серед яких в першу чергу варто виділити: безперервне широкомасштабне забруднення навколишнього середовища та пов'язане з ним збільшення частоти генетичних змін в організмі людини, що призводять до розвитку психічних та фізичних відхилень. Невирішеність цих проблем веде до подальшого надзвичайно швидкого збільшення кількості інвалідів на Землі, що загрожує в найближчому майбутньому перейти в некерований демографічний вибух.

Найбільшим забрудненням середовища відрізняються крупні та найкрупніші промислові міста та їх агломерації-вони ж відрізняються і найбільшим процентним співвідношенням дітей, що народжуються з відхиленнями в розвитку. У містах вказаних типів-особливо з розвинутим комплексом важкої індустрії-людина може піддаватись значному техногенному впливу: глибокій інтоксикації організму шкідливими хімічними речовинами, дії різних видів іонізуючого випромінювання високої інтенсивності, інформаційним та нервово-психологічним перенавантаженням, а також впливу інших вкрай негативних факторів «штучного походження». У більшості великих промислових міст екологічно несприятливими можуть бути як території, так і внутрішні простори будівель, що багатократно посилює сумарний негативний ефект техногенного впливу. Результати численних досліджень підтверджують, що виникненню генетичних змін в організмі людини не в останню чергу сприяє швидке насичення внутрішнього середовища сучасних будівель та споруд небезпечними для здоров'я людини будівельними та опоряджувальними матеріалами, виготовленими на основі відходів промислового виробництва, багато з яких можуть бути потужними джерелами емісії цілого ряду шкідливих хімічних речовин з вираженою мутагенною дією.

Наслідки такої техногенної атаки на людство, яка розпочалася, якщо так можна висловитись, ще в середині минулого століття, більш ніж очевидні. Згідно з останніми повідомленнями Наукового комітету з дії атомної радіації при ООН, частота народження неповноцінних дітей складає більше 10,8%, тобто, кожна десята дитина з'являється на світ з фізичним чи розумовим відхиленням, кожна дев'ята людина-інвалід (варто зазначити, що в 1959-1960 рр. в США та Західній Європі було зареєстровано лише 4% випадків народження дітей з аномаліями розвитку). Дані ЮНЕСКО свідчать про подальше посилення цієї небезпечної тенденції: якщо в 1983 р. у світі нараховувалось 514 млн. людей з психічними та фізичними відхиленнями, то в 2002 р. їх кількість перевищила 570 млн., сьогодні ж ця цифра наближається до 600 млн. плюс ще в декілька разів більша кількість тих, хто офіційно не вважається інвалідами, оскільки мають «незначні», чи так звані слабовиражені відхилення від нормальної фізіології організму. Небезпечна демографічна ситуація складається в Україні, Росії, Білорусії та деяких інших країнах співдружності (СНД), особливо в їх промислових екологічно несприятливих регіонах, де частота народження дітей з різноманітними аномаліями розвитку неухильно зростає, досягаючи інколи 60% (!) і більше (незважаючи на те, що загальний показник народжуваності має стійку тенденцію до зниження). Незіставно високе співвідношення інвалідів та фізично ослаблених людей в загальній масі населення-до 53% та більше- реєструється в містах Донецько-Макіївської агломерації, на території яких сконцентрована велика кількість підприємств важкої індустрії (діяльність останніх, як відомо, може супроводжуватись значними об'ємами техногенних викидів).

Враховуючи явний причинно-наслідковий зв'язок між станом середовища проживання людини та частотою виникнення генетичних змін в її організмі, що призводять до розвитку відхилень, можна припустити, що в окремих містах промислових регіонів нашої країни рівень здоров'я населення може виявитись ще більш критичним.

Надання всесторонньої допомоги інвалідам, людям похилого віку та іншим фізично ослабленим категоріям населення вважається одним із головних критеріїв гуманності та цивілізованості людського суспільства. Цим людям, так само як і здоровим, необхідне комфортне та доступне середовище життєдіяльності, яке відповідало б усьому широкому спектру їх загальнолюдських та специфічних потреб. В числі останніх перш за все варто виділити можливість сучасної та повноцінної реабілітації інвалідів - винятково важливої умови, від якої багато в чому залежить успіх повернення цих людей в здорову частину суспільства.

Для людей, що вважаються інвалідами, в нашій країні створено цілу мережу спеціалізованих навчально-виховних закладів та житлових будинків-інтернатів, де вони можуть отримати (залежно від стану свого здоров'я) повну чи неповну середню освіту, а також певний комплекс медичних, побутових та інших послуг. Проте, незважаючи на велику соціальну значимість цих реабілітаційних закладів, необхідно відзначити, що значна частина з них є об'єктами закритого типу, побудованими ще в середині першої-початку другої половини ХХ століття. Інваліди та люди похилого віку, що потрапляють у такі заклади, залишаються на одинці з собою або з такими самими хворими, як і вони, та обслуговуючим персоналом. Інакше кажучи, ці люди штучно ізолюються від решти здорової частини суспільства. Вітчизняний та зарубіжний досвід функціонування таких закритих спеціалізованих закладів та «житлових» будинків-інтернатів свідчить про їх невисоку ефективність, досить важкий соціальний мікроклімат, а також про відносно високу частоту випадків явного погіршення психічного та фізичного стану інвалідів (посилення їх основної недуги, виникнення нових додаткових захворювань). Тривале перебування в такій штучній ізоляції значно ускладнює процес подальшої (майбутньої) соціальної інтеграції таких людей в суспільство, для багатьох вона стає практично неможливою.

Тривалий час об'єкти реабілітаційного призначення розглядались та проектувались як «завершені» ізольовані простори, які у випадку необхідності вже «готовими» могли бути інкрустовані в структуру того чи іншого міста (-тобто, специфіка останнього фактично не враховувалась при розробці цих просторів). По відношенню до міста подібні об'єкти ставали чужорідними елементами, погано чи зовсім не пов'язаними з його основною живою тканиною,- що, безумовно, негативно відображалось на процесах реабілітації.

