Етапи розвитку української культури

На фронті О. Довженко пише сценарій фільму "Україна в огні". Справжню вартість цієї перемоги великий режисер розкриває у фільмах "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні". Резонансною виявилася п'єса "Фронт" О. Корнійчука, опублікована газетою "Правда". Драматург намагався осмислити ту саму проблему -- поразку Червоної Армії у боях 1941 р., трагічні наслідки цього. За сценаріями О. Корнійчука 1943 р. знято художні фільми "Фронт" та "Партизани в степах України". Музичною рефлексією війни, її драматизму стали Перша симфонія А. Штогаренка "Україно моя" на слова А. Малишка і М. Рильського, ораторія М. Скорульського "Голос матері". Різні аспекти фронтової дійсності передають українські живописці: М. Глущенко -- картина "Київ після визволення", Т. Хитрова -- "Концерт у шпиталі", М. Гончарук -- "Зустріч переможців", О. Шовкуненко -- портрет С Ковпака, А. Борецький -- "Зустріч гуцулами Червоної Армії", А. Іовлєв -- "Від Галича до Праги". Завершилась війна, але українське мистецтво у всіх його видах і жанрах, митці різних поколінь на десятиріччя залишились пов'язані з її сюжетами, серцем ангажовані їй.

Ідеологізація культурного життя України у післявоєнний період

Відродження культурного життя України у повоєнні роки наражалося на великі труднощі. Культурне будівництво, як і раніше, фінансувалося за залишковим принципом.

Перемога СРСР у війні посилила розвиток у радянському суспільстві процесів, що протистояли один одному:

¦з одного боку - зміцнення тоталітарного режиму;

¦з іншого - зростання суспільної свідомості народу, який виніс на своїх плечах усі труднощі війни.

Сталінський режим на вимоги часу відповів не реформами, а намаганням зберегти незмінність становища, посиленням контролю над суспільством, особливо в царині ідеології.

Після звільнення території України від німецько-фашистських загарбників розпочалося відновлення зруйнованих під час війни шкіл, закладів культури, наукових установ.

На 1950 р. довоєнна мережа шкіл була практично відновлена, але для налагодження нормальної системи освіти цього було недостатньо: у середині 50-х pp. 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), в яких навчалося 1,67 млн. дітей, змушені були організувати заняття у дві, aто і три зміни. Труднощі, що стояли перед системою освіти, викликали необхідність запровадження мережі вечірніх шкіл. У 1953 р. було здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. У повоєнні роки розпочався процес неухильного скорочення шкіл з українською мовою викладання. Закривались національні школи (польські, угорські, румунські та ін. ) - всі вони були перепрофільовані на російські. Викладання у більшості вузів велося російською мовою.

У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень. Головною науковою установою України залишалась Академія Наук УРСР, яку очолював О. Палладін. Вчені України досягли значних успіхів у дослідженнях з фундаментальних наук, їх наближенні до потреб господарства. Проте практично всі видатні досягнення науки і техніки мали місце лише у галузях, стосувалися воєнного або суміжного з ним виробництва. Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала «лисенківщина» - явище у радянській науці, що характеризувалося ідеологізацією, засиллям у науці посередностей, людей споживацького ґатунку, авантюристів. У складних умовах працювали діячі літератури й мистецтва. У СРСР виникло явище, що дістало назву за іменем його головного провідника, офіційного теоретика й організатора А. Жданова. «Ждановщина» означала посилення втручання сталінського режиму у сферу ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорстокого контролю над духовним розвитком радянського суспільства. На порядку денному у сталінського керівництва стояло питання боротьби з «низькопоклонством» перед заходом, проти «космополітизму». Об'єктом переслідувань знову були обрані літератори, митці, вчені. Кампанія боротьби з «космополітами» мала негативні наслідки для розвитку культури. «Ждановщина» призвела до гальмування розвитку науки, літератури і мистецтва у країні, породила негативні явища в середовищі радянської інтелігенції. У міжнародному плані «ждановщина» посилила відірваність радянських митців від досягнень світової культури, сприяла посиленню конфронтаційного характеру зовнішньої політики СРСР.

«Відлига» та її вплив на розвиток культурного процесу

З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це -- десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Згубний вплив на культуру справила політика русифікації України, що проводилася під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення і злиття націй. М. Хрущов був переконаний, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий.

