Типологія культури
Основні підходи до типології культури та види соціокультурних суперсистем. Особливості первісної культури та виникнення перших культур Стародавнього Сходу. Особливості візантійського художнього канону. Розвиток європейської культури ХХ століття.
| Рубрика | Культура и искусство |
| Вид | конспект урока |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 11.06.2024 |
| Размер файла | 1,2 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Типологія культури
Зміст модуля: основні підходи до типології культури; особливості культур: первісної, Стародавнього Сходу, античної, середньовічної, ренесансної, просвітницької та ХІХ-ХХ ст.
Основні підходи до типології культури
Типологія культури -- це метод наукового дослідження, який ґрунтується на розчленуванні культури як системи на окремі елементи та їх групуванні за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу. Цей метод спирається на визначення подібності та відмінності культурних елементів і спрямований на відображення структури культури, виявлення закономірностей її розвитку.
Вирізняють, зокрема, такі підходи до типології культури: культурно-історичний, структурний, за методом «ідеальних типів» (див. рис. 1).
Культурно-історичний підхід оснований на систематизації періодів (ступенів) у розвитку культури за найбільш загальними ознаками та якостями. Він може використовуватися за діахронічним або синхронічним принципом.
За діахронічним принципом розвиток загальнолюдської культури розглядається як єдиний процес, в якому один її тип змінює інший послідовно -- у лінійній часовій перспективі. Прикладом є стадіальна модель Л. Моргана («Ancient Society», 1877), воснові якої лежить поділ культурного розвитку людського суспільства на три головні стадії: дикунство, варварство і цивілізація. Кожна з них визначається технологічним рівнем праці і супроводжується змінами родинних стосунків і форм власності.
Діахронічний принцип лежить також в основі марксистської моделі розвитку соціокультурної системи. Згідно з марксистською періодизацією культура поділяється на первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну (див. рис. 2). їм на зміну повинна була прийти комуністична культура.
Рис. 1 Типологія культури
Рис. 2 Типи культури (за марксистською моделлю)
Із позицій синхронічного підходу світова культура являє собою сукупність окремих цивілізацій, які існували (існують) у просторовій і часовій перспективах. Прихильник синхронічного підходу М. Данилевський поділяє всі цивілізації на три класи: позитивні, негативні та цивілізації, що служать чужим цілям.
До позитивного класу, на думку М. Данилевського, належать: єгипетська, китайська, ассирійсько-вавилоно-фінікійська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, аравійська, германо-романська (європейська) культури, а також мексиканська і перуанська культури, які загинули, ще не встигнувши завершити свій розвиток. Ці культурно-історичні типи сприяли прогресу людського духу.
Негативний клас утворюють культурно-історичні типи (гуни, монголи, турки), які, заМ. Данилевським, допомагали «випустити дух цивілізаціям, що борються зі смертю» Данилевский Н. Я. Россия и Европа: Взгляд на культурные и политические отношения Славянского мира к Германо-Романскому.-- М.: Эсмо, 2003.-- С. 34..
До третього класу він зараховує культури, що почали розвиватися (фіни та ін.). За М. Данилевським, вони ще не відіграли ані творчої, ані руйнівної ролі в загальній історії людства і входять до складу інших цивілізацій як етнографічний матеріал.
Ідею множинності культур підтримував і німецький філософ О. Шпенглер. Він писав: «Замість одноманітної картини лінійної всесвітньої історії... я бачу феномен множинності могутніх культур, що виростають з первинною силою із надр країни, що їх породила, до якої вони строго прихильні протягом свого існування, і кожна з них накладає на свій матеріал -- людство -- свою власну форму, і в кожній своя власна ідея, власні пристрасті, власне життя, бажання, почуття і, нарешті, власна смерть» Шпенглер О. Закат Европы: Очерки морфологии мировой истории: В 2 т.-- Новосибирск: ВО «Наука», 1993.-- Т. 1: Образ и действительность.-- С.171.. О. Шпенглер ґрунтує свій принцип типології на протиборстві безкорисливо-духовних начал, притаманних культурі, і споживацьких, характерних для цивілізації. У всесвітній історії він вирізняє вісім культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, античну, арабську, західноєвропейську (фаустівську) і південноамериканську культуру майя.
Англійський філософ, антрополог, засновник теорії коловороту локальних цивілізацій А. Тойнбі поділяє історію людства не за етнічними або мовними ознаками, а за релігійною належністю. Осмислюючи багатий фактичний матеріал, А. Тойнбі виділяє 21 цивілізацію: західну, православну, ісламську, індійську, античну, сирійську, китайську, цивілізацію Інду, егейсь- ку, єгипетську, шумеро-акадську, центральноамериканську, андську та ін. До нашого часу, вважає він, збереглося лише п'ять діючих цивілізацій: західна, ісламська, китайська, індійська і православна.
П. Сорокін, навпаки, не сприймав концепції локальних культур. Він розглядав історичний процес як хвильові зміни основних типів культур, в основі яких лежить інтегрована сфера цінностей, символів. Культура, заП. Сорокіним, -- це сукупність усього, що створено або визнано певним суспільством на тій чи іншій стадії його розвитку, в ході якого суспільство створює різні культурні цінності: пізнавальні, релігійні, етичні, правові та ін.
Відповідно до певних світоглядів він виокремлює три соціо- культурні суперсистеми: ідеаціональну, ідеалістичну і чуттєву (рис.3), з яких дві, ідеаціональна і чуттєва, є головними, а ідеалістична -- перехідною.
Ідеаціональну суперсистему П. Сорокін трактує як таку уніфіковану систему культури, що ґрунтується на принципі над- чуттєвості і надрозумності Бога як єдиної реальності і цінності. Ця вихідна ідея, щоправда, з різними релігійними аспектами, є основою, наприклад, культур брахманської Індії, буддійської культури, грецької культури VIII-VI ст. до н.е. Занепад середньовічної культури він убачає в руйнуванні цієї ідеаціональної системи культури.
Рис. 3 Види соціокультурних суперсистем (за П. Сорокіним)
Основою чуттєвого типу культури є принцип, згідно з яким об'єктивна реальність і її зміст чуттєві. Ця соціокультурна система намагається звільнитися від цінностей ідеаціональної культури (релігії, моралі та ін.), її цінності сконцентровані навколо повсякденного життя в реальному земному світі. За П. Сорокіним, ми живемо саме в період цієї культури. Почавши формуватися у XVI ст., вона досягла кульмінації в середині XX ст., але вже приречена на загибель, оскільки винна у деградації людини.
Ідеалістичною П. Сорокін називав перехідну культуру, яка об'єднала риси надчуттєвості й об'єктивної реальності (чуттєвості), -- це культура XIII-XIV ст. у Західній Європі, грецька культура V-VI ст. до н.е.
Зі структурною типологією культури ми ознайомились у розділі 2.3. (див. рис. 7), тому зупинимось зараз на методі «ідеальних типів». Поняття «ідеальний тип» культури було введено німецьким соціологом М. Вебером. Використовуючи методологію ідеальної типізації, він досліджував причини і характер відхилення реальних культурних типів від ідеальних.
