Становлення та розвиток української культури

18. Охарактеризуйте культурно-просвітницький рух (організації) на українських землях Австро-Угорської імперії: передумови, зміст, наслідки в ХІХ ст.

Протягом першої половини XIX ст. на західноукраїнських землях розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Наддніпрянщині.

Революція 1848 року дала представникам освіченого західноукраїнського суспільства, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католицького духовенства від імені всіх українців Галичини звернулася до імператора з петицією, у якій, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти.

2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду - першу українську політичну організацію, котра виступала у ролі представника інтересів українців Галичини. 15 травня 1848 року вийшло перше число газети "Зоря Галицка" - першого національного часопису українською народною мовою в Україні. У першому числі газети надруковано відозву до українського народу, у якій проголошено єдність з усім українським народом, а також висловлена вимога по розвитку української мови.

У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку 25 листопада 1890 у Галицькому сеймі депутати Юліан Романчук (представник "Руського клубу") і Анатоль Вахнянин заявили з трибуни сейму, що "православно-уніатське населення Галицької Русі, яке називає себе русинами, насправді не має нічого спільного з російським народом", а є українцями.

В цей час національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси, що створює умови для формування політичного руху з національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія на чолі з Іваном Франком та М. Павликом. У своїй діяльності вони прагнули поєднати соціалізм з захистом національних інтересів українців Галичини, при цьому висуваючи постулат політичної самостійності України. Пізніше були утворені і інші партії: Українська національно-демократична партія - УНДП (1899 p.), що стала найвпливовіша посеред українських партій, Українська соціал-демократична партія - УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.

19. Охарактеризуйте український національно-визвольний рух на землях Російської імперії в ХІХ - на поч. ХХ ст.

В січні 1846 року в Києві було створено таємну політичну організацію - Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами виступили: Василь Білозерський,Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич, Тарас Шевченко.

Програмні положення братства були викладені у "Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія". В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти; створення демократичної федерації слов'янських народів, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян.

Після поразки у Кримській війні, царський уряд пом'якшив внутрішню політику, була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського братства. Центром українського життя став Петербург, де зібралось багато членів братства. В 1859 році у Петербурзі було створено першу українську громаду - культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом просвітницької діяльності. Через два роки аналогічна громада виникла у Києві.

На початку 70-их років, під впливом зростаючих революційних настроїв в Росії та усвідомлення неможливості подолання українського руху, через його підтримку в Австрії, царський тиску почав слабшати. Український рух знову відновлюється особливого впливу набули ідеї Михайла Драгоманова, який проповідував соціалізм і стверджував, що українська нація повинна повернутися "в сім'ю культурних європейських народів, в яку вона входила до кінця XVII століття".

Проте бурхливий розвиток українського життя призвів, до нових звинувачень українців у сепаратизмі. Наслідком стало підписання в 1876 році Емського указу- розпорядження російського імператора Олександра II, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців" (1891-1898), таємна організація утворена в Полтаві. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації "Вірую молодих українців". Крім культурної діяльності, Тарасівці висунули політичні постулати визволення української нації з-під російської окупації, вимога повної державно-політичної незалежності України, переконання, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності.

У 1900 році в Харкові виникає перша в Наддніпров'ї політична партія - Революційна українська партія (РУП). Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних таких організацій, як "Братство Тарасівців", які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність.

В 1905 році основна частина РУП на чолі з В. Винниченком, С. Петлюрою утворють Українську соціал-демократичну робітничу партію. В 1904 році утворюється Українська демократична партія, демократично-ліберального спрямування партія. Восени 1904 року окремі члени УДП, поклали початок Українській радикальній партії (УРП), на чолі з Б. Грінченко. Восени 1905 р. обидві партії об'єднуються в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Під час революції 1905 року Український національний рух, ще не мав достатнього впливу, аби самостійно йти на вибори. Проте, лідери українських партій ввійшли у виборчі списки найбільших російських опозиційних партій. Таким чином, в першій Державній думі була створена Українська Парламентська Громада, що складалася з 45 послів із всіх 102 вибраних від України. Політичною платформою цієї парламентської групи була боротьба за автономію України.

20. Охарактеризуйте український національно-визвольний рух на землях Австро-Угорської імперії в ХІХ - на поч. ХХ ст.

Протягом першої половини XIX ст. на західноукраїнських землях розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Наддніпрянщині.

Революція 1848 року дала представникам освіченого західноукраїнського суспільства, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католицького духовенства від імені всіх українців Галичини звернулася до імператора з петицією, у якій, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти.

2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду - першу українську політичну організацію, котра виступала у ролі представника інтересів українців Галичини. 15 травня 1848 року вийшло перше число газети "Зоря Галицка" - першого національного часопису українською народною мовою в Україні. У першому числі газети надруковано відозву до українського народу, у якій проголошено єдність з усім українським народом, а також висловлена вимога по розвитку української мови.

У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку 25 листопада 1890 у Галицькому сеймі депутати Юліан Романчук (представник "Руського клубу") і Анатоль Вахнянин заявили з трибуни сейму, що "православно-уніатське населення Галицької Русі, яке називає себе русинами, насправді не має нічого спільного з російським народом", а є українцями.

