Впровадження мереж централізованого водопостачання й водовідведення як важливий чинник модернізації міського господарства України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Впровадження мереж централізованого водопостачання й водовідведення як важливий чинник модернізації міського господарства України (остання третина ХІХ -- початок ХХ ст.)

О.М. Донік

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

На прикладі спорудження централізованих водогонів і каналізації визначено темпи, рівень їх впровадження, а також прослідковано зусилля й взаємодію міської влади та підприємців у процесі модернізації інфраструктури міст України в останній третині ХІХ -- на початку ХХ ст. З'ясовано, що з 1890-х рр. усе більше міських правлінь долучалися до модернізації підпорядкованих їм галузей господарства і, насамперед, це стосувалося тих центрів, які демонстрували високі показники торговельно-промислової активності. Завдяки зусиллям самоврядних інституцій та підприємницькій ініціативі до 1917 р. у 33 містах було прокладено централізовані водогони, й у 7 з них -- каналізацію. Зазначено, що процес активізації органів самоврядування в розвитку мереж таких об'єктів указував на майже повсюдно незаперечне розуміння міською владою та місцевими громадами їх важливості й безсумнівної користі. Акцентується, що доволі часто підприємницька активність у будівництві централізованих водогонів та каналізації не була позбавлена суперечностей і конфліктів із міською владою та державними установами. Визначено, що на зламі ХІХ-ХХ ст. ефективною альтернативою підприємницькій ініціативі в розбудові міської інфраструктури став муніципальний спосіб заснування відповідних об 'єктів.

Ключові слова: міська дума, самоврядування, підприємці, соціальна модернізація, водогін, каналізація.

каналізація влада міський

O.M. Donik

Candidate of Historical Sciences (Ph.D. in History), Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine ХІХ - early ХХ century, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine

INTRODUCTION OF THE CENTRALIZED WATER SUPPLY AND DRAINAGE SYSTEM AS THE IMPORTANT FACTOR OF MODERNIZATION OF MUNICIPAL ECONOMY OF UKRAINE (LAST THIRD OF XIX -- EARLY XX)

In this article on example of centralized water supply and sewage system building specified the speed, the introduction level and also the effort and cooperation of city authorities and entrepreneurs during modernization process of Ukrainian towns infrastructure in the last third of 19 -- early 20th centuries. Author ascertained that as from 1890s even more governing of Ukrainian towns joined the modernization of the economy sector that was under their authority. First of all, it concerned those centers that showed the higher rates of commercial and industrial activity. Owing to the efforts of self-government institutions and enterprise initiative till 1917, in the 33 cities was built the centralized water supplies and in 7 of them -- the sewage system. Also, in the article marked that the activity of self-government bodies at development of those objects showed almost omnipresent understanding of importance and absolute benefit by town authority and local community. The main attention is paid to the fact that quite often enterprise activity in centralized water supply and sewage system building came into contradictions and conflicts with town authorities and state structures. Moreover, determined, that at the turn of the 19-20th centuries the alternative of enterprise activity of town infrastructure's development became the municipal way of this kind of objects foundation.

Keywords: town council, self-government, entrepreneurs, social modernisation, water supply, sewage system.

Різке прискорення економічних і урбанізаційних зрушень з останньої чверті ХІХ ст. в українських регіонах, що входили до складу Російської імперії, вимагало відповідної модернізації міського життя, що передбачало будівництво й експлуатацію об'єктів соціального та культурно-освітнього спрямування, шляхів сполучення, упровадження сучасних засобів транспорту, електрики, систем водопостачання й водовідведення та ін. В цей час шкала пріоритетів щодо розвитку міст перед загрозою масової урбанізації суспільного порядку передбачала новий стандарт “цивілізованого міста”. Прогрес його господарства залежав від загального економічного розвитку, пов'язаного насамперед з темпами торговельно-промислового зростання та вигодами транспортних комунікацій, ефективності міської влади й активності підприємницького прошарку, котрий полягав насамперед в інфраструктурному забезпеченні повсякденності життя: замощених вулицях, освітленні, водопостачанні тощо.

Аналіз досліджень і публікацій, в яких розглядається досвід впровадження масштабних комунальних проектів, і, зокрема, водопостачання та каналізації у ході модернізаційних змін в українських губерніях наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст., показав, що науковці приділяли йому увагу переважно в регіональному зрізі та у краєзнавчому аспекті, а також крізь призму історії повсякдення1. Окремо слід відзначити працю німецького історика Р. Лінднера, в якій в рамках історії культури соціального спрямування фрагментарно проаналізовано впровадження водо- та електропостачання в Україні у вказаний період . З'явилися також студії, які висвітлюють загальну картину процесів, що відбувалися, знову ж переважно на регіональному рівні, в модернізації міського господарства України. Натомість важливими для розкриття порушеної нами теми, окрім архівних і газетних джерел, стали видання статистичного та енциклопедичного плану, які побачили світ у різний час.

Міська реформа 1870 р. надала широкі повноваження в розвитку місцевого господарства, соціальної й освітньої сфер всестановим установам міського самоврядування. Першою інстанцією, де ухвалювалися рішення про реалізацію загальноміських проектів, були думи -- як розпорядчі органи міського самоврядування, та їхні управи, котрі мали виконавчі функції. У підпорядкуванні останніх, відповідно до переліку господарських справ, обумовлених міськими положеннями 1870 і 1892 рр., перебувало “утримання в належному стані й облаштування вулиць, площ, бруківок, [...] громадських садів, бульварів, водогонів [...], а також освітлення міських поселень”.

За міськими органами самоврядування закріплювалося право операції: реалізовувати її чи-то шляхом віддачі з публічних торгів або вибраним особам на комісію, чи-то господарським розпорядженням міської управи . Поставивши за мету розвиток господарства міста, влада намагалася залучити до цього процесу насамперед приватний капітал. Особливо у великих містах -- Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі та інших -- задавали тон представники підприємницького прошарку. У розвитку міських громад із цього часу справді проглядався доволі потужний місцевий вектор.