Ідеальний тип -- це теоретична конструкція, створювана вченим, який досліджує соціокультурну реальність, щодо будь-якого аспекту цієї реальності (явища, процесу, зв'язку, дії та ін.) за допомогою виділення окремих моментів, сторін, рис, що мають значення для цього аспекту реальності, і об'єднання їх у спільний уявний образ, який відповідає вимогам внутрішньої логічності, зв'язності і несуперечливості.
Ґрунтуючись на методі «ідеальних типів», американський антрополог Дж. Фейблман у праці «Теорія людської культури» (The Theory of Human Culture, 1968) виділяє сім основних типів культури: допервісний, первісний, воєнний, релігійний, циві- лізаційний, науковий і постнауковий. «Типи, які визначені, є ідеальними, а реально існуючі або ті, що існували у культурі, лише приблизно відповідають їм»48 Feibleman J. The Theory of Human Culture.-- N.Y., 1968.-- P. 129., -- писав Дж. Фейблман.
Дж. Фейблман виходив з постулату, що культура є способом існування людини і особистість формована культурою. Тому він проводить паралель між типами особистостей і типами культури.
Скористаємося культурно-історичною типологією і проаналізуємо особливості культур, що відіграли або продовжують відігравати значну роль у розвитку людства: первісної, Стародавнього Сходу (Єгипту, Індії, Китаю, Месопотамії), античної (Стародавньої Греції та Стародавнього Риму), епохи Середньовіччя (Візантії, середньовічної Західної Європи), європейської культури епох Відродження, Просвітництва, XIX-XX ст.
Первісна культура
Первісність -- це перший і найбільш віддалений від нас тип культури. Від усіх інших типів первісну культуру відрізняє незрівнянна тривалість. Первісну історію прийнято поділяти на кам'яний, мідний, бронзовий і залізний віки (рис. 4).
Рис. 4 Періодизація первісної культури
На первісній стадії людина ще не виокремлює себе із довкілля -- природного і соціального; її мислення, емоційна та афективно-моторна сфери сприйняття -- неподільні. Найбільш ранньою формою світосприймання, розуміння всесвіту первісною людиною є міф.
Міф (від гр. mythos -- легенда, оповідання) -- оповідання про богів, духів, обожнених героїв і першопредків, що виникли у первісному суспільстві.
Міф є важливим світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Світогляд -- це система поглядів на світ і місце людини в ньому, ставлення людей до навколишньої дійсності і до самих себе, а також погляди, ідеали, принципи пізнання і діяльності, що зумовлені цими поглядами. Суб'єк- том-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особистість. Міфи є своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишню природну та соціальну дійсність. Центральну групу становлять міфи про походження світу, всесвіту (космогонічні міфи) і людини (антропогонічні міфи). Для них характерні: 1) символізм; 2) заміна причинно- наслідкових зв'язків прецедентом; 3) етіологізм, тобто спроба пояснити причини та умови реальних явищ навколишнього світу (рис. 5).
Рис. 5 Основні риси міфу
У сфері повсякденної практичної діяльності первісної людини міфологічне уявлення реалізується у вигляді культу.
Культ (лат. cultus -- шанування) -- сукупність специфічних дій, обрядів, ритуалів, пов'язаних із вірою у надприродне.
Родоплемінні культи є складним конгломератом місцевих традицій, обрядів, ритуалів, якими позначені різні етапи людського життя. їм властиво: 1) поклоніння духам; 2) відсутність професійних служителів культу; 3) відправлення культу у формі особливого для кожного племені святкування, що супроводжується магічними обрядами.
Ранні і найпримітивніші прояви релігії -- анімізм, тотемізм, фетишизм, магія і шаманізм (рис. 6). їм притаманні відсутність абстрактних уявлень про Бога як сили, що керує природою і людьми; симбіоз культу і життя.
Рис. 6 Форми релігійних уявлень
Первісним віруванням (як, зрештою, і більш розвиненим релігіям) властиве: 1) віра у реальне існування надприродного; 2) емоційне ставлення до надприродного; 3) переконаність в існуванні особливих відносин між надприродним і людиною.
Первісна людина була переконана в тому, що надприродне не лише існує, а й може вплинути на її життя, долю. Вона вважала, що за допомогою певних дій можна впливати на надприродне, задобрити його, вимолити прощення, викликати доброзичливе ставлення. У віруваннях і культах найповніше розкриваються особливості світосприйняття первісної людини.
Анімізм (від лат. anima -- душа) -- віра в існування душ і духів, загальне одухотворення природи. Термін упроваджений англійським ученим Е. Тайлором.
Тотемізм -- форма найдавніших вірувань, пов'язаних з уявленням про надприродні кровні зв'язки між групою людей (звичайно родом) і тотемом.
Слово «тотем» мовою індійців-оджибве (журавля) означає «його рід». Тотемами називають тварин, яких первісні люди вважали своїми надприродними родичами. Тотемізм виник в умовах родової общини, коли полювання було головним видом діяльності і первісна людина помітно відчувала свою залежність від нього.
Від тотема залежало життя всього роду і кожного його члена зокрема. Звідси звичайним явищем були спроби первісної людини впливати на тотем різними магічними засобами задля того, щоб забезпечити власний матеріальний добробут.
Фетишизм -- віра в існування надприродних властивостей у матеріальних об'єктів, культ неживих предметів -- фетишів. Тобто фетишизм -- це обожнювання особливого предмета, що сприймається як носій демонічних сил і містично зв'язаний із долею племені. Фетишами можуть бути камені, палиці, дерева, будь-які предмети. Вважалося, що такі предмети можуть мати для людей охоронне значення, шкодити їхнім ворогам, впливати на природні стихії.
Магія (від гр. maheia -- чаклунство) -- це віра в існування надприродних засобів впливу на природу. Магія являє собою низку символічних дій і ритуалів з заклинаннями й обрядами.
У магії виявляються основні риси міфологічного мислення первісної людини. Оскільки для неї сутнісний зв'язок невід'ємний від причинного, було природно впливати на речі, звертаючись не до них самих, а до їхніх двійників, символів. У цьому полягає сутність і головна ідея магії.
Коріння магії тісно пов'язано з людською практикою. З огляду на ту роль, яку магія відіграє в житті людей, можна виділити такі її види: шкідливу, воєнну, любовну, лікувальну, запобіжну, промислову, метеорологічну та ін. Різновидом запобіжної магії були релігійні табу. Слово «табу» запозичено з мови жителів Гавайських островів.
Табу -- це система заборон на вчинення певних дій (на використання предметів, проголошення слів, установлення особистих контактів та ін.). Ці заборони запроваджувалися без обґрунтування і приймались на основі віри в неминуче покарання порушника. Табу дало початок багатьом соціальним і релігійним нормам. Звичай табуювання став найважливішим механізмом контролювання й регулювання міжлюдських відносин.