Усе вищесказане вказує на необхідність іншого- більш розширеного та поглибленого - розуміння реабілітаційного середовища: у вигляді системи, що охоплює численні значимі об'єкти соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста, які використовуються чи можуть використовуватись інвалідами в процесі своєї життєдіяльності та реабілітації. Розуміння реабілітаційного середовища, як системи взаємодії певних складових, що відображають його значимі аспекти, дозволить створити більш повне уявлення про цей об'єкт дослідження, що, в свою чергу, буде сприяти розробці найбільш адекватних шляхів та методів його вдосконалення. Можливість вільного безперешкодного пересування інвалідів на території та в будівлях міста (а не тільки в закритих спеціалізованих закладах), можливість активного необмеженого контактування зі здоровими людьми (а не тільки з одними хворими та персоналом), а також здійснення інших надзвичайно важливих загальнолюдських потреб-ось головні соціальні гарантії, що дають вагомі підстави вважати, що цим людям буде легше інтегруватись в суспільство і вони будуть корисними йому. З іншого боку, ототожнення себе з основною частиною суспільства, на відміну від ізольованості та відчуженості, буде позитивним чином відображатись як на психічному, так і на фізичному стані цих людей.

Вирішенням проблем, пов'язаних із удосконаленням умов життєдіяльності і реабілітації інвалідів, займаються такі науково-дослідницькі, проектні та навчальні інститути України, як КиївЗНДІЕП, НДПІ містобудування, КНУБА, НУ «Львівська політехніка», ХДТУБА, ДонНАБА та ін.. Серед відповідних інститутів Росії варто виділити НДІ Дефектологїї, ЦНДІЕП ім. Мезенцева, РІГБ (Російсткий інститут громадських будівель), СибЗНІЕП, Івановгражданпроект, МДБУ та ін., а також окремі наукові школи та організації, які очолюються провідними спеціалістами у цій галузі.

Загальною теоретичною основою для розробки методологічних концептуальних моделей і напрямків вирішення існуючих протиріч між людиною та створеним нею штучним середовищем є роботи з теорії та практики містобудування, а також історичного спадку В.А.Абизова, М.В.Бевза, Ю.М.Білоконя, В.М.Вадимова, М.М.Дьоміна, В.І.Єжова, В.І.Кравця,

Л.М. Ковальського, С.Д. Крижицького, Н.Я. Крижановської, Г.І. Лаврика, І.Г.Лежави, В.Ф. Макухіна, А.П.Мардера, В.П.Мироненка, З.В.Мойсеєнко, В.А. Ніколаєнка, Т.Ф. Панченко, Л.В. Прибеги, В.І. Проскурякова, О.Б.Раллєва, А.М.Рудницького, П.А. Ричкова, І.М.Смоляра, В.І.Тимофєєнка, В.О.Тимохіна, Г.І.Фільварова, І.О.Фоміна, Б.С.Черкеса, О.В.Шила, С.О.Шубович, В.Г.Штолька, Д.М.Яблонського, З.М.Яргіної та багатьох інших українських та російських науковців.

Проблемам розвитку урбанізаційних процесів в Україні та питанням вдосконалення державної політики у цій галузі присвячені роботи Ю.М.Білоконя, Х.А.Бенаї, М.М.Дьоміна, Є.Є.Клюшніченко, М.Я.Ксеневича, М.М.Кушніренко, В.Ф.Макухіна, Л.Х.Муляра, Т.Ф.Панченко, О.Б.Раллєва, Ю.Г.Рєпіна, І.Д.Родічкіна, П.А.Ричкова, В.О.Тимохіна, Т.В.Усатенко, Г.І.Фільварова, І.О.Фоміна, Ю.М.Шкодовського, В.Г.Штолька, В.В.Шулика та інших науковців. Окремі аспекти досліджуваної теми, пов'язані з розвитком промислових міст та їх агломерацій (зокрема, Донецько-Макіївської), висвітлюються в наукових роботах А.В.Вергелеса, Є.О.Гайворонського, О.В.Губанова, М.Я.Ксеневича, І.М.Лобова, О.В.Чемакіної та ін. Проблемні питання проектування та будівництва об'єктів різного функціонального призначення в умовах сучасного розвитку міст відображені в роботах В.А.Абизова, Л.М.Бармашиної, Х.А.Бенаї, В.Ю.Дурманова, В.І.Єжова, Л.М.Ковальського, В.В.Куцевича, В.А.Ніколаєнка, Ю.Г.Рєпіна, О.С.Слєпцова, В.І.Сойченка, В.П.Урєньова, О.О.Фоменко та багатьох інших науковців.

Соціальні, психофізіологічні та ергономічні основи формування та типізації будівель, призначених для людей з психічними та фізичними відхиленнями, розглянуті в фундаментальних дослідженнях доктора архітектури, професора В.К.Степанова та численних роботах представників його давно діючої наукової школи (в структурі МДБУ): Ст.Зизака, Н.М.Колокольцевої, Н.Ксейбаті, Т.В.Малик, О.Ю.Розенберга, В.Г.Шарапенка та ін. Вагомий вклад у розвиток типології та методики проектування будівель реабілітаційних закладів (у т. ч. житлових та усіх громадських та виробничих будівель, в яких передбачається здійснення певних реабілітаційних функцій) внесли дослідження Л.М.Бармашиної, Н.Б.Блохіної, К.В.Бобкової, І.О.Данчака, Ю.В.Жданова, Г.І.Іванової, Л.С.Котлярової, Б.Л.Крундишева, В.В.Куцевича, Н.Б.Мезенцевої, В.І.Новицької, П.Г.Рудакова, О.Я.Смирнової, В.Г.Страшнова, С.Ф.Траутвейна, М.М.Тюричевої, Н.М.Щетиніної та інших науковців.

