Типологія культури
Основні підходи до типології культури та види соціокультурних суперсистем. Особливості первісної культури та виникнення перших культур Стародавнього Сходу. Особливості візантійського художнього канону. Розвиток європейської культури ХХ століття.
| Рубрика | Культура и искусство |
| Вид | конспект урока |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 11.06.2024 |
| Размер файла | 1,2 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
У 313 р. імператор Костянтин видав едикт про надання християнству офіційної рівності з усіма релігіями Римської імперії, а 324 р. -- оголосив християнство державною релігією.
Із розпадом Римської імперії 395 р. на Західну і Східну відбувається поділ християнської церкви на Римську (західну) і Константинопольську (східну). Щоправда, протягом першого тисячоліття церковна єдність номінально визнавалась і Римом, і Константинополем, але фактично між папським престолом і константинопольською патріархією не вщухала то прихована, то відкрита боротьба. Розбіжності, що виникали між церквами, мали як соціально-політичний, так і догматично-обрядовий характер, але за своєю сутністю це була боротьба за верховенство в церкві.
Наприкінці тисячоліття ці протиріччя загострюються -- і у травні 1054 р. відбувається остаточний розрив Західної і Східної церков: папа і патріарх відлучають один одного від церкви та оголошують анафему. Після цього за римською церквою затверджується назва «католицька» (всесвітня), а за східною -- «православна» (ортодоксальна).
Візантійська культура
В історії світової культури візантійській культурі належить особливе, видатне місце. Візантійська церква стала центром православної віри, а візантійське мистецтво -- еталоном для православного світу. Ареал впливу візантійської культури досить великий -- це, в першу чергу, країни, де утвердилося православ'я: Київська Русь, держави Балканського півострова, Закавказзя і Крим.
Постійне спілкування зі східним і західним світами, змішування греко-римських і східних традицій знайшло відображення у громадському житті, державності, релігійно-філософських ідеях і мистецтві візантійського суспільства (рис. 12).
У жодній сфері громадського життя подібність до країн Сходу і відмінність Візантії від Заходу не були такими явними, як в організації державної влади. І хоч візантійську державність іноді намагаються уподібнити східній деспотії, але це не зовсім так. За своєю політичною структурою Візантія була християнською монархією. Імператор був вищим суддею, керував зовнішньою політикою і командував армією; його влада вважалася священною.
Рис. 12 Основні особливості візантійської культури
Християнська релігія у Візантії обґрунтувала теорію божественного походження імператорської влади, надавши релігійну санкцію необмеженій монархії. Проте на відміну від країн Сходу імператор не мав права власності на всі землі імперії. Його влада не була привілеєм того або іншого аристократичного роду і за законом не успадковувалася сином імператора.
На відміну від римської курії візантійська церква не обстоювала доктрину примату духовної влади над світською. У Візантії церква не мала тієї економічної й адміністративної автаркії, що склалась у Західній Європі. Церкви і монастирі, хоча й були великими землевласниками, але не перетворились у незалежні від держави, замкнуті князівства подібно до церковних вотчин і абатств Заходу.
Візантійська церква тісніше була зв'язана з централізованою державною системою, ніж римська. Союз з імператорською владою забезпечував церкву багатими земельними дарунками.
Якщо на Заході склалася строго централізована церковна організація і папа володів реальною церковною владою, то у Візантії водночас існували чотири рівноправні патріархії -- у Константинополі, Олександрії, Антіохії й Єрусалимі.
У візантійській церкві церковні собори стояли вище за патріархів і лише вони були творцями церковних канонів, тимча- сом як на Заході церковні собори, як правило, виконували волю папського престолу. Досить різко позначилися також розбіжності щодо обрядовості православної і католицької церков.
Своєрідність суспільного розвитку Візантії не менш яскраво виявилась і в царині правових відносин. Візантійська юридична наука систематизувала римське право і пристосувала його до потреб суспільства. Розроблений Юстиніаном «Звід цивільного права» багато століть був основою законодавств західноєвропейських країн, а окремі його положення були використані у Громадянському Кодексі Наполеона.
Під владою Візантійської імперії опинилися найбагатші області колишньої Римської держави, із більш стабільною економікою і розвинутими економічними зв'язками. Вироби візантійських майстрів залишалися недосяжним еталоном для ремісників багатьох країн. Особливо славилася імперія своєю зброєю, текстильним виробництвом -- найтоншими полотняними, вовняними та шовковими тканинами. Барвники, виготовлені у Сирії, Фінікії й Єгипті, високо поціновувалися на міжнародних ринках. Імперія славилася також чудовими шкіряними виробами і роботами різьбярів по каменю, слоновій кістці та дереву.
Пряма спадкоємиця греко-римського світу й елліністичного Сходу, Візантійська імперія тривалий час залишалася центром своєрідної і блискучої культури. Розвивалася філософська думка (Гребель, Сопатр, Іпатія, Ямвлих, Прокл та ін.), удосконалювалася християнська догматика (Василь Кесарійський, Іоанн Златоуст, Максим Сповідник, Іоанн Дамаскін, Григорій Богослов та ін.). Візантія дала світові високі зразки літератури (Ліваній, імператор Юліан, Фемістій, Григорій Назіанзін, Григорій Нісський та ін.).
Візантійське Середньовіччя стало часом новаторства й експерименту в архітектурі. Під впливом нових вимог і ідей зодчі надавали культовим будівлям невідомої раніше виразності, водночас використовуючи увесь традиційний арсенал форм. Найграндіознішим і найсміливішим за конструктивним рішенням був храм св.Софії у Константинополі. Архітектори вперше застосували оригінальну конструктивну зв'язку круглого купола з квадратним підкупольним простором, що надалі визначило архітектоніку багатьох храмів в ортодоксальному світі.
На підґрунті античного і ранньохристиянського мистецтва створюються основи візантійського художнього стилю. Починаючи з V ст., у середовищі східного християнства особливого значення як предмет культу набувають ікони. Вироблений у Візантії художній канон регламентував як форму, так і зміст іконопису (рис. 13). Він став для іконописців взірцем для зображення святих.
В уявленні християнських ідеологів церковний живопис був орієнтований на створення духовного середовища, де людина може причаститися до невидимого світу вищої духовності.
Рис. 13 Особливості візантійського художнього канону
Для передання Божої сутності Христа, Богоматері, святих, ангелів художники позбавляли ці образи тілесності через площинне зображення фігур.
Дотримуючись християнського вчення про вічність і незмінність надприродного світу, іконописці створювали статичні образи біблійних персонажів -- носіїв духовного та вічного.
Умовність зображення підкреслювалася відсутністю лінійної перспективи, що, на думку богословів, найбільш відображало метафізичну сутність образів. Розміри фігур визначалися не розташуванням їх у просторі, а релігійним значенням.
За межами християнської сюжетної і символічної програми в мистецтві залишалися інтер'єри палаців і вілл, а також предмети прикладного мистецтва. Імператори й еліта Візантії успадкували смак до витончених декорацій світських будинків античного періоду. Як і колись, монументальний живопис прикрашав розкішні палаци знаті. Улюбленою технікою була мозаїка, візантійці поціновували її за своєрідність оптичних ефектів. Мозаїкою прикрашали стіни, підлоги палаців. Про розмах і розкіш світських ансамблів дає уявлення Великий імператорський палац у Константинополі.
