Становлення та розвиток української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Охарактеризуйте соціальні умови розвитку української культури в кін. ХVІІІ - сер ХІХ ст.

Кінець XVIII і перша половина XIX ст. - час розкладу феодально-кріпосницької системи в Росії та на Україні, зародження і зміцнення буржуазно-капіталістичних відносин. У галузі економіки цей період дає багато прикладів виникнення окремих підприємств та цілих галузей промисловості. Освіта. Велику роль у піднесенні культури мали навчальні заклади. У 1805 р. було засновано Харківський, а в 1834 р.- Київський університети. У 1817 р. відкрито Одеський ліцей, у 1820 р.- Ніжинську гімназію вищих наук (з 1832 р. ліцей). Почали функціонувати чимало гімназій і повітових шкіл. Певну роль у розвитку культури відігравав найстаріший на Україні Львівський університет (1661 р.). При університетах, ліцеях та гімназіях були зосереджені основні сили освітньої, наукової та літературно-мистецької громадськості. Розвиток науки. Науково-дослідна робота здійснювалася головним чином викладачами університетів і ліцеїв. У стінах університету успішно розвивалися медичні науки. Харківські та київські вчені проводили дослідження з астрономії, фізики, ботаніки, геології, географії, хімії тощо. Література. Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літератури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ?яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько-російське мовне єднання. Мистецтво. На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали на Україні, переважно були її випускниками, зокрема вихованцями видатного російського художника К. Брюллова - І. Сошенко, Д. Безперчий, Т. Шевченко та ін. В першій половині XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського барокко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. Продовжувало розвиватися культове будівництво. У містах і селах церкви зводяться не лише дерев?яні, а й з довговічнішого матеріалу. Зовнішній і внутрішній вигляд таких споруд відзначався пишністю, урочистістю. Майстерність і талант українського народу виявилися також у створенні палацово-паркової архітектури. хорах. Концертну діяльність у містах України розгортали аматорські і професійні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб. Музика, співи міцно увійшли у повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були найрізноманітнішими: ліричні, жартівливі, канти, романси, що виконувалися соло, дуетом або хором у супроводі бандури, скрипки, гітари, рідше фортепіано. Театр. Творчі здібності українського народу розкривалися також у традиційному театральному мистецтві, яке побутувало у формі народних драм, лялькового і "живого" вертепу, інтермедій. У XIX ст. продовжував існувати кріпацький театр - і не лише у поміщицьких садибах, а й в містах, де заповзятливі люди перетворювали організацію вистав на комерційну справу

Сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Розвиток національного театру особливо активізувався в 30-40-і роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма "Назар Стодоля" (1843 р.)

2. Охарактеризуйте причини, зміст і наслідки українського культурно-національного відродження (кінець ХVІІІ - 40-ві роки ХІХ ст.). Визначте його центри на заході і сході України

Українське національне відродження базувалося на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову.

Процес українського національно-культурного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

Кінець XVIII - 40-ві роки XIX ст. в українському національно-культурному відродженні історики визначають як період збирання спадщини чи академічний етап. Академічний, або антикварний етап, у ході якого відбувалося нагромадження знань про минуле і сучасне народу, його історію і фольклор, звичаї, мову і т. п. Цим займалися в основному представники освіченої верхівки, необов'язково даної народності. На основі нагромаджених відомостей створювався пронизаний героїко-патріотичними уявленнями образ нації, що надихав нові покоління на боротьбу за її утвердження в сім'ї розвинених народів, кодифікувалася літературна мова, провадилися наукові народно-краєзнавчі студії і т. д. З виходом "Енеїди" І. Котляревського традиційно-умовно пов'язують початок українського відродження. На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів - літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. У 1798 р. побачила світ книга Якова Марковича (1776-1804) "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва". Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М. Максимовича. До цього періоду відносять також появу "Грамматики малорусского наречия" (1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови. Отже, впродовж першої, так званої академічної чи антикварної стадії національного Відродження відбувається станов­лення української літературної мови, наукового українознавства, закладаються основи національної самосвідомості. У цей період зріс інтерес до української мови, історії. Поступово обґрунтовувалася ідея самобутності історії України, що сприяло формуванню національної самосвідомості українців.

3. Охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях Російської імперії в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.

