Дзеркальний декор в інтер’єрах тбіліських будівель середини - другої половини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дзеркальний декор в інтер'єрах тбіліських будівель середини - другої половини ХІХ століття

О.В. Школьна

The mirrored decor in interiors of the Tbilisi buildings in the middle - second half of the 19th century

Olha Shkolna

DSc (Art history), Professor

Borys Grinchenko Kyiv University

The article is devoted to the mirrored interiors of Georgia. The study examines the architectural monuments of Tiflis (now Tbilisi). The research is partly based on the materials of the author's observations in Tbilisi and the interviews conducted by the author with the experts on Georgian architectural monuments in 2021.

In the current capital of the country, several mirror halls connected to the lobby are located on the third floor of the Tbilisi Opera House (25 Rustaveli Street). They were made after a fire in 1874 in a newly constructed building at the end of the 19^th century, reopened in 1896, with the elements of Persian and Neo-Moorish styles.

The building, known in Tbilisi as the Arshakuni Palace, was commissioned by a wealthy Persian of Armenian descent during 1856-1860. Therefore, the scope for the ensemble of the Ar- shakuni Palace in Tbilisi was chosen to be truly imperial, shahic. Such a demanding decor of the environment here was enriched by the synthesis of faceted glass, carved alabaster of Iranian caliber, made by invited Qajar masters, in symbiosis with a synthetic pro-European exquisite alfrey painting interspersed with motifs of various Asian cultures (such as oriental potpourri). Today Ar- shakuni Palace belongs to the complex of buildings of the Tbilisi Academy of Arts, named after Apollo Kutateladze (22 Griboyedov Street).

Adjacent to the same group of monuments are two mirror halls of the Vorontsov Palace, built in Tiflis in the middle of the 19^th century by the legendary governor Mikhail Vorontsov (17821856, Caucasian governor 1844-1854). It is known that the prince tried to unite the elite of the region after the Russian occupation, and even tried to communicate and speak in Georgian. However, although the building became such an outpost of the Russian Empire in the Caucasus, it acquired its final appearance after his governorship, when it was radically rebuilt between 1865 and 1868. The ballroom of this ensemble in 6 Rustaveli Street in its artistic and figurative and compositional-zonal component is extremely similar to the large hall of the building of the Tbilisi Academy of Arts named after Apollo Kutateladze with a stage on the second floor.

It is also known about the mirror halls of Tiflis locations that are currently in private use, access to which is still limited. These are buildings in the historic center of the Old Town. In particular, the home of the Persian mirror making master Abdullah on Harpukha (former district of Seydabad, founded in the 17^th century by a descendant of Shah Abbas - Shah Sefi), and the house of Mirza Riza-khan in Sololaki (11 Chonkidze Street), most of the equipment of which is lost. The latter was decorated with mirror mosaics by Persian master Mirza Mohammad Kazwini. He may be descended from the legendary calligraphers of Kazvin who decorated the architecture of Tehran with verses and ornamented the Shah manuscripts of the Shakhid type. The legacy of these two mirror interiors of Tbilisi of the 19^th century can be studied in detail from archival and field data over time.

Keywords: Mirrored Interiors, Georgia, Tbilisi, 19^th century, Neo-Moorish style

Дзеркальний декор в інтер'єрах тбіліських будівель середини - другої половини ХІХ століття

О.В. Школьна

О. В. Школьна

Стаття присвячена дзеркальним інтер'єрам Грузії. У дослідженні розглянуто пам'ятки зодчества Тифліса (нині Тбілісі). Дослідження частково базується на матеріалах авторських спостережень у Тбілісі та інтерв'ю, взятих авторкою у знавців грузинських архітектурних пам'яток у 2021 р.

У нинішній столиці Грузії країни кілька дзеркальних зал, сполучених із фоє, розташовані на третьому поверсі тбіліської опери (вул. Руставелі, 25). Вони виконані після пожежі 1874 р. в новозведеній споруді наприкінці ХІХ століття, відкритій наново 1896 р., у стилістиці між перським і неомавританським стилями.

Будівля, відома у Тбілісі під назвою “палац Аршакуні”, будувалася на замовлення перського багатія вірменського походження протягом 1856-1860 рр. Власник цієї споруди Вардан Аршакуні належав до вірменської гілки перської царської династії Аршакідів, нащадків правителів Парфії. Тому розмах для виконання ансамблю палацу Аршакуні у Тбілісі був обраний справді імператорський, шахський. Зокрема, вибагливий декор інтер'єру тут був збагачений синтезом граненого скла, різьбленого алебастру іранського штибу, виконаних запрошеними каджарськими майстрами, у симбіозі із синтетичним, проєвропейськи вишуканим альфрейним розписом із вкрапленнями мотивів різних азійських культур (кшталту східного попурі). Нині це приміщення належить комплексу будівель Тбіліської академії мистецтв імені Аполлона Кутателадзе (вул. Грибоєдова, 22).

До цієї ж групи пам'яток належать дві дзеркальні зали Воронцовського палацу, зведеного в Тифлісі в середині ХІХ століття губернатором Михайлом Воронцовим (1782-1856; кавказький намісник 1844-1854). Відомо, що князь прагнув об'єднати еліту краю після російської окупації і навіть намагався спілкуватися й виступати грузинською мовою. І хоча споруда й стала при ньому таким собі форпостом Російської імперії на Кавказі, остаточного вигляду вона набула вже після його намісництва, коли була докорінно перебудована між 1865 і 1868 рр. Бальна зала цього ансамблю по вул. Руставелі, 6 за своїми художньо-образними і композиційно-зональними складниками є надзвичайно подібною до Великої зали будівлі Тбіліської академії мистецтв імені Аполлона Кутателадзе зі сценою на другому ярусі приміщення.

Також відомо про дзеркальні зали тифліських локацій, що нині перебувають у приватному користуванні, доступ куди поки що обмежений. Це будівлі в історичному центрі Старого міста, зокрема власна домівка перського майстра-дзеркальника Абдулли на Харпухі (колишній район міста Сейдабада, заснований у XVII ст. нащадком шаха Аббаса - шахом Сефі) та будинок Мірзи Різи-хана в місцині Сололакі (вул. Чонкідзе, 11), більшість опоряджень інтер'єрів якого втрачено. Останню згадану пам'ятку прикрашав дзеркальними мозаїками перський майстер з Казвіна Мірза Мохаммад Казвіні, що міг походити з казвінсько- го легендарного роду митців-каліграфів, які декорували аятами архітектуру міста Тегерана і виконували оздоблення рукописів штибу “Шахнаме” Фірдоусі. Спадок зазначених двох дзеркальних інтер'єрів Тбілісі XIX ст. може бути детально досліджений за архівними та натурними даними з часом.

