Барокова церковна музика синтезує глибину душевних переживань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг.

Чарівною величчю наповнена музика А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнянського -- композиторів, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їх іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики -- концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя.

Розвиток філософських ідей XVII-XVIIІ ст. Г.Сковорода

Григорій Сковорода (1722--1794) -- найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки.

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорів Києво-Могилянської академії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об'єктом критики. Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське -- духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.

Сковорода створив власну філософську систему, специфічний стиль і форму філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи.

Відповідав принципам барокової культури й антитетичний метод філософування Сковороди.

Антитетика -- метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги.

Антитези, вважав він, утворюють все у світі, складаючись у єдність: «... утворюють єдине: їжу -- голод та несить, зима й літо -- плоди. Тьма й світло -- день. Смерть і життя -- всяк створіння».

Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним все суще складається з двох натур -- видимої і невидимої, тобто матеріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічного, залежного і визначального тощо. Принцип двонатурності світу Г. Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію (античну, натурфілософію М. Кузанського, Д. Бруно, філософські курси києво-могилянців, зокрема С. Полоцького), він поділяв усе суще на три специфічні види буття -- «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Сковороди підпорядковані основному об'єкту його філософування -- духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Звідси й глибока етизація його філософського вчення, виразна етико-гуманістична спрямованість. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» -- Бога. Центром цього складного процесу є серце -- духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим, розрізняючи водночас «досконале серце», «нове», що зазнало духовного переродження, і «старе серце», що передує народженню нового.

Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, є дотримання нею принципу «спорідненої» («сродної») праці -- її відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. У діалозі «Алфавіт, або буквар світу» Сковорода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до «сродної» собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з «Іскрою Божою». За таких обставин вона уникне рабства видимої «сліпої натури» з її неодмінними похідними -- жадобою багатства, влади, слави, іншими згубними пристрастями, які несуть не щастя, а лише його привид, сіючи сум, нудьгу, непевність, незадоволення, страх тощо. Натомість «споріднена» праця дає людині впевненість, відчуття повноти свого буття, душевний спокій, веселість духу тощо. Будучи легко здійсненною, «споріднена» праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпечує людське матеріальне благополуччя, а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров'я її душі, а отже, і щастя. Саме щастя вбачав філософ у чистоті сердечній, у рівновазі духовній, утверджуючи це своїм власним життям.

Смерть

Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочевського району Харківської області.На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».Його могила знаходиться зараз у селі Сковородинівка (ран. Пан-Іванівка, колишня садиба Андрея Ковалівського).

Філософські трактати

1. Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті

2. Кільце. Дружня розмова про душевний світ

3. Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу

4. Вдячний Еродій

5. Вбогий Жайворонок

Збірка "Байки Харківські"

До збірки байок Сковорода, як і в "Сад божественних пісень", включив 30 творів. Перші 15 байок, за свідченням автора, - створені "на восьмім десятку нинішнього століття", після того, як він залишив харківський колегіум, тобто десь після 1766 року. Решта байок із збірки "Байки Харківські" були написані 1774 року в селі Бабаях на Харківщині.

Еволюція образотворчого мистецтва XVII-XVIIІ ст

Тогочасним художнім творам властивий щедрий і, можливо, надмірний декоратизм, захоплення формальною майстерністю і різноманітними художніми ефектами, барвистість, мальовничість експозиції, багата колористика. В монументальному стінописі, іконописі та портреті провідне місце посідав образ людини, що складався під впливом естетичних і етичних уявлень суспільства.

Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах "Страшного Суду". Визначним явищем стало звертання до образів козака-бандуриста -- захисника Батьківщини (знаменитий козак Мамай), а також селянина-повстанця, борця проти соціального і національного поневолення. Особливості народного монументального живопису яскраво виявилися в оздобленні церкви св.Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев'яних храмів у Сихові, Бе-регометі, Колодному і Новоселищі в Закарпатті.

У монументальному стінописі мурованих будівель провідне місце належало митцям Києва. При поновленні визначних споруд давньоруської доби у Києві майстри намагалися дбайливо зберігати старовинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких відбивалося тогочасне життя. У Софії Київській, наприклад в одній з композицій змальована облога храму ворогами у вигляді розбійників, озброєних луками, стрілами, гарматами. Це було своєрідним мистецьким уособленням боротьби проти турецько-татарського поневолення і польсько-шляхетського панування.

