Українська діаспора Сполучених Штатів Америки в контексті культурної революції 1960-х

З початком третьої хвилі еміграції відбулось пожвавлення громадського життя діаспори, а також створення нових організацій, які позитивно впливали на розвиток політичного, громадського, культурного та релігійного життя української громади. Ті організації, що вже існували, поповнились свіжими силами та суттєво розширились.

Необхідно зрозуміти, якими були загальні тенденції входження українців у нове середовище. Відповідно до твердження історика Романа Ільницького це:

1. Концепція допомоги Україні

2. Еміграційна концепція

3. Концепція української спільноти в Америці

Перша концепція передбачала координацію зусиль громади задля допомоги українським визвольним змаганням та поширення інформації про них у світі. Українська діаспора слугувала світовим ретранслятором українських новин та інформації про Україну. Однак самій діаспорі ця модель принесла соціокультурні втрати, оскільки не була спрямована на збереження національної ідентичності. «З нею - з цією ідеологією - ми загубили десятки тисяч людей української крови. Хоч їх і виховували в ідеології допомоги Україні, це не перешкоджало тому, що вони затратили мову, звичаї, обичаї, а навіть часто сентимент до України і визвольної справи». [24, c.6]

Еміграційна концепція займала контрпозицію до асиміляції емігрантів. Її прихильники вважали, що українці, що приїжджали до США, перебуватимуть там лише короткий період і невдовзі повернуться до України. Ця модель мала свої прогалини: на період поселення емігрантів третьої хвилі у США уже проживало близько мільйона українців. Повернення такої значної кількості людей до радянської України було неможливим.

Третя концепція передбачає часткову асиміляцію. Р. Ільницький пише: «Ми відверто кажемо, що в політичному сенсі хочемо стати повноцінними американцями і канадцями, але так само заявляємо, що хочемо бути американцями і канадцями з українськими традиціями і українською культурою». [24] Концепція передбачає входження спільноти у суспільство країни поселення разом із іншими етнічними спільнотами та творення спільного соціально-культурного простору на рівноправних засадах.

Ільницький визнає, що американський народ є тісним альянсом багатьох етнічних груп, які «живуть одна побіч одної, творять єдиний нарід і одну могутню державу Сполучених Штатів Америки». [24, c.19]

Емігрантів південної та східної Європи були переважно представниками найнижчих соціальних верств, серед них 35% було неписьменних. Не дивно, що серед них було чимало людей із притупленим відчуттям національної приналежності. Існували всі передумови до забуття свого етнічного походження та прийняти нову, англо-саксонську, культуру. «Так постала в Америці велика категорія людей, яка - втративши контакт з своїми рідними етнічними групами і не нав'язавши його з іншими - почали перемігуватися і творити засимільовану масу, яку я називаю американським етносом, - новою етнічною групою, зродженою вже на цьому терені», - пише Ільницький. [24]

Ільницький перераховує чотири концепції «вирішення етнічного питання» в Америці, маючи на увазі шляхи, якими може рухатись етнічна група, потрапляючи в нове середовище:

1) Американізація - усі нації мають забути власну культуру та прийняти замість неї американську

2) «Melting pot» - Америка має стати країною, де би переплавлялись та змішувались різні культури

3) Федерація етнічних груп - Америка є господарсько-політичною унією; питання освіти та культури залишається за етнічними групами

4) Етнічно-культурний плюралізм - подібна до концепції федерації етнічних груп; визнає національність не спадковою, а результатом добровільного рішення людини.

Щоби зберегти власну ідентичність та захищаючи власні інтереси, українці починають створювати різноманітні організації та інституції. Це були професійні спілки (інженерів, лікарів, ветеринарів тощо), молодіжні організації (Пласт, СУМ), жіночі організації (Союз Українок Америки), творчі гуртки та групи (Нью-Йоркська група, об'єднання «Слово», Інститут модерного мистецтва), аполітичні організації (ветеранів, інвалідів, політичних в'язнів), політичні організації та партії. Випускались газети, журнали; працювали власні радіостанції; друкувались книжки.

На початку XX ст. починають створюватися українські робітничі організації соціалістичного спрямування. У 1924 році було створено «Союз українських робітничих організацій» (СУРО), який у 1940 році було перейменовано в «Лігу американських українців» (ЛАУ).

Однією з найбільш відомих організацій, яка діє до сьогодні, є «Український народний союз» (УНС). Це наймасовіша українська організація на Заході, що об'єднує понад 80 тисяч чоловік. УНС -- громадська організація взаємодопомоги. За її сприянню було встановлено пам'ятнику Тарасу Шевченку у Вашингтоні у 1964 році та організовано Український науковий інститут при Гарвардському університеті.

З 1925 року діє «Союз українок Америки», а з 1948 року -- Федерація українських жіночих організацій, яка об'єднує осередки українських жінок США, Канади, Німеччини, Бельгії, Аргентини, Франції, Венесуели, Бразилії.

З 1910 року в США діє Український братський союз (УБС) -- відома у Північній Америці культурно-освітня організація, яка має, як і УНС, свої чисельні видання, щорічні альманахи.

У 1940 році було засновано Український конгресовий комітет Америки (УККА), який мав представляти всю українську спільноту перед урядом США. Згодом УККА у післявоєнний період політизувався, перетворившись у політичну організацію, яка займала ворожу позицію до радянської влади. У 1980 році на з'їзді УККА стався розкол, з нього вийшли помірковані організації УНС, УБС, «Союз українок Америки», які утворили «Українсько-американську координаційну раду» (УАКР), яка займається культурно-освітньою, економічною, видавничою діяльністю.[22]

Попри всю описову потужність громадського руху українців в Америці, Р. Ільницький критично описує період 40-60-тих рр.. як «добу бенкетів». «Ювілеї, академії, прийняття, резолюції, святочні промови, бенкети - оце були найчастіші, а часом і єдині вияви українського громадського життя». Він відзначає важкі умови існування українських шкіл, науки, соціальної опіки. Автор відзначає проблеми у справах виховання молоді та політичній активності «на фоні широких можливостей американського життя». [24, c.105]

Культурне життя є не менш важливим елементом, після громадських організацій, який формував суспільну думку всередині громади української діаспори США.