Ключові слова: дзеркальні інтер'єри, Грузія, Тбілісі, XIX століття, неомавританський стиль

Дзеркальні інтер'єри Західної Азії найбільш відомі за пам'ятками зодчества Ірану. Насамперед це палаци штибу Голестану та Саадабаду в Тегерані, святі місця і мечеті різних етнокультурних регіонів країни, датовані XVIII-XX століттями. З-поміж них світову славу мають ансамблі гробниці Імамзаде Хусейна та Святкової П'ятничної мечеті в Казвіні; мечеті Сеєд Алаеддін Хосейн, Шах Черах (Дзеркаль- на/Блакитна мечеть), мавзолей Алі ібн-Хамсе, палац Гавам у Ширазі; мавзолей нащадка Авраама - пророка Кейдара в остані Занджан [Shkolna 2019, 75-86].

Крім них, пам'ятки із дзеркальним оздобленням на зразок перського від XVIIXVIII ст. відомі на теренах Кавказу. Зокрема, легендарним є палац Сардара в Еріва- ні (нині місто Єреван), зведений близько 1600 р. та палаци XVIII ст. шекінських ханів у місті Шекі та Ширваншахів у місті Баку (обидва - на теренах сучасного Азербайджану). Зазначені пам'ятки за стилістикою, формотворчою концепцією та пластичним вирішенням були зорієнтовані, зокрема, на комплекси штибу іранського ісфаханського палацу `Хцшт бехішт” (“Вісім раїв”, або “8-ярусний рай”) часів Се- февідів, під егідою яких всі зазначені землі й об'єдналися в межах однієї держави [Shkolnaya 2020, 60-80]. Особливе місце в цій низці перлин архітектури Кавказу становлять пам'ятки з інтер'єрами із дзеркальним декором Грузії, на яких варто зупинитися детальніше.

Найдавнішою пам'яткою Сакартвело, виконаною з оздобленням скляною мозаїкою, був оперний театр міста, зведений у неомавританському стилі 1851 р. Саме в цей період намісником Кавказу був Михайло Воронцов, військовий генерал, одружений з українською шляхтянкою Єлизаветою Браницькою, що відомий розбудовою Мошен (нині Черкаської області), Алупкинського палацу в Криму та інших споруд, які й досі мають назви “воронцовських” і які були виконані саме в модних тоді варіаціях східних стилів - неомавританського з елементами готики чи готсько- сарацинського.

Друге Кавказьке намісництво після нетривалої перерви було утворене на базі Першого, створеного ще під головуванням князя Павла Потьомкіна 1785 р. Зважаючи на те, що Олександра Енгельгардт (у заміжжі Браницька) була племінницею та коханкою генерал-фельдмаршала Григорія Потьомкіна, преференції, які могли дістатися її родині в державних справах, стали прерогативою зятя останньої, одруженого з її молодшою донькою Єлизаветою Браницькою.

Перше Кавказьке намісництво включало 5 губерній, зокрема власне Тифліську, а також Еріванську (вірменські терени), Бакинську (відповідно - азербайджанські), крім того, Єлизаветпольську (землі Північного Кавказу) й Кутаїську (що охоплювали території історичної !меретії, Менгрелії, Сванетії, Аджарії, Абхазії). Опікуватись усім так званим Кавказьким краєм, що мав територіально-адміністративний центр у столиці Тифлісі й був організований Російською імперією від 1844 р., потрібно було комплексно.

При Другому намісництві, утвореному 1844 р. на базі попередніх п'яти губерній, залишили одну ГрузинськоЛмеретинську губернію з центром у Тифлісі та дві області - Вірменську (з центром в Ерівані) та Каспійську (з центром у Шемасі). Тодішні функції управлінця-намісника (по суті, генерал-губернатора) включали й розбудову населених пунктів, їхнє упорядкування та створення нового архітектурного обличчя регіону. Відповідно, існувала потреба надати їм неповторних рис, як центру новоствореного краю.

Зокрема, у зазначений відрізок часу було закладено дві будівлі - власне Ворон- цовський палац (місце в Тифлісі, де мешкав і вів прийоми намісник) у 1840-х роках та оперний театр. Однак перша вказана споруда, хоч і була закладена 1845 р., коли князь викликав з Петербурга архітектора Миколу Семенова, мурувалася в кілька етапів. Цей зодчий перебудував тут стару будівлю, зведену й переплановану між 1807 і 1818 роками, а завершену до 1847 р., яка простояла лише 15 років, після чого знов була перебудована¹.

Відповідно, внутрішнє оздоблення споруди почали виконувати в середині - другій половині 1840-х років. Роботи тривали близько 10 років у період намісництва Михайла Воронцова на Кавказі - до 1854 р. Існує припущення, що при подальшому переплануванні будівлі частину вже опоряджених приміщень намагалися залишити з тим оздобленням, яким воно було на середину ХІХ століття. Адже є ймовірність, що в ансамблі працювала та сама бригада “найкращих перських штукатурів”, які були запрошені на виконання опорядження тифліського оперного театру за кресленнями, розробленими Г. Гагаріним за розпорядженням М. Воронцова в середині 1840-х рр.².

Однак детальна зміна плану при капітальному перебудуванні шведським архітектором Отто Сімонсоном від 1865 р. свідчить про те, що при першому плані часів власника генерал-ад'ютанта Михайла Семеновича, який від 1856 р. став генерал- фельдмаршалом, приміщення палацу були невеликими. І лише докорінне перепланування дало змогу виконати три нових великих зали: Бальну, Вітальну, та Панорамну. До того ж, наприклад, у Білій залі палацу побудовано сцену вже в більшовицький час, коли тут почали засідати партійні чиновники. Але за проєктом Отто Сімонсона вона теж мала містити пластично вирішені елементи, що на кресленні виблискували, цебто, можливо, декорувалися б фігурними скельцями з амальгамою [National Palace... 2019, 14-15].

По суті, сучасний зовнішній вигляд Воронцовському палацу в Тифлісі було надано під час реконструкції під керівництвом Отто Сімонсона. Її розпочали 1865 р., коли цей зодчий відійшов в образній характеристиці композиції ансамблю від класицистичної ідеї не лише в екстер'єрі, а й в інтер'єрі. Хоча, можливо, певний тон перських орієнтирів оздоблення за тодішньою “каджарською” модою [Hillenbrand 1984, 352-382] на екзотичні інтер'єри вже був заданий в окремих приміщеннях палацу, що послужило мейнстрімовим дороговказом для наступних варіацій протодизайну середовища [Школьна 2017b, 230-234].

