Антропоцентризм народної казки українських Карпат: оповідна традиція українців та угорців

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел, що налічує 536 позицій. Загальний обсяг дослідження 480 сторінок, з них 435 сторінок основного тексту.

Перший розділ роботи - «Історіографічна та джерельна база дослідження» складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. - «Аналіз наукових праць з проблематики», розглянуто основні праці про антропоцентризм з різних теренів знань. Поняття антропоцентризму, як основної світоглядної системи людства, його форми і специфіку в різні періоди проаналізовано на основі його визначення в сучасних філософських та ін. енциклопедичних виданнях, колективних працях світоглядно-антропологічної школи В. Шинкарука та його учнів з Інституту філософії НАНУ, це зокрема збірки за редакцією В. Табачковського, Н. Хамітова й ін. З метою зіставлення людиноцентричності народної казки з іншими антропологічними версіями здійснено короткий огляд світової антропологічної гуманітарної думки, зокрема європейської. Задля цього ми скористалися працями П. Гуревича, М. Зубрицької, Б. Головка і т. д., а також думками багатьох мислителів минулого й сучасності, зокрема філософів і психологів, таких як античні філософи, Ф. Ніцше, А. Камю, З. Фрейд, К. Юнг, М. Шелер, Ошо, та ін., антропологи E. Тайлор, Дж. Фрезер. З українських філософів і вчених, що цікавилися проблемами людського єства, слід назвати представників «філософії серця» чи кордоцентризму Г. Сковороду, П. Куліша, історіософські праці з даної проблематики написали М. Костомаров, І. Франко, М. Драгоманов. Антропологічні думки пізнішого часу належать О. Кульчицькому, М. Холодному, В. Кизимі.

Щодо народної казки, то її дослідженню присвячено багато вітчизняних і зарубіжних праць, як суто фольклорних, так і написаних на межі різних наук, вона цікавить літературознавців, мовознавців, культурологів, психологів та ін., що є особливо прикметним для нашого часу. Зокрема опис персонажів знаходимо в усіх значних за обсягом монографіях, присвячених казці, а також в окремих дослідженнях, зокрема це показ дійових осіб, їх ролі в сюжетах і мотивах тощо. Це праці В. Проппа, О. Веселовського, В. Анікіна, М. Новикова, Є. Мелетинського, І. Крука, Б. Кербеліте, Л. Дунаєвської, В.Юзвенко, В.Шабліовського, М. Демедюк,

Я. Гонті, Ш. Брауна, А. Ковач, В. Фойкта, І. Болдіжар. Героям побутової казки значну увагу приділяють І. Хланта, О. Бріцина, Ю. Юдін. Казкові імена та назви, зокрема промовисті, в світлі сучасної лінгвофольклористики й етнолінгвістики розглядають М. Редьква, О. Порпуліт, М. Морозова. У наш час накопичено значну літературу про умови виконання наративних творів і про самих оповідачів / казкарів. Це зокрема праці А. Лорда, М. Азадовського, П. Куліша, В. Гнатюка, П. Лінтура, К. Чистова, угорських фольклористів Дь. Ортутаї, А. Ковач, Й. Фараго, Л. Шандора, Ю. Раффаї, Н. Рошияну та ін.