В цей час національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси, що створює умови для формування політичного руху з національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія на чолі з Іваном Франком та М. Павликом. У своїй діяльності вони прагнули поєднати соціалізм з захистом національних інтересів українців Галичини, при цьому висуваючи постулат політичної самостійності України. Пізніше були утворені і інші партії: Українська національно-демократична партія - УНДП (1899 p.), що стала найвпливовіша посеред українських партій, Українська соціал-демократична партія - УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.

21. Охарактеризуйте розвиток освіти та науки на українських землях Австро-Угорської імперії в ХІХ ст. - на поч. ХХ ст.

У другій половині XIX - на поч.. XX ст. західноукраїнські землі - Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна перебували в складі Австро-Угорської імперії, яка належала до числа найреакційніших і найвідсталіших держав, де зберігалося багато залишків феодалізму, і передусім абсолютизм та поміщицьке землеволодіння. Австро-угорський уряд перетворив західноукраїнські землі на колоніальні окраїни своєї імперії, аграрно-сировинний придаток до корінних західних провінцій. В середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше: парафіяльні, тривіальні і головні. Середня освіта представлена гімназіями та реальними школами. У цілому українська освіта в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті у другій пол. XIX і на початку XX ст. розвивалася вкрай незадовільно. Галичину називали краєм одно - і двокласних шкіл, у міських початкових школах взагалі не практикувалася українська мова. На початок XX ст. у краї діяло всього кілька українських гімназій у Львові, Перемишлі, Тернополі (відкр. 1898 р.) і інших містах.У боротьбі за освіту українці засновують 1908 року чотири приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці, Рогатині. На противагу українським закладаються і польські приватні гімназії, які стали оплотом полонізації молоді. Жіноча середня освіта була представлена приватними жіночими гімназіями та жіночими ліцеями.

На початку XX ст. продовжувала розширюватись і мережа фахових шкіл (столярські школи, школи будівельних ремесел, слюсарства, котлярства, млинарські тощо).

Швидкий розвиток шкільництва на початку XX ст. викликав потребу збільшення числа учителів. Влада не хотіла збільшувати кількість учительських семінарій і, щоб якось зарадити нестачі вчителів, почала вводити до народних шкіл т. з. "панчішкових учительок" (зверхня назва для молодих учительок, які мали малу дуже скорочену кваліфікацію).

Для об'єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 року було створено Краєвий Шкільний Союз, який складався з представників від "Просвіти", "Учительської громади", Наукового Товариства ім. Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю.

На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка (1873), яке у 1892 р. було реорганізоване у Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка. Товариство складалося з трьох секцій: історико-філософської, філологічної та математично-природничо-медичної. Велику роль у цьому науковому об'єднанні відігравали І.Я. Франко та М.С. Грушевський, який з 1897 р. очолив цю поважну науково-громадську організацію.

22. Охарактеризуйте розвиток української літератури (художні методи, жанри, автори) на українських землях Австро-Угорської імперії в ХІХ ст. - на поч. ХХ ст.

У другій половині XIX-XX ст. західноукраїнські землі - Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна перебували в складі Австро-Угорської імперії. Починає функціонувати нелегальний гурток студентської молоді на чолі з піонерами національного відродження у Галичині - "Руською трійцею" (1933 р.). До складу гуртка входили вихованці Львівської духовної семінарії М. Шашкевич (1811-1843 рр.), І. Вагилевич (18111866 рр.) та Я. Головацький (1814-1888 рр.)

У 1835 р. М. Шашкевич опублікував широко відому оду до Цісаря Франца І "Голос галичан" (1835 р.). Наступного року в Перемишлі вийшла польською мовою полемічна брошура Шашкевича "Азбука і абецадло", в якій він обстоював важливу роль народної освіти для життя людей і вважав її найнеобхіднішою потребою. Автор активно виступав за використання українського алфавіту. Дбаючи про розвиток народної освіти поводир "Руської трійці" склав у 1836 році першу "Читанку для малих дітей", написану живою розмовною українською мовою (термін "читанка" належить самому М. Шашкевичу). Незважаючи на настійну потребу для дітей, видання вороже зустріла цензура. Тільки 1850 року "Читанку" видав у Львові Яків Головацький (уже після смерті Шашкевича), і відтоді вона з успіхом використовувалася у початкових школах Галичини. Під керівництвом Маркіяна Шашкевича гуртківці активно взялися за творення в Галичині нового письменства. У 1833 році вони впорядкували рукописну збірку "Син Русі", котра збереглася і до наших днів

Другою збіркою "Руської трійці" став фольклорно-літературний альманах "Зоря" (1834).

У 1898 році часопис "Зоря" був реорганізований у "Літературно-науковий вісник". Згодом частина матеріалів із цієї збірки потрапила до "Русалки Дністрової". Все ж "Зоря", на думку дослідників, була за змістом набагато сміливішою, ніж "Русалка...". У 1836 році члени гуртка підготували "Русалку Дністрову" - свою третю збірку.