Розвиток освіти у Наддніпрянській Україні

Перехід українських земель під владу Російської імперії значно погіршив освітній рівень українців. За часів Гетьманщини одна школа припадала в середньому на 700-800 жителів. Утримувалися вони коштом місцевого населення. Під імперською владою школи масово закривалися, бо селяни-кріпаки зовсім зубожіли, а уряд ними не опікувався. З 1803 р. в Наддніпрянщині стали поширювати нову загальноімперську систему освіти. Встановлювалися такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: початкові парафіяльні училища, повітові училища та гімназії. Офіційно закріплювався становий характер права здобуття освіти. Парафіяльні училища призначалися для дітей "нижчих станів" і навчали у них лише закону Божому, арифметиці та грамоті. Повітові училища призначалися для дітей "купців, ремісників та інших міських обивателів". У гімназіях навчалися діти дворян, чиновників, багатих купців. За змістом нова система освіти була спрямована на виховання "вірнопідданих" у проімперському стилі. У 1850 р. в усіх початкових школах Наддніпрянщини навчалося лише 67 тис. учнів. Переважна більшість населення залишалася неписьменною. Середню освіту давали гімназії, навчання в яких було платним. Після закінчення чотирьох класів гімназії випускники діставали право на вступ до університету або на державну службу. Протягом першої половини ХІХ ст. у Наддніпрянщині було відкрито 19 гімназій із 4 тис. учнів. Особливий характер мала система освіти на Правобережжі. Остерігаючись невдоволення шляхти, імперський уряд не втручався в діяльність тамтешніх польських шкіл. Освітою українських селян поляки взагалі не цікавилися. Навчання у школах здійснювалося у пропольському патріотичному дусі. На початку ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні з'явилися перші професійні школи - ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства, садівництва, виноробства, бджільництва тощо. Поява їх була викликана потребами економічного розвитку, але в цілому їх не вистачало. Єдиним вищим позастановим навчальним закладом на українських землях на початку ХІХ ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Представники української еліти впродовж тривалого часу вели боротьбу за відкриття в Наддніпрянщині університету. У 1805 р. Було відкрито Харківський університет, у 1834 р. було відкрито Київський університет. Проміжну ланку між середніми та вищими навчальними закладами становили ліцеї.

Освіта на західноукраїнських землях

У всіх навчальних закладах, окрім елементарних і тривіальних, навчання провадилося німецькою мовою. Держава не фінансувала шкіл, і утримуватися вони повинні були коштом населення. На Буковині румунська верхівка не бажала сприяти здобуттю освіти українським селянством. Українська мова до шкіл не допускалася, відбувалася румунізація системи освіти. Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. в Закарпатті існувало близько 300 початкових шкіл з народною мовою навчання, утримуваних церковними громадами. В усіх інших навчальних закладах Закарпаття обов'язковим було вивчення угорської мови. Закладами вищої освіти на західноукраїнських землях були заснований 1661 р. Львівський університет, реальна (торговельна) академія (1817 р.), технічна академія (1844 р.). Українська мова до цих навчальних закладів не допускалася.

4. Охарактеризуйте розвиток літератури (художні методи, жанри, автори) на українських землях Російської імперії в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.

У першій половині XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизм українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному грунті, вона мала тісні зв'язки й з іншими слов'янськими літературами.

Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М.Шашкевича.

Вводяться нові художні жанри-повість, оповідання, нарис, байка, балада, опера-драма, водевіль, ода, лірична пісня, ліроепічна романтична поема та ін.

Зачинателем нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769-1838).

Маючи великий хист до віршування, Котляревський на сюжетній основі "Енеїди" Вергілія створив бурлескно-травестійну поему, яка була вперше видана в трьох частинах у 1798 р. в Петербурзі.У 1817-1818 рр. Котляревський написав п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", які вперше були поставлені на сцені Полтавського театру в 1819р.

Одним з видатних поетів першої половини XIX ст. в Україні був Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865). Байки ("Справжня добрість", "Пан та Собака", "Солопій та Хівря" й ін.), байки-приказки, романтичні балади ("Твардовський" - переробка твору Міцкечича і "Рибалка" - вільний переклад поезії Гете).

У розвитку прози в новій українській літературі визначне місце належить Григорію Федоровичу Квітці-Основ'яненку (1778-1843), який став першим видатним українським прозаїком.

П'єси українською та російською мовами - "Дворянские виборы", "Шельменко-денщик", "Сватання на Гончарівці" та ін., повісті й оповідання - "Маруся", "Сердешна Оксана", "Салдацький патрет", "Конотопська відьма" та ін.

Письменником широкого діапазону - поетом, прозаїком, видавцем - у період становлення нової української літератури виявив себе Євген Павлович Гребінка (1812-1848). У 1834 р. в Петербурзі вийшов збірник "Малороссийские приказки", де було опубліковано 25 байок українською мовою. Байки "Ведмежий суд", "Рибалка", "Вовк і Огонь", "Зозуля та Снігир", "Школяр Денис", "Віл" та ін.). Важливе значення для розвитку західноукраїнської літератури, що відбувався в єдиному річищі і був складовою частиною становлення нової української літератури, мали діяльність "Руської трійці" - письменників і просвітителів Маркіяна Семеновича Шашкевича (1811-1843), Івана Миколайовича Вагилевича (1811-1866) і Якова Федоровича Головацького (1814-1888) і особливо виданий ними альманах "Русалка Дністровая" (1837). З появою глибоко народних за змістом і високохудожніх за формою творів Шевченка українська література посіла чільне місце серед інших слов'янських літератур і вийшла на світову арену. "Маючи тепер такого поета, як Шевченко, - писав М. Чернишевський, - малоруська література не потребує будь-чиєї прихильності".

5. Охарактеризуйте розвиток журналістики та друкарської справи на українських землях Російської імперії в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.