Введення загальної восьмирічної освіти було назрілою проблемою. Кваліфікованих учителів у школах не вистачало. Для цього було розширено мережу заочної освіти і створені умови для підготовки педагогічних кадрів на відповідних факультетах університетів. Найбільше суперечок у суспільстві викликав той пункт проекту реформи школи, який давав батькам учнів право вирішувати, якою мовою має відбуватися навчальний процес у школі.

Особливо активно велася підготовка спеціалістів для таких галузей, як будівництво, хімічна промисловість, машинобудування, транспорт. Увага приділялась вечірній та заочній формам підготовки фахівців вищої та середньої спеціальної освіти.

Україна була одним із центрів розвитку кібернетики. За цикл праць з теорії цифрових автоматів академік В. Глушков у 1964 р. був удостоєний Ленінської премії. Українські науковці та інженери спроектували і збудували цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962) «Мир» (1964) та ін.

Відлига» породила й таке явище суспільно-культурного життя УРСР, як «шестидесятництво» - рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, й стала ядром інтелектуальної опозиції режиму в Україні 1960-х років.

У галузі музичного мистецтва в 50-ті роки було створено цілу низку талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р. Третю симфонію композитора Б. Лятошинського, Другу симфонію, сюїту «Король Лір», оперу «Мілана» Г. Майбороди, оперу Ю. Мейтуса «Украдене щастя», оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький». Видатними балетними постановками, присвяченими минулому українського народу стали «Маруся Богуславка» Свечникова, «Ростислава» Жуковського, «Сорочинський ярмарок» Гомоляки.

У 50-ті pp. пожвавилося театральне життя в Україні - тут діяло більше 80 театрів. Найвідоміші з них - український драматичний театр ім. І. Франка та російський драмтеатр ім. Л. Українки, театри опери та балету ім. Т. Шевченка у Києві, ім. Т. Шевченка у Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Свою творчу кар'єру починають видатні актори Ада Роговцева та Костянтин Степанков.

Феномен «шістдесятників» та його світоглядне значення

Шістдесямтники -- назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х -- у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 -- 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х -- початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х -- початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики -- М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософи О. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа -- В. О. Коротич, Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін та багато інших.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ -- початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Дисидентський рух і його роль в українській культурі

Дисидентсво ( від лат. dissident - незгодний ) - виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці. Виділяють 3 основні напрямки течії дисидентсва: правозахисне, релігійне та національно орієнтоване, але характерною рисою усіх трьох напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора.

У 60--70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х--на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію.

У дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

Музичне мистецтво та театр України 60-х - 80-х рр. ХХ ст

1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Проте через розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків, що врешті-решт призвели до розпаду цієї групи.

В ці ж роки продовжують працювати такі композитори як Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинськиого. Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени -- А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.

Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Державний заслужений академічний український народний хор під керівництвом Г. Верьовки, створений 11 вересня 1943 р., Київська державна академічна капела «Думка» під керівництвом О. Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П. Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О. Міньківського, Державний симфонічний оркестр.

Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працювали талановиті актори М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра, Б. Гмиря, К. Хохлов, Ю. Лавров, М. Романов, А. Бучма, Є. Пономаренко, Ю. Шумський.

Українське радянське кіномистецтво другої пол. ХХ ст

У другій половині 60--80-х років відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О. Довженко.

На екранах України -- фільми "Камінний хрест" і "Захар Беркут" Л. Осики, "Сон" В. Денисенка, "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка, "Вавилон XX"-- режисерський дебют І. Миколайчука. Феноменальний успіх вдома і за кордоном очікував кінострічку С. Параджанова "Тіні забутих предків". Фільм С. Параджанова -- видатне мистецьке явище, у творенні якого задіяно могутній потенціал культури: талант самого режисера, що формувався у стихії вірменських, грузинських і українських культурних впливів, міцнів і збагачувався у художній студії О. Довженка; літературна першооснова твору -- однойменна повість М. Коцюбинського, в якій поетично й виразно передано дух, красу й самобутність культури верховинців Українських Карпат; акторське обдарування буковинця І. Миколайчука; мальовничі Космачі, де відбувалися зйомки, архітектура й оздоблення сільської церкви, у якій вінчався легендарний О. Довбуш;

Архітектура й живопис України 60-х - 80-х рр. ХХ ст

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Створено ошатний архітектурний ансамбль Хрещатика і забудов Майдану Незалежності, комплекс споруд ВДНГ, художньо оздоблено перші станції Київського метрополітену, проведено реконструкцію Контрактової площі за проектом архітектора В. Шевченко, реставрацію Трапезної Михайлівського монастиря. У Києві постають імпозантні пам'ятники Г. Сковороді та Лесі Українці скульпторів І. Кавалерідзе й Г. Кальченко.