Українці в США створили низку творчих угруповань та спілок. Суттєва частина з них займалась переважно «збереженням традиції та пам'яті» - фольклорні ансамблі, хори, капели тощо. Менше було тих митців, які творили відповідно до змін епохи, не зупиняючись виключно на етнологічному та фольклорному контексті.

Серед персоналій,які творили та просували українську культуру на американському континенті: О. Кошиця, В. Авраменко, О. Архипенко, В. Барка, І. Багряний, Б. Бойчук, В. Гайдарівський, С. Гординський, Й. Гірняк, П. Голубенко, Г. Костюк, І. Кошелівець, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, У. Самчук та інші. [54]

Олександр Архипенко, який прибув до США в 1923 р., увійшов до світової історії мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мистецтвознавець Ростислав Шмагало визначає, що О. Архипенко впродовж усього творчого життя на Американському континенті перебував в епіцентрі і авангарді мистецько-освітнього руху в галузі нової скульптури і дизайну. Ось як О.Архипенко висловився про першочергове значення форми в естетиці просторових об'єктів у 1923 р.: «Я шукаю, щоб виразити себе в мистецтві і якщо в моїй крові є доля української естетики (не сюжети), то вона виражається в моїх формах». [51]

У травні 1952 р. в Нью-Йорку було створено Об'єднання митців-українців в Америці, з відділом у Філадельфії, де у вересні 1952 р. відкрито Українську мистецьку студію. З 1963 р. у США почав виходити друкований орган Об'єднання митців-українців в Америці - журнал «Нотатки з мистецтва», до якого тяжіли українські митці з усього світу. Усі відомі скульптори, зокрема автори пам'ятників Тарасові Шевченку у Вінніпегу (Андрій Дараган), у Вашингтоні та Буенос-Айресі (Леонід Молодожанин), Лесі Українці - в Клівленді і Торонто (автор обох - Михайло Черешньовський) є членами Об'єднання митців-українців в Америці. [22]

В 1971 р. в Чикаго був організований Український інститут модерного мистецтва. З часу свого виникнення інститут здійснює діяльність у двох напрямах: по-перше, гуртує тих молодих українських митців, які досі були осторонь українського культурного життя, і одночасно популяризує сучасну мистецьку творчість в українській громаді; по-друге, ставить завдання проникнення митців з українським ім'ям до тих культурно-творчих осередків американського довкілля, куди українці досі дістатися не могли з суто національним спрямуванням їх творчості.

Літературне життя діаспори в 1960-х розвивалось в загальному контексті літератури шістдесятників. Літературознавець О.Бондаренко описує феномен шістдесятництва як «яскравий спалах інтелекту, творчості національної самосвідомості». Шістдесятництво виступало опозицією до існуючої тоталітарної системи. Лесь Танюк простежує явище шістдесятництва як «явище відкритого способу мислення». [16] Фактично, зазначає О.Бондаренко, шістдесятники та Нью-Йоркська група дали імпульс для розвитку сучасного українського постмодернізму.

Поети Нью-Йоркської групи (Б.Бойчук, Б.Рубчак, Ю.Тарнавський, Е.Андієвська, В.Вовк та ін.), які сформувалися як українські модерністи в еміграційних умовах творчості, ще в середині 50-х років розпочали свою грандіозну культурно-історичну місію здійснення модерністського проекту, що мав на меті кардинально змінити основні вектори естетичної свідомості у вітчизняній літературі і подолати відірваність української поезії від яскраво виражених тенденцій світового модернізму.

На думку дослідника Б.Бойчука, літературу еміграції від «материкової» того періоду відрізняє те, що перші проголосили «свободу від всякого служіння», а другі діяли «не так на естетичній площині, як на патріотично-емоційній». Поети української діаспори мали дати поетам в Україні перспективу, щоб «стояти на справжніх, а не патріотично перебільшених основах», бо «політичні інтерпретації літературної творчості» в суто літературному плані настільки несуттєві, що про них не варто навіть дискутувати. [54]

Проте, літературознавець Н.Анісімова вважає, що модернізм, постульований еміграційною групою, безперечно, був аж надто віддалений від національної традиції. Це передовсім модернізм, який культивував суб'єктивізм і руйнував авторитет традиції, що ставав предметом ігнорування, епатажу й пародії. Не випадково Ю.Тарнавський в оцінці творчих пошуків Нью-Йоркської групи вживає вислів «штучний, неукраїнський» модернізм.

На фоні соціальних та культурних змін, які відбулися в 1960-х рр., українське культурне середовище опинилось перед викликом: влитись у світову мистецьку течію, чи залишитись на засадах збереження української традиції. Можна відзначити, що культурні інституції діаспори змогли поєднати ці напрямки у своїй діяльності. Для української культури виявились надзвичайно важливими результати цієї культурної інтеграції у світовий контекст.

Останнім, але не за важливістю, чинником, який впливав на формування громадської думки всередині української діаспори, були власні ЗМІ. В 1960-х це були друковані видання та радіо. В ті ж роки американський часопис «Editor and Publisher» опублікував серію статей про пресу різних етнічних груп США. Автори дуже дивувались українцям: газет у них було значно більше, ніж в інших діаспор. [31]

Дослідниця преси української діаспори Вероніка Чекалюк зауважує, що українські друковані видання із перших днів появи закликало читацьку аудиторію до самоорганізації. Зокрема, у пресі простежувались ідеї національної єдності народу як передумову національного визволення й самостійної держави, ідеї збереження культурного спадку, створення таких інститутів соціальної пам'яті, як церкви, школи, народні будинки, науково-освітні установи тощо. [57]

Необхідно зазначити, що діаспорна преса США з моменту своєї появи була функціонально різноманітною. Дослідник української діаспорної преси Тарас Балда зазначає, що в Америці було два види газет етнічних груп із своїми специфічними ролями та завданнями. Це газети етнічних груп, «старі краї» яких завжди були вільними і незалежними, та газети тих груп, народи яких не мали своїх вільних і незалежних держав. Перші, окрім звичайного внеску в американський розвиток, виконували функцію своєрідного моста між США та країною їхнього походження. Другі, до яких чи не найдовший час належали українці, несли на собі ще й додаткове навантаження -- допомагати своїм народам у їхніх змаганнях до волі та незалежності, поширювати правду про них, а часто виступати їхніми безпосередніми речниками. [14]

На перших етапах свого розвитку преса української діаспори не мала чіткого політичного вектору, однак поступово редакційна політика видань почала набувати чітко вираженого політичного забарвлення, висвітлюючи відстоювання українською громадою своїх соціально-політичних та економічних прав та публікуючи матеріали про політичне життя США.