Для розвитку всієї культури й особливо літератури велике значення має друкарство. Проте в Україні на початку XIX ст. було всього близько 20 друкарень, до того ж погано обладнаних і устаткованих. Серед друкарень України найширшу видавничу діяльність розгортали друкарні Харківського (з 1805 р.) та Київського (з 1835 р.) університетів. Від початку XIX ст. в Україні розпочала розвиватися журналістика - з'явилися газети, журнали, альманахи, збірники. Основним центром цієї діяльності став Харків, де в університеті й навколо нього зосереджувалося значне число учених, письменників, інтелігенції. 4 травня 1812 р. вийшла перша в Східній Україні газета "Харьковский еженедельник" (виходила до липня 1812 р.). У 1817 р. розпочалося видання щотижневої літературної газети "Харьковские известия", заснованої журналістом А. Вербицьким (видавалася до 1824 р.). Наприкінці 30-х років у губернських містах України, як і всієї Росії, стали виходити офіційні газети "Губернские ведомости". У 1816 р. у Харкові виходив перший в Україні сатирично-гумористичний журнал "Харьковский демократ". У 1816-1819 рр. у Харкові ж видавався журнал "Украинский вестник", а в 1824-1825 рр. - "Украинский журнал". Протягом 30-40-х років побачили світ також кілька альманахів і збірників: "Украинский альманах" (у Харкові, 1831 р.), дві книги альманаху "Утренняя звезда" (у Харкові, 1833 р.), альманах "Ластівка" Є.Гребінки (у Петербурзі, 1841 р.), альманах "Сніп" О. Корсуна (у Харкові, 1841 р.), чотири випуски альманаху "Молодик" І. Бецького (3 - в Харкові, 1 - у Петербурзі, 1843-1844 рр.), "Южный русский сборних" А. Метлинського (у Харкові, 1848 р.), три випуски літературно-історичного збірника "Киевлянин" М. Максимовича (у Києві, 1840-1841, 1850 рр.). Слабо була розвинута періодична преса в західноукраїнських землях. У цей час там були видані деякі альманахи, зокрема "Вінок русинам на обжинки" (у Львові, 1846-1847 рр.). У 1848 р. у Львові почала виходити українська газета "Зоря Галицька", як орган Головної руської ради (до 1851 р.).

6. Охарактеризуйте розвиток музичного і театрального мистецтва в Україні в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.

В одному річищі з художньою літературою розвивалося в Україні, мистецтво.

Із початку XIX ст., поряд з домашніми аматорськими театрами в поміщицьких маєтках, де акторами виступали переважно кріпаки та аматори з поміщицьких родин, і мандрівними вертепними театрами, у великих містах стали виникати постійні професіональні театральні трупи й почали будуватися театральні приміщення. Професіональні театри були створені в Києві (1805), Полтаві (1810), Харкові (1812), Одесі (1804), Катеринославі (1847), Чернігові (1853). Одним із перших на Україні постійне приміщення театру на 740 місць було збудовано в 1806 р. в Києві, потім - у Харкові, Полтаві, Львові, Одесі та інших містах. Театральні трупи на Лівобережжі переважно були російськими, на Правобережжі - російськими й польськими, а Галичині - німецькими й польськими. Ставили вони різні п'єси - водевілі, оперети, драми, трагедії - російських та іноземних авторів - Гоголя ("Ревізор", "Одруження" та ін.), Фонвізіна ("Недоросток"), Шекспіра ("Отелло", "Гамлет"), Шіллера ("Розбійники") та ін. У 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М.Щепкіна були поставлені п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" І. Котляревського. Це стало початком українського національного професіонального театру. Великою популярністю користувалися п'єси Квітки-Основ'яненка. На основі і під безпосереднім впливом народних мелодій і народної творчості взагалі розвивалося в Україні музичне мистецтво. Саме на основі народних мелодій були складені на початку XIX ст. перші симфонічні твори ("Українська симфонія" й Симфонія сольмінор (з "Козачком") невідомих авторів) і пїсні-романси, які набули великої популярності ("Віють вітри", "Сонце низенько" та ін.) Великий російський композитор М. Глинка, на основі народних мелодій на слова поета В. Забіли написав пісні "Гуде вітер вельми в полі" і "Не щебечи, соловейку". Він також почав писати симфонію "Тарас Бульба". Багато записали текстів, обробили й опублікували мелодій українських народних пісень композитори О. Аляб'єв і М. Маркевич. Видатним оперним співаком і композитором став Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873. Як композитор, Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент "Українське весілля" (1851), музику до воде-віля "Ніч напередодні Івановогодня" (1852), пісні "Стоїть явір над водою" (з присвятою Т. Шевченкові), "Спать мені не хочеться" (1853). В 1862 р. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм".

7. Охарактеризуйте розвиток архітектури та образотворчого мистецтва (пам'ятки, імена, стилі) на українських землях Російської імперії в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.

Як і інші галузі культури, образотворче мистецтво в Україні розвивалося в тісній взаємодії й взаємозв'язках з передовим мистецтвом російського народу.

В образотворчому мистецтві художники дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності - життя поміщицьких маєтків, села, міста, створення образів поміщиків, селян, чиновників, купців, офіцерів тощо. Все демократичнішими і реалістичнішими ставали портретний і пейзажний живопис, картини на історичні сюжети та теми з навколишнього життя.

Велике значення для розвитку українського реалістичного живопису, зокрема портретного, мала творчість Василя Андрійовича Тропініна (1776-1857). Портрети подільських селян-кріпаків - "Дівчина з Поділля", портрет селянина-кріпака з Поділля, портрет Устима Кармалюка та ін.

Іван Максимович Сощенко (1807-1876). Картини - "Хлопчики-рибалки", "Продаж сіна на березі Дніпра", "Пейзаж" або "Біля річки".