1834-1888 рр. - Ю. Федькович, буковинський поет ("Довбуш", "Лук'ян Кобилиця", "Дезертир" та ін.).

1856-1916 рр. - Іван Франко ("Борислав сміється")

1868-1942 рр. - О. Кобилянська ("Земля", "У неділю рано зілля копала")

1871-1936 рр. - В. Стефаник ("Камінний хрест" та інші оповідання)

1885 р. - видання Ю. Федьковичем газети "Буковина".

23. Охарактеризуйте розвиток українського музичного мистецтва на українських землях Австро-Угорської імперії в ХІХ ст. - на поч. ХХ ст.

У ХІХ ст. У другій половині XIX XX ст. західноукраїнські землі - Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна перебували в складі Австро-Угорської імперії, яка належала до числа найреакційніших і найвідсталіших держав, де зберігалося багато залишків феодалізму, і передусім абсолютизм та поміщицьке землеволодіння

В західноукраїнських землях створив чудові музикальні твори М.М. Вербицький ("Гриць Мазниця", "Верховинці", "Підгіряни", "Ще не вмерла Україна" та ін.), Л.К. Вахнянин ("Хор норманнів", "Шалійте, шалійте, скажені кати"), І.І. Воробкевич ("Сині очі", "Над прутом у лузі", 30 хорових творів). духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України і світогляд Вербицького зокрема. Адже тоді, коли в церквах панувало одноголосся самолівка та простеньке двоголосся (єрусалимка), творчість Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся.

24. Охарактеризуйте розвиток українського образотворчого мистецтва (автори, твори, жанри, музичні центри) на українських землях Австро-Угорської імперії в ХІХ ст. - на поч. ХХ ст.

У другій половині XIX-XX ст. західноукраїнські землі - Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна перебували в складі Австро-Угорської імперії, яка належала до числа найреакційніших і найвідсталіших держав, де зберігалося багато залишків феодалізму, і передусім абсолютизм та поміщицьке землеволодіння. У ХІХ ст. знайшло свій дальший поступальний розвиток образотворче мистецтво. В галузі архітектури удосконалилася будівельна техніка, застосовувалися нові матеріали і конструкції. Так, наприклад, для України в архітектурній справі переважав еклектизм -суміш елементів різних стилів.

Львівський оперний театр - створений архітектором З.Горголовською в стилі паризької Гранд-Опери.

Середовище живопису ХІХ ст. позначилося дальшим розвитком реалістичного мистецтва, створенням творів, в основу яких покладені визвольні ідеї.

На жаль, у цю добу монументальний український живопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай).

Екоративно-монументальні скульптури Т. Ригера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі - на будинку Політехнічного інституту у Львові; численні скульптури українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному театрі.

На західноукраїнських землях працювали художники К. Устиянович ("Гуцулка біля джерела"), Т. Копистинський ("Гуцулка", "Далматинка"), Т. Ромаячук ("Узлісся", "3 дороги").

25. Охарактеризуйте розвиток українського театру на українських землях Австро-Угорської імперії в ХІХ ст. - на поч. ХХ ст.

У другій половині XIX-XX ст. західноукраїнські землі - Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна перебували в складі Австро-Угорської імперії, яка належала до числа найреакційніших і найвідсталіших держав, де зберігалося багато залишків феодалізму, і передусім абсолютизм та поміщицьке землеволодіння.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі. Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський. На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869 р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884 р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару. Український театральний процес кінця XIX - початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи.

1864 р. - заснування у Львові першого українського професійного театру товариства "Руська бесіда" (режисер - О. Бачинський)1880 р. - відкриття Львівської консерватори

1908 р. - утворення в Станіславі театрального "Товариства ім. І. Тобілевича".

26. Охарактеризуйте роль Т.Г. Шевченка в українській культурі

Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя - К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна еволюція героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.

Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем - він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.

Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово.

Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ - початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення

Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой - борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті народу.

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури. Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники наступного часу - Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка та ін.

Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.

27. Охарактеризуйте роль Івана Франка в українській культурі

І. Франко - найвизначніший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов - збагатив українську культуру взірцями перекладів найкращих творів світової літератури. Учень і тривалий період прибічник М. Драгоманова, його найближчий послідовник у публіцистиці та літературознавстві, І. Франко став на рубежі століть одним з провідних діячів культурного, національно-визвольного руху в Україні. Його публіцистичні твори відіграли визначальну роль у розвитку культуротворчих процесів кінця XIX - початку XX ст., особливо у формуванні світоглядних засад української національної інтелігенції.