Цікавим явищем українського малярського бароко стала діяльність художнього осередку в Жовкві наприкінці XVII --XVIII ст. Церковній малярській традиції жовківських митців притаманні героїзація й ідеалізація людини, онтологічна умовність зображуваного, ефектна вилрвищність композиції. Одним із найяскравіших представників Жовківської школи був Іван Руткович (1667--1707 pp.). Його твори багаті й насичені палітрою та динамічністю композицій, іконостасом для церкви св.П'ятниці у Жовкві, розкриттям цінностей реальної людини. Він оволодів такими поняттями, як український типаж, місцевий одяг, пейзаж і мав добру професійну підготовку.

Високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окремих персонажів або сценічних сюжетів пройнята творчість ще одного жовківського маляра ієромонаха Йова Кондзелевича (1667 -- 1740 pp.). Його шедевр -- монументальний Богородчанський іконостас, виконаний у 1698--1705 pp. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському національному музеї). Композиції Богородчанського іконостасу захоплюють високою майстерністю виконання, нестандартністю трактування традиційних сюжетів. Персонажі цього іконостаса задаровують одухотвореною красою, майстерним відбиттям різних характерів, розкриттям у міміці, жестах і позах цілої гами почувань і переживань людей, що перебувають у різних драматичних ситуаціях (Вознесіння, Успіння).

До плеяди жовківських митців належать також Ю.Шиманович, М.Альтамонте, В.Петранович. їхня спадщина представлена не лише творами сакрального малярства, а й світськими портретами, батальними картинами. Жовківський малярський осередок був вершиною українського барокового малярства, розвинув традиції релігійного монументального живопису, підніс національні традиції художнього мистецтва на вищий, якісно новий рівень.

На західноукраїнських землях у галузі ікономалювання працювали також Ілля Бродлакович, Яцько з Вишні, Іван Маляр та Стефан Вишенський. Живописні роботи у львівській церкві св.Юра очолював вихованець віденської художньої школи Лука Долинський.

Відомим іконописцем XVIII ст. був придворний іконописець гетьмана К.Розумовського Г.Стеценко. Його пензлю, зокрема, належить бароковий іконостас у с.Потеличі. Національна традиція іконопису помітна і в ранній період творчості В.Боровиковського.

У цей період набув розвитку український портретний живопис, особливо популярний у середовищі шляхти і козацької старшини. Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість. Наприкінці XVII ст. він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Були створені монументальні портрети Б.Хмельницького і відомих козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах із жезлом або гербами. Світські барокові портрети надзвичайно пишно декоровані, дуже часто постаті зображуваних на них людей виписані в суцільне сяйво кольорового мережива, різні орнаментальні елементи, виразно підкреслюють майнове та соціальне походження образу. Відомими портретистами того часу були Дмитро Левиць-кий (1735--1827 pp.), Володимир Боровиковський (1757--1825 pp.) і Антін Лосенко (1737--1777 pp.).

Посилення реалістичних засад, психологічне відтворення героїв у культових розписах мали значний вплив на сфери образотворчого мистецтва України, зокрема фрескову та станкову графіку. На цей період припадає творчість таких талановитих художників, як Олександр і Леонтій Тарасовичі, Іван Щирський, Деонісій Синкевич, Никодим Зубрицький, Захарія Самуилович, Іван Стрельбицький та ін. Високоякісним поліграфічним і мистецьким виконанням, вишуканим графічним оформленням вирізняються книги друкарні Києво-Печерської лаври.

Помітного розвитку досягла станкова графіка, тематичні твори якої у численних відбитках поширювались в Україні, Росії, Польщі, Литві. Зростав мистецький рівень друкованої народної картини. Звертаючись до історичних, портретних, батальних, побутових сюжетів, художники-гравери розширювали тематику і активно впливали на інші галузі мистецтва.

В другій половині XVII ст. високого розвитку досягло декоративне і ужиткове мистецтво, зокрема різьблення по дереву, яким оздоблювали одвірки, двері, стовпи, сволоки в громадських будівлях і житлах заможних людей. Різьбленням геометричного або рослинного орнаменту прикрашали меблі, ткацькі верстати, вози, ярма тощо.