Василь Іванович Штернберг (1818-1845). У багатьох творах Штернберга реалістично зображені чудесна природа України, українські пейзажі, побут українських селян. Такими є картини: "Водяний млин на Україні", "Качанівка", "Вітряки в степу" та ін. Велике місце в українському живопису й графіці займає Т. Шевченко. Сприйнявши все краще від своїх учителів, він у своїх численних картинах і гравюрах різних жанрів - портретному, побутовому, історичному, пейзажному - реалістично змалював широку панораму тодішньої дійсності, створив серію прекрасно написаних портретів, відобразив чудесну природу України, високохудожньо відтворив ряд сторінок з її історичного минулого. Не можна перелічити всього, створеного Шевченком, як художником. Це і автопортрети, і портрети М. Щепкіна, К. Брюллова, Ф. Толстого та ін., і "Катерина", і серія офортів "Живописна Україна" і багато інших. У першій половині XIX ст. в скульптурі й архітектурі переважав російський класицизм (російський ампір), що прийшов на зміну стилю бароко. Серед скульпторів того часу одним із найвидатніших був виходець з України Іван Петрович Мартос (1754-1835). Кращими творіннями Мартоса є пам'ятник Мініну й Пожарському на Красній площі в Москві (1818), пам'ятник Рішельє в Одесі (1823-1828), а також деякі пам'ятники-надгробки, зокрема фельдмаршалу П.Румянцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі (1804-1805).

До кращих зразків монументальної скульптури належить тріумфальна колона Слави, побудована в 1805-1811 рр. на круглій площі в Полтаві за проектом відомого російського архітектора Тома де Томона з участю російських скульпторів Ф. Щедріна і М. Якимова на честь століття перемоги Петра І над шведськими військами в Полтавській битві.

У Києві за проектами відомого академіка архітектури В. Беретті були споруджені будинок університету (1842) і будинок інституту шляхетних дівчат (1843), що є кращими зразками архітектури російського класицизму.

У 1811 р. в Катеренославі російський архітектор В. Стасов збудував "Присутствені місця".

8. Охарактеризуйте розвиток освіти на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ ст. - на поч. ХХ ст.

Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Царський уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Царський уряд не допускав в Україні викладання в школах українською мовою. Передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і які були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців в селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри. Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи (спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників. Ще більш становий дворянський характер мали гімназії - середні школи, куди приймали майже виключно дітей дворян і чиновників. Спочатку в гімназіях навчання тривало 4 роки, а за статутом 1828 р. - 7 років. У гімназіях викладали латинську, німецьку і французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і словесних наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. Через те, що царизм свідомо гальмував розвиток освіти, число шкіл і учнів у них залишалося невеликим. Не вистачало коштів, приміщень, учителів. Ще менше була розвинута середня освіта, її здобувати дітям недворянського походження царський уряд не дозволяв. Гімназії існували лише в губернських і окремих повітових містах. Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, продовжували існувати дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Були також приватні пансіони. Для навчання середньої освіти і виховання дочок дворян були засновані інститути шляхетних дівчат: у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838). Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три. Поряд з загальноосвітніми в Україні діяли й нечисленні професійні навчальні заклади: кадетські, морські, медичні, фельдшерські школи, артилерійське і штурманське училища. Київська академія остаточно втратила своє значення освітнього центру і повністю перетворилася на звичайний духовний учбовий заклад.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні - два ( Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.)).

У тяжкому стані перебувала освіта в західноукраїнських землях. Австрійська монархія й панівні класи, ведучи в Східній Галичині політику онімечення й полонізації українського населення, на Буковині - онімечення й румунізації, а на Закарпатті - політику мадяризації, всіма силами гальмували розвиток освіти, не допускали в школи української мови, закривали трудящим шлях до знань.

Усі середні школи, гімназії, яких були одиниці і в яких навчалися діти поміщиків, духівництва, чиновників, працювали на латинській та німецькій мовах.

У 1805 р. австрійський уряд перевів Львівський університет до Кракова і замість нього до 1817 р, діяв ліцей. Після відновлення в 1817 р. його роботи навчання велося німецькою мовою. З професійних навчальних закладів у 1844 р. у Львові була заснована технічна академія.

9. Охарактеризуйте розвиток української літератури (художні методи, жанри, автори) на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст.

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок (М.Віленська). Її збірка "Народнi оповiдання", повісті "Iнститутка", "Кармелюк" приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають образами простих людей.

Твори знаменитого українського байкаря Л.І. Глібова в руслі демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.

І. Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-побутової повісті ("Кайдашева сiм"я", "Микола Джеря").

На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса Мирного (П.Я. Рудченко). Романи "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" (спільно з І. Біликом), повісті "Лихi люди", "Лихо давнє i сьогочасне", "Голодна воля", п'єса "Лимерiвна" та інші його твори - це величезна художня епопея, яка відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у післяреформений час. У 70-і роки приходить до літератури І. Франко. Людина різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці (ліричні збірки "З вершин i низин", "Зів"яле листя", історична повість "Захар Беркут", гостросоціальний "Борислав смiється", поема "Моїсей", психологічна драма "Украдене щастя"). Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки (Л. Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. Від лірики письменниця йде до поем ("Давня казка", "Самсон", "Роберт Брюс"), і вінчають її творчість драматичні поеми ("У катакомбах", "Касандра") та поетичні драми ("Лiсова пiсня"). У 90-х роках починається творчість М.М. Коцюбинського. У цей період він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив традицію соціальної повісті. Таким чином можна сказати, що друга половина XIX ст. - широка палітра літературних жанрів, поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І. Франка, Л. Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.