Національна ідея та переживання про майбутнє українського народу супроводжувала Франка постійно. Він переймався долею українців, він прагнув допомогти їм створити самостійну державу. Цей поет, мислитель зробив величезний внесок в культуру, літературу та моральний розвиток українців. Він присвятив все своє життя на користь Україні. Він пройшов не легкий шлях до усвідомлення своєї ролі як духовного пророка нації. В наш час ніхто і не згадує того факту, що саме за І.Франка виникли січові стрільці. Він був їхнім натхненником та батьком січових стрільців. Це дуже унікальний випадок. Адже держави ще не було, але армія яка прагла захищати свій народ вже існувала. Ще в з моменту навчання в Дрогобицькій гімназії Франко виніс бажання працювати для свого народу постійно і не зважаючи ні на що. Франко прагнув виростити українців, зродити їх повноправними громадянами самостійної держави. Але колись сам Франко сказав, що потрібно буде багато зусиль щоб "з мужів зробити народ" Франко розумів, щоб його ідеї були підтримані та набули розвитку повинно щоб молодь розуміла його, його ідеї, мрії, намагання. Він розумів, що з бідного, обездоленого, обдертого народу нічого путнього не виросте. Але з іншого боку письменник не покидав надії на гарне українське майбутнє. Він вважав, що з такою славнозвісною історією у нас є великий потенціал. Філософія Франка-це заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія - це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., витоки якої йдуть від Г. Сковороди і Т. Шевченка.

28. Охарактеризуйте роль Миколи Лисенка в українській культурі

Основний внесок М.Лисенка в національну культуру становить збирання скарбів народної музики, дослідження та опрацювання їх, повернення їх народові "у вишуканій мистецькій оправі" і розбудова на основі народного мелосу національної музичної професійної мови.

Один із кращих піаністів-віртуозів свого часу, Лисенко залишив понад 50 фортепіанних творів. На Різдвяні свята 1867 р. студент лейпцизької консерваторії М. Лисенко з величезним успіхом представив у Празі в залі "Умелецької бесіди" власні фортепіанні аранжування 10-ти українських народних пісень. На жаль, до нас дійшла лише одна з них - "Гей, не дивуйте, добрії люде, що на Вкраїні повстало". Лейпцизьку консерваторію закінчив він блискучим виконанням 4-го Бетховенського концерту для фортепіано із оркестром з власною каденцією, про що з повагою писали німецькі часописи. М.В. Лисенку належать перші в українській музиці фортепіанні рапсодії "Золоті ключі" (1875) та "Думка-шумка" (1877). В доробку його є прелюди, вальси, ноктюрни, мазурки, марші і полонези, пісні без слів. Особливо виразно звучали ці твори у авторському виконанні. Л. Старицька-Черняхівська писала, що зі смертю Лисенка його фортепіанні твори "вмерли наполовину". Ні до кого іншого прирівнять його гру не можна було. Коли ж він виконував свої і взагалі українські речі, він надавав їм щось надзвичайне - якесь євшан-зілля. В його грі оживали тисячоліття і чулась глибока, сива, слов'янська старовина. Натхненний, палкий, з силою удару левиної лапи, з гордим поглядом, він цілком перевподоблювався.

Життєвий подвиг Лисенка не обмежується написанням музичних творів. Важливим для нього був і розвиток виконавства, і то не лише в його час. Саме М. Лисенко заклав основи професійної мистецької освіти в Україні, відкривши в Києві у 1904 р. свою Музично-драматичну школу, в якій, окрім музичного, були відділення української та російської драми, і перший на теренах Російської імперії клас гри на народних інструментах - клас бандури, який, попри всі складності його організації, дав перший випуск у квітні 1911 р. Зі Школи Лисенка виріс згодом Музично- драматичний інститут імені М.В. Лисенка - провідний мистецький заклад України у 1918-34 рр.

29. Проаналізуйте україно-російський діалог культур в ХІХ ст.

Поступове пожвавлення наприкінці XIX - на початку XX ст. національного життя у Східній Україні, зумовлене не тільки внутрішніми факторами розвою української нації, а й досягненнями національно-культурних змагань у Галичині, спричинило роздратування проімперських обрусителів, на службі в яких була слухняна, шовіністично налаштована преса, що розпалювала і пропагувала антиукраїнські настрої та ідеї на всій території Російської держави. Серед таких чорносотенних видань, які систематично поміщали на своїх шпальтах антиукраїнські дописи і статті, були "Киевлянин", "Русская мысль", "Новое время" та ін. Вони різноманітними інсинуаціями і фальсифікаціями, безсоромною брехнею і навіть політичними доносами, виступали проти невід'ємного права українського народу на вільний суспільний розвиток, на власну культуру, науку, мову, літературу. Національне питання українців було тоді найменш популяризоване серед проблем, що цікавили суспільну думку Європи. Навіть у Росії широка публіка не мала правильного і чіткого уявлення про потреби українського народу і його національний рух, який виник задля забезпечення цих потреб. Російська влада, зазначав "Украинский вестник", цілком придушувала всякі прояви національної особливості українського народу, офіційно абсолютно ігноруючи його аж до скасування самого імені народу

Отже, наприкінці XIX - на початку XX ст. український народ перебував у важкому становищі, спричиненому тим, що українці були пригнобленою нацією. Тому найкращі представники української інтелігенції - вчені,письменники, публіцисти, - продовжували шляхетні традиції своїх попередників XIX ст., вступали у суперечки з росіянами задля захисту споконвічних національних прав українського народу на політичне і культурне самовизначення. Вони обороняли, насамперед, українську мову, обґрунтовували її самобутність і рівноправність серед слов'янських мов. Українські інтелектуали вели боротьбу з російським царатом, його асиміляторською політикою, чиновниками, реакційними вченими, публіцистами. І ця боротьба, усупереч усіляким російським заборонам, велася на сторінках української преси, де патріоти України дипломатично і науково доводили в дискусіях свої права.