Із розвитком і ускладненням культу стала виділятися категорія його служителів -- жерців. Водночас виникла особлива форма релігійного культу -- шаманізм.
Шаманізм -- це віра в особливо могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу -- шаманів, їх здатність в екстатичному стані спілкуватись із духами.
Етимологічно термін «шаман» походить від поняття «знання». В індоєвропейських мовах: шаман -- це «той, хто знає», «володар духів». Світогляд шамана ґрунтувався на метафоричному уявленні про природу, на вірі у перевтілення і переселення душ, на ілюзіоністському і гіпнотичному мистецтві. Шаман у своїй ритуальній діяльності освоював космологію, міфи і магію свого племені, був хранителем колективної пам'яті роду.
Велику роль у діяльності шамана відігравав магічний транс. У первісному суспільстві цей психічний стан розуміли як форму одержимості демоном, який підпорядковує служителя культу своїй волі. Первісна людина вірила, що лише шаман може вести боротьбу зі злими духами та демонами і передавати небесним богам прохання своїх одноплемінників. Гіпнотичне мистецтво шамана забезпечувало йому високий авторитет і часто давало можливість поєднувати в собі владу шамана і вождя.
Особливою формою пізнання всесвіту первісною людиною було мистецтво. Питання про його походження сьогодні вирішується неоднозначно. Відповідно до магічної концепції коріння мистецтва сягає магічних вірувань й обрядів. Хоча мистецтво і релігія породжені принципово різними соціальними потребами, виникли вони одночасно і реалізовувалися спочатку в єдиній нерозчленованій системі духовно-практичної діяльності, що являла собою первісний міфологічний обрядовий комплекс.
Згідно з другою концепцією джерелом мистецтва була трудова діяльність. Пов'язане із трудовим процесом мистецтво відображало поступове пізнання людиною дійсності, її перші уявлення про навколишній світ. Третя концепція базується на парадигмі, що виникнення мистецтва зумовлено не лише трудовою діяльністю, але й спілкуванням індивідів, яке розвивалося від простих, звукових форм до більш складних, символічних (малюнка, жесту, співу).
Основними властивостями первісного мистецтва є синкретизм і поліфункціональність. Синкретичність мистецтва виражалася насамперед у відсутності чіткої жанрово-видової структури. На ранній стадії розвитку суспільства музика, танці, пантоміма, живопис, скульптура, прикладне мистецтво були нерозривні і становили єдине ціле. Крім того, в архаїчному суспільстві мистецтво тісно перепліталось із життєво-практичною та сакральною сферами людської діяльності.
Нерозчленованими були також функції мистецтва. У первісному суспільстві воно виконувало, зокрема, обрядово-магічну, практично-пізнавальну, соціальну, знаково-комунікативну функції. Мистецтво первісної доби було складною і специфічною формою осмислення навколишнього світу. Воно дало можливість перейти від конкретно-образного мислення, характерного для первісної людини, до абстрактного, що було вироблено пізніше, у часи розквіту стародавньої грецької філософії.
Згідно із сучасною гіпотезою розвиток художньої діяльності первісної людини відбувався за схемою: натуральний макет (тварини або людини) -> скульптура -> площинне зображення.
У різних куточках нашої планети: в Іспанії, Франції, Італії, Англії, Німеччині, Алжирі, Сибіру, на Дону -- вчені знайшли багато осередків первісної матеріальної культури, найстаріші з яких належать епосі палеоліту. У потаємних скелястих печерах, в які археологи проникали іноді плавом, підземними річками, їм відкривалися цілі музеї первісного живопису та скульптури. Кам'яні статуї зрощуються там із масивом скелі; на стінах і стелях печер -- зображення, великі й маленькі, подекуди вирізані, а подекуди виконані фарбами. Так, у 1879 р. іспанський археолог Марселін де Саутуола відкрив у печері Альтаміра (Іспанія) численні багатокольорові зображення бізонів, коней, кабанів.
Альтаміра була першою з кількадесятьох знайдених печер із живописними та скульптурними зображеннями часів палеоліту (печери Ла Мут, Ле-Комбатель, Ласко у Франції). Сенсацією в науковому світі стало відкриття гігантських багатобарвних розписів розташованого серед пісків пустелі Сахари гірського плато Тассілі, що датуються V-IV тисячоліттями до н.е. Тут зустрічаються загадкові сцени ритуального характеру, в яких беруть участь люди з кулястими головами у вигляді скафандрів.
Печерне образотворче мистецтво в своєму розвитку пройшло довгий шлях: від негативних контурних зображень рук до площинних малюнків людей і тварин. До XII тисячоліття до н.е. розвиток його сягає свого апогею. Завдяки передаванню об'єму та перспективи, пропорційній побудові фігур, застосуванню поліхромії та вираженню руху створюються величезні реалістичні ансамблі.
Тією мірою, як виробництво знарядь праці формувало інтелект людини, у формах мистецтва відбувалися значні зміни. Перехід від ранньої до пізньої первісності прийнято називати «неолітичною революцією». Відповідно до теорії В.Чайлда «неолітична революція» була зумовлена переходом первісного суспільства до осілого способу життя і становленням таких форм господарської діяльності, як рільництво і скотарство, що сприяло прогресу в усіх сферах суспільного розвитку, прискореному розвитку домашніх промислів, зародженню ремесел.
Означений процес був вельми суперечливим: людина набувала усвідомлене розуміння причинно-наслідкових зв'язків між явищами, водночас втрачала первозданну безпосередність світобачення, що властива мисливцю. Естетична функція мистецтва поступово відходила на задній план, поступаю- чися місцем комунікативній, спрямованій на повідомлення про події. У цей час переважають зв'язані композиції та сцени з життя первісного племені -- полювання, бої, танці, малозрозумілі обряди. У добу бронзи в мистецтві намічається примат декоративності над образністю. Реалістичні малюнки зникають, поширюються геометричність, схематичність зображення.
Отже, орнаментальний схематизм у мистецтві стає зворотним боком прогресу мислення і зміни бачення первісної людини. Трансформація в мистецтві, що розпочалася в епоху неоліту, свідчить про активність світосприйняття первісної людини: вона вже не копіює природу, а аналізує її явища. Схематизуючи й узагальнюючи знання про видимі предмети, людина зробила величезний крок уперед на шляху абстрагування й усвідомлення загальних принципів формоутворення.
Культура Стародавнього Сходу
Виникнення перших культур Стародавнього Сходу (Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю) означає не стільки перехід людства від однієї епохи культурного розвитку до іншої, скільки появу в оточенні потужного масиву первісності нового типу культури.
У долинах річок Нілу, Тигру, Євфрату, Інду і Гангу споруджують міста з великими палацами і храмами, їх оточують могутні стіни з вежами, з'являються іригаційні канали. Поступово складаються класове суспільство й інститути державної влади, формуються перші стародавні держави з особливими рисами, характерними саме для Сходу (рис. 7).
