Історія української культури

39. Розвиток освіти у другій половині ХІХ ст. Недільні школи

У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями ,тому освіта і наука в укр. землях розвивались у важких умовах колоніальної залежності і були спрямовані на службу Російської та Австро-Угорської імперій. Тобто на рубежі XVIII-XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Вищі феодальні шари українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII ст. козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. Рубіж 18-19 ст. роки,коли в Україну із Західної Європи масово проникають ідеї просвітництва,лозунги Великої Французької революції.

В Україні сформувався сильний просвітницький рух,завдяки якому в Харкові в 1805 р. був відкрито університет. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною.

40. І.Я. Франко як митець і дослідник української культури

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І.Я. Франко (1856--1916 рр.) -- видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, визначний громадський та культурний діяч. 1. Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу.

У своєму ідейному розвитку І. Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М. Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М. Драгоманова у 1895 р. він стає на позицій українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократизму. І. Франко відмежувався від федералістичннх ідей М. Костомарова і М. Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.

Творчий талант І. Франка як письменника виявився в ряді його оповідань та повістей, де реалістично відображено життя робітників та селян Галичини: «РІПНИК», «На роботі», «Навернений грішник», «Борислав сміється»; збірках: «Добрий заробок», «Маніпулянтка».В історії української літератури І. Франко займає одне з провідних місць як видатний поет. Велике народне визнання принесли йому поетичні збірки: «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Давнє і нове», «Зів'яле листя», Збірка «Зів'яле листя» (1896 р.) є найкращою збіркою ліричних поезій І. Франка.

Вершиною поетичної творчості І. Франка є поема «Мойсей» (1905 р.). Висока ідейна та мистецька вартість ставить її в ряд найвизначніших творів українського письменства. Головна тема поеми -- смерть Мойсея як пророка, якого власний народ не прийняв і відкинув.

І. Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Його праці з історії і теорії літератури відіграли визначальну роль у розвитку українського літературознавства кінця XIX--початку XX ст. Франківські твори «Література, її завдання і найважливіші цілі», «Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 р.», «Із секретів поетичної творчості», праці про творчість Т.Г. Шевченка та інші становлять вагомий науковий доробок в галузі української культури та її історії.

41. Внесок М.І. Костомарова у вивчення та популяризацію української культури

У палких суперечках між братчиками народжувалися програмні документи товариства. наполягав на першочерговості знищення кріпацтва і визволенні з-під російської влади. Костомаров уважав головними християнські ідеали і створення спілки слов'янських народів. Куліш віддавав пріоритет ідеї національного визволення. Усі ці погляди знайшли відображення у «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», написаних лідером братчиків Миколою Костомаровим (1817-1885).

Людина непересічної долі, письменник і публіцист, історик і етнограф, громадсько-політичний діяч і поет, Микола Костомаров народився в сім'ї воронезького поміщика і селянки-кріпач­ки. З дитинства був слабкий здоров'ям, вразливий, запальний, але помисливий і розумний. Начитавшись у дитинстві творів французьких просвітників, після закінчення гімназії вступив до Харківського університету. У цьому культурному осередку Слобожанщини, спілкуючись із такими яскравими особистостями, як А. Бекетов, П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський, формувався світогляд М.Костомарова. Десять років після закінчення університету він присвятив науковій праці, написав свій перший художній твір - драму «Сава Чалий», а 1846 р. став професором кафедри російської історії Київського університету.

Костомаров відіграв роль ідейного провідника Кирило-Мефодіївського товариства, за що й поплатився ув'язненням та семирічним засланням. Арешт зруйнував його особисте життя, оскільки наречена через це покинула Костомарова, і все життя він прожив одинаком, присвятивши себе науковій діяльності. Основні дослідження Костомаров присвячував українській історії XVI-XVIII ст. Найвідомішими з них є праці «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Останні роки Речі Посполитої», «Гетьманство Виговського», «Павло Полуботок» та ін. Створені на підставі документальних джерел, вони були написані захоплююче, цікаво і читалися публікою з насолодою. Вчений обстоював ідею окремішності української історії від російської та втілення у ній волелюбних демократичних традицій українського народу.

