Етапи розвитку української культури

Статут Львівського братства і його школи («Порядок шкільний») був зразком для інших братств. У Львівській школі викладали читання, арифметику, грецьку і словґянську мови, основи риторики, діалектики, астрономії, музику, вивчали Псалтир, Часослов, Катехізис, Євангеліє. Філософія, хоч і була зазначена у програмі, як окремий предмет не читалась, за винятком, можливо, логіки (діалектики). Під час вивчення інших дисциплін учні здобували певні філософські знання, інформацію про окремих філософів та їхні твори. Деякі відомості про рівень викладання філософії у Львівській братській школі, про філософську орієнтацію братчиків містить інвентарний опис бібліотеки братства від 1601 р. Дослідники не знайшли в ньому жодного підручника з філософії, а з філософських творів там були «Книга Аристотелес грецкая Органон» і «Діалектика Мінан і Риторика». Решту бібліотеки становила богослужбова література, твори отців церкви, різні граматики, твори античних авторів, поема представника італійського Відродження Т. Тассо «Про збуреня Єрусалима». Братство переймалося написанням підручників, насамперед букварів, граматик словґянської мови, виданням таких творів, як «Просфонима» (1591), «Іже Іоана Златоустого... Бесіда ізбранная о въспитани чад» (1609). В освітній програмі братств пріоритетними вважалися «внутрішня» філософія і мудрість, що вміщувала знання про Бога, природу і людину, сформовані на основі православного віровчення у межах греко-візантійської і давньоруської традицій. Братчики були переконані у необхідності засвоєння і поширення знань, що сприяють зміцненню віри, вивченню культурної спадщини княжої доби, на основі якої, можна було забезпечити подальший розвиток вітчизняної освіти і духовної культури. Александрійський патріарх, який співпрацював з Острозьким культурно-освітнім осередком і сприяв діяльності братств, Кирило Лукаріс, обговорюючи з братчиками питання заснування шкіл і добору вчителів, наполягав на необхідності добре оплачувати працю вчителя, оскільки без вкладання відповідних коштів не можна забезпечити високий рівень освіти, залучити до її розбудови авторитетних учених людей. Не менш важливим, ніж забезпечення належного рівня викладання шляхом добору добрих і досвідчених учителів, Кирило Лукаріс вважав контроль за успіхами учнів, вимогливий нагляд за ними аж до використання різних дисциплінарних заходів. Зміцнення віри, поширення і поглиблення освіти Кирило Лукаріс повґязував із книгодрукуванням.Братства намагалися вийти з-під опіки церковної ієрархії в організації шкільництва, утвердити своє право на заняття інтелектуальною працею, розвґязання віросповідних проблем, самі обирали священиків, не виключали права мирян здійснювати пастирські функції, чим істотно обмежували монополію церкви у питаннях віри.

Релігійно-полемічна література кінця XVI-XVIІ ст

Подальший розвиток ідей, що відстоюють право на існування українського народу,що захищають йогомову,культуру,релігію направлених проти окатоличування і ополячення, пов'язано з так званою полемічною літературою, що набула особливо широкого поширення після Брестської унії 1596 г.* Люблінська унія 1569 р., що об'єднала Польщу і Литву в одну федеральну державу, - Мова Посполиту, а потімБрестська унія, що послідувала за нею, не залишали надій на відновлення української державності, тому українська політична думка відбивається в рамках гострої полемічної літератури. В умовах втрати політичної самостійності полемічна література була одним з небагатьох легальних способів захищати свою національну автентичність. Безпосереднім приводом для поширення полемічного жанру в українській і білоруській літературі послужили роботи відомого польського церковного діяча, організатора ієзуїтських колегій високого освітнього рівня Петра Ськарги "Про єдність церкви Божою" (1577) і "В захист Брестської унії"( 1597). Видатними представниками полемічної літератури кінця XVI - середини XVII в.в. були Герасим Смотріцкий, Василь Суразський, Христофор Філарет, Іван Вишенський, Мелетій Смотріцкий, брати Стефан і Лаврентій Зізанії, Кирілл-Транквіліон Ставровецкий. Полемісти, як і гуманісти, не ставили завдання відновити державність, але, відгукуючись на актуальні проблеми сучасності, вони будили політичну свідомість. Важливе місце в їх роботах відводилося стосункам світської влади і релігійною, божественного і земного, прав людини. У полемічній літературі можна виділити дві течії: релігійно-містичне і освітньо-критичне (світське).

Яскравими представниками першої течії були Христофор Філарет, Іван Вишенський*, Мілетій Смотріцкий. Друге розкрилося в діяльності українських братерств і таких його фігурах як Стефан і Лаврентій Зізаній, Юрій Рогатінец, Кирілл-Транквіліон Ставровецкий**.

Філалет Христофор (псевдонім острожского шляхтича Марцина Бронського) опублікував в 1597 р. на польській мові (а в 1598 - на українському) "Апокрісис" - відповідь на вигадування П. Ськарги. У нім питання віри розглядаються в нерозривному зв'язку з соціально-політичними стосунками свого часу, в релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від їх статусу в суспільстві. Прикладом може служити пояснення стосунків між монархом (владою) і народом (підлеглими). Оскільки, по думці Філарета, піддані присягають прямо виконувати свої обов'язки, а король присягає підданим діяти відповідно до закону, то цей договір (пакту) і має бути основою справедливих стосунків між монархом і підданими. Мислитель звертає увагу короля і сенаторів як представників державної влади, що порушення ними прав і свобод громадян, зловживання владою, зневага законом підриває державу і наводить до його занепаду; беззаконня і свавілля неминуче породжують справедливу незадоволеність народу, що переростає в обурення, В той же час він підкреслює, що народ повинен захищати свої права і попереджає, що доки ми звертаємося до "листа", пера, а не до шабель.Але якщо ті, що володарюють і далі зловживатимуть терпінням гноблених і викличуть "внутрішню війну", то вся провина і відповідальність ляже на них. Таким чином соціально-політичні погляди автора "Апокрісиса", включають ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом, визначення прав і обов'язків вільних підданих, заснованих на вимогах "права божого і природного".