За кордоном, особливо в розвинених капіталістичних країнах Західної Європи та США, накопичено значний досвід в проектуванні об'єктів реабілітаційного призначення у крупних та найкрупніших урбанізованих (у т. ч. промислових) містах та їх агломераціях. Різнорідність соціальних та економічних умов ускладнює вироблення єдиних науково обґрунтованих підходів до вирішення даної проблеми. Разом з тим, не можна не відзначити підкреслено гуманістичне спрямування в проектуванні таких об'єктів у деяких розвинених країнах: перевага надається реабілітаційним закладам відкритого типу з максимально посиленим їх зв'язком з основною тканиною (структурою) міста. З цієї точки зору, безумовний інтерес для вітчизняної теорії та практики становлять роботи Торе Ланге (Норвегія), І.Дергаліна та Стена Сьодерстрьома (Швеція), Даяне Й.Карстена, Дж.Девіда Хоглунда (США), Вальтера Майєра-Бое, Ханса Х.Крумлінде (Германія), Калерво Лейхо (Фінляндія) та деяких інших зарубіжних науковців.

Роботи перерахованих та інших авторів створили надійну базу для поглиблення досліджень, спрямованих на розроблення теоретичних принципів вдосконалення реабілітаційного середовища. Аналіз численних наукових робіт показав, що в них висвітлюються важливі питання розвитку архітектури реабілітаційних закладів (здебільшого закритого типу і, як правило, орієнтованих на потреби людей з вираженими формами порушень), досліджуються закономірності побудови їх мережі, особливості функціональної і об'ємно-планувальної організації.

Проте вищезазначені питання, пов'язані з розробкою загальної методології проектування реабілітаційного середовища, яке б враховувало специфіку міста, особливості його розвитку (зокрема, несприятливі екологічні та соціально-демографічні тенденції, що спостерігаються в багатьох крупних промислових містах та їх агломераціях), здебільшого лишаються невирішеними. Невизначеним є і саме поняття реабілітаційного середовища, а також роль та місце окремих зовнішніх та внутрішніх факторів впливу в процесі його формування та розвитку.

Таким чином, основними передумовами вибору теми даного дослідження стали, з одного боку, висока соціальна значимість та актуальність удосконалення реабілітаційного середовища у крупних та найкрупніших промислових містах та їх агломераціях, що відрізняються надзвичайно швидким погіршенням екологічної та демографічної ситуацій, та, з іншого боку, відсутність необхідних методологічних та нормативно-теоретичних розробок у цій галузі. Вимагалась спеціальна науково-дослідницька робота, що сприяла б комплексному вирішенню цієї складної багатогранної проблеми, охоплюючи її соціальний, психофізіологічний, медичний, архітектурний, а також екологічний, економічний та інші важливі аспекти.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалась у відповідності з одним з пріоритетних напрямків внутрішньої соціальної політики України - покращенням умов життєдіяльності та реабілітації інвалідів та ослаблених людей похилого віку. Вибраний напрямок узгоджується з Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.1991 р. № 875-ХІІ, Наказом Президента України «Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» від 1.06.2005 р. № 900/2005, а також Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3.11.2005 р. № 444-р «Про затвердження плану додаткових заходів щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» та іншими державними документами.

Дане дисертаційне дослідження є підсумком багаторічних досліджень автора, що проводились, починаючи з 1995 року., в МДБУ, ЦНДІЕП ім. Мезенцева, РІГБ, Технічному Університеті Берліна, НДІ Дефектології, ДонНАБА. Серед основних науково-дослідницьких робіт, виконаних під науковим керівництвом та за безпосередньої участі автора:

Die Forschungsarbeit zum Thema “Die barrierefreie Architekurumwelt fьr Behinderte” (“Безбар'єрне архітектурне середовище для інвалідів”) (виконувалась в рамках наукового співробітництва між МДБУ та Технічним Університетом Берліна, 1996-1997 рр. );

«Дослідження мережі реабілітаційних закладів для інвалідів і людей похилого віку в містах Донецької області» (один з розділів держбюджетної теми №К-4-02-01 «Дослідження розвитку міст, культурної спадщини Донеччини і розробка проектно-творчих рекомендацій щодо її охорони та використання», що виконувалась на кафедрі «Архітектурне проектування» ДонНАБА, 2001-2005 рр.);

«Рекомендації та пропозиції щодо влаштування транспортних та пішохідних комунікацій на території спеціалізованого кварталу сліпих у Калінінському р-ні м. Донецька» (один з розділів держбюджетної теми №К-2-01-06 «Дослідження проблем розвитку містобудування та архітектури Донбаського регіону», що виконується на кафедрі «Архітектурне проектування» ДонНАБА, 2006-2010 рр. );

Науково-методичні обґрунтування і розробка рекомендацій з проектування, реконструкції та відновлення будівель реабілітаційних закладів для інвалідів та ослаблених людей похилого віку в містах Донецьку та Макіївці, 1999-2009 рр.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка принципів і методів архітектурного удосконалення реабілітаційного середовища промислового міста.

Відповідно до поставленої мети в роботі вирішуються такі основні завдання:

ѕ аналіз і вдосконалення існуючої термінології у сфері проектування реабілітаційного середовища;

ѕ з'ясування сутності поняття «реабілітаційне середовище» на основі аналізу його значущих аспектів, виявлення і дослідження основних напрямків і тенденцій у їх розвитку;

ѕ встановлення особливостей сучасних методів наукових досліджень в архітектурі та містобудуванні (обґрунтування схеми дослідження реабілітаційного середовища на основі методології системного підходу);

ѕ визначення основних властивостей реабілітаційного середовища, що характеризують його як системний і середовищний об'єкт, і побудова відповідної понятійної моделі;

ѕ визначення обумовленості системно-структурних і функціональних характеристик реабілітаційного середовища певними групами зовнішніх і внутрішніх факторів впливу;

ѕ виявлення обумовленості характеристик реабілітаційного середовища промислового міста його галузевою специфікою і пов'язаними із нею наслідками техногенного впливу (на основі поглибленого вивчення ситуації в містах Донецько-Макіївської агломерації);

ѕ розробка теоретичної моделі структурних і функціональних взаємозв'язків основних складових реабілітаційного середовища промислового міста;

ѕ виявлення і аналіз умовно існуючих узагальнених моделей проектування реабілітаційного середовища у містах промислового типу у вітчизняній та зарубіжній практиці (відпрацювання запропонованої схеми удосконалення реабілітаційного середовища);

ѕ розробка науково-методичних рекомендацій та пропозицій з архітектурного удосконалення реабілітаційного середовища промислового міста на основі системних принципів і методів.