Відомими осередками виготовлення різноманітного посуду були Київ, Чернігів, Переяслав, Миргород, Харків, Кам'янець, Острог, Львів, Коломия, Ужгород та багато інших міст і сіл. Кераміка різних місцевостей України зберігала певні відмінності стосовно форми, стилю, орнаментального та колористичного оздоблення. Це пояснюється розмаїттям технологічних і мистецьких традицій.

Високий мистецький рівень притаманний виробам ливарного мистецтва. Відомий київський майстер Опанас Петрович відлив 100-пудовий дзвін для Видубицького монастиря (1690 p.), 150-пудовий дзвін з трофейних турецьких гармат для Полтави, а також 800-пудовий дзвін для Софії Київської. Далеко за межами України прославились глухівські гарматники Йосип і Карпо Балаше-вичі. їхні вироби дотепер прикрашають колекції старовинної зброї Московського Кремля, Ермітажу й інших музеїв. У Львові виготовляли коштовно оздоблену вогнепальну і холодну зброю, бойову кінську упряж, сідла, щити, гайдаки.

Збагатилися технічні й образотворчі засоби майстрів-золотарів. До поширених золотарських виробів належав коштовний посуд -- ложки, таці, чарки, келихи, кухлі, ковші, яким нерідко надавали форму стилізованих звірів і птахів.

З усіх видів народної художньої творчості чи не найпоширенішими в Україні були ткацтво та вишивка, пов'язані з художнім прикрашанням побуту, одягу і житла. Відомості про високорозвинуте виробництво тканин, килимів, вишивок ("гаптів"), тканих поясів та інших предметів українського вбрання містяться у багатьох літературних джерелах. Ці види народної творчості були поширені на території України як домашнє виробництво, а з кінця XVIII ст. -- як ремесло. Найбільшого розквіту ткацтво і вишивка досягли у XVIII ст. -- на початку XIX ст. Орнаментальні мотиви української народної вишивки вирізняються надзвичайним багатством композиційних укладів і кольорів. Відповідно до етнографічних особливостей вишивки мають чимало регіональних відмін. Для Полісся, Волині, Бойківщини -- це застосування одного кольору, строго геометричні орнаменти поширені на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині, стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Буковини. Київська й особливо полтавська вишивки відрізнялись натуралістичним і мальовничим трактуванням рослинного орнаменту.

Театральне мистецтво XVII-XVIII ст., види театральних вистав

На початку XVII ст. зароджується українська драматургія. Вона пов'язана з єзуїтськими шкільними театрами, де ставилися драми польською мовою. Декламації і діалоги, писані українською мовою, призначалися для братських шкіл. Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті рр. XVII -- першу половину XVIII ст. і пов'язаний з іменами викладачів Києво-Могилянської колегії (академії) М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського та ін. Модель шкільного театру Київської академії, до речі, було запозичено Слов'яно-греко-латинською академією в Москві та Карловецькою православною школою у Сербії. Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими виставами були драми "Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, трагедокомедія "Владимир" Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі).

Шкільний театр -- виховний і пропагандистський. У більшості його вистав пропагується головна учительна книга -- Біблія, тим більше -- у містеріях, міраклях і мораліте. Слід зважити на те, що епоха бароко в Європі, на думку більшості дослідників, є, з одного боку, добою інтенсивної християнізації культури, а з другого --такою ж інтенсивною спробою надати їй світськості. Бароко -- відкритий тип культури, тобто має великий ступінь свободи, розкутості щодо форми і змісту. Це стосується і ставлення до священних текстів: допускається приховане цитування, натяки, символи тощо або неточне відтворення, тобто не цілковитий повтор.