Ці ідеї, направлені проти релігійного і соціального пригноблення, мали велике значення для розвитку суспільно-політичний думці, посилення протистояння народу духовному, політичному і економічному утиску, стали істотним вкладом в ліберальні традиції українського народу.

Видатним представником релігійно-містичного напряму в полемічний літературі XVI - XVII в.в. був Іван Вишенський (ок. 1550 - ок. 1620)*, фанатичний захисник православних традицій, безжалісний критик греко-католиків. До нас дійшло близько 20 його творів, серед яких "Викриття диявола, - миродержца", "Коротко словный відповідь Петру Ськарге", "Послання єпископам - відступникам, православ'я", "Зачепка мудрого латинянина з безглуздим русином", "Сповіщення коротке про латинську красу" та інші, написані в жанрах памфлета, трактату, діалогу і так далі Для поглядів Вишенського характерна суперечність, переплетення передових і консервативних ідей, новаторство і традиціоналізм. Разом із засудженням духівництва знаходимо апологію чернецтва, із закликами до боротьби з тими, що пригноблюють - проповідь аскетизму, затвердження демократичного соціального ідеалу - консерватизм в поглядах на суспільний прогрес взагалі. Його релігійним і суспільним ідеалом було раннє християнство, від якого відійшли і католицька, і православна церква і до якого він закликав повернутися.

Щиро хворіючи за свій народ, Вишенський, був майже єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав тих, що їх пригноблюють. Але проти всіх недоліків українського суспільства він бачив лише один вихід: повністю відкинути все нові віяння, включаючи такі "язичеські хитрощі"., як граматика, риторика, діалектика і інші "ганебні спокуси" і повернутися до древньої православної віри.

Різко виступаючи проти латинства ("Зачепка мудрого латинянина з безглуздим русином"), мислитель надавав велике значення освіті народу на православній основі, вважаючи, що лише так можна зберегти східнослов'янський етнос, тоді як католицизм з його раціоналізмом може привести до руйнування і денаціоналізації. Украй безкомпромісні позиції І.Вишенського, що набували догматичного і містичного характеру, затвердження традиціоналізму, збереження "старожитной віри" були реакцією на посилення польської експансії і католицизму.

Видатним представником світського напряму в полемічній літературі був доктор медицини Мелетій Смотріцкий (1577-1633) **(син ректора Острожськой "академії" Герасима Смотріцкого), творець відомої "Граматики Словенськия" (1616), яка до середини XVIII ст була єдиним підручником по граматиці в школах України, Білорусії і Росії. Політичним проблемам М.Смотріцкий присвятив вигадування "Тренос" (Плач, 1610), написане під враженням відбирання уніатами православного монастиря Св. Трійці у Вільно. Спираючись на уявлення видатного німецького гуманіста Н.Кузанського про людину як мікрокосмос, в якому відбивається в мініатюрі весь світ, - макрокосмос, М. Смотріцкий яскраво намалював образ сучасної людини, яка не забуває віри предків, прагне до знань і свободи. Учений критикував існуючих суспільно-політичних буд польського королівства, домагання папства на світську владу, втручання церковників в державне життя, а своєму народові радив: "Візьмися краще науки, а не за срібло, прагни до мудрості, а не до золотця, шукай Божої благодаті, а не перлів... бо мудрість перевищує всі ці речі..."

Світський напрям суспільно-політичній думці отримав віддзеркалення в діяльності братерств - громадських організацій православних міщан, що об'єднували ремісників, купців, духівництво і ін. жителів міст. Найбільш організованими були Львівське братерство (ок. 1585 р.). Київське (ок. 1615 р.) і Луцьке (1617). Створені при братерствах школи готували вчителів, священиків, сприяючих поширенню освітивели активну суспільну роботу ставили питання про захист украинства на різних рівнях управління і самоврядності, релігійних свободі ін. Культурно-просвітницька діяльність мала і політичний аспект: збереження рідної мови, релігії предків, традиційних обрядів сприяли збереженню історичної свідомості населення, формуванню мировозрения. Видатними представниками братерств були брати Стефан і Лаврентій Зізанії.

Початки книгодрукування в Україні

Розвиток освіти і шкільництва того часу був тісно пов'язаний з розвитком друкарської справи. Перша книжка слов'янською мовою глаголицею була надрукована в 1483 р. у Венеції. У 1491 р. у Кракові вийшли книжки кирилицею, яка лягла в основу пізніших азбук російської, української, білоруської, болгарської, сербської та народів сучасної Югославії.

Є припущення, що й до 1491 р. У Кракові вже друкував книжки кирилицею відомий друкар Швайпольт Фіоль -- виходець з Німеччини. Для друку використовувались виконані в Україні копії церковнослов'янських рукописів у російській редакції, а також рукописи південнослов'янського походження. Видання Фіоля призначалися для православного населення України, Білорусії, Молдавії. Досить швидко вони здобули визнання і в Росії. У 1491_1492 рр. Ш.Фіоль був звинувачений інквізицією в антикатолицьких поглядах і мусив припинити видавничу діяльність та виїхати із Кракова.