Важливо наголосити, що динаміка інфраструктурних зрушень як із боку підприємців, так і міста, залежала від посадових осіб. Для прикладу, на муніципальному рівні в Харкові одним з ініціаторів таких зрушень став професор фізики О. К. Погорілко (1848-1912 рр.), який був підприємливим господарником (обіймав посаду міського голови з 1900 р. по 1912 р.). За підтримки таких підприємців, як М. Ф. фон Дітмар, І. К. Грищенко та інших, за часів свого головування він дав поштовх багатьом проектам, зокрема було завершено спорудження системи міського водопостачання, а також проектування та введення в експлуатацію каналізації, відкрито критий Благовіщенський ринок, зведено нові будівлі філії Державного банку, ломбарду і страхової компанії .

У містах підросійської України наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. створення значних муніципальних об'єктів відбувалося переважно шляхом передачі міськими громадами прав приватним особам чи акціонерним товариствам на заснування та експлуатацію підприємств, які діяли на концесійних або орендних засадах. Проте доволі часто відсутність конкуренції на їх отримання, а подекуди й безконтрольність із боку міської влади призводили до незадовільних результатів під час спорудження чи обслуговування господарського об'єкта. А тому з кінця ХІХ ст. на противагу концесії чи підряду набув популярності привнесений із Заходу завдяки більшій ефективності муніципальний спосіб заснування об'єктів міської інфраструктури. Влада міст намагалася взяти у свої руки ті з господарських підприємств громадського характеру, безперебійне й дешеве функціонування котрих було життєво необхідним для населення.

У цілому на темпи ведення міського господарства негативно впливали нестача у місцевої влади фінансів та серйозні труднощі з кредитуванням муніципальних проектів. У перші пореформені десятиліття постійна нестача коштів у міському бюджеті фактично виключала з переліку справи, якими займалися виборні органи влади, ведення міського господарства. Навіть у великих містах видатки на зовнішній благоустрій фінансувалися лише частково. Натомість пізніше, із відчутним покращенням фінансового становища міст, можливістю безперешкодно отримати позику, дедалі чіткіше зростало розуміння серед міської еліти необхідності модернізувати за європейськими стандартами комунальне господарство. Особливо напередодні Першої світової війни міста у своїй господарській роботі широко залучали кредити.

Міська управа готувала ухвалення рішень через слухання, експертизи та залучення фахівців, однак її вплив, як і загалом думи -- органу розпорядчої влади, мав певні обмеження. За чинним законодавством кожний важливий крок міського самоврядування потребував погодження або дозволу вищих адміністративних органів. Як свідчила практика, рішення міської думи про здійснення інвестиційних проектів, особливо у великому місті, потребували ухвалювання на рівні цивільного губернатора або генерал-губернатора, а в багатьох випадках -- і вповноваженого відповідного міністерства із затвердженням МВС. Дозволи були аж ніяк не формальною процедурою. Документи засвідчують численні випадки відхилення (з різних причин) місцевою і центральною владою клопотань, які передбачали реалізацію проектів з поліпшення міської інфраструктури.

Міська дума залишалася в орбіті державного контролю, особливо коли йшлося про ухвалення принципово важливих рішень. У відносинах між центром і периферією, між державою й містом повсюди простежувався високий рівень відомчого контролю, утім він регулювався визначеними правовими нормами, за межі котрих компетенція як міських органів самоврядування, так і представників державної влади на місцях не повинна була виходити. Натомість чітко проглядалася залежність від договірних угод та форм спілкування у відносинах між міською владою і підприємцями. У пореформений час повсюдно виразно виокремлювався факт зростаючого впливу права на ці відносини. Водночас традиційні ієрархічні зв'язки, що склалися в умовах самодержавного ладу, фактично не спрацьовували. Яскравим наочним прикладом такого становища був двадцятирічний конфлікт харківського міського управління з підприємцями -- концесіонерами місцевого водогону, під час якого неодноразові спроби міста спонукати міністерство внутрішніх справ сказати вирішальне слово адміністративними методами закінчилися для міського управління невдало. І хоча залежність підприємницької діяльності від державних інстанцій зберігалася, натомість розширилися юридичні можливості підприємця відстояти і забезпечити свої інтереси.

В останній чверті ХІХ -- на початку ХХ ст. швидкі процеси розвитку міського господарства проглядалися в тих центрах України, які демонстрували найвищі показники торговельно-промислової активності та були значними транспортними вузлами. Натомість знайти гармонійний баланс інтересів у соціальній сфері в містах промислового буму з різким зростанням чисельності населення доволі часто виявлялося неможливим.

Серед різних факторів економічного та соціально-культурного розвитку будь-якого міста, особливо в контексті забезпечення санітарного стану, важливе місце займає облаштування централізованого водогону та каналізації -- одних із найважливіших елементів міського господарства. Наявність водопроводу, його розгалуженість характеризують рівень благоустрою населених пунктів, їх пожежну та епідемічну безпеку, загалом культуру населення. Адже про цивілізованість суспільства серед іншого можна впевнено говорити й за станом розвитку водопостачання та водовідведення, які можуть забезпечити щоденні потреби людей у воді належного санітарно-гігієнічного рівня для пиття, приготування їжі, комунального попиту або потреб виробництва і пожежогасіння. Насамперед зростання чисельності населення, а також розширення території міст вимагало від органів виборної влади енергійного розв'язання питань, пов'язаних із водопостачанням. Були зацікавлені у цьому й заможні прошарки суспільства, які завдяки матеріальному та освітньому становищу приділяли першочергове значення охороні свого життя і здоров' я, захисту власності від пожеж, а підприємці, які здійснювали будівництво й експлуатацію таких систем, нерідко збували при цьому свою продукцію.

Теперішнє існування навіть достатньо невеликих міст за відсутності централізованого водопостачання та каналізації доволі важко уявити. Ці надбання досягнень цивілізації, яким активно приділялась увага людства ще з античних часів, в українських містах, коли бруд, антисанітарія, епідемії та, навіть, проста спрага були звичною справою, з'явилися не так ще й давно. Навіть на межі ХІХ-ХХ ст. більшість міст перебували в подібній ситуації, коли населення продовжувало використовувати для своїх потреб воду з колодязів-копанок, річок, менших водойм та інших джерел. Воду з них розвозили в бочках водовози. Це була одна з найпоширеніших професій із найдавніших часів.

