Історія української культури

Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, художників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них - Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших.

Наприкінці 50-х - на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відродження» Василя Симоненка. Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х - початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії.

Однак ще за правління М. Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати. В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилася з 4192 в 1959--1960 рр. до 4703 в 1965-1966 рр. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до 23574.

Після звільнення М. Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались переслідування діячів культури.

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Письменників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розглядалась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відповідно до рішень XXI з'їзду КПРС почала впроваджуватись загальнообов'язкова десятирічна освіта.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук.

63. Суспільно-культурна ситуація в Україні у 70-80-х роках ХХ ст.

У 70-80-х роках у школах України різко звузилася сфера функціонування української мови. Виконуючи вказівку вищого парткерівництва, у листопаді 1978 р., Міністерство освіти УРСР направило на місця директиву під назвою: «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки». Це означало початок нової хвилі русифікації закладів народної освіти. В обласних центрах республіки наприкінці 70-х років українські школи становили лише 22%, а російські - 78% загальної кількості Шкіл. У Донецьку, половина населення якого - українці, не залишилося жодної української школи. Зникли українські школи й у Криму, де третину населення становили українці. Усього за 1960-1980 рр. число україномовних шкіл у республіці зменшилося на 8,7 тис.. Тоталітарний режим прагнув д0 цілковитої русифікації України.

У травні 1979 р. в Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-практична конференція «Російська мова - мова дружби і співпраці народів СРСР», на якій прозвучали заклики форсувати русифікацію загальноосвітньої національної школи. Через чотири роки, в травні 1983 р., ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли таємну постанову «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік Русифікація, як напрям денаціоналізації українського народу, здійснювалась планово, цілеспрямовано й наполегливо.

В умовах науково-технічної революції, яка охопила економічно розвинуті країни, наука все більше перетворювалася на безпосередню продуктивну силу.

Творча доля інших письменників-«шістдесятників» у 70-80-х роках була більш вдалою. До числа їхніх здобутків можна віднести вірші Івана Драча з книжки «Корінь і крона», ліричну збірку «На срібному березі» Миколи Вінграновського, «Розп'яття» Петра Скунця, «Таємницю твого обличчя» Дмитра Павличка, «Перевтілення» Віталія Коротича.

У 70-80-х роках хвиля русифікації охопила і театральне мистецтво. Менш як 30% професійних театрів республіки залишилися українськими.

Розвивалася українська школа живопису. Чимало художників, виконуючи «побажання» керівних інстанцій, працювали на партійне замовлення, зображуючи будні розвинутого соціалізму. Але такий «живопис» дихав формалізмом. Більшість же майстрів пензля славили природу рідного краю, демонструючи високий художній хист і смак. Люди милувалися полотнами М. Дерегуса, В. Чеканюка, Т. Яблонської, В. Шаталіна, М. Серветника, А. Ерделі, Ф. Манойла, И. Кошая.

64. Стан і проблеми народного мистецтва на сучасному етапі

На сучасному етапі в Україні найнагальнішими завданнями в галузі культури, зокрема в сфері народного мистецтва, є створення законодавчої бази для збереження культурного надбання держави, а також сприяння розвитку гуманітарних зв'язків сучасної культурно-мистецької справи з її історично складеним творчим потенціалом.

В наш час актуальним залишаються такі питання як:

- створення Всеукраїнської інформативної бази всіх заходів в галузі народного мистецтва

- організація постійно діючих семінарів та творчих лабораторій, які б стимулювали обмін досвідом

- налагодження видавничої діяльності, видання посібників, методичних розробок;

- підготовка та видання словників, підручників, довідкових матеріалів та енциклопедій з питань народного мистецтва.