У східнослов'янських народів найпершими з'являються білоруські друковані книги, видання яких пов'язане з іменем Георгія_Францішека Скорини. У 1517 р. Скорина надрукував першу книжку-- «Псалтир» церковнослов'янською мовою в чеській Празі. Великою подією в історії білоруської й української культур була поява в 1517_1519 рр. 22 окремих випусків біблії в перекладі на тодішню білоруську мову, яка була поширена і в Україні. У 1525 р. Скорина заснував словено_руську друкарню у Вільно. Видання Скорини поширювались в Україні і в Білорусії. Таким чином, із західнослов'янських земель друковані книжки поширились на білоруські й українські землі.

Велику культурно_освітню роль у розвитку українського друкарства відіграла поява друкарської справи в Москві і перенесення її з Росії в Україну. Першу друкарню для Москви з верстатом, шрифтами було закуплено в 1553 р. у Копенгагені. До роботи в друкарні Іван IV поставив диякона церкви Миколи Густинського Івана Федорова і його товариша Петра Мстиславця, які вже раніше, але невідомо де й за яких обставин, займалися друкарською справою. 1 березня 1564 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець відтиснули останні аркуші першої відомої в Росії друкованої книжки «Апостол».

Іван Федоров залишив подароване йому Ходкевичем село і прибув до Львова. Тут за допомогою львівських міщан він створив друкарню, і в 1574 р. надрукував відомий львівський «Апостол», який став первістком української друкованої книжки. Початок книгодрукування у Львові внаслідок старання друкаря Івана Федорова слід вважати величезною подією в історії культури українського народу. Друкування книг в Україні відкрило нову важливу сторінку в подальшому розвитку українського письменства.

Львівський «Апостол» дуже подібний до свого московського попередника, що вийшов на десять років раніше. Наприкінці книги львівського видання вміщено герб міста Львова, герб Федорова. Цей герб був своєрідним книжковим фірмовим знаком друкаря. З того часу він почав з'являтись на всіх виданнях Івана Федорова. Герб являв собою зігнуту лінію, вершина якої нагадує стрілу. По обидва боки цієї лінії зображені ініціали друкаря «І.Ф.» Гербом міста Львова, як відомо, донедавна було зображення лева на фоні зубчастого укріплення львівського замкового муру.

Очевидно, через несприятливі умови друкування у Львові, Іван Федоров на запрошення князя К.К. Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозька школа. Тут ще з більшою інтенсивністю розгорнулась його видавничо_друкарська діяльність. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У 1580 р. Іван Федоров надрукував в Острозі на Волині «Новий завіт», а в 1581 р. вийшла друком відома Острозька біблія. Підготовляли біблію до друку К.К. Острозький і його літературний гурток ще до відкриття Острозької друкарні.

Спробу дати цілісний твір у 1499 р. зробив у Новгороді архієпископ Геннадій. Але ця спроба не була доведена до кінця. Це завдання виконав великий гурток освічених людей в Україні, що зосереджувався в Острозькій школі. Весь текст Острозької біблії надрукований дрібним шрифтом, створеним в Острозі. Цей шрифт застосовувався в усіх наступних острозьких виданнях. Острозька біблія за технікою друку є однією з визначних пам'яток нашої вітчизняної стародавньої книжкової продукції, її видання відобразило успіхи не тільки Івана Федорова, а й великої кількості перекладачів, художників, майстрів, палітурників тощо, і становить гордість української, російської і білоруської культур. В Острозі Іван Федоров надрукував також невелику «Хронологію» у віршах. Цим російський першодрукар закінчив свою діяльність. З надірваним здоров'ям від повернувся до Львова і помер там 5 грудня 1583 р. у тяжких злиднях.

Острозька друкарня, заснована Іваном Федоровим разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVI ст. після видання Острозької біблії і в першій половині XVII ст. До її видань належать твори Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587 р.), «Острозька книжиця» (1588 р.), відомий викривальний і наступальний твір «Апокрисис» Христофора Філарета (1598 р.), спрямований проти католицизму, в якому відображено протест українських демократичних кіл проти Берестейської унії.

Острозькі видання наслідувало Львівське братство, яке по смерті Івана Федорова придбало частину його друкарського приладдя. У друкарні Львівського братства було надруковано книгу «Адельфотес». Це був підручник з граматики грецької мови для братських шкіл. У 90_х роках Львівське братство надрукувало книжку «Просфоніма» («Привіт»), що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи. Друкування книжок в Україні було могутнім поштовхом для розвитку письменства, освіти і всіх галузей художньої культури України.

Формування освітніх осередків: Острозька академія, Львівська і Київська братські школи

Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко_слов'яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьби проти польсько_шляхетського і католицького засилля. Першим ректором Острозької школи був вчений і письменник Герасим Смотрицький, автор політичного трактату «Ключ царства небесного». Викладачами школи були відомі діячі острозького літературно_наукового осередку Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Кирило Лукаріс, Дем'ян Наливайко, а вихованцями - Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Іван Княгиницький, Петро Конашевич_Сагайдачний та ін.

Шкільна освіта, як і загалом національно_культурний рух в Україні, у цей час переважно пов'язана з життям міст. Організація міських братств супроводжувалася улаштуванням при них братських шкіл. Найбільшою серед братських шкіл і зразком для інших була школа Львівського Успенського братства, яка гідно доповнювала острозьку школу. Її управителем був відомий знавець грецької мови єпископ Арсеній.