У цей період простежується розвиток преси, її диференціація за тематикою та ідейно-політичними ознаками.

Після ІІ Світової війни на українська преса в еміграції перебуває в періоді небаченого раніше розвитку. Третя хвиля діаспори розгорнула широку видавничу діяльність, кількісні результати якої вирахувати складно. За даними, що подає Енциклопедія української Діаспори, у 1958 році українська громада мала 79 видань, а в 1963 році - майже 300. Багато видань були започатковані ще в Європі. На загал можна стверджувати, що ця періодика враховувала плюралізм думок у еміграції. [22]

Такі кількісні показники розвитку української преси пояснюється тим, що українці мали дуже високий рівень організації свого суспільного життя. Різноманітні церковні, громадсько-політичні, культурно-освітні, благодійні, мистецькі, жіночі, ветеранські, молодіжні, профспілкові, економічні, фінансові, наукові організації мали власні видання, через які вони висвітлювали свою діяльність.

В Енциклопедії української діаспори вказано, що перші газети української діаспори США видавали переважно священики. Відповідно, значна частина матеріалів була релігійного характеру. На шпальтах перших видань відводили місце, зокрема, для конфесійних та політичних дискусій. Офіційно історія української преси у США починається в 1868 році. Тоді отець Агапій Гончаренко, виходець з Київщини, приятель Шевченка, Драгоманова, Герцена та Бакунінв, видає англійсько-російський тижневик «Alaska Herald», де згодом з'являється україномовне вкладення під назвою «Свобода» [22]

Тарас Балда характеризує газету «Свобода» як таку, що «творила з українського іммігранта свідомого громадянина США і українського патріота загалом. Завдяки цьому часопис став найавторитетнішим органом українців у вільному світі». В першому примірнику газета визначила свою основну мету, яку нині можна назвати служінням українській національній ідеї. Зокрема у заклику «Браття Русини» описана місія газети: просвітницька діяльність, захист українських інтересів та пошук «дороги до поступу, до цивілізації, до добробуту». [14]

Часопис формулює українську ідею для всіх переселенців: ними мають бути прикладені всі зусилля задля відновлення незалежності України. Пізніше редактор газети «Свобода» сформульовує теорію «двох батьківщин». Видання зберігає баланс між українськими та американськими дискурсами.

З 1950-х рр. «Свобода» скореговує свій курс та визначає нові приорітети: «Тепер, коли дістаємо щораз більше інтелектуальних сил з молодого покоління та коли прибули до нас остатніми роками у великій кількості видатні українські науковці, мистці, письменники та різного роду фахівці, ми можемо перейти від піонерства -- в нову добу плянового вкладу української спільноти в американське життя. Коли вже доля привела на цю землю так багато українського інтелекту, то було б великим прогріхом супроти українського народу й України, коли б ми навіть ще тепер не зуміли покласти тривку основу під американсько-українське майбутнє» [22] -- писав редактор газети Лука Мишуга.

Ще однією помітною газетою української діаспори, яка досі видається у Сполучених Штатах, є «Америка». Її редакція розташована у Філадельфії (Пенсільванія). Історія «Америки» розпочинається в 1912 р. Офіційно вона є органом Об'єднаних українських католиків Америки «Провидіння».

Серед інших знаних і шанованих українських видань у США - тижневик «Народна воля», що видається з 1911 р. у Скрентоні (Пенсільванія), та англомовний квартальник «Форум». Існує також три двотижневі газети релігійних угруповань: «Нова зоря» (Чикаґо, Іллінойс), «Шлях» (Філадельфія, Пенсільванія) та «Сівач» (Стемфорд, Коннектикут). Серед інших політичних видань слід згадати тижневики «Національна трибуна» (Нью-Йорк) та «Українські вісті», які виходять у Детройті, (Мічиган) з 1978 р.

Серед інших помітних українських періодичних видань, не включаючи тих, що публікуються церквами, науковими й професійними асоціаціями, такі: вже згаданий англомовний квартальник «Форум», який виходить з 1967 р., дитячий місячник «Веселка», жіночий щомісячник "Наше життя" (з 1944 р.), «Юкрейніен Куотерлі» (The Ukrainian Quarterly, «Український квартальник») і політичний щомісячник «Вісник ООЧСУ (Організації оборони чотирьох свобід України)».

У 60-70-ті роки XX століття українські молодіжні організації випускають спеціалізовані молодіжні та дитячі видання, а також книги на різноманітну тематику для молодого покоління. У США були добре відомі і доволі популярними, про що свідчать високі наклади видань, журнал української демократичної молоді «Молода Україна» та журнали пластового юнацтва «Юнак», «Готуйсь».

Орган Об'єднання демократичної української молоді журнал «Молода Україна» у статті «Завдання української преси», присвяченій 25-річчю заснування часопису, так пояснював потребу активної розбудови молодіжної та дитячої преси: «Найнебезпечніша загроза нам -- це асиміляція, бо якщо українці поза межами рідного краю засимілюються, збайдужіють до українських справ, то не залишиться нікого, хто б обстав за нашими братами перед вільним світом».

Молодіжні видання діаспори інформували про важливі події всередині громади, а також аналізували тенденції, напрями демократичних рухів у діаспорі. Вони виступали організаторами культурних, спортивних, рекламних акцій української громади.

«Молода Україна» розповідала, наприклад, про традиційні кобзарські курси гри на бандурі під час літнього таборування молоді, курси українознавства для наймолодших українців, відкривала молоді таланти у мистецьких групах на «Великих вечорницях». Постійно на сторінках журналу з'являлися звіти про діяльність таборів.

Українській етнічній пресі загалом і її складовій частині -- молодіжній зокрема, відводилася велика роль у стримуванні асиміляційних процесів. Однак видання апелювали здебільшого вже до майже неіснуючого типу «українця-емігранта», не враховуючий той факт, що часи читачевої прихильності до преси з міркувань патріотичного обов'язку уже минули.

