Впровадження мереж централізованого водопостачання й водовідведення як важливий чинник модернізації міського господарства України

Подорожі професорів університету та міських лікарів до західноєвропейських мегаполісів стали, зрештою, головним поштовхом до початку проектних робіт. Тільки 1907 р. Харківська дума обрала комісію, що мала взятися за розробку проекту каналізації. Лише її новому складу, обраному в 1910 р., судилося зробити більш рішучі кроки. 26 травня наступного року дума одноголосно затвердила проект каналізації, а загальний кошторис витрат на її спорудження склав 5 млн руб., які передбачалося отримати у вигляді державної позики.

Роботи зі спорудження харківської каналізації за проектом і під керівництвом інженера Д. С. Черкеса, який до того брав участь у спорудженні каналізації й водогону в Ялті, розпочалися восени 1911 р. На момент офіційного її відкриття -- 20 серпня 1914 р. -- загальна протяжність мереж і колекторів становила 49 км, а число приєднаних домоволодінь -- 85. Каналізацію спроектували за роздільною системою, тобто облаштування двох самостійних водостоків -- відведення побутових і промислових вод здійснювалося окремо від дощових стічних вод (саме ж місто поділялося на три райони з окремими каналізаційними басейнами). Біологічно очищена вода мала скидатися до річки Лопань (систему розрахували на обслуговування 600 тис. осіб; такої кількості населення, як передбачали автори проекту, місто мало досягнути в 1950 р.). Для очищення води було використано кращі тогочасні наукові досягнення, коли за допомогою спеціальних фільтрів, а також шляхом додавання “штучних біологічних речовин”, вода очищалася перед скиданням у Лопань. Таким чином, автори першого проекту харківської каналізації, вивчивши передовий зарубіжний і вітчизняний досвід, побудували одну з найкращих у Російській імперії каналізаційну систему, до складу якої ввійшли різні прогресивні як на той час очисні споруди. Вони збереглися до початку 1960-х рр. і практично були музеєм очисної техніки початку ХХ ст..

У Житомирі, адміністративному центрі Волинської губернії, водогін з'явився завдяки зусиллям міської громади доволі пізно -- у 1898 р. (забезпечував місто водою з розташованої поблизу річки Тетерів). Губернський центр мав неабиякі проблеми з забезпеченням населення питною водою та створенням для нього належних санітарно-гігієнічних умов. Та все ж у протоколах засідань міської думи, у публікаціях місцевих газет простежуються неодноразові пропозиції міської управи, а також окремих місцевих та іноземних підприємців, спрямовані на реалізацію найважливіших інфраструктурних проектів, і насамперед спорудження водогону (оголошувалися конкурси, подавалися проекти із водопостачання міста). Зокрема у квітні 1887 р. міський голова поінформував київського генерал- губернатора про укладення попереднього договору з фірмою “Черепов і Ko” та водночас про те, що надійшли також ще дві пропозиції від підприємців із Санкт-Петербурґа й Лілля (Франція). Пізніше були ще проекти, але вони з фінансових, технічних або інших причин не влаштовували міську владу.

Із початком 1890-х рр. перемовини з підрядними будівельними організаціями, зокрема щодо вартості спорудження та експлуатації системи водопостачання, здійснювала заснована при Житомирській міській думі комісія з облаштування водогону, електричного освітлення та трамваю на кінній тязі у складі гласних та фахівців (була створена в 1891-1892 рр.). Після тривалих обговорень та експертних висновків міська дума схвалила у квітні 1894 р. поданий на розгляд проект київського технічного бюро “Співробітник”, який передбачав будівництво водопровідних мереж, насосної станції з фільтрами на лівому березі Тетерева та водонапірної вежі (оцінювався в 200 тис. руб.).

Для втілення у життя проекту міська управа відмовилася від залучення на концесійних засадах приватного капіталу. Було випущено дві облігаційних позики на суму 200 тис. руб. і 155 тис. руб., реалізація яких дозволила міській думі успішно завершити всі роботи. До того ж міська влада розраховувала, що з часом, коли позика буде повністю погашена, до міської скарбниці надходитимуть чималі прибутки від експлуатації водогону.

Зрештою 30 січня 1897 р. Житомирська міська управа уклала контракт на будівництві водогону із головним підрядником, варшавським інженером П. С. Држевецьким, пропозиція якого виявилася найоптимальнішою. Він не тільки запропонував найдешевший кошторис, а й доповнив проект слушними пропозиціями. Уже за рік комісія прийняла в підрядника основну споруду насосної станції на березі Тетерева та водогін, що проліг по центральних вулицях до водонапірної вежі. Щоправда довжина перших водопровідних магістралей була незначною -- 2,34 км, але прокладати їх у центрі міста було непросто. П. С. Држевецькому довелося працювати відповідно до чітко прописаних у контракті вимог міської управи, які зобов'язували швидко відновлювати зруйновані під час земляних робіт тротуари і шляхи, завдавати мінімальних незручностей для жителів вулиць, котрими прокладався водогін.