Поняття картини світу розглядають Д. Лихачев, А. Гуревич, Ю. Лотман, М. Маковський, та ін. Її складові - концепти та бінарні опозиції - цікавлять К. Леві-Строса, Н. Арутюнову, А. Вежбицьку, Ю. Степанова, Є. Мелетинського, С. Воркачева, О. Залевську, Л. Савицьку, Є. Алещенко, В. Іванова, В. Топорова. В описі конкретних концептів ми також спиралися на відповідні розробки вчених минулого та сучасності. Так, чимало з них присвячено концепту «доля» в усній словесності (О. Веселовский, О. Потебня, П. Іванов). Багато уваги приділено розгляду хронотопу у фольклорі, це роботи Н. Лисюк, Н. Герасимової, В. Бахтіна, С. Неклюдова, С.Адоньєвої, І. Бано, Ф. Вамоша. Ґендерні аспекти фольклорних творів розглядали З. Фрейд, його учні та послідовники - Е. Фромм, М. Л. Фон Франц та ін., архетипні - К. Юнг, А. Дандес, Ш. Браун, В. Буряк, О. Тиховська. Щодо міфологічних витоків фольклору, то тут можна назвати праці Е. Тайлора, О. Афанасьєва, І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, О.Фрейденберг, І. Разумової, Я. Гонті, Я. Беже Надя, Ш. Шоймошши. Значного резонансу набула праця В. Проппа «Исторические корни волшебной сказки». З українських фольклористів велику вагу міфологічним витокам української чарівної казки надавали В. Петров, Л. Дунаєвська, В. Давидюк, С. Карпенко, Т. Андрєєва та ін. У підрозділі про людські бажання багато корисного ми віднайшли у влучних зауваженнях М. Горького, О. Дея. Про специфіку порубіжних територій багато писали С. Грица, Л. Коша, А. Паладі-Ковач. Щодо порівняльних студій, то ними займалося багато дослідників минулого, таких як І. Франко, О. Веселовський, у наш час різні рівні запозичень виокремлюють З. Уйварі, Л. Вахніна, І. Сенько, Л. Мушкетик, А. Дьомьотер та ін. Про образ короля Матяша в українському фольклорі свідчили З. Кузеля, П. Лінтур, І. Керча, І. Кріза. Окремі сюжети та мотиви ми подавали за певними типами у покажчиках казкових сюжетів. Так, східнослов'янські казки - за СУС (1979), угорські - згідно з MNK (1978 - 2001), а також за найновішим міжнародним покажчиком ATU (2004). З узагальнюючих видань слід також назвати енциклопедичний словник угорського фольклору й етнографії, де чимало гасел належать народній казці - MNL (1977 - 1982).

У підрозділі 1.2. - «Казкова проза регіону: огляд джерел» подано огляд збирання та дослідження казкового фольклору регіону, охарактеризовано основні збірки творів. Казковий епос Карпат почав привертати увагу дослідників ще в середині ХІХ ст. Казки поряд з іншими фольклорними жанрами включали до збірок і періодичної преси. Окремим виданням вийшла лише невелика збірка «Казки/ Зібрав Ігнатій з Никлович» (1861). На Закарпатті з 70-х років ХІХ ст. по 1910 рік збирав і записував пісні та казки Мігай Фінцицький (їх під назвою «Таємниця скляної гори» було опубліковано в Ужгороді лише в 1974 р.). У 1895-1896 роках три поїздки на Закарпаття для збирання усної народної творчості здійснив В.Гнатюк, після чого видав у шести томах «Етнографічні матеріали із Угорської Русі», які М. Мушинка назвав «найбільшою тогочасною регіональною збіркою у Слов'янщині». Казки увійшли і до інших збірок дослідника. Після Гнатюка на Закарпатті й Пряшівщині побував Іван Верхратський. Як приклад народної мови краю, він опублікував 53 сюжети, записані на Закарпатті (1902, 1912). Рукописні записи казок закарпатських учителів Георгія Боднара, Івана Мигалки, Стефана Марини та Ілька Калиняка, які були зроблені у 1892 р. і зберігалися в архіві Російського географічного товариства у Петербурзі, видав О. Дей у видавництві «Карпати» у 1981 р. під назвою «Дерев'яне чудо», додавши ґрунтовну післямову.

У другій половині ХІХ ст. велику збирацьку роботу на галицькому Покутті здійснив відомий польський дослідник О. Кольберг, наслідком чого стала чотиритомна фольклорно-етнографічна праця «Pokucie» (1882-1889). Четвертий том (1889) складають українські народні казки, усього 77, а також загадки. На Прикарпатті (сучасна Львівська область) записано тексти до з бірок казок О. Роздольського, Ю. Яворського, один з томів об'ємного зібрання Володимира Шухевича про Гуцульщину присвячений казкам (1908). Визначну роль у збиранні та публікації фольклору відіграла Етнографічна комісія наукового товариства ім. Т. Шевченка, створена у Львові у 1895 р., багато казок побачило світ на сторінках друкованого органу Комісії - «Етнографічного збірника». У 20-х роках ХХ ст. видано дитячі книжечки казок О. Маркуша, казки увійшли також до книги І. Панькевича «Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей» (1938).