10. Охарактеризуйте розвиток українського музичного мистецтва на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст.

Музика: Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси "Їхав козак за Дунай", "Віють вітри", "Сонце низенько", а також створені на вірші Шевченка "Думи мої, думи", "Заповіт". Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах. Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам. Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С.С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм". Перлиною української вокальної класики стали "Вечорниці" П.І. Нищинського. Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М.В. Лисенка - великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

11. Охарактеризуйте розвиток українського образотворчого мистецтва (автори, твори, жанри, музичні центри) на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст.

Динамічнішим у цей період став розвиток образотворчого мистецтва. У другій половині XIX ст. класичні, монументальні та академічні полотна поступаються роботам майстрів, чия творчість чарувала своєю інтимністю, а не імпозантністю. Це означало, що мистецтво менше обслуговувало пишні палати магнатів та вельмож, а більше пішло на послуги середніх верств населення. У 60-х pp. XIX ст. значна частина української молоді, що навчалася в Петербурзькій художній академії, виступила проти академізму в мистецтві. У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І. Репін ("Запорожці пишуть листа турецькому султанові"), М. Ярошенко ("В?язень", "Курсистка") та ін. Виставляючи свої полотна у містах України, вони виховували естетичні смаки українців

Художники зображували красу рідної землі та тяжке становище людини на ній. їх мистецтво було пройняте реалізмом. Головною тематикою були ліричний портрет, побутові сцени, історичні та міфологічні сюжети. Основним жанром став пейзаж. У 1905 р. було організовано першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка продемонструвала духовну єдність західноукраїнських та наддніпрянських митців.

Наприкінці XIX ст. передвижництво вичерпало себе. Молоді художники більше цікавилися мистецтвом, бажали вразити створеними полотнами широкі верстви української громади.

Поширенню кола художників в Україні та зростанню їхньої майстерності сприяло заснування аматорських художніх студій О. Мурашка в Києві та С. Новаківського у Львові. З 1900 р. в Україні починається навчання світському образотворчому мистецтву. Класи живопису в Києві, зокрема, утримувались на благодійні пожертви. У 1901 р. їх реорганізовано в училище, що перейшло у відомство Петербурзької Академії мистецтв.

Динамічний розвиток української культури, зокрема художньої, відновив меценатство і благодійництво. Колекція української старовини художника С. Васильківського стала основою Харківського краєзнавчого музею.

На базі приватних колекцій творів мистецтва сформувалися музеї образотворчого мистецтва у Харкові (1886), Києві (1889), Одесі (1899), картинна галерея І. Айвазовського у Феодосії (1880) тощо.

12. Охарактеризуйте розвиток українського театру на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст.

Важливим явищем для України був розвиток драматургії, що відображала об?єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і насамперед - створення професійного українського театру.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І. Котляревського, Т. Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий.

Починаючи з першої аматорської трупи у 60-хроках в Єлисаветграді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок XX ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими - майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М. Кропивницький, М. Садовський, І. Тобілевич, Л. Квітка, М. Заньковецька, М. Старицький, П. Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торувати нові шляхи сценічного мистецтва.

У 1864 р. у Львові було засновано український театр "Руська бесіда", який очолив О. Бачинський. Цей театр був єдиним українським професійним колективом у західноукраїнських землях протягом 50 років.

Український театр кінця XIX - початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв?язок з народною культурою робили його дуже популярним.

Залишаючись побутово-етнографічним за змістом, романтично-сентиментальним та водевільно-розважальним за формами, український театр на початку XX ст. переживав стагнацію. Модерні течії у мистецтві відбивали здебільше російські театри тому для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори В. Винниченка з їх високою культурою белетризування, актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.

Крім драматичних, в Україні в цей період засновуються музично-драматичні установи та оперні театри - у Києві, Львові, Одесі.

13. Охарактеризуйте розвиток науки на українських землях Російської імперії в ХІХ - на поч. ХХ ст.

Суперечливим і складним був розвиток науки в Україні. Ні Росія, ні Австро-Угорщина не були зацікавлені у підтримці наукових досліджень в Україні, з підозрою сприймали прогресивні ідеї. Проте українські вчені внесли вагомий внесок у розвиток науки. Цьому сприяли численні наукові товариства, які виникли протягом 70-90-хроків: дослідників природи (Харків, Київ, Одеса), математичне (Харків), фізико-математичне (Київ), історико-філологічні при Харківському, Київському та Одеському університетах, історичне товариство Нестора Літописця, Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка у Львові та ін.