Викладена в документах товариства програма перебудови суспільного життя була спробою поєднати національну, християнську і соціальні ідеї.



42. Роль П.О. Куліша у національно-культурному розвитку України.

Пантелеймон Олександрович (Панько Олелькович) Куліш народився 7 серпня (26 липня) 1819 р. на хуторі поблизу містечка Вороніж (тепер Шосткинського району Сумської області) в сім'ї заможного козака-хлібороба (батьки походили з давніх козацько-старшинських родів).

Талановитому есеїстові Кулішеві належить зачин авто-біографічно-мемуарного жанру в новому українському письменстві («Жизнь Куліша», 1868; «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», 1879; «Історичне оповіданнє», 1882; «Воспоминания о Николае Ивановиче Костомарове», 1885).

Куліш був блискучим знавцем української народної мови і одним із творців літературної, причому не тільки її художнього стили, а й літературно-критичного, есеїстичного, науково-популярного й епістолярного.

Мова його пізньої творчості, попри широке вживання ним церковнослов'янізмів та русо-церковно-слов'янізмів, за спостереженням Ю. Шевельова, «зберегла свій глибокоукраїнський характер». Кулішеві намагання архаїзувати літературну мову, запровадити в новій поезії старокнижний «високий стиль», «перестроїти» її «на високий лад» були спробами поновити безперервність національних літературних тра-дицій. Пізній Куліш не тільки використовував архаїчну лексику, а й творив неологізми -- поряд з деколи невдалими «і численні гарні, а іноді і подиву гідні складні слова: земнопросторні, коса травожерна, самітнодремливий, золотоіскрявий». Настроюючись на «високий стиль», Куліш не уникав прозаїзмів, вульгаризмів, виявивши «прагнення, що спільне для всіх романтиків,-- витворити мову для «повної літератури». «Чорна рада» -- найвизначніший поруч із віршами Шевченка крок романтики до такої мови».

Значення й заслуги Пантелеймона Куліша в розвитку української літератури, культури й національної ідеології полягають у тому, що він розбудував оригінальну настановчу концепцію духовного розвитку нації, визначивши його перспективний напрям -- еволюційний поступ, культуротворчий, ненасильницький шлях боротьби за соціальний прогрес і національне визволення, орієнтація на вічні гуманістичні цінності, загальнолюдську мораль, християнське братолюбство, вивищення вселюдських і загальнонаціональних пріоритетів над класовими інтересами, органічне поєднання національної ідеї та вселюдських ідеалів, егалітарних та елітарних вартостей, просвіченості природної і штучної, вікових народних звичаїв, традицій і моральних засад з науково-технічними здобутками цивілізації, гармонізація відношення суспільства і природи, правдиве пізнання вітчизняної історії, європеїзація з обов'язковим збереженням своєї національної самобутності, національна консолідація і соціальна згода, врахування інтересів усіх суспільних груп і професійних верств,

43. Роль М.С. Грушевського у національно-культурному розвитку України

Поряд з іменами Т.Г. Шевченка та І.Я. Франка слід назвати М.С. Грушевського (1866--1934 рр.) -- видатну постать української духовної культури. Він є автором понад 2 тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, серед яких 11-томна «Історія України-Руси» (1898--1936 рр.) та 5-томна «Історія української літератури» (1923--1927 рр.). Велику популярність здобули також «Нарис історії українського народу» (1904 р.), «Ілюстрована історія України» (1911 р.), «Початки громадянства» (1921 р.) та інші. В умовах національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних класів Польщі вихід у світ історичних творів М.С. Грушевського справив значний вплив на активізацію національно-визвольного руху на українських землях, розчленованих чужоземними державними кордонами.

У своїх творах М.С. Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність. Творча спадщина вченого вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу, але й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення.

Понад 15 років М. С. Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Поруч з М. С. Грушевським плідно працювали А. Кримський, Б. Грінченко, В. Гнаткж, І. Франко, М. Павлик, Ф. Вовк, Ф. Колесса. їх наукові праці публікувалися у «Записках Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка», «Збірнику математично-природничої і лікарської секції», «Етнографічному збірнику», «Пам'ятках українсько-руської мови і літератури» та інших виданнях товариства.