У 1945 - 1948 рр. Академія наук СРСР та УРСР, Московський, Львівський, Київський, Ужгородський університети провели ряд комплексних експедиції по збиранню усної народної творчості Закарпаття, до них долучився й відомий закарпатський фольклорист Петро Лінтур. Після В. Гнатюка він чи не найбільше зробив у справі збирання та вивчення казок краю. Дослідник виявив на Закарпатті понад 80 казкарів, записав від них понад 1300 сюжетів казок. Лінтур уважно вивчав життя казкарів, їх біографії, репертуар. Він уклав збірники казок «Закарпатські казки Андрія Калина» (1955), «Майстер Іванко» (1960), «Казки зелених гір» (1965), «Три золоті слова» (1968), «Дідо-всевідо» (1969) та ін., зібраний ним матеріал увійшов до антології казкарів Закарпаття «Зачаровані казкою» (Ужгород, 1984), укладеної вже після смерті вченого.

У повоєнні десятиліття вийшло чимало різнопланових збірок, які тією чи іншою мірою підлягали редакторським правкам. М. Івасюк вперше видав окремою книгою «Казки Буковини» (1973), він же написав і передмову, в якій характеризує місцевих казкарів. Згодом була видана збірка «Чарівна квітка» (1986) в упорядкуванні і в записах М. Зінчука, який понад тридцять п'ять років присвятив збиранню казок України. На сьогодні опубліковано 27 книг з багатотомної серії «Українські народні казки», в їх числі кількатомні «Казки Гуцульщини», «Казки Закарпаття», «Казки Буковини» та ін., де твори подаються за місцевостями. На Івано-Франківщині казки збирав письменник С. Пушик, його записи (та деяких інших збирачів) увійшли до збірників «Чарівне горнятко» (1971), «Казки Підгір'я» (1976) та «Золота вежа» (1983).

У справі видання народних скарбів багато зробив завідувач кафедри російської літератури Ужгородського національного університету, відомий літературознавець, фольклорист, популяризатор доробку П. Лінтура - І. Сенько. Крім згаданої антології, він публікував казки у своїх збірках «Біля райських воріт: Збірник атеїстичного фольклору українського населення Карпат» (1980), «Ходили опришки» (2000), «І завтра сонце зійде. Казки і притчі» (2000), «Чарівна торба: Українські народні казки, притчі, легенди, перекази, пісні та прислів'я, записані від М. Шопляка-Козака» (1988) та ін. Велику кількість збірників західноукраїнських, переважно закарпатських казок в останні десятиріччя підготував Іван Хланта, зокрема «Добра наука: Українські народні казки, записані від Д. І. Юрика» (1995), «Казкар: Народні казки Українських Карпат» (1995), «Правда і кривда» (1982), «Казки про бідних і багатих» (1994), «Мамине серце: Українські народні героїко-фантастичні казки» (1993) і т. д. Йому належить публікація казок з експедицій В. Гнатюка «Казки Закарпаття» (2001) з ґрунтовною передмовою.

Щодо збірників угорських казок краю, то можна назвати «Казки Верхньої Тиси» (Felsхtiszai nйpmesйk, 1956), що містять репертуар двох оповідачів - Яноша Форіша та Анни Палюк, у 1915-1926 роках зафіксований у колишній області Угоча (зараз Виноградівський район) Марією Форіш Кочішне Сірмаї. 1973 року вийшла збірка «Три золоті стріли» (Hбrom arany nyнlvesszх, 1973), матеріал до якої був зібраний співробітниками Ужгородського університету, а літературну обробку здійснив А. Тордон. Зібрані у п'ятдесяті роки Л. Шандором у восьми угорських селах казки побачили світ у 1988 році під назвою «Ружа Паллаг: Закарпатські угорські казки» (Pallag Rуzsa: Kбrpбt-ukrajnai magyar nйpmesйk). Найбільшим і найвагомішим зібранням угорських казок Закарпаття стала збірка «Казки й перекази з Унга» (Ungi nйpmesйk 1989), що вийшла в багатотомній угорській серії «Новий угорський збірник уснопоетичної творчості», яку уклав учитель Лайош Геці. Казки автор збирав у своєму рідному краї, історією та культурою якого цікавився здавна, тож його розлога передмова містить різноплановий матеріал. Казки подані за казкарями. Казки і перекази одного села, а саме Нового села Берегівського району зібрала й опублікувала у збірнику «Великий вогнегасний птах» (Tыzoltу nagymadбr, 1993) М. Пунько. До книги увійшли тексти, записані від 39-ти жителів села. Угорські казки перекладали українською мовою. Це видання «Угорські народні казки» (1956), збірник угорських казок, що вийшов у серії «Казки народів світу» у видавництві «Веселка» (1985), збірник закарпатських казок «Дарунок короля Матяша» (1997). 2003 року у видавництві «Етнос» побачив світ двомовний збірник «Ritkaszйp magyar nйpmesйk - Угорські народні казки рідкісної краси» (зібр. В. Домокош, вст. ст., пер. з угор. Л. Мушкетик).