Г. Кониський у п'єсі "Воскресеніє мертвих" користується лише цитуванням євангельського тексту, що надає досить спрощеній -- як це буває завжди в мораліте -- колізії високого алегоричного змісту. В його мораліте два персонажі: один з них іде вузькою стежкою, обравши праведне життя, другий прямує широкою дорогою до пекельної брами, їх душі зустрілися після смерті, й душа грішника заголосила в запізнілому каятті, лякаючи благочестивих глядачів. Не лише шлях грішника і праведника, а й філософське осмислення судного дня висвітлюються через традиційний сюжет завдяки цитаті з Біблії -- передусім із притч, об'єднаних мотивами зерна: про сіяча, пшеницю та плевели, про посів та сходи (про це йдеться у побутовій бесіді Землероба зі Священиком). Г. Кониський робить ці слова буденними, але не обділяє високим значенням, що наближує бесіду персонажів про посіви та урожаї до алегоричної. Іноді, навпаки, канонічний текст "опускається" у фольклорну, сміхову стихію. Прикладом може слугувати "Слово о збуренню пекла". Цей великодній спектакль має складну конструкцію. Муки Христа, його смерть не показані глядачам. Вони лише чують про них з вуст інших дійових осіб -- Люцифера та Аду, які, знаючи про зішестя Христа до пекла з метою порятунку праведників, зайняли оборонні позиції, обмірковують план бою. Люцифер збудував свою столицю -- пекло, має вірних слуг, яких більше, ніж апостолів у Христа. I все ж Ад боїться, а Люцифер не тільки його заспокоює, а й докоряє за боягузтво ("Пане Аде, чому єси так боязливий?").

Побутувала в цей час в Україні і народна драма ("Цар Ірод", "Коза", "Маланка", "Трон" тощо). Найоригінальнішим був народний ляльковий театр -- вертеп. Цей мініатюрний театр мав вигляд маленького храму, що давав уявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною "моделлю світу" -- земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з'єднуючи "земне" і "небесне", відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демонстрували чиєсь життя. Події вертепної драми відокремлювалися одна від одної співами -- найчастіше виконувались молитви, канти, псалми.

З 50-х рр. XVIII ст. на Україні з'являються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. Приблизно з цього ж часу в Україні з'являється російський і польський класицистичний театр. Низка аматорських груп виступала в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи. Ще у період розвитку шкільної драми та інтермедії (це 40-ві роки XVII ст.) з'явився своєрідний музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становив дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки -- дорослі й малі -- грають самі себе. Водночас це пародія на урочистий "високий" церковний твір (наприклад, "Служба пиворізам і п'яницям"). Низький зміст у поєднанні з традиційними серйозними формами дванадцятиголосої урочистої композиції створює особливий гумористичний ефект.

Становлення нової української літератури

У першій половині XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизм українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному грунті, вона мала тісні зв'язки й з іншими слов'янськими літературами.

Найважливіше значення у формуванні нової української літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М.Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, досвід слов'янських літератур і світової літератури, значною мірою грунтуючися на сюжетах, образах, мотивах і методиці художнього зображення усної народної творчості, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства. З непідробною симпатією, співчуттям і прихильністю вони відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці - селян і селянок, наймитів, міщан, ремісників, козаків.

У творах письменників дошевченківського періоду були елементи викриття, соціальних суперечностей, показу духу соціального протесту, антикріпосницьких настроїв селянства, тобто наближення до реалістичного зображення життя суспільства. Письменники часто подавали образи "злих", несправедливих панів-кріпосників, змальовували їх сваволю, аморальність, духовну спустошеність, показували хабарництво, підступність, зловживання царських чиновників.

У зв'язку з переходом до зображення реального життя й внутрішнього світу героїв в українську літературу вводяться нові художні жанри-повість, оповідання, нарис, байка, балада, опера-драма, водевіль, ода, лірична пісня, ліроепічна романтична поема та ін.

Зачинателем нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Народившися 29 серпня 1769 р. у місті Полтаві в родині дрібного канцеляриста (з дворян) міської управи, Котляревський навчався у дяка й місцевій семінарії, потім працював у поміщицьких маєтках домашнім учителем, служив у армії, 1806 року брав участь у поході проти Туреччини, а після виходу у відставку з 1810р. оселився назавжди в Полтаві. 1812 року сформував козачий полк для участі у боях проти військ Наполеона. У 1818-21 рр. був директором Полтавського театру, потім обіймав посаду попечителя "богоугодних закладів".

Маючи великий хист до віршування, Котляревський на сюжетній основі "Енеїди" Вергілія створив бурлескно-травестійну поему, яка була вперше видана в трьох частинах у 1798 р. в Петербурзі коштом конотопського поміщика Максима Парпури (без відома автора) під назвою "Енеида, на малороссийский язык перелицованная Й.Котляревским". Повний текст поеми вийшов 1842 року в друкарні Харківського університету.