Але загалом неомавританське оздоблення [див., напр.: Bush 2018, 3-310] Дзеркальної танцювальної зали для проведення балів з полегшеною архітектонікою, якою прикрашено архітектурний комплекс, належить до періоду докорінної реконструкції палацу під керівництвом Отто Якоба Сімонсона упродовж 1865-1869 років. Адже саме тоді зодчий-декоратор додав полегшені конструкції дерев'яних панелей машрабій в інтер'єрах. До них пасували проіранські міхраби, виконані зі скляної мозаїки, мукарнаси на переходах від стін до стелі, а також розети під освітлювальні прилади на стелі [National Palace. 2019, 9].

Саме О. Сімонсон спроєктував під час намісництва на Кавказі брата російського імператора Олександра ІІ Великого князя Михайла Миколайовича в 1860-х рр. оформлення великої Бальної зали будинку намісника на Кавказі (Воронцовського палацу) “in Persian style”. Майже в цей же відрізок часу, упродовж 1864-1866 рр., іранська будівельна ватага виконала оформлення боржомського дерев'яного палацу Великого князя, де також було застосовано оздоблення інкрустацією з орнаментованих скелець венеційського скла.

На думку російського архітектора Василя Куроєдова, оформлювальні роботи упродовж 1860-х рр. в останньому згаданому ансамблі, що згорів у радянський час, а також у тбіліських спорудах - палаці Аршакуні (нині приміщення Тбіліської національної академії мистецтв ім. А. Кутателадзе) та палаці намісника Кавказу - у частині арок, склепінь, сталактитових карнизів, мукарнасів виконувалося одним і тим самим перським майстром, який раніше прикрасив палац у Тегерані (очевидно, мається на увазі Голестан, реконструйований упродовж 1860-х рр.).

О. Сімонсону належав і задум виконання на стелі сталактитової ніші, як і в робочому кабінеті, виготовленої із суцільних скляних геометризованих мозаїчних орнаментальних структур [Abdullahi, Embi 2013, 243-251]. Полиск і сяяння цього ансамблю доповнювалися переливами барв від поліхромних вітражних скелець, крізь які проходило світло, а також золоченими люстрами в холі, вітальні, рецепції і фоє. Цей більш святковий вигляд нового внутрішнього простору був доповнений камінами, мармуровими кольоровими димарями та сходами, що вели до гардеробних та на ґанок до саду [National Palace. 2019, 25].

По суті, дзеркальна ніша міхраба стала акцентною в композиції інтер'єру Бальної зали (“Ballroom”), у якій на другому поверсі був розташований триарковий балкон із трилопатевими формами отворів, де мали розміщуватися музиканти оркестру та співаки. Стилістика виконання зазначеної ніші апелює до айвану мечеті Джама'а Ель Кебір (неомавританського типу) в м. Алжирі [Дьомін. 2019, 177]. Над цією виразною частиною інтер'єру з балконною перегородкою-машрабією із зірчастим візерунком починалися два ряди мукарнасів з алебастру. Скло вигравало переливами в нижній ніші-міхрабі під ними та у скляних тетраконхових візерунках вертикально орієнтованих фризів стін, виконаних у простінках псевдоніш напівкруглими трилистими завершеннями вгорі [National Palace. 2019, 24].

Зазначена зала цього ансамблю за своїм композиційним рішенням та художньо- образним складником є надзвичайно подібною до великої зали будівлі Тбіліської академії мистецтв імені Аполлона Кутателадзе, розташованої за адресою: вул. Рус- тавелі, 6. Декори Бальної зали виконані протягом 1865-1868 рр. у стилістиці, близькій оформленню одного з інтер'єрів із дзеркальними мозаїками й орієнталістичним розписом у парадній залі палацу Аршакуні в Тбілісі.

Ідентичні декори різьбленого алебастру в поєднанні зі скляними вертикальними тетраконховими вертикальними та плетінчастими горизонтальними дзеркальними візерунками та розетами основи люстри, виконаними із дзеркальних мозаїк, містяться також і в Дзеркальній залі (“Mirror hall”) Воронцовського палацу, що в радянський час був Будинком піонерів.

Верхній ряд вітражних вікон цього приміщення ансамблю в різьблених алебастрових псевдоарках із круглим завершенням у вигляді трилисника був прикрашений мережаним тонким ліпним орнаментом, імітацією стуку, поширеного в неомав- ританських інтер'єрах. Його малюнки перегукувались із дзеркальними розетами, якими декоровано верхню частину склепіння псевдоарки над вхідними дверима приміщення [National Palace. 2019, 71]. Так тогочасні традиції декораторства споріднювали іранські та неомавританські стилізації, у яких особливою популярністю користувалися гіпсові (алебастрові), пластично вирішені деталі.

Але власне поширення дзеркальних мозаїк було характерне тільки для перського ареалу, адже в країнах Магрибу, де свого часу насаджувалися ісламські традиції не лише арабів [The iconography. 2007, 7-228], а й турків, і безпосередньо в самій Туреччині дзеркальні ламані орнаментальні структури в архітектурі не вживалися. Зокрема, сталактитові склепіння (мукарнаси) в самому Марокко здебільшого виконували зі стуку. У той час в Ірані алебастр різьбили, а не простукували через трафарет [Grbanovic 2020, 607-619].

Перша реставрація дзеркальних інтер'єрів зазначеної споруди були здійснена упродовж 1936-1941 рр. Капітальна реконструкція, запланована до 2024 р. включно, розпочалася у Воронцовському палаці 2020 року. Її, за даними нинішньої генеральної директорки закладу Тінатін Рухадзе, провадять тбіліські архітектори та реставратори, фінансування виділено мерією міста від Тбіліського муніципального фонду.

З огляду на вищевикладене можна стверджувати, що, по суті, першою з відомих тифліських споруд, де застосували дзеркальні елементи в оздобленні інтер'єрів, був оперний театр, зведений між 1847 і 1851 рр. Зважаючи на те що цей ансамбль вже на зазначений рік приймав перших відвідувачів, роботи з його опорядження на той час були завершені. Лише люстра, замовлена в Парижі, була доправлена морем 1852 р. У цей же період за ескізом художника князя Григорія Гагаріна, випускника Петербурзької академії мистецтв, 9 ламп освітлення коридорів були виписані з Москви³.

Відомо, що князь був відряджений 1848 р. в поміч Михайлу Воронцову і саме він замовив для оздоблення інтер'єрів цього ансамблю “найкращих перських штукатурів”, які втілювали розроблені ним проєкти декорування⁴. Однак про дзеркальні мозаїки в театрі мецената Гавриїла Тамамшева нічого не відомо. Проте замальовки приміщень першої тифліської опери дають привід припускати, що вже тоді елементи типово перських атрактивних оздоб інтер'єру могли застосовуватись у частині мукарнасів (іл. 1).