30. Модернізм кінця ХІХ - першого десятиліття ХХ ст. Його вплив на українську культуру і мистецтво

Модернізм (нім. Moderne, англ. modernism франц. modernisme, рос. модернизм, від франц moderne: сучасний) - складний комплекс літературно-мистецьких тенденцій, що виникли наприкінці XIX ст. як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній дійсності, як спростування заангажованості митця; і проіснували до другої половини XX ст. Модернізм - не група, не період, не школа, і тим більше не художній напрям, як-от символізм, неоромантизм, імпресіонізм, що останнім часом прагнуть доводити. Терміном "модернізм" в українській літературній історії поєднані різні явища різних періодів, часто діаметрально протилежного змісту. Модернізм рубежу віків мав інші завдання й форми, ніж модернізм 10-х років. Модернізм 40-х, з яким пов'язані імена кількох письменників еміграції, досить критичні) настроєний щодо попередніх модернізмів. А поети Нью-Йоркської групи взагалі прагнули відмежуватися від усякого модернізу. Отже, щоб збагнути діалектику стосунків між усіма модернізмами, а також їхню роль у кожному окремому періоді і в українській культурі в цілому, слід виробити підхід до модернізму не як до набору стильових, формальних або жанрових принципів, а як до певної мистецької філософії певної моделі літературного розвитку в нашому столітті.

Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз?єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення - визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

31. Формування єдиного національного культурного простору на українських землях Австро-Угорської та Російської імперій (друга половина ХІХ - поч. ХХ ст.)

Формування єдиного національного культурного простору на українських землях Австро-Угорської та Російської імперій (друга половина ХІХ - поч. ХХ ст.). Після активізації наступу на українство з боку влади Російської та Австро-У горської імперій громада почала розробляти свою ідеологію, якай отримала згодом назву "український націоналізм". На початку 70-х років XIX ст. у Києві створюється культурно-просвітницький гурток "Старагромада" на чолі з В. Антоновичем. Члени гуртка - М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кониський, М. Старицький, П. Чубинський - брали активну участь у роботі органів місцевого самоврядування, наукових товариств. У1875 р. "Стара громада" придбала російську газет) "Киевский телеграф" і перетворила її в орган, який висвітлював події в Україні. Новий наступ на українство розпочався після видання Емського указу. Більшість громадівців були заслані або виїхали за кордон. У Женеві М. Драгоманов організував видання збірника "Громада" українською мовою. У Галичині визвольний рух потрапив під вплив москвофілів, які пропагували ідею єдиної, неподільної Росії і заявляли, що українців як народу не існує. Представники передової української інтелігенції - народовці -заснували в грудні 1868 р. у Львові культурне товариство "Просвіта". Вони пропагували історичні знання в народі, видавали твори українських письменників, створили мережу бібліотек, читалень, музичних і хорових колективів. Ідеологами народовства були В. Барвінський, А. Вахнянин, В. Антонович, Марко Вовчок, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та ін. Утвердженню української національної свідомості сприяло і створене у Львові в 1873 р. літературне товариство Ім. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У НТШ працювали М. Грушевський, І. Франко, І. Горбачевський, В. Гнатюк. Зусиллями НТШ було видано понад 1100 наукових праць з проблем української історії, культури, мови. Аналіз діяльності українських націоналістів у XIX ст. показує, що ці люди були передусім патріотами, які віддано любили свій народ, над усе ставили його незалежність, свободу, добробут, піклувалися про розвиток рідної мови, культури, народних традицій. Виходячи з такого розуміння українського націоналізму до націоналістів можна віднести весь цвіт української нації, а не лише тих, хто формально належав до тієї чи іншої націоналістичної організації. Отже, по-перше, націоналізм-явище історично зумовлене. Український націоналізм виник не на порожньому місці. В його основі - непідкорений волелюбний дух українського народу, його прагнення за будь-яку ціну вирватися з-під колоніального рабства, відродити втрачену в минулому державну незалежність.

32. Проаналізуйте культурний процес в Україні в період Національно-демократичної революції

Перша світова війна загострила політичні та національні суперечності російської імперії, активізувала визвольний рух поневолених народів проти самодержавства. Революція в Росії вплинула на національно-політичне життя в Україні. Вийшли з підпілля і почали діяти українські політичні партії лівого спрямування, відродилася "Просвіта".

Важливим чинником у вирішенні назрілих національних проблем стало відродження національної освіти. Із поваленням царського уряду український народ почав відновлювати освітній процес. Вже в березні 1917 p. зусиллями Товариства шкільної освіти в Києві було засновано першу українську гімназію ім. Т. Шевченка. За прикладом Києва почали працювати гімназії в Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові та інших містах. З березня до осені 1917 p. в Україні було відкрито 57 середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти.