Важливим осередком освіти у Києві було братство, засноване у 1615 році. Історичним досягненням братства була організація Київської братської школи, яка у майбутньому стала Києво_Могилянською академією. У порівняно короткий термін школа підійшла до тодішнього європейського рівня вищого навчального закладу. У період свого становлення Київська братська школа отримала велику матеріальну підтримку. Передусім, необхідно згадати славетну киянку Гальшку (Єлизавету) Василівну Гулевичівну, дружину Мозирського маршалка Лозка, з іменем якої пов'язане заснування школи. 15 жовтня 1615 р. Гулевичівна підписала дарувальну грамоту, за якою її земля у Києві, на Подолі, передавалася у власність братству для монастиря і школи. Великий внесок Петро Конашевич_Сагайдачний, який вступив у братство з усім своїм військом. Помираючи від ран у Києві, Сагайдачний майже всі свої кошти заповів Київській, а також Львівській і Луцькій братським школам.

28. Києво-Могилянська академія

У 1632 р. на базі Київської братської школи та Лаврської школи був створений новий навчальний заклад -- Києво_Могилянська колегія, названа так на честь її протектора митрополита Петра Могили. Пізніше (1708 р.) колегія отримала статус академії. Організаційно Києво_Могилянська академія наслідувала структуру європейських вищих навчальних закладів. На чолі її стояв ректор. За навчальний процес, додержання програм, успішність, матеріальні витрати відповідав його заступник -- префект. Проте порівняно з європейськими університетами існували й певні відмінності. Академія не ділилася на факультети, не давала випускникам вчених ступенів, курс наук не завжди був постійним, тут існували власні принципи зарахування студентів, утримання викладачів. Організаційно структура академії впродовж тривалого часу залишалася незмінною, але зміст навчання, кількість предметів постійно змінювалися. Змінювався і навчально_виховний процес.

До академії приймалися представники всіх станів. Переважну більшість студентів тут становили діти козацької старшини, міщан, селян. Крім українів, навчалося багато сербів, македонян, валахів, вихідців з «німецьких земель». Кількість студентів в академії також змінювалася, доходячи в окремі випуски до 1000_1200 чол. Перші шість класів вважалися нижчими, термін навчання в них становив один рік. У них викладали катехізис, арифметику, геометрію. При вивченні піїтики і риторики студенти отримували домашні завдання. До цих класів зараховувалися юнаки, які вже пройшли початковий курс. Досить змістовним був філософський курс. Наприкінці 30_х років курс був трирічним, проте пізніше викладання філософії в академії обмежувалось двома роками. Лише протягом 1651_1670 рр. курс філософії окремо не викладався, а найвищим був клас риторики. До курсу філософії входила раціональна (діалектика і логіка), моральна (етика) і натуральна філософія. Остання розділялась на фізику, математику і метафізику. Фізика передбачала вивчення природи, а також космогонії, есхатології, метеорології, уранографії й фізіологічної психології у зв'язку із зоологією. Завершував навчання курс богослов'я. Воно викладалося спочатку протягом чотирьох, а потім трьох років. На цьому релігійному курсі було вільне відвідування, а сам він передбачав оволодіння змістом не лише суто богословських наук -- догматики й моралі, а й загальним змістом знань в галузі релігії -- історії релігії, церковного красномовства тощо. На філософських і богословських заняттях щотижня або щомісяця проводилися диспути, завершуючи вивчення певного розділу науки. Велику увагу в академії приділяли вивченню іноземних мов.

Це був перший православний вищий навчальний заклад України.

Першоосновою всієї навчальної програми в академії, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук -- граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астрономія й музика. Цілком закономірно, що біля джерел створення Академії стояв Київський митрополит Петро Могила (1596_1647 рр.), видатний церковний і культурний діяч. В історію української культури він увійшов як визначний теолог (автор праць «Літургіон, або служебник», «Православне ісповідання віри», «Требник»), учений, реформатор, організатор вищого шкільництва

З іменем П. Могили пов'язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала захід, а й могла конкурувати з ним. Крім Київського колегіуму, в 1636 р. він організував колегію в Кремінці, слов'яно_греко_латинську академію в Ясах (1640 р.). Дбав про розвиток Києво_Печерської Лаврської друкарні, одним з перших почав видавати книги українською мовою, надаючи їй міжнародного значення. Сприяв письменникам і художникам, дбав про поширення книгодрукування у Валахії і Молдавії, сам підготував 20 творів церковно_теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Помер 11 січня 1647 р. у Києві. За кілька днів до своєї смерті склав заповіт, за яким вся його бібліотека, будинок і двори на Подолі, худоба, інвентар з хутора Непологи, понад 80 000 злотих, домашнє начиння і навіть митрополиче вбрання, прикрашене коштовностями, переходило до академії.

Козацтво як явище історії та культури українського народу

Початки козаччини припадають на XV ст. Це був масовий рух чоловіків, які вирушили в степи «на уходи» полювати, рибалити. Згодом вони об'єднувалися у ватаги і зі зброєю в руках нападали на татар, відбиваючи в них здобич_ясир. У XVI ст. козаки почали об'єднуватися у військову організацію. Найвідомішим її організатором був Дмитро Байда Вишневецький, який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків, побудував фортецю на острові Хортиця на Дніпрі й цим дав початок славному Запоріжжю.