Для покращення розвитку сучасного традиційного і аматорського декоративно-ужиткового мистецтва України необхідно:

- розробити комплексну державну програму розвитку традиційного народно-декоративного мистецтва;

- програму охорони, відродження, збереження і розвитку народних художніх промислів;

- покращити організаційне та методичне забезпечення підготовки фахівців в галузі народного декоративно-ужиткового мистецтва. Запровадити навчання по підготовці фахівців народного декоративного мистецтва для загальноосвітніх навчальних закладів;

- посилити роботу по створенню комплексної програми пропаганди та популяризації народного мистецтва засобами масової інформації, а також по створенню колекцій творів народного мистецтва та організації музеїв

Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст, форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації, слабо були зорієнтовані на перспективи цього процесу. Гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти зумовила проголошення в 1988 р. «Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель, відповідаючи реаліям посттоталітарного суспільства, мала стати національно зорієнтованою, органічно вписавшись у загальносвітові процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму «Освіта» («Україна XXI століття») щодо кардинальної реконструкції всієї системи освіти, яка передбачає:

1) децентралізацію управління освітою;

2) диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу;

3) безперервність освіти та варіативність навчальних планів і програм;

4) переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

Характерними рисами літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.

65. Співучасть України у міжнародному культурному житті

66.Проблеми культурного відродження в умовах державної незалежності

З 1991 p. розпочався новий період в історії українського народу, який піднявся на розбудову незалежної держави. В світі з'явилась нова самостійна країна. Поразка радянського централізму, крах комуністичного тоталітарного режиму відкрили шлях націям колишнього СРСР до самовизначення. 24 серпня 1991 p. Український республіканський парламент одностайно прийняв Акт проголошення незалежності України.

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави -- України...” Всенародний референдум в Україні 1 грудня 1991 p. 90% учасників підтримав цей Акт.

Державна незалежність відкрила Україні, як великій європейській державі, можливість для встановлення прямих взаємовигідних відносин у всіх сферах суспільного життя з іншими державами світу, для її входження в світові соціально-економічні, культурні, освітні, духовні процеси.

Розпад Радянського Союзу і блоку країн прорадянської орієнтації, крах комуністичної системи ознаменували початок нової історичної доби як в політиці, ідеології, так і в культурній сфері.

Усі держави Європейського Союзу проводять добре продуману політику залучення до розвитку культури недержавних коштів. На початку 90-х років сфера культури щороку за допомогою спонсорства одержувала близько 60 млн. фунтів стерлінгів у Великобританії, близько 700 млн. франків у Франції, 300 млн. марок у Німеччині.

Щодо України, то її культурна сфера живе більш скромними вимірами. Вона обмежена цілим комплексом проблем, що дісталися у спадщину від минулого. Інтелектуальна та духовна криза української культури не розпочалась сьогодні, а була закладена в самій суті тоталітарно-імперського режиму.

Безкровна поява майже в центрі Європи суверенної України, її політичне відродження суттєво вплинули на суспільні та геополітичні реалії не тільки в цьому регіоні, а й в усьому світі: посилився інтерес країн світової співдружності до її економіки, історії, національно-політичного і національно-культурного відродження, міжнародних зв'язків.

Здобутки української культури стають надбанням усього світу, оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес.

Не випадково, захищаючи право українців мати гідне місце серед народів світу, ще у 1918 p. український економіст М. Туган-Барановський писав, що передусім необхідно визнати право за українцями бути синами своєї вітчизни і працювати над розвитком своєї національної культури.

Вже у роки державної незалежності України стало зрозумілим, що тривала дія царського і радянського імперіалізму проти всього українського відчужувала народ від традицій української культури, релігії, від національних цінностей і світових гуманітарних досягнень

Якщо подивитися на інші компоненти культури, то не можна не помітити і ту картину, яку зобразив колишній міністр культури І. Дзюба: “... постала реальна загроза втратити ті духовні цінності, що протягом століть надбали і передали нам як найцінніший національний скарб минулі покоління: пошкоджуються історико-культурні пам'ятки, розкрадаються світового значення скарби, гинуть народні промисли, руйнуються клуби та будинки культури, убожіють бібліотеки, розпадаються колективи, від'їздить з України чимало кращих митців”. Найбільш доказовим аргументом у цьому є те, що книжковий ринок України заполонили російськомовні книги, в газетних кіосках переважає преса російською мовою.

За роки незалежності відбулися певні еволюційні зміни в політичному баченні місця культури в українському суспільстві. Вони розвивалися від суто просвітницького стану до критичного запозичення кращих елементів європейського досвіду.