Такий спосіб водопостачання у великому місті у другій половині ХІХ ст. не відповідав елементарним санітарним вимогам та потребам мешканців. Вода в поверхневих джерелах та колодязях (найвищі водоносні горизонти) була найбільш забрудненою. Річка, навіть за належної чистоти, завжди є потенційним джерелом різноманітних інфекційних захворювань. До того ж місцеві джерела водозабезпечення активно забруднювалися промисловими стоками.

Дотримання санітарно-профілактичних норм до питної води вимагало безпосереднього втручання міських властей та фахівців цієї справи, про що неодноразово наголошувалося на засіданнях дум, у доповідних записках санітарних лікарів, учених, у публікаціях преси. Для прикладу, 1862 р. О. Сементовський зауважував про стан водопостачання Кам'янця-Подільського: “За відсутності в Кам'янці іншого, не лише громадського, але і приватного колодязя, і за неможливості вживати для пиття воду р. Смотрич, наповненої всілякими нечистотами, що течуть із міста, і тому постійно брудну і смердючу, необхідна для питва й інших життєвих потреб вода доставляється або з т. зв. Гунської криниці, що знаходиться в 3 верстах від міста, визначаючи цю відстань не по прямому шляху, а по дорозі, зручній для проїзду, або ж із казенного села Жабинець, яке знаходиться за 5 верст від міста на поштовій Бессарабській дорозі [...]. Нині придбання води -- цього найпершого для життя предмету, поглинає у нашого бідного канцелярського чиновника чи не все жалування”11.

Повідомлення газети “Киевлянин” за 1864 р. про стан водопостачання на Печерську -- одному з найкращих за благоустроєм районів Києва на той час, теж було невтішним: “У верхніх частинах міста для потреб населення відсутня достатня кількість колодязів, вони за середньої глибини 12-18 сажнів дають воду гидкого смаку. Вода постачається з Дніпра по 30-40 коп. за діжку” . Зрозуміло, що найбільше потерпали від нестачі якісної води незаможні мешканці, населення робітничих окраїн (у Києві на той час це були Шулявка, Солом'янка, Лук'янівка та ін.), які не могли сплачувати чималі гроші за чистішу привозну воду.

Докорінно покращити ситуацію із забезпеченням міських жителів питною водою можна було лише шляхом облаштування артезіанських свердловин (ще більшого поширення набули т.зв. “абіссинські колодязі” з невеликим діаметром труби завглибшки 10-15 м). Вони почали з'являлися в першу чергу в тих містах, які мали найвищі показники економічного розвитку або високі темпи зростання міського населення. Так, наприкінці ХІХ ст. найглибша артезіанська свердловина (650 м) була у Харкові (почала давати воду в 1889 р.; добова подача -- 552 тисяч літрів). Утім найбільш ефективно розв'язувалися проблеми міського водопостачання шляхом будівництва централізованих водогонів.

Більшість водопроводів у містах Західної Європи та Північної Америки з'явилася в ХІХ -- на початку ХХ ст. На 1896 р. по всій Російській імперії налічувалося лише близько 70 міських централізованих водогонів, що забезпечували водою понад 6 млн осіб. Водночас у США було 3180 водопроводів, із них комунальних -- 52,9%, а приватних -- 46,6% (решта 0,5% належали державі). Серед вирішальних чинників, що сприяли запровадженню централізованого водопостачання в містах, був загальний інтенсивний розвиток техніки й відповідних технологій у ХІХ ст.

У цей час у світі було зроблено найважливіші винаходи та відкриття, безпосередньо пов'язані з водопостачанням, закладено теоретичні основи в галузі гідравлічних наук, гідротехніки, гідрогеології, будівельної техніки й технології. Розвитку знань у галузі водопостачання сприяв і досвід експлуатації локальних водогонів у містах. Величезний внесок у розвиток науки цієї галузі зробили вчені та інженери, що розробляли технології очищення води, теорію гідравлічних розрахунків трубопроводів, механічне обладнання, у першу чергу насоси. Тут слід згадати російських інженерів барона А. І. Дельвіґа, М. П. Зиміна, братів А. Є. і Г. Є. Струве, А. І. Штукенберґа, професорів В. Ф. Іванова, В. Є. Тиманова, М. Є. Жуковського, “батька гідродинаміки” М. П. Петрова та інших, котрі своїми працями сприяли створенню в Російській імперії наукової школи з водопостачання й водовідведення. Зокрема 1884 р. у Санкт-Петербурзькому інституті шляхів сполучення було відкрито першу кафедру гідравліки, яку очолив проф. Ф. Є. Максименко, а 1897 р. -- затверджено програму курсу “Водопостачання та водостоки”, складену В. Є. Тимановим.

Значний внесок у розвиток водопровідної науки зробили вчені, які працювали в Україні. Так, проф. В. І. Іванов написав капітальну “Енциклопедію з санітарної техніки” та ще з два десятки праць із цієї тематики. Проф. П. А. Тутковський долучився до розвитку гідрогеології Київщини. Проф. М. О. Бунґе створив класичну працю з хімії води, а проф. К. М. Феофілактов активно працював в галузі геології. До того ж 1882 р. в Києві почав видаватися науково-технічний журнал “Инженер”, в якому, серед інших проблем, висвітлювалися питання водопостачання й водовідведення.

Бурхливий розвиток галузі викликав потребу в координації дій, обміні досвідом та висвітленні наукових і технічних досягнень, котрі здійснювались на водопровідних загальноросійських з'їздах. Усього з 1893 р. і до 1917 р. було проведено 11 таких заходів, з них IV і V відбулися, відповідно, в Одесі (квітень 1899 р.) та Києві (березень 1901 р.). На ці форуми збиралися фахівці- практики, науковці, підприємці, представники влади, які доповідали про нові розробки, обмінювалися досвідом, виробляли спільні пропозиції для вирішення проблем водопостачання. Напередодні Ш російського водопровідного з'їзду у Санкт-Петербурзі (березень 1897 р.) за ініціативи інженера В. І. Зуєва було зроблено перший опис головних водопроводів у країні (дані анкетування після його доповіді на цьому форумі видали окремо).

На V з'їзді всі учасники дійшли згоди про створення єдиного в межах Російської імперії нормативного метричного сортаменту чавунних водопровідних труб діаметром 40-120 мм та з'єднувальних частин до них . Адже до цього часу різні виробники такої продукції виготовляли її за власними кресленнями. У результаті деталі часто не стикувалася, що суттєво гальмувало розвиток галузі.

