Історія української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія української культури



1. Українська культура як складова частина світової культури

Складовою світової культури є українська культура. В ній тісно переплелись елементи як західної, так і східної культур. У зв'язку з цими впливами виростала глибоко оригінальна народна культура.

Поняття «українська культура» та «культура України» не тотожні. Українська культура - це творіння українського народу. До української культури слід віднести і творчість українців, які працювали за межами батьківщини. Нині українці проживають і творять матеріальну й духовну культуру в 64 країнах планети. Нинішнє відродження України як суспільства, як держави неможливе без духовного оновлення її народу. Потрібне формування нових духовно-ціннісних орієнтирів, культурне відтворення нації, перехід до культури злагоди. Місія культури в нових історичних умовах відповідальна. Культура формує стиль життя, спосіб поведінки, творить демократичні, гуманістичні ідеали незалежної держави. Без культурної людини держава не може бути ні незалежною, ні демократичною. Духовно бідні люди ніколи не зроблять Україну багатою та щасливою. Економіка, політика та культура - це три основні галузі, без одночасного просування яких суспільство не має змоги успішно розвиватися.

Завдяки успіхам в розвитку культури, спорту Україна може швидше всього підняти свій позитивний імідж, заявити про себе на міжнародній арені. Це важливо, адже на культурній карті світу вона і досі переважно залишається загадковою незнайомкою.

Для кожного народу знання історичної традиції - це щось більше, ніж просто знання. Людина, яка знає історію країни, рідного краю, власної родини, є патріотом. Найголовніше і найвирішальніше для долі культури нації - це не просто відтворення національної мови, традицій минулого, а встановлення їх зв'язків із сучасною культурою, засвоєння її кращих досягнень, піднесення її до світового рівня. Пошуки «виключно українського шляху», образ так званої шароварної України, небажання враховувати світовий досвід є небезпечними. Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку. Відродження етнічної культури - це, перш за все, якісне оновлення та розвиток основних її компонентів. Здатність змінюватися - необхідна умова виживання та самозабезпечення будь-якої етнічної культури.

2. Витоки формування української культури. Загальна характеристика

На сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:

1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти та перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість.

З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим - “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим.

3. Періодизація історичного розвитку української культури

Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто -- це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави -- Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу -- від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший -- кінець XVIII -- кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий -- 60--90-ті роки XIX ст. -- час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій -- початок XX ст. -- час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена (та ще й до цього часу перебуває) в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження.

Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це -- сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. Разом з тим, у нову добу посилюються усталені форми зв'язку культури з народом, дедалі чіткіше окреслюється в процесах розвитку української культури широкий спектр шукань більшої естетичної дієвості культури -- змістовної, гуманної, емоційної.

4. Міфологічна спадщина, її роль у розвитку давньоруської та української культур

Одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за яким можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків. Відомо, що деякі зі слов'янських міфів (чи їхні прообрази) створювалися в незапам'ятні часи, вони мають свою прадавню історію та об'єднують первинні пояснення загадковості походження й сутності світу. І це перший часовий вимір. Другий -- пов'язаний з осмисленням та осягненням слов'янської міфології як елемента неперехідної культури.

Слов'янська міфологія зберігала в собі великий потенціал художньо-синкретичного мислення, наповнення всього сущого живим духом поезії й здивування перед світом (не страх, а зачарування красою й силою явищ природи). На першу половину XIX століття припадає в ключі романтизованого світосприймання великий інтерес до народної пісні, поезії, звичаїв і вірувань. Саме з допомогою міф. пізнавалося прадавнє і сокровенне слов'янства як певної спільноти, а в той же час входження його у світ старовинних культурних традицій інших народів. В історії первісних вірувань як найрізніших племен і народів можна виділити три історичні типи уявлень про надприродне і “чуттєво-надчуттєвий“ демоністичний і теїстичний. Перший з цих типів репрезентує якнайдивніші вірування, що складалися ще в епоху раннього суспільства і відомі у формах фетишизму (камінці, кістки, панцирі черепах і т.ін.) є живими істотами і можуть мати для них охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати ворогові шкоди, тотемізму,анімізму. Другий полягав у вірі в духів,третій-теїстичний,пов'язаний з вірою в богів. Історичні дані щодо найдавніших вірувань, на жаль, дуже обмежені. Що ж до тотемістичних вірувань,то вони полягали в уявленнях про певні зв'язки даного роду чи племені з певним тваринним чи рослинним «співродичем». Але особливо поширеними серед залишків найдавніших уявлень були анімістичні вірування..