Рис. 7 Основні риси культур Стародавнього Сходу
Головну роль у цьому процесі відіграла світоглядна переорієнтація людини. Світоглядний переворот у Стародавньому Сході був пов'язаний із переходом від конкретно-образного мислення первісної людини до абстрактного і виділенням особи з родового колективу як у соціальному, так і в духовному сенсі.
Зміна світогляду привела до виникнення ідеї всемогутнього Бога (або Богів). На відміну від духів, які панували у первісні часи, він мав власне ім'я. Якщо в епоху зародження класового суспільства боги уособлювали явища природи, то з розвитком класових відносин вони все більше наділялися соціальними атрибутами і відповідали за той чи інший бік земного і потойбічного життя людини.
Релігія і органічно пов'язана з нею міфологія, були основою основ світоглядної системи Стародавнього Сходу. Характерною рисою давньосхідних релігій є політеїзм (багатобожжя).
Оформлення класових відносин, установлення жорсткої соціальної диференціації всередині рабовласницького суспільства знайшли відображення в небесній ієрархії богів. Ця ієрархія була побудована на кшталт земних відносин -- за принципом панування. Серед безлічі богів поступово виділяється головний, йому поклоняються як царю богів і людей.
На підставі ідеї всемогутнього Бога складається теократична концепція походження держави й обґрунтовується божественність абсолютної монархії. Присутність Бога втілювалася, передусім, у фігурі царя-бога, наділеного необмеженою владою, який був водночас і верховним правителем держави, і релігійним головою. Проте феномен царя-бога в різних країнах Стародавнього Сходу був неоднозначним. Найбільш повного розвитку, без сумніву, він дістав у Стародавньому Єгипті.
За традиційним давньоєгипетським уявленням фараон -- син верховного Бога-сонця -- був не стільки посередником між сакральним і земним світами, скільки уособлював сакральне на землі, він ототожнювався з Богом. Фараон центрував той світ, в якому жили давні єгиптяни, визначав систему координат їх світогляду. Селяни, ремісники, чиновники, жерці і навіть сановники були лише його рабами, хоча й перебували в різному статусі стосовно свого божественного царя.
В інших країнах Стародавнього Сходу обожнення царя не заходило так далеко, як в Єгипті, і набувало специфічних форм. Так, царями месопотамських міст, що належали до шумеро- акадської культури, були не обожнені люди, а безпосередньо боги. Царі залишалися лише слугами богів.
Ідоли головних богів сиділи на троні, для них справляли трапези, їх ім'ям писалися закони, оголошувалися війни, укладалися мирні угоди. Месопотамські царі ніколи не претендували на таку ж повноту і сконцентрованість божественності, яку визнавали за єгипетськими фараонами, навіть коли міста Месопотамії об'єдналися в єдину державу. Проте культ і держава були пов'язані так щільно, що політична влада набула теократичного характеру, діючи і як релігійна, і як світська.
Царі Ассирії, які були також первосвящениками, зберігали за собою сакральні функції в усі періоди історії Ассирійської держави. Образ божественного царя в Ассирії формувався під впливом завойовницької державної політики. Ассирійський цар -- божество для своїх підданих -- був царем-демоном (а не богом) для ворогів. Слід зазначити, що таке уявлення є скоріше винятком, ніж правилом у Стародавньому Сході. Церква і держава були єдині й у Стародавній Індії.
У культурі Стародавнього Китаю не було інституту церкви, але, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, релігійні елементи виконували в його соціокультурній системі важливу інтегрувальну, регулювальну та контролюючу функції. Згідно з китайською доктриною влада імператора мала небесне походження і конфуціанство приписувало підданим беззаперечно підкорятися монархові.
Зміна світогляду людства особливо проявилася в трансформації уявлення про потойбічний світ. Ідея про кінець світу і страшний суд уперше була сформульована у зороастризмі -- національній релігії Ірану. Смерть і потойбічне існування є однією з центральних проблем також єгипетської релігії, ведизму, брахманізму та ін.
У первісній культурі смерть не осмислювалась як важлива проблема, але ставлення Стародавнього Сходу до життя і смерті суттєво змінюється. Якщо зібрати воєдино всі аспекти життя давніх єгиптян, то можна побачити, що давньоєгипетська культура обслуговувала смерть не менше, ніж життя. Міф про загробне життя породив незвичайні за своєю монументальністю і технічним втіленням архітектурні спорудження -- гробниці, будівництво яких виснажувало людські та матеріальні ресурси Стародавнього Єгипту.
У Гізі, неподалік від нинішнього Каїра, на скелястому плоскогір'ї пустелі стоять бездоганно правильні чотиригранні піраміди -- гробниці Хеопса, Хефрена і Микерина. Найвища з них, піраміда Хеопса, не має собі рівних за розмірами серед кам'яних будівель стародавнього світу, її висота -- 146 м, а довжина кожної грані основи -- 230 м. Піраміди стоять вже більше сорока століть, але ні час, ні люди не змогли порушити ідеально стійку, монолітну форму цих споруджень.
Єгиптяни так і не перебороли міфологічного світосприйняття, характерного для первісного суспільства, але, створюючи образ смерті, вони вважали, що існує пряма залежність між поведінкою людини у земному житті та її посмертною долею. За їх уявленням, щоб успішно пройти суд царя загробного світу Осиріса, небіжчик повинен заперечувати свою причетність до вчинення гріхів, перелічених у «Книзі мертвих»: «Я не заподіяв зле людям. Я не завдав збитку худобі. Я не грішив у місці істини... Я не піднімав руку на слабкого. Я не чинив мерзенного перед богами. Я не спричинив сліз, не убивав, не наказував убивати. Я нікому не завдавав страждань. Я не чинив перелюбства. Я не лихословив. Я не додавав міри ваги і не зменшував її. Я не обманював і на пів-аури. Я не тиснув на гирю» тощо. Усього у виправдувальній промові перелічено 34 заборони, яких мусив дотримуватися за життя небіжчик.
Єгиптяни сподівалися на блаженство у своєму посмертному існуванні. В одному із стародавніх текстів читаємо:
Воістину, хто перейде в загробне царство, --
Буде живим божеством,
Яке творить відплату за зло.
Воістину, хто перейде в загробне царство, --
Буде в турі сонячній плити,
Виливаючи відтіля благодать, бажану храму.
Воістину, хто перейде в загробне царство, -- Буде серед мудреців, які без перешкоди Говорять з божеством Ра.
Особливе віддзеркалення тема життя і смерті знайшла в індійській релігійно-філософській думці. Людина давньоіндійської культури вважала, що земне існування -- лише підготовка до наступного життя, а момент смерті -- це іспит для душі. Призначення людського життя полягає в тому, щоб повернутись у свій споконвічний стан і назавжди позбутися страждань, пов'язаних із народженням, хворобами, старістю і смертю. Суттєву частину світогляду становила віра у нескінченну низку смертей і відроджень людей у різних образах.