У таблиці подано динаміку побудови в деяких українських містах Російської імперії централізованих водогонів:

Поряд із вищезазначеними 33 містами, в яких функціонували водогони, також слід згадати такі робітничі селища, як Юзівка, Часів Яр, Кам'янське, де на території головного підприємства діяли водогони.

Із плином кожного пореформеного десятиліття місцеве заможне населення дедалі частіше зверталося до міських органів управління про спорудження водогону, а також і каналізації, що відповідало б санітарним та матеріально-побутовим інтересам усього населення міста. Утім, як це не дивно, прокладання таких мереж подеколи наштовхувалося на глухийспротив частини містян, які не поспішали до них приєднуватися. Причиною цьому були нерозуміння переваг водогону, боязнь приходу новітніх технічних досягнень, сприйняття нововведень як способу збагачення міської верхівки, скнарість окремих домовласників, до яких нерідко належали представники освічених прошарків населення -- чиновники та службовці.

Загалом будівництво централізованих каналізаційних мереж в містах у цілому на 20-30 років відставало від спорудження водогінних. Таке становище пояснювалося й тим, що будівництво та експлуатація каналізації великих прибутків підприємцям не гарантували. Так, київський інженер А. А. Абрагамсон, доповідаючи про історію спорудження міської каналізації, зазначав, що “комерційні люди мабуть чудово розуміли, що експлуатація міської каналізації не може бути предметом вигідного комерційного підприємства”.

Нагальність будівництва каналізаційних систем була тісно пов'язана з різким зростанням водовикористання, здорожчанням вивозу нечистот, катастрофічним забрудненням центральних частин міст і, особливо, постійними спалахами епідемій. На початку ХХ ст. в українських губерніях було лише 7 міст, які одночасно мали централізовані водогін та каналізацію: Феодосія (близько 1840 р.), Одеса (1874 р.), Ялта (1886 р.), Київ (1894 р.), Севастополь (1910 р.), Харків (1914 р.) та Катеринослав (1916 р.) (в усій Російській імперії на цей час у містах функціонувало 234 водогінні та лише 19 каналізаційних систем). Натомість у Німеччині ще в 1880 р. каналізацію мали близько 50 великих міст.

Слід звернути увагу й на такий факт. На ІІ російському водопровідному з'їзді, який відбувся у Варшаві 1895 р., інженер С. Штольцман, доповідаючи про облаштування каналізації в Києві, наголошував: “Каналізація до сих пір уважається якоюсь недосяжною розкішшю, яку могли дозволити собі тільки чотири міста в усій імперії (Варшава, Одеса, Київ і Ялта). Москва лише в минулому році розпочала спорудження каналізації, а Петербург лише зараз думає про неї”. Отже сталося так, що до кінця ХІХ ст. насамперед українські міста були піонерами в межах Російської імперії в будівництві раціональних систем водовідведення, випередивши їх спорудження навіть у Москві та Санкт-Петербурзі.

Зі спорудженням як водогонів, так і каналізації чітко окреслювалася тенденція до значного часового відриву між початком обговорення й реалізацією таких проектів. А тому дистанція в 15-20 років була радше правилом, аніж винятком. І хоча зацікавленість підприємців у втіленні проектів була великою, усе впиралося в доволі обмежену платоспроможність міст. Мали місце й такі факти, як у випадку з Глуховом, коли відомий цукрозаводчик і благодійник, уродженець цього краю М. А. Терещенко наприкінці свого життя запропонував землякам гроші на облаштування міського водопроводу, але його ініціатива не знайшла підтримки місцевої влади, яка вирішила, що це, мовляв, зайва розкіш. Тільки 1910 р. було розроблено проект водопостачання міста, утім із невідомих причин його так і не було реалізовано. Натомість перша спроба організованого водопостачання у Сумах пов'язувалася з іншим відомим підприємцем-меценатом -- П. І. Харитоненком, який у 1892 р. виділив кошти землякам на облаштування першої артезіанської свердловини. І хоча через невдалий вибір місця її буріння процес виявився складним, а якість води -- незадовільною, усе це дало поштовх міській владі активізувати зусилля з розбудови сумського водогону.

Більшість ранніх за спорудженням водопроводів належали окремим підприємцям або акціонерним товариствам, які були, звичайно, зацікавлені в отриманні прибутку, і нерідко незалежно від якості води. Так, приватним підприємцям належали водогони в Одесі, Києві, Харкові, Херсоні, Олександрівську, Бердичеві, Бахмуті та ін. Окремі з них, починаючи з кінця ХІХ ст., було викуплено містами, що на водопостачанні, безумовно, відбивалося позитивно, утім багато водогінних систем залишались у приватних руках ще й напередодні Першої світової війни.

Питання про централізоване водопостачання Одеси порушувалося з часу офіційного заснування міста наприкінці XVIII ст. До 1873 р., коли став до ладу повноцінний водогін, розглядалося більше десятка проектів його будівництва. Зокрема перший локальний водопровід було побудовано Пішоном і Віттенберґом у 1849 р.: вода постачалася з джерела Великий Фонтан за 13 км від міста, де спорудили вежу висотою 46 м, в яку насосом закачувалася вода, що чавунним підземним водогоном спрямовувалася до Одеси. У районі сучасного ринку “Привоз” було облаштовано резервуар, котрий уперше заповнили водою в 1853 р. Звідти вона розводилась до 8 водорозбірних будок, де відпускалася населенню за певну плату. Спочатку цей водогін постачав понад 1 млн літрів води на добу, але у другій половині 1860-х рр. давав у середньому лише 600 тис. літрів.

А тому в Одесі постійно йшли дискусії про спорудження повноцінного водопроводу, утім усе впиралося у фінансові можливості міста. 1866 р. англійське товариство “Сімсон і К°” запропонувало побудувати водогінну мережу, але за гарантії чистого прибутку. За два роки вже американець Енґельман висунув відповідний проект, утім місцева громада розцінила його умови як кабальні -- влаштування акціонерної компанії без ризику і відповідальності з боку її засновника. Нарешті право спорудження водогону було надано англійським підприємцям -- 1872 р. в Лондоні постало Одеське водопровідне товариство.