Навпаки, в цей період зростає споживання новин англійською мовою. Починаючи з міжвоєнного періоду українські видання діаспори починають орієнтуватись на нове покоління: з'являється англомовна преса, розширюється тематика, все більше американських новин починає потрапляти на шпальти українських газет. Молоде покоління українців, які вже народились в еміграції, не можуть опиратись частковій або повній асиміляції - оскільки від народження перебувають в середовищі із іншою мовою, культурою, суспільними нормами. Молоде покоління формує запит на нову, американізовану, журналістику.

За словами Ростислава Хом'яка, який багато років пропрацював в різних українських редакціях в США, до і після І Світової війни в Західній Україні були хороші журналісти, які не могли працювати за польської цензури. Тому шукали роботу деінде. Відповідно, на момент приїзду в Америку вони мали вже чималий досвід. Американська журналістика майже не впливала розвиток українських ЗМІ діаспори.

Р. Хом'як зазначає: «Дуже мало було таких людей, які, як я, вивчали журналістику у США або Канаді й потім працювали в українських виданнях. Відповідно, ніхто не вмів писати за американськими стандартами. Проте наші читачі звикли до журналістики радянського типу». [31] При цьому варто відмітити, що тій же «Свободі» не бракувало американського стилю в журналістиці. Зокрема, тривалий час на її сторінках виходили американські комікси «Тарзан», перекладені та субтитровані українською.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ

Дослідники визначають три концепції того, як українці могли влитись у нове американське середовище: концепція допомоги Україні, еміграційна концепція, концепція української спільноти в Америці.

Перша концепція передбачала усіляку можливу допомогу, сприяння та підтримку українським визвольним змаганням та поширення інформації про них у світі. Її недоліком стало те, що вона не була спрямована на збереження національної ідентичності.

Еміграційна концепція стояла на заваді асиміляції та передбачала скоре повернення на історичну батьківщину.

Третя концепція передбачає часткову асиміляцію та входження спільноти у суспільство країни поселення разом із іншими етнічними спільнотами та творення спільного соціально-культурного простору на рівноправних засадах.

Традиційно визначають чотири хвилі української еміграції. Перша хвиля тривала з 1870 по 1914 рік і була так званою трудовою міграцією. Важливим здобутком першої хвилі стало налагодження релігійного життя українців та формування перших громадських організацій.

Друга хвиля була соціально-економічною та політичною. Вона тривала з 1920-х до 1940-х рр. Представники другої хвилі змінили релігійне розшарування всередині громади на політичне.

Третя хвиля політичної еміграції починається після 1945 року. Її представники мали освіту, тож після переїзду вони швидко пристосувались до нових умов життя, не зупиняючись на некваліфікованій праці та формуючи новий середній клас.

Відлік четвертої хвилі починається після 1990-х рр.. Цю хвилю еміграції також називають «заробітчанською».

Саме представники третьої хвилі еміграції, а також їхні діти, стали основним ядром української громади США в 60-х рр. Для цього періоду властивим є формування значної кількості громадських організації, які вважали за необхідне поширювати свої погляди за допомогою власних друкованих органів.

В період між 1950-ми та 1960-ми роками в США виходила половина від загальної кількості українських видань поза межами України. Кількість видань, які мали українці, перевершувала інші етнічні громади США. Газети різнились мовою, періодичністю, а також тематичним та ідеологічним наповненням - відповідно до засновника та мети створення.

Серед цілей, які ставила перед собою преса діаспори, можна виокремити такі:

1) передавати соціально важливу інформацію всередині української громади

2) зберігати національно-культурну ідентичність та спонукати аудиторію до аналогічних дій

3) сприяти боротьбі за відновлення незалежності України

4) інформувати про події в США та світі

5) розвивати культурне та релігійне життя діаспори

6) виховувати патріотично налаштовану молодь та боротись із її асиміляцією

Відповідно до цих цілей, можна стверджувати, що головною метою діаспорних ЗМІ було все ж таки формування суспільної думки громади, а не її інформування. Американська традиція об'єктивної журналістики не отримала розповсюдження серед видань діаспори.

З плином часу відбулась якісна зміна цільової аудиторії діаспорної преси. Друге та третє покоління емігрантів все більше асимілювалось з американським суспільством. Відповідно, з часом кількість американських новин, які висвітлювались в українській пресі, лише збільшувалась. З'являлись спеціальні англомовні видання.

Попри жваве громадське життя українців Америки, всередині спільноти існували критичні погляди щодо його ефективності. Так, Роман Ільницький називає добу 40-60-х рр. «добою бенкетів» та відзначає проблеми у справах виховання молоді та політичній активності.

Боротьба із асиміляцією молодого покоління була однією з головних цілей української діаспори. Проте брак критичного усвідомлення, що подібний процес є невідворотнім, вплинув на тенденційність розвитку преси. Цільовою аудиторію газет залишався українець-емігрант, що прагнув повернутись на Батьківщину. Та ці ідеї були утопічними та далекими навіть від часткової реалізації.



РОЗДІЛ 3. РЕАКЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ НА КУЛЬТУРНУ РЕВОЛЮЦІЮ 60-Х В США

Для того, щоб оцінити, як та в якій мірі українська діаспора перебувала в контексті епохи 1960-х рр., ми звертаємось до аналізу тогочасної преси. ЗМІ виступали головним комунікатором всередині громади українців Америки, вони акумулювали її погляди, оцінки, ставлення до подій, що відбувались навколо.

Тематичне наповнення українських видань діаспори складалось з:

· новин діаспори,

· американських новин,

· новин з України та Радянського союзу

· міжнародних новин.

Редакційна політика ЗМІ передбачала подачу контенту за мірою наближення до читача: на перших шпальтах рівноцінно співіснували як локальні новини громади, так і повідомлення, що стосувались всіх громадян США.

Для аналізу будь-якого часового періоду необхідно визначитись із ключовими моментами, які стали для нього визначальними. Ключовими точками (маркерами) епохи 60-х можна назвати такі події та явища:

· Боротьба за громадянські права

· В'єтнамська війна (1959 - 1975 рр.)

· Контркультура, студентські протести, сексуальна революція

Всі три явища в американській історії 1960-х були подібні між собою за формою: масові демонстрації, акції, марші; висування політичних вимог із одночасним небажанням займатись політикою; переважно молодий вік учасників; соціальна складова; присутність «лівої» риторики.