У 1898 р. М. Грушевський спільно з І. Франком заснував «Літературно-науковий Вісник», який згуртував кращі українські літературні сили. Він був одним з організаторів «Української видавничої спілки» (1899 р.) і «Товариства прихильників української науки, літератури і штуки» (1904 р.).

Таким чином, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, що тривав до кінця першої світової війни, були створені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, які розповсюджували ідеї національної свідомості не тільки серед інтелігенції та студентів, але й серед населення.

44. Жанрові особливості класичного українського театру

Українська музика і пісня були невід'ємними атрибутами класичного українського театру з часів «Наталки-Полтавки» Котляревського. З моменту створення у 1882 р. професійного українського театру його корифеями були І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Садовська-Барілотті, М. Кропивницький, які відіграли величезну роль у справі пробудження національної свідомості.

Виникнення УНР привело до кардинальних зрушень у розвитку театрального мистецтва, виникла ціла мережа державних театрів у багатьох містах України. Саме в них на схилі віку виступали П. Саксаганський та М. Садовський. Ці актори змушені були емігрувати, але в 1924 р. повернулися і попри всілякі перепони гідно завершили свій творчий шлях.

Саксаганський відзначився і як режисер. Він прагнув розширити рамки українського театру, зокрема ставив п'єси Шекспіра, що в дореволюційний час заборонялося.

Іншу концепцію розвитку українського театру репрезентував Лесь Курбас, творець і чільний режисер харківського театру «Березіль». Для нього були характерними тяжіння до експериментаторства, прагнення використати модерновий досвід європейського театру, відбити в художній формі українське сьогодення. З приходом до «Березіля» видатного українського драматурга Миколи Куліша утворився унікальний тандем режисера і драматурга, які повели за собою талановитий колектив акторів. П'єси Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» у постановці Курбаса стали неперевершеними зразками українського театрального мистецтва XX ст. Не випадково з початком геноциду українців і тотального нищення української культури саме «Березіль» став однією з перших жертв серед українських театрів. «Березіль» був закритий, а Курбас і Куліш розстріляні. Рятуючись від переслідувань ЧК, емігрував Сергій Лифар, який у Франції став найвидатнішим балетмейстером XX ст.



45. М.В. Лисенко і С.С. Гулак-Артемовський - класики української музики

Високий рiвень розвитку музично-пiсенної творчостi забезпечувала поетична i музична обдарованiсть українського народу. Наприкiнцi XVIII - у першiй половинi XIX ст. у побутi були поширенi землеробськi пiснi календарного циклу, а також колядки, веснянки, колисковi, весiльнi пiснi тощо. Дуже популярними були пiснi-романси "Їхав козак за Дунай", "Вiють вiтри", "Сонце низенько".

Пiсенним талантом українцiв захоплювалися у Петербурзi, де при царському дворi iснувала капела хлопчиків.Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813-1873) завершив створення першої української опери “Запорожець за Дунаєм”, яка стала міцним підгрунтям національного оперного мистецтва

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя “Вечорниці” П.І. Ніщинського (1832-1896).

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Лисенка (1841-1912) - великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики. Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл “Музика до “Кобзаря” Т.Г. Шевченка”, який включає понад 80 творів різних жанрів і форм.

46. Кобзарство як соціально-культурне явище

Кобзарство - унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії - кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, прирікали на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України - думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики.

Термін «кобзарське мистецтво», який започаткував Гнат Хоткевич, сьогодні досить неоднозначно сприймається серед митців, причетних до різних спрямувань у бандурному виконанні. Тлумачення слова «кобзарське» однозначно адресовано до традиції - конструкції інструменту, способу та прийомами гри, репертуару і т.інш. Слово «мистецтво» говорить про наповнення кобзарської традиції мистецькою естетикою, тобто, культурою гри та співу, більш мистецькими художніми формами творів (аранжування, обробки, композиції, мелодекламації, авторські епічні твори тощо). Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію свого народу.