Розвиток науки в Україні був пов?язаний переважно з університетами, а також з іншими вищими навчальними закладами. Саме тут з?явилися перші українські наукові школи. У Харківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов (1857-1918), який створив загальну теорію сталості руху. Київський математик М. Ващенко-Захарченко уклав ряд підручників, за якими навчалося багато поколінь студентів, а кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус (1835-1895) - засновник однієї з перших у Росії наукових шкіл молекулярної фізики. М. Пильчиков - один із засновників рентгенографії та рентгенології в Росії - з 1880 до 1902 р. працював у Харкові. Розвиток хімічної науки пов?язаний з ім?ям М. Бекетова (1827-1911), який у 1855-1887 pp. очолював кафедру Харківського університету, заклав основи нової наукової галузі металометрії та підвалини нового напряму - фізичної хімії. Геологічна наука завдячує своєму розвиткові діяльності К. Феофілактова, який заснував київську школу геології. Одним з основоположників палеоботаніки став І. Шмальгаузен (1849-1894). Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському університеті розгорнув видатний учений І. Мечников (1845-1916), який разом з іншим науковцем, М. Гамалією (1859-1949), відкрив в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. Видатним західноукраїнським вченим-експериментатором був Іван Полюй (1845-1918), який зробив ряд винаходів та відкриттів у галузі фізики та електроніки, серед яких найвизначнішим стало відкриття в 1883 р. радіаційного випромінювання. Разом з П. Кулішем І. Полюй долучився до перекладу Біблії українською мовою.

Гостра ідейна боротьба супроводила розвиток гуманітарних наук. Ідеї щодо розвитку економіки, науки, освіти, морального вдосконалення суспільства обстоювали В. Каразин, І. Франко, П. Грабовський. Історична наука збагатилася творами М. Костомарова, присвяченими українським гетьманам періоду Руїни; свої дослідження історії Лівобережної України видав О. Лазаревський. Численні праці з історії, археології, етнографії написав В. Антонович, зокрема "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700-1768 pp.", "Археологічні знахідки та розкопки в Києві та Київській губернії". Історико-етнографічні дослідження проводив Ф. Вовк, сенсаційні археологічні розкопки в Трипіллі та Зарубинцях здійснив В. Хвойко.літератури", "Нарис історії українського народу", "Ілюстрована історія України", "Початки громадянства" та ін.

Незважаючи на утиски та жорстокі переслідування української мови, значну роботу з дослідження мови, літератури, фольклору та перекладів проводили П. Житецький, О. Потебня, М. Петров, А. Кримський, Б, Грінченко. Великий внесок у дослідження історії та теорії української літератури зробив І. Франко. Фольклористика та етнографія поповнилися працями М. Сумцова, П. Чубинсъкого, М. Драгоманова. Уся наукова робота українських учених сприяла розвитку освіти в Україні. І хоч освіта в цілому не задовольняла вимог українського суспільства, насамперед через недоступність отримання знань рідною мовою, її розвиток у другій половині XIX - початку XX ст. дав змогу певній частині українців наблизитися до знань. Освітній і особливо науковий розвиток у Наддніпрянщині дав цілу плеяду видатних учених не тільки українській, а й російській культурі; вони заснували нові напрями в різних галузях знань, відкривали нові погляди про світ, формували наукові школи, які твердо заявили про українську науку як науку національну, а про українців - як про цивілізовану націю, що завершувала процес свого формування, становлення та самоствердження.

14. Охарактеризуйте розвиток архітектури та будівництва на українських землях Російської імперії в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст.

Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв?язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою - поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об?єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс. Загальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Зокрема, найхарактернішими зразками цього стилю є оперні театри Одеси, Львова та Києва.

Різновидом еклектики стає псевдовізантійський стиль. Він насильно впроваджувався в Україні в церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. Гаслом цього стилю була формула триєдності "самодержавство-народність-соборність". Розпочалися урядові реставраційні роботи пам?яток будівництва княжої доби, зокрема, будов Херсонеса IV-X ст. в Севастополі, Десятинної церкви у Києві тощо. До збудованих пам?яток цього напряму належать Володимирський собор, пам?ятник князю Володимиру у Києві, Олександрівська церква в Кам?янці. Для підкреслення значення "возз?єднання" України з Росією царський уряд виділив кошти на виготовлення пам?ятника Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин) - споруди енергійної, динамічної, що була встановлена на Софійській площі в Києві 1888 р.

На межі XIX і XX ст. еклектика в будівництві еволюціонує до стилю модерн, відомого в західноукраїнських землях як віденська сецесія. Для цього стилю характерна асиметричність планування, використання нових будівельних матеріалів (бетону, скла, литого заліза) для оздоблення будинків, естетика ламаних та гнучких ліній.

З початком XX ст. в рамках модерну розпочинається відродження українського архітектурного стилю, який мав два напрями: 1) використання мотивів українського бароко; 2) використання мотивів народного дерев?яного зодчества. Поєднання цих двох напрямів перетворилося на справжній архітектурний бум особливо у будівництві міських житлових споруд, ряду приміських вілл, а також приміщень громадського призначення.

Українська скульптура другої половини XIX - початку XX ст. несе на собі відбиток класицизму, бо переважна більшість українських скульпторів отримувала освіту в академічних установах Росії та Європи. На національному ґрунті їм певною мірою вдалося наблизитися до реалістичних принципів відображення дійсності, але здебільшого це були салонні бюсти та мініатюри. Серед монументальних пам?яток слід відзначити роботи П. Забіли (погруддя Т. Шевченка та М. Гоголя для пам?ятників у Ніжині), Л. Позена (пам?ятник І. Котляревському в Полтаві), Ф. Каменського (один з перших бюстів Т. Шевченка, 1862), Ф. Балавенського (погруддя М. Кропивницького в Харкові), Г. Кузневича (скульптура "Гончар" у Львівському промисловому музеї), І. Кавалерідзе (пам?ятники княгині Ользі в Києві, Г. Сковороді у Лохвиці), скульптурні портрети М. Паращука.