Окрім українських народних шкіл і гімназій було відкрито реальні та комерційні школи. У цілому освіта в Україні в 1917-1918 pp. велась українською мовою в усіх типах шкіл, учительських семінаріях та на різних курсах.

Великою є заслуга гетьманського уряду у відновленні та подальшому розвитку української науки. Влітку 1918 p. було створено комісію у складі відомих вчених, яка мала виробити проект статуту Української академії наук (УАН). У вересні цього ж року проект було розглянуто і затверджено Радою Міністрів, а 14 листопада було ухвалено закон про заснування Української академії наук у Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ.

На одне з перших місць було поставлено дослідження історії України, а одночасно із цим вивчення літератури, мовознавства, археології, мистецтва.

Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної "незалежності". Характерним для літератури, як і загалом для мистецтва років громадянської війни, був широкий спектр поглядів і діапазон полеміки, подальший розвиток культури. Гостра класова боротьба породила різні ідейні платформи в літературі та мистецтві, найпоширенішою стала течія "наймодернішого символістського напрямку".

Осібні позиції в молодій радянській літературі займали неокласики. До них належали М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та О. Бургардт. Вони виступали за високу культуру слова і художньої форми; ідеалом для них було далеке минуле, взірцем справжнього мистецтва слугували зразки античності та інших давніх епох, а з художніх напрямків у поезії найближчими для себе вважали французьких парнасців.

Зі сцени звучали музичні твори композиторів України, послідовників М. Лисенка - Я. Степового, К. Стеценка, М. Леонтовича тощо. Створюються хорові та музичні колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели.

33. Охарактеризуйте розвиток літератури в УСРР (художні методи, жанри, автори, організації) в 1920-1930-ті рр.

У цей час розвиваються різноманітні літературні течії, створюються організації та гуртки. Ще перед українізацією в 1921 р. у Києві утворилася "Асоціація панфу-туристів", що мала на меті формування "нової пролетарської літератури" в Україні. Футуристи модернізували українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запровадили свіжі образи й творили нові слова, покликані відобразити нову індустріалізовану добу.

У 1922 р. утворилась організація "Плуг" - спілка селянських письменників. Вона ставила за мету, ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України.

На чолі з українським прозаїком, поетом, публіцистом, М. Хвильовим утворила літературну організацію ВАПЛІТЕ.

ВАПЛІТЕ відстоювала ідею творення нової української літератури за допомогою кращих зразків західноєвропейської культури, члени намагались протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників у творчість.

У 1924-1930 рр. існувало об'єднання "Літературний центр конструктивістів". Його представники вважали, що внесок у будівництво нового життя література може зробити, пропагуючи техніцизм. У цьому напрямі працювала літературно-мистецька група "Авангард" на чолі з В. Поліщуком.

Одночасно в другій половині 1920-х років активізувалось видання літературних творів. У 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменника В. Винниченка. Такої кількості видань своїх творів та читацької популярності не мав жоден український письменник першої половини ХХ ст.

34. Охарактеризуйте розвиток кіно- і театрального мистецтва в УСРР в 1920-1930-ті рр.

На цей час припадає розвиток українського кінематографу, світової слави якому надав український письменник, кінорежисер, художник, кінодраматург Олександр Довженко. Найбільше його цікавило кіно. У 1927 р. О. Довженко знімає фільм "Сумка дипкур'єра", в якому єдиний раз знявся в ролі кочегара і який став першим його кінофільмом. Перший серйозний успіх до О. Довженка прийшов з виходом у квітні 1928 р. на екранах Києва фільму "Звенигора". Цей фільм став сенсацією, але водночас це був початок особистої трагедії О. Довженка - за цю стрічку та згодом за фільм "Земля" (1930) його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм - документальна стрічка Д. Вертова "Симфонія Донбасу", а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова "Фронт".

Загалом у 1929-1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів.

З 1927 р. у Харкові працював робітничий театр, основу трупи якого складали актори театру "Березіль". У 1933 р. цей робітничий театр переїхав у Донецьк, де став першим стаціонарним професійним театральним закладом (сьогодні Донецький академічний український музично-драматичний театр). Одним із засновників цього театру був О. Загаров, який у 1921-1923 рр. очолював український театр у Львові.

Гідно продовжувався розвиток народно-побутових традицій українського театру М. Садовського та П. Саксаганського. Наприкінці 1930-х рр. в Україні було відкрито понад 80 театрів.

35. Охарактеризуйте розвиток архітектури і будівництва в УСРР в 1920-1930-ті рр.