До зовсім іншого типу належить культура Стародавнього Китаю. Якщо в Індії індивід намагався розчинитись у духовному Абсолюті і тим спасти свою безсмертну душу від пут матерії, то істинний китаєць над усе цінував власне життя. Релігійно-міфологічне сприйняття світу в Китаї поступово змінилось етико-ритуальними принципами і відповідними їм формами поведінки. Взагалі, соціальна етика тут завжди відігравала значнішу роль, ніж містичні абстракції та пошуки спасіння.
Орієнтування на ідею безсмертя у Стародавньому Сході відобразилося у культовій діяльності, мистецтві, філософії. У багатьох країнах створюється інститут жрецтва. Як особлива соціальна група жерці зосередили в своїх руках велику владу, беручи зазвичай участь у керівництві державою. Виробляється релігійний ритуал, тобто система молитов, обрядів, культових дій і церемоній, зводяться стаціонарні культові споруди.
Релігії пронизували всі сфери суспільного життя людини Стародавнього Сходу. Проте на відміну від давньоєгипетської релігійної системи з її чіткою ієрархією релігії, наприклад, Стародавньої Індії не знали єдиної організації ні в місцевому, ні в загальноіндійському масштабі. Храми, що будували в Індії, були автономними утвореннями, не підпорядкованими якій- небудь вищій духовній особі; жерці не були організаційно пов'язані між собою.
На рис. 8 наведені головні особливості культур Стародавнього Сходу. Специфічним є й уявлення про час у Стародавньому Сході: час земний, в якому живуть люди, і час небесний, в якому перебувають боги, пов'язані, вони змінюються одночасно. Нові віяння не порушують устоїв цієї цивілізації -- її системи цінностей, політичних і економічних структур, а органічно вписуються в традиції, розчиняються у них.
Рис. 8 Головні особливості культур Стародавнього Сходу
Східна філософія навчає, що світ споконвічно досконалий, йому властива гармонія, його не треба перетворювати. Людина -- не володар цього світу, а лише частина природи. Тому всі свої помисли людина Сходу спрямувала на вдосконалення власних душі і тіла. Отже, сутність релігій Сходу -- це, передусім, шлях до самовдосконалення людини.
Стародавня культура Сходу полишила яскравий слід в історії людства. Вже на зламі IV-III тис. до н.е. з'являється месопотамська писемність у своїй найдавнішій піктографічній формі, а з середини III тис. до н.е. шумерський клинопис починають використовувати аккадці, жителі Центральної та Північної Месопотамії, Західної Сирії, пристосовуючи його до особливостей своєї мови. У 1853 р. в руїнах палацової бібліотеки ассирійського царя Ашшурбанапала в Ніневії було знайдено понад 25 тис. табличок і їх фрагментів із діловими документами, культовими, шкільними, науковими та поетичними текстами і, нарешті, першими двомовними словниками.
Шумери створили першу в людській історії поему («Золоте століття»); написали перші елегії; вони склали ліричні гімни та героїчні поеми («Гільгамеш, Енкіду і підземний світ»). Шу- меро-аккадська література вплинула на розвиток літератур усіх народів Месопотамії, зокрема, на давньоіранську («Авеста»), семітських народів (їх стародавні сакральні тексти пізніше були зведені в першу частину Біблії -- «Старий Завіт»).
В Єгипті писемність сформувалася ще в епоху Давнього царства. Ієрархічна бюрократична машина державної влади вимагала складної системи звітності. Переписувачі складали інтелектуальну еліту давньоєгипетського суспільства і, як правило, були важливими сановниками.
Знання були найважливішою частиною єгипетської культури, єгиптяни здійснили грандіозний прорив у будівництві, військовій справі, керуванні державою та суспільством. В епоху Стародавнього царства при палацах існували школи для майбутніх чиновників, де юнаки засвоювали письмо, математику, інженерне мистецтво, медицину та ін. У часи перших династій був заснований такий специфічний інститут, як «Будинок Життя», в якому виробляли директиви для діяльності художників, скульпторів, архітекторів, принципи художньої творчості, займалися астрономією і математикою.
Жерці вельми ефективно використовували накопичені систематичні спостереження за небесними явищами для керування суспільством, вони складали каталоги зірок та географічні карти. Ще в II тисячолітті до н.е. єгиптяни використовували водяні та сонячні годинники. Вони вміли розраховувати об'єм піраміди, площу кола та поверхні кулі, вирішувати рівняння з одним і двома невідомими. Одним з великих досягнень єгипетських математиків було створення десяткової системи обчислення. Успіхи єгиптян у галузі муміфікації були б неможливі без певних досягнень у фізиці, хімії, медицині та хірургії.
У Стародавній Індії деякі вчені мали великий політичний вплив у державі. Давньоіндійський афоризм говорить: «Царя шанують лише в його країні, ученого -- скрізь». У Китаї освіта була інтегративною частиною політичної організації держави. Протягом століть у Китаї існували екзамени для претендентів на державні посади.
З культури Стародавнього Сходу, власне кажучи, починається «біографія» мистецтва античності, в ній здобували силу західна і східна середньовічні культури. Час не пощадив пам'ятки культури Давньої Месопотамської цивілізації. Жорстока боротьба за панування, якою була наповнена її історія, призводила до знищення міст з їх храмами та палацами. Побудовані з сирцевої цегли, вони були досить неміцні, до того ж сама природа довершувала початі людьми руйнування. Проте навіть руїни храмів, палаців та зіккуратів Зіккурати з'явились у Шумері наприкінці IV тис. до н.е. Це були величезні багатоступінчасті піраміди із сирцевої цегли, що вивершувалися невеликим святилищем -- «житлом Бога»., прикрашених мозаїкою й інкрустацією, дають уявлення про монументальність давніх споруд.
Достатньо згадати Білий храм та Червоний будинок в Урукі (кінець IV тис. до н.е.) або храм в Убайді (середина III тис. до н.е.), палацовий комплекс аккадського царя Саргона II в Дур- Шаррукіні (VIII ст. до н.е.) з його храмами, зіккуратами, дозорними вежами. Чималу славу у стародавньому світі здобув палац Навуходоносора П (VI ст. до н.е.). Він вражав не лише розмірами, багатобарвною узорчастістю стін і колон, але й казковою красою «висячих садів», розташованих на терасах, з'єднаних складною системою колодязів та водостоків. Палацовий комплекс містив також одне із семи чудес світу -- Вавілонську вежу (зіккурат Етеменанкі).
У культурі Єгипту вражає все: і монументальні архітектурні спорудження -- піраміди часів Давнього царства, які охороняють гігантські сфінкси, й імпозантні фіванські храми Амона- Ра (Карнакський і Луксорський) епохи Нового царства, і заупокійний храм цариці Хатшепсут у долині Деїр-зль-Бахрі (кінець XVI-початок XV ст. до н.е.), прикрашений скульптурами і рельєфами, інкрустований дорогоцінними матеріалами, і останній спалах єгипетського монументального генія -- храм Рамзеса II, вирубаний у скелі Абу Симбел.