Відношення до кобзарів в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака Мамая - умілого воїна, бандуриста, образ Мамая - це втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря - сліпий дідусь, який зберігає пам'ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі братства, які об'єднували кобзарів і лірників.

ХХ століття внесло свої корективи, і думи як жанр змінили своє значення. Вони являють і науковий інтерес, і є складовою культурою досягнення нації. Мистецтву грі на бандурі зараз приділяється більше уваги. У неї з'явились нові можливості. На цьому музичному інструменті виконуються складні твори вітчизняної і зарубіжної класики. Та не перевелись ще кобзарі, які співають старі і нові пісні. Зараз знову звучить кобза, ліра, бандура. В них мудрість і душа народу. Для нас їх зберегли кобзарі. Тому під терміном «кобзарство» розуміємо митців, які грають на кобзах, бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їх супровід. Якщо виділяємо окремо кобзарів, то вживаємо термін «традиційне кобзарство», коли ж говоримо про сучасне естрадно-концертне бандурне мистецтво, то термін - бандурництво чи сучасні бандуристи.

47. «Руська трійця» та її діяльність на ниві культури

Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 році у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній семінарії. Їх символічно назвали «Руською трійцею» (русинами називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 році альманаху «Русалка Дністрова». У нього увійшли «Передмова» Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених слов'янських колах різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою «гражданкою», простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ «Руської трійці» не знайшов продовження. Головний його ініціатор -- М. Шашкевич -- зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим.

48. Внесок Лесі України у розвиток української художньої культури

Леся Українка (справжнє ім'я: Лариса Петрівна Косач-Квітка; 13 (25) лютого 1871, Новоград-Волинський [3] -- 19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі, Грузія) -- українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.

Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий вірш тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі 19-20 ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

Її твори видавалися багато разів. Науково об'єктивнішими є видання «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923 -- 25 і в 12 тт. 1927 -- 30) з фаховими передмовами М. Зерова, Б. Якубського, М. Драй-Хмари, П. Руліна, Є. Ненадкевича, О. Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: у 5 тт. (1951 -- 56), у 10 тт. (1963 -- 65) і в 12 тт. (1975 -- 79). Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріалом видання О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970).

49. Наукові товариства та їх роль у розвитку науки на початку ХХ ст.

В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д.І. Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини - І. Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства - А. Кримський. Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке очолив М. Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів "Записок наукового товариства", 35 томів "Етнографічного збірника", 15 томів "Матеріалів з української етнології", 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.

Наукове товариство імені Шевченка (акронім: НТШ) -- всесвітня українська академічна організація, багатопрофільна академія наук. Утворена 1873 року у Львові, як Літературне товариство імені Т. Шевченка, у 1892 назву змінено на Наукове товариство ім. Т.Шевченка (своєрідна академія наук). У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де стала відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація знову діє на території України.

В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі його ім'я (початкова назва інституції -- «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук -- з пріоритетом до проблем українознавства.

50. Значення національно-демократичної революції 1917-1920 рр. для розвитку культури України

Крах Рос. Імперії з її централізованою русифікаторською політикою, боротьба за утв. суверенної укр. держави, глибокі соц.-екон. зрушення викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося в усіх сферах культурного життя. Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув ввести власну лінію у галузі культури. Усе це поступово розрушувало природній хід культурних процесів. Зусиллями укр. Інтелігенції одразу після лютневої революції 1917 р. почалося поширення національних культурно-просвітніх організацій - “Просвіт”, діяльність яких була особливо активна серед сільського населення. В добу Центральної Ради розгорнулось активне будівництво української школи, радянська ж влада була націлена збудувати свою нову школу, яка відрізнялась від такої у центральної ради. У період Гетьманату українізація шкільної справи продовжувалась, приділялась значна увага вивченню української мови в учительських гімназіях, щодо вищої освіти було створено перший вищий навчальний заклад - Українську академію наук, яку очолив Вернадський.