Український народ, здобувши свою державну незалежність, має повне право на відродження і подальше творення своєї національної за змістом культури. За прикладом незалежних розвинених держав світу Українська держава повинна посилити свою роль у підтримці сфери національної культури.

67. Культурний доробок українців діаспори (ХІХ-ХХ ст.)

Протягом тривалого часу в українській діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато визначних українських науковців, письменників, митців.

В умовах еміграції осередком національно-культурного життя була і залишається національна церква - Українська православна та Українська греко-католицька зі своїми підрозділами. Як соціальний інститут вона сприяє збереженню національної ідентичності, подоланню меншовартості та обґєднанню українців, розсіяних по світу.

Визначною постаттю українського православного руху за межами України став митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Заслугою І. Огієнка перший оригінальний переклад Біблії українською мовою, духовне обґєднання українських православних церков у Канаді, Америці та інших країнах. Це сприяло організаційному оформленню української православної автокефалії, національно-мовній єдності українців діаспори та України, що забезпечувало цілісність українського культурного середовища.

Також центрами духовно-культурної консолідації українців є народні доми і читальні "Просвіти".

У процесі духовної консолідації українців у діаспорі велику роль відіграє шкільництво. Для того, щоб бути типовим, характерним представником свого етносу, людина повинна вільно володіти своєю національною мовою (який є для неї "рідним", "материнським"), а також - знати основні національні традиції, історію та характерні особливості прийнятих міжособистісних стосунків. Українську мову, літературу і культуру вивчають у широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою "рідні школи.

В українській діаспорі значну роль надавали розвитку освіти і науки. Першою високою школою став заснований на початку 1921 р. у Відні Український вільний університет (УВУ). Його співзасновниками були професори С. Дністрянський і М. Грушевський. Восени 1921 р. Університет перенесли до Праги, де він знаходився до 1939 р., а після закінчення Другої світової війни відновив свою роботу у Мюнхені. За час існування УВУ видав близько 100 томів "Наукових записок", "Наукових збірників", монографій, мистецьких альбомів. В університеті проводяться наукові конференції, захист дисертацій, стажування науковців з України.

Вагомим здобутком української еміграції в Німеччині став Український науковий інститут (УНІ), створений у Берліні в листопаді 1926 р. заходами П. Скоропадського. Ця організація 1934 р. стала державною інституцією, прикріпленою до Берлінського університету. При Інституті заснували бібліотеку, архів преси і бюро наукової інформації. Тут працювали В. Липинський, С. Смаль-Стоцький, Д. Чижевський, Б. Лепкий та інші науковці. З кінця 1932 р. в інституті було започатковано серію українознавчих досліджень, а з 1933 р. - серію періодичних видань - "Вісті".

Від початку організованого громадського життя чималу роль у процесі національного самозбереження посідає друк книг.

З перших організацій, що були залучені до видання книг, видавництвом "Свобода" було видрукувано книги 1896 р., першою була книга "Самоучок і словар" українською та англійською мовами. До видавництва долучилися Український Братський Союз, Союз Українців Католиків та Українська Народна Поміч, з часом кількість видавництв, які спеціалізуються на друкуванні україномовних матеріалів, збільшилася, зокрема, "Книгоспілка", "Смолоскип", "Гомін України", "Добра Книжка", "Євшан Зілля", "Нові дні" та ін.

1907 року вийшла в світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910-го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу.

Значний внесок у процес збереження своєї етнонаціональної ідентичності, передачі молодому поколінню етнічну історію, культуру здійснюють жіночі організації української діаспори різних держав.

Збереженню багатої спадщини українського народу докладає багато зусиль "Союз Українок в Австралії". До активних діячок цієї організації належать А. Соломко, Т. Долгун, А. Кубик, О. Величко, О. Мотика, К. Савка, Є. Островська та багато інших. Жінки "Союзу" організовують святкування різних памґятних українських подій. Ними створено дитячий ансамбль "Троянда", який гастролює територією Австралії, також він відвідав з концертами і материкову Україну.