За рівнем освіченості, напруженістю духовної думки Візантія багато століть була однією із перших країн Середньовіччя.
Культура середньовічної Західної Європи
Історія середньовічної Європи почалась із вандалізму. 24 серпня 410 р. вестготський король Аларих уступив у Рим. Перемога варварів була не просто перемогою над римськими легіонами -- почалася нова сторінка історії. Слідом за вестготами у Римі побували вандали. Те, що вони зробили за 14 днів свого перебування, навічно зробило ім'я цього німецького племені прозивним. З ним пов'язано розграбування міст, знищення пам'яток античного мистецтва, храмів, фортець.
У 476 р. Західна Римська імперія припинила своє існування. У змішуванні племен народжувалися нові народи, нові культури. Порушення торговельних, економічних, політичних, культурних зв'язків обмежило кругозір західних європейців того часу.
Ось що писав у XVI ст. великий Рафаель: «Доля римлян зовсім змінилася, замість нескінченних перемог і тріумфів наступили нещастя і страждання рабства. І негайно ж змінилася їхня манера будувати й обставлятися, начебто не личило цим скореним жити у таких самих будинках і з тією ж самою пишнотою, як у часи їхнього панування над світом. Тодішній архітектурний стиль порівняно з попереднім є такою ж протилежністю, як рабство з волею. Здавалося, що разом із владою люди того часу втратили всілякий розум і всяке мистецтво» Любимов Л. Искусство Западной Европы.-- М.: Просвещение, 1982,--С. 8..
На загальному тлі занепаду культури панівні позиції посіла церковно-феодальна ідеологія. Народи Заходу, розділені політично, були об'єднані вірою і визнанням вищої духовної влади Риму. Тепер верховенство пап уже ніхто не заперечував. Папа не лише одержав незалежність від світської влади, але й змусив окремих монархів визнати васальну залежність від Ватикану.
Римська церква з її чіткою ієрархічною організацією усюди в Західній Європі утверджувала свою владу. Аскетизм став офіційною нормою, яку проповідували з церковних кафедр. Активізувалося втручання церкви й у міжнародні справи. За папським благословенням християнські лицарі розв'язують війни проти «невірних». Релігійний фанатизм служив одним із засобів у прагненні римсько-католицької церкви встановити тоталітарне панування над західним світом.
Ефективним знаряддям для виконання цього завдання була священна інквізиція. Ця розгалужена організація контролювала практично всі сфери діяльності мільйонів людей, виконуючи роль міжнародної поліції. У неї були довгі руки і цупка пам'ять, вона вселяла містичний жах через таємничість своєї діяльності і надприродну пильність. До кінця XIII ст. уся католицька Європа була вкрита мережею інквізиційних трибуналів.
Це були часи суворі, неспокійні, але творчі. Культура західноєвропейського середньовіччя -- складне і багатошарове явище. З одного боку, культурне життя суспільства перебігало під знаком християнської ідеї. Наука і мистецтво перебували під потужним впливом церкви, що визначало характер і специфіку художніх образів в архітектурі, живопису, пластиці.
З іншого боку, розширюється світський культурний простір. В Європі один за одним відкриваються університети (Паризький, Оксфордський, Кембриджський, Саламанкський, Неаполітанський, Празький, Краківський, Кельнський, Ер- фуртський та ін.), а з їх появою з'являється поезія бродячих студентів -- вагантів. їхні вільнодумні, безтурботні пісні були дуже далекими від аскетичних ідеалів Середньовіччя.
У ХІ-ХП ст. витворюється морально-етичний образ лицаря, формуються правила куртуазної етики, виникає лицарський культ «прекрасної дами». Піднесений характер цього образу став невід'ємною складовою лицарського світовідчуття («Пісня про Роланда», «Трістан і Ізольда», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про мого Сіда», «Родріго» та ін.).
Поширюється лірична поезія співців «високої любові». На півдні Франції їх називали трубадурами, на півночі -- труверами, а в Німеччині -- мінезингерами. Проте вершиною середньовічної літератури, безсумнівно, була творчість флорентійського поета Данте Алігієрі -- автора «Божественної комедії».
У цей час триває інтенсивне церковне будівництво. В середині XI ст. французький чернець-літописець Рауль Глабер пише: «Незабаром після 1000 року знову розпочали будівництво церков... Здавалося, що світ скидав своє дрантя, щоб прикрасити усього себе білим убранням церков» Любимов Л. Искусство Западной Европы.-- М.: Просвещение, 1982,--С. 23..
Європейське Середньовіччя сформувало два художні стилі: романський і готичний (рис. 14).
Рис. 14 Художні стилі європейського Середньовіччя
Романський стиль є найбільш раннім етапом розвитку західноєвропейського мистецтва. Він охоплює архітектуру, скульптуру, живопис, предмети культу. Часом його наділяли такими епітетами, як «простонародний», «мужицький». Звичайно, порівняно із вишуканим візантійським романське мистецтво може здаватися трохи примітивним. І все-таки саме цим стилем середньовічна Європа вперше заявила про себе в мистецтві.
У галузі архітектури найважливішим досягненням романського мистецтва був собор -- головна міська і монастирська споруда. І хоч процес еволюції форм проходив неоднаково в різних архітектурних школах Франції, Німеччини, Італії, загальною для романського стилю була особлива масивність споруд.
Романський храм -- місце для моління, а не обитель Бога, як це було в античності, -- підкорює ясністю композиції: він є системою простих стереометричних об'ємів (кубів, паралелепіпедів, призм, циліндрів). Лише вузькі віконні прорізи порушують одноманітність величезних стін. Такі ж масивні і світські споруди: замки феодалів скоріше нагадували цитаделі. Центральне місце в романській архітектурі займала Франція (собор Сен-Лазар в Отені, церква Нотр-Дам у Пуатье, монастирська церква Сен-Трінте в Капі).
У романських храмах органічно поєдналися архітектура, скульптура і живопис. Кругла і рельєфна скульптура, архітектурна орнаментація прикрашали головні фасади церков та їх інтер'єри. Вищим досягненням романської пластики є скульптурне оздоблення західного, так званого Королівського порталу, собору Нотр-Дам у Шатрі. Не меншу роль в інтер'єрах храмів відігравав монументальний живопис, він покривав стіни, склепіння, стовпи храмів (фрески церкви Сен-Савен у Пуату).
Ідея Бога -- всесильного судді, що карає за гріхи і якому підвладне все земне, -- одна з головних тем романського мистецтва. Для романського живопису і пластики характерними є узагальненість форм, урочистість поз, порушення анатомічної будови тіл, відхилення від реальних пропорцій фігур, позбавлених індивідуальних рис.
Зростання міст вимагало зведення все нових і нових храмів. У місті, обмеженому оборонними стінами, земельні ділянки цінувалися дуже високо. Це привело до того, що будинки стали видовжуватись угору.