Згідно з контрактом, передбачалося будівництво нового великого водогону, який мав постачати з р. Дністер (за 48 км від Одеси) воду в кількості не менше 24 млн літрів на добу. У липні 1872 р. розпочалися роботи, а вже у вересні мережа запрацювала, проте з багатьма проблемами. Фінансові можливості товариства виявилися обмеженими, що не дозволяло поліпшувати якість води і вдосконалювати систему. Майже відразу розпочалася боротьба за водогін між одеситами й товариством, яка тривала понад два десятиріччя. Зрештою вона закінчилась тим, що одеський водопровід, котрий оцінювався в 10,5 млн руб., у 1897 р. було передано у власність місту за 3,2 млн руб. На межі століть водогінна мережа розширювалася і на 1910 р. її довжина сягла 368 км (загальна вартість становила 11 млн 300 тис. руб.), яка обслуговувала все півмільйонне населення Одеси.

Одним із важливих чинників появи водогону в Катеринославі стали пожежі 1860-х рр., що завдали великої шкоди місту з переважно дерев'яними спорудами. За клопотанням губернатора й міської думи міністерство внутрішніх справ надало місту грошову допомогу в розмірі 80 тис. руб. зі страхового збору на “покращення пожежної частини” і прокладку водогону. Катеринославці визнали за корисне спочатку спорудити водопровід. У 1866 р. міська дума створила спеціальний комітет, який упродовж двох років, насамперед завдяки оголошенням у газетах, запрошував бажаючих узяти на себе будівництво водогону, що вимагало складних робіт в умовах обмеженого фінансування. Зрештою комітет розпочав переговори з іноземним підданим, інженером за фахом, одеським купцем 2-ї гільдії Ф. Рот- маном, котрий займався облаштуванням водогону на Одеській залізниці. 20 грудня 1868 р. договір по будівництву водопроводу (вартістю79,5 тис. руб.) з останнім було підписано й направлено на узгодження до міністерства внутрішніх справ (затверджений 30 червня 1869 р.).

Споруджувався він на Соборній горі, де розташовувалося чимало громадських закладів і установ та понад 200 приватних будинків, які користувалися водою лише з 4 колодязів. Особливо відчувалася нестача води під час ярмарків, котрі відбувалися на площі. Передбачалося, що завдяки появі водопроводу буде більш активно заселятися пустир на горі, що принесе додатковий прибуток місту. Про значення водогону для міста говорив і той факт, що його будівництвом активно опікувалося найвище начальство -- новоросійський генерал-губернатор П. Є. Коцебу і катеринославський губернатор В. Д. Дунін-Борковський. Зокрема останній 25 листопада 1869 р. в надісланій до Санкт-Петербурґа телеграмі повідомляв: “Сьогодні після молебню з водосвяченням відкрито водогін з повним успіхом”.

Утім навіть через 20 років після побудови водопроводу мешканці Катеринослава навесні й восени споживали такої ж якості воду, як і до його спорудження в 1869 р., коли її брали у Дніпрі -- “брудну, каламутну та поганої якості”. Причиною такої ситуації стало розташування насосної станції нижче від міста за течією Дніпра. До того ж потужність водопроводу була розрахована всього на 20 тис. відер на добу (до 1894 р. його протяжність складала лише 9,5 км). 1884 р. місто здало водопровідне господарство в оренду інженерові Є. Ф. Герцу. Після розширення системи постачання води на добу зросло до 140 тис. відер, а труби було прокладено на 18 км у напрямку Катерининського проспекту. Утім якість води не поліпшувалася, а навпаки -- погіршувалася, причиною чого був слабкий тиск, відповідно весь бруд осідав у трубах. Отже невдале розташування насосної станції, малий діаметр магістральних труб, примітивні фільтри негативно позначалися на водопостачанні Катеринослава.

У 1895 р. міська дума, розуміючи необхідність радикальних змін у водній справі, доручила управі розробку проекту нового водогону, який задовольнив би зростаючі потреби Катеринослава у воді. Але справа не рухалася через відсутність коштів. І тільки на початку 1902 р. Катеринославське відділення Російського технічного товариства розробило технічне завдання для проекту водопроводу. Головним пунктом стало місце розташування водопідіймальних споруд -- на березі Дніпра за селищем Нові Кайдаки, тобто вище заводів і самого міста. Кошторис нового водогону становив 2 млн 650 тис. руб..

Узагалі укладення ділової угоди між містом та конкретним підприємством за виробленими правилами відбувалося після внесення його власником відповідної пропозиції до міської управи, оголошення її в офіційному губернському віснику та проведення публічного конкурсу. Перевагу на конкурсі серед 12 претендентів на спорудження нового водогону було віддано акціонерному товариству Брянського заводу (договір підписано 20 квітня 1906 р.), якому міське управління виділило необхідну ділянку на березі Дніпра. Будівництво велося із застосуванням новітніх на той час технологій з очищення води. 1 жовтня 1908 р. водогін урочисто відкрили, а у січні наступного року він почав функціонувати. Потужність становила 1,5 млн відер на добу, а загальна довжина мережі -- 102 км (число будинкових підключень було 1800, що склало 30% усіх домоволодінь) .

У 1912 р. водопровідні труби було прокладено по Катерининському проспекту -- для поливання бульварів. Невдовзі на водозабірній станції з'явилися нові англійські фільтри, що значно поліпшило якість води. Новий водопровід у Катеринославі було визнано зразковим підприємством, подивитися на його роботу виявляли бажання фахівці з багатьох міст Російської імперії .

У Києві перші проекти централізованого водопостачання активно розглядалися вже у середині ХІХ ст. Зокрема один із них передбачав подавати воду з Дніпра (3125 м3 на добу) в підвищений резервуар, установлений у Київській фортеці. Звідти вона повинна була стікати у водорозбірні фонтани. Зрештою за влаштування водогону в Києві взявся вже відомий на той час інженер-підприємець А. Є. Струве (незадовго перед тим він збудував залізничний міст через Дніпро), який 9 липня 1870 р. отримав від міського управління концесію на забезпечення міста питною водою з р. Дніпро впродовж 50 років (право викупу всього підприємства надавалося міській владі вже через 25 років). Згодом, у січні 1872 р., було створене акціонерне Київське товариство водопостачання, де А. Є. Струве обрали його головою як власника найбільшого пакету акцій. Серед іншого підприємець зобов'язався встановити два водорозбірних “стовпа” для безкоштовного надання 5000 відер води щоденно найбіднішим киянам. Натомість категорично заборонялося приватним користувачам (абонентам), до садиб котрих буде підведено воду, і за 100 відер якої вони платитимуть 22,5 коп., здійснювати її перепродаж.