У період Директорії українізація школи проводилася ще активніше, однак, внаслідок політичних подій результат закріпити не вдалося. У 1919 році процес українізації був перерваний радянською владою: в школах вводилась система освіти аналогічна до російської, відбувалися значні утиски укр. традицій, заборонялося викладання укр. мовою, укр. книгодрукування, що мало на меті знищення самобутності укр. нації. Все це зумовило масову еміграцію українців. Також в 1917-1920 рр. відчуття змін зазнало театральна справа та живопис. Діяльність радянської влади в театральній сфері в цей період позначена націоналізацією, перейменуванням та закриття аполітичних закладів. Отже, охопивши відносно невеликий часовий проміжок, культурні процеси 1917-1920рр. зайняли важливе місце в історії укр. народу.

51. Виникнення Академії наук України. Перший її президент

Національна академія наук України (НАН України) -- вища наукова установа України з самоврядною організацією.

Ініціатива її заснування вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М. Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року.

Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи: історично-філологічний,фізико-математичний,соціально-економічний.

Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН. Агатангел Кримський, вчений секретар Академії наук (1918-1928).

Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки. Першими академіками були призначені (14 листопада 1918 р.) історики Д. Багалій та О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський та В. Косинський, сходознавці А. Кримський та М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, геологи В. Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф. Тарановський.

На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН професора В. Вернадського, а неодмінним секретарем -- А. Кримського.

Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів -- історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Згодом президентами Академії обиралися М.П. Василенко (1921-1922), О.І. Левицький (1922), В.І. Липський (1922-1928), Д.К. Заболотний (1928-1929), О.О. Богомолець (1930-1946), О.В. Палладін (1946-1962), Б.Є. Патон (з 1962 року).

52. Українська культура у Гетьманській державі

Державний переворот відбувся 29 квітня 1918 р в УНР і утворився гетьманат П. Скоропадського.

Політика м'якої підтримки українського національно-культурного відродження.

Відкриття нових українських гімназій, введення української мови, історії та географії як обов'язкових предметів. Створені Українські державні університети в Києві і Кам'янець-Подільському, Історико-філологічний факультет у Полтаві, Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український Історичний музей, Українська національна бібліотека, Український Театр драми і опери, Українська Державна Капела, Український Симфонічний Оркестр, Українська академія наук. Видавництво.

Почали роботу Архітектурний, Клінічний (Київ), Політехнічний, Сільськогосподарський (Одеса) інститути. Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 року Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

За короткий час існування Гетьманат досяг відчутних результатів у культурно-освітній сфері. Було видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл, у більшості з них введено українську мову. Діяло 150 українських гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському було відкрито українські державні університети. В усіх вищих навчальних закладах України діяли кафедри української мови, літератури та історії. Було засновано Українську академію наук, державний архів, національну Галерею мистецтв, національний театр, історичний музей, національну бібліотеку, десятки інших установ, що мали сприяти відродженню української культури. Гетьманський уряд фактично започаткував автокефалію Української православної церкви.

53. «Українізація» 20-х років ХХ ст.. як соціокультурний процес

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:

1) українізація як така;

2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 році питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. -- 89%. Вже у 1924--1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

54. Розвиток науки та освіти у перші пожовтневі роки

У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури.

Розбудова радянської системи освіти на території України розпочалась із запозичення в 1919 р. народним комісаром освіти В. Затонським концепції і моделі освіти в РСФРР. Запозичена концепція та модель освіти не враховували соціально-економічну і національну специфіку України та була відірвана від реальних потреб економіки. Нове керівництво наркомату освіти залишило право навчання рідною мовою. 4 травня 1920 р. видано відповідну постанову «Про підготовку працівників освіти з обов'язковим вивченням української мови», а 21 жовтня Раднарком УСРР прийняв постанову «Про введення української мови в усіх навчально-виховних закладах з неукраїнською мовою навчання». Завдання полягало в тому, щоб досягти пропорції між чисельністю національних шкіл і національним складом населення, але не вдаватись до насилля.

Перепоною на цьому шляху стала недосконалість загального українського правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші проблеми найболісніше відображалися на усьому українізаційному процесі 1920-х рр.