Із часом романський стиль поступається місцем готичному. Будівництво гігантських храмів вимагало радикального вдосконалення конструкції. Готичні зодчі відмовляються від масивних конструкцій: важке циліндричне склепіння поступається місцем стрілчастому, його підтримують вже не стіни, а колони та розпірки зовні будинку. Величезні віконні прорізи покривають яскравими багатобарвними композиціями вітражів. Стрілчаста форма, що нескінченно повторюється в малюнку склепінь, дверей, вікон, різних архітектурних прикрасах, надає готичному соборові легкості. І навіть масивний головний західний фасад набував ажурності і пластичності.
Яскравою пам'яткою ранньої готики є Нотр-Дам де Парі. Найбільш зрілих форм готична архітектура досягла у Нотр- Дамі в Реймсі, соборах Амьена (Франція), Кельна, Наумбурга (Німеччина), у Солсбері, Лінкольні (Англія). Пізню готику XIV-XV ст. називають іноді полум'яніючою. Архітектурні форми, плетіння вікон та інші елементи ускладнюються, нерідко вигадливо звиваються, як полум'я (палац юстиції в Руані).
У період готики істотну еволюцію переживають релігійні погляди. Аскетичні ідеали вже не задовольняють і не захоплюють з колишньою силою, стають чужими і трагічність, безвихідь минулих сторіч. У творах релігійного мистецтва дедалі виразніше виявляється інтерес до особистості. Індивідуалізація образів становить основний художній зміст готичної пластики, простежується прагнення до передавання характеру, внутрішніх переживань, пристрастей (фасад Реймського собору, скульптура Страсбургського собору).
Саме в епоху готики художники починають звертатися до портретних завдань, з'являються зображення конкретних людей з характерними індивідуальними рисами (скульптури маркграфа Еккегарда та його дружини Ути у Наумбургському соборі). Через особливість конструктивного рішення готичних соборів монументальний живопис цього періоду не дістав суттєвого розвитку.
Отже, в епоху Середньовіччя склалися найважливіші риси західноєвропейської духовної культури.
Культура Відродження
Термін Відродження (Renaissance) був упроваджений відомим мислителем і художником XVI ст. Дж. Базарі. Ренесанс є наступною за Середньовіччям фазою розвитку європейської культури. Він охоплює період від кінця XIII ст. до кінця XVI ст. Цю епоху прийнято поділяти на періоди: проторенесанс, ранній, високий і пізній Ренесанс (див. рис. 15).
В епоху Відродження у свідомості людей формується нове світорозуміння. Воно визначає менталітет, принципи людської поведінки, способи життя і творчості -- як наукової, так і художньої. Ренесансний світогляд відрізняється від світогляду
Рис. 15 Періоди Відродження
попередніх культурних епох тим, що поряд із Богом було поставлено людину, яка урівнювалася з ним здатністю до творчості. Творчість позначила всі сторони людського життя і стала духовною суттю епохи.
Культура Відродження виросла з надр і на фундаменті середньовічної культури Заходу. Якщо найбільш показовою країною західноєвропейського середньовіччя була Франція, то в епоху Відродження такого розквіту культури, як в Італії, не знала жодна європейська країна.
Безпосереднім творцем Ренесансу спочатку був дуже вузький прошарок гуманістів -- учене співтовариство, занурене в античність. Термін «гуманізм» (від слова -- humanus) означає «людський». Рух гуманістів зародився в Італії на зламі XIII-XIV ст. як світське вільнодумство, що протистояло духовному пануванню церкви. Первісний зміст цього руху -- відродження традицій античної культури. Це виявилося в особливому зацікавленні античністю: пошуку, вивченні та коментуванні античних рукописів.
Гуманісти сприймали античність як свою духовну батьківщину і відчували до неї ностальгічні почуття, непоодинокими були випадки, коли вчені-гуманісти намагалися жити на античний манір. Проте до жодної реставрації античності рух гуманістів не привів і привести не міг. їх захопленість античністю завершилася зовсім іншим результатом, який означено вже самим словом «гуманізм». Воно вельми точно і емко характеризує те нове і своєрідне, що внесло Відродження у розвиток людської культури.
Гуманізм -- це усвідомлення величі та безмежних можливостей людини, визнання її цінності як особистості, її права на вільний розвиток і виявлення своїх здібностей, постулювання блага людини як критерію оцінки суспільних відносин.
Найбільш чітко ідеї гуманізму окреслені у трактаті флорентійського гуманіста XV ст. Дж. Манетті «Про гідність і вищість людини» (рис. 16).
Рис. 16 Основні риси гуманізму
Гуманісти створили культуру, докорінно відмінну від античної і водночас немислиму поза своєю спрямованістю на античність. Гуманістичний світогляд спирався на віру в людину, її можливості. Світосприйняття гуманістів антропоцентричне, тимчасом як античне -- космоцентричне.
Антропоцентризм передбачає центральне місце людини у світі, орієнтацію на її потреби. Космоцентризм, навпаки, ґрунтується на уявленні про периферійність індивідуального людського існування і розчинення індивіда в космічному цілому.
Найістотніше в гуманізмі -- це визнання цінності людини як особистості і спрямованість на її самовдосконалення. Гуманісти вважали: для того, щоб людина реалізувалась у всій своїй гармонії і величі, необхідно підтримувати і розвивати те, що в ній закладено. Тому таку величезну роль гуманісти відводили освіті та вихованню.
Чому в культурі Відродження виникла така чітка орієнтація на людину? Причиною висхідного самоствердження особистості була міська культура як наслідок розвитку ранньобуржу- азних відносин. Вона створила новий тип людей, сформувала нове ставлення до життя. Кількість міських жителів поповнювалася людьми заповзятливими, які покладалися лише на самих себе. Вони були більш незалежними, ніж селяни. Починається бурхливий розвиток ремесел, розквітає торгівля. Італійські міста стають великими ремісничими центрами. У XIV-XV ст. формується міський патриціат -- знатні патриціанські роди, які займалися ремісничою, торгівельною або фінансовою діяльністю.
Тепер італійське місто спрямовано назовні і відкрито світові. Багато його мешканців побачили світ і мали широкий кругозір. Вони вдавалися до найризикованіших дій: далекі подорожі, несподівані торгівельні й фінансові угоди, виконання дипломатичних доручень. В одному з текстів XIV ст. читаємо: «Флорентієць, який не є купцем, не подорожував по світу, не бачив чужі народи, а потім не повернувся до Флоренції з багатством, -- це людина, яка не заслуговує на будь-яку пошану».
Такий світогляд сприяв формуванню відчуття внутрішньої незалежності і волі, впевненості у своїх силах і можливостях. Зароджується новий клас -- буржуазія, яка прагне створити власну ідеологічну систему. Саме міста, а не монастирі і замки, як було у Середньовіччі, починають визначати спрямованість розвитку культури. Звідси новий напрям у літературі, мистецтві та архітектурі. Своїми темпами розвитку вони значно випередили філософію і науку того часу.
Жодна епоха не породила таку кількість видатних особистостей, як Відродження. Гуманістична література цієї епохи репрезентована такими яскравими постатями, як Дж. Боккаччо та Ф. Петрарка в Італії; Ф. Рабле у Франції; В. Шекспір в Англії; М. де Сервантес і Л. де Вега в Іспанії та ін.
У живопису вирішуються проблеми перспективи, об'ємності зображення людського тіла, фігурам надається рух, на вищий рівень майстерності підноситься мистецтво світлотіні. Це було справжнім революційним переворотом у мистецтві. Водночас скульптурі повертається те самостійне значення, яке вона мала в античному мистецтві. Образи наділяються яскравою індивідуальністю, глибокою людяністю.