Першу чергу київського водопроводу пустили в дію 1 березня 1872 р. Преса повідомляла, що “відкрилося постачання води з міського водогону по вулицях Олександрівській, Хрещатику, Васильківській і Бібіковському бульвару. Для користування водогоном на вулицях встановлено 5 перших водорозбірних кранів” . Остаточно роботи зі спорудження централізованого водопроводу протяжністю 24 км, із чавунними трубами й підведенням води до будинків, із водозабором з оголовком у Дніпрі (біля пам'ятника магдебурзькому праву), паровою насосною станцією з насосами низького та високого тиску й пісочними англійськими фільтрами було завершено у вересні того ж року. На Володимирській гірці й у Царському саду зависочіли дві водонапірних вежі. За 10 років київська мережа водопостачання збільшилася майже вдвічі -- до 45 км. Утім кияни впродовж багатьох років споживали воду недостатньої якості. Мережа справно пропускала її через фільтри, але фільтрування відбувалося неналежним чином з огляду на надмірне навантаження на їх поверхні .

Води з кожним роком споживалося дедалі більше, особливо коли міська влада вирішила використовувати її для поливу центральних вулиць. Так, 10 липня 1875 р. київська дума ухвалила постанову “Про полив вулиці Хрещатицької”, в якій визначалося, що “всі домовласники Хрещатика зобов'язані мати у своїх будинках поливальні крани [...] Домовласники повинні поливати прилеглу до їхньої садиби половину вулиці через своїх двірників не менше 3-х разів у день: уранці, опівдні й надвечір”. У наступні роки з' явилися “поливочні” постанови майже по всіх київських вулицях.

У 1880-х рр. почалася багаторічна тяганина між міським самоврядуванням і Товариством водопостачання зі взаємними й небезпідставними наріканнями. Місто звинувачувало акціонерне товариство в недотриманні умов концесії, що стосувалося кількості та якості води. А те, своєю чергою, виставляло контрпретензії: невиконання абонентами правил користування міським водогоном (їх затверджувала міська дума, на органи самоврядування покладався і контроль за їх дотриманням), самовільні підключення до водопровідних мереж та їх пошкодження. Дума натомість повільно вирішувала нагальні питання й запити водопровідного товариства. А. Є. Струве вже був не у змозі фінансувати великі за обсягом роботи з нарощування потужності водогону. У 1885 р. він створив нове товариство, якому передав своє право концесіонера на міське водопостачання. Розширене акціонування Київського товариства водопостачання дозволило залучити додаткові капітали для реконструкції водогінних споруд. Зростання мережі тривало: прокладалися нові магістралі на Подолі, Печерську та в інших частинах міста, було побудовано новий фільтр біля Володимирської гірки. У 1890 р. загальна довжина мереж становила понад 60,5 км, а подача води місту -- майже 5000 м3 на добу, хоча міські потреби були значно більшими (кількість приєднаних абонентів становила понад 1,5 тис.).

На рубежі століть акціонерне товариство почало розширювати мережу артезіанського водопостачання, що не потребувало нових фільтрів для очищення. Зокрема восени 1895 р. було пробурено перші дві свердловини, а наступного року -- ще сім, які давали набагато якіснішу, ніж дніпровська, воду. Заохочене першими результатами буріння товариство дедалі з більшою наполегливістю продовжувало ці роботи.

Водночас санітарно-епідеміологічна ситуація в Києві залишалася незадовільною -- населення часто потерпало від різних пошестей (в останній третині ХІХ ст. в місті поширювалися епідемії холери, дизентерії і тифу, тому воно за рівнем загальної смертності займало одне з перших місць у Росії серед великих міських центрів, не говорячи вже про Західну Європу), а тому на порядку денному міського правління неодноразово поставало питання будівництва каналізації. Під тиском громадськості і санітарних служб Київська міська дума вже у вересні 1879 р. призначила комісію на чолі з проф. Є. І. Афанасьєвим для обговорення питання про спорудження каналізації. Аби реалізувати такий новий і складний проект, необхідні були значні фінанси, яких місто не мало. Одним із перших, хто запропонував свої послуги у цій справі, був той самий А. Є. Струве, однак від його пропозиції місто відмовилося. Тільки в 1889 р. розробку проекту каналізації міське правління доручило московському купцеві К. Я. Балкіну за програмою і технічними умовами, детально визначеними міською каналізаційною комі- сією.

Розроблений інженером Р. П. Сабліним, котрий співпрацював із К. Я. Балкіним, проект було зрештою затверджено київським міським правлінням наприкінці 1890 р., на основі якого останній підписав з містом контракт на побудову каналізації й подальшу її експлуатацію впродовж 36 років. Потім уся каналізаційна система переходила безкоштовно в повне підпорядкування міста. Утім через брак коштів реалізувати проект підприємству К. Я. Балкінане вдалося. Зате рішучі дії заможних киян, найбільш зацікавлених у цій справі, швидко поклали край тяганині з реалізацією наміру із будівництва потужної каналізаційної системи. Для забезпечення виконання договору за узгодженням із Київською міською управою наступного року було засновано Київське акціонерне товариство каналізації на чолі з проф. Є. І. Афанасьєвим, котрому К. Я. Балкін передав свої концесійні права за контрактом.

Капітал товариства у розмірі 1 млн 600 тис. руб. створювався завдяки приватним вкладенням. Акції на спорудження каналізації придбали в основному київські домовласники, а решту витрат узяли на себе найзаможніші кияни. Так, М. А. Терещенко виділив 161 тис. руб., Ф. А. Терещенко -- 50 тис. руб., Лазар і Лев Бродські -- разом 261 тис. руб. Акціонерне товариство натомість передало К. Я. Балкіну підряд на будівництво й подальшу експлуатацію каналізації впродовж 10 років.