5. Побут і звичаї у давніх слов'ян

Побут східно-слов'янських племен яскраво описано в пам'ятках давньоруської літератури. Так, між селами влаштовували ігрища - релігійні свята, на яких жителі сусідніх сіл крали (викрадали) собі жінок за домовленістю з ними. У той час у слов'ян було багатоженство, наречених не вистачало. Щоб задобрити рід, у якого крали наречену, її родичам давали віно (викуп). З часом умикання нареченої було замінено обрядом зятя ходіння по наречену, коли наречену викуповували у її родичів за взаємною угодою. На зміну цьому обряду прийшов інший - привід нареченої до нареченого. Родичі жениха і нареченої ставали свояками, тобто своїми один для одного людьми.

Жінка займала підпорядковане становище. Після смерті чоловіка одна з його дружин повинна була бути похована разом з ним. Небіжчика спалювали на багатті. Поховання супроводжувалося Тризна - бенкетом та військовими іграми.

Відомо, що у східних слов'ян ще зберігалася кровна помста: родичі вбитого мстилися смертю вбивці.

Як і всі народи, що перебували на стадії розкладання первіснообщинного ладу, слов'яни були язичниками. Вони поклонялися явищ природи, обожнений їх. Так, богом неба був Сварог, богом сонця - Дажбог (інші назви: Дажбог, Ярило, Хорос), богом грому і блискавки - Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем худоби - Велос (Волос). Даждьбог і божество вогню вважалися синами Сварога і звалися Сварожича. Богиня Мокош - Мати-Сиру земля, богиня родючості. У VI ст., слов'яни визнали повелителем Всесвіту одного бога - Перуна, бога грому, блискавки, війни.

У той час ще не було громадських богослужінь, не було ані храмів, ані жерців. Зазвичай зображення богів у вигляді кам'яних або дерев'яних фігур (ідолів) ставилися на певних відкритих місцях - домах, приносили богам жертвопринесення - треби.

Великий розвиток отримав культ предків. Він пов'язаний з охоронцем роду, сім'ї, родоначальником життя - Родом і з його Рожаниці, тобто дідом з бабусями Зберігся й досі вираз «чур мене» означає «бережи мене дід». Іноді цей охоронець роду є під ім'ям будинкового, зберігача не всього роду, а окремого двору, будинки. Вся природа представлялася слов'янам одушевленої та населеної безліччю духів, у лісах жили лісовики, в річках - водяники, русалки.

У слов'ян були свої язичницькі свята, пов'язані з порами року, з землеробськими роботами. В кінці грудня - колядували ходили по хатах ряджені з піснями і приказками, славили господарів, які повинні були ряджених обдаровувати. Великою святом були проводи зими і зустріч весни - масляна. У ніч на 24 червня (по старому стилю) відзначалося свято Івана Купали - проходили обряди з вогнем і водою, ворожіння, водили хороводи, співали пісні. Наші далекі пращури, які заселяли Східноєвропейську рівнину, пройшли складний шлях розвитку. Складні природно-географічні умови та постійна необхідність відбивати набіги на свої землі різних племен і народів, виникнення міст у древніх слов'ян затримало на декілька століть у порівнянні з західноєвропейськими державами складання окремих князівств в самостійну державу.

6. Язичницька культура давньої Русі напередодні прийняття християнства

З часів появи людини на території України культурний розвиток зберігає свою спадковість, збагачуючись надбаннями сусідніх народів, племен, які приходили на Україну, оселялись на її землях і приєднував до процесу розвитку місцевої людності, збагачуючи її культуру своїми здобутками. Найдавнішою основою української культури є культура первісних мисливсько-збиральницьких суспільств. Землеробська культура, з притаманними їй ремеслами, житлами, міфологічними уявленнями, символікою сформувалась у трипільський період, визначивши характер і зміст пізнішої слов'янської і власне української культури. Значний внесок у розвиток української культури зробили культури скіфів, сарматів та античних міст-держав. Язичництво давніх слов'ян саме по собі не є унікальним явищем у свiтовiй iсторiї релiгiй, це -- слов'янський варіант загальнолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний. Цю неповторність язичництву давніх слов'ян додає перетинання в ньому кількох відносно самостійних релiгiйних шарів, на основі яких воно, власне кажучи, i сформувалося.