Другий розділ - «Погляди на людину в світовій гуманітарній думці та народна казкова традиція» присвячено розгляду різних антропологічних уявлень, їх ґенезі впродовж історії людства. У підрозділі 2.1. - «Форми антропоцентризму в історії людства» наголошено на людиномірності поглядів людини на світ, подано визначення понять «антропоцентричність» живих істот, а також антропоцентризм як «уявлення про людину як центр Всесвіту й кінцеву мету світобудови», що передбачає такі відношення, як: людина - Всесвіт, людина - інша людина, людина - мікросередовище, людина - суспільство, людина - її знання про світ, людина - її внутрішній світ, людина - її творчість, людина - створені нею картини світу, людина - мова та ін. Перераховано основні форми антропоцентризму: побутова, авторитарна, персоналізована, деперсоналізована, патерналістська тощо. Далі подано короткий огляд основних антропологічних поглядів. Передусім зазначено, що світоглядна система Сходу (буддизм, конфуціанство, даосизм, індуїзм, національні міфології) кардинально відрізняється від поглядів Заходу, що поєднав у собі античну та християнську культури. Своє бачення людини виробила міфологія (деперсоналізуюча форма антропоцентризму), релігія (христоцентризм та ін.), містичні вчення. Свій погляд на людину мали різні течії європейської філософської думки. Так, в античній культурі, якій належить відомий вислів Протагора «Людина як міра усіх речей, існуючих, які існують, і неіснуючих, які не існують», було сформульоване поняття людини розумної («homo sapiens»). Аристотель уперше вводить термін «антропологія» (аnthropologos), тлумачачи його в контексті чеснот, вад та інших людських рис. Було також впроваджено поняття людини діяльної («homo faber»), де закладено ризик заперечення специфіки людського розуму, а відтак різниці між людиною і твариною (Бекон, Конт, Дарвін). Німецькі філософи А. Шопенгауер і Ф. Ніцше описали людину як істоту прагнучу, підсвідомі порухи людської психіки розкрив З. Фрейд та його послідовники. Особливо плідною стала теорія архетипів К. Юнга, яку розвивали далі представники культурної антропології Дж.Фрезер, Е.Тайлор, К. Леві-Строс та ін. Особливе бачення людського єства сформулював екзистенціоналізм (М. Гайдеґґер, А. Камю, П. Сартр та ін.). Спробу поєднати філософські та природничі знання було зроблено у філософській антропології, що виникла у 20-ті роки минулого століття (М. Шелер, О. Бальнов та ін.). Своє головне завдання Шелер бачив у створенні цілісного вчення про людину, яке б змогло об'єднати найрізноманітніші антропологічні концепції, що існують у європейській культурі. У наш час філософська антропологія стає не лише напрямком філософського знання, а й конкретним методом мислення, що суттєво не підпадає ані під формальну, ані під діалектичну логіку. Цей напрямок продовжує розвиватися, так само як і різні модифікації неонатуралізму, сучасних екологічних течій та ін. Лише за умови зміщення дослідницьких акцентів із сутнісних реалій на реалії існування відкриваються можливості формування «нового гуманізму», поєднання науковості та моральності, формування відповідальності за все, що відбувається у світі. казка народний антропологічний мотив