Створений київською громадськістю капітал дав змогу за досить короткий час здійснити цю справу першочергової важливості. Уже 21 грудня 1894 р. система київської каналізації з усіма передовими елементами підземного каналізування, протяжність вуличних і дворових магістралей якої становила 75,3 км, стала до ладу (тоді каналізацію було прокладено до перших понад 10 закладів і установ та 120 приватних садиб у центрі Києва). Міська дума видала обов'язкові правила каналізування київських приватних садиб, які у друкованому вигляді вивісили на площах і головних вулицях міста та в поліцейських відділках. Згідно з договором, укладеним із міською управою, Київське товариство каналізації мало отримувати щорічно з міського бюджету майже 155 тис. руб. і гарантувати роботу системи в повному обсязі. З цього часу Київ мав повну роздільну каналізацію, яка була однією з перших у Російській імперії.

Київська каналізаційна система, крім економічної вигоди, мала й ту перевагу, що стоки рухалися з великою швидкістю, у зв'язку з чим труби належним чином промивалися, а тому каналізаційна система вважалася самоочисною (була розрахована на 160 тис. осіб для видалення нечистот на поля зрошення). Її будівництво сучасники оцінювали як неабиякий на той час випадок самодіяльності міської громади, спрямованої на покращення санітарно-епідеміологічного становища свого міста. Зрештою в 1909 р. всі підприємства Київського акціонерного товариства каналізації були викуплені містом за 1 млн руб. і стали його власністю, якими завідувала спеціально обрана комісія. А вже до кінця наступного року було завершене у цілому спорудження нової каналізації (сума витрат із міського бюджету становила 1 млн 853 тис. руб., а протяжність каналізаційної мережі збільшилась удвічі -- до 151,2 км). Як зазначалося в тогочасному друкованому огляді діяльності Київського міського правління, “після рішення експертної комісії відпало питання про нову концесію. Дума вирішила будувати нову каналізацію за міські кошти [...] У фінансовому питанні пропозицію контрагента можна розглядати як вочевидь збиткову для міста, що веде виключно до збагачення концесіонера за рахунок обивателів Києва, а у санітарному плані як небезпечну, завдяки тому, що інтереси міста й концесіонера по суті протилежні [. ] головне санітарне завдання думи виконано -- все місто на теперішній час каналізоване”.

Таким чином, на межі століть Київ забезпечувався водопровідною водою дніпровського й артезіанського походження та мав централізовану каналізацію. Завдяки топографічним умовам розташування окремих районів міста було невигідно піднімати всю воду, яку споживав весь Київ, на висоту, необхідну для забезпечення горішніх його частин. Тому міську територію було поділено спочатку на три, а з 1907 р. -- на чотири окремих зони водопостачання. Кожна із них мала свій незалежний водогін.

Із роками об'єми водогінної дніпровської води на противагу артезіанській становили дедалі меншу частку. І коли в 1907-1908 рр. Києвом прокотилася епідемія холери, міське правління як протиепідемічний захід визнало за необхідне повністю закрити водоприймальні оголовки на Дніпрі, тим самим підвівши риску під ідеєю річкового водозабезпечення. Кияни відтоді почали вживати тільки артезіанську воду. Водночас, підтримуючи ідею муніципалізації підприємств, особливо соціальної інфраструктури, дедалі гучніше лунали пропозиції про достроковий викуп містом водогону. Навіть директор правління Товариства водопостачання Д. С. Марголін наголошував, що водопровід і каналізація настільки тісно поєднані між собою технологічно, що у своєму подальшому розвитку повинні постійно узгоджуватися, а отже мають бути в одних руках. Наприкінці 1914 р. київське водопровідне господарство було викуплене містом в акціонерів за 3 млн 777 тис. руб. Із того часу міське самоврядування самостійно почало розв'язувати всі проблеми водопостачання.

На відміну від Києва у Харкові спорудження систем водопостачання і каналізації мала свою специфіку, про яку коротко згадувалося вище: при впровадженні важливих об'єктів соціальної інфраструктури тут не обійшлося без серйозних конфліктів між підприємцями й міською владою. Доволі часто вирішальну роль у розбіжностях між сторонами відігравали різні уявлення про обсяг та вартість послуг. До того ж через брак досвіду додавалися нерішучі, а часом і суперечливі дії самих міських правлінь, адже ділові стосунки з незалежними підприємцями спершу аж ніяк не були повсякденною справою для міського самоврядування.

Попри те, що Харків уже в останній чверті ХІХ ст. був одним із найбільших торгово-промислових міст, він залишався великим провінційним осередком із відсталим міським господарством, нерозвиненою соціальною інфраструктурою й незадовільними санітарно-гігієнічними умовами. Найбільші незручності для харків'ян створювали неякісна вода, епідемії та непролазна грязюка (особливо в осінньо-весняний період), які були супутниками урбанізаційного росту і промислового розвитку міста. Як писав у 1880 р. професор місцевого університету А. П. Шимков, “Харків -- надзвичайно брудне місто, у вологу пору року його мощені вулиці вкриті товстим шаром грязюки, а решту, яких більше половини, зовсім проїхати неможливо; площі посеред міста, у найбільш людній його частині, у цей час більше схожі на клоаки [...] Як тільки починається суха пора року, великі резервуари грязюки перетворюються на гігантські хмари пилюки, котра за найменшого вітру забиває очі навіть на вимощених бруківкою вулицях; подвір'я у цей час мають зовні більш пристойний вигляд [.] зате до небагатьох із них у центрі міста можна ввійти, не задихаючись він смороду”. Заради об'єктивності слід зазначити, що на такий стан справ впливали, поряд із відсутністю каналізації, географічне положення та гідрогеологія міста.

Не менше докучала харків'янам неякісна питна вода, а тому вже в 1840-х рр. у Харкові робилися перші спроби зі створення централізованого водогону. Зокрема наприкінці 1830-х рр. перед від'їздом із міста викладач французької мови і літератури А. А. Борель пожертвував 15 тис. руб. для спорудження водогону, в вже 1846 р. місцеве купецтво, напередодні 200-ліття заснування міста, організувало для цієї справи збір коштів упродовж двох років у вигляді обкладення податком (0,5%) нерухомого майна домогосподарств Харкова.