Поширенню кола художників в Україні та зростанню їхньої майстерності сприяло заснування аматорських художніх студій О. Мурашка в Києві та С. Новаківського у Львові. З 1900 р. в Україні починається навчання світському образотворчому мистецтву. Класи живопису в Києві, зокрема, утримувались на благодійні пожертви. У 1901 р. їх реорганізовано в училище, що перейшло у відомство Петербурзької Академії мистецтв.

15. Охарактеризуйте розвиток української науки в ХІХ - на поч. ХХ ст.

Суперечливим і складним був розвиток науки в Україні. Ні Росія, ні Австро-Угорщина не були зацікавлені у підтримці наукових досліджень в Україні, з підозрою сприймали прогресивні ідеї. Проте українські вчені внесли вагомий внесок у розвиток науки. Цьому сприяли численні наукові товариства, які виникли протягом 70-90-хроків: дослідників природи (Харків, Київ, Одеса), математичне (Харків), фізико-математичне (Київ), історико-філологічні при Харківському, Київському та Одеському університетах, історичне товариство Нестора Літописця, Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка у Львові та ін.

Розвиток науки в Україні був пов?язаний переважно з університетами, а також з іншими вищими навчальними закладами. Саме тут з?явилися перші українські наукові школи. У Харківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов (1857-1918), який створив загальну теорію сталості руху. Київський математик М. Ващенко-Захарченко уклав ряд підручників, за якими навчалося багато поколінь студентів, а кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус (1835-1895) - засновник однієї з перших у Росії наукових шкіл молекулярної фізики. М. Пильчиков - один із засновників рентгенографії та рентгенології в Росії - з 1880 до 1902 р. працював у Харкові. Розвиток хімічної науки пов?язаний з ім?ям М. Бекетова (1827-1911), який у 1855-1887 pp. очолював кафедру Харківського університету, заклав основи нової наукової галузі металометрії та підвалини нового напряму - фізичної хімії. Геологічна наука завдячує своєму розвиткові діяльності К. Феофілактова, який заснував київську школу геології. Одним з основоположників палеоботаніки став І. Шмальгаузен (1849-1894).

Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському університеті розгорнув видатний учений І. Мечников (1845-1916), який разом з іншим науковцем, М. Гамалією (1859-1949), відкрив в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. Видатним західноукраїнським вченим-експериментатором був Іван Полюй (1845-1918), який зробив ряд винаходів та відкриттів у галузі фізики та електроніки, серед яких найвизначнішим стало відкриття в 1883 р. радіаційного випромінювання. Разом з П. Кулішем І. Полюй долучився до перекладу Біблії українською мовою. Гостра ідейна боротьба супроводила розвиток гуманітарних наук. Ідеї щодо розвитку економіки, науки, освіти, морального вдосконалення суспільства обстоювали В. Каразин, І. Франко, П. Грабовський. Історична наука збагатилася творами М. Костомарова, присвяченими українським гетьманам періоду Руїни; свої дослідження історії Лівобережної України видав О. Лазаревський. Численні праці з історії, археології, етнографії написав В. Антонович, зокрема "Дослідження про гайдамацтво за актами 1700-1768 pp.", "Археологічні знахідки та розкопки в Києві та Київській губернії". Історико-етнографічні дослідження проводив Ф. Вовк, сенсаційні археологічні розкопки в Трипіллі та Зарубинцях здійснив В. Хвойко.літератури", "Нарис історії українського народу", "Ілюстрована історія України", "Початки громадянства" та ін. Незважаючи на утиски та жорстокі переслідування української мови, значну роботу з дослідження мови, літератури, фольклору та перекладів проводили П. Житецький, О. Потебня, М. Петров, А. Кримський, Б, Грінченко. Великий внесок у дослідження історії та теорії української літератури зробив І. Франко. Фольклористика та етнографія поповнилися працями М. Сумцова, П. Чубинсъкого, М. Драгоманова. Уся наукова робота українських учених сприяла розвитку освіти в Україні. І хоч освіта в цілому не задовольняла вимог українського суспільства, насамперед через недоступність отримання знань рідною мовою, її розвиток у другій половині XIX - початку XX ст. дав змогу певній частині українців наблизитися до знань. Освітній і особливо науковий розвиток у Наддніпрянщині дав цілу плеяду видатних учених не тільки українській, а й російській культурі; вони заснували нові напрями в різних галузях знань, відкривали нові погляди про світ, формували наукові школи, які твердо заявили про українську науку як науку національну, а про українців - як про цивілізовану націю, що завершувала процес свого формування, становлення та самоствердження.

16. Проаналізуйте роль університетів у розвитку української культури на Наддніпрянській і Західній Україні в ХІХ - на поч. ХХ ст.