Язичницькі символи виявлялися, в слов'янському фольклорі (образи берези, сосни, горобини), в архітектурі - на дахах осель витісувалися зображення птахів, кінських голів

Слов'яни будували багатокупольні дерев'яні язичницькі храми. Але їх храм був швидше за місцем зберігання предметів поклоніння. Обряди ж супроводжувалися вимовленням змов, заклинань, співами, танцями, грою на музичних інструментах, елементами театралізованих дій.

У 980 році Володимир здійснив першу релігійну реформу, суть якої-злиття різнорідних богів в єдиному пантеоні. Але вона зазнала невдачі. Дуже рано до слов'ян проникли язичницькі релігії сусідніх народів. Вони були знайомі і з іншими віросповіданнями: іудаїзмом, католицизмом, православ'ям. З ними Русь познайомилася, постійно спілкуючись з хозарами, народами Середньої Азії, Візантією, Європою. Таким чином, геополітичний простір Стародавньої Русі знаходилося на стику різних світів. Населення Русі було під потужним впливом різноспрямованих цивілізаційних факторів, перш, за все християнського і мусульманського.



7. Символіка рослинного і тваринного світу в язичницькому світогляді

Значне місце у язичницькому світогляді належало рослинному та тваринному світові. З глибокої давнини слов'яни з благоговінням схилялися перед культом рослинного та тваринного світу, який їх оточував. Цей світ був життєво необхідний людині у найрізноманітніших сферах господарської діяльності. Рослини посідали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв та обрядів. Важливу роль у календарних святах та сімейно-побутових обрядах відігравали рослини-символи, які мали допомогти людині зміцнити здоров'я, добробут сім'ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегтися від нечистої сили.

В українських казках, піснях, поговірках дуже поширена персоніфікація дерев. У давніх слов'ян такі дерева, як дуб, бук, липа вважалися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Наші пращури влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства, приносили жертви богам. Оспіваний у народних думах та піснях, дуб є символом молодого козака. У весільних приповідках і побажаннях дуб виступає символом подружнього життя, міцного здоров'я й довголіття молодих.

Калина біля хати - здавна найперша ознака оселі українця. Калина - це той символ, що пам'ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, невіддільний від життя. Та найчастіше з калиною порівнюють дівчину. У художній свідомості калина уславлена своєю незрівнянною красою. Вона і червона, і ясна, і красна, як символ дівочої незайманості, молодої вроди. Красива, струнка дівчина або заміжня жінка в народних піснях порівнюється з тополею. Рубання тополі символізує заручення та одруження дівчини. Народна мудрість давно визнала де ростуть верби, там чисті джерела води. І справді, з давніх-давен криниці переважно копали під вербою. Верби над ставом - традиційна прикмета українського села. Нерідко верба символізувала повноту життя, довголіття. Тиждень перед Великоднем називається Вербним. Освячену вербу приносили в дім і били нею членів сім'ї, найчастіше дітей із побажанням здоров'я і багатства, освячену вербу висаджували на городі. Вірили, що верба відганяє від оселі злі сили і хвороби. Червоний цвіт маку - символ дівочої краси. Поширеним було вірування в чудодійні властивості маку як оберегу від лиходійства відьом упирів.

Багато народних оповідань існує і про плоди та збіжжя. Яблуко вважалося символом родючості. Жито - символ плодючості й тому часте в ритуалах, особливо весільному. Вживається або в зерні, або в снопах. Так сніп жита вноситься в хату під Різдво, часто ставиться в головах молодих при першій постелі.

Гарбуз - символ відмови, і дівчина, відмовляючи парубкові, за якого її сватають, дає йому гарбуза.

Мед як продукт роботящих бджіл, здавна поважається й уживається в ритуальних обрядах на весіллі, похоронах.

Хміль слугує символом родючості. Перед вінчанням молоду завжди обсипали хмелем, тому ця рослина асоціюється з весільною традиційністю. Хліб з глибокої давнини у великій повазі. Він основа життя. Культ хліба в українців ще й тепер сильний. Він присутній при сватанні, весіллі. Хлібом зустрічають гостя, з хлібом ходять у свята до поважних людей.

Коровай - це ритуальний священний жертовний хліб, що заступив м'ясну жертву.

У традиційних уявленнях українців значне місце посідав і різноманітний тваринний світ. Птахи, звірі, плазуни присутні в народних обрядах та іграх, у системах прикмет і ворожінь.