У ренесансній архітектурі створено новий тип сакральної споруди -- центрально-купольний, розроблення якого мало величезне значення для всього наступного розвитку архітектури. Пропорційність, гармонійність і співвідношення горизонталей і вертикалей побудови -- ось кредо архітекторів Відродження.
Кінець ХШ-початок XIV ст. в Італії називають проторенесансом. С. Мартіні та Н. Пізано лише підготовляють і формують художнє мислення Ренесансу. Проте, щоб на противагу готиці і візантійській художній системі утвердилося нове мистецтво, потрібен був переворот у світовідчутті людей. Це нове відчуття людської гідності найбільш повно виявилося у фресках Джотто ді Бандоне, неперевершеного майстра передавання людських переживань.
Кватроченто -- етап раннього Відродження в Італії. Ніколи раніше стільки не будували, не ліпили, не розписували, як в Італії XV ст. У цей період, йдучи різними шляхами, творило багато чудових майстрів: це, зокрема, художник Мазаччо, скульптор Донателло, архітектор Ф. Брунеллескі. Кватроченто породив цілу низку художників-експериментаторів: П. Учел- ло, майстер падуанської школи А. Мантенья, флорентійці А. Ка- станьйо та А. Полайола, умбрієць Л. Сіньйореллі, Ф. Ліпі, П. Гоццолі та ін.
У другій половині XV ст. настало короткочасне венеціанське «кватроченто», що незабаром поступилося культурі високого Ренесансу. Дж. Белліні, Ч. Конельяно, Карпаччо, А. Мес- сіна, Джорджоне, а потім П. Веронезе, Тиціан, Тінторетто піднесли мистецтво до вищого ступеня майстерності. Відродження у Венеції -- це своєрідна частина італійського Ренесансу. Воно почалося пізніше, ніж в інших містах Італії, а тривало довше; роль античних традицій у Венеції була найменшою, а зв'язок із наступним розвитком європейського живопису -- найбільшим.
Якщо проторенесанс в Італії тривав приблизно півтора сторіччя, ранній Ренесанс -- близько ста років, то високий Ренесанс (чінквеченто) -- всього років тридцять. Його кінець пов'язують із 1530 роком -- трагічним рубежем, коли італійські держави втратили незалежність.
Хоча за часом культури кватроченто і чінквеченто перетиналися, безпосередньо між ними була певна відмінність. Кватроченто -- це аналіз, пошуки, знахідки, це свіже, сильне, але часто ще наївне, юнацьке світовідчуття; чінквеченто -- синтез, підсумок, мудра зрілість, зосередженість на головному та загальному. Досить лише трьох імен, щоб зрозуміти рівень італійської культури високого Ренесансу, -- це Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікельанджело.
У другій половині XVI ст., у період пізнього Ренесансу, у творах таких майстрів, як Палладіо, Віньйола, А. Мантенья, підсилюється експресія, накреслюються риси нового стилю -- бароко.
Естетика Ренесансу була зумовлена не лише прагненням до пізнання, але й пошуками «абсолюту». Проте в жодну з епох не існувала така розбіжність творчих ідеалів і життя, як в епоху Ренесансу. Полювання на єретиків і відьом, діяльність священної інквізиції, терор, колективні психози були зворотним боком доби Відродження.
У чому причина такої розбіжності? По-перше, в самій логіці розвитку ренесансної культури, її вихідних принципах. Визначальні настанови Відродження були утопічними. І насамперед утопічною була головна теза Відродження, що ідеальне і досконале духовне властиві реальності, треба лише втілити ці ідеали в життя.
По-друге, це -- протиріччя між абсолютністю умоглядного ідеалу і відносністю реальних можливостей звичайної людини. Помилка полягала у тому, що сам по собі ідеал є недосяжною нормою. Досягти ідеалу неможливо, але ж саме цього прагнула художня практика титанів Відродження.
По-третє, це -- протиріччя між спрямованістю на абсолют і потягом до рівноваги й гармонії.
Однак величезне досягнення художньої практики і теорії Відродження полягає в тому, що ціною власних оман вони породили надзвичайне розмаїття наступних пошуків.
Культура Просвітництва
Європейське Просвітництво було домінуючим і впливовим явищем культури Нового часу. Воно зароджується в Англії наприкінці XVII ст., а свого розквіту сягає в середині XVIII ст. вже на французькому ґрунті. Просвітники (Дж. Лок, Дж. Толанд, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) протиставляли вірі розум, виступали проти релігійного фанатизму і християнської церкви, обстоюючи свободу совісті та звільнення науки і філософії від церковної опіки. Вони були переконані, що розум і, насамперед, прогрес науки, просвіта народу можуть справити вирішальний вплив на всі сторони життя суспільства, перебудувати його на засадах загальної рівності.
Світогляд Просвітництва був підготовлений, з одного боку, грандіозними відкриттями в науці, техніці і культурі, а з іншого, -- розвитком господарської діяльності, становленням буржуазного способу виробництва. В епоху Просвітництва економічна, політична, етична, художня культури набувають нового змісту. Йде усвідомлений і цілеспрямований процес їх секуляризації (звільнення від впливу церкви).
Відкриття Америки здійснило переворот в уявленні людей про Землю, твори Коперніка і Галілея розширили обрії європейської науки, сприяли новому розумінню простору. Змінюється просторово-часова система координат, з'являється впевненість у нерозривному зв'язку матерії та руху. Розробляються основні принципи математичної логіки, математики, фізики, біології. Суттєвим явищем Нового часу є технічні нововведення, поява машинної техніки.
XVII ст. -- переламний період у становленні буржуазного способу виробництва. У країнах Західної Європи починається бурхливий розвиток господарської діяльності. Натуральне господарство поступається місцем ринковому виробництву. Цей процес дослідники пов'язують із «духом капіталізму». М. Вебер у праці «Протестантська етика і дух капіталізму» показав зв'язок між релігійним вченням протестантів про прагнення до господарського успіху і накопиченням капіталу.
Уявлення, що господарська діяльність здійснюється за волею Бога, яке панувало раніше, змінюється думкою про те, що людина не може розраховувати на Божу благодать у повсякденному житті. Вона повинна сама розв'язувати свої проблеми. Відхід від традиційних релігійних настанов привів до зростання соціальної значимості мотивів прибутку, господарського розрахунку.
З'являються не лише нові господарські технології, але й нові ціннісні орієнтири: приватна власність, орієнтація на прибуток і ціновий обмін. Ідея економічної раціональності і прогресу надала імпульс розвитку виробничого господарства. Раціоналізація господарського життя і розвиток ринкових відносин привели до того, що матеріальні блага людина відокремлює від релігійних цінностей.
Починає домінувати ціннісна орієнтація на політико-право- ве регулювання соціальних відносин. Політичне життя цього періоду тяжіє до загальної регламентації громадського життя, у ньому простежується прагнення поставити під державний контроль господарську, релігійну й художню сфери життєдіяльності суспільства. У деяких європейських країнах монархія набуває рис просвітительського абсолютизму. Йде процес секуляризації політики, вона все менше залежить від релігії й церковних інститутів, посилюється протистояння суспільства і держави.