Єгипетське мистецтво виробило власну художню мову, яка на відміну від короткочасного земного життя вражає стійкістю своїх художніх традицій. Ще в Давньому царстві склалися строгі канони скульптурного зображення людини. Один тип зображення -- «статуя, що стоїть»: фігура напружено випрямлена, фронтальна, руки опущені і притиснуті до тіла, голова високо піднята, ліва нога робить крок уперед. Іншим типом була «статуя, що сидить»: руки симетрично покладені на коліна (або одна рука зігнута в лікті), торс випрямлений, погляд спрямований удалину. Ці типи статуй повторювалися потім і в Середньому, і в Новому царстві, і в Саїсський період єгипетської історії.
Одночасно в часи Давнього царства в живопису та рельєфі формується традиція своєрідного розташування фігури на площині: голова і ноги зображувались у профіль, а торс -- у фас. Цей принцип зберігався в єгипетському мистецтві протягом усієї стародавньої історії.
Антична культура
Антична культура зародилася на Балканському півострові та островах Егейського й Іонічного морів і проіснувала упродовж VIII ст. до н.е. і V ст. н.е. Вона виникла не відразу, як Венера з морської піни. У неї була тривала передісторія -- період кріто-мікенської культури, темні віки, гомерівський період.
Антична культура знала архаїку, класику, пережила період еллінізму. І, нарешті, останні чотири століття античної культури припадають на римську античність (рис. 9). VIII ст. до н.е. прийнято вважати початком античності, точно кажучи, початком її архаїчного періоду.
Рис. 9 Періоди античності
Епоха античної культури починається з утворення грецьких полісів. Тогочасна Греція не була єдиною державою, залишаючись етнічною і культурною, але не політичною реальністю. Тут сторіччями існували окремі міста-поліси. Державотворення через злиття полісів суперечило світогляду греків. У полісах існувала антична демократія, основи якої заклали закони Солона (594 р. до н.е.). Розпочавшись за часів архаїки, процес демократизації досяг свого апогею у класичний період.
Вільний полісний громадянин був і воїном, і державним діячем. Згідно з законом полісами управляли посадові особи, яких обирали незалежно від майнового цензу терміном на один рік. Проте давньогрецька демократія була лише демократією для вільних.
Воля була тим критерієм, за яким греки споконвіку відрізняли себе від інших народів. Вони поділяли світ на своїх і чужих -- варварів. Варварами в уявленні греків минулого були не лише північні народи -- фракійці, але й народи Стародавнього Сходу -- перси, сирійці, єгиптяни. Ставлення до Сходу У греків було подвійне: з одного боку, Схід шанувався ними як країна мудрості, з іншого -- благоговіння поєднувалось із деякою зневагою за плазування перед царями.
Греки цінували людину за заслуги, її реальні здібності і можливості як вільного, політично активного громадянина. Цар, на їхню думку, походив від богів, але від цього він не ставав Богом. Греки цілком припускали, що цар за свої подвиги і чесноти може здобути безсмерття, але на землі він залишався людиною, громадянином серед громадян, хоча і першим серед них. У царя могло бути більше статків, прав, влади, пошани, ніж у будь-кого, але він не був піднесений над своєю державою, як Бог над людьми.
Душею і голосом грецької демократії були народні збори. Жодних професійних політиків і державного апарату поліси не мали. Усі вільні громадяни полісу старші за 20 років мали право особисто брати участь у діяльності народних зборів. Виняток становили раби, жінки та вільні переселенці. Антична демократія ставила закон вище влади і не допускала дій у політиці, управлінні, судовій практиці поза законами і над законами.
Виховані на суворому дотриманні законів і норм, стародавні греки сумлінно ставилися до виконання релігійного культу. Участь у культових діях для всіх громадян, окрім рабів і метеків (іноземців), була обов'язковою.
Релігія стародавніх греків політеїстична. Грецькі боги -- антропоморфні: вони -- подібно до людей -- мали всі людські якості, зокрема й негативні. Основою релігійних уявлень була міфологія, що з давнини служила грекам для пояснення явищ природи і громадського життя. Міфологічні сказання про богів і богоподібних героїв стали невід'ємною частиною грецької релігії. Антропоморфізм олімпійських богів засвідчував усвідомлення людиною свого місця у світі, зростання її влади над силами природи, відчуття суспільної значущості.
Античному способу життя притаманна агонічність, тобто прагнення до протиборства, змагання. У греків змагання як виклик і як спонукання до дії пронизувало практично всі сфери діяльності -- на полі бою, народних зборах і стадіонах, у філософських диспутах і мистецтві. Діалог був основною формою вирішення питань полісу на народних зборах; дискусії для філософів і вчених були засобом пізнання істини. Високого рівня розвитку в античній Греції набула риторика. Промови Сократа, Демосфена тривалий час лишалися неперевершени- ми зразками ораторського мистецтва.
Дух змагання панував і на Олімпійських іграх. Раз у чотири роки влаштовувалося свято, рівного якому античність не знала, -- свято духовного спілкування найкращих умів і найблискучіших талантів Греції. У священний гай Альтіс з'їжджалися не лише заради спортивних змагань: тут поети, оратори і вчені виступали перед глядачами зі своїми новими промовами, художники і скульптори виставляли на суд присутніх свої твори. Тут оголошувалися нові закони, договори та інші важливі для полісу документи.
У цілісній, гармонічній культурі античності наука, етика і мистецтво утворювали нерозривну єдність. Твори філософів (Фалеса, Анаксімена, Геракліта, Піфагора, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта, Гіппократа та ін.), що дійшли до нас, присвячені політиці, біології, фізиці, механіці, медицині, ботаніці.
Багато того, що нині не сприймається як явище державного життя, у демократичній Греції було саме таким, скажімо, театральна вистава. Театр з його двома художніми формами -- трагедією і комедією -- є суто грецьким винаходом. Вистави організовувалися не лише з метою розваги, вони часто мали політичне призначення: на суд глядачів виносили злободенні проблеми полісу. Розквіт грецької трагедії пов'язаний з іменами таких драматургів, як Есхіл, Софокл, Еврипід. Ще в архаїчний період складали гімни коханню лесбоська поетеса Сафо і Анакреонт, а Архілох писав глузливі ямби й байки.
Мистецтво античного світу реалістичне за своєю суттю. В основі кожного образу лежить реальний світ, хоч уся художня творчість греків пронизана міфологічним змістом. Філософи античної Греції, розвиваючи принципи естетики, розглядали мистецтво як просте наслідування природи. Фантазія античного художника завжди спиралася на конкретні уявлення; у навколишньому світі художник шукав найгармонійніше і втілював його у прекрасній формі.
Основою грецького мистецтва є краса, пропорція і гармонія. Ці тісно поєднані естетичні категорії пронизували всю античну культуру й одержали особливий розвиток у мистецтві. «Нічого надмірного!» -- застерігає напис на фронтоні у Дельфійському храмі Аполлона.