Коза в традиційних віруваннях відігравала неоднозначну роль. З одного боку, ця тварина вважалася породженням диявола, тому її боялася нечиста сила. Водночас, коза символізувала родючість і життєву силу.

Лис завжди виступає як хитрун. Вовк - символ швидкості, своєю ненажерливістю - символ голоду.

Собака - з глибокої давнини стала символом вірності, баран чи вівця - символом невинності. Кінь здавна користувався традиційною пошаною. Відомі магічні дії та повір'я пов'язані з кінською підковою.

Зозуля - символ суму та вдівства. Це віщий птах. Чайка - символ засмученої жінки, що стала чайкою по смерті свого чоловіка. Символом тужної жінки є також і горлиця та лебідка.

Голуби в багатьох народів вважаються символом щирої та вічної любові. Ластівка приносить весну на землю і щастя в дім.

За народними повір'ями, крик півня, що віщує наближення дня відганяє від хати нечисту силу і злих духів. Широковідомий переказ про червоного півня, який може показати захований скарб.

Деякі птахи з глибокої давнини стали лиховісними. Ворон, галка можуть накаркати біду, пугач або сова також кричать на лихо. Ці елементи світогляду наших предків і дотепер ще живуть у народній свідомості.

8. Християнізація - рушій нових культурних процесів у Київській державі

Русь прийняла хрещення від Візантії, що якісно змінило політичний, соціальний, культурний розвиток давньоруського соціуму.

Прийняття християнства в його східному православному варіанті було пріоритетним, оскільки богослужіння відбувалося рідною мовою.

У процесі християнізації Русі посилилися візантійські та західноєвропейські культурні впливи. Йдеться про церковний устрій, зв'язки давньоруських книжників з античною наукою, філософією, риторикою, літературною традицією. Наприклад, у давніх пам'ятках простежуються слова, які поширилися в українській науковій термінології: планета, океан, астрономія, піраміда, стихія, апостроф, лексикон тощо. Процес християнізації Русі пов'язаний із наслідуванням окремих язичницьких культів і форм обрядовості (молитва, хрещення, причастя). Натомість зросло інтелектуальне значення книжного знання, оскільки християнство -- культура книжна і релігія Писання з властивим їй глибоким шануванням Слова. У християнському розумінні людини головним є мотив спасіння. Життя людини розглядається як віха на шляху до спасіння, але цьому перешкоджає світ чуттєвого буття. Осягнення Бога здійснюється за посередництвом серця, християнської любові, що облагороджує ставлення до ближнього. Тобто серце об'єднує почуття, волю, розум людини і в такий спосіб урівноважує функцію розуму.

Відомо, що до закінчення періоду княжіння Володимира Великого було побудовано майже 400 церков.

Цікаво, що у санскриті трактується слово "Русь" у значенні "блискуча розкіш, країна сяйва і краси"

Головний сенс і призначення християнського Храму -- духовне упорядковування буття людини.

Зведення у Києві собору св. Софії символізує перехід від язичництва до християнської релігії. На відміну від візантійських однокупольних храмів давньоруські храми -- багатокупольні, що зумовило їх художню довершеність. Київський храм св. Софії налічує 13 куполів. Великий купол в оточенні чотирьох середніх символізує Христа і чотирьох євангелістів, отже, Вселенську Церкву. Західний фасад із центральним порталом означає вхід до Церкви. Над ним проглядаються сім куполів -- символ Церкви як дому Премудрості, уособлення семи таїнств. Число сім є символом Діви Марії -- земної Церкви, яка поєднує духовне і тілесне.

Християнізація Русі, особлива духовна місія Слова, софійність (мудрість) сприяли осягненню нових суспільних, моральних, естетичних, художніх цінностей. На засадах християнських цінностей відбувалося утвердження Русі як суб'єкта світової культури.



9. Християнство і розвиток просвітництва у Київській Русі. Християнство і розвиток культури у Київській Русі

Розклад первіснообщинного ладу і виникнення класової держави підготували умови для заміни язичницької релігії християнством. Уже всередині IX ст., через тісні звґязки Русі з Візантією, християнство в його греко-православній формі поширилося серед панівних верств населення Русі. У X ст. християнами були деякі прибічники князя Ігоря та його дружина велика княгиня Ольга. Однак державною релігією воно стало лише у звґязку з прийняттям християнства і масовим хрещенням словґян у 988-989 рр. князем Володимиром Святославовичем. З цього часу християнство активно поширювалося державою і церквою.