Змінюються моральні цінності, що визначають поведінку індивіда. Мораль набуває раціонального, практичного характеру і фактично передбачає набір чеснот суто світського характеру. Новим мірилом моральної регуляції в результаті секуляризації суспільства стає совість.
На відміну від почуттів, характерних для середньовічного суспільства, -- сорому і честі, що змушували людину дивитися на себе очима інших, совість -- це значною мірою індивіду- ально-особистісний контрольний механізм. Звичайно, християнська мораль не зникла з життя людей, але вона вже не могла претендувати на монополію в суспільстві. Релігійне виховання зберегло своє значення, але ідеали милосердя, любові набувають нового змісту.
Для епохи європейського Просвітництва характерними є деїзм, космополітизм, науковий світогляд, раціоналізм, прогрес у науці і техніці (рис. 17).
Рис. 17 Основні риси культури епохи європейського Просвітництва
Просвітники (Вольтер і Ж.-Ж. Руссо у Франції, Дж. Лок і Дж. Толанд в Англії, Б. Франклін і Т. Джефферсон в Америці) були послідовними прихильниками деїстичного релігійно- філософського вчення. Вони вважали, що всесвіт -- це боже творіння, але після створення він підпорядковується лише природному, закономірному ходу подій.
Вже з перших своїх кроків Просвітництво продемонструвало раціоналістичність світобачення. Серед життєвих орієнтирів головне місце займали досвід і людська думка. Недарма Просвітництво називають епохою розуму. Розум протиставлявся вірі, він визнавався єдиним повноцінним засобом пізнання світу; релігійний досвід претендувати на це вже не міг. Розум трактувався просвітниками як джерело і двигун пізнання, етики і політики: людина може і повинна діяти розумно; суспільство може і повинно бути організовано раціонально. З поняттям «розум» ідеологи Просвітництва тісно пов'язували ідею прогресу в науці і техніці.
Ґрунтуючись на космополітичних позиціях, просвітники засуджували будь-який націоналізм і були переконані в рівних можливостях власного розвитку кожної нації. Якщо світогляд Ренесансу базувався на безмежній вірі в гармонію світу, силу і волю людини-героя, у те, що людина -- міра всіх речей, то світогляд епохи Просвітництва був пронизаний відчуттям трагічного протиріччя людини і світу.
Секуляризація уявлень про світ і жах від усвідомлення мізерності людини у вічному і безмежному світі породили драму існування людини в ньому. Світ сприймається як хаотичний, ірраціональний. Людина і суспільство, людина і навколишній світ стають ворогуючими силами. Тривога і розчарування призводять до відчуття самотності, підсилюється тяжіння до індивідуалізму. Для цього періоду напружених духовних пошуків характерні спалахи містицизму.
Змістовим центром моралі, філософії, мистецтва, навіть релігії в її оновленому варіанті стає людська особистість. Чиняться спроби зрозуміти психологію людської особистості, виміряти її можливості. Дискутуються проблеми призначення людини, її природжених і надбаних якостей, аналізується її внутрішній світ. Прагнення дати людині життєві орієнтири, допомогти їй подолати суперечність між природним та суспільним висунуло на передній план проблему виховання. Відкриваються також нові перспективи для посилення індивідуального начала в художній творчості. Вітаються прояви власного, неповторного художнього бачення світу у творах мистецтва.
Ця епоха характеризується розмаїтістю художніх пошуків. Якщо попереднім культурно-історичним епохам властива послідовна зміна стилів (наприклад, романський стиль змінювався готичним), то в цей період у різних видах мистецтва відбувається паралельний рівноправний розвиток кількох художніх стилів і напрямків: бароко, рококо, реалізму, класицизму.
Бароко (від італ. Ьагоссо -- химерний) -- стиль в європейській культурі кінця XVI-XVIII ст. Для барокових живопису і скульптури характерні химерність, містична екзальтація та експресія; архітектури -- криволінійність форм, музики -- контрастність, динамічність образів.
Термін «бароко» почали вживати історики мистецтва у XVIII ст., він мав значення -- викривлений, неправильний, нелогічний. Бароко як стиль протиставлявся античній класиці. Це один із небагатьох європейських стилів, який втілився в усіх видах мистецтва -- в живопису, скульптурі, літературі, музиці, архітектурі. Найбільш яскраво бароко проявилось у мистецтві Франції, Італії та Фландрії.
Бароко в архітектурі характеризується перевагою пластичного начала над тектонічним: підкреслена монументальність, мальовничість, динаміка форм. У планах і фасадах споруджень наявні складні криволінійні форми, активно застосовані скульптурні й архітектурно-декоративні елементи.
У кожній країні цей стиль набуває власних національних рис. Найбільш відомі архітектурні пам'ятки пов'язані з іменами Л. Берніні, Г. Гуаріні, Ф. Борроміні, К. Райнальді, Б. Лонгена в Італії; Ж. Лемерсьє, Ф. Мансара, Л. Лево у Франції; Й. і Е. Фі- шерів, Й. Хільдебрандта, Я. Прандтауера в Австрії; М. Пеппель- мана, А. Шлютера в Німеччіні. В англійській архітектурі бароко виступає лише як своєрідний відтінок у класицизмі.
В образотворчому мистецтві в епоху бароко великого значення набувають емоційна, ритмічна і колористична єдність. Живопис тяжіє до драматичних сюжетів, негативних явищ, хворобливих станів. У рамках релігійної тематики розробляються сюжети мучеництва й чудес з їх афективністю і гіперболічністю. У французькому живопису улюбленими темами стають так звані галантні сцени -- пікніки, світські свята; у картинах з'являються фігури закоханих, зайнятих фліртом, музикою і танцями на лоні природи (А. Ватто).
В Італії бароко сформувалося в XVII ст. (П. Кортона, А. Мань- яско, Д. Тьеполо). У Фландрії світовідчуття, породжене Нідерландською революцією, внесло у мистецтво могутні життєствер- джувальні риси (П. Рубенс, ван Дейк, Я. Йордане). В Іспанії XVII ст. деякі ознаки бароко проступають у реалістичному живопису X. Рібери і Ф. Сурбарана.
У скульптуру бароко привнесло динаміку та експресію. Яскравими представниками цієї епохи були Ф. Жирардон, А. Куазе- вокс, П. Пюже у Франції, італієць Л. Берніні, німецькі скульптори І. Гюнтер, Б. Пеомозер (автор скульптур палацу Цвінгер у Дрездені), фламандці Ф. Дюкенуа, Л. Файдхербе та ін.
Паралельно з бароко у першій половині XVIII ст. в європейському мистецтві набуває розвитку граціозне рококо.
Рококо (від фр. rococo) -- напрям в європейському мистецтві (живопису, скульптурі, декоративному мистецтві) першої половини XVIII ст. Відповідно до його норм художні образи позбавлені драматизму, в позах і жестах відчувається манірність. Майстри намагаються передати не стільки справжні людські переживання, скільки їх символічні ознаки, що створює ілюзію театральної гри.
Рококо не був художнім напрямком великих монументальних споруд, це -- напрямок інтер'єрний, що особливо помітно в аристократичних салонах. Його вирізняє пишна декоративність (Ф. де Труа, Ф. Лемуан, К. Ванлоо, О. Фрагонар, Ф. Буше). Якщо форми бароко динамічні, пластичні, то в рококо вони здрібнені.