До середини 1860-х рр., коли водопровідне питання було передане у відання думи, фонд налічував 25 тис. руб. Створена 1864 р. комісія, бажаючи обійтись без послуг приватного капіталу, звернулася з закликом до харків'ян у сподіванні, “що серед громадськості міста знайдуться люди, які [...] спільно з комісією візьмуть матеріальну участь у спорудженні водогону, і тим самим доведуть, що в нас є й бажання, і вміння довести свою громадську справу до успішного завершення без сторонньої допомоги”. Проте відчутних зрушень так і не сталося.

Наприкінці 1860-х рр. наступна комісія намагалася пробудити “дух приватного підприємництва”, але без якихось успіхів. Так, 19 березня 1869 р. місто підписало контракт на спорудження і експлуатацію мережі водопостачання з петербурзькою фірмою “Задлер та Арманд”. Обрана на основі Міського положення 1870 р. нова дума розірвала цю угоду, адже термін будівництва минув без жодних помітних ознак просування вперед у цій справі. Натомість у грудні 1872 р. були обрані технічна й фінансова комісії для розробки даних для будівництва водогону та складання проекту контракту.

Зрештою дума ухвалила план облаштування водогону концесійним способом. У березні 1878 р. міська влада надала на 45 років ексклюзивні права на спорудження за власний кошт та вільну від оподаткування експлуатацію системи водопостачання Харкова іноземним підприємцям О. К. Рейсу та К. К. Діллю (після закінчення цього терміну все майно підприємства переходило у власність міста). Водогін мав забезпечувати громадських і приватних споживачів 6 млн літрів води щодоби. Договір додатково передбачав зобов' язання підприємців зі створення підземних резервів питної води на Холодній Горі місткістю близько 1 млн літрів. Водопровідне товариство вклалося у трирічний термін, і вже 20 грудня 1880 р. водогінною системою пішла вода. Виявилося, що приватне товариство навіть достроково виконало замовлення, а тому гарантувало собі право на виконання наступних робіт.

Відкриття водогону було призначене на 1 липня 1881 р. Однак відмова міської думи прийняти об'єкт в експлуатацію, який мав забезпечити водою 85 тис. осіб, з огляду на технічні погрішності, спричинила двадцятирічну судову тяганину між містом та підприємством. Щоправда, після юридичних процедур водопостачання в головних районах Харкова було визнане відкритим із 17 липня 1881 р., однак протистояння щодо власності на воду та питання контролю її подачі лише розпочалося. Власники концесії звернулися по захист своїх прав, передбачених у договорах, до суду, і в підсумку 1887 р. отримали юридичний висновок про те, що вони у змозі надати 13,2 млн літрів води, яка відповідає передбаченій договором якості. Оскільки місто спочатку не оскаржило рішення суду, воно набуло чинності й зумовило виникнення чималих штрафних санкцій -- 281,5 тис. руб. Зустрічний позов, поданий міським управлінням Харкова пізніше, не мав успіху. Коли ж Сенат скасував рішення палати окружного суду, місто спізнилося з висуненням вимоги про повернення суми. Більше того, унаслідок подальших скарг підприємців місто втратило ще чимало грошей. Після безуспішних спроб урегулювати справу адміністративним шляхом, лише в 1901 р. було винесене остаточне судове рішення у суперечці між обома сторонами процесу, згідно з яким вони відмовлялися від взаємних позовів і спорів. Після сплати 1,25 млн руб. відступних в облігаціях Товариству водопостачання, місто в березні 1904 р. нарешті відкупилося від багатостраждального договору та стало власником водогону .

Із цього часу міське правління завідувало водопостачанням і здійснювало подальші роботи з удосконалення й розширення водогону, який був доволі прибутковим підприємством, на що вказують такі цифри: до 1910 р. викуплений водопровід давав місту щорічно близько 50 тис. руб. чистого прибутку, того року він становив 74 тис., а вже 1914 р. -- 112,6 тис. руб. Прибуток міг би бути набагато більшим, якби не юридична тяганина між харківською міською громадою й підприємцями у “війні за воду” впродовж двох десятиліть, що позначилося на протяжності водогону (на 1913 р. становила 82 км). До мережі водопостачання було підключено 2043 абонента, а для решти харків'ян -- облаштовано 32 критих колонки в різних частинах міста.

У порівнянні з іншими великими містами Російської імперії Харків опинився далеко позаду у споживанні води на душу населення. На 1913 р. добова потужність місцевого водогону дорівнювала 7,5 млн літрів, що було майже у три рази менше потрібної кількості води (жителів міста налічувалося 240 тис. осіб). Так, добове споживання питної води в перерахунку на душу населення в той час становило: Харків -- 24 літри, Київ -- 60, Варшава -- 72, Одеса -- 75,6, Москва -- 84, а Санкт-Петербурґ -- аж 144 літри (розрахунковою цифрою витрати води на 1 жителя було прийнято 84 літри).

Утім сама система водопостачання аж ніяк не забезпечувала замкненого циклу споживання води в місті, адже неминучими були стоки. У Харкові міська влада серйозно взялася за проблему побудови каналізації лише в перші роки нового століття, хоча ще з 1880-х рр. професура, лікарі та інженери аргументовано вказували на невідкладність реалізації такого проекту, у тому числі на шпальтах місцевої преси. Долучився до цієї дискусії також і харківський міський голова І. Т. Голенищев-Кутузов (1893-1900). Відомо, що він був ощадливим господарником, котрий керувався принципом -- власник завжди буде більше та краще дбати про своє майно, ніж орендар (був соратником відомого гірничопромисловця О. К. Алчевского, засновником банківських установ, ініціатором першого випуску міської позики). Виступивши в газеті “Южный край” із детальним повідомленням про досвід побудови каналізації в Берліні, він зазначив, що за аналогією з німецькою столицею вартість каналізації Харкова має становити близько 3 млн руб. “Безсумнівно, блага каналізації і полів зрошення незрівнянні та перероджують фізіономію міста. Одне, над чим треба задуматися, це дорожнеча як належного облаштування, так і експлуатації, але здоров'я людей, вигоди життя й упорядкування міста слугували серйозним стимулом для того, щоб міські правління багатьох західноєвропейських міст спромоглися на ці великі затрати”.