Обізнаність князя Григорія Гагаріна в перській стилістиці була невипадковою. Його батько, Григорій Гагарін-старший, мав безпосередній стосунок до підписання Туркманчайської мирної угоди між Росією та Іраном після закінчення російсько- іранської війни 1826-1828 рр. За цим документом новий кордон встановлювався по річці Араксу. Відповідно, Східна Вірменія (Еріванське та Нахічеванське ханства), де, як і в Грузії три століття перед тим, раніше панували перські звичаї та стильові домінанти, увійшла до Російської імперії, разом із фортецею Аббас-Абад.

Зі здобуттям виходу до Каспійського моря Росія дістала право вільної торгівлі на теренах Персії, почався швидкий обмін товарами за невеликою митною ставкою у 5 %. Дієву участь у дипломатичних відносинах з Іраном брав відомий літературний і громадський діяч, російський дипломат, дворянин О. Грибоєдов [див., зокрема: Грибоедов 1917].

Тогочасні представники династії Каджарів (принци перські за офіційною документацією Росії), що правили від 1795-го до 1925 р., від другої третини ХІХ століття частково стали залежними від Росії, оскільки сплачували контрибуцію, і мусили йти на контакт. Хоча ще в 1829 р. відбувалося тимчасове напруження стосунків між двома країнами.

Проте упродовж 1830-х - 1840-х рр. Росія лідирувала на іранському ринку у торговому аспекті, хоча жорстко конкурувала з Британією [Ahmadi 2017]. Тривали постійні обопільні торгово-купецькі стосунки [Grigor 2016, 384-395]. За російсько- іранським договором 1854 р. захист російських купців набував особливого статусу, після чого після кризового періоду відносин почався стабілізаційний на взаємовигідних умовах [Бугаева 2008].

Тому на момент, коли у другій половині 1840-х - на початку 1850-х рр. розбудовувався тифліський оперний театр, цілі артілі перських майстрів забезпечували оздоблення провідних архітектурних ансамблів. Тим більше що демонстрація російсько-іранських зв'язків на той момент входила у плани тогочасної еліти, оскільки відносини між двома країнами потребували зміцнення і верифікації.

Недарма тоді театр Тамамшева розташували в центрі саме Еріванської площі (нині площа Руставелі), адже за цим крився політичний складник. Тодішній французький дипломат Едмон Де Бареро 25 жовтня 1851 р. видав у французькому журналі “L'illustration Journal Universel” статтю, присвячену відкриттю тифліського оперного театру, спроєктованого італійським архітектором Джованні Скудьєрі. Він писав, що споруда, розрахована на 700 глядачів, відкрита з приголомшливим інтер'єром, котрий був спроектований князем Г. Гагаріним.

Однак 11 жовтня 1874 р. споруду вщент знищила пожежа, через що поруч розпочали зведення нового приміщення театру. Проте дописувач у публікації представив кілька замальовок внутрішнього вигляду старого варіанта оздоблення інтер'єрів споруди, за якими можна простежити його основні мистецько-стилістичні риси, пов'язані із загальною стилістикою оформлення ліпниною з мукарнасами й альфрейного розпису. За ними простежуються елементи, що могли бути виконані як дзеркальні візерунки мозаїк, притаманних для перських інтер'єрів доби Каджарів, якими захопився Г. Гагарін в еріванському палаці Сардара.

Зважаючи на те, що театр, зведений на гроші вірменина Тамамшева, спочатку сполучався з караван-сараєм, який простояв до кінця першої третини ХХ століття, після чого був розібраний, власне сама строката публіка, що тут мешкала, - перси, вірмени, турки, араби, китайці, калмики, туркмени, які водили тут верблюдів, продавали шовк, східні килими і посуд тощо, - потребувала від ансамблю східної пишноти та величі.

Зведення другого оперного “казенного” театру в Тифлісі було завершене вже в епоху модерну - 3 листопада 1896 р. Виконана за проєктом архітектора В. Шретера за прототипом Маркграфського театру з баварського міста Байройта в модній на той час неомавританській стилістиці (стиль Альгамбра), будівля була розрахована на 1200 місць. Частково вона продовжувала ідеї інтер'єру, закладені князем Г Гага- ріним, проте стала менш ошатною, як порівняти з вихідним першовзірцем, щодо використання дзеркальних елементів в оздобленні інтер'єру.

Нині тут збереглися кілька приміщень вестибюлів, декорованих елементами із дзеркальними композиціями у східному стилі, що нагадують люстерка з ромбічними алебастровими візерунками (силуети символічних світильників). Найімовірніше, їх введено до ансамблю інтер'єру під час робіт з реставрації 1950-х рр., коли було змінено дизайн лож та оформлення Блакитної зали. Тому первісний внутрішній простір цієї споруди суттєво відрізняється від нинішнього ансамблю (іл. 2-4).

Багаті вірмени, які жертвували кошти на розбудову знакових пам'яток міста, також обирали й певні стильові домінанти, притаманні різним культурам Сходу, для фасадів своїх будинків. Тому подібні інтер'єри могли розміщуватися як у неомаври- танського штибу будівлях, як-от оперний театр, так і в більш еклектичних зовні, зорієнтованих на суміш конструктивно-планувальних елементів, пов'язаних із різними аркадами, колонадами, адаптованих до європейських великих історичних стилів, що вписувалися в довколишнє середовище.

Зокрема, у третій чверті ХІХ століття в Тифлісі було розпочато зведення легендарної будівлі, відомої як будинок Аршакуні. Власник цієї споруди належав до вірменської гілки перської царської династії Аршакідів, нащадків правителів Великої Вірменії - парфян, що правили в І-V ст., зокрема й на теренах Візантії. Відповідно розмах для виконання ансамблю був обраний справді шахський, тим паче що господар на період будівництва виконував обов'язки мера Тифліса (упродовж 1856-1860 рр.).

Ця споруда, що мала дорівнювати палацам ірансько-вірменських правителів на теренах Великої Вірменії та Візантійської імперії, мурувалася в Тбілісі також із 1856-го до 1860 р. Зводилася вона на замовлення цього відомого почесного громадянина міста (“мокалаке”), який заробив свої статки на торгівлі рибними продуктами. Зовні екстер'єр поєднував риси бароко та класицизму й елегантно вписувався в простір із сусідніми спорудами.

Вибагливий декор внутрішнього простору в цьому ансамблі збагачений синтезом ограненого скла, дзеркальною мозаїкою, різьбленим алебастром іранського штибу, виконаними запрошеними каджарськими майстрами, у симбіозі із синтетичним, проєвропейськи вишуканим розписом із вкрапленнями мотивів, запозичених з різних азійських культур, штибу шинуазрі, а також із неомавританського, чи, як зараз більш прийнято трактувати на Заході, іспано-андалуського, мистецтва (рефлексії алжирської архітектури), у синтезі з південно-, центрально- та західноєвропейськими візіями орнаментальних мотивів Франції, Італії тощо.