Одночасно у мистецтві розвивається реалістичний напрямок. Реалізм -- історично конкретна форма художньої свідомості, головним принципом якої є об'єктивне відображення суттєвих сторін життя, типових характерів, конфліктів, ситуацій, тобто конкретизація як національних, історичних, соціальних прикмет часу, так і фізичних, інтелектуальних і духовних особливостей людей.
Особливо яскраво реалізм виявився у побутовому, портретному і пейзажному жанрах. Майстром, який проголосив його основою своєї творчості, був італійський живописець М. Мері- зі, прозваний Караваджіо. Сміливе, революційне для свого часу, реалістичне мистецтво Караваджіо відіграло велику роль у багатьох країнах Європи того часу: Голландії, Іспанії, Фландрії та Франції. Реалізм був найповніше виражений у творчості таких великих майстрів, як Д. Веласкес в Іспанії, Ф. Халс, Я. Вермер Делфтський, X. Рембрандт у Голландії, брати Ле- нен, Ж. Шарден, Ж. де Латур у Франції.
У XVII ст. розпочинається другий виток освоєння античної спадщини, у Франції формується новий стиль -- класицизм, який згодом поширюється в країнах Європи.
Класицизм (від лат. classicus -- зразковий) -- стиль у літературі та мистецтві XVII-початку XIX ст., звернений до античності як норми та ідеального зразка.
Класицизм утілював уявлення про розумну закономірність світу, піднесені героїчні та моральні ідеали. Він висунув нові етичні норми, які формують образ героїв: стійкість перед жорстокістю долі, підпорядкування особистого суспільному, пристрастей -- обов'язку, розумові, інтересам суспільства, законам світобудови.
Класицизм у літературі -- це трагедії П. Корнеля, Ж. Расіна, комедії Мольера, байки Ж. Лафонтена, проза Ф. Ларошфуко, з класицизмом пов'язана творчість Вольтера, Г. Лессінга, Й. Ґете і Ф. Шіллера. Його основоположниками в музичному театрі став Ж. Люллі, в опері -- німецький композитор К. Глюк. Вершиною цього стилю в музиці стала творчість представників віденської класичної школи -- Ф. Гайдна, В. Моцарта і Л. Бетховена.
Архітектурі класицизму притаманні чіткість і геометричність форм, логічність і ясність планування, стриманість декору. Його провідниками стали архітектори К. Перро, Ж. Габрі- ель у Франції, І. Джонс, В. Кент і К. Рен в Англії. У Німеччині зодчество почало розвиватися в напрямку класицизму лише з другої половини XVIII ст. Класицизм виявив себе також в архітектурі північних столиць Європи. На початку XIX ст. у стилі неокласицизму були збудовані ансамблі центрів Гельсінкі, Стокгольма, Петербурга.
У скульптурі формування класичного художнього мислення супроводжувалося переходом до лаконічної виразності об'єму, очищення від усього зайвого, випадкового (Ж. Пігаль, Е. Фальконе, Ж. Гудон у Франції; в Італії -- А. Канова). Живопису епохи класицизму властиві ясність і урівноваженість композиції, стриманість кольорового рішення, чіткість сюжету (Н. Пуссен, Ж.-Л. Давід, Ж. Доменік, Ж. Енгр).
Завойовує європейську славу англійський живопис, що тривалий час був представлений переважно художниками континенту. Першим майстром національного образотворчого мистецтва, який здобув чималу популярність, був В. Хогарт. У другій половині XVIII ст. з'являється плеяда таких яскравих художників, як Дж. Рейнольдс, Дж. Ромней, Т. Гейнсборо.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, що в політиці, економіці, етиці, культурі Просвітництва з'являються нові ціннісні орієнтири, змінюється співвідношення сакрального і світського. Відхід від традиційних релігійних настанов призвів до зростання соціальної значимості мотивів прибутку і господарської користі. Йде процес політико-правового регулювання соціальних відносин і секуляризації політики. Моральні норми починають все більше підкорятися вимогам економічної і політичної доцільності. Розум, освіта, наука, мистецтво націлені на досягнення індивідуального блага. XVII-XVIII ст. характеризуються розмаїтістю художніх пошуків. Виникають і практично водночас існують такі історичні художні стилі і напрямки, як бароко, класицизм, рококо, реалізм.
Європейська культура XIX ст.
Культура XIX ст. розвивалася під впливом грандіозних соціальних катаклізмів, що потрясли Європу на рубежі XVIII-XIX ст. Велика французька революція, наполеонівські війни, хвиля буржуазних революцій, яка прокотилась Європою у першій половині століття, зламали старі устої. Йде активний процес поляризації суспільства -- буржуазія і пролетаріат стають антагоністичними його полюсами. Усі ці соціальні зміни епохи знайшли відображення у мистецтві.
Провідне місце в художній творчості цього періоду зайняла література. Крім мистецтва слова, XIX ст. збагатилося чудовими зразками музичних і сценічних творів. Досягли висот такі види мистецтва, як оперне, симфонічне, балетне. У XIX ст. остаточно виділилась у самостійний вид образотворчого мистецтва графіка, чому сприяв винахід літографії -- гравюри на камені.
Особливістю розвитку культури XIX ст. є розмаїтість художніх стилів (класицизм) і напрямків (романтизм, реалізм, імпресіонізм, постімпресіонізм, символізм, натуралізм) (рис. 18).
Рис. 18 Художні напрямки XIX ст.
Мистецтво цього періоду критично осмислювало дійсність -- виник потужний імпульс перегляду ідеалів Просвітництва. І першими, хто став в опозицію до просвітителів, були романтики.
Романтизм (від фр. romantisme) -- це художній напрямок в Європі кінця XVIII-першої половини XIX ст., що протиставив реальному світу ідеальний світ. Основи романтичного світогляду були закладені в Німеччині філософами І. Фіхте, Ф. Шеллінгом і А. Шопенгауером (див. рис. 19).
Рис. 19 Риси світогляду епохи романтизму
Романтизм охопив різні сфери духовної культури: літературу, музику, театр, мистецтво. Проте він не склався у стиль і не був універсальним, як класицизм, не торкнувся, приміром, архітектури, вплинувши лише на садово-паркове мистецтво і зодчество малих форм. Однак він відзначив цілу епоху в історії світової літератури.
Підвищення інтересу до особистості сприяло розквіту ліричних та ліро-епічних жанрів, а розчарування в сучасності породило в романтиків своєрідне тяжіння до минулого, до патріархальної старовини. Народжуються історичний роман, історична драма. Романтизму властиві яскраво виявлені національні форми. Так, німецький романтизм -- серйозний і містичний (Г. Гейне, Е. Гофман); французький -- вільнолюбний (Ф. Ша- тобріан, Ж. Сталь, А. де Віньї, Ж. Санд); англійський -- сентиментальний і чуттєвий (Дж. Байрон, Дж. Кітс, П. Шеллі).