Відбулися суттєві позитивні зрушення і в галузі вищої освіти. У 1865 р. в Одесі було відкрито Новоросійський університет. Якщо на цей рік в університетах Харкова, Києва та Одеси навчалося близько 1200 студентів, то в середині 90-хроків - вже понад 4 тис, які здобували освіту на історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному та медичному факультетах. За університетським статутом 1863 р. цим закладам надавалася автономія: розширювалися права університетських рад, професорських колегій, але в 1884 р. всі привілеї було скасовано. Протягом 1873-1908 pp. відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: ветеринарний (1873) та технологічний (1885) інститути в Харкові, політехнічний (1898) та комерційний (1908) інститути в Києві і вище гірниче училище (1899) у Катеринославі. На 1916 р. загальна кількість студентів цих навчальних закладів становила 8537 чоловік, при цьому майже половина з них (4000) навчалася в Київському комерційному інституті. За соціальним станом найбільший відсоток студентів цих вузів належав дітям духовенства, військових, купців та міщан, найменший - дітям дворян. Селянським дітям у 70-80-хроках XIX ст. вища освіта була майже недоступною, проте з кінця 90-хроків до 1916 р. відсоток таких студентів неухильно зростав. Отримували освіту у Наддніпрянщині й жінки: середню - в гімназіях та прогімназіях, а також у єпархіальних училищах. Гімназії мали сім класів, восьмий клас був педагогічним і готував учительок та гувернанток; професійну освіту жінкам давали тільки вчительські семінарії. Існували і привілейовані жіночі навчальні заклади - інститути шляхетних дівчат. Фахівців вищої ланки готували вищі жіночі курси: в Києві (1878-1889 pp., відновлені у 1905 p.), Одесі (1906) та Харкові (1913). У 1907 р. у Києві було відкрито медичний інститут для жінок. Розвиток науки в Україні був пов?язаний переважно з університетами, а також з іншими вищими навчальними закладами. Саме тут з?явилися перші українські наукові школи. У Харківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов (1857-1918), який створив загальну теорію сталості руху. Київський математик М. Ващенко-Захарченко уклав ряд підручників, за якими навчалося багато поколінь студентів, а кафедру фізики Київського університету очолював М. Авенаріус (1835-1895) - засновник однієї з перших у Росії наукових шкіл молекулярної фізики. М. Пильчиков - один із засновників рентгенографії та рентгенології в Росії - з 1880 до 1902 р. працював у Харкові. Розвиток хімічної науки пов?язаний з ім?ям М. Бекетова (1827-1911), який у 1855-1887 pp. очолював кафедру Харківського університету, заклав основи нової наукової галузі металометрії та підвалини нового напряму - фізичної хімії. Геологічна наука завдячує своєму розвиткові діяльності К. Феофілактова, який заснував київську школу геології. Одним з основоположників палеоботаніки став І. Шмальгаузен (1849-1894).

17. Охарактеризуйте культурно-просвітницький рух (організації) на українських землях Російської імперії: передумови, зміст, наслідки в ХІХ ст.

В січні 1846 року в Києві було створено таємну політичну організацію - Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами виступили: Василь Білозерський,Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич, Тарас Шевченко. Програмні положення братства були викладені у "Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія". В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти; створення демократичної федерації слов'янських народів, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян. Після поразки у Кримській війні, царський уряд пом'якшив внутрішню політику, була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського братства. Центром українського життя став Петербург, де зібралось багато членів братства. В 1859 році у Петербурзі було створено першу українську громаду - культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом просвітницької діяльності. Через два роки аналогічна громада виникла у Києві. На початку 70-их років, під впливом зростаючих революційних настроїв в Росії та усвідомлення неможливості подолання українського руху, через його підтримку в Австрії, царський тиску почав слабшати. Український рух знову відновлюється особливого впливу набули ідеї Михайла Драгоманова, який проповідував соціалізм і стверджував, що українська нація повинна повернутися "в сім'ю культурних європейських народів, в яку вона входила до кінця XVII століття". Проте бурхливий розвиток українського життя призвів, до нових звинувачень українців у сепаратизмі. Наслідком стало підписання в 1876 році Емського указу- розпорядження російського імператора Олександра II, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців" (1891-1898), таємна організація утворена в Полтаві. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації "Вірую молодих українців". Крім культурної діяльності, Тарасівці висунули політичні постулати визволення української нації з-під російської окупації, вимога повної державно-політичної незалежності України, переконання, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності. У 1900 році в Харкові виникає перша в Наддніпров'ї політична партія - Революційна українська партія (РУП). Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних таких організацій, як "Братство Тарасівців", які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність. В 1905 році основна частина РУП на чолі з В. Винниченком, С. Петлюрою утворють Українську соціал-демократичну робітничу партію. В 1904 році утворюється Українська демократична партія, демократично-ліберального спрямування партія. Восени 1904 року окремі члени УДП, поклали початок Українській радикальній партії (УРП), на чолі з Б. Грінченко. Восени 1905 р. обидві партії об'єднуються в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Під час революції 1905 року Український національний рух, ще не мав достатнього впливу, аби самостійно йти на вибори. Проте, лідери українських партій ввійшли у виборчі списки найбільших російських опозиційних партій. Таким чином, в першій Державній думі була створена Українська Парламентська Громада, що складалася з 45 послів із всіх 102 вибраних від України. Політичною платформою цієї парламентської групи була боротьба за автономію України.