Важливе місце у процесі розвитку та збереження звґязків з материковою Україною належить українським жіночим організаціям Канади. Багатогранною і корисною є діяльність "Конгресу канадських жінок". Серед активісток жіночої секції Товариства обґєднаних українських канадців були жінки українського походження - М. Скрипник та О. Беркета, які часто відвідували материкову Україну. Активно залучаються до процесу розширення культурних звґязків з Україною нові жіночі організації, зокрема "Союз українок Канади", "Ліга українських католицьких жінок", жіночі асоціації "Ліги визволення України", "Жіноча громада" та інші.

Перша жіноча українська громадська організація у США була організація "Сестринський союз св. Ольги ", створена 1897 р.

68. Традиційна культура та побут українського населення

Українці - етнос з давньою високорозвиненою землеробською культурою. Саме це заняття обумовило традиційний побут, матеріальну культуру, систему основних свят і світогляд, духовні цінності нашого народу. Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об'єктивно сприяли тому, що в усіх історико-етнографічних зонах України (крім Карпат) орне землеробство стало основною галуззю господарства, воно доповнювалося городництвом і садівництвом. Із землеробством в українців було пов'язане і тваринництво. Крім основного виробного господарства, зберігалися давні допоміжні заняття - рибальство, полювання, бджільництво. Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім'я забезпечувала себе всіма основними продуктами споживання. Переважна частина предметів побуту також виготовлялася в домашніх умовах. Більш складні ремесла і промисли перетворюються в професійні заняття (хоч і ремісники вели присадибне господарство). У суспільному житті українського села до кінця XIX ст., як і в інших східнослов'янських народів, незважаючи на розвиток капіталізму, зберігалося багато елементів патріархальних відносин. Значне місце займала сусідська община - “громада”.

Селянське житло - хатина була глинобитною або зрубною, побіленою зсередини та зовні і складалася з двох або трьох приміщень. Бідняцька хатина була однокамерною. Підлогу робили з глини, чотирисхилий дах крили соломою, очеретом або гонтою. Його не можна було будувати на перехрестях доріг, на місцях поховань. Існував звичай насипати на передбачуване місце будівництва трохи зерна. При вході в хату, як правило, зліва отвором до фасадної сторони будинку розташовувалася піч - основний елемент планування, “годувальниця, лiкувальниця, нагрiвальниця i розважальниця”. Її звичайно білили і розмальовували узорами (особливо, якщо в домі була донька на виданні).

Міщанське українське житло було більш пишним ніж сільське. Будинок української шляхти знаходився, як правило, на високому місці і був схожий на маленький замок, укріплений з усіх сторін валами, частоколом (острогом з дерев'яних паль) і з дерев'яними баштами (одно- або двоповерховими). На башті вночі була варта. Дім робили дерев'яним, вкривали гонтом.

Національний костюм. Український народний одяг - яскраве і самобутнє культурне явище, воно розвивалося й удосконалювалося протягом сторічЖіночий одяг складався з вишитої сорочки (туникоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого поясного одягу: дерги, запаски, плахти. З XIX ст. стали носити зшиті “спідниці”. Наприклад, вірили, що вишитим подолом можна зупинити відьму. Повитухи приймали дитину у поділ сорочки. Жінки обов'язково носили різні очіпки, рушникоподібні головні убори (“намітки”), пізніше - хустки. Поява заміжньої жінки на людях без головного убору вважалася непристойною (звідси вираз - “опростоволоситися”).

Система харчування. Основу харчування складала рослинна і борошняна їжа (борщ, каші, галушки, вареники, різноманітні юшки, локшина, тетеря, кисіль та ін.). Значне місце в раціоні харчування займала риба (особливо осетрина і тарань), в тому числі солона. З м'ясних страв вживали сало, ковбасу, печеню з курей, гусей, качок тощо. Худобу кололи раз або два на рік, на великі свята: на Різдво і Великдень. Хліб в Україні мав символічні функції в багатьох обрядах: весільних, родильних та ін. Виготовляли пиво, горілки, медовуху, спотикачі тощо. Повсякденна їжа різних верств населення дуже відрізнялася. Перед сніданком, обідом і вечерею українець традиційно промовляв коротку молитву. За столом не жартували, не лаялися. Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося лiто у зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим. Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням. Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Діти носили “вечерю” своїм близьким - хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві, розговлялися - приступали до багатої м'ясної їжі.