Цікаві та грандіозні процеси спостерігаються в архітектурному мистецтві. В архітектурі планувалося втілити ще небачені містобудівельні задуми, нові типи конструктивних рішень і форм архітектури першого десятиліття радянської влади. Новий конструктивістський напрям яскравіше виявився в новобудовах Харкова - тодішня столиця УСРР. У Харкові створено ансамбль центру міста з комплексом адміністративних організацій та установ. Кругла в плані площа тут одна з найбільших у світі. Серед споруд площі - будинок Держпрому і будинок проектних організацій. У цих спорудах використано останні досягнення будівельної техніки та нові архітектурні форми. Конструктивна архітектура відобразилась в будівлі Червонозіркового театру, Палаці культури залізничників та інших спорудах Харкова. Такі архітектурні форми з'являються і в інших містах: палац праці - Дніпропетровськ, палац культури заводу "Більшовик" - Київ. У промисловому будівництві провідне значення мало спорудження Дніпрогесу. Гребля має форму напруженої дуги. Конструкція велична і спокійна. При грандіозності усієї споруди гармонійність пропорцій справляє враження. З середини 1930-х рр. простежується відхід від конструктивізму й повернення до класики. Класика сприймалась як інтернаціональна. Показником нового стилю стала споруда Ради міністрів УРСР у Києві. У 1930-х рр. поширилося будівництво житлових багатоповерхових споруд, зумовлене вимогами економічності, створення кращих умов життя людей. Такі будинки споруджувалися у великих містах. Тоді ж розпочалося швидкісне будівництво за типовими проектами шкіл, дитячих садків, ясел, магазинів, кінотеатрів. Конструктивізм 1920-х рр. позначився і на скульптурі. Він відкинув будь-який скульптурний декор будівлі як непотрібний елемент. Споруди зі скла і бетону не залишали місця для пластики. Скульптори переважно споруджували пам'ятники, оскільки державними заходами здійснювалась сумнозвісна монументальна пропаганда. Популярною була шевченківська тема. У 1920 р. встановили погруддя Т. Шевченка в Києві, а 1921 р. у Харкові. У 1926 р. у Полтаві поставлено пам'ятник Т. Шевченку.

36. Охарактеризуйте розвиток образотворчого мистецтва в УСРР в 1920-1930-ті рр.

Цікаві та грандіозні процеси спостерігаються в образотворчому мистецтва. Основним осередком стає Київський художній інститут (1924 р.). У мистецтві значну увагу зосереджували на зображенню сучасного життя, темах індустріалізації та колективізації сільського господарства. Практикувалися виїзди на виробництво, новобудови, шахти, популярним стало відвідування Дніпробуду. Одним з перших його оспівувачів був К. Трохименко, якого захоплювали образи трудівників, вчорашніх селян "Кадри Дніпробуду". Глибше до джерел народної творчості та традицій національного мистецтва звернувся М. Бойчук. Він засновник окремої художньої школи в Україні 1920-1930-х рр., оскільки велика група його вихованців-митців створили художню течію - "бойчукізм". У 1932 р. в Україні скасовано всі незалежні угрупування художників. Того самого року зі створенням Спілки радянських художників України вводилися основоположні принципи єдиного творчого методу, що одержав назву соціалістичного реалізму. Цей метод став не стільки дороговказом розвитку мистецтва, скільки караючим і нівелюючим будь-які відхилення від партійного диктату.

37. Охарактеризуйте розвиток освіти в УСРР в 1920-1930-ті рр.

У цьому напрямі українізації були притаманні три риси: планомірність, послідовність та високі темпи.

Розбудова радянської системи освіти на території України розпочалась із запозичення в 1919 р. народним комісаром освіти В. Затонським концепції і моделі освіти в РСФРР. Запозичена концепція та модель освіти не враховували соціально-економічну і національну специфіку України та була відірвана від реальних потреб економіки.

Новий нарком освіти Г. Гринько на початку 1920 р. відмовився від її реалізації і почав розроблення власної концепції та моделі освіти. В основу його концепції було покладено наскрізну професійну спрямованість освіти, в основу організації навчання дітей слід покладатися не на дев'ятирічну загальноосвітню школу, а семирічну, після якої діти навчатимуться в професійно-технічних закладах, технікумах, інститутах і академіях. У середині 1920- х років в Україні впроваджено десятирічку, що ліквідувало розрив між середньою і вищою освітою.

Нове керівництво наркомату освіти залишило право навчання рідною мовою. Завдання полягало в тому, щоб досягти пропорції між чисельністю національних шкіл і національним складом населення, але не вдаватись до насилля.

Перепоною на цьому шляху стала недосконалість загального українського правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші проблеми найболісніше відображалися на усьому українізаційному процесі 1920-х рр.

У системі вищої освіти зміни полягали в тому, що в 1920 -1921-х рр. ліквідували всі українські університети. На їх базі створювались спеціалізовані вузи соціально-економічного, педагогічного і медичного спрямування. Така схема розвитку вищої освіти прагнула підпорядкувати всю освіту засадам "єдиної трудової школи". Це стало серйозним відступом, оскільки це призвело до значного зниження теоретичного рівня підготовки фахівців з вищою освітою і викликало невдоволення серед професорсько-викладацького складу.

З 1932 р. університетську систему освіти поступово почали відновлювати.

До позитивів у сфері освіти періоду "українізації" слід зарахувати досягнення загальної грамотності та значний ріст освіченості народу.

Втім мережа шкіл середини 1920-х рр. неспроможна була прийняти всіх охочих вчитися. У 1925-1926 рр. сільські школи відмовили в прийомі до 38% дітей шкільного віку. Хоча в 1932 р. в школах України вже навчалось 98% дітей шкільного віку.