Написана барвистою народною мовою, "Енеїда" містить гумористично-сатиричне, але в цілому правдиве, реалістичне зображення життя й побуту України другої половини ХУIII ст. Автор з великим співчуттям малює образи простих людей, їх доброту, розум, спритність, порядність, завзяття, мужність, патр'ютизм і, в той же час, засуджує сваволю, користолюбність, жадібність, тупість, неуцтво, жорстокість панів, чиновників та інших представників панівних класів.

У 1817-1818 рр. Котляревський написав п'єси "Наталка Полтавка" (музику пізніше написав М.Лисенко) і "Москаль-чарівник", які вперше були поставлені на сцені Полтавського театру в 1819 р. В основних ролях висту-пав М.Щепкін. П'єси Котляревського поклали початок новій українській драматургії.

Одним з видатних поетів першої половини XIX ст. в Україні був Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790-1865). Народився Гулак-Артемовський 16 січня 1790 р. в м.Городищі Черкаського повіту на Київщині (тепер місто Черкаської області) в сім'ї священника. Навчався в Київській духовній академії, потім на словесному факультеті Харківського університету. Став професором цього університету, викладав російську історію, географію і статистику, в 1841-1849 рр. був ректором.

У нову українську літературу Гулак-Артемовський ввійшов як автор, насамперед байок ("Справжня добрість", "Пан та Собака", "Солопій та Хівря" й ін.), байок-приказок, романтичних балад ("Твардовський" - переробка твору Міцкечича і "Рибалка" - вільний переклад поезії Гете), а також як автор переробок од Горація, віршів побутового характеру, віршованих і прозових послань.

Стоячи на цілком лояльних щодо царизму позиціях, Гулак-Артемовський у той же час у своїх творах критикував жорстокість панів-кріпосників, подавав позитивні образи простих людей. Критикою кріпосницьких порядків і висловленням співчуття до гнобленого поміщиками селянства найбільш яскраво відзначається байка "Пан та Собака" (1818), що стала найвідомішим твором автора.

У розвитку прози в новій українській літературі визначне місце належить Григорію Федоровичу Квітці-Основ'яненку (1778-1843), який став першим видатним українським прозаїком. Народився Г.Квітка у передмісті Харкова Основі (звідси псевдонім - Основ'яненко) в поміщицькій родині. Замолоду кілька років був послушником у Курязькому монастирі. Потім брав активну участь у тодішньому громадському й літературному житті, обіймав ряд посад - був директором Харківського театру, керував справами інституту шляхетних дівчат, працював одним з редакторів журналу "Украинский вестник" (1816-1819), обирався предводителем дворянства Харківського повіту, був головою Харківської кримінальної палати.

Серед творів Квітки-Основ'яненка найбільше значення мають п'єси українською та російською мовами - "Дворянские виборы", "Шельменко-денщик", "Сватання на Гончарівці" та ін., повісті й оповідання - "Маруся", "Сердешна Оксана", "Салдацький патрет", "Конотопська відьма" та ін., романи й повісті російською мовою - "Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова", "Пан Халявский" тощо. Перша книжка "Малоросійських повістей" Квітки-Основ'яненка вийшла в 1834 р., друга - в 1837 р. у Москві.

Утворах Квітки-Основ'яненка відображалася широка панорама життя України і, насамперед, простих людей. Селян і селянок автор показував розумними, щирими, чесними, чуйними, такими, які мали моральну перевагу перед "благородними". Квітка картав паразитизм, неробство, зловживання, тупість, корисливість панів, чиновників та інших представників панівних верств. Разом з тим у творчості Квітки-Основ'яненка сильними були елементи сентименталізму та ідеалізації селянського життя.