Саме за реакцією на ці події, яка була відображена на шпальтах преси, будуть ґрунтуватись висновки про залучення української діаспори та її перебування у контексті епохи. Для аналізу ми використовуємо дві найпопулярніші газети того часу: філадельфійська «Америка» та нью-йоркська «Свобода».

Ліберальна епоха 1960-х почалась з президентства Джона Кеннеді (1960-1963 рр.) Як вже було згадано в нашій роботі вище, його президентська кампанія враховувала використання засобів масової інформації, вплинувши на їхню подальшу роль у політичному процесі. На нашу думку, для розуміння того, яким чином розвивалось американське суспільство, необхідно почати з розгляду Дж.Кеннеді .

«Виходячи зі становища, що у висліді кожноразових американських президентських виборів нема переможених, бо всі є переможцями, перемогла знову демократія в своїй класичній американській формі, яка притаманна способові думання і відчування всіх громадян цієї благословенної країни; та демократія, без якої 180 мільйонів американців, незалежно від їх обласного і національного походження, не уявляють собі взагалі цієї держави». [34]

8 листопада 1960 р. Джон Кеннеді переміг на президентських виборах. Новий президент був позитивно сприйнятий американськими громадянами, в тому числі й українцями. У своїй інавгураційній промові Джон Кеннеді закликав усі нації боротись із спільними ворогами людства: тиранією, бідністю, хворобами та війною. [64] Перший та останній пункти знайшли особливий відгук в серцях українців.

Нью-йоркська газета «Свобода» від 10 листопада 1960 р., окрім новини про результати президентських перегонів, розміщує окрему замітку, присвячену новому президентові. Газета визнає за ним всі можливості для того, щоби стати новим американським та світовим лідером.

Українці були особисто зацікавлені у розвитку та процвітанні Сполучених Штатів: «як та національна група американських громадян, якій подвійно лежить на серці розвиток і могутність З'єднаних Держав, бо з тією могутністю пов'язані і надії України». [34]

Судячи з того, в якому контексті висвітлюється результати президентських виборів, редакторські колективи ЗМІ діаспори враховують те, що значну частину актуальної політичної інформації українці споживають з американських медіа. [35] В такій ситуації українські видання беруть на себе відповідальність за створенні нових контекстів політичних новин, введення американського у поле українського, пояснення значення змін в американській політиці для життя українців в США та для «великої» України.

Кеннеді та його адміністрація стали прикладом того, як може змінюватись образ американців у свідомості українців. У програмі нового президента Любомир О. Ортинський наводить ідеї та принципи, зрозумілі для українців: патріотизм, відданість ідеалам, родинні цінності.

«Нам, одначе, здається, що для більшості новопризначених членів уряду (…) вирішним поштовхом прийняти пости була глибока ідейність, патріотизм, готовість жертвувати на послуги Батьківщині свої знання, досвід, а коли треба, то й своє здоров'я та життя. Бажання послужити своїй країні, дати свій вклад у її розвиток чи в справу її оборони - це ті основні високі й шляхетні моменти, які стимулювали й стимулюють не лише членів уряду, але й мільйони американців». [35]

Подібні публікації роблять внесок до формування в суспільній свідомості українців образу «американського патріотизму» - замість образу капіталістичного. Газети спонукають до наслідування кращого з цих досвідів. Це стає однією зі складових загальної тенденції асиміляції українців в американському суспільстві.

«…треба зглиблювати побут країни і тоді переконаємось, що носієм, річником і формувачем американського життя все більше й більше стає ідейна, високопатріотична американська людина, твердо закорінена в свою родину».

За час недовгого президенства Джона Кеннеді його політика мала переважно позитивну оцінку зі сторони українських видань. Реформи президента послідовно висвітлювались; газети підтримували як його економічний курс, так і зовнішню політику.

Вбивство президента 22 листопада 1963 р. стало шоком для всього американського суспільства - і не оминуло українську діаспору.

Українська газета «Свобода» дуже швидко відреагувала на новину: редакція була змушена терміново змінювати вже частково випущений випуск. [36]. Смерть президента була описана як «неймовірна, жахлива, трагічна». А вчинок Лі Харві Освальда преса назвала «безглуздим злочином вихованого в Москві комуністичного маньяка».

«Всі американські громадяни відчули той акт передусім як удар і образу, завдану всім їм: бож не знищено тут тільки людину, а поцілено символ державного правопорядку, поцілено репрезентанта всієї нації, обраного її вільними голосами для керування її долею у мирі і війні». [36]

У випуску №225, від 27 листопада 1963 р., перші дві шпальти були повністю присвячені смерті Кеннеді, його похованню та проголошенню нового президента - Ліндона Джонсона. Всього з 25 матеріалів, які були розміщені в цьому випуску, 12 стосувались вбивству Кеннеді, 7 - Ліндона Джонсона, 6 - інших тем (з яких 3 стосувались безпосередньо української громади).

Вбивство Кеннеді глибоко сколихнуло американських українців. У більшості парафіяльних школах були перервані заняття, «закінчивши їх того дня молитвою за спокій душі Президента». Подібна реакція була стихійною, а не проведеною в рамках загальнодержавної жалоби. Це свідчить про дійсне співпереживання зі сторони діаспори.

23 та 24 листопада 1963 р. в українських католицьких і православних церквах були відправлені жалобні богослужіння з панахидами. В багатьох парафіях, католицьких і православних, в богослужіннях взяли участь громадські організації, зокрема організації молоді «в своїх одностроях та зі своїми пpaпopaми».

25 листопада, в день поховання Кеннеді, українські установи, зокрема Головна Канцелярія Українського Народного Союзу, були закриті, «а на їх будинках повівали спущені до половини щогли американські та українські прапори». Навчання у парафіальних школах того дня було скасоване, a заплановані «різні українські імпрези» не відбулися.

Українська преса одразу висловила підтримку та довіру Ліндону Джонсону, віце-президенту Кеннеді, який за законом мав зайняти його місце:

«Через півтори години після того, як 35-й Президент З'єдинених Держав закінчив передчасно своє життя і свою блискучу кар'єру, був уже заприсяжений новий Президент, також досвідчений державний муж, який негайно приступив до виконування своїх найвідповідальніших обов'язків, свідомий, що не сміє бути найкоротшої перерви в тяглості державного проводу». [36]

Можна сказати, що за час свого короткого президентства Джон Кеннеді зумів завоювати прихильність з боку українських американців. Його політика описувалась у нейтрально-позитивному ключі. Преса симпатизувала президенту, підтримувала його реформи та загальний курс. Новаторський дух, який Кеннеді привніс в американську політику, отримав гідне місце на сторінках українських газет діаспори.