Уведення християнства як єдиної державної ідеології сприяло консолідації руських земель і зміцнення давньоруської держави. Була створена централізована організація священнослужителів. Спорідненість релігії давньої Русі з релігіями давніх країн Європи зробило її частиною світового християнського суспільства, зблизило Русь з Візантією. Руська церква стала частиною.

Константинопольської патріархії, і Візантія тривалий час прагнула поставити Русь у залежність від себе.

Прийняття християнства призвело також до змін у культурі давньоруського суспільства. Зґявилися церкви та собори, які ставали головними осередками громадського і культурного життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися і зберігалися книги, творилися літописи. Введення християнства на Русі мало суттєве значення для розвитку тогочасної філософської думки. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією і Болгарією дали можливість використовувати здобутки античної і візантійської філософії.

Окрім античного, Візантія мала великий художній досвід християнського мистецтва, якому церква завжди надавала винятково великого значення. В часи розвитку середньо-візантійського мистецтва, що розпочався після "іконоборських війн" (VIII-IX ст.), були розроблені канони богослужіння, іконопису, будівництва та оздоблення церков. За цими канонами встановлювалися правила зображення святих, композицій на біблійні та євангельські теми, типи церковних споруд, з яких домінуючим став так званий хрестовокупольний тип, що найбільше відповідав характеру православного богослужіння та найдоцільнішій системі будівництва.

10.Архітектура доби Київської Русі

Не менш динамічно розвивалась архітектура, скульптура та малярство. Абсолютна більшість пам'яток, які дійшли до нас, пов'язані з церковним життям.

Перші храми на Русі споруджували і розписували візантійські майстри. Відповідно техніка побудови і стиль оформлення були візантійськими. Церкви мали не тільки культове, але і громадське призначення.

Традиційно вважається, що першою кам'яною була церква Різдва Пресвятої Богородиці, більш відома як Десятинна, збудована в Києві князем Володимиром між 989-996 рр. Це був храм з трьома нефами, розміром приблизно 34,5 м на 45 м. У свій час це був найбільший храм Київської Русі.

Грандіозною пам'яткою храмового будівництва є Софіївський собор. Початок будівництва датується 1017 р., а завершення 1037 р. Вибір місця для головного собору Княжого граду був невипадковим: тут сходилися всі чотири головні шляхи, що вели до Києва. Вважається, що монастир існував задовго до спорудження собору. Собор набув особливого статусу - в Софії князів «садовили на стіл», тут же відспівували і хоронили. Храм споруджено за особливою технологією: кам'яна кладка чергувалася із плінфою (дуже міцна плоска цегла), а скріплювали все особливою сумішшю з вапна та шматочків кераміки. Після завершення побудови собор мав вигляд п'ятинефного храму з тринадцятьма банями. Впродовж віків собору судилося залишатися відповідно до задуму князя Я. Мудрого неперевершеним втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому її перебудовували і оздоблювали. Востаннє Софію архітектурно модернізовано за гетьмана Івана Мазепи, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХУІІ-ХУІІІ ст. стилю козацького бароко.

У 1089 р. в Києві закінчилось спорудження Успенської церкви Печерської лаври (після реконструкції 1720-х рр. собор набув рис українського бароко), а в 1108 р. Михайлівського Золотоверхого собору. Внутрішній простір цих храмів був оздоблений мармуровими колонами, капітелями, монументальною мозаїкою та фресками.

З кінця XI ст. у сакральній архітектурі розпочався новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Найпоширенішими стають однокупольні храми. Такого виду споруди будували в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств. З-поміж багатьох українських однокупольних привертає увагу собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква в Чернігові.

З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є збудовані Я. Мудрим Золоті ворота, які завершувалися, так званою, домовою церквою.

11. Специфіка художньої літератури Київської Русі

Одним з виявів високого рівня розвитку культури Київської Русі була поява оригінальних літературних творів: історичних, філософсько-публіцистичних, юридичних, художніх та церковних.