Об'єктом дослідження є реабілітаційне середовище промислового міста.

Предмет дослідження є системні принципи і методи архітектурного удосконалення реабілітаційного середовища промислового міста.

Методи дослідження. Вивчення та узагальнення матеріалів літературних джерел з питань обраної теми, контекстуальний та аспектний види аналізу, а також історико-генетичний та історико-системний методи розкриття та інтерпретації аналізованих фактів - основні теоретичні методи дослідження, які використано в процесі з'ясування сутності поняття «реабілітаційне середовище», виявлення його значущих аспектів і тенденцій їх розвитку.

Якісний та факторний види аналізу класифікаційних ознак і властивостей реабілітаційного середовища як системного об'єкта дозволили встановити основні групи зовнішніх і внутрішніх факторів впливу, виявити і підтвердити обумовленість певної частини із них наслідками техногенного впливу. Виконано статистичний аналіз даних про народжуваність дітей з аномаліями психічного та фізичного розвитку в крупних промислових містах та їх агломераціях, показано важливість урахування галузевої специфіки міста і обумовлених нею особливостей факторів впливу.

На основі вищезазначених видів аналізу та методів системно-структурного і функціонального моделювання розроблено теоретичну модель структурних і функціональних взаємозв'язків основних складових реабілітаційного середовища промислового міста. Методи морфологічного моделювання та типологічного аналізу використано при визначенні та формалізації основних ієрархічних рівнів функціонально-просторової організації реабілітаційного середовища, виявленні та уточненні типології їх структурних елементів.

Порівняльний аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду проектування реабілітаційного середовища у містах промислового типу ( у т.ч. натурні обстеження та соціологічні опитування серед інвалідів та обслуговуючого персоналу реабілітаційних закладів, проведені автором у містах Берлінської, Московської та Донецько-Макіївської агломерацій) дозволив перевірити правильність висунутих теоретичних положень (представлених у вигляді вищезазначеної моделі реабілітаційного середовища промислового міста).

Реабілітаційне середовище як об'єкт системного аналізу-один з ключових методологічних принципів даного дослідження. Саме на основі методології системного підходу та його похідних розроблено і науково обґрунтовано основні теоретичні положення і принципи архітектурного удосконалення реабілітаційного середовища промислового міста, підготовлено відповідні методичні рекомендації та пропозиції щодо їх практичної реалізації.

Проведені дослідження базувались, крім того, на багатолітньому власному досвіді виконання науково-дослідницьких робіт, які супроводжувались експертною оцінкою провідними спеціалістами у цій галузі в нашій країні та за її межами, а також практичними робітниками діючих реабілітаційних закладів і представниками інвалідних організацій (ВОС, УТОС, УТОГ та ін.).

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що на основі подальшого поглиблення наукових досліджень та розробок у галузі проектування об'єктів реабілітаційного призначення:

1) визначено поняття, основні напрямки та історичні етапи розвитку методології проектування реабілітаційного середовища;

2) вперше запропоновано концепцію єдиного інтегрального розуміння реабілітаційного середовища, згідно із яким останнє розглядається як система взаємодії певних складових, що відображають його значущі аспекти і основні якості;

3) дістали подальшого розвитку класифікації об'єктів реабілітаційного середовища у реабілітаційно-технологічному, функціонально-просторовому та конструктивно-технічному аспектах розгляду;

4) вперше розроблено методологію архітектурного удосконалення реабілітаційного середовища промислового міста, яка базується на принципах системного підходу і передбачає вирішення проблеми у широкому науковому і соціальному контексті;

5) удосконалено схему і процедуру виявлення факторів впливу, значущих з точки зору функціонування й розвитку реабілітаційного середовища у цілому як системи, а також його окремих системотвірних складових і їх елементів;

6) вперше в теорії проектування реабілітаційного середовища запропоновано і науково обґрунтовано принцип урахування наслідків техногенного впливу, зумовленого діяльністю підприємств певних галузей промисловості;

7) вперше розроблено теоретичну модель проектування й удосконалення реабілітаційного середовища, яка, на відміну від існуючих: а) дозволяє ураховувати галузеву специфіку промислового міста і обумовлені нею фактори впливу; б) передбачає широке поле варіантів функціонально-просторової організації необхідних умов життєдіяльності і реабілітації для інвалідів і фізично ослаблених категорій населення;

8) дістали подальшого розвитку напрямки щодо розроблення критеріїв ефективності й оцінки якісного стану реабілітаційного середовища міста.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані для:

ѕ досліджень та поглиблення методологічних основ теорії спеціалізованої архітектури та містобудування;

ѕ вдосконалення та подальшого розвитку законодавчо-нормативної та організаційно-правової бази проектування та будівництва для потреб людей з обмеженими фізичними можливостями;

ѕ визначення та уточнення перспективних напрямків та програм розвитку генеральних планів крупних та найкрупніших промислових міст та їх агломерацій (включаючи питання управління процесами реновації та санації їх забруднених територій, а також модернізації та подальшого розвитку мережі реабілітаційних закладів та об'єктів подібного призначення);

ѕ розробки рекомендацій та пропозицій з благоустрою та розвитку районів компактного проживання інвалідів та інших маломобільних груп населення, створенню нових та вдосконаленню існуючих типів будівель реабілітаційних закладів, підвищенню ефективності їх функціонування в умовах сучасного розвитку промислових міст;

ѕ консолідації зусиль спеціалістів різних галузей знань, що займаються дослідженням соціальних проблем розвитку промислових міст, питаннями покращення умов життєдіяльності та реабілітації інвалідів.