Оскільки після смерті Вардана Аршакуні в 1862 р. у споруді упродовж 18691886 рр. розміщувався Тифліський артистичний гурток, потому, з початку ХХ століття, - Тифліські жіночі курси, то й надалі історія цієї садиби була щільно пов'язана з мистецьким середовищем міста. Наразі ця споруда належить до комплексу будівель Тбіліської академії мистецтв імені Аполлона Кутателадзе (вул. Грибоєдо- ва, 22).

Перський мільйонер вірменського походження Вардан Аршакуні, коли приїхав до Грузії, задумав звести найвеличніший у всьому Закавказзі палац. Для цього він найняв архітектора Григорія Іванова, аби втілити задум, який би за величчю дорівнював казковому палацу 1001 ночі. Зовні ця будівля нагадує більш стримані в екстер'єрах європейські споруди, а всередині насичує сприйняття простору емоціями від мерехтіння скла, розсипів дзеркальних “діамантів”, полиску площин сталактитових склепінь, ліпних елементів камінів, гейсонів, арочних конструкцій.

1902 р. споруду за 36 тис. крб викупила грузинська родина Ніно Кобулашвілі, яка за допомогою архітектора Симона Клдіашвілі перебудувала ще одне ліве крило та розпочала реставраційно-консерваційні роботи, частково поліпшуючи вже наявний ансамбль [Shkolnaya 2020, 60-80]. Нові власники запросили з азербайджанського Баку, з етнічного Ірану, а також з Італії, де виготовлялося венеційське скло, майстрів, які допомогли привести занедбану будівлю в гарний стан⁵.

1922 р. споруда після націоналізації була передана Тбіліській академії мистецтв, завдяки чому зберегла свою велич і красу⁶. Близько десяти інтер'єрів тут мають декор або з алебастрових рельєфів на дзеркалах, або навпаки, із дзеркальних накладок на алебастрових візерунчастих основах. Це бібліотека, зала із дзеркальним каміном із розписом; танцювальна та бальна зали й зала-вітальня, виконані з мережаним декором; зала з двох частин з анфіладою; весільна і зала сватів “Біруні”, обов'язково наявна в усіх заможних іранських будинках [Alkhansari 2015, 273-289], деякі з них сполучаються між собою. Умовно їх можна було б назвати так: зала з анфіладою (іл. 5-7), Вітражна (іл. 8), Камінна (іл. 9), Аркова (іл. 10), Фігурна (іл. 11), Весільна (іл. 12), Мережана (іл. 13), Зала для сватів (іл. 14), Іранська (іл. 15), Арабескова зали (іл. 16).

Синтез мотивів європейського вишуканого високого мистецтва (насамперед запозичених в італійських і французьких першовзірців) з ісламськими (з відповідною досконалою сакральною геометрією, що базується на канонах краси іранських пам'яток і окремих китайських та арабських мотивів), утворює в зазначених інтер'єрах синтез довершених форм мистецької мови “есперанто” з вибагливою еклектикою, адресованих споживачам-мільйонерам [Школьна 2017a, 113-127].

У цій споруді Тбілісі на межі сторіч на балах і прийомах зустрічалися аристократи, адже навіть споглядання цього “8-го дива світу” долучало відвідувачів до “обраних”, яким було дозволено споглядати “рай на землі”. Окремо варто виділити зали з “мережаним” декором, із візерунками, наче прорізаними в найтонших полегшених тканинах білого кольору, що апелюють до виготовлення глиногіпсових (ганче- вих) декорів із дзеркальними елементами в середньоазійській персько-узбецькій традиції. До того ж ганч іноді оздоблювався так званим “припорохом” - тонуванням вохристо-рожевого або іншого кольору, хоча частіше в тифліських спорудах він не оздоблювався облицювальною плиткою, як це було заведено в окремих землях Ірану та Хорезму.

Велич палацу становить суто дзеркальна зала, що також містить дзеркальний камін вибагливих форм, суцільно викладений із дзеркальної мозаїки. Її прикрашає велика кількість дивовижних переливчастих міхрабів, що апелюють до іранської традиції сакральних місць, мечетей та палаців штибу шахських Голестану та Саа- дабаду. Атрактивними акцентами тут є сталактитові гейсони переходів між поверхнею стін і стелею, притаманні перському мистецтву доби Каджарів. Водночас впливи європейських фахівців позначилися в дивовижної краси альфрейних поліхромних розписах стелі, що зачаровують своїм хроматичним вирішенням та рельєфними елементами позолоти.

Міріади шматочків білого то кольорового дзеркала, нарізані вручну, створюють враження нескінченного мерехтіння і полиску різних відтінків райдуги. Причому з них утворено візерунки, викладені або різновеликими зорями, або квітковими мотивами з опуклими та гнутими елементами. Нижня частина стін та сходи з мармуру різних коштовних порід доповнюють цю величну красу ошатністю.

Понад каміном та над мукарнасовими гейсонами написані троянди, які у своїй іконографії тяжіють до ширазьких - окраси іранського мистецтва, однак, судячи з усього, їх виконували європейські (очевидно, італійські) майстри, поруч з ірисами та птахами, що надало квітам специфічного лоску високого викінченого мистецтва.

Завершують дивовижні ансамблі зал вибагливі люстри, які виблискують подекуди в оточенні схематичних красунь, представлених у ритуальних сценах, насамперед весіль, ніби списаних з іранської книжкової мініатюри. Автори концепції декорування вимагали від художників строгого дотримання програми розпису сцен буття, причому очевидним є долучення саме іранських художників у симбіозі з європейськими.

Тематика кімнати “Біруні” (для сторонніх) була пов'язана зі сватанням і любовними сценами, про що свідчить наявність зображень потенційних наречених і свах у перських строях, мальовничих краєвидів із птахами та квітами. Композиційно- планувальна система одного з фасадів садиби нагадує архітектуру палацу шекін- ських ханів в Азербайджані.

Загалом можна припустити, що до оздоблення живописної частини альфрейних робіт палацу Аршакуні могли мати стосунок відомий азербайджанський художник- орнаменталіст і портретист Мірза Кадим Мамед-Гусейн огли Ерівані (1825-1875), який починав працювати з портретних розписів на склі; фахівець із традиційного живопису Уста Гамбар Карабагі (1830-1905), що реставрував інтер'єри палацу ше- кінських ханів у місті Шекі; а також азербайджанський письменник, що писав і перською мовою, вчений, художник-мініатюрист Мір Мохсун Навваб (1833-1918), творчості якого були притаманні орнаментальні [Abdullahi, Embi 2015, 31-49] настінні розписи із зображеннями птахів, квітів, аятів для оздоблення мечетей і громадських будівель, акварельні портрети [Миклашевская 1954, 54-108]. Останній зі згаданих митців прожив довге життя і міг надалі виконувати розписи в низці тбіліських будівель періоду поновлення палацу Аршакуні, боржомських спорудах штибу палацу Фіруза тощо.