Загалом на початок 1930-х рр. через систему ліквідації неписьменності пройшло два мільйони осіб, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася від 48 % у 1920 р. до 8 %. У 1940-1941 рр. у республіці працювало 32 тисяч шкіл, 700 технікумів та 173 вищих навчальних закладів.

38. Проаналізуйте національну політику Радянської влади та розбудову інфраструктури культури в УСРР в 1920-1930-ті рр.

Публікації цього періоду характеризуються агітаційно-пропагандистською спрямованістю, мають описово- інформативний характер. Національні проблеми в них розглядаються крізь призму політичних завдань диктатури пролетаріату і тому набули значного викривлення. З середини 30-х років процес дослідження різко уповільнився, етнічні меншини як об'єкт дослідження історичної думки на деякий період майже зникли з поля зору. На межі 1980-х - 90-х років сформувався новий етап дослідження проблеми, який докорінно відрізняється від попереднього. Велике значення для переосмислення суспільно- політичного розвитку України та національної політики більшовиків у радянську добу мають праці вітчизняних істориків С. Кульчицького, В. Даниленка, Б. Чирка, В. Гриневича та зарубіжних - Дж. Либера, Т. Мартіна, Л. Гатагової, О. Борисенок й інших [2]. Основні проблемно-тематичні пріоритети та певні історіографічні підсумки дослідження історії національних меншин 1920-3 0-х років підбиті в роботах

О. Рафальського, Л. Якубової та Г. Васильчука [3]. Нові підходи авторів дозволили показати процеси відродження культурних традицій етнічних меншин в період запровадження політики коренізації та визначити прорахунки в цій справі. Але вимагають подальшого з'ясування особливості політики радянської влади щодо національних меншин УСРР у міжвоєнний період, що і є метою нашої статті.

Національна політика радянської влади базувалась на декількох фундаментальних уявленнях, які виходили з базисних положень марксизму-ленінізму. По-перше, національне питання є підлеглим стосовно класового. По-друге, нація - категорія історична, були часи, коли націй не було. Слідом за К. Марксом і Ф. Енгельсом більшовики вважали, що національні риси народів внаслідок знищення приватної власності "неминуче будуть змішуватись і таким чином зникнуть так само, як відпадуть різноманітні станові та класові відмінності" [4]. Соціалізм вбачався суспільством, мета якого не тільки зближення, але і злиття націй [5]. Підготувати умови для злиття можливо лише шляхом попереднього вирівнювання рівнів соціально-економічного і культурного розвитку народів, що може відбутися лише завдяки допомозі тих народів, які пішли вперед у своєму економічному розвитку, тим, хто опинився на більш низьких його стадіях. По-третє, більшовики вважали, що національна держава є тимчасовим явищем на шляху до всесвітнього союзу національних республік.

Формування поглядів на національне питання, ставлення до нього як до політичної проблеми у більшовиків проходило разом з розвитком самої партії. Політика керівництва більшовиків у національному питанні була досить суперечливою. Проголосивши в теорії право націй на самовизначення аж до відокремлення, більшовики на практиці намагалися всіляко завадити утворенню нових держав на території колишньої Російської імперії, домагаючись "єднання трудящих усього світу", при цьому національне питання відходило на другий план у порівнянні з соціальним. Однак події громадянської війни довели більшовикам важливість його розв'язання. Саме існування радянської влади залежало від конкретних кроків на шляху розв'язання національної проблеми . В 1920-30-ті роки партійне керівництво держави, змінюючи сутність національної політики, не завжди змінювало форму її проведення. Методи здійснення національної політики різнилися в залежності від поставлених завдань та обставин. В проведенні радянською владою національної політики в цей період виділяємо наступні етапи:1921-1923 рр.: організаційний; 1924-1928 рр.: період активного впровадження політики коренізації; 1929-1932 рр.: інерційний, стагнаційний період коренізаційної політики; кінець 1932 р. - перша пол. 1937 р.: курс на зближення націй (намагання уніфікувати культурні та освітні процеси серед українців і представників нацменшин при збереженні національної форми освіти і культури); з другої пол. 1937 р.: впровадження курсу на "злиття націй", русифікація .

Поворотним моментом в національній політиці слід вважати Х з'їзд РКП(б), який відбувся 8-16 березня 1921 року. На ньому вперше національне питання розглядалося як складова частина державної політики. Чергові завдання партії в національному питанні були викладені в доповіді Й.Сталіна. На його думку, національна проблема була породжена капіталізмом та національним гнобленням, які проявлялися у відсутності рівних прав і рівних можливостей розвитку. Разом з тим відмічалось, що знищення капіталізму та національного гноблення не знімає з порядку денного національної проблеми, яка існує і при радянській владі. Суть її полягає в наявності певної нерівності в розвитку націй (господарській, культурній, освітній тощо), що склалася історично. У доповіді не були підведені підсумки діяльності як партійних, так і радянських органів у цій галузі, нічого не говорилось про проблеми, з якими зіткнулися центральні та місцеві органи в безпосередній своїй роботі. У висновках Й.В.Сталін наголошував, що єдиним режимом, який здатний вирішити національне питання, є режим диктатури пролетаріату.