Перші підсумки українізації освіти підведено в доповіді заступника наркома освіти Я. Ряпка, в яких зазначено, що станом на 1 жовтня 1923 р. кількість українських шкіл у Полтавській, Київській, Подільській та Волинських губерніях переважала кількість українського населення, а в Харківській, Катеринославській, Чернігівській та Одеській навпаки. Практично не було українізовано шкільні заклади в Донецькій губернії. Середній відсоток українських шкіл по Україні виявився нижче такого відсотка корінного населення на 11,2%.

Одним з ключових положень української концепції освіти стала вимога замінити школу дитячим будинком. У системі вищої освіти зміни полягали в тому, що в 1920-1921-х рр. ліквідували всі українські університети. На їх базі створювались спеціалізовані вузи соціально-економічного, педагогічного і медичного спрямування. Не оминула ця реформа два найстарші університети - Харківський та Київський ім. св. Володимира.

З 1932 р. університетську систему освіти поступово почали відновлювати.

У кінці 1922 р. наркома освіти Г. Гринька звільнили з посади і знову призначили В. Затонського, який був прихильником української концепції та моделі розвитку освіти. Він відкинув ініціативу замінити школу дитячим будинком.

Важливу роль у науці відіграли: Д. Рожанський (1882-1936) - фізик, основні праці стосуються електричних розрядів та радіофізики; С. Реформатський (1860-1934) - хімік, органік, автор відкриття, названого реакцією «Реформатського», широко вживаного під час дослідження і синтезі складних природних з'єднань, у 1931-1934 рр. провів дослідження в галузі отримання натурального каучуку з рослин; М. Холодний (1882-1953) - ботанік, фізіолог, мікробіолог, еколог, засновник вітчизняної школи фізіології рослин; М. Страженко (1876-1952) - медик, один із засновників київської школи клінічної медицини, зробив прогрес у кардіології; О. Богомолець (1881-1946) - медик, основоположник школи патофізіологів, автор численних праць з ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету та алергії, раку, старіння організму тощо.



55. Художньо-творчі угрупування 20-30-х років ХХ ст.. та їх роль у розвитку української культури

У 20-х - на початку 30-х рр. активно розвивається література.

У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань ("Плуг", "Гарт", "Ланка", ВАПЛІТЕ, "Молодняк", "Аспанфут", "Нова генерація" тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи.

У літературі 20-х рр. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан). У другій половині 20-х рр. помітне місце займала ВУСПП (1927- 1932) - спілка, яка ставила за мету об'єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури. Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його виявах: "Аспанфут", "Авангард", "Ланка", "Марс.

Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка "Аспанфут"). Представником цього напряму був М. Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо ("Весна", "Степ"). Група "Авангард" тяжіла до конструктивізму.

У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак (1900- 1919), В. Еллан (1894-1925), П. Тичина (1891-1967), В. Сосюра (1898-1965), М. Рильський (1895-1964), поети-неокласики.

Єдина збірка В. Чумака "Заспів", у якій він оспівує революцію, вийшла після смерті автора.

В. Еллан-Блакитний - один із зачинателів української радянської поезії. Редактор журналів "Шляхи мистецтва", "Червоний перець". Його перша поетична книга - "Удари молота і серця" - зобразила грандіозний розмах революційного поступу і перші кроки будівництва соціалістичного суспільства.

Одним із найяскравіших поетів того часу був П. Тичина. Його ранні збірки - "Сонячні кларнети", "Плуг", "Вітер з України" - краще в його творчому доробку, тут увічнено визвольну боротьбу українського народу.

В. Сосюру називають найтоншим ліриком української поезії. Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіографічного роману "Третя рота".

Євген Плужник (1898-1938) - видатний поет і прозаїк, автор збірок "Дні" (1926) і "Рання осінь" (1927), роману "Недуга".20-ті роки - це час гострих дискусій про шляхи і принципи побудови соціалістичної України та її культури, час, коли, здавалося, реалізуються найпрекрасніші сподівання народу, і час особистих трагедій найбільш талановитих представників творчої інтелігенції, яка під тиском сталінського диктату, розчарувалася в ідеалах соціалізму і шукала можливості виходу України на шляхи демократичного розвитку.