Виникнення і розквіт літератури Київської Русі тісно пов'язані з соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності та усною народною творчістю -- фольклором. Головним спрямуванням фольклору, що відбивав народну ідеологію, було звеличення простої людини. Ще задовго до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні та ліричні пісні. Пізніше особливо поширилися епічні пісні -- билини, які присвячувалися важливим подіям у житті народу, боротьбі Київської Русі з ворогами, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини так званих київського та новгородського циклів. Серед них найраннішими вважаються билини про богатиря Святогора. Улюбленими героями билин київського циклу, що належать за змістом до часів Володимира Святославича, були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович. Найбільш популярний герой серед них -- Ілля Муромець -- селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника Руської землі, «удов і сиріт».

Популярний герой народного епосу -- селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалася велич селянської праці. До найбільш відомих і поширених билин належали: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець та Ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня і Василь Казимирович», «Альоша Попович і Тугарін Змієвич», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Ілля Муромець і Калін-цар» та ін.

Усна народна творчість справляла великий вплив на літературу Київської Русі, на її форму, мову і стиль. Особливо це позначилося на історичних творах. Виникнення історичної літератури тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого рідної землі, намаганням визначити місце Русі серед інших країн світу.

12. Літопис як винятковий жанр давньоруської літератури

Важливою подією давньоруської дійсності стала поява літописання.

Однією з проблем вивчення давньоруського літописання є встановлення часу появи першого історичного твору.

Написання першого літописного зводу на Русі за останніми дослідженнями датується 996--997 pp. Це був історичний твір, в якому підбивалися підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників. Звід, як вважає Б.О. Рибаков, закінчувався словами: «И живяше Володимер по устроенью отьню и дедню».

У 1037--1039 pp. при Софійському соборі у Києві написано літопис, який дослідниками умовно названий Найдавнішим Київським зводом. Його автором, можливо, був згаданий письменник та політичний діяч Іларіон. Закінчувався звід великою статтею, що вміщувала похвалу будівничій та просвітительській діяльності Ярослава Мудрого.

З другої половини XI ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1072--1073 pp. ігумен монастиря Никон склав літописний звід. Никон приділив багато уваги літературній обробці тексту, уточненню хронології, залученню нових матеріалів. Він уніс до літопису розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. Існує думка, що саме Никон -- автор основного тексту літопису 1037--1073 pp.

У 1093--1095 pp. ігумен Іоанн написав звід, названий дослідниками Початковим. У ньому знайшло своє відбиття посилення князівських усобиць та боротьба Русі з половцями.

1113 р. написана «Повість временних літ» -- найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. «Повість временних літ», якою починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, краще збереглася у двох пізніших списках.

“Повість временних літ” є літописним зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи “за літами” в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів.

Більш ранній з них -- Лаврентіївський список «Повісті временних літ» -- входить до складу Володимиро-Суздальського літопису, який 1377 р. переписав чернець Лаврентій. В Іпатіївському списку початку XV ст., крім «Повісті временних літ», вміщено ще Київський (XII ст.) та Галицько-Волинський (XIII ст.) літописи.

13. Традиційність в українській культурі: календарна святково-обрядова діяльність народу

Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це - найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета - відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.

У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна - у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року.

Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося лiто у зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.

Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням.

Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення.

Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп (“Дідух” або “Рай-Дідух”) і “кубельце” - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв.Діти носили “вечерю” своїм близьким - хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві, розговлялися - приступали до багатої м'ясної їжі. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата виходили на вулицю і питали ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року. Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці - лили їх у воду і по застиглих фігурках судили про майбутнє.

Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду. 7 січня починалися колядки. Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці - молодіжне гуляння з танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі наречених.

Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості збереглися власне народні мотиви.

Обходячи будинки, символічно сіяли зерно. При цьому вимовляли традиційний текст “Сiю, вiю, посiваю, з Новим роком вас вiтаю”. Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки відмічали новий рік весною, перед початком посівних робіт.

Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення (Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи такій воді чудодійні властивості. На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали великоднього циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята

Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші, з молитвами і в доброму настрої. Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі - від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, - від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, “щоб там усе лихо зосталося.

Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його гріховним, диявольським і т.д.

14. Традиційність в українській культурі: фольклор як спосіб життя

Фольклор (англ. folk-lore, букв. -- народна мудрість; народне знання)[1], або традиційна народна творчість -- художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Фольклор -- сума створених народом та існуючі в народних масах культури на основі словесності (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець.

Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, -- історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості.

Для України усна народна нематеріальна традиційна культура завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності й перспективи існування.