Поняття міри запроваджувалося в античній Греції у філософську, політичну, естетичну й етичну культуру. Міру грецькі скульптори (Фідій, Мірон, Поліклет) осягали, вивчаючи людське тіло. В його будові, рухах греки відкривали і ритм, і закономірність пропорцій, і рівновагу.
Мистецтво цього часу створило узагальнений образ прекрасної людини. Для греків людина була уособленням усього сущого і головною темою мистецтва. «Людина є мірою всіх речей», -- проголосив філософ Протагор із Абдер. Антична людина високо цінувала красу тіла. І не менш, ніж красу тіла, греки шанували внутрішню красу людини -- її моральність. Саме ці здібності були зведені в естетичний ідеал Греції.
Після 27-літньої Пелопоннеської війни (431-404 р. р. до н.е.), коли могутня спартанська армія здобула перемогу над Афінами, Греція значно змінилася. Якщо в V ст. до н.е. це був світ високої цивілізації, то наступні століття позначені печаттю кризи і занепаду. Зазнають змін норми і принципи демократії.
Ідеологія поліса як колективу громадян втрачає своє значення, грецька демократія занепадає. Зароджується нове ставлення до світу. Дедалі більше розвиваються індивідуалізм, прагнення до особистого добробуту, а не до суспільного блага, поступово зникає дух патріотизму. Люди все більше зосереджуються на власних бажаннях і шукають особистого щастя в самоспостереженні, самовдосконаленні.
Закінчується творча епоха античної трагедії, її естафету підхопила комедія (Кратін, Євполид, Аристофан). Ніколи пізніше воля викривального слова не була такою повною, жодна влада не була піддана такій нищівній критиці на всенародній арені, як антична.
Показниками змін світовідчуття є пластичні форми. В епоху пізньої класики (IV ст. до н.е.) мистецтво помітно тяжіє до конкретності переживань і більшої характерності. Духовна стійкість і бадьора енергія, якими дихає мистецтво зрілої класики, поступається місцем більш драматичному пафосу Скопа- са і лірично-споглядальному мистецтву Праксителя.
Новим рубежем в історії Греції стають походи Александра Македонського. Починається період еллінізму. Це була епоха поширення грецької культури на всю територію держави Македонського. Взаємне збагачення грецької і місцевих культур сприяло створенню єдиної елліністичної культури. Для цієї епохи характерними є релігійна терпимість і релігійний синкретизм (рис. 10).
Рис. 10 Релігійні особливості періоду еллінізму
У Греції поширюються культи східних божеств, водночас грецькі боги одержують нових прихильників на Сході. Грецька міфологія стає загальновизнаною, вона набуває національного забарвлення в Малій Азії, Східному Середземномор'ї, Єгипті і Дворіччі. Місцеві боги держави Александра Македонського отримують імена грецьких богів. Поширюються міфи про богів-рятівників, які позбавляють людей від тягаря смерті і дають надію на потойбічне життя.
На цьому підґрунті виникає культ монарха. Греко-маке- донських монархів, їх дружин стали визнавати богами, їм віддавалися почесті, як богам, на їхню честь будували храми, їх зображували у вигляді грецьких героїв (Лісіпп).
Якщо спробувати осмислити мистецтво еллінізму загалом, у його головних тенденціях, то стане очевидним, що воно далеко відійшло від класичних джерел. Еллінізм дав багато нового порівняно з класикою, але не створив цілісної і викінченої художньої концепції, як класична епоха.
В епоху еллінізму спостерігається помітний інтерес до наукових знань. Зведення нових міст, розвиток мореплавства, військової техніки сприяли піднесенню таких наук, як математика, механіка, астрономія, географія (Архімед, Евклід, Арістарх, Гіппарх, Герон).
146 р. до н.е. римляни завойовують Грецію, приймаючи від неї естафету верховенства в античному світі.
До того часу Рим пройшов складний шлях від патріархальності перших царів через монархію етруських правителів до аристократичної республіки, а потім -- до перемоги плебсу. Важливим етапом римської історії стають три Пунічні війни (III--II ст. до н.е.), в результаті яких Рим розпросторився за межі Італії, захопив Сицилію, Сардинію, Корсику, Іспанію і території Карфагена в Північній Африці, заволодів Грецією. Поширення території призвело до кризи республіки, громадянських війн і, нарешті, до її занепаду. Зрештою в І ст. н.е. виникає Імперія, що стає римським варіантом монархії елліністичного типу.
Із експансією на Схід до римської релігії проникає грецька міфологія. Рим сприйняв і асимілював увесь пантеон грецьких богів, давши їм свої імена: Зевс перетворився в Юпітера, грецький бог війни Арес -- у Марса, а богиню любові і краси Аф- родіту стали ототожнювати з римською Венерою. І відразу ж суворому етрусько-римському Юпітеру стали приписувати ті ж самі пригоди, що й грецькому Зевсові. Одночасно поряд із римською релігією в Імперії співіснують культи Кібели, сонячного божества Мітри, іудаїзм, а пізніше -- християнство.
Інтерпретуючи міфи, державні діячі почали претендувати на божественне походження, особливе заступництво богів. Так був підготовлений імператорський культ, що розпочався з обожнювання Цезаря й Августа, а потім і їх правонаступників.
Із розширенням території змінюється ставлення Риму до завойованих народів: едиктом Каракали всім вільним жителям Імперії надається римське громадянство. В Імперії складається єдина економіка, важливу роль в якій починають відігравати провінції. Активно розвиваються сільське господарство, ремісниче виробництво; прокладаються дороги, що забезпечують зв'язок між містами; створюється імператорська пошта. Торгівля стимулює зростання морського і річкового судноплавства. Єдність без одноманітності -- так можна охарактеризувати Римську імперію в період її розквіту.
Еллінізм знайшов для себе особливо сприятливий ґрунт у вищих сферах римського суспільства. Знання грецької мови, міфології і драматургії, знайомство з творами Платона й Арі- стотеля, новими філософськими школами греків стають ознакою належності до кола обраних. Грецька культура стає тим фундаментом, на якому виросла культура Стародавнього Риму. Грецькі міфи широко використовуються у творах римських авторів -- Овідія, Вергілія, Горація, Тібулла, Апулея (І--II СТ. Н.Є.).
Римська античність, попри залежність від грецьких учителів, не просто продовжила традиції еллінізму, але й внесла до античної культури свої риси. Рим залишив світу яскраві зразки теоретичних творів з юриспруденції (Гая, Юліана, Папініана, Ульпіана та ін.). Принципи римського права стали основою правових систем багатьох європейських держав; навіть католицька церква побудована на підставі римської адміністративної системи.
Розмаїття й літературна спадщина Риму. Це і фундаментальні історіографічні праці Тита Лівія, Тацита, і безсмертні твори римських драматургів Сенеки, Теренція, Акція, Плавта, і праці Цицерона з ораторської майстерності. Його книга «Про призначення оратора» не втрачає своєї актуальності й дотепер.
Своєрідність римської культури виявилася також у безсмертних творах Вергілія (перу якого належить поема «Енеїда»), Овідія -- автора «Метаморфоз», Плутарха, сатириків Ювенала, Петронія, Лукіана.