56. Український театр. Лесь Курбас

На розвитку театрального мистецтва 20-30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням". Новим етапом у розвитку українського театру став 1918 р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров і В. Кривецький,. Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з по бутової, історичної й класичної тематики. У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання - модерний український театр "Березіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру. Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення. Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст. У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематографу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля". . Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут -- митці різних шкіл. Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богомазов - художник-кубофутурист, автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мистецтва. К. Малевич - один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах.

57. О. Довженко та український кінематограф

На цей час припадає розвиток українського кінематографу, світової слави якому надав український письменник, кінорежисер, художник, кінодраматург Олександр Довженко (1894-1956). З 1923 р. працює в Харкові, де досить активно інтегрувався в тогочасні мистецькі кола. Вже в 1925 р. долучився до створення «ВАПЛІТЕ». Але найбільше його цікавило кіно. У 1927 р. О. Довженко знімає фільм «Сумка дипкур'єра», в якому єдиний раз знявся в ролі кочегара і який став першим його кінофільмом. Перший серйозний успіх до О. Довженка прийшов з виходом у квітні 1928 р. на екранах Києва фільму «Звенигора». Цей фільм став сенсацією, але водночас це був початок особистої трагедії О. Довженка - за цю стрічку та згодом за фільм «Земля» (1930) його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.

Помітною фігурою в українському кінематографі був самобутній скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист І. Кавалерідзе (1887-1978), який від 1928 р. до 1941 р. працював сценаристом та художником в Одеській та Київській кіностудіях. Як кінорежисер поставив фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933) , «Прометей» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937).

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм - документальна стрічка Д. Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт».

Загалом у 1929-1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів.

58. М. Хвильовий в українській культурі 20-х років

Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Григорович Фітільов) (* 1 (13) грудня 1893, Тростянець -- † 13 травня 1933, Харків) -- український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії. Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія». Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»). Своїми публіцистичними та критичними працями (серія «Камо грядеши?» 1925; «Думки проти течії» 1926; «Апологети писаризму» 1926) зініціював літературну дискусію 1925-28. Під час неї висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», в якому провідну роль відводив новій українській культурі. Його літературне гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з М. Зеровим та широкі кола національно свідомої української інтелігенції. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26.4.1926 Й.Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва (виступи та статті Л. Кагановича, А. Хвилі, В. Чубаря, Г. Петровського). Разом з О. Шумським і М. Волобуєвим був трактований як провідний ідеолог однієї з трьох течій нац. ухильництва всередині комуністичної партії («хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини»). Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску, Хвильовий 1926 визнав свої «помилки», а в січні 1927 погодився на своє виключення з організації.

Із роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський»Частина «гартівців» на чолі з українським прозаїком, поетом, публіцистом, М. Хвильовим (М. Фітільов, 1893-1933) утворила літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1925-1928), інша частина - ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927).

ВАПЛІТЕ відстоювала ідею творення нової української літератури за допомогою кращих зразків західноєвропейської культури, члени намагались протистояти адміністративно-командному втручанню

В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 р.

59. «Літературна дискусія» 1925-1928 рр. та її наслідки для розвитку української культури

Літературна дискусія в Україні 1925-1928 рр., започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників. Твори та ідеї Хвильового нарекли націоналістичними та злочинними.

Полемічні вислови та думки М. Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури отримали назву "ідеології хвильовізму", що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. М. Хвильовий покінчив з собою (1933 р.), а згодом письменники були поставлені під суворий партійний контроль, ВАПЛІТЕ - літературна організація, якою керував М. Хвильовий - розпущена.

Літературно-мистецькі угруповання існували в Україні до 1932 року, коли у квітні вийшла постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій". У постанові було сказано, що рамки існуючих літературно-художніх організацій стали вже вузькими і гальмували розвиток художньої творчості. А тому було ухвалено всіх письменників, що підтримують платформу радянської влади і прагнуть брати участь у соціалістичному будівництві, в єдину спілку радянських письменників з комуністичною фракцією при ній.