На початку 1898 р. відбулися успішні випробування водопровідних кранів, коли “вода била фонтаном, але була дуже брудною” , адже не працювали очисні фільтри. Зрештою 12 травня того ж року житомирський водогін почав повноцінно працювати. Утім навіть система розширеного водопостачання, яку, зрештою, було запущено в експлуатацію 1903 р., могла забезпечити житомирян лише половиною необхідного об'єму води. До того ж водогін до 1910 р. був збитковим. Та й частка міських садиб, які користувалися його послугами, не перевищувала 7% усіх користувачів (280 абонентів). Слід зауважити, що при реалізації нового муніципального підприємства комерційного характеру житомирська міська влада хоча й проявила принциповий і сумлінний підхід до підбору підрядника, підписання контракту з ним та чіткого контролю за ходом його виконання, утім їй ще не вистачало того підприємницького хисту й бажання швидко та якісно розвивати нову справу, отримуючи від неї якомога більше прибутків.

Узагалі однією з головних причин повільного розширення та технічного вдосконалення водогонів у тих населених пунктах, де вони існували, була обмеженість фінансових можливостей міст. Водночас колодязі та відкриті водойми й надалі залишалися безкоштовним джерелом води і продовжували користуватися попитом серед містян. Зі свого боку інституції самоврядування, керуючись міркуваннями санітарно-гігієнічного та фінансового характеру, як правило, ігнорували вимоги мешканців щодо поліпшення традиційних засобів водопостачання -- колодязів, мотивуючи це зосередженістю на розширенні мережі водогону.

Так, Чернігів, попре вигідне розташування на берегах двох річок, наприкінці XIX ст. мав чималі проблеми щодо забезпечення мешканців якісною питною водою, адже в колодязях, а їх у ті часи в місті налічувалося всього 14, тільки в 5 була якісна вода. Поряд із цим багато жителів Чернігова користувалися водою з р. Стрижень.

Особлива скрута виникала під час пожеж, коли необхідну для їх гасіння воду доводилося підвозити на велику відстань у діжках. А тому 14 лютого 1872 р. на засіданні міської думи було прийняте рішення звернутися до МВС із проханням надати Чернігову 3 тис. руб. на попередні пошукові роботи з облаштування водогону. Міністерство відмовило, запропонувавши звернутися до приватних осіб. Переговори з цього питання тривали більше двох років і тільки у квітні 1875 р. дума підписала контракт зі шведським інженером Лаурелем, згідно з яким останній узяв на себе зобов'язання впродовж двох років побудувати водогін від р. Десна на умовах його експлуатації 50 років. Але справа не зрушила з місця, оскільки Лаурель виявився неспроможним виконати взяті на себе зобов'язання. Дума знову звернулася з проханням до уряду, який на цей раз її вимоги задовольнив -- МВС виділило Чернігову 25 тис. руб..

1875 р. у верхів'ях р. Стрижень, в Ялівщині, було пробито артезіанську свердловину, з якої воду почали підвозити до міста створеним тоді ж водним обозом, що давало можливість забезпечити мешканців не річковою, а більш якісною питною водою. Утім, згідно з проектом водогону, складеним Київським товариством водопостачання, воду планувалося, як і раніше, подавати з Десни. Але Чернігівська дума, заручившись підтримкою Київського відділення Імператорського технічного товариства, пропонувала інший варіант. На підставі висновків фахівців цієї наукової установи, 4 липня 1879 р. було ухвалено остаточне рішення заповнювати чернігівський водогін із джерел, відкритих в Ялівщині.

Перший етап будівельних робіт був завершений у 1883 р., коли облаштували два колодязі та водокачку. Воду почали подавати в міську мережу по залізній трубі. У 1892 р. розпочався другий етап будівництва чернігівського водогону, коли було вирішено два головних питання -- поліпшення якості води та спорудження водонапірної вежі, уведення в експлуатацію якої відбулося в листопаді 1898 р., після того, як МВС відшкодувало на її зведення 28 тис. руб. Тоді ж в Ялівщині пробурили ще два артезіанських колодязя та спорудили машинну залу, а загальна довжина водогінних магістралей сягла 6 км.