Козацтво брало активну участь в опозиційному русі українського міщанства, православного духівництва, частини української шляхти проти політики національно_релігійних утисків. Двадцятитисячне військо запорозьке, очолюване Петром Конашевичем_Сагайдачним, вступило до Київського (Богоявленського) братства, що протистояло колоніальній політиці шляхетської Польщі, відіграючи одночасно роль культурного та наукового центру України.

У художньому житті Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові й ударні інструменти: труби, сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни.

Загони, що вирушали в похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. До складу полкової музики входили трубачі («трембачі»), сурмачі, довбиші (литавристи), «пищалки». Тулумбаси у війську запорізькому використовувались переважно для зв'язку. За їх допомогою скликали ради козаків чи старшин, повідомляли про ворожу загрозу. Тулумбаси були найрізноманітніші за розмірами. В деякі з них били відразу вісім чоловік. Ці великі литаври називали ще набатами і тримали тільки у самій Січі.

Думи мали своєрідну художню форму. Вони виконувалися речитативом під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Термін «дума» з'явився у фольклористиці значно пізніше самої пісні -- у XIX ст. Думи виникли у XIV ст. Найдавніший пласт народних дум присвячений темам боротьби проти навал кримських орд і султанівських військ. Наскрізна ідея дум - патріотизм, а типовий позитивний образ - захисник батьківщини. Поряд з думами виникали й інші епічні твори - історичні пісні та балади. Унікальним зразком таких народних творів є історична балада про Стефана_воєводу, що дійшла до нас у записі чеського вченого Яна Благослава, який вніс її у свою грамматику десь перед 1571 роком.

Активного дієвого характеру думи і народні пісні набували завдяки кобзарям, які нерідко виступали і їх творцями. Кобзарство -- це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке і загалом духовне досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії українського народу. Більшість кобзарів були вихідцями з козацтва. Вони пробуджували і розвивали в українцях національну самосвідомість.

Неоціненна роль кобзарів у врятуванні невільників. Немало їх побувало і в Туреччині, і в Криму. Вони були майже єдиною живою злукою між батьківщиною та бранцями. Кобзарів ніхто не чіпав. Кордони були відкриті для них, і народних співців України можна було почути і в Кафі, і в Стамбулі, і в Трапезунді. До нас дійшли «Плач невільників», думи «Втеча невільників», «Смерть козака в Азові». Складали кобзарі думи історичні пісні про героїчну боротьбу козацтва проти турецько_татарської агресії, про визвольну війну 1648_1654 рр. та її героїв -- Богдана Хмельницького, Кривоноса, Богуна та ін. «Чи не той_то хміль», «Хмельницький та Барабаш», «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче», «Гей, не дивуйте, добрії люди» та ін.

Козаки дуже любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги «аж за спину», виявляючи спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах. Цей танцювальний рух мас тепер образну народну назву «кільце». Найулюбленішим танцем запорожців був гопак.

У січовій музичній школі, в якій навчали «вокальної музики і церковного співу», були створені групи виконавців_лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялько_ве видовище під назвою «Вертеп». Його супроводжували троїсті музики.

Козаки були глибоко віруючими людьми, дотримувалися християнської православної віри. Активний розвиток церков на Запорожжі пов'язаний із останньою, так званою Новою, Січчю (1734_1775 рр.). Наприкінці існування Запорозької Січі в межах «Вольностей Війська Запорозького» налічувалось у 53_х поселеннях та урочищах 44 церкви, 13 каплиць, два скити, одна молитовна ікона. Внутрішнє оздоблення храмів свідчило про шанобливе ставлення запорожців до віри.

Головним святом на Запорожжі було свято Покрови -1 жовтня (новий стиль -14 жовтня). Користувались популярністю церкви Миколая -- захисника, заступника всіх тих, хто плаває, подорожує, мандрує, церкви, присвячені главі небесного воїнства архистратигу Михайлові. Серед найважливіших було також свято Андрія Первозваного -- першого поширювача у придніпровських краях християнської віри.

Наука на українських землях 17-18 ст. Козацьке літописання

Особливо багатьох прихильників мала медицина як наука практична, і кожен залюбки брав медичні підручники, записував усякі рецепти. Особливого значення для поширення медичної освіти набув Страсбург, де у XVIII ст. цілий ряд українців закінчили медичний факультет і здобули собі імена, як професори академій та учені. Багато хто з них отримав світську освіту саме в Києво-Могилянській академії. Однією з найяскравіших особистостей серед вітчизняних вчених-медиків XVIII ст. був Данило Самойлович. Його вважають одним із основоположників вітчизняної епідеміології. Широко відомі праці Самойловича з інфекційних хвороб. Усі дванадцять тогочасних академій Європи обрали його своїм почесним членом, за винятком Петербурзької Академії наук.

Іншим видатним українським лікарем цієї епохи був Нестор Амбодик-Максимович, уроженець Полтавщини. Він увійшов в історію вітчизняної медицини як засновник акушерства. Його підручником з акушерства "Искусство повивання, или Наука о бабичьем деле" користувалося багато поколінь лікарів та акушерок.

Велику роль в історії вітчизняної медичної освіти відіграв перший підручник з педіатрії "Педіатрика" Степана Хотовицького. Страсбурзький університет блискуче закінчив Олександр Шумлянський, один з перших вітчизняних гістологів, який описав будову нирки, зокрема її капсулу, відому під назвою "капсула Шумлянського--Боумена".

Гордістю вітчизняної медицини є Мартин Тереховський, один з піонерів учення про еволюцію живих організмів, а також Іван Полетика, який першим очолив генеральний госпіталь і госпітальну школу у Петербурзі, займав найвищі на ті часи медичні пости в державі.