Прикметна сторінка української архітектури -- сотні меморіальних дощок на фасадах київських будівель. Це літопис у камені й металі визначних подій і біографій видатних людей науки і культури. М. Веронський, А. Ковальов, Г. Кальченко створюють меморіальну шевченкіану. Мистецьки цікаві й самобутні праці багатьох скульпторів і архітекторів: І. Гончара -- барельєфні портрети О. Богомольця, М. Кропивницького, І. Микитенка, вченого-ботаніка П. Погребняка; І. Кавалерідзе -- меморіальні дошки Г. Сковороді, М. Врубелю, актрисі М. Гаккебуш; Г. Кальченко -- барельєфні портрети О. Петрусенко, М. Вовчок, А. Тарасової, Г. Косинки; В. Шевченко -- меморіальні дошки М. Леонтовичу, К. Стеценку, Т. Козицькому, П. Ніщинському; М. Дерегуса -- портрети Л. Руденко, М. Пирогова.

Український архітектор і художник-реставратор Ю. Даниленко став автором низки унікальних макетів: Софійського собору, Успенського собору Лаври, Києво-Могилянської академії, собору Михайлівського Золотоверхого монастиря, палацу К. Розумовського у Батурині. Художні мікромініатюри створює М. Сядристий: портрети-барельєфи, вирізьблені на вишневих і тернових кісточках, найменший у світі "Кобзар" Т. Шевченка (розміром 0,6 мм2).

Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль XIX століття, догматичність, переважала зображувальність над виразністю. Крім того, відповідно до гасла про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам трудящих», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. У той же час продовжували свою творчість такі видатні художники, як О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касьян.

Історичні умови розвитку культури в незалежній Україні

Творення, збереження і розвиток культури є головним змістом історичного процесу. Українська культура 90-х рр. ХХ ст. - початку ХХІ ст. постала як узагальнене вираження творчих зусиль народу, його осягів у світорозумінні, моралі, релігії, художньому мисленні, науці й філософії. Вона відіграла вирішальну роль у формуванні сучасної української національної ідентичності та національному самоствердженні українського народу.

1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру». Фактично це програма розвитку культури, де підкреслюється, що національно-духовне відродження можливе лише на основі демократизації культурного процесу, припинення його денаціоналізації, наявності відповідної матеріальної бази.

В Україні відкриваються нові музеї, історико-культурні центри (Батурин Глухів, Збраж). Створена спеціальна урядова комісія, що займається поверненням в Україну вивезених із неї цінностей.

Видаються раніш заборонені твори українських письменників: Івана Багряного, Олени Теліги, Євгена Плужника, Миколи Хвильового та ін. Почали виходити журнали «Київська старовина», «Літературно-науковий вісник». Читачі України дістали змогу познайомитися з творами письменників дисидентів Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка та ін.

Розвивається народна творчість. Проводяться різні фестивалі («Таврійські ігри»); конкурси «Червона рута», «Золоті ворота»...

Досить у скрутному становищі в Україні опинилася видавнича справа, через податкове законодавство. Великою проблемою для сучасних українських літераторів є друкування своїх творів. Ринок друкованої продукції в Україні, особливо на сході та півдні України заполонили російськомовні видання -- більш дешеві, а головне -- тематично різнобічні.

Складні часи переживає українська освіта. 2001 р. набув сили новий закон України «Про загальну середню освіту в Україні», що передбачає впровадження 12-річного терміну навчання та 12-бальної системи.

Відбулися зміни й у вищій школі: впровадження обов'язкового вступного іспиту з української мови; обов'язкове вивчення студентами всіх спеціальностей історії України та українознавства; набір на контрактній основі; відкриття приватних вузів; скорочення підготовки спеціалістів вечірньої та заочної форм навчання. Як і інші галузі суспільного життя, система освіти пронизана корупцією на всіх рівнях. АН України, здобувши статус національної, є провідним і координуючим центром країни. Її заклади розміщені по всій території держави. Українські науковці мають численні зв'язки з науковими товариствами і провідними університетами Росії, Європи і США. Встановлені тісні зв'язки з науковими центрами української діаспори: Українським вільним університетом у Мюнхені, українським інститутом при Гарвардському університеті (СПІА), Канадським інститутом українських студій.

Обмежений доступ до наукової інформації (хоча Україна активно включилась у систему «Інтернет»). Загострення кадрової проблеми, «відтік умів» за кордон.

Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволяють досліджувати і освоювати космічний простір. Україна бере участь у міжнародній програмі ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобал старт».

Соціально-культурна ситуація в Україні в сучасних умовах

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX -- початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років. Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як «посттоталітарне», перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо «приміряти» їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом «етнічного ренесансу» останніх десятиліть XX ст. Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється («нові українці» мають інший спосіб життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури «від соціальної диференціації до соціальної інтеграції», то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства. Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції щодо нової соціальної реальності. Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками -- суб'єктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю. Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації. Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої дедалі повніше ініціюють культурні зміни.

Основні напрямки відродження української культури

Розвиток української культури XX ст. можна характе¬ризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 ро¬ку, що має відносно різні за змістом етапи: а) національ¬ного відродження (1917--1933 рр.); б) тоталітарного пану¬вання «соцреалізму» (1933--1956 рр.); в) стихійного підне¬сення духу національного опору (1956--1987 рр.); г) на¬ціонально-духовного оновлення (з 1987 р.).

Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкін¬ці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У Першому Універсалі (23.07.1917 р.) ново¬утвореного українського парламенту -- Центральної Ради сутність національного відродження була визначена сло¬вами: «Віднині самі творитимемо наше життя». За корот¬кий час, у 1917--1921 рр., сформувалися соціально-полі-тнчні та національно-духовні вартості, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної дер¬жавності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позна¬чився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України.

З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відро¬дження, відома під назвою «українізації». Ідеологи та ор¬ганізатори цього процесу -- українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали украї¬нізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату». Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагіч-но. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні на Україні -почали наступ на національну культуру, що супроводжу¬вався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кра¬щих сил творчої інтелігенції. «Розстріляне відродження» -- під такою назвою увійшла в українську історію ця сто¬рінка національної культури.

Для другого етапу (початок 30-х--середина 50-х років) в історії української культури XX ст. був характерним мо¬нопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духов¬ної культури в її різних формах: від літератури до образо¬творчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, «салонний» соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на куль¬туру «соціалістичну, демократичну, народну», з одного бо¬ку, та культуру «буржуазно-націоналістичну, реакційну»-- з іншого.

У другій половині 80-х років відбувається значне онов¬лення національної культури, пов'язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнта¬цією на загальнолюдські вартості світової культури. Розпо¬чинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космопо¬літичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвер¬тий, етап в історії української культури XX ст. органічна пов'язаний з відродженням національної державності.

Стан та проблеми освіти незалежної України

в Україні в основному створена правова база для глибокого й усебічного реформування системи освіти в напрямку децентралізації та демократизації, диференціації, гуманізації та індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та варіантності навчальних планів і програм, переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві. Ухвалення Закону України "Про загальну середню освіту" відкрило реальні можливості щодо прискорення реформування системи загальної середньої освіти відповідно до сучасних вимог нашого суспільства й потреб кожної особистості.

Загальна середня освіта в незалежній Україні є обов'язковою основною складовою безперервної освіти. Водночас вона виступає основою соціалізації молодого українського громадянина в суспільстві, фундаментом для подальшого його освіти чи трудової діяльності і забезпечує наступність у становленні людини як гідного представника своєї нації. Проте, саме середня освіта зазнала за часів незалежності найбільше неоднозначного впливу трансформаційних процесів. Україна в середині 90-х років опинилася на 95 місці за індексом людського розвитку ЮНЕСКО. Прогресуючі тенденції - падіння престижу освіти, престижу педагога - породили плинність кадрів, що зумовило падіння якості педагогічного складу, рівня загальної педагогічної освіти, зниження результативності праці.

Загальноосвітня школа все ще не позбулася своєї радянської суті: панує байдужість до особистісного розвитку дитини, абсолютизація колективістських засад, жорстка регламентація роботи вчителя, а іноді навіть переслідування творчо мислячих педагогів. Щоб суспільство стало відкритим, воно повинно забути про авторитарну педагогіку, школа має формувати самодостатню особистість.

освіта завжди виступає в суспільстві основою само відтворення культури. Реформаційні роки для української освіти започаткували низку важливих тенденцій: певну деідеологізацію та демократизацію навчального процесу, підтримання органічного зв'язку освіти з національною історією, культурою і традиціями вітчизняної педагогіки, забезпечення свободи творчості педагогів-новаторів, урізноманітнення спектра навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, поступове утвердження у сфері освіти української мови. Проте, були і негативні явища, які вплинули на генезис освітньої галузі. Це, зокрема: залишковий принцип фінансування, невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства, падіння престижу педагогічної діяльності, різке загострення кадрової проблеми.