Щодо української антропологічної думки, то їй від початку був властивий потяг до екзистенціально-антропологічної редукції кола філософських проблем. У ХІХ ст. народжуються історіософські концепції М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського та ін. Свою увагу ці вчені зосередили на народі як рушійній силі суспільного поступу, до широкого кола своїх зацікавлень вони включали збирання та вивчення фольклору й етнографії. Спроба розкрити етнічні особливості українського народу веде до появи феномена «філософії серця», її представниками були Г. Сковорода, П. Юркевич, П. Куліш, М. Гоголь, які вважали серце осердям духовності, душі та мудрості, основою щастя людини (кордоцентризм). Абстрактно, вульгаризовано розглядали людину в СРСР, тут превалював суто соціологічний підхід до цих питань, запозичений у К. Маркса, існував міф про «нову», ідеальну людину, позбавлену природних пристрастей і вад. Як і в класичному антропоцентризмі, людина ставилася над природою, підходи до якої були суто утилітарними. Окрім того, визначають ще такі три етапи розвитку антропологічних уявлень. Це, зокрема, міркування 20-х років, періоду «розстріляного відродження» (М. Хвильовий, В. Юринець та ін.). Другий етап - антропологічні думки українських філософів-шістдесятників та пошуки вчених діаспори того ж періоду (напр., О. Кульчицького). Наступний етап - кінець 80-х - початок 90-х, який у вітчизняній філософії характеризується відмовою від ідеологічних стереотипів і виходом на нові рівні даної тематики й проблематики. Це світоглядно-антропологічна школа В. Шинкарука та праці його учнів, роздуми про людину та її виміри у колективних та індивідуальних працях ( М. Попович,А. Єрмоленко, В. Кизима).

У різночасових світових антропологічних версіях - від міфологічної до сучасних екологічних течій, упізнається багато подібного до народних поглядів. Так, світоглядній системі казки притаманні певні міфологічні смисли, екологічність Сходу, християнський гуманізм, її погляди перегукуються з окремими постулатами європейських філософів та антропологів.

Питання антропоцентричності тексту постають сьогодні і в лінгвістичних дисциплінах, із застосуванням психологічних, культурологічних та ін. методик, розробляється поняття мегатексту чи дискурсу. Одним із головних принципів сучасного наукового вивчення став експансіонізм, що орієнтує лінгвістичні дослідження на використання даних інших наук. Виникають такі напрямки, як лінгвосоціологія, лінгвопсихологія, лінгвокультурологія, лінгвоетнологія (етнолінгвістика), лінгвофольклористика, де практикується розгляд взаємозв'язку мови, духовної культури народу, народного менталітету й народної творчості. Отже, текст вивчається не як іманентна сутність, а як елемент цілісної системи «дійсність - свідомість - модель світу - мова - автор - текст - читач - проекція». Він розглядається як особливий вид мовленнєвого спілкування, який має подібно до іншого комунікативного акту двобічний характер, що виявляється насамперед у тому, що кожний з учасників спілкування виконує власну «мовну партію» (праці В. Гумбольдта, О. Потебні, М. Бахтіна, О. Селіванової). Щодо художнього тексту, то його абсолютна антропоцентричність обумовлена домінуючим зображенням людини, її зв'язків зі світом, її орієнтації в ньому. Інтерес до людини в сучасній фольклористиці виявляється насамперед у нових підходах до фольклорної комунікації, вивченні функціонування художнього тексту у часі й просторі, культурологічних підходах, проблемах інтертекстуальності, зверненні до психології творчості, психоаналізу та теорії архетипів, міждисциплінарному підході під час розгляду уснопоетичних явищ, стрімкому розвитку лінгвофольклористики, етнолінгвістики тощо. Превалює «макросоціологічний підхід» - вивчення відносин між соціальною групою та її усною літературою. Центром уваги стає виконавець, його біографія, погляди тощо.

У підрозділі 2.2. - «Гуманізм народної казки» йдеться про те, що гуманістична форма антропоцентризму, що подає приклади ідеальних моделей людської екзистенції, властива народній казці, яка містить уявлення про людину в різні періоди її існування, починаючи з давніх-давен. Ця форма є художньою, а наративна основа казки пройшла випробування часом і в різних варіантах функціонує на різних теренах духовної культури. «Ніякі літературні твори не мали нікогди такого розповсюдження, як казка, а ні такого довгого життя» - писав В. Гнатюк. Безсумнівною є давня міфологічна основа казки. Ритуали й вірування злилися в ній з нашаруваннями подальших епох. Ми знаходимо тут відлуння язичницьких уявлень - тотемізму, анімізму, фетишизму, магізму, давнього обряду ініціації. Уявлення древнього світу є будівельними цеглинками наративів, у формі казкових елементів і мотивів вони продовжують жити в народних оповідях.