До початку XX ст. у Чернігові артезіанською водою забезпечувалися мешканці 11 міських вулиць, але навіть напередодні Першої світової війни водовозна команда продовжувала виконувати дуже важливу функцію, забезпечуючи водою мешканців багатьох, особливо віддалених від центра, вулиць по 25 коп. за 100 відер. Кількість її абонентів, зокрема в 1908 р., становила 1508 осіб, тобто майже втричі більше, ніж користувачів водогону. Так, до 1913 р. водопровід було підведено до 552 з 2836 будинків Чернігова -- переважно домовласникам центральної частини міста.

Будівництво перших споруд та прокладання трубопроводів водогону обійшлося чернігівському міському самоврядуванню у чималу суму -- більше 200 тис. руб. До того ж його утримання, забезпечення заробітною платнею працівників водогінної мережі повністю покладалися на місцевий бюджет. І все ж чернігівська влада продовжувала працювати далі в напрямі розбудови та поліпшення роботи міського водогону. Так, 9 жовтня 1913 р. на засіданні думи розглядалося питання про його продовження до всіх міських околиць.

Не зважаючи на певні труднощі, позиція міської влади Чернігова у цьому питанні була продуманою, адже дума вважала водогін “найважливішою для здоров'я населення спорудою”, керуючись при цьому не комерційними міркуваннями, а соціальною значимістю об'єкту. Зокрема в огляді діяльності міського управління за 1905-1909 рр. не без пафосу зазначалося: “Водогін спричинив чималу заборгованість міста й не дає значних прибутків, але він рятує населення від холери, тифу, пожеж і несе здоров'я та вигоди, сприяє рослинництву, що разом ставить м. Чернігів у вигідне становище порівняно з Санкт-Петербурґом і Києвом та багатьма поволзькими містами”.

У Полтаві питання будівництва водогону для забезпечення населення достатньою кількістю якісної й дешевої води не раз порушувалося громадськістю впродовж 1880 -- першої половини 1890-х рр. Але через відсутність коштів зрушень у цій справі тривалий час не відбувалося. Основні клопоти з проектування, фінансування та спорудження водопроводу взяла на себе міська дума, яка в першу чергу підготувала відповідну документацію на дозвіл облігаційної позики. На початку січня 1898 р. міський голова В. П. Трегубов у Санкт-Петербурзі спочатку зустрівся з міністром внутрішніх справ І. Я. Горемикіним, який схвалив ідею полтавців і обіцяв своє сприяння у цій справі, а потім із міністром фінансів С. Ю. Вітте, котрий теж запевнив В. П. Трегубова в позитивному для Полтави вирішенні питання надання облігаційної позики для спорудження водогону в розмірі 300 тис. руб. (дозвіл було отримано вже наприкінці лютого).

Оскільки умови позики були вигідними для власників облігацій і, до того ж, платоспроможність міської думи гарантувалася нерухомим майном, кошти для будівництва водогону зібрали за короткий термін, що дозволило забезпечити надійне фінансування всіх робіт, пов'язаних з його спорудженням. 1 грудня 1898 р. на засіданні Полтавської міської думи було розглянуто остаточний проект і кошторис водопроводу, складений інженером-технологом Б.Ф. Рафальським. Тип водогону визначався як “господарсько-протипожежний”. А вже у січні наступного року завершилося бурінню артезіанської свердловини біля підніжжя Панянської гори на глибині 279 м.

Урочисте відкриття полтавського міського комунального водопроводу відбулося в листопаді 1900 р. Це була одна з визначних подій в історії міста на межі двох століть. Того дня сотні полтавців зібралися біля приміщення міського театру, з балкона якого їх вітали гласні міської думи, представники громадськості. В. Г. Короленко у своєму виступі наголосив на колосальному значенні міської громади в розв'язанні багатьох проблем розвитку Полтави.

Завдяки спорудженню водогону та частина населення міста, яка мала змогу користуватися його послугами, уже в перші дні його експлуатації отримала можливість щодоби споживати 70-80 тис. відер якісної артезіанської води. Наявність міського водопроводу, за умови доведення його потужності до проектної, відкривала значні перспективи щодо економічного й соціального розвитку Полтави: забезпечення водою промислових та інших підприємств і установ, поліпшення санітарно-гігієнічних умов життя мешканців.

На будівництво та устаткування водогону в Полтаві впродовж 1899-- 1900 рр. з 300 тис. руб. водопровідної позики було витрачено 215 тис. руб. Ще близько 57 тис. руб. міська дума планувала витратити на завершення обладнання водозабірної станції необхідними агрегатами парових машин і насосів із тим, щоб забезпечити запроектовану потужність водопроводу . Зрештою до 1903 р. всі роботи зі спорудження водогінної мережі в Полтаві було закінчено (витрати в підсумку склали 279,7 тис. руб.), а число абонентів становило 233. Уже невдовзі, у 1907-1909 рр., міська влада її розширила, у результаті чого половина полтавців користувалася водою безпосередньо з водогінної мережі .