На жаль, освіта поступово втрачає своє природне значення важливої продуктивної сили суспільства, якщо точніше -- рушійної сили прогресивного розвитку нашої країни. Держава не напрацювала механізмів і не робить практичних кроків для залучення системи освіти з її науковим і кадровим потенціалом до розв'язання найактуальніших питань розвитку економіки. Майже втрачено зв'язки освітян із промисловими підприємствами, установами, яких практично перестали цікавити питання підготовки нового покоління кадрів і підтримка цієї діяльності. Немає й законодавчих актів, які сприяли б заохоченню підприємців до інвестицій в освіту. За таких умов почав складатися імідж освіти як надлишкової, другорядної сфери, що лише створює додаткове навантаження на бюджет.

Сучасний стан і перспективи розвитку української науки

1994 р. одержала статус національної (НАНУ), є провідним і координаційним науковим центром країни.

Установи НАНУ розташовані на всій території держави, найбільше їх в Києві. У Західному науковому центрі діють 18, у Північно-Східному -- 16 установ НАНУ. НАНУ має багато чинних угод з академіями наук, авторитетними науковими товариствами і провідними університетами Росії, країн Європи, США.

Установлено тісні зв'язки з науковими центрами української діаспори: Українським вільним університетом у Мюнхені, Українським інститутом при Гарвардському університеті (США), Канадським інститутом українських студій. Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволяють досліджувати й освоювати космічний простір. Україна бере участь у міжнародній програмі ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і у програмі «Глобалстарт».

Конструкторські бюро заводів ім. Антонова, ім. Малишева, «Південмаш», "Мотор-Січ" створюють сучасну цивільну й військову техніку. Підтримуються контакти з державними та науковими установами США в галузі академічної та прикладної космічної науки, здійснюються спільні розробки космічних кораблів. Підписано угоду між Інститутом електрозварювання ім. Патона і НАСА про розробку технології космічного зварювання.

Останнім часом в Україні приділяється велика увага розвиткові біокібер-нетики, проблемам штучного інтелекту та розробки відповідних інформаційних технологій. Плідно працюють вчені над розв'язанням проблем трансплантації внутрішніх органів, зокрема серця. Значних успіхів у цій роботі здобув колектив українських кардіологів Інституту ім. М. Амосова АМНУ. Проводиться розробка наукових досліджень в галузі мембранних технологій.

Активно працюють наукові установи Національної академії наук України, Міністерства освіти і науки України та регіональних наукових центрів. Так, наприклад, з квітня 2003 р. в Харківській області розпочато спільну роботу обласної державної адміністрації, Національної академії наук України та Міністерства освіти і науки України щодо розвитку регіонального комплексу: освіта, наука, виробництво -- забезпечення ресурсами інноваційного розвитку. Така робота на місцях за участю керівників регіонів, науковців, керівників установ освіти і науки та підприємців сприяє успішному вирішенню проблем інноваційного розвитку областей і районів України.

Україна уклала Болоньську угоду щодо інтеграції вищої освіти в єдиний європейський освітній процес. Здійснюється активне реформування системи вищої освіти.

Новітні здобутки образотворчого мистецтва України

Музей сучасного образотворчого мистецтва України (МСОМУ) -- музей сучасного мистецтва у м. Києві, Україна. Перший приватний музей сучасного мистецтва в Україні. Відкритий 17 червня 2005 року за ініціативи бізнесмена і мецената Сергія Цюпка. У 2009 році музей переїхав у нове приміщення по вул. Глибочицькій, 17.

Колекція нараховує понад 4,500 творів живопису, графіки, скульптури і декоративно-ужиткового мистецтва. У колекції зберігаються твори понад 500 авторів.

Під час проведення Євро?2012 Київ здатний вразити своїх співвітчизників не тільки спортивними, але й мистецькими досягненнями. Музей сучасного мистецтва України у співпраці з Українською секцією Міжнародної асоціації арт?критиків АІСА презентує виставку «Новітній арт?текстиль України», який в нульових роках XXI століття стрімко розвивається і збагачується новими оригінальними засобами виразності, значно розширюючи свій художньо?стилістичний діапазон та демонструючи різноманітні підходи до втілення образно?пластичних ідей майстрів тканини.