Ця сталість казки, як і уснопоетичної творчості в цілому, пояснюється превалюванням у фольклорній свідомості типового і традиційного над індивідуальним, за словами О. Веселовського, в ній «немає суб'єктивного уявлення про світ». Отже, казці властива універсальність, у ній відобразилися загальнолюдські цінності й ідеали, вивірені, відшліфовані багатьма поколіннями думки і прагнення. Ідеали ці, незважаючи на всі історичні перипетії, як колись, так і сьогодні, як у високорозвинених, так і у відсталих народів, лишаються, по суті, одні й ті ж самі - істина, добро, краса. Величезний практичний досвід, закони виживання у соціумі, ставлення до природи та оточуючих, високі моральні взірці, різнобічні погляди на людину знайшли своє відображення у казці. Адже вона є колективним всетвором, живе й розвивається тільки в межах певної спільноти, усно передається з покоління в покоління. Окрім того вона завжди була своєрідним моральним кодексом, спонукальним і стримуючим началом. Причому ці принципи було вироблено не умоглядними здогадами, а на основі багатовікового практичного досвіду, спільного для всього етносу. Саме тому казка є повчальним, дидактичним жанром, однак ця казкова повчальність опосередкована та ненав'язливо виражається через наочні приклади, а саме вчинки персонажів, які є носіями типових позитивних чи негативних людських рис. Впливаючи на емоції та почуття слухача, ставлячи його на місце головного героя, на прикладах, що повторюються у різних варіаціях, вона навчає його основ співіснування, високих моральних принципів. Народною мудрістю пройняті короткі паремії, що підсумовують оповіді. Через це казка так близька дитячій аудиторії та є своєрідним дидактичним матеріалом, що готує дитину до свідомого входження в світ і вчить орієнтуватися у світі. Цьому сприяє ігрова природа казки, оскільки послідовність активних дій нагадує певну ситуацію, яку можна розглядати, як своєрідну життєву модель. Недарма Т. Цивьян вважає казку основою для побудови універсальної моделі світу.

На стадії перетворення казки в поетичний жанр давня основа була творчо перероблена й стала фантастичною вигадкою, що є однією з її найхарактерніших жанрових ознак. Ця «свідома настанова на вигадку» (В. Бахтіна), що є різною для всіх видів казок, була в полі зору багатьох фольклористів і називалася також «незвичайним, дивовижним у казці» (С. Лазутін), «казковим світом, казковою фантастикою» (О. Дей), «логікою фантастики» (Дь. Ортутаї). Настанова на вигадку виконує в казці естетичну функцію, домінантність якої визначає стійку поетичну структуру тексту, особливості його побутування та виконання. Окрім того ця фантастика стала особливою формою втілення повчальної думки чи ідеї, яка містить певний висновок, узагальнює життєвий досвід. Цим, а також своїм гуманізмом казка близька до християнських поглядів, які народна уява свого часу засвоїла, переплавила, ввела до усної оповіді. Та на відміну від релігійних приписів у казці покарання за неправильний вчинок, поведінку настає одразу ж, як і не змушує чекати винагорода за довготерпіння і стійкість. Це і є ірреальна справедливість. Отже, казковий світ є ідейною корекцією справжнього, він показує, яким має бути світовий порядок, як матеріальний, так і моральний. Особливо яскраво це виявилося у прагненні до соціальної справедливості, зокрема в побутових казках, де «реальність підсвічується фантастикою» (Ю. Юдін), тобто фантастика казки виявляється через гротеск і пародію, абсурдність реального. Оптимізм казки особливо виразно виявляється в її щасливому закінченні, казковому хепі-енді, що є її жанрово творчим принципом. Герой знаходить щастя, сили добра перемагають сили зла, а слухач, який переживав усі ці пригоди, знаходить заспокоєння. Стиль її дослідники характеризують як абстрактний, а спосіб зображення як сублімований (З. Уйварі, В. Анікін).

Третій розділ - «Основні антропоцентри народної казки Українських Карпат» присвячено основним складовим фольклорної комунікативної ланки. Епіцентрами казки як художнього твору виступають казкар (оповідач), персонажі та слухачі/читачі. Саме виконавець становить невід'ємний компонент системи персонажів казки як виконавського за своєю природою жанру, що й виправдовує назву розділу як характеристику антропоцентрів, а не самих лише персонажів.