3.1 Рух за громадянські права.

З середини 50-х років у США розгорнувся рух темношкірого населення за за громадянські права: проти сегрегації та расової дискримінації. Ця боротьба, що одержала підтримку мільйонів американців, сприяла активізації й інших расових і етнічних груп. У перші післявоєнні роки афроамериканці складали 10% всього населення США. З 15 млн. за даними офіційної статистики США, 20% були чистокровними неграми, інші - мулатами, народженими від змішаних шлюбів. [23, c.47]

В 1957 р. в ході боротьби проти сегрегації в міському автотранспорті у південних штатах виникла «Конфедерація християнського керівництва Півдня» на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, баптистським проповідником. На відміну від традиційних негритянських організацій, що обмежували свої дії юридичним захистом жертв, союз М. Л. Кінга почав широко застосовувати масові дії в боротьбі проти расизму в США: бойкоти, марші, вуличні походи, часто діючи в союзі з білими організаціями -- профспілками, студентськими організаціями і т. д.

У 60-х роках боротьба афроамериканців сягнула небаченого розмаху. Окрім ненасильницьких форм боротьби (бойкот міського транспорту, магазинів, сегрегованих шкіл, масові демонстрації тощо) темношкіре населення вдавалось до стихійних повстань, які відбулись у багатьох великих містах у десятках штатів. Похід на Вашингтон у 1963 р. - демонстрація на захист рівноправності чорношкірих американців - зібрав 250 тисяч учасників. В 1964-65 рр. були прийняті акти про громадянські права.

В середині 60-х рр. почався новий етап в розвитку негритянського руху, який відрізнявся крайньою жорстокістю боротьби, повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі. В цей час виникають нові радикальні організації, які виступають проти курсу ненасильницького спротиву, який пропагувала Конференція християнського керівництва. Найпопулярнішою серед цих нових організацій стала партія «Чорні пантери», яка створилась в 1966 р. Радикальному негритянському протесту другої половини 60-х років були притаманні серйозні слабості. Склавши важливу частину «нового лівого руху», «Чорні пантери» та інші організації зазнали сильного впливу ідей ультралівого радикалізму. Це неминуче призвело до екстремістських та анархістських дій, до сепаратизму та чорного расизму. Та в підсумку саме діяльності різноманітних організацій темношкірого населення відбулась повна заборона на законодавчому рівні усіх видів расової дискримінації США. [32]

Боротьба афроамериканців проти дискримінації та за законодавче закріплення своїх громадянських прав отримала гідне висвітлення в пресі української діаспори. Українські ЗМІ виявляють неабияку расову толерантність. Наприклад, газета «Свобода» підкреслює: «в основі [расової проблеми] лежить не колір шкіри, а відмінні, різні психологічні світи, наставлення, підхід до самого життя. З найновіших лекцій історії виразно бачимо, що якась раса чи приналежність до будь-якої раси не робить з людини нелюда».

Для українців була важливою освітня складова руху за права: згідно з існуючими законами, афроамериканці навчались в окремих школах, де якість освіти була в рази нижчою, аніж в школах для «білих»: «Багато представників чорної раси в ЗДА на практиці показали, що справа не в кольорі шкіри, а в першу чергу в доброму шкільництві, в бажанні кожної окремої людини бути корисною для суспільства, в однакових можливостях для кожної людини знайти працю і зустрічати справедливість, а не упередження». [41]

Протягом всієї активної фази кампанії боротьби за права газети постійно тримали аудиторію в курсі про перебіг подій. Прийняття закону про громадянські права було сприйнято дуже схвально. Газета «Свобода» називає його «найбільшою зміною в цій ділянці від часів так званої відбудови пiсля громадянської війни». Видання передає заклик президента Ліндона Джонсона здійснювати цей закон, закликаючи всіх американців співпрацювати в тому напрямку, щоб «усунути всі сліди несправедливости в Америці». [38] Преса визнає задовільним те, як був впроваджений та здійснюється вищезгаданий закон. Проте зазначає, що «в деяких місцевостях власники pecторанів або готелів відмовляються обслуговувати негрятянськнх гостей і приходить до насильства, яке мусить ліквідувати поліція». [38]

Оцінка особи Мартіна Лютера Кінга було здебільшого позитивною та схвальною. У замітці, присвяченій врученню М.Л.Кінгу Нобелівської премії миру, про нього йдеться: «він - в суперечності до інших американських муринських лідерів - послідовно проповідує і здійснює тактику мирної боротьби за муринські права, з відкиданням всіх засобів насильства» [37]

Для того, щоб зрозуміти та правильно оцінити ставлення української діаспори до активістів афроамериканських організації, треба враховувати, що суттєвими були методи боротьби останніх. Якщо дії Мартіна Лютера Кінга та його «Конфедерації християнського керівництва Півдня» були підкреслено ненасильницькими, то радикальна організація «Чорні пантери» вдавались до збройних виступів, заколотів, насильницьких дій.

В діях «Чорних пантер» українська преса вбачала прояви руйнівної комуністичної діяльності. У статті «Муринський рух та комуністи» газета «Америка» зі скепсисом подає слова директора ФБР Едгара Гувера, який стверджував: немає доказів, що «останні муринські заколоти були вислідом плянованої змови, а вибухали вони спонтанно, спровоковані якоюсь непередбаченою подією». Е.Гувер стверджував, що зв'язок між комуністами та заворушеннями, пов'язаними із масовими виступами афроамериканців, відсутній.

Видання визнає, що ніхто з лідерів провідних організацій темношкірого населення не є безпосередньо комуністом. Але «Студентський Координаційний Комітет ненасильних дій», який розпочав пропагувати так звану «Чорну Силу», на базі ненависти до білих і расового сепаратизму, «виразно шукає спілки з комуністами». «Америка» підкреслює, що засновник цієї організації і її перший голова Стоклі Кармайкл перебуває в Гавані, де Фідель Кастро представляє його, як «речника всіх муринів у ЗДА».