Використання науково-практичних результатів дисертаційного дослідження дозволить підвищити ефективність капіталовкладень в проектування та будівництво об'єктів реабілітаційного призначення в містах промислового типу. Реалізація розроблених принципів і методів вдосконалення реабілітаційного середовища дозволить дійсно інтегрувати в суспільство велику кількість працездатних людей, при тому не тільки з числа інвалідів, але й численних категорій ослаблених мешканців цих міст, що в кінцевому підсумку буде мати значний соціальний та економічний ефект.

Результати дисертаційного дослідження були впроваджені в 1995-2009 рр. в науково-дослідницькі та проектні роботи, виконані на замовлення ВОС та Мінсоцзахисту Росії, Управління Північно-Східного округу Москви, міськдержадміністрацій Донецька та Макіївки, а також знайшли практичне використання в навчально-методичній роботі ДонНАБА при розробці дипломних та магістерських робіт, читанні лекційних курсів «Методологія наукового пошуку і архітектурної творчості», «Регіональні особливості архітектури та містобудування Донбасу».

Особистий внесок претендента. Основний зміст дисертації опубліковано автором у 37 друкованих роботах, з них 19 виконано без співавторів. У роботах [10, 11, 12, 13, 16, 17, 22, 23, 24, 25, 26, 29, 30, 31, 33, 34, 36, 37] за списком, що наведений в авторефераті, участь автора полягає: в роботах [11, 16, 22, 24, 26, 31]- виконано аналітичні дослідження сучасного стану умов життєдіяльності та реабілітації інвалідів у містах Донецько-Макіївської агломерації; у роботах [25, 33]- поставлена проблема гуманізації підходів та напрямків у проектуванні реабілітаційного середовища, що склались; в роботах [13, 23, 29, 34, 36, 37]- створено масив систематизованих історичних даних, що відображають основні тенденції в розвитку реабілітаційного середовища як системного об'єкта; у роботі [10] - показано і науково обґрунтовано важливість розгляду реабілітаційного середовища на рівні міста; у роботах [12, 17]- запропоновано методику досліджень та розроблені основні рекомендації та пропозиції з удосконалення реабілітаційного середовища міста в районах компактного проживання інвалідів певних медичних категорій; у роботі [30]- поставлена проблема реновації промислових територій міста з урахуванням потреб мало- мобільних груп населення, запропоновані основні шляхи її вирішення.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження доповідались на міжнародних, всеукраїнських, міжвузівських та інших наукових конференціях та симпозіумах (всього 20), що відбулись у межах нашої країни та за кордоном, зокрема, в Дніпропетровську (1995 р.), Донецьку та Макіївці (1999-2004 рр.), Москві (1996-1997рр.), Берліні та Потсдамі (1997р.), Клівіце (2005 р.), Львові (2007р.). Автор особисто виступив організатором декількох міжвузівських та однієї міжнародної наукових конференцій в Донецькому державному медичному університеті ім. Горького (ДонДМУ) та ДонНАБА в 2003 та 2004 рр., де доповідались висновки з дисертації, що стосувались аналізу несприятливих екологічних та демографічних тенденцій в розвитку промислових міст Донбаського регіону, а також результати пошуку наукових шляхів та методів вдосконалення реабілітаційного середовища в таких містах.

Публікації. Основні положення дисертації опубліковані в 37 виданнях, серед яких 27 статей в наукових та професійних журналах та збірках наукових праць (затверджених ВАК України), а також 1 стаття та 5 тез в збірках матеріалів міжнародних, всеукраїнських та міжвузівських наукових конференцій та симпозіумів.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, викладених на 277 сторінках тексту, 23 ілюстрацій, списку використаних літературних джерел з 258 найменувань на 26 сторінках, а також додатку на 28 сторінках, що включає короткий термінологічний словник та документи, що підтверджують впровадження результатів дослідження.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено ціль, завдання і методи дослідження, сформульовано наукові результати роботи, її практичне значення і впровадження в практику.

В першому розділі «ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМНОГО БАЧЕННЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА ЯК ОБ'ЄКТА ДОСЛІДЖЕННЯ» висвітлено історію розвитку відносин між основною частиною суспільства і інвалідами (1.1), виявлено і науково обґрунтовано основні аспекти розгляду реабілітаційного середовища як системного об'єкта (1.2), проаналізовано потенційні можливості існуючих наукових підходів і поглядів на проблему поліпшення умов життєдіяльності і реабілітації інвалідів (1.3), сформульовано категорійно-понятійний апарат для проведення подальших досліджень у цій галузі (1.4).

Встановлено, що увага до інвалідів і проблем їх реабілітації багато в чому залежить від рівня відносин між основною (здоровою) частиною суспільства і цими людьми. Наявність такої залежності та її особлива значущість підтверджується результатами аналізу відносин, що складалися між суспільством і інвалідами у різні історичні періоди, починаючи з епохи середнього палеоліту (_так званої епохи мустьєрської культури, що датується періодом 100-35 тис. років назад) і закінчуючи початком ХХІ-ого століття (_часом подальшого прискореного розвитку культури технічних цивілізацій).

Показано, що в контексті досліджуваної проблеми деякі давно усталені поняття і наукові терміни набувають значного ступеня умовності і потребують відповідного переусвідомлення. Так, високий (у звичайному розумінні) рівень культури суспільства ще не є достатньою підставою стверджувати, що і рівень відносин між цим суспільством і інвалідами має бути таким же високим. Це ілюструється прикладом високої культури Стародавньої Греції, яка характеризувалась одночасно надто негативним ставленням здорової частини населення до фізично неповноцінних і ослаблених людей. Виявлено приклади і так званих примітивних (в традиційному розумінні) культур, які відрізнялись підкреслено шанобливим ставленням суспільства до інвалідів, що проявлялось в наданні всілякої підтримки і допомоги цим людям, створенні для них особливих умов для подолання недугу.