Римське мистецтво зробило значний внесок у світову культуру своїм скульптурним портретом, зодчеством. Щоправда, римська архітектура не може зрівнятися за художньою привабністю із грецькою, але вона грандіозна, вельми ефектна. Своєю інженерно-будівельною технікою Рим далеко випередив свій час. Достатньо згадати потужні багатоярусні кам'яні мости -- акведуки, в яких розміщені водопровідні труби. Типи багатьох римських будівель як базиліка утвердилися на століття. Розкопки Помпеї, Геркуланума і Стабії дають уявлення про високий рівень техніки містобудування в Римській Імперії.
Культура Середньовіччя
Християнство як духовний стрижень середньовічної культури
Середньовіччям називають тривалий період історії між античністю і Новим Часом. Цей період починається у IV ст. і закінчується у XV ст., охоплюючи понад тисячоліття (рис. 11).
Рис. 11 Періоди Середньовіччя
Духовним стрижнем середньовічної культури стало християнство. Воно виникло у І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація в імперії тоді була позначена чималою напруженістю: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними, загарбниками і підкореними.
Поразки народних рухів породжували песимістичні настрої, відчай і безнадію. І як наслідок -- пошуки спасіння від зла, надії на допомогу небесних сил та божого рятівника. За умов апатії й деморалізації суспільства свідомість знедолених була дуже сприйнятливою до містико-релігійних ідей та уявлень. Це стало живильним ґрунтом для засвоєння християнського віровчення.
...Подобные документы
Особливості розвитку та специфічні риси первісної, античної та середньовічної культур. Розвиток Культури стародавнього Сходу, його зв'язок з багатьма сторонами соціальних процесів Сходу. Розквіт культури Відродження. Етапи історії культури ХХ ст.
реферат [28,2 K], добавлен 13.12.2009Вплив християнства на розвиток науки й культури Київської Русі, особливості культури Галицько-Волинського князівства. Особливості європейської середньовічної культури. Мистецтво, освіта та наука середньовіччя, лицарство як явище європейської культури.
реферат [25,9 K], добавлен 09.05.2010Поняття "філософія культури" з погляду мислителів ХХ ст. Культурологічні особливості різних епох європейської цивілізації. Теорії виникнення і розвитку культури. Цивілізація та явище масової культури у сучасному суспільстві. Етнографічне обличчя культури.
реферат [51,0 K], добавлен 05.02.2012Характерні риси культури Стародавнього Сходу. Формування ранньокласових цивілізацій і перших держав Месопотамії та Єгипту. Мистецтво раннього Шумеру. Своєрідність культури Стародавнього Єгипту. Культурна спадщина Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.
реферат [26,0 K], добавлен 06.05.2010Антропологічна концепція. Теорія суперсистем культури. Локальний розвиток культур. Розвиток науки, філософії, моралі, релігії, мистецтва. Криза сучасної культури. Суперечливість між високою і низькою культурами. Особливісті марксистської концепції.
реферат [21,6 K], добавлен 17.03.2009Спадкоємиця греко-римського світу і Сходу. Місце Візантії в культурі світу. Історія формування філософії, релігії і світогляду Візантії. Історія, пам'ятники і значення Візантійського мистецтва. Література Візантії: історія і діячі.
курсовая работа [21,6 K], добавлен 02.04.2003Сутність явища культури та особливості його вивчення науками: археологією і етнографією, історією і соціологією. Ідея цінностей культури, її еволюція та сучасний стан. Види і функції культури по відношенню до природи та окремої людини, в суспільстві.
контрольная работа [36,8 K], добавлен 28.10.2013Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.
учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014Основні риси і різноманітність художнього життя періоду "Срібного століття". Розвиток нових літературних напрямків: символізму, акмеїзму та футуризму, та їх основоположники. Історичні особливості та значення Срібного століття для російської культури.
реферат [39,4 K], добавлен 26.11.2010Культура українського народу. Національні особливості української культури. Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації. Проблема систематизації культури і розкриття її структури. Сучасна теорія культури.
реферат [22,6 K], добавлен 17.03.2009Історичні умови й теоретичні передумови появи науки про культуру. Основні підходи до вивчення культур в XIX - початку XX століття. Перші еволюціоністські теорії культур, метод Е. Тайлора. Критика теорії анімізму, еволюційне вивчення культури Г. Спенсера.
реферат [30,2 K], добавлен 16.06.2010Принципи утворення національної культури. Археологічна періодизація первісної культури. Знання про світ у первісної людини. Ранні форми релігії давніх людей. Твори первісного образотворчого мистецтва. Шляхи розвитку культури людства у давні часи.
реферат [20,1 K], добавлен 06.05.2010Загальні риси розвитку культури. XIX століття увійшло в історію світової культури як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики, духовності. У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини.
реферат [37,2 K], добавлен 10.02.2009Дослідження особливостей культури Стародавнього Сходу, як одного з найважливіших етапів історії людства, в якому з океану первісних культур виникають перші цивілізації. Культурні надбання Месопотамії, Стародавнього Єгипту, Індії, Давнього Ізраїлю і Китаю.
реферат [53,3 K], добавлен 26.02.2015Культура та її основні функції. Особливості дохристиянської (язичницької) культури слов’ян на території України. Образотворче мистецтво Італійського Відродження як вершина розвитку культури цієї доби. Основний напрямок культурного впливу на людину.
реферат [106,0 K], добавлен 25.08.2010Відчуження як риса сучасної культури, виділення різних типів суспільств. Гуманістична психологія А. Маслоу й образ сучасної культури. Особливості вивчення культури й модель майбутнього А. Маслоу, ієрархія потреб. Значення гуманістичного підходу до людини.
реферат [26,3 K], добавлен 12.06.2010Історія виникнення стилю бароко в Італії наприкінці XVI сторіччя в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури. Переосмислення ролі бароко у світовій культурі. Особливості розвитку українського бароко, характеристика його основних напрямів.
презентация [2,0 M], добавлен 15.02.2017Положення концепції Шпенглера. Культура Стародавнього Єгипту. Види знаків. Архетипи української культури. Запровадження християнства. Український культурний ренесанс. Модернізм та постмодернізм. Елітарна і масова культура. Циклічна модель розвитку культу.
анализ учебного пособия [174,9 K], добавлен 26.01.2009Історичний огляд становлення іспанської культури. Стародавні пам'ятники культури. Музеї сучасного мистецтва в Мадриді. Вплив арабської культури на іспанське мистецтво. Пам'ятки архітектури в мавританському стилі. Розквіт іспанської музичної культури.
реферат [21,1 K], добавлен 08.01.2010Поняття реалогії і речезнавства як науки. Особливості речі як мови культури. Аналіз речі у ключових параметрах її виникнення та функціонування, основні функції речей у становленні культури. Стан речей в індивідуальній та понадіндивідуальній реальності.
курсовая работа [32,5 K], добавлен 06.09.2012