Українці виразно остерігались того, що могли бути створені «чорні партизанські загони» на зразок В'єтнаму, та того, що боротьба за права може перерости у повноцінну громадянську війну: «очевидно, що це бажаний для Москви, Пейпінґу і Гавани спільник у внутрішньому розкладанні Америки. «Чорна Сила» стає природним союзником сили червоної» [2]

Прояви комуністичної лінії стають підставою для критики і Мартіна Лютера Кінга. Газета «Америка» закидає лідеру «Конфедерації християнського керівництва Півдня», що його пацифістична позиція щодо В'єтнамської війни повністю співпала із позицією комуністів, «викликавши тим велику радість у Москві». Всесвітньо відома промова Кінга 1963-го року «I Have A Dream» (у перекладі «Свободи» - «Лелію мрію») здобула позитивний відгук в українській пресі. Натомість виступи, що стосувались критики політики уряду щодо В'єтнаму, «Свобода» називає «грубою демагогією». М.Л. Кінг стверджував, що під час військових дій у В'єтнамі масово гинуть цивільні - «і таким чином «мабуть» убито мільйон цивільних в'єтнамців, «здебільша дітей». Кінг добивався припинення американцями війни та закликав усіх відмовлятися від військової служби «з уваги на їх релігію й сумління».

«Свобода» називає слова Кінга про дітей, яких вбивають у В'єтнамі американські солдати, такими, що «переступають навіть комуністичну пропаганду». Українська преса послідовно підтримувала курс американського уряду щодо військової операції у В'єтнамі, тож не дивно, що ідеї пацифізму не знайшли у ній відповідної підтримки.

«Не може бути жадної користі для американських муринів з капітуляції американців у В'єтнамі, яку насправді дораджує Кінґ, бож у всесвітній iсторії воєн не було випадку, щоб одна сторона переставала воювати - хіба що не мала сили ні змоги й відкривала шлях ворогові». [42]

Новина про вбивство Мартіна Лютера Кінга зайняла перші шпальти українських газет. «Америка» лаконічно описує вбивство Мартіна Лютера Кінга в невеликій за обсягом замітці та зазначаєі: «Для багатьох муринів д-р Мартин Люте Кінг був символом їхньої боротьби за рівноправність». [6]

Нью-йоркська «Свобода» приділяє цій темі набагато більше уваги. Вона називає вбивство лідера руху за громадянські права темношкірого населення США «безглуздим злочином» та пише про те, що вся Америка, «від Президента починаючи та на звичайних громадянах усіх рас і походжень кінчаючи», опинилась в жалобі.

«Загинула людина, яка за допомогою ненасильних дій змагалася до здобуття рівних прав для тих, які ще з них не користають, хоч Конституція ЗСА їм ці рівні права признає». [46] Про М.Л.Кінга пишуть як про «жертву злочину, яка виступала проти злочинів, як засобів боротьби, і яка згинула від злочину».

Після вбивства Кінга, країною прокотилась низка заворушень та демонстрацій, особливо у великих містах. «Свобода» згадує, що «переляк, збентеження та ганьбливий сором віщують непевні дні для громадян цісї країни. Надію скріплює той факт, що негритянські opгaнізації закликають населення до спокою і осуджують всякі насильні дії». [46]

У заворушеннях газети звинувачують Стоклі Кармайкла, лідера руху «Чорна сила». За словами ЗМІ, Кармайкл фактично закликав до революції і це стало причиною, чому в Америці запанувала паніка, а в різних містах почалися масові безпорядки. На думку «Свободи», ніщо інше, як побоювання, що «муринське» населення послухає Кармайкла, було причиною проголошення надзвичайного стану в столиці США та в інших містах. Також це стало причиною того, що Кінга «Америка вшановує як одного з найбільших Американців та видатних людей». Журналісти вказують, що це чи не вперше в історії жалоба за приватною особою була відзначена на державному рівні: «Президент зарядив, щоб на державних будинках, амбасадах, на полях бою у Вієтнамі та на американських кораблях, американські прапори повівали на половині машту». [46]

Можна піддати сумніву об'єктивність «Свободи» у цьому питанні, адже Стоклі Кармайкл, хоча й не повністю поділяв погляди Мартіна Лютера Кінга, але дотримувався думки, що ненасильницький спротив є ефективною тактикою боротьби. [59]

Газети також вдалися до порівняння вбивства Мартіна Лютера Кінга із вбивством Джона Кеннеді. Обидва злочини відомих та впливових осіб, вчинені за політичними мотивами, могли спричинити суттєве зростання внутрішньої напруги серед населення США. Українська преса вбачав у цьому інтереси ворогів: «ми, здається, не будемо далеко від правди, коли висловимо здогад, що вбивник д-ра Кінга діяв з доручення ворога, як і діяв - ми переконані - Л.Г.Освалд, вбивник президента Кеннеді», - пише газета «Свобода». [46] Відповідно до згаданих вище матеріалів, ми можемо логічно припустити, що під ворогами маються на увазі комуністичні сили.

Українці співчували пригніченому темношкірому населенню США, співставляючи утиски з боку «білих» із власним досвідом життя в окупованій країні. В матеріалах, присвячених цій темі, трапляються згадки про те, що расова проблема Штатів подібна до нерозв'язаних проблем із різними народами всередині СРСР. Саме через подібну наближеність до ситуації та розуміння її суспільної значущості українська преса широко висвітлює події руху боротьби афроамериканців за громадянські права.

Оцінка його лідерів залежала від того, наскільки «комуністичними» видавались українським редакціям ті чи інші його дії та висловлювання. Незважаючи на фактичну приналежність до комуністичної партії чи ні, газети були схильні пов'язувати активістів із комуністичними ідеями. Якщо первинна мета - боротьба із расизмом та сегрегацію - була цілком підтримана, то заклики проти військових дій у В'єтнамі були сприйняті із рішучим опором та засудженням.

3.2 В'єтнамська війна

В'єтнамська війна, яка тривала з 1959 до 1975, була конфліктом між комуністичним Північним В'єтнамом (який підтримували СРСР та КНР) та Південним В'єтнамом (який підтримували США, Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея).

Її можна умовно розділити на три основних періоди:

1. Партизанська війна у Південному В'єтнамі (1955-1964).

2. Військове втручання США (1964-1973).