Весільні обряди. Передвесільні дії починалися з відправлення молодого і молодої на “запросини”. Запрошували звичайно всіх родичів, сусідів. Наречена з дружкою заходили в будинок і, вимовляючи традиційну фразу: “Просили мамо i тато на хлiб-сiль, i я прошу на весiлля”, - клали на стіл обрядовий хлібець - “шишку”.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати).

69. Український рушник:символіка, орнамент, образ

Рушнимк в українській культурі (український традиційний рушник) -- це прямокутний шмат лляного чи конопляного полотна, що має на кінцях, а часто і на всьому полі різноманітні вишиті або виткані композиції, які відображають світогляд та звичаї предків, несуть інформацію про добро, достаток, здоров'я. Рушники є символом матеріальної культури слов'ян, важливою складовою обрядів та ритуалів.

Вишивати рушники -- давній український народний звичай.

Вишиваний рушник донині не втратив свого значення в побуті. Регіональні особливості українських вишитих рушників Наприкінці XIX -- початку ХХ століть на Полтавщині, Черкащині, Київщині, Чернігівщині та Слобожанщині побутували рушники, вишиті заполоччю або гарусом червоного кольору із можливим вкрапленням інших кольорів, основу композиції яких становило так зване Світове дерево.

Кожен регіон з перерахованих поряд із спільними рисами мав свої особливості. На Київщині разом з червоним використовувалися вкраплення синього (а потім чорного), поряд із Деревом розміщувалися зображення птахів (голубів, півнів тощо). Для рушників Чернігівщини були типовими зображення «орликів» та «шуликів». На думку М. Селівачова саме ці орнітоморфні зображення пізніше трансформувались у фітоморфні Дерева

Поряд з рушниками з червоними рослинними узорами у названих регіонах (а особливо на Полтавщині) побутували рушники, вишиті біллю у техніках настилування по сітці та чистої мережки. На противагу попереднім -- святковим червоним -- білі використовувались у піст і жалобу. Орнаменти таких рушників були як суто геометричними (восьмипроменеві зірки, геометричні дерева), так і геометризованими пишними рослинними, що походили з друкованих джерел.

Нішу білих рушників на початку ХХ століття доповнили також рушники, вишиті вирізуванням. До цього ця техніка використовувалась переважно у вишивці сорочок.

Вишиті рушники поширені в сучасній Україні як неодмінний атрибут народного побуту, весільної та святкової обрядовості, як традиційна окраса селянського житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходяться без рушників, які, крім декоративного призначення, мають великий образно-символічний зміст. У всьому декоративно-прикладному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень.

Рушник супроводжує українця протягом усього життя і в радості, і в горі.

Використання рушників у побуті. Хрещення

На рушнику, вишитому світлими, веселими кольорами, без жодного чорного стібка, несли дитину до хрещення. Хрещена мати готувала його заздалегідь, а загортаючи в нього немовля, примовляла «красну дорогу» новонародженому, щоб життєвий шлях був такий же світлий і добрий, як той рушник. Після хресної купелі дитину знову загортали в рушник, а поверх нього кожен з хресних батьків неодмінно клав «крижмо» -- золоту або срібну монету з побажанням добробуту. Цього рушника та «крижма» не можна було нікому передаровувати. Вважали, що через «те» зломиться дорога життя.

Весілля

Важлива функція рушника в обрядах сватання та вінчання. В деяких селах Галичини, Надсяння, Лемковини, Холмщини, крім рушників для сватів, дівчина повинна була вишити ще дванадцять. Дванадцять дружок несли їх перед нею через ціле село, якщо вона переходила жити до хати молодого, а скриню з приданим везли на возі. Якщо парубок ішов у прийми до тещі, то також відбувався урочистий похід через село, щоб всі бачили, яка та молода працьовита і «файна». Орнаменти на весільних рушниках вишивали геометричними або рослинними мотивами, часто із зображенням голубів, які в народних обрядах були символом любові, чесності, щирості та вірності молодят. Саме їх щедро прикрашали.Коли дівчина виходила юною заміж і ще не надбала традиційних дванадцяти рушників, тоді допомагали їх вишивати всі жінки роду аби не було осуду, що дівчина лінива.