Романтичний напрямок у музиці, що склався в 20-х роках XIX ст., виявився на рідкість багатим видатними обдарованнями: австрійський композитор Ф. Шуберт; Р. Шуман, Р. Вагнер, К. Вебер у Німеччині; Г. Берліоз і Ф. Обер у Франції; Дж. Рос- сіні, В. Белліні, Г. Доніцетті Віталії. Межі загальноєвропейської культури розширюються, у композиторській творчості Європи з'являються такі національні школи, як російська (Ф. Глінка, О. Даргомижський, П. Чайковський), польська (Ф. Шопен, С. Монюшко), чеська (Б. Сметана, А. Дворжак), угорська (Ф. Ліст), норвезька (Е. Гріг), фінська (Я. Сібеліус).
Найбільш послідовна художня школа романтизму склалась у Франції в період Реставрації та Липневої монархії (Т. Жері- ко, Е. Делакруа, О. Домьє). Французькі художники реформують художньо-виражальні засоби. Обстоюючи необмежену волю творчості, романтики прагнуть до напружено-виразного передання натури, вони динамізують композицію, використовують яскравий насичений колорит, ґрунтуючись на контрастах світла і тіні. У портреті головним для романтиків стає виявлення яскравих характерів, відображення напруги духовного життя. Романтичними віяннями різною мірою була охоплена рання творчість представників реалізму -- К. Коро, майстрів барбізонської школи -- Г. Курбе, Ж. Мілле, Е. Мане. Романтичні тенденції властиві і французькій скульптурі того періоду, зокрема творам Д. д'Анже, А. Барі, Ф. Рюда.
У Великобританії в першій половині XIX ст. деякою наближеністю до французького романтизму і водночас самобутністю позначені пейзажі Дж. Констебла. Ранньому німецькому романтизму властиві меланхолійність, містичні настрої, пошуки суто індивідуального. Ці риси особливо проявились у портретах і алегоричних композиціях П. Рунге і пейзажах К. Фрідріха.
Реалістичне мистецтво XIX в. за своєю ідейною спрямованістю називають критичним реалізмом. Воно розкриває і демонструє протиріччя й недоліки буржуазного суспільства. Представниками критичного реалізму в літературі у Франції були Стендаль, О. Бальзак, Г. Флобер, Гі де Мопассан, П. Меріме, П.-Ж. Беранже. Реалістичний напрямок англійської літератури представлений такими блискучими іменами, як Ч. Діккенс, В. Теккерей, а наприкінці століття -- Д. Ґолсу- орсі, Дж.-Б. Шоу, Г. Уеллс. Світового звучання набуває література скандинавських країн (Г. Ібсен, Б. Бєрнсон, Б. Гамсун) і Росії (Ф. Достоєвський, А. Чехов).
Італійське мистецтво XIX в. виплеснуло на сцену блискучі шедеври оперного реалізму. Глибокою демократичністю, психологізмом, ліричною витонченістю пронизані опери Дж. Вер- ді. Гострі драматичні колізії, увага до соціальної проблематики характеризують опери Р. Леонкавалло, П. Масканьї та Дж. Пучінні. У Франції в цей період отримала розвиток лірична опера. Вона відрізняється більш інтимною тематикою, тонкістю і поетичністю втілення людських переживань, її музична мова нерідко наближена до міського фольклору (Ж. Массив, Ш. Гуно, Л. Деліб, Ж. Бізе, К. Сен-Санс).
В образотворчому мистецтві критичний реалізм досягає зрілості у другій половині XIX ст. Різною мірою і в різноманітних художніх манерах реалізм проявився у творах Г. Курбе, Ж. Ф. Мілле, Е. Манеу Франції, К. Меньє в Бельгії, А. Менцеля і В. Лейбля в Німеччині, І. Рєпіна і В. Сурікова в Росії, М. Мункачі в Угорщині, К. Пуркіне в Чехії; в пластиці О. Родена. Реалістичне передання живої природи і повсякденного життя сучасного міста присутнє і в творчості імпресіоністів К. Моне, О. Ренуара, Е. Дега, К. Піссаро, А. Сіслея.
Інший художній напрямок -- імпресіонізм (від фр. impression -- враження) зародився у Франції в 60-х роках XIX ст. Суть його полягала в переданні зовнішнього враження світла, тіні, рефлексів на поверхні предметів роздільними мазками чистих фарб, що візуально розчиняло форму в навколишньому світлоповітряному середовищі.
Художники (К. Моне, О. Ренуар, К. Піссаро, А. Сіслей, П. Сезанн, Б. Морізо) писали картини на пленері (від. фр. plain air -- відкрите повітря) у яскравому світлі сонця, зосереджуючи увагу на передаванні різних станів і мінливого вигляду природи. Метод роботи на відкритому повітрі передбачав відмінний від колишнього спосіб зображення світу, нову мальовничу мову. Імпресіоністи відмовилися від твердого контурного малюнка, вони ліпили форму і створювали ілюзію реального простору лише кольором. Аналітичні підходи, започатковані в імпресіонізмі, були розвинені постімпресіонізмом.
Постімпресіонізм -- загальна назва різних течій у живопису кінця ХІХ-початку XX ст. Виникнувши як реакція на імпресіонізм, постімпресіонізм протиставив йому пошуки узагальнюючих синтетичних живописних методів і схильність до декоративно-стилізуючих і формальних прийомів.
Художники-постімпресіоністи В. ван Гог, П. Гоген, Ж. Сірка, П. Сіняк, П. Сезанн, А. де Тулуз-Лотрек у ранньому періоді своєї творчості самі були імпресіоністами. Проте кожен із них пішов своїм шляхом, формуючи свій творчий метод та індивідуальний художній стиль.
Символізм (фр. symbolisme, від гр. symbolon -- знак, символ) -- напрямок в європейській художній культурі 1870-1910-х рр., зосереджений на переданні за допомогою символів сутності, що осягається інтуїтивно, та ідей, часто неясних, витончених почуттів і бачень.
Символізм, що спочатку оформився у французькій літературі в кінці 1860-1870 рр. (Ш. Бодлер, П. Варлен, А. Рембо), набув поширення у Бельгії, Німеччині, Австрії, Норвегії, Росії (А. Блок, А. Бєлий, В. Іванов, Ф. Сологуб). Термін «символізм» увів у вжиток французький поет Ж. Мореас, обґрунтувавши його у «Маніфесті символізму» (1886). Його естетичні принципи сягали деяких доктрин ідеалістичної філософії А. Шопенгауера, Е. Гартмана і Ф. Ніцше. Символізм виник як реакція на панування в гуманітарній сфері норм буржуазної «розсудливості».
Взагалі символізм був дуже неоднорідним і суперечливим явищем. Не володіючи власного яскраво вираженою стилістикою, він був радше «ідейним» рухом, що залучав найрізноманітніших за манерою майстрів, кожен з який мав свою власну художню концепцію. Художники вбачали загальну мету мистецтва в розкритті внутрішнього світу художника за допомогою знаків (Ж. Сірка, Л. Піссаро, П. Сіняк, П. Гоген у Франції; А. Беклін у Швейцарії; X. Тома у Німеччині; Ф. Робс у Бельгії; М. Чюрліонісу Литві; М. Врубель, К. Петров-Водкін у Росії).
Проте різноманіття ідейних тенденцій, що існували всередині символізму, поляризація їх ідеологічної орієнтації призвели до швидкого розпаду його угруповань.
Європейська культура XX ст.