Поряд з розвитком медичної науки розвивалася хірургічна допомога на полі бою. її надавали цирульники. Існували цехи-об'єднання цирульників у м. Львові, Києві, Луцьку. У статуті Київського цеху цирульників писалося: "Майстерність цирульника має полягати в тому: голити, кров жильну і заошкірну пускати, рани гоїти рубані, пробиті та стріляні, а особливо у вириванні зуба та вилікуванні французької і шолудної хвороб

Хворих та поранених продовжували лікувати у шпиталях, які існували при братствах і монастирях, як, наприклад, шпиталь при Трахтемирівському монастирі, де лікувалися поранені козаки.

Необхідність мати лікарів для армії та для боротьби зі спустошливими епідеміями зумовила появу госпіталів, карантинів, аптекарських городів, польових аптек. У XVIII ст. було відкрито перші госпітальні школи -- навчальні заклади для підготовки лікарських кадрів. В Україні перша медична школа була заснована в Єлисаветграді (нині Кіровоград).

Літопис Самовидця: охоплює період 1648-1702 рр.

Особа літописця: автор - очевидець описуваних подій. Його мова і стиль позбавлені книжності, риторичних прикрас, впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, що була поширена на Україні. Зі змісту літопису відчувається неприхильне ставлення автора до "високих" школ на зразок Київської колегії. Щодо особи автора існує декілька гіпотез, одна з них: ним був генеральний підскарбій, брацлавський протопоп, стародубський священник роман Ракушка-Романовський (прибл. 1622-1703).

Авторська концепція або авторське начало: взагалі відсутня концептуальна установка, прийнята вже Грабянкою та Величком, що це визвольна війна українського народу. Автор намагався подати події майже безоціночно, об'єктивно, як перелік фактів.

Суспільно-політичні погляди літописця: співчуття до шляхетського стану, "значних козаків", неприхильність до низів, що грабують "значних"; холодне, іноді відверто вороже ставлення до козаків;

Причини війни:

релігійна: утиск православної віри;

соціальна: козаків отягощеніє.

Образ Богдана Хмельницького: прихильного ставлення до особи Б. Хмельницького в цій праці немає, Хмельницький зображується як звичайна "смертна людина" (а не як національний Герой наступних літописів), расторопний чигиринський сотник, у письмі біглий. Після двох перемог - загордився, хоча мав ставитись до короля польського як до свого пана.

Оцінка подій 1648 р.: "в той час не було милосердя межи народом людським". Літописець не робить ніяких винятків, описуючи жорстокість татарів та козаків, що не тільки євреїв та шляхту губили, але й посполитих, які в неволю татарську мусили йти, особливо молоді ремісники.

1649 р.: "усе, що живо, піднялося в козацтво, хто навіть зроду козаком і не був", "усе це діялося задля того, щоб збагатитися добром шляхетським, єврейським, та іних людей", усі значні та багаті люди, навіть бургомистри з міст права Магдебурзького, кидали свої уряди, голили бороди та йшли до козаків, аби власного добра не позбутись: "так диявол учинил себі сміх з людей статечних".

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки: історія козацтва від найдавніших часів до 1709 р.

Джерела: спогади сучасників подій, на зразок літопису Самовидця, твори вітчизняних історіографів ("Синопсис" 1674 р. І. Гізеля) та іноземних ("Польські аннали" офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського), поема Самійла Твардовського "Війна домова" 1681, твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бельських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа, Йогана Гібнера.

Загальна характеристика: компілятивний твір, в першу чергу є літературним,а не історичним джерелом, бо містить дуже багато фактичних помилок.

Автор: вчився у Києво-Могилянській академії, знав польську, латинську, німецьку.

Авторське начало або авторська концепція: так як в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, автор хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Б. Хмельницького, не прийшли в забуття. Не залишати в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а явити їх світові, на незабудь нащадкам записати. Хто б знав про подвиги видатних героїв минулого, якби їх не описали Святе письмо та історики?

Образ козацтва: "козаки в пустельних лугах на узбережжях Дніпра та Бугу з давніх давен збираються не заради наживи, а тільки заради оборони та зміцнення віри християнської": таким чином Г. Грабянка стоїть біля початків традиції героїзації, возвеличення козацтва.

Образ Богдана Хмельницького: центральна постать літопису, поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя:

"преславний вождь запорозький", "муж хитрий у військовій справі і дуже розумний", "в науці латинської мови вправний", бувши "найбільшим недругом шляхти, все ж у вівйні цій виявив себе і найбільшим справедливцем".

Грабянка приписує Хмельницькому промови у найзначніших справах та історичних моментах - в традиціях літописів Київської Русі. Посмертну характеристику Б. Хмельницького (також давньоруська літописна традиція), автор витримує в дусі традиційних доброчесностей воїна-богатиря.

Хмельницький має дві основні заслуги - визволення України від "тяжкого ярма лядського" та приведення її до російського монарха у підданство.

Промосковська орієнтація автора: прихильне ставлення до Москви виступає в літописця критерієм доброчесності історичної особи. Наприклад, Яків Сомко - "вождь хоробрий і у справах військових вмілий", "воїн хоробрий і сміливий, вроди, зросту і краси незвичайної, найбільше ж царської величності слуга найвірніший". Навпаки, Іван Виговський - "злодій і віроломець", "прихований супостат, образом і думками лях", "ворог всеруський", "супостат і явний зрадник".