У 1934 р. відбувся 1-й Всесоюзний з'їзд письменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтоді розпочалося постійне адміністративне втручання у творчий процес, репресії та переслідування діячів культури.



60. Досягнення і втрати української культури 30-х років ХХ ст.

Українська радянська культура 1930-х рр. найхарактернішою рисою,притаманною культурі України в 30-ті, була її всеосяжна ідеологізація.

Значна частина населення не вміла читати й писати. У 1930 р. В Україні на курсах,у гуртках і школах лікнепу навчалось 1,6млн. Дорослих. У 1932р. Їх чисельність зросла до 2,2млн. Чол.

За роки другої п'ятирічки лікнеп закінчили 1,5 млн. Чол.,а школи малописьменних - 1,7млн.чол.

Напередодні Другої світової війни масова неписьменність на території УРСР була,в основному, подолана.

Перепис населення,проведений в січні 1939р.,засвідчив,що лише 15% дорослих є неписьменними. Однак переоцінювати ці досягнення не варто. Критерії грамотності в ті часи були надто занижені.

В багатьох районах до письменних відносили всіх,хто лише навчився розписуватися та рахувати.

Прагнучи мати кваліфікованих людей,держава хотіла охопити всіх дітей шкільного віку навчанням.

При цьому хотіли виховати мільйони школярів у дусі відданості більшовицькій партії,комуністичним ідеалам.

В Україна,як і в інших союзних державах розпочалась масова кампанія під назвою “всенародний похід за загальне навчання (всеобуч)”. 25липня 1930р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про загальне обов'язкове навчання”.

Цією постановою було започатковане обов'язкове чотирикласне навчання Працювало майже 22 тис. шкіл.

Налічували 4,5 млн. учнів. Навчались у дві зміни. Був дефіцит учителів із вищою освітою. Багато кваліфікованих педагогів стали жертвами сталінських репресій. Були й інші негативні тенденції. Припинення українізації спричинило зменшення українських шкіл; стало обов'язковим вивчення російської мови, змінювалась українська абетка і граматика в напрямі наближення їх до російської. Ці зміни відбувались за наказами вищого партійного керівництва. У 1933 р. Була відновлена діяльність університетів: Харківського, Одеського, Київського, Дніпропетровського. Але поряд з успіхами була остаточно порушена інтелектуальна й моральна спадкоємність старої і нової інтелігенції. Ті, хто прагнув зберегти свої політичні переконання і моральні принципи,часто ставали жертвами репресій, втрачали свободу і навіть життя.

61. Українська культура у час воєнних випробувань

Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів української культури стали періодом творчого піднесення. Антинародна культурна політика в цей час, щоправда, поступилася частково суворій логіці боротьби з ворогом. На багатьох творах лежав відбиток певної соцреалістичної заданості, а не вільного самовиявлення таланту. Партійно-державні "концепції" зводили До остаточного одержавлення культури, піддавали її суворому контролю та некомпетентному керівництву. Після відомих постанов 1946-1948 рр. з активного творчого процесу вилучалося багато талановитих представників творчої інтелігенції, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності, зосереджували увагу на хронікальності події («Подвиг сержанта Якова Приходька» Ф. Самусєва, «Корсунь-Шевченківський» М. Базилева, «Ми знову на Шипці» В. Любчика та ін.)

Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Довженка. В роки війни значно розширилися межі батального жанру: художники в своїх картинах зображували не тільки сцени бою, а й епізоди фронтового життя (О. Любимський, «Наказ №2271944»).

Дороги війни покликали до творчості талант А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія «Україно моя», написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського,. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час чільне місце серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою виразністю й переконливістю відзначалися твори В. Касіяна «На бій, слов'яни» та оригінальна за задумом серія «Гнів Т. Шевченка - зброя перемоги.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому велика заслуга О. Довженка, що у 1943 р. створив документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні».

62. «Відлига» в українській культурі 60-х років ХХ ст.

Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги». Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії З 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, щоправда непослідовно, спробу провести українізацію університетів.

«Відлига», десталінізація суспільства створили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В. Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного слова - П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський.

...