Жодна епоха на знала таких руйнівних подій як XX ст. Жовтнева революція, розпад світу на два ворогуючих табори -- капіталістичний і соціалістичний, Перша і Друга світові війни, низка локальних війн, фашизм, атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі, економічні депресії, «холодна війна» -- ось далеко не весь перелік явищ, які потрясали світ упродовж сторіччя.
І на їх тлі -- небувалий сплеск у всіх сферах наукового знання: у філософії, психології, антропології, соціальних і технічних науках. Століття закінчується переходом світового суспільства від індустріального етапу свого розвитку до постіндустріа- льного, до глобалізації.
Гострі соціальні, політичні й економічні потрясіння у світі серйозно позначилися на світогляді людства. Практицизм, індивідуалізм, гонитва за матеріальними благами стають прикметами часу. Зневіра в потоптаних ідеалах породжує песимізм, впливаючи відповідним чином на духовну творчість.
Культура XX ст. -- надзвичайно динамічна: швидко змінюються умови і стандарти життя, техніка, мода; втрачаються традиції, що існували століттями. їй притаманні такі суперечності, як свобода і насильство; елітарність і масовість; плюралізм і уніфікація; технізація і гуманізація.
З одного боку, величезним досягненням сучасної культури є свобода людини, з іншого -- надзвичайного розмаху досягло насилля над особистістю (гітлерівські злочини проти людства та ін.). Плюралізм у культурі (різноманіття релігій, філософських концепцій, художніх напрямків, течій та ін.) співіснує зі стандартизацією, уніфікацією всього, починаючи з умов життя, одягу і закінчуючи ідеалами. Невід'ємною властивістю сучасної культури є проникнення в усі галузі життя техніки, водночас набирає силу тенденція до гуманізації буття, утвердження принципів та ідеалів гуманізму.
...Подобные документы
Особливості розвитку та специфічні риси первісної, античної та середньовічної культур. Розвиток Культури стародавнього Сходу, його зв'язок з багатьма сторонами соціальних процесів Сходу. Розквіт культури Відродження. Етапи історії культури ХХ ст.
реферат [28,2 K], добавлен 13.12.2009Вплив християнства на розвиток науки й культури Київської Русі, особливості культури Галицько-Волинського князівства. Особливості європейської середньовічної культури. Мистецтво, освіта та наука середньовіччя, лицарство як явище європейської культури.
реферат [25,9 K], добавлен 09.05.2010Поняття "філософія культури" з погляду мислителів ХХ ст. Культурологічні особливості різних епох європейської цивілізації. Теорії виникнення і розвитку культури. Цивілізація та явище масової культури у сучасному суспільстві. Етнографічне обличчя культури.
реферат [51,0 K], добавлен 05.02.2012Характерні риси культури Стародавнього Сходу. Формування ранньокласових цивілізацій і перших держав Месопотамії та Єгипту. Мистецтво раннього Шумеру. Своєрідність культури Стародавнього Єгипту. Культурна спадщина Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю.
реферат [26,0 K], добавлен 06.05.2010Антропологічна концепція. Теорія суперсистем культури. Локальний розвиток культур. Розвиток науки, філософії, моралі, релігії, мистецтва. Криза сучасної культури. Суперечливість між високою і низькою культурами. Особливісті марксистської концепції.
реферат [21,6 K], добавлен 17.03.2009Спадкоємиця греко-римського світу і Сходу. Місце Візантії в культурі світу. Історія формування філософії, релігії і світогляду Візантії. Історія, пам'ятники і значення Візантійського мистецтва. Література Візантії: історія і діячі.
курсовая работа [21,6 K], добавлен 02.04.2003Сутність явища культури та особливості його вивчення науками: археологією і етнографією, історією і соціологією. Ідея цінностей культури, її еволюція та сучасний стан. Види і функції культури по відношенню до природи та окремої людини, в суспільстві.
контрольная работа [36,8 K], добавлен 28.10.2013Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.
учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014Основні риси і різноманітність художнього життя періоду "Срібного століття". Розвиток нових літературних напрямків: символізму, акмеїзму та футуризму, та їх основоположники. Історичні особливості та значення Срібного століття для російської культури.
реферат [39,4 K], добавлен 26.11.2010Культура українського народу. Національні особливості української культури. Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації. Проблема систематизації культури і розкриття її структури. Сучасна теорія культури.
реферат [22,6 K], добавлен 17.03.2009Історичні умови й теоретичні передумови появи науки про культуру. Основні підходи до вивчення культур в XIX - початку XX століття. Перші еволюціоністські теорії культур, метод Е. Тайлора. Критика теорії анімізму, еволюційне вивчення культури Г. Спенсера.
реферат [30,2 K], добавлен 16.06.2010Принципи утворення національної культури. Археологічна періодизація первісної культури. Знання про світ у первісної людини. Ранні форми релігії давніх людей. Твори первісного образотворчого мистецтва. Шляхи розвитку культури людства у давні часи.
реферат [20,1 K], добавлен 06.05.2010Загальні риси розвитку культури. XIX століття увійшло в історію світової культури як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики, духовності. У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини.
реферат [37,2 K], добавлен 10.02.2009Дослідження особливостей культури Стародавнього Сходу, як одного з найважливіших етапів історії людства, в якому з океану первісних культур виникають перші цивілізації. Культурні надбання Месопотамії, Стародавнього Єгипту, Індії, Давнього Ізраїлю і Китаю.
реферат [53,3 K], добавлен 26.02.2015Культура та її основні функції. Особливості дохристиянської (язичницької) культури слов’ян на території України. Образотворче мистецтво Італійського Відродження як вершина розвитку культури цієї доби. Основний напрямок культурного впливу на людину.
реферат [106,0 K], добавлен 25.08.2010Відчуження як риса сучасної культури, виділення різних типів суспільств. Гуманістична психологія А. Маслоу й образ сучасної культури. Особливості вивчення культури й модель майбутнього А. Маслоу, ієрархія потреб. Значення гуманістичного підходу до людини.
реферат [26,3 K], добавлен 12.06.2010Історія виникнення стилю бароко в Італії наприкінці XVI сторіччя в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури. Переосмислення ролі бароко у світовій культурі. Особливості розвитку українського бароко, характеристика його основних напрямів.
презентация [2,0 M], добавлен 15.02.2017Положення концепції Шпенглера. Культура Стародавнього Єгипту. Види знаків. Архетипи української культури. Запровадження християнства. Український культурний ренесанс. Модернізм та постмодернізм. Елітарна і масова культура. Циклічна модель розвитку культу.
анализ учебного пособия [174,9 K], добавлен 26.01.2009Історичний огляд становлення іспанської культури. Стародавні пам'ятники культури. Музеї сучасного мистецтва в Мадриді. Вплив арабської культури на іспанське мистецтво. Пам'ятки архітектури в мавританському стилі. Розквіт іспанської музичної культури.
реферат [21,1 K], добавлен 08.01.2010Поняття реалогії і речезнавства як науки. Особливості речі як мови культури. Аналіз речі у ключових параметрах її виникнення та функціонування, основні функції речей у становленні культури. Стан речей в індивідуальній та понадіндивідуальній реальності.
курсовая работа [32,5 K], добавлен 06.09.2012