Натомість у Рівному ситуація з будівництвом водогону виявилася протилежною. Особливо гострою відчувалася небезпека, яку приховували у собі незахищені від пожеж дерев'яні будинки. Однак відсутність коштів у міському бюджеті стала на заваді будівництва та експлуатації водопровідної мережі. Водночас зацікавленість у її спорудженні виявляв власник міста -- князь С. Любомирський, котрий сподівався мати з експлуатації цього об'єкту постійний прибуток. Власники міст мали право займатися за власною ініціативою їх благоустроєм, хоча, згідно з урядовим розпорядженням, цей обов'язок покладався на міські громадські органи.

Ще 1896 р. С. Любомирський звернувся до губернського правління з клопотанням про дозвіл на спорудження в Рівному водопроводу протяжністю 14 км. Утім проект на початку ХХ ст. не вдалося реалізувати, адже вся попередня історія водопостачання міста була наслідком конфлікту інтересів, які існували між його приватним власником та міським правлінням, і це стало однією з причин того, що до кінця 1920-х рр. будівництво водопроводу в Рівному так і не розпочалося. Натомість після спорудження житомирського водогону саме тут, уперше на Волині, було збудовано в 1904 р. парову водокачку, яка стала першим комунальним об' єктом у Рівному, що перебував безпосередньо у власності міської влади. До того в передмісті Воля було лише декілька колодязів, які постачали для міста питну воду. Як зазначає дослідниця історії міських поселень Волині О. П. Прищепа, жителі решти центрів цього краю на початку ХХ ст. “продовжували користуватися звичайними колодязями, чи то артезіанськими, або споживати воду з річок”.

Отже розбудова міської інфраструктури в Україні, і, зокрема, систем водопостачання та водовідведення, зумовлювалася насамперед соціально- економічними процесами, що їх неабияк прискорили реформи 1860-- 1870-х рр. Найбільш активно модернізація відбувалася в 1890-х рр. та на початку ХХ ст., коли поліпшилося фінансове становище міст, що дозволяло дедалі більшу частку місцевого бюджету спрямовувати на розвиток міського господарства та соціально-культурної сфери. Особливо з початком нового століття все більше правлінь міст долучалися до модернізації підпорядкованих їм галузей господарства і, насамперед, це стосувалося тих центрів, які демонстрували високі показники торговельно-промислової активності. Саме у великих містах уперше у світ повсякденного життя ввійшли, серед іншого, централізоване водопостачання й каналізація. Вони з'являлися завдяки співпраці міських правлінь із місцевими й іноземними підприємцями за координації з органами державної влади та, звісно ж, залежали від готовності їх до інвестицій.

Важливе місце в діяльності міського самоврядування не випадково відводилося модернізації однієї з найважливіших галузей міського господарства -- водопостачанню й водовідведенню, і зокрема спорудженню централізованих водогонів та каналізації, наявність яких та їх розгалуженість характеризували рівень благоустрою того чи іншого населеного пункту, пожежну й санітарно-епідемічну безпеку, у цілому культуру населення. Як було з'ясовано, до 1917 р. завдяки зусиллям самоврядних інституцій та підприємницькій активності у 33 містах було споруджено централізовані водогони та всього у 7 з них -- каналізацію. Особливо це стосувалося найбільших міських осередків, мешканці яких в умовах інтенсивної урбанізації та промислового розвитку реально відчували необхідність і навіть закономірність користування в повсякденному житті такими об'єктами. Звичайно, цього було замало, особливо це стосувалося більш фінансово затратної у спорудженні й експлуатації каналізації, утім сам процес активізації на початку ХХ ст. міських правлінь у розвитку мережі таких об'єктів вказував на незаперечне майже повсюдно розуміння міською владою та місцевими громадами у вагомості їх функціонування та безсумнівної користі. Адже наявність такої інфраструктури цивілізувала місто, особливо це стосувалося промислових, покращувала комфортність життя містян.

Доволі часто підприємницька активність у будівництві централізованих водогонів та каналізації розгорталася на тлі процесів комунікації, не позбавлених суперечностей і конфліктів із міською владою та державними установами. До того ж зростаюча вага правових важелів і договірних гарантій суперечила постійному контролю та численним обмеженням із боку будь-якої влади. Альтернативою підприємницькій ініціативі в розбудові міського простору, завдяки своїй ефективності, став муніципальний спосіб заснування об'єктів інфраструктури. На початку ХХ ст. яскраві приклади успішної реалізації вищезазначених міських проектів саме таким способом, як ми пересвідчилися, продемонстрували чимало міських органів самоврядування.

Размещено на Allbest.ru