3. Завершальний етап війни (1973-1975).[70]

Для нашого дослідження важливий лише другий етап В'єтнамської війни, оскільки саме він був наближений до американської аудиторії та отримав найбільше висвітлення в американській пресі.

Від початку українці схвально ставились до загальної американської концепції «гаранта світової демократії», визначаючи її такою, яка має об'єктивні підстави для існування. Тож право втрутитись у в'єтнамський конфлікт не піддавалось сумніву. «Америка не ставить собі за ціль поборювати комунізм, тільки зберігати мир». [41]

«В останніх 20-ох роках ЗДА старалися в ім'я миру скріплювати вільні й невтральні країни економічно й мілітарно. (…) У теорії рацію мають ті, які перестерігають Америку проти ролі «поліціянта світу», -- у практиці дуже трудно зберігати свою великодержавницьку могутність, ролю та престиж і водночас балянсувати поміж політикою інтернаціоналізму, спертою на двосторонніх колективних договорах, та політикою ізоляціонізму, звуженою до оборони безпосередніх своїх інтересів. Дуже трудно визначити їх межі, коли, наприклад, нема сумніву, що в життьовому інтересі Америки є однаково вільна Європа, отож вільний Атлантик, як і вільний тихоокеанський обшир». [37]

Українська громада висловила свою підтримку діям американського уряду у в'єтнамському конфлікті. Причиною такого ставлення є те, що українці розглядали В'єтнамську війнув першу чергу як боротьбу із комуністичним режимом Північного В'єтнаму. В силу тяглості власного історичного досвіду українці, які жили в еміграції, не могли стати на бік комуністичної держави - тож дії американців описувались у позитивному ключі.

«Поки існують два центри загрози для світу й Америки -- Москва і Пейпінґ -- єдиною противагою їм і їхнім злочинним плянам залишилась Америка, і вона не може відмовитися від цієї історичної місії». [37]

Виступи провідних політичних діячів США, які були проти військової кампанії, газети назвали «парадоксальним та сумним явищем». Сенатори від демократичної партії, а також Мартин Лютер Кінг, генеральннй секретар Світової Ради Церков Юджин Карсон Блейк були в опозиції до зовнішньої політики президента Ліндона Джонсона, про що й заявляли публічно. Ось як відреагувала газета «Свобода» на їхні дії:

«Нема ніякого сумніву, що державні верхівки в Північному В'єтнамі, в Совєтському Союзі й комуністичному Китаї прив'язують величезну вагу до одвертих різких виступів проти політики Джансона видатних постатей амернканського політичного, інтелектуального й суспільного світу. Вони черпають з тих виступів віру у заломання політики Джансона і надію на перемогу комуністів у В'єтнамі. Очевидно, сенатори Фулбрайт, Чирч, Кеннеді чи Гор -- вороги комунізму, та й багатьом іншим опознцінерам не можна причіплювати комуністичної латки. А втім, вони не тільки діють у користь комуністичної справи, але й не хочуть повірити, що своїми виступами насправді продовжують війну. (…)Дякувати Богу, президент Джансон відзначається тією впертістю, яка докаже комуністам, що вони помиляються і що даремна їх надія на ультралібералів, які не слухають поважних голосів перестороги». [44]

Ми вважаємо, що доцільним є закцентувати саме на антивоєнних настроях в США під час проведення військової кампанії у В'єтнамі.

Серед українців не знайшлося підтримки пацифістських настроїв, які ширились американським суспільством після початку В'єтнамської війни. Навпаки, преса постійно критикувала антивоєнні протести та бойкот призову до армії. На думку української діаспори, відмова підтримати зовнішню політику американського уряду де-факто призводить до підтримки курсу комуністичних режимів Північного В'єтнаму, СРСР та Китаю.

«Відомо, що найбільші противоєнні заворушення відбувалися по університетах і коледжах, не беручи вже на увагу юнаків з-посеред „гіппісів", отже анархічний і нігілістичний елемент. [48]

«У В'єтнамі йде визвольна війна. Але «бітнікі», «піснікі» і «в'єтнікі» маршують по 5-ій Евеню в Ню Йорку чи перед Білим Домом у Вашингтоні з пацифістичними гаслами, вимагаючи від американського, в не від північнов'єтнамського уряду припинити ту війну. Вони знаходять моральну підтримку в таких сенаторів, як Вейн Морз і Ернест Грунінґ, але діють у користь Ганою, Пейпінґу і Москви. Їхні виступи є злочином супроти американських вояків, які борються у В'єтнамі і потребують підтримки всього свого народу. У Ню Йорку, в Сан Франсіско чи Вашингтоні можна толерувати такі вибрики, що прикривають себе конституційним правом критики, але в Сайгоні інша атмосфера: там нема місця для тих, що бавляться проблемами волі народу». [39]

Можна помітити елементи дотримання балансу думок у матеріалах, присвячених цій темі. Газети наводять слова президента Ліндона Джонсона, який визнає, що В'єтнамська війна не є популярною серед населення США. [40]

Також визнається сумнівним загальний принцип, з яким американці вступили у війну - «війна з обмеженими цілями й обмеженими засобами». У ЗМІ констатувалась необхідність «в'єтнамізації» цієї війни, тобто зменшення ролі американської армії та водночас формування власного військового апарату у Південному В'єтнамі.

Серед української діаспори не було помітно також і підтримки до примирення та припинення військової операції. Потенційне перемир'я сприймалось з пересторогою - як таке, що не зупинить конфлікт, а стане лише нетривалою перервою перед подальшим розгортанням військових дій.

«Крім жмені тих американських політиків лівого ліберального крила, які готові на «мир за всяку ціну» - велика більшість американського народу, Конгресу і всієї державної верхівки не хочуть такого замирення, яке було б тільки вступом до нових невідхильних конфліктів і ударів». [46]

Можна з впевненістю стверджувати, що у підтримці В'єтнамської війни зі сторони українців діаспори було дві причини. Перша полягала у тому, що цей військовий конфлікт вони розглядали як боротьбу із комунізмом. У суспільній свідомості комуністична влада В'єтнаму ототожнювалась із комуністичним режимом СРСР, від якого українці тікали (в тому числі до Америки). Комуністичний В'єтнам та Радянський союз офіційно були союзниками в цій війні, тож коли американська армія воювала з військами Північного В'єтнаму - для українців вона воювала також із військами радянськими.

...