Для України порятунком від хвороб цивілізації завжди був фольклор - та усна народна творчість, що пройшла органічний шлях еволюції від архетипу до стереотипу й генетично закодувала в образах-символах безсмертні смисли буття. Фольклор твориться безперервно, повсюди й скрізь, «щогодинно й щохвилинно, де розмовляють і думають», - стверджував геніальний Олександр Потебня.

В Україні з різних причин спостерігаються тенденції до згасання усної традиційної творчості, забуття й відмирання автентичних явищ народної обрядовості, звичаєвості, пісенності, оповідальності. Загрозу збереженню й поширенню фольклору становить тривала відсутність загально-державницької ідеології, що ґрунтувалась би на українській національній ідеї з відповідними ціннісними орієнтаціями на утвердження парадигми власної природовідповідності, а не на глобалізаційні чи локально-глобалізаційні стереотипи підпорядкованості, залежності й духовно-культурної аморфності. Нині експансія чужого в Україні загрожує знищенню власне українського національного духовно-культурного продукту, що вироблявся впродовж багатьох століть. Криза української влади впродовж тривалого періоду спричинилася до того, що й досі не вироблено чітких пріоритетів щодо підтримки національного виробника в галузі народної традиційної культури - чи не єдиному видові творчості без цензури; нема значних державних капіталовкладень у документацію (збирання, фіксацію), дослідження, збереження й пропаганду усної народної творчості.

15. Слов'янська писемність та її походження

Письмо. Мова і письмо з'явилися не водночас. Звукова мова виникла, можливо, 2 млн. років тому. Письму ж не більше 6-7 тис. років.

Найдавніші написи, які дійшли до нас, переважно пов'язані з господарською діяльністю людей. До сучасного письма людство йшло поволі й важко.

Писемність у наших землях як свідчать численні писемні джерела і археологічні знахідки, виникла значно раніше запровадження християнства. Про це, зокрема, свідчить повідомлення з “Житія св. Кирила”, за якими Кирило ще до винайдення ним слов`янського алфавіту бачив у Криму книгу, написану руськими письменами. Мова виявлених Костянтином (Кирилом) у Криму церковних книг у поєднанні з поширеною тоді в письменстві грецькою мовою стала основою для створення поширеної пізніше слов`янської кирилівської азбуки. Саме грецький алфавіт покладено в основу першого докириличного алфавіту слов'ян. Такий алфавіт (23 грецькі букви і 4 слов'янські) виявлено у 70-х роках ХХ ст. на стіні Софії Київської: («софіївська абетка»).

Найдавнішими відомими нам документами східнослов`янської писемності дохристиянської доби є писані грецькою і руською мовами договори князів Олега, Ігоря і Святослава з Візантією, укладені в 907, 911 і 972 рр. Найдавніша, що дійшла до нас, слов'янська писемність знає два алфавіти - кирилицю і глаголицю.

В ХІ-ХІІ ст. писемність на Русі досягла найбільшого розвитку в найрізноманітніших галузях суспільного життя. В цей період у Києві, Новгороді та інших великих містах стали швидко нагромаджуватися зібрання рукописних книг. Нечисленні рукописи, що дійшли до нас, свідчать про високий рівень книжної справи в тодішній Русі. Найдавнішою руською книгою, що збереглася, є знамените “Остромирове євангеліє”, написане на замовлення новгородського посадника Остромира у 1056-1057 рр. Євангеліє вперше було опубліковано О. Востоковим в 1843 р., Другим блискучим зразком древньоруського книжкового мистецтва є “Ізборник” Святослава, писаний у 1073 р. Пам'ятками державного і ділового листування є численні вислі печатки, що знайдені при розкопках древньоруських міст. Ці печатки свідчать про те, наскільки поширене було політичне листування у стародавній Русі.

Древньоруська писемність глибоко увійшла в побут населення. Про це свідчать численні графіті - написи на речах: шиферних пряслицях, посуді та ін. Пам'ятками, що свідчать про застосування писемності найширшими верствами населення, є написи на стінах громадських будівель, наприклад, Софійського собору у Києві. Справжнім переворотом в уявленнях про розвиток древньоруської писемності було відкриття у Новгороді берестяних грамот. Більшість виявлених грамот - це листи, писані новгородськими городянами з різного приводу.

16. Особливості формування української культури в ХІІІ-ХV ст.