Підрозділ 3.1. - «Персонажі народної казки» складається з п'яти параграфів. Серед антропоцентрів «адресант - персонаж - адресат» персонаж посідає особливе місце. Через характеристику дійових осіб, їх художні портрети автор прагне виразити ідею твору. Однак це вираження відбувається по-різному в літературному та фольклорному творах, в останньому образ підпорядковується ідеї твору, тобто ідея визначає образ. Саме тому персонажі казки чітко поділяються на позитивні та негативні й репрезентують розмаїті людські особистості, становлячи певну систему. В народній творчості існують всі прославлені образи й типи, шерег фольклорних імен поряд з літературними увійшов до скарбниці культури народу, вони стали називними : Іван-царевич, Іван-дурник, Котигорошко, Єлена Прекрасна, Спляча Красуня та ін. В угорців - Лудаш Маті, Толді, Чарівно Прекрасна Ілона.

Особливості казкової структури, її усталеність уможливлюють виокремити основні типи персонажів за різними показниками. Так, за функціями це робить В. Пропп, який називає в народній казці 31 функцію (вчинки дійових осіб) та згідно з ними 7 персонажів: героя, фальшивого героя, царівну, шкідника, дарувальника, помічника, відправника. Дещо модифікуючи методику Проппа, структурно-семантичний аналіз казки здійснила Б. Кербеліте. Вона виокремила героя та антипода, а також близького до героя, близького до антипода та нейтрального персонажа. Є. Новик називає чотири групи семантичних ознак персонажів й характеризує їх за: 1) індивідуальним статусом; 2) сімейним статусом; 3) становим статусом та 4) локалізацією. М. Новиков говорить про справжніх, а також «іронічних щасливців», тобто прихованих героїв. До помічників він зараховує насамперед дружину (наречену) героя, а також різних людей, тварин та надприродні істоти. До групи антагоністів героя належать злі чарівники, відьми, змії, Кощій і т. д., це можуть бути й люди - цар, пан, зла мачуха та інші дійові особи, що включаються в колізії сімейного чи соціального плану. На три групи розділила персонажів чарівної казки українська фольклористка Л. Дунаєвська, це злотворці, добротворці та знедолені. Походження образів знедолених - молодшого брата, падчерки та ін., зокрема їх соціальне підґрунтя, простежив Є. Мелетинський. Значне місце героям української соціально-побутової казки надає у своїй монографії О. Бріцина, яка розглядає їх як дурня та хитруна, В. Юдін вважає, що вони можуть зливатися в один неподільний тип хитрого дурня чи придуркуватого блазня - дурньо-блазня.

У параграфі 3.1.1. - «Герой: номенклатура та атрибути» розкрито образ героя казки, який групує навколо себе усіх казкових персонажів і з яким пов'язане її основне дійство. Отже, персоналістське спрямування казки виявляється через героєцентричність, що є однією з основних особливостей жанру. Герой народної казки значно відрізняється від літературного персонажа насамперед тим, що казкар через цей образ має донести до слухачів вироблені віками правила виживання в суспільстві, усталені моральні норми, яким треба слідувати. Саме тому він стає втіленням кращих людських якостей, є прекрасним як зовнішньо, так і внутрішньо, тобто ідеальним, досконалим, його вчинки й дії є показовими, еталонними. У зв'язку зі специфікою фольклорного узагальнення він має риси «групової індивідуалізації», є типом і зберігає стійкі, характерні для нього ознаки, хоч під яким іменем він діяв у казці. Тим паче, що він існує в кількох вимірах: в окремому творі, у сумі його варіантів, у циклі творів про цей персонаж. Образи героїв казок є схематичними, чіткими й викінченими, їхні характери не розвиваються у творі, вони є готовими, заданими, тобто незмінними. Саме ця статичність характеру персонажа за динаміки ситуацій, у які він потрапляє, надає його образу особливої переконливості, впливовості, впізнаваності і в випадках різкої зміни обставин найкраще виявляє гостроту й чіткість життєвого конфлікту.