Письменником широкого діапазону - поетом, прозаїком, видавцем - у період становлення нової української літератури виявив себе Євген Павлович Гребінка (1812-1848). Народився Гребінка 21 січня 1812 р. в родині дрібного поміщика, відставного офіцера на хуторі Убіжище поблизу Пирятина по Полтавщині (тепер с. Мар'янівка Гребінківського району Полтавської обл.). Навчався в Ніжинській гімназії вищих наук (1825-1831), після деякий час був на військовій службі. Вийшовши у відставку, 1834 року переїхав до Петербурга, працював викладачем російської словесності у військових навчальних закладах й інституті гірничих інженерів, брав активну участь у літературному житті, допомагав викупу Т.Г.Шевченка, сприяв його творчості, - публікації його творів, зокрема "Кобзаря" (1840). У 1841 р. Гребінка видав альманах "Ластівку", в якому поряд з своїми опублікував твори Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ'яненка, Л.Боровиковського, В.Забіли та ін.

У 1834 р. в Петербурзі вийшов збірник "Малороссийские приказки", де було опубліковано 25 байок українською мовою. Використавши тематику й сюжети байок Крилова, Гребінка створив оригінальні твори, внісши в них дух української народної творчості, національний колорит, погляди, настрої й думи українських селян. В алегоричній формі він реалістично зображував працьовитість, мудрість, кмітливість, порядність та доброту простих людей і різко викривав і висміював дику сваволю поміщиків, їх хижацтво, неробство, чванливість, несправедливість, підкупність, хабарництво, бюрократизм чиновників і, зокрема, суддів (байки "Ведмежий суд", "Рибалка", "Вовк і Огонь", "Зозуля та Снігир", "Школяр Денис", "Віл" та ін.).

Гребінка писав українською й російською мовами ліричні поезії. Деякі з них - "Українська мелодія" ("Ні, мамо, не можна нелюба любить!"), романс "Черные очи" ("Очи черные, очи страстные..."), вірші-пісні "Молода еще девица я была", "Казак на чужбине" - стали популярними народними піснями.

У романтичній поезії російською мовою "Богдан", у прозових творах російською мовою - романі "Чайковський", повісті "Ніжинський полковник Золотаренко" та деяких інших Гребінка любовно, в дусі народних дум і пісень оспівав героїчне минуле України, боротьбу українського народу проти іноземних загарбників-турків, кримських татар, польських шляхтичів, високо оцінив Богдана Хмельницького.

У деяких творах, зокрема повістях "Кулик" і "Пригоди синьої асигнації", Гребінка критично зображував сучасне письменникові життя кріпосної Росії, подавав цілу низку типових образів, які нагадували героїв гоголівських "Мертвих душ".

Під впливом літератури Східної України розвивалася література на західноукраїнських землях. Нечисленна прогресивно настроєна інтелігенція з захопленням читала і сприймала збірники українських народних пісень і дум Цертелєва і Максимовича, твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки, праці Срезневського, Бодянського та ін. Особливо любовно були зустрінуті нею твори Т.Шевченка. Важливе значення для розвитку західноукраїнської літератури, що відбувався в єдиному річищі і був складовою частиною становлення нової української літератури, мали діяльність "Руської трійці" - письменників і просвітителів Маркіяна Семеновича Шашкевича (1811-1843), Івана Миколайовича Вагиле-вича (1811-1866) і Якова Федоровича Головацького (1814-1888) і особливо виданий ними альманах "Русалка Дністровая" (1837). Опублікованими в "Русалці Дністровій" народними піснями, своїми власними віршами, оповіданнями, науковими працями вони проповідували єдність західноукраїнського населення з усім українським народом, дружбу з слов'янськими народами, висловлювали любов до трудового народу, його культури, мови, літератури і прагнули їх розвивати.

На Закарпатті серед літературно-громадських діячів (так званих будителів), які протестували проти мадяризації українського населення, підкреслювали його етнічну і культурну єдність з усім українським народом, виступали за навчання в школах рідною мовою, виділявся письменник і педагог Олександр Васильович Духнович (1803-1865). Хоча він поділяв реакційні погляди москвофілів, у своїх поетичних творах Духнович висловлював любов до рідного краю, оспівував його красу, співчував гнобленому феодалами люду Закарпаття, заявляв про єдність закарпатців з усіма українцями (вірші "Я русин бил, есмь і буду", "Піснь простонародна" та ін.).

Повне завершення становлення нової української літератури, утвердження в ній реалізму й народності, остаточне літературне оформлення українсокої національної мови завершилося у творчості великого національного поета Тараса Григоровича Шевченка.