Розвиток культури у другій половині XIII -- XV століть визначався складною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов'язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля 30-ти. Внаслідок відсутності політичної єдності, неповного підпорядкування молодших князів старшим князям не було і військової єдності. Тому протистояти великим, добре навченим, наполегливим і жорстоким військам монголо-татар князям Русі було надто складно. Вже при першому зіткненні на ріці Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусобних конфліктів. 1237--1240 рр. можна вважати найтрагічнішими в історії Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у Києві, Чернігові та інших містах. Разом з містами знищувалися і витвори культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі області. У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль відігравали церкви і монастирі. Перед монголо-татарським нашестям розповсюдження письменності серед населення було досить широким. Зустрічаються графіті -- написи на камені, стінах, дереві.

У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли сердолікове намисто, скляні браслети, мистецтво перетої емалі, поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу і багато іншого. У другій половині XIII -- XV ст. українські землі переживали певне призупинення розвитку окремих ланок культури, пов'язане з наслідками монголо-татарського нашестя і втратою Києвом значення політичного, торговельного і культурного центру України-Русі. Головним осередком розвитку української культури в цей час стає Галицько-Волинське князівство, менш розорене, яке перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. У культурі XIII-XV ст. помітним стає західноєвропейський вплив. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Найважливішим жанром літератури цього періоду є літописання. У Києві воно безперервно велося до 1238 р., після чого дані про нього зникають, у Чернігові і Переяславлі до 1228 р. Головним літописним твором цього часу є Галицько-Волинський літопис.

В усній народній творчості цього періоду зароджувалися нові форми, звільнялися від культових елементів обрядові пісні. Основними жанрами були казки, новели, легенди, притчі, вживалися прислів'я і приказки.

17. Релігійне життя в Україні у ХVІ - у першій половині ХVІІ ст.. і розвиток літератури й освіти

У XIV-XVIІ ст. виконання християнськими церквами своїх душпастирських завдань відбувалося на тлі конфлікту, що загострюється, між католицькою (державною) і православною (традиційною) церквами. У XVI ст. до цього додався новий чинник - розкол католицтва, протестантський рух - Реформація.

У відповідь на Реформацію католицький світ Європи розпочинає Контрреформацію, складовою частиною якої стає розповсюдження католицизму на Схід. Східне християнство, на думку католиків, не відповідало статусу "істинного". У XVI ст. православ'я переживає занепад: з переходом в католицтво князів і магнатів церква бідніє, гинуть старі школи, бідніють господарства монастирів, згортається їх літературна, літописна, художня діяльність.

Позиції православної церкви послаблювалися конфліктами в її середовищі. Утім те явище, яке називають "кризою православної церкви", не було властиве лише цій церковній спільноті у Речі Посполитій. кризою була охоплена і римо-католицька церква, де спостерігаються ті самі негативні. У 1596 р. була підписана Берестейська унія, згідно з якою за рахунок православної створювалася нова церква - уніатська. Нею зберігався православний обряд, а догмати приймалися католицькі, визнавалося верховенство Римського папи. Єдиною "східною", "грецькою" церквою польська держава проголосила церкву уніатську, таким чином православна митрополія в Україні заборонялася. Незабаром православ'я втратило свою верхівку.

Єзуїти відкривали елементарні та середні школи й колегії з двома відділеннями - нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п'ять класів. На вищому відділені три роки вивчалася філософія і чотири роки - богослов'я. Освітні заклади організовувалися на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. На противагу єзуїтській освіті багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острозі.

До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня. Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли. Українська література в XIV--XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку, в наступні періоди на перший план виходить перекладна література, що пробуджувала патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської культури. Полемічний запал виступів посилюється у збірках кінця XV -- початку XVI ст. На XV-XVI ст. припадає розквіт українського епосу -- дум, балад, історичних пісень. Думи -- найвище художнє надбання народу, вони оспівали героїчну звитягу борців, етичні заповіти пращурів, трагічну і славетну долю рідної землі.

18. Початок кириличного книгодрукування та його значення для поширення наукових знань

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвитку літератури і книгодрукування. Винахід Йоганна Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV столітті були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV -- на початку XVI століття перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федорович. Власне, Іван Федоров (Іван Федорович) який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI століття в Україні відновив занедбане. У 1573 році Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий «Апостол» (збірник описів життя святих). У 1581 році «Острозька Біблія» (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що «Острозька Біблія» довго залишалася єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII століття тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII століття нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті.

...