Будівництво Зберігся звичай, будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках(ці рушники дарують майстрам, на знак поваги), потім наймолодший з майстрів має поставити на вершину даху «вінок» -- букет з гілок берези або дуба (не сухі гілки, а свіжі, бо може загинути рід), разом з квітами, пов'язані рушничком, якого для цієї мети вишивала майбутня господиня дому. У наш час у деяких районах Галичини його замінюють кольоровою стрічкою, якою пов'язують «віху».

Хлібники. Побутували також невеликі за розміром так звані «хлібники» (у лемків з польських Бескидів та лемків словацьких -- «хлібовки»), в які загортали хліб. Їх оздоблювали по краях двома невеликими смужками орнаменту. Часом «хлібники» гарно вишивали й посередині, а їх краї завершували вузенькими смужками орнаменту.

Дорога. Рушник дарувала мати сину в дорогу на щастя в новому житті. Його берегли як пам'ять про рідний дім, родину.

Гостинність. Рушник завжди був символом гостинності -- на ньому підносять дорогим гостям хліб-сіль.

70. Українська національна символіка: історія і сучасність

Народні символи України -- це святині українського народу. В українській графіці використовуються символи й образи з пісенної народної творчості, з легенд, які використовуються в обрядах і звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках тощо. Народні символи України є рослинні і тваринні.

Українці відтворюють ці символи у вишивці на сорочках, рушниках тощо, у розписі посуду, в кованих виробах, у різьбленні, в барельєфному прикрашанні житла, у розписах печі в хатах, гончарних виробах, у гравюрі, а також, в окремому виді української творчості -- в писанках.

Вишиванка -- символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг. Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові -- нареченому, чоловікові, хлопцеві; дівчині, заміжній жінці.

Виготовлялися з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи

Український рушник

Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення -- дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані чи вишиті знаки-обереги -- захисна сила її, відповідно, посилюється. У всій Україні рушником накривали хліб на столі. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник. Хлібом-сіллю на рушнику і досі зустрічають гостей. В українській хаті рушники вивішують над іконами і над портретами родичів (див. ще коровай.

Рослинні символи

калина, верба, дуб, тополя, вишня, барвінок, чорнобривці.

Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

Тваринні символи

тур, кінь, птахи: зозуля, лелека, журавель, ластівка, соловейко

Вінок Вінок -- символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

Калина -- символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов'язує світ мертвих зі світом живих.

Калина символізує материнство: кущ -- сама мати; цвіт, ягідки -- діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного.

Писанка -- символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості. Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми.

Вишня -- символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої.

Волосся -- символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся -- символ покритки (стриги), втраченого дівоцтва, цнотливості; «народження-смерті»; вічної пам'яті; оберіг.

71. Мова як ознака національної культури

Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і багатоманіття живого мовлення на терені етнічної України. Літературна мова - відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу, науку, театр, державні установи, освіту, побут людей. Найважливішою ознакою літературної мови є нормативність, тобто вся сукупність норм мови.

Мовні норми - це науково усвідомлені явища мови, її внутрішні закономірності, які описані у вигляді правил, це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні. Норми фіксуються у словниках, довідниках, підручниках тощо. Першим таким можна вважати лінгвістичне дослідження О. Павловського, написане у 1805 році для Академії наук “Обозрение малороссийского наречия”.

Процес становлення української літературної мови на живій народній основі завершив великий поет, мислитель Т.Шевченко. Він став основоположником нової української літературної мови. Вона сформувалася на основі середньодніпрянських говорів.

Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Українська мова - одна з прадавніх слов'янських мов і є рідною для десятків мільйонів людей. Кожний народ - творець своєї рідної мови. Для українців рідна мова - мова нашої нації, мова предків, яка зв'язує нас між собою і з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням.

Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А на думку Є.М. Верещагіна і В.Г. Костомарова, “національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва - всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу”

Українська мова - національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства.

Размещено на Allbest.ru