Літопис Самійла Величка, канцеляриста війська Запорозького, охоплює події 1648-1700 рр.

Джерела: Самуїл Пуфендорф, поема "Війна домова" С. Твардовського, спогади очевидця Самійло Зорки (останнього, одначе, вважають вигаданою особою).

Мотив написання: побачивши на власні очі наслідки Руїни на Правобережжі: аби нащадки знали, що там трапилось, чому і як.

Суспільно-політичні погляди:

виступає за становий поділ на посполитих і козацтво, відстоює інтереси козацького стану, за справедливість серед козаків.

ідеал суспільного устрою: Запорізька Січ - вільна республіка, де кожний її член має змогу бути вільним у своїх діях, хоча й підлягав би безсумнівній дисципліні; кожен чоловік має право голосу.

сварить полковників, що вони тільки за власний добробут вболівають.

Барокова архітектура. С. Ковнір. І. Григорович-Барський

Українське бароко об'єднало багате європейське мистецтво, з власними естетичними засадами. Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд. Головні сколи храми-портали прикрашали профіліровкою, виконаною з цегли, а в районах, багатих на камінь, їх витесували з вапняку.

Складна композиція об'єктів притаманна церкві Різдва Богородиці (1696 р.) у Києво-Печерській лаврі, де до тридільного триверхового храму прибудовані невеликі каплиці, завершені бароковими верхами. Це напрочуд мальовнича семиверхова споруда з сильно розчленованими масами, грою вертикальних і горизонтальних членувань, контрастом великих об'ємів і мальовничим легким вінчанням бань. У стилі бароко споруджені тринефний хрестовобанний Троїцький храм у Чернігові (1695 р.) і тринефний храм Воздвиженського монастиря у Полтаві (1709 р.) Великим меценатом архітектури був гетьман Іван Мазепа (1644--1709 pp.). За часів його гетьманства оформилось остаточно українське бароко в архітектурі, обновлювались старі церкви, будувались нові, розвивалось світське будівництво тощо. Саме в період його гетьманування в архітектурному будівництві виокреслилися два напрями: один українізував західноєвропейську барокову, інший -- барокізував, надаючи барокового вигляду українській архітектурній традиції.

Внаслідок заходів І.Мазепи було закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен, у Києві збудовано Богоявленську церкву, церкву Всіх Святих Печерської лаври, Миколаївський собор. У бароковому стилі перебудовано 1691 -- 1705 pp. Софійський собор, Успенську церкву лаври та Михайлівську церкву Піддубицького монастиря.

Риси українського бароко своєрідно виявилися також у цивільному будівництві. Декор фасадів житлового будинку чернігівського козацького полковника Якова Лизогуба (90-ті роки) виконаний з цегли, оцинкований і побілений. Він справляє враження скульптурної обробки: сильно і рельєфно на тлі білих стін вимальовуються архітектурні деталі -- півколонки, кронштейни, фігурні, лучкові, трикутні суцільні чи розірвані фронтончики. Елементи архітектурних деталей засвідчують, що автор знав європейську архітектуру.

Другий етап розвитку архітектури в стилі українського бароко характерний посиленням експресії, мальовничості, сократівської взористості. В той період широко застосовувалися розписи, ліпка, колір, великі настінні розписи. Багато руських іконостасів з'явилося в інтер'єрах архітектурах споруд. Орнаментальний декор, розписи і колір будівель змінили вигляд сіл і міст, окремих ансамблів, надали їм стилістичної єдності, мистецької довершеності, національного обличчя.

Одним з найхарактерніших творів цього періоду стала брама Заборовського (1746 р.) в огорожі Софійського собору в Києві. Архітектор Йоганн Готфрід Шедель вдало поєднав багатство декору і тріумфальну пишність з ліризмом і задушевністю. Іншими засобами архітектурної пластики тему тріумфальності Й.Г.Шедель вирішив у відновленій після пожежі дзвіниці Софійського собору (1748 p.), а також Лаврській дзвіниці (1744 p.). Урочистістю і патетичністю приваблює церква Преображення (1732 р.) у с.Великі Сорочинці на Полтавщині.

З другої половини XVIII ст. почався третій, завершальний період розвитку стилю українського бароко, де великий вплив мала творчість видатних майстрів європейської школи: в Західній Україні -- німця за походженням Б.Меретина, в Східній -- італійця за походженням В.Растреллі й українця І.Григоровича-Барського.

Творцем архітектурного Києва у другій половині XVIII ст. був вихованець Київської академії. І.Григорович-Барський (1713-- 1785 pp.). Його вважали учнем В.Растреллі, оскільки він гармонійно поєднував у творчості національні та західноєвропейські традиції, вибудував чимало барокових споруд на київському Поділлі, ворота і церкву Кирилівського монастиря, церкви св.Покрови, Миколи Набережного й інші споруди. У творчості Григоровича-Барського простежуються перші паростки класичного стилю в архітектурі.

На Київщині жив і творив видатний будівничий Степан Ковнір (1695--1786 pp.). За його участю споруджені барокові дзвіниці на Дальніх (1761 р.) і Ближніх (1763 р.) печерах Києво-Печерської лаври, церква Антонія Феодосія у Василькові (1759 p.), Троїцька церква (1767 р.) у Китаївській пустелі поблизу Києва.