Зважаючи на те, що чисельність населення Тбілісі на кінець XVIII - початок ХІХ століття становила близько 700 тисяч осіб, з-поміж яких на 1803 р. 92,6 % становили вірмени, питома частка яких у грузинському соціумі до 1846 р. знизилася до 75,4 %, а на 1864 р. залишалася в межах 47,4 % проти 24,7 % грузинів, власне грузинські художники почали здобувати художню освіту на теренах етнічної Росії ближче до кінця останньої чверті ХІХ ст., коли розбудовувалася Владикавказька залізнична дорога. Тому логічно, що представники істеблішменту населення, питому вагу якого становили вірмени, замовляли художників для своїх садиб з різних теренів Кавказу, часто з регіонів, де перед тим розвивалося придворне шахське і сардар- ське мистецтво, що було поєднане спільним ірансько-вірменським, вірменсько-візантійським минулим та часом сефевідського ренесансу на Кавказі і в Ірані.

Загалом треба зазначити, що розписи палацу Аршакуні зі стрілчастими вікнами за стилістикою найбільш подібні до олійного розпису інтер'єрів Дзеркальної зали вірменського палацу Сардара в Ерівані початку ХІХ століття, який за розкішшю можна було порівняти хіба що з більш ранніми азербайджанським палацом Шир- ваншахів у Баку або турецьким палацом Топкапи у Стамбулі [Shkolnaya 2020, 73]. Там працював Мірза Кадим Ерівані, який вдало поєднував різні місцеві художні традиції. Зважаючи на те, що після чотирьохсотлітнього панування правителів Ар- шакідів у Великій Вірменії до її анексії Іраном Іраклій та Валентин Аршакуні продовжили династію візантійських імператорів (правили в УІІ ст), розкіш і розмах ошатності цього маєтку Тбілісі є абсолютно зрозумілими.

Переходи в деякі зали відкривають різьблені або ковані штибу арабескової машрабії брами. Передостання зала має дзеркальний півкупол стелі, який істотно нагадує стелю в кабінеті Олександра Тархан-Моураві в селі Гарікула Каспського муніципалітету в Шида-Картлі (історична Іверія). Тут фігурні зорі сполучені у складному орнаменті із 5-6-частковими розетами на золотому тлі, а в середині стелі-півкупола сяє срібна 8-кутна зірка, що асоціюється з величчю Аллаха та його імен [Mahdi Nejad... 2017, 31-50].

Програмний розпис цієї споруди завершують кілька стилізованих портретів історичних постатей академії, доданих реставраторами в середині - другій половині ХХ століття. Це поясні зображення самого Вардана Аршакуні, основоположника грузинського реалістичного мистецтва Гіго Габашвілі, художника Георгія Халатова, Аполлона Кутателадзе (першого ректора академії).

В останній залі, що має завершення з окремо виділеним приміщенням за трьома колонами, є низка серцеподібних елементів оздоблення. Багато уваги збереженню пам'ятки наразі приділяє сучасний ректор закладу - Гія Гугушвілі. Зокрема, реставраційні роботи, профінансовані Міністерством культури Грузії, тривають у бібліотеці установи (до прикладу, дзеркальні інтер'єри тут реставрувала група з 15 студентів академії). Вона також щедро прикрашена дзеркальними мозаїками - півзорі в півкуполі та міхрабах - й алебастровими рельєфами, зокрема кольоровою ліпниною з мотивами кипариса (який сприймається іранцями і загалом мусульманами як сакральний ковчег) на зразок стилізації під камеї та інталії в поєднанні з альфрейним розписом, вітражами на вікнах і кесонами на стелі.

Нині це пам'ятка історичного значення для Грузії, гідна бути представленою в переліку всесвітньої культурної спадщини, що охороняється ЮНЕСКО. Її перлинами, прикрашеними дзеркальними мозаїками та різьбленим алебастром з розписом та вітражами, є близько 10 зал. Театральна має на другому ярусі нішу для оркестру та співаків, як у Бальній залі Воронцовського палацу (іл. 17).

Наступним за часом був інтер'єр тифліської опери, який розроблявся за ідеями тодішнього намісника Кавказу Михайла Воронцова, одруженого з українською шляхтянкою Єлизаветою Браницькою. За його розпорядженням відомий російський художник Г. Гагарін, який ретельно замальовував, як ми знаємо, перед тим Дзеркальну залу палацу Сардара (правителя) в Ерівані (стара назва сучасного міста Єревана), спроєктував орієнтальне оздоблення, що включало ліпні мукарнаси і, ймовірно, судячи з уцілілих малюнків, елементи скла з амальгамою.

Проте згодом ця споруда, що в 1851 р. приймала перших відвідувачів, ущент згоріла. Зведена в 1896 р. після пожежі 1874 р. нова будівля, також виконана в неомав- ританському стилі, включає дзеркальне оформлення кількох зал, сполучених із фоє (вул. Руставелі, 26). Однак вони лише частково наближаються за величчю до грандіозних скляних мозаїк, виконаних між 1856 і 1860 роками в тифліському палаці Аршакуні.

Наразі ця будівля входить до ансамблю споруд Тбіліської академії мистецтв імені Аполлона Кутателадзе (вул. Грибоєдова, 22). 9 її дивовижних зал прикрашені приголомшливими альфрейними розписами, що одночасно апелюють до традицій ширазьких троянд, італійського і французького бароко і рококо. Адже майстрів венеційських дзеркал і частково розписів замовляли з Італії. Натомість ліплення, різьблення алебастрових мукарнасів і міхрабів, а також геометризовані вивірені візерунки дзеркальних мозаїк виконувала артіль перських майстрів, що мешкали в Тифлісі в цитаделі Нарікала.

Відомо, що у 1860-х рр. тифліська бригада грузинських персів поновлювала або доповнювала декор ансамблю садиби Тархан-Моураві в селі Гарікула в межах села Ахалкалакі. Можливо, це була та сама артіль, яку в 1820-х рр. князь Олександр Тархан-Моураві привіз до Грузії з етнічного Ірану і яка надалі осіла в столиці поблизу фортеці Нарікала (біля нинішнього ботанічного саду міста). Остання була заснована ще в IV ст. як сасанідська цитадель, цебто іранцями.

Ця ж артіль перських будівничих могла бути задіяна й на епохальній перебудові Воронцовського палацу в Тифлісі 1865-1868 рр. (сучасна адреса - вул. Руставелі, 6). Адже під час докорінної зміни плану й втілення нового проекту було утворено дві оновлені зали - Бальну та Дзеркальну (іл. 18) - з оздобленням склом з амальгамою, які е окрасою садиби й нині. Вони зберегли унікальний альфрейний розпис, поеднання люстерок з гіпсовими орнаментами, що стали візитівкою кількох столичних споруд, виконаних з ошатною пишністю іранського штибу.