Здійснений в роботі аналітичний огляд історії розвитку відносин між основною частиною суспільства і інвалідами дозволив виявити основні сфери людської діяльності, в яких піклування про цих людей мало у минулому і має на цей час найбільші прояви: реабілітаційно-технологічна - розробка всіляких підходів, прийомів і принципів, спрямованих на відновлення і розвиток порушених функцій інвалідів, формування у них нових здібностей і навиків замість втрачених; функціонально-просторова - розробка різних типів архітектурних і містобудівних об'єктів, призначених для здійснення процесів життєдіяльності і реабілітації інвалідів; конструктивно-технічна - розробка спеціальних конструктивних і технічних вирішень зазначених типів об'єктів, а також всіляких засобів і пристосувань, що забезпечують компенсуючу і корегуючу дії на порушені і втрачені функції цих людей. Виявлені сфери допомоги інвалідам з боку основної частини суспільства лягли в основу вихідних аспектів розгляду реабілітаційного середовища як об'єкта дослідження.

Доведено, що реабілітаційно-технологічний аспект є одним з найважливіших у розгляді реабілітаційного середовища, включаючи все те, що під ним розуміється або асоціюється. В історії розвитку реабілітаційних технологій існує велика різноманітність теорій і напрямків, що по-різному наповнюють і трактують зміст даного поняття: починаючи з повного ігнорування в ньому яких би то не було планувальних чи конструктивно-технічних складових і … аж до безпосереднього визнання їх як основних і допоміжних засобів здійснення реабілітаційних процесів.

Проведений з цієї точки зору аналіз різних видів реабілітаційних технологій (прийомів і засобів, що застосовувались з цією метою) дозволив виявити декілька основних - етапних - напрямів в історії їх розвитку: перший, так званий «просторово невизначений» характеризується тим, що реабілітаційні процеси могли проводитися без урахування просторових умов, які використовуються: те, що останні спроможні якось впливати і навіть брати участь в цих процесах, не береться до уваги (часовими межами цього напряму, з певною часткою умовності, можуть вважатися кінець XVIII - початок ХХ століття); технологіями другого напряму вже передбачається використання певних типів спеціалізованих просторів, що мають свої об'ємно-планувальні та конструктивно-технічні особливості: визнається той факт, що фізичне оточення інваліда може відігравати суттєву роль в процесах його реабілітації (часовий період приблизно з кінці ХІХ і по початок другої половини ХХ століття); третій, для технологій якого також характерно використання спеціалізованих просторів (включаючи персоналізовані), але вже з більш розвинутою ускладненою структурою, що дозволяє добиватися поглиблено диференційованого впливу на стан організму інваліда, до того ж не тільки на фізіологічному, але й на більш високому - психологічному - рівнях; в теорії цього напряму просторовим і конструктивно-технічним характеристикам будинків реабілітаційних закладів надається особливе значення: береться до уваги, що вони можуть не тільки «якось» впливати, але й безпосередньо брати участь в здійсненні багатьох видів реабілітаційних процесів, виступати як засоби компенсації і корекції ослаблених й повністю втрачених функцій інвалідів (початком розвитку цього напряму вважається середина 60-их - початок 70-их років минулого століття, на цей час воно є домінуючим у цій галузі); технологіями четвертого напряму передбачається використання всіляких комбінацій спеціалізованих просторів із звичайними, у т.ч. із можливим розміщенням перших в структурі останніх: не применшуючи значущості закритих спеціалізованих закладів для людей з важкими недугами, висувається ідея створення для основної частини інвалідів більш гуманних умов реабілітації , максимально наближених до природних умов життєдіяльності людини; якщо спеціалізовані простори (із їх відповідним персоналом і обладнанням) використовуються для подолання відхилень в основному фізіологічного характеру, то звичайні простори (що забезпечують можливість контактування із здоровими людьми і «зовнішнім» фізичним оточенням, в т.ч. неадаптованим) покликані сприяти розвитку психіко-вольової та інтелектуальної сфери інваліда, виробленню у нього соціально значущих якостей, необхідних для його інтеграції в суспільстві.

Перехід від ранніх технологій, що є в основному вузькоорієнтованими (що торкаються більшою частиною фізіологічного рівня), до технологій більш пізнього часу (що намагаються всестороннє впливати на стан інваліда, а не лише на його недугу) потребував значного арсеналу функціонально-просторових і конструктивно-технічних засобів, і, відповідно, більш поширеного та поглибленого розуміння реабілітаційного середовища: останнє вже більше не може розглядатися без урахування названих засобів, які поряд із технологіями є його найважливішими невід'ємними складовими.

Здійснений автором аналіз еволюції функціонально-просторових вирішень об'єктів реабілітаційного призначення дозволив виявити декілька основних напрямів їх формування та розвитку: перший, що характеризується пристосуванням під реабілітаційні функції об'єктів іншого функціонального призначення (вважається найбільш характерним для періоду з кінця XVII по початок ХХ століття, проте має свої неодноразові прояви і в інші як більш ранні, так і більш пізні часові періоди); другий, що відрізняється від попереднього цілеспрямованим проектуванням і будівництвом об'єктів, безпосередньо призначених для здійснення реабілітаційних функцій (починає активно розвиватися з кінця ХІХ - початку ХХ століття і, пройшовши декілька етапів у своєму розвитку, на цей час стає домінуючим у практиці багатьох країн світу); третій, що характеризується подальшим ускладнюванням функціональної та об'ємно-планувальної структури реабілітаційних об'єктів, наданням багаторівневості і надзвичайної розгалуженості їх мережі, в т.ч. з проектуванням «звичайних» або так званих базових об'єктів, які, крім свого основного призначення, передбачають здійснення деяких реабілітаційних функцій (охоплює відносно невеликий часовий період починаючи приблизно з 70-их років ХХ століття і понині; незважаючи на початкові стадії свого розвитку і пов'язані з цим певні труднощі, цей напрям визнано одним із найбільш перспективних).