Отже, казкових героїв загалом можна поділити на два типи: це герої, серед яких є могутні богатирі, а також, так би мовити, приховані герої, внутрішня суть яких розкривається по ходу дії казки (іронічні щасливці). Зазвичай герой не має імені, а діє в казці як узагальнений тип, що має певний соціальний, віковий, статевий чи інший статус. Це може бути просто хлопець, чоловік, царевич, солдат, бідняк, пастух і т. п. У казках Українських Карпат з'являються також герої з характерним етнічним статусом, це русин, лемко, жителі гір - гуцул і верховинець. Саме ця звичайність і простота героя дає можливість слухачеві ніби ставати на його місце, переживаючи разом з ним цікаві пригоди та події. Дещо рідше, ніж у казках Східної України, у казках Карпат побутує ім'я Іван (Іванко, Івонець, Іван Русин). Казкові імена герої чарівних казок дістають залежно від: а) обставин народження; б) особистісних якостей; в) суспільного становища, життєвих умов. До прикладу, від тварин - відлуння давнього тотемізму - походять Рачок, Медвеже вушко, Іван Сученко, з рослинами пов'язані імена Іван Яворовий, Березовабій, Янош-квітка (угор.), місцем знаходження - Найда, кількістю дітей - Дев'ятий (угор.). Щодо особистих якостей, зовнішніх чи внутрішніх, то відповідно ставними, могутніми є герої-богатирі, які отримують імена Іван Грубий, Гриць Залізняк, Іван-богатир, Бориня-змієборець тощо. За красиву, сліпучу зовнішність відповідно названо Блискучого Яноша з однойменної угорської казки, крихітного синка батьки кличуть Янко-горошина, Янко-Біб, Янко - Вівсяне Зерня (угор.), Мізинчик. За розум чи його брак герої отримують прізвиська Іван-дурень, Мудрий Шевчик, за шкодливість - Шибеник, Грицько Перчик, за брехливість - Петер-дурисвіт (угор.). Здебільшого герой відповідає своєму імені, його здібності розкриваються в сюжеті чи мотиві казки, тобто він слідує семантиці свого імені впродовж усього твору. Самі за себе говорять популярні антропоніми Іван-Царевич, Василь-царевич, Іван-Королевич, які вказують на станову належність героя, тобто він походить з царської родини, є сином царя чи короля. Інший соціальний статус має бідняк, тому він так і зветься - Лесь Бідарюк, Іван-сирохман. Деякі герої отримують прізвиська за назвою своєї професії, приміром, Силач-Кожум'яка, що має мати сильні руки, чи Кушнірик. Відомий герой угорського фольклору Гусячий Маті «взагалі не працював, а лише пантрував материних гусей».

Типовість образу головного героя не передбачає широкого опису його зовнішності, що загалом є характерним для казкової структури. Лаконічність опису дійових осіб по-різному пояснювали дослідники (Н. Ведерникова, М. Новиков та ін.). Очевидно, лапідарність опису зовнішності обумовлюється насамперед певним набором художніх засобів, які використовуються у даному випадку й відповідають еталонним уявленням про ідеальний портрет героя (чи героїні). Чи не найчастіше для характеристики зовнішності у чарівних казках регіону вживається епітет красний, що характеризується евокативністю. Він належить до загально оцінних епітетів на відміну від частково оцінних, і позначає сукупність ознак. Тобто красний хлопець - це красивий, гарний, добрий, хороший, працьовитий тощо. Тут добро і краса виявляються в органічній єдності. В угорських казках це аналогічне «сеп» (szйp) - красивий стрункий син, красиві королевичі тощо. Означення є дуже популярним і часто вживається в інших усталених виразах: красивий світ, красиве слово, красиві пісні, чудове красиве поле, красиве маленьке село та ін. В описі героя зустрічаються також інші епітети, численні порівняння, ампліфікатори. Слід наголосити на багатстві лексики із зоровим сприйняттям, що пояснюється переважанням цього виду людського сприйняття порівняно із слуховим. Відповідно незвичайним, прекрасним має бути й одяг та атрибути героя. Вбрання та амуніція так змінюють зовнішність героя-невдахи, що його не впізнають рідні брати, адже контраст є вражаючим, він постає як справжній лицар, весь у золоті й оксамиті. Майже постійним атрибутом героя в казках є кінь, до якого у казці особливе ставлення. Кінь не просто засіб пересування, він є вірним товаришем героя, часто рятує його від смерті, до того ж він може бути наділений надзвичайними здібностями, бути чарівним. Коні недарма так широко вводяться у народні казки. Семантика і ґенеза цього образу дуже різноманітні. У давніх українців кінь вважався священною твариною, й у міфології символізував відданість, вірність, витривалість, швидкість. Особливу роль кінь відігравав у кочових народів, які часто переходили з місця на місце, він був улюбленою твариною кочівників. У древніх угорців воїна ховали разом зі збруєю та конем, і коня, причому білого, жертвували богам.