Походження деяких персько-азербайджанських ватаг будівничих-оздоблюваль- ників, які вправно працювали з цегляним муруванням та віртуозно виконували з нього різної складності склепіння та арки без опалубки та підмостків ще від початку першої третини ХІХ ст., за писемними джерелами, наведеними грузинським дослідником Давидом Хоштаріею, пов'язується з Тебризом (терени етнічного Ірану) та Баку (до початку ХІХ ст. - землі азербайджанських ханств).

Доказом цього є згадки азійців на час переписів 1803 і 1817 рр. у Тбілісі в кількості 235 і 300 осіб відповідно ватаг будівельників-іранців у Тбілісі в 1820 і 1823 рр., імені одного з мурувальників перського походження в Тбілісі кінця ХІХ ст. Бана-є Тебрізі, що мешкав у місті на 1868 р. і залишився там згодом, коли розбагатів. Від 1877 р. 20 осіб персів мешкало в Батумі, а на 1882 р. 5 осіб іранських будівничих фіксували в Поті. Причому на причорноморському узбережжі вважається, що працювали масони. Перські майстри-оздоблювальники виконували весь репертуар оформлення інтер'єрів у межах ліпних мукарнасів, сталактитових склепінь та оздоб із дзеркальними елементами й розписами [Khoshtaria 2019].

До прикладу, достеменно відомо, що для проектування ансамблю палацу Фіруза (в перекладі означає “бірюза”) в Боржомі іранський генеральний консул на Кавказі, посол Персії в Османській імперії Мірза Різа-хан Данеш Арфа од-Довла 1892 р. запросив художника-декоратора, ім'я якого залишилося анонімним, з Баку. Натомість для виконання ліпнини з алебастру й оздоблень дзеркальною мозаїкою тоді ж ним був виписаний майстер з історичної батьківщини на ймення Мірза Мохаммад Каз- віні [Alexidze, Beradze, Koshoridze 2017, 15-29].

Вихідець з давнього перського міста Казвіна, цей митець у колаборації з іншими перськими декораторами та італійськими масонами, майстрами-альфрейниками після завершення ансамблю палацу Фіруза в Боржомі виконав оздоблення інтер'єрів для реконструйованого Мірзою Різою-ханом нового його обійстя у Тбілісі. Цей будинок, що був розташований у Тбілісі на вул. Гудовича (нині вул. Чонкідзе, 11), після виконання робіт вказаною артіллю дістав назву “Даймонд Палас”, оскільки мерехтіння дзеркал тут імітувало блиск справжніх коштовних діамантів [Alexidze, Beradze, Koshoridze 2017, 15-29]. На жаль, нині внутрішнє опорядження будівлі з дзеркальною мозаїкою втрачено.

Мірза Різа-хан був відомим реформатором перської мови, саме він адаптував та доповнив абетку арабської мови, яку назвав “Rushdiyeh”. Зокрема, за це досягнення, він із часом здобув винятковий для Перської держави титул хана (принца, князя), тому його садиби на теренах Грузії мали відповідати високому статусу цього непересічного дипломата-мовознавця й цінувальника традиційних форм культури та мистецтва доби Сефевідів і Каджарів. Відомо також, що проєктував тбіліський будинок Мірзи Різи-хана той самий архітектор, що й раніше здійснював розробку його боржомського маєтку (а можливо, також і Ліканського палацу родини Романо- вих у цьому ж місті, 1892-1895 рр.)⁷.

В іншому районі Тбілісі кінця ХІХ століття під назвою Сейдабад, відомому від кінця ХУІІ ст, коли шах Персії з роду Сефевідів, нащадок шаха Аббаса, Сефі переселив сюди сеїдів (нині район Харпухі Старого Тбілісі неподалік сірчаних лазень у центрі) також мешкали іранці. Цю територію міста здавна традиційно населяли перси. Тут на період від 1878 р., коли столицю Кавказького намісництва відвідав В. Куроєдов, мешкав старий каменяр Абдулла, який прикрашав не лише будівлі заможних містян міста, а й власну оселю. За згадками вищевказаного самовидця, стеля й стіни його вітальні мали мукарни, дзеркальні прикраси яких виконував сам господар [Куроедов 1878, 123]. Можливо, саме він у попередній відрізок часу був дотичний до здійснення аналогічних робіт у палаці намісника доби реконструкції та розбудови О. Сімонсона (кінець 1860-х рр.), відновлення оперного театру міста після пожежі 1874 р. - з 1896 р., а також до перебудови новою власницею палацу Аршакуні від 1900-х рр.⁸

Ці матеріали частково підтверджуються даними інтерв'ю Ольги Школьної з фахівцями і знавцями джерелознавчої бази грузинських пам'яток, зокрема з тбіліським архітектором, що здійснював реконструкцію Тбіліського оперного театру, Лері Медзмаріашвілі, Київ - Тбілісі, 04.10.2021; з директоркою Воронцовського палацу у Тбілісі Тінатін Рухадзе, Київ - Тбілісі, 1.05.2021, 23.07.2021 - 24.07.2021, 02.08.2021; з князем Іраклі Мачабелі, представником роду Тархан-Моураві, Київ - Гарікула, 22.07.2021 - 26.07.2021; з художницею Ією Гігошвілі, Київ - Гарікула, 21.07.2021; а також інтерв'ю тбіліської екскурсоводки-краєзнавиці Людмили Лудан з Мананою Лежавою (Мачабелі) Гарікула, 08.06.2021, що доповнили дані інтерв'ю з Іраклі Мачабелі.

Загалом треба зазначити, що в період між початком 1830-х і другою половиною 1840-х рр., а також між 1868 і 1892 рр., очевидно, перські артілі вкорінювалися у Тбілісі, Боржомі, Батумі, Поті⁹ [Alexidze 2008], оскільки відомо про оформлення кофехаузів, замовлень від брокерів, що здавали споруди в оренду або готували їх на продаж у причорноморських містах, а також про розробку ними каменярських робіт, починаючи з греблі на Курі й інтер'єрів Тифліса, прикрашених дзеркальними мозаїками, що були розташовані, наприклад, на вул. Чонкідзе, 11 та у кварталі Хар- пухі (історичний Сейдабад).