Показано, що паралельно з розвитком напрямів йшла еволюція понять реабілітаційного середовища. Якщо для перших двох із вищезазначених характерно оперування поняттями і категоріями, які, в основному, не виходять за рамки тих чи інших, як правило, закритих спеціалізованих закладів (тобто реабілітаційне середовище розглядається на рівні їх будівель і територій, що до них безпосередньо прилягають), то останній вже вказує на важливість розуміння реабілітаційного середовища не на рівні окремих ізольованих об'єктів, а на рівні цілісних містобудівних ситуацій, з формуванням в їх структурі відповідного середовища, щільно пов'язаного з основною тканиною міста.

Встановлено, що в історії розвитку конструктивно-технічних вирішень досліджуваних об'єктів також існує декілька основних напрямів, які відрізняються між собою своєю методологічною спрямованістю, неоднаковим трактуванням деяких вихідних (базисних) понять і категорій. У роботі проаналізовано чотири із таких найбільш значущих напрямів, які в основі своїй щільно взаємопов'язані із вищенаведеними (виявленими у функціонально-просторовій площині), і майже повністю кореспондуються з ними у часі. Цим внутрішнім методологічним та безпосередньо часовим зв'язком обумовлюються багато які конструктивні та технічні особливості даних напрямів: так, будинки реабілітаційних закладів першого напряму за своїм конструктивно-технічним вирішенням практично нічим не відрізняються від будинків звичайного типу (кінець XVIII - початок ХХ століття - період, коли, як вже згадувалося, під спеціальні потреби нерідко пристосовувались будинки і споруди іншого функціонального призначення); другий, що знаменує собою початок проектування окремих спеціалізованих будинків ,конструктивно-технічні вирішення яких хоча і залишались у цілому традиційними, проте передбачали вже деякі часткові пристосування для людей з руховими (іноді із сенсорними) порушеннями, наприклад, пандуси, розширені дверні прорізи та санвузли, напрямні турнікети та поручні (охоплює часовий період приблизно з кінця ХІХ і по початок другої половини ХХ століття); третій, що відрізняється від вищезазначених цілеспрямованою розробкою конструктивно-технічних вирішень будинків для деяких типів реабілітаційних закладів (переважно для людей з розумовими або фізичними порушеннями значного ступеня вираженості) (позначився наприкінці 60-их - на початку 70-их років минулого століття і на цей час є найбільш розповсюдженим як в зарубіжній, так і у вітчизняній практиці); і четвертий, що характеризується подальшим удосконалюванням конструктивно-технічних вирішень будинків вказаних типів закладів, а також привнесенням їх окремих прийомів та елементів у вирішення «звичайних» будинків і споруд (призначених в основному для здорових людей); останнє сприяє істотному поширенню просторових границь середовища життєдіяльності інвалідів, створюючи для них тим самим більш природні умови для реабілітації і подальшої інтеграції в суспільстві (в деяких розвинутих країнах ідеї цього напряму почали стверджуватись ще з початку другої половини ХХ століття).

Показано, що у міру того, як розвивались і ускладнювались конструктивно-технічні вирішення будинків даних типів закладів, поширювався і поглиблювався зміст поняття реабілітаційного середовища. Так, принциповою методологічною особливістю двох останніх напрямів із вищезазначених є те, що конструктивно-технічні вирішення будинків таких закладів розглядаються не відокремлено, а як важливі невід'ємні складові реабілітаційного середовища, яке формується. Термінологія, що характерна для цих напрямів (як, наприклад, «безбар'єрне архітектурне середовище», «акустична й теплова архітектура для сліпих» та інш.), хоча і не відображує усієї сутності досліджуваного поняття, проте вказує на важливість його розгляду із різних точок зору, у т.ч. й з конструктивно-технічної.

Таким чином, була побудована загальна еволюційна картина, яка відображає у хронологічному порядку широкий спектр різних наукових напрямів і тенденцій по кожному із раніше виявлених аспектів. Розвиток реабілітаційно-технологічного, функціонально-просторового і конструктивно-технічного аспектів має поступальний еволюційний характер, на що вказує наявність в кожному із них декількох напрямів, які якісно відрізняються між собою. Поява нового напряму або тенденції в рамках того чи іншого аспекту пов'язана з якісною зміною, що відбулася в ньому. Остання, в свою чергу, у більшості випадків буває пов'язана із використанням досягнень, привнесених із інших областей знань. Розглядувані аспекти в процесі свого розвитку багато в чому взаємообумовлюють і доповнюють один одного, що дає підстави вважати, що вони знаходяться у щільному взаємозв'язку і можуть бути представлені як складові єдиної системи.

Показано, що цілісне уявлення про такий складний системний об'єкт як реабілітаційне середовище може бути досягнуто лише на основі всесторонньої (міждисциплінарної) взаємодії багатьох значимих областей знань. Трактування поняття реабілітаційного середовища в рамках якої-небудь окремої дисципліни або галузі є вузькоспеціалізованим (моноаспектним), що випускає з уваги багато які його якості і зв'язки, які можуть бути немаловажними. У зв'язку з цим висувається концепція єдиного інтегрального поняття реабілітаційного середовища, згідно з яким останнє розглядається як певна система, що складається із декількох щільно взаємопов'язаних між собою складових: реабілітаційно-технологічної, функціонально-просторової і конструктивно-технічної. Залишаючись в рамках єдиної системи, кожна з цих складових спроможна відозмінюватися і еволюціювати під впливом одна на одну і зовнішніх факторів, забезпечуючи тим самим розвиток системи у цілому.