З появою глибоко народних за змістом і високохудожніх за формою творів Шевченка українська література посіла чільне місце серед інших слов'янських літератур і вийшла на світову арену. "Маючи тепер такого поета, як Шевченко, - писав М.Чернишевський, - малоруська література не потребує будь-чиєї прихильності"

Особливості розвитку освіти у першій половині 19 століття

У Російській імперії царський уряд насаджував в Україні таку систему освіти яка повинна була задовольнити потреби держави в освічених кадрах, але одночасно допомагала б витравити п українського народу національну свідомість, нав'язати почуті и меншовартості, створити уяву про провідну роль російської нації у житті українців. Цій меті підпорядковувалась і реорганізація системи освіти. У першій половині XIX ст. царизм покінчи» з українською школою, яка вивела у XVII -- XVIII ст. Україну на один рівень з найосвіченішими державами Європи.

У межах українських губерній, які входили до Харківського освітнього округу, діяла система шкіл за статутами 1804 р. ("Статут університетів" і "Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам"), що регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні, українське шкільництво. На той час функціонували парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні) та університет. Кожний округ очолював опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути проголошували безстановість і наступність усіх типів навчальних закладів, безплатність освіти на всіх її ступенях. У додаткові документи унеможливлювали доступ до університетів та гімназій кріпаків, вихідцям з нижчих станів, жінок.

Перші гімназії в Україні з'явилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі, Новгороді-Сі перському, Полтаві, Херсоні. У Харкові, Полтаві та Одесі було засновано інститути шляхетних дівчат. У 1805 р. у Харкові відкрився перший в Україні університет, який відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти і школи. Він здійснював керівництво навчальними закладами Харківського освітнього округу. У 1885 р. у віданні цього університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових і 13 гімназій. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей, а в 1820 р. - гімназію вищих наук у Ніжині.

У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні училища були у віданні католицького духівництва і чернечих орденів; існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у Києві, Вінниці, Житомирі, Умані, Кам'янці-Подільському, Каневі, Білій Церкві та в інших містах. Гімназії працювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано вищу гімназію у Кременці, яку в 1819 р. реорганізовано в ліцей. Навчання тут велося польською мовою, російську мову вивчали як дисципліну. Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. на Волині, Поділлі й Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і Кременецький ліцей.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став науково-навчальним і культурним центром України. У 30-40-ві роки в Україні, крім шкіл Міністерства освіти, діяли школи й училища інших відомств, зокрема школа торгового мореплавства у Херсоні, школа виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та інших містах.

Крім державних, діяли приватні навчальні заклади. У Харкові, Києві, Одесі та деяких інших містах для дітей дворян відкривались приватні пансіонати й школи, які готували учнів для вступу до середніх та вищих навчальних закладів.

Під тиском громадськості створювалися нові вищі освітні закла-ди. У1805 р. з ініціативи відомого громадського діяча і вченого Василя Каразина (1773-1842) відкрився Харківський університет. Натомість уряд у 1817 р. закрив Києво-Могилянську академію, на-прям діяльності якої не влаштовував владу. У Києві у 1834 р. почав працювати Університет св. Володимира. Спочатку в ньому були філо-софський і юридичний факультети з чотирирічним навчальним кур-сом. Першим ректором університету став професор Михайло Максимович (1804-1873).

Інший тип вищих навчальних закладів становили ліцеї. Вони об'єднували в собі гімназичні та університетські курси. Одним з них став Волинський ліцей, створений на базі Кременецької гімна-зії. Відкритий в Одесі у 1817 р. Рішельєвський ліцей став цент-ром вищої освіти Півдня України. Пізніше при ньому почав пра-цювати Інститут східних мов. Непересічне значення у розвитку освіти мала відкрита у 1820 р. у Ніжині гімназія вищих наук. У1832 р. вона була перетворена на Ніжинський ліцей, у якому здобу-ли освіту Микола Гоголь, Євген Гребінка та чимало інших представ-ників національної культури.

Багато в чому відмінною від царської була освітня політика Австрійської імперії на західноукраїнських землях. З 1805 р. народні, початкові школи перейшли у відання церкви, що супроводжувалося дальшим посиленням її контролю за навчальним проце-сом і збільшенням кількості релігійних дисциплін. У початкових трикласних школах Галичини у 1841 р. навчалося 14 % дітей шкільного віку.