Виставка засвідчує невпинне прагнення митців до творчого експерименту в гобеленах, панно, об'ємно?просторових композиціях у таких традиційних техніках, як ткацтво, вишивка, повсть, батик і у відносно нових для українців - черпаний папір, квілт, колаж, текстильна аплікація.

Куратори виставки (Зоя Чегусова, Тетяна Кисельова) намагались

включити до експозиції твори різної спрямованості - фігуратив і абстракцію, площинні і об'ємно?просторові композиції. 90 справжніх шедеврів 33-х майстрів розкривають незвичність і неочікуваність як в жанрах, так і в системі образності новітнього арт?текстилю України.

Питання 29

Усна народна творчість розвивалася на основі давньоукраїнських традицій, закорінених у сиву давнину.

Ще за язичницької доби виникла календарно-обрядова поезія.

Давні веснянки, колядки, щедрівки жили в народній пам'яті, набуваючи часом нового змісту.

У давні сюжети впліталися нові герої, нові події, породжені тогочасними історичними умовами. Наприклад, героєм багатьох колядок став парубок - переможець у битві проти ординців.

На 14 - 15 ст. припало становлення уснопоетичного жанру історичної пісні та балади.

Найдавніший запис української історичної пісні-балади, що зберігся, - текст пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», уміщений у рукописній «Граматиці чеській» Яна Благослава 1571 р.

Найціннішим мистецьким надбанням народу тих часів стали думи, що сягали корінням княжих часів.

Великого значення у виконанні дум набувала імпровізація - іншими словами, дума творилася під час кожного виконання, незмінними при цьому лишалися тема й найголовніші елементи сюжету.

Найдавніші думи виникли в 14-15 ст. У них відобразилися тяжкі бідування та злидні українського народу, спричинені ординськими набігами, страшні руйнування міст і жорстоке плюндрування сіл, знищення й масове поневолення українців.

Інтеграція української культури до загальноєвропейського та світового культурного простору

Наприкінці 80-х pp. започаткувалися позитивні передумови долання ізольованого і несамостійного стану українського мистецтва. Простежується суттєве оновлення відпрацьованого десятиріччями механізму культурних контактів зі світом: відбулося перенесення в Київ центру вироблення політики культурного співробітництва з зарубіжними країнами; республіканські органи і заклади отримали повноваження на укладання міжнародних творчих контактів й з успіхом реалізовували їх; відбулася апробація комерційних засад такої співпраці. Втім, слід визнати, що зарегламентований владою процес не відповідав загальним демократичним процесам, які охопили суспільство. В цей період відбувалося швидке долання стереотипів та догм, а творча інтелігенція почала відігравати неабиякого значення в суспільних проектах. Тобто склалися певні передумови для оформлення масового руху як складової процесу інтеграції української культури у світовий простір.

Поширенню культурних зв'язків України із зарубіжними країнами сприяли творчі контакти української діаспори, яка наполегливо шукала духовних взаєморозумінь з Україною. В минулий період перепоною на шляху збагачення національної культури творчими здобутками митців українського зарубіжжя виступала упереджена політика радянської влади щодо діаспори. Лавиноподібне наростання трансформації всієї структури суспільних відносин, нарешті, уможливило культурництво мистецької діаспори в Україні. Відмітимо, що найбільший осередок митців українського походження концентрувався в таких культурно значимих країнах як Канада і США. Час довів слушність думки лауреата Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка Івана Гончара, який у 1990 р. передбачив, що "зарубіжні українці можуть зробити свій внесок у національне відродження Батьківщини. Треба їх активно залучати до творчих груп Спілки, до участі у формуванні наших музеїв тощо"

Отже, вже на середину 1991 р. культурна співпраця із зарубіжжям позначилася якісно новими змінами, зумовленими суспільно-політичними перетвореннями в Україні, державним, національним і духовним відродженням українського народу. Активно розвивалися осередки в країнах Східної Європи. Над контактами з українцями в Канаді, США, країнах Південної Америки, Західної Європи, Австралії більше не тяжіли ідеологічні стереотипи.

Іншою формою інтеграції українського мистецтва в світовий культурний простір стало започаткування на українських теренах мистецьких міжнародних фестивалів. Досліджуючи цей напрямок міжнародної співпраці, доводиться визнати, що досвід проведення таких заходів у всесоюзному масштабі був. Але користі від них для українського мистецтва було мало - участь українських митців була доволі обмеженою. В 1990 р. українські композитори започаткували щорічний Міжнародний музичний фестиваль.

Размещено на Allbest.ru