Встановлено, що в архітектурних дослідженнях, присвячених питанням удосконалювання реабілітаційного середовища, такі сучасні загальнонаукові підходи як комплексний і системний, а також їх похідні (системно-структурний, системно-методологічний і деякі інш.) практично не використовуються, незважаючи на їх значний методологічний потенціал і затребуваність. Виняток може скласти лише комплексний підхід, однак епізодичне звернення до нього не є правилом, тому що суттєво поступається поширеній практиці використання техніко-економічного підходу, який є домінуючим у цій галузі.

Показано, що у справі удосконалення реабілітаційного середовища існуюча практика використання техніко-економічного, функціонального та деяких інших подібних до них підходів є малоефективною, а іноді невиправданою. В умовах початкових стадій ринкової економіки, яка зароджується в нашій країні, односторонність у використанні таких підходів нерідко призводить до надто негативних наслідків: скороченню фінансування і небезпеки закриття деяких (з економічної точки зору «нераціональних» і «неприбуткових») типів реабілітаційних закладів, позбавленню окремих категорій інвалідів і фізично ослаблених людей необхідних умов проживання і реабілітації. Сучасний стан проблеми - надто складний і далекий від її остаточного вирішення - вимагає застосування інших наукових підходів, що дозволяють представити досліджуваний об'єкт в усіх його численних ракурсах і зв'язках. Порівняльний аналіз комплексного і системного підходів, що вважаються в сучасній науці одними із найбільш затребуваних і прогресивних, дозволив виявити ряд принципових методологічних відмінностей щодо об'єкта дослідження і критеріїв оцінки його якостей. У результаті зіставлення цих відмінностей із запропонованою концептуальною моделлю дослідження було зроблено висновок про те, що у справі удосконалення реабілітаційного середовища більш доцільним і науково обґрунтованим буде застосування методології системного підходу.

Визначено спектр основних якостей (властивостей) реабілітаційного середовища, що характеризують його як системний і середовищний об'єкт. За Г.І.Лавриком, Дж.Форрестером, Г.Б.Забельшанським і деякими іншими вченими, а

також результатами власних досліджень у цій галузі, такими найбільш значущими якостями слід вважати: цілісність - нерозривна єдність всіх його складових частин, кожна із яких є певна ланка в системі загального цілого; наявність структури, що відрізняється ієрархічністю своїх рівнів і інваріантністю побудови; множинність складових частин і елементів, кожний із яких спеціалізується на виконанні певної специфічної функції; органічність взаємозв'язків складових частин і елементів, при якій зміна якого-небудь одного з них певним чином впливає на інші; компактність, що розуміється насамперед як визначеність границь досліджуваної системи; спроможність видозмінюватися і еволюціонувати у часі під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів або, навпаки, регресувати; спроможність адаптуватися до умов зовнішнього оточення, які змінюються (- своєчасно і адекватно реагувати на ці зміни); орієнтованість на взаємодію із певним суб'єктом діяльності (у даному випадку із певною частиною населення: інвалідами і фізично ослабленими людьми, а також тими, що беруть участь у їх обслуговуванні і реабілітації).

Виділено основні рівні розгляду реабілітаційного середовища як системного і середовищного об'єкта із багаторівневою ієрархічною структурою: - рівень безпосереднього просторового оточення інваліда - визначається вимогами організації персонального простору людини і специфікою її недуги; - рівень окремих спеціалізованих елементів і підрозділів - функціонально взаємопов'язаних груп приміщень і зон, призначених для інвалідів певних медичних категорій, (наприклад, секцій або блоків в структурі об'єктів спеціалізованого або загального типу); - рівень окремих будівель і комплексів, призначених безпосередньо для інвалідів або спільного використання цими людьми і здоровими (цей рівень, як і попередній, передбачає оперування різними видами просторів: спеціалізованими, загальними, комбінованими, …); - рівень міста, необхідність виділення якого диктується умовами формування мережі об'єктів соціальної допомоги і реабілітації інвалідів, а також особливостями розселення цих людей (у числі основних структурних елементів цього рівня, крім названих об'єктів і комунікаційних просторів, можуть бути квартали, райони і інші міські території, що є зонами концентрованого проживання маломобільних груп населення); - рівень агломерації або декількох тяжіючих один до одного міст - визначається загальністю створеної мережі реабілітаційних закладів (які можуть бути як міського, так і обласного призначення), спеціалізованими підприємствами (місцями праці інвалідів), а також багатьма іншими об'єктами, що можуть використовуватись цією частиною населення в процесі своєї діяльності і реабілітації.

Встановлено, що у створенні адекватного уявлення про такий складний об'єкт дослідження як реабілітаційне середовище найбільш ефективним слід вважати застосування методів системно-структурного і морфологічного моделювання, а також деяких інших аналітичних засобів методології системного підходу. Доведено, що побудова оптимальної моделі дослідження реабілітаційного середовища повинна грунтуватися, з одного боку, на виявленні і всесторонньому урахуванні його значущих якостей як системного і середовищного об'єкта і, з іншого боку, на можливостях і перевагах відображення цих якостей певними аналітичними прийомами і засобами.

У другому розділі «СТРУКТУРА, РІВНІ І ФАКТОРИ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ЗМІСТ, ФУНКЦІОНУВАННЯ І РОЗВИТОК РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА ЯК СИСТЕМИ» розроблено класифікації досліджуваних об'єктів за характером їх реабілітаційно-технологічної спрямованості, особливостями функціонально-просторових та конструктивно-технічних вирішень (2.1), виявлено і проаналізовано основні групи зовнішніх і внутрішніх факторів, що впливають на функціонування і розвиток реабілітаційного середовища як системи (2.2 и 2.3), в контексті теми дослідження розглянуто наслідки техногенного впливу на навколишнє середовище і людину в крупних і найкрупніших промислових містах та їх агломераціях (2.4), урешті-решт побудовано теоретичну модель структурних і функціональних взаємозв'язків основних складових реабілітаційного середовища промислового міста (2.5).