Крім того, існують історичні відомості про виконання ватагами іранських майстрів гідротехнічних споруд, а саме гребель і каналів, колодязів, що могло включати й введення до ансамблів малих архітектурних форм оздоблювальних елементів на зразок ліпнини та дзеркальної мозаїки в міхрабних частинах біля подачі води для пиття й омовіння. Також маємо багато прикладів орієнтальних розписів під'їздів сучасного Тбілісі, у яких від епохи модерну повторювалися деякі елементи декорування оперного театру, ансамблів інших споруд (характерний приклад - оформлення садиби на Сололакі Михайла Калантарова (Калантаряна), зведеної 1908 р. за проєктом архітектора Лазаря Саркісяна на розі теперішніх вулиць Асатіані, 27 та Мачабелі, 17), прикрашених перськими артілями майстрів.

Часто індикатором можливої наявності всередині будівлі прикрас штибу різьбленого алебастру, розписів і дзеркальних елементів є зразки атрактивного шушабанді на фасадах столичних будівель. До того ж треба зважати на те, що майстрам потрібен був певний час, аби навчити своїх нащадків і передати свої знання наступним поколінням. Адже майже 100 років не працювали ті самі люди, це були родини, де знання передавалися від діда-прадіда до сина та онука.

Отже, з-поміж тбіліських інтер'єрів споруд ХІХ століття, прикрашених дзеркальними мозаїками, варто назвати оперний театр, вперше зведений упродовж 18471851 р. і відновлений за кілька десятиліть після пожежі 1874 р. в 1896 році. Проєк- туванням його інтер'єрів займався князь Г. Гагарін, який перед тим детально вивчав автентичні дзеркальні інтер'єри палацу Сардара в Ерівані, найдавнішої пам'ятки такого штибу на Кавказі, що була зведена ще за доби спільного минулого краю - перської доби Сефевідів. Найімовірніше, першим етапом оформлення будівлі, яка надалі істотно постраждала, опікувалась перська ватага оздоблювальників з Тебриза й альфрейників з Баку, які ще до середини ХІХ століття вкоренилися в місті. Можливо, серед останніх працювали азербайджанський художник-орнаменталіст і портретист Мірза Кадим Мамед-Гусейн огли Ерівані, або Іравані (1825-1875), який перед тим виконав портрети правителів в еріванському палаці Сардара; майстер традиційного живопису в народних традиціях Уста Гамбар Карабагі (1830-1905), що реставрував інтер'єри палацу шекінських ханів у місті Шекі; а також азербайджанський письменник, художник-мініатюрист Мір Мохсун Навваб (1833-1918), майстер орнаментальних настінних розписів із зображеннями птахів, квітів, аятів.

Пам'яткою, інтер'єри якої декорувалися синтезом вишуканої ліпнини з елементами різьблення й асамбляжу з лекальними частинами мозаїк, що або правили тлом для мережаних візерунків з алебастру, або, навпаки, накладалися як другий шар декоративних оздоб на гіпсові, часто визолочені або тоновані фарбою рельєфи, виконані в синтезі з італійсько-французькими розписами, став тбіліський палац Аршакуні. Ансамбль був зведений упродовж 1856-1860 рр., оздоблений упродовж 1860-х рр., надалі поновлений при наступних власниках від 1900-х рр.

Можна припустити, що до його оформлення був причетний майстер, який володів секретами викладання арок, склепінь, міхрабів і камінів з мукарнами, сталактитових склепінь, з перського Тебриза - Бана-є Тебризі, що мешкав у місті на 1868 р. і надалі, коли розбагатів (очевидно, діставши велике замовлення заможних клієнтів). У цій споруді разом із перськими дзеркальниками, ліпниками та майстрами мурування різноманітних орієнтальних різновидів склепінь працювали майстри- альфрейники академічного вишколу з Італії, що володіли навичками розписів палаців європейських монархів та інших представників істеблішменту.

Наступною за часом спорудою, яку оздоблювали в перському стилі, є палац намісника Кавказу (Воронцовський палац), що пережив докорінну реконструкцію і перебудову з добудовою, починаючи з часу, коли намісником став брат російського імператора Олександра ІІ - Великий князь Михайло Миколайович (1864-1866).

Здійснені в цій будівлі опоряджувальні роботи з ліпними мукарнасами, айванами на зразок магрибинських, розписами з позолотою та застосуванням складних лекальних форм дзеркальної мозаїки з венеційського скла упродовж 1865-1865 рр. за проєктом архітектора Отто Сімонсона дали змогу російському архітектору з Петербурга Василю Куроєдову, що відвідав столицю намісництва на Кавказі 1878 р., зробити припущення, що тут працював видатний майстер-дзеркальник, уміння якого апелюють до декорування інтер'єрів Тифлісу (Воронцовський палац, палац Ар- шакуні) та Боржомі (палац намісника - Великого князя Михайла Миколайовича Романова) зазначеної доби і який мав досвід здійснювати перед тим обриштування однієї з найвизначніших палацових пам'яток Тегерана - палацу Голестан (шахська резиденція перських правителів).

Стилістика виконання айванного типу аркової ніші балкона другого поверху однієї із зал цієї споруди апелює до архітектурного рисунку айвану мечеті Джама'а Ель Кебір неомавританського (іспано-андалуського) типу в м. Алжирі [Barrucand, Bednorz 1992, 2-220]. Це свідчить про обізнаність майстрів, що брали участь у виконанні елементів оздоблення вказаних інтер'єрів, починаючи з малих архітектурних форм, у класиці ісламського зодчества, причому в межах найкращих зразків шахських (штибу візантійських базилевських) майстерень.

Дзеркальними оздобами мукарнасів та інших склепінь й арочних конструкцій від періоду близько 1878 р. в Тифлісі та околицях міг займатися також каменяр- дзеркальник Абдулла, який і свій власний будинок, розміщений на теренах Старого Тифліса, у місцині Сейдабад (нині Харпухі), прикрасив пластичними риштуваннями з візерунками зі скла з амальгамою. У нього тогоріч побував петербурзький архітектор Василь Куроєдов, про що залишив письмові нотатки, вміщені на шпальтах журналу “Зодчий” (№ 12 за 1878 р.).

Також складні рисунки оформлень інтер'єру Даймонд-палацу в Тифлісі, що виконувався після побудови 1892 р. ансамблю епохальної Фірузи з машрабіями- шушабанді в Боржомі, проєктував і втілював етнічний перс із Казвіна, виписаний консулом Ірану на Кавказі й надалі в Османській імперії Мірзою Різою-ханом. Ім'я його відоме - Мірза Мохаммад Казвіні, на відміну від імені альфрейника, виписаного тоді князем з Баку, який залишився для історії анонімним майстром. Ним, зважаючи на відомих талановитих митців того часу, міг бути згаданий вже вище азербайджанський письменник, знавець фарсі, очевидно, знайомий з реформатором абетки перської мови Мірзою Різою-ханом, учений, художник-мініатюрист Мір Мохсун Навваб (1833-1918), творчості якого були притаманні орнаментальні настінні розписи з портретними елементами, а також із зображеннями птахів, квітів, аятів.