Певні зміни відбулися в початковій освіті після революції 1848 р. Шкільна справа зосереджувалась в руках держави. Було створено самостійну нижчу реальну школу, навчальний курс триклас-них шкіл збільшувався на один рік. Почалося вивчення основ садівництва, бджільництва та шовківництва. Відкривалися недільні школи для дорослих. У 1848-1849 рр. їх налічувалось у Галичині 60 і на Закарпатті - 9.

Середню освіту надавали гімназії. їх кількість була незнач-ною й не могла задовольнити потреби бажаючих отримати знання. До того ж у гімназіях інтенсивніше, ніж у початкових шко-лах, відбувалось онімечення й покатоличення учнів. У першій

половині XIX ст. цей процес стримувався указом про обов'язкове вивчення україн-ської мови. Останнє свідчить, зокрема, і про те, що попри всі утиски української мови ситуація з нею в системі освіти Західної України була кращою, ніж у Східній.

Вищу освіту на західноукраїнських землях давали Львівський університет та відкриті у першій половині XIX ст. Ре-альна та Технічна академії у Львові, Чернівецький ліцей. На кінець першої поло-вини XIX ст. у Львівському університеті працювала кафедра української мови та літератури.

На початку XIX ст. у Росії була проведена реформа системи освіти (1802-1804 р.), за якою:

1. Навчальні заклади ділилися на 4 розряди: парафіяльні школи - створювалися при церкві, де за 1/2 року в селах або за 1 рік у містах навчали дітей читанню, листу, арифметиці й «Закону Божому». повітові училища - світські початкові школи в містах - за 3 роки навчали російської мови, арифметиці, історії, географії, фізиці, геометрії, природознавству, «Закону Божому»; гімназії - за 7 років навчання давали середню освіту. Вивчалися латинські, німецькі, французькі мови, філософія, статистика, юриспруденція, політекономія, фізика й т.п. Випускники одержували право надходити в університети або ж ставати викладачами початкових шкіл; ліцеї та університети - давали вищу освіту. Три ліцеї (у Кремінці на Волині, Одесі, Ніжині) за 9 або 10 років давала об'єднаний гімназичний і університетський курс. На Україні було відкрито 2 університети: у Харкові (відкритий в 1805 р.; спочатку мав2 факультети - філософський і юридичний, потім відкритий третій - медичний) і в Києві (відкритий в 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею). В університети приймали осіб, що закінчила гімназії і за 4 роки давали вищу освіту. За дореформений час університети випустили більше 4 тис. чоловік.

2. Особливості розвитку освіти: освіта носила класовий характер, тому що в середні й вищі навчальні заклади заборонявся доступ дітей робітників і селян: більшість населення залишалася неписьменною, тому що навіть початкові школи охоплювали меншу частину дітей і насамперед селян; русифікаторська політика заборони на Україні викладання в навчальних закладах українською мовою.

Головною постаттю у навчальному процесі, за переконанням К. Ушинського, є вчитель, який має бути відповідно підготовлений до вчительської роботи. Передусім він повинен бути близьким до народу, знати його мову, жити його інтересами. Вчитель - це високоосвічена людина з енциклопедичними знаннями, яка любить свою професію, постійно вдосконалює свою майстерність, має ґрунтовну практичну підготовку, педагогічний такт, володіє методикою навчання й виховання, є не лише хорошим викладачем, а й добрим вихователем. Він повинен знати психологію дитини, вивчати і добре знати вихованців, бути обізнаним з новими методами у педагогіці й вибудовувати свою діяльність на передових досягненнях педагогічної теорії.

Формування української національної свідомості. «Руська трійця», Кирило-Мефодіївське Товариство

Киримло-Мефомдіївське брамтство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) -- українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 -- січні 1846 у Києві.

Історія створення

Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.

У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.

Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Програма

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя -- від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) -- до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Розгром товариства

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов'янського товариства». Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький -- півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін.

Значення

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

«Руська трійця» (1832--1837 рр.) -- галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.

Навколо «Р. т.» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу.

Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р. т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.

«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

Архітектура та містобудування ХІХст.

Кінець ХVІІі поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю ікласицизму. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступового впроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев'яне будівництво.