Чудовою пам'яткою барокової архітектури на західноукраїнських землях став славетний собор св.Юра у Львові (1745--1770 pp.) -- велична споруда масивних динамічних форм та ажурних тендітних прикрас. Розташований на горі, трохи осторонь міського центру, чудовий ансамбль будинків нагадує піраміду, яка звужується вгорі. Будівничим собору був львівський архітектор Бернард Меретин (Мердерер, р.н. невідомий -- 1759 р.). В архітектурі катедри гармонійно поєднані модний тоді на Заході рококовий стиль із рисами українського бароко. Меретин -- автор проекту барокової ратуші в Бучачі на Тернопіллі. Окрім храму св.Юра в бароковому стилі у Львові споруджені Бернардинський єзуїтський та Домініканський костели, церква св.Петра і Павла, Святодухівський собор, Королівський арсенал та багато інших будівель.

Давні будівельно-архітектурні традиції позначилися на плануванні та забудові тогочасних міст України. Поселення вирізнялися різноманітністю планувальних композицій (лінійних, прямокутних, кільцевих, гніздових, змішаних), які узгоджувалися з навколишнім ландшафтом.

Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим С. Ковніром, який майже протягом 60 років вів будівельні роботи у Лаврі та її володіннях. Вся архітектура дзвіниці -- композиційний ефект її двох ярусів розбудовано на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів -- відзначається високим професіоналізмом. Проект дзвіниці, як вважають, належав видатному українському архітекторові І.Г. Григоровичу-Барському, багаторічному головному архітекторові київського магістрату, у творчості якого особливо яскраво виявилися національні риси.

З багатьох його споруд найцікавіша -- як продовження традицій української національної архітектури -- Покровська церква на Подолі: три главки, що підкреслюють її основну композицію, "ґанки", що прилягають до головних бокових фасадів, витончено промальований декор, що не порушує ілюзію площинності стін --традиційний для української архітектури прийом.

Наступні роботи Григоровича-Барського (Набережно-Микільська церква на Подолі, ротонда фонтану "Самсон") поруч з бароковими рисами мають вже й класицистичні. У подальшому розвитку архітектури (як і всієї української культури) ми бачимо відхід від колишньої перенасиченості прикрасами до простоти і раціональності.

Українська барокова поезія

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи -- ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо. Поезія була елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання -- а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія -- це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами.

Найбільш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був панегірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героям поети-панегіристи Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Орловський і Феофан Прокопович! І хоч самі автори розуміли умовність усіх цих перебільшень, вони їх нанизували з чисто мистецькою метою, для гри думки і переливів слова. Вірпіі-послання, панегірики -- то просто пристрасть до демонстрації ерудиції.

Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливою рисою художньої культури.

Фігурні вірші, або, як їх назвав український поет, "поезомалярство", започатковані елітарною бароковою поезією України XVII ст., були надовго забуті.

Проте поезія загадки виявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Значно сильніші естетичні почуття викликають ті речі, що містять у собі принципову незбагненність. У вірші-загадці про сон М. Довгалевський пише: "Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє". Такі загадки говорять нам про існування великої кількості незбагненних речей і наводять на думку про ілюзорність тієї "розумної реальності", яка доступна нашому здоровому глуздові.

Серед українських поетів -- авторів інтелектуально гострих, а часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Помітний церковний і державний діяч того часу багато сил віддавав літературі, оскільки мріяв побачити Україну в колі цивілізованих європейських країн, а для цього в ній мала бути власна розвинута барокова культура. У творчості як самого Л. Барановича, так і його учнів ми знаходимо і твори яскраво вираженого соціально-політичного звучання. Прагнення звільнитися від консервативних смаків і залежності від очолюваної В. Ясинським Печерської друкарні змусило Л. Барановича налагодити власне видавництво.

Водночас був у поезії і стихійний потяг до наївного побутового реалізму. Реалістичні тенденції виявилися у поезії демократично настроєного шляхтича Данила Братковського, мандрівного дяка Петра Гученського-Поповича і поета-ченця Климентія Зіновієва, цілковито заклопотаних справами "цього світу". Укладений рукописний збірник К. Зіновієва містить 370 віршів, написаних жвавою, розмовною українською мовою, пройнятих симпатією до людей праці, народного побуту і звичаїв. Реальними рисами буденності, здоровим гумором пройняті вірші-травестії, автори яких -- мандрівні студенти, бурсаки (подібні до європейських вагантів) -- пристосовували біблійні сюжетні схеми до повсякденного життя. Пишуться і "Світські пісні", де домінують мотиви сирітства, гіркої долі і несправедливості (О. Падальський, І. Бачинський), а любовна лірика поступово позбавляється дидактизму і моралізаторства, стає щирішою й безпосереднішою (І. Пашковський, Ю. Добриловський).

Музичне мистецтво. А. Ведель, М. Березовський, Д. Бортнянський

Важливе значення в українській культурі цього часу має пісня, яка, за словами Гоголя, "для Малоросії все: і поезія, й історія, й батьківська могила. Вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань..., дух минувшини". Пісня майже завжди драматична, як вважає історик М. Максимович, "її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть, обпікають, роздирають душу".

На основі народнопісенних традицій (в них зробила свій внесок і легендарна авторка та співачка Маруся Чурай) та кантат пізніше зародилася пісня-романс літературного походження ("Стоїть явір над горою" -- Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" -- слова Г.Петренка, музика А. Александрової та ін.).

Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю бароко -- захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою "київський" поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив композитор М. Ділецький ("Граматика музикальна").

Нотна грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обов'язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії. Світська музика розвивалася в містах і великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету готували в школах при деяких маєтках, а також -- остання третина XVIII ст. -- Глухівській співацькій школі, спеціальних музичних класах при так званому Новому харківському училищі.