Охорона природи в Україні: сучасний стан і перспективи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство аграрної політики та продовольства України

Полтавська державна аграрна академія

Реферат

на тему: «Охорона природи в Україні: сучасний стан і перспективи»

Виконала:

студентка 2 курсу 2 групи

факультету «Агротехнологій та екології»

Вітко Яна

Полтава 2013



Зміст

Вступ

1. Стан навколишнього середовища в Україні

2. Стан ґрунтового покриву України

3. Забруднення природних вод України

4. Стан повітряного середовища України

5. Сучасний стан біологічних ресурсів України

6. Охорона природи і природних ресурсів

6.1 Промисловість і транспорт

6.2 Сільське господарство

6.3 Експлуатація біологічних ресурсів

6.4 Охорона ґрунтового покриву

6.5 Раціональне землекористування

6.6 Охорона і раціональне використання водних ресурсів

6.7 Водокористування і водоспоживання

6.8 Охорона повітряного середовища

6.9 Охорона живої природи

6.10 Територіальна охорона природи

6.11 Система природно-заповідного фонду України

7. Правові аспекти охорони природи в Україні

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Одна з найголовніших проблем сучасності -- це виживання людства в умовах дефіциту природних ресурсів і продовольства та погіршення стану навколишнього природного середовища. Збільшується рівень деградації природних систем життєзабезпечення людини, руйнуються біосфери загалом. Актуальними є екологічні й екогеографічні питання не тільки в регіонах, де традиційно розвиваються високими темпами промисловість і містобудівництво, а й у курортно-рекреаційних регіонах, тобто по всій планеті.

Нині сучасний стан навколишнього природного середовища України оцінюється як кризовий, оскільки його самовідновлення і самовідтворення вже неможливі. Тому ліквідація глобальної екологічної кризи та її наслідків є найважливішим завданням людства. Для цього, насамперед, потрібно змінити екологічну стратегію і тактику, організувати всебічну екологічну освіту, виховувати екологічну свідомість всього населення.

Кожен майбутній спеціаліст у будь-якій галузі, кожна свідома людина обов'язково повинні мати загальне уявлення про особливості сучасного екологічного стану, а також про основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. Екологізація економіки та свідомості суспільства не нова проблема. Практичне відображення екологічності тісно пов'язане, передусім, із державним регулюванням процесів природокористування. Новим аспектом у цьому питанні є еквівалентність обміну між державою, природою й людиною, що ґрунтується на законодавчих та організаційно-технічних рішеннях.



1. Стан навколишнього середовища в Україні

україна забруднення природний повітря

Україні притаманні такі екологічні проблеми, як кислотні дощі, транскордонне забруднення, руйнування озонового шару, потепління клімату, накопичення відходів, особливо токсичних та радіаційних, зниження біологічного різноманіття. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції з її величезними медико-біологічними наслідками спричинила в Україні ситуацію, що наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи. В Україні відсутній природний приріст населення, а тривалість життя на шість років нижча, ніж у розвинутих країнах. Негативні зміни у здоров'ї сталися, головним чином, за рахунок підвищення рівня злоякісних новоутворень, серцево-судинних хвороб, бронхіальної астми, і так далі, Великої гостроти набула проблема радіоактивних відходів. На атомних електростанціях накопичено тисячі тон відпрацьованого ядерного палива, десятки тисяч кубометрів твердих і десятки мільйонів літрів рідких радіоактивних відходів.

Стан навколишнього природного середовища значною мірою визначається рівнем лісистості та якісним станом лісів. Україна - малолісна країна. Ліси переважно виконують захисні водоохоронні та санітарно-гігієнічні функції. Однак вони інтенсивно експлуатуються, гинуть від промислових викиднів та пожеж, внаслідок недбалого відведення земель під виробку для різноманітного будівництва. Протягом останнього десятиріччя в Україні загинуло від промислових викидів 2,5 тис. га лісових насаджень. Вирубка лісового фонду перевищує його відновлення. Обсяги захисного лісорозведення не забезпечують повного заліснення непридатних для сільськогосподарського виробництва земель. Недостатніми залишаються обсяг робіт щодо створення полезахисних лісових смуг. Викликає стурбованість інтенсивна експлуатація лісів, особливо в Карпатському та Поліському регіонах, де зосереджено відповідно 29 та 33% запасів деревини. Значних збитків завдають пожежі. Порушення природної стійкості лісів призводить до зростання уразливості насаджень, визначає подальше збереження напруженого санітарного стану лісів. Обгрунтуванням при визначенні шляхів розвитку агропромислового та лісохімічного комплексів, регулювання стоку річок, осушення боліт та стихійний розвиток колективного садівництва призвели до зниження природного потенціалу майже 70% цінних природних комплексів і ландшафтів України.

Відшкодування збитків, заподіяних здоров'ю та майну в наслідок негативного впливу на навколишнє середовище. Природно-заповідний фонд визначає правові основи організації, охорони і використання природного-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів і об'єктів. До природного заповідного фонду належать природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки.

Щороку до водоймищ України потрапляє 5 млн. тонн солей і значна частина стоків від тваринницьких комплексів. Майже половина мінеральних добрим і отрутохімікатів змивається з полів у ріки. Рівень очищення води надзвичайно низький. В Україні проводиться значна робота з охорони вод від забруднення. Розробляються схеми комплексного використання і охорони вод, згідно з цими схемами здійснюється вибір ділянок під будівництвом ділянок.

Україна через високий рівень концентрації промислового виробництва та сільського господарства, внаслідок хижацького використання природних ресурсів протягом десятиріч перетворилася в одну з найнебезпечніших в екологічному відношенні країн. Нинішня екологічна ситуація в Україні характеризується як глибока еколого-економічна криза, котра зумовлена закономірностями функціонування адміністративно командної економіки.

Україні притаманні такі екологічні проблеми, як кислотні дощі, транскордонне забруднення, руйнування озонового шару, потепління клімату, накопичення відходів, особливо токсичних та радіаційних, зниження біологічного різноманіття.

Сьогодні людина та результати її діяльності перевершили всі біотичні та абіотичні чинники. Людству постає завдання виробити шлях подолання диспропорції між розмахом та наслідками господарської діяльності в соціосфері і можливостями управління соціосферними процесами.



2. Стан ґрунтового покриву України

Найбільше природне багатство України - чорноземи, які складають майже 50% світового запасу ґрунтів цього типу.

У нашій країні переважно вирощуються різноманітні зернові, кормові та технічні культури - загалом близько 400 видів культурних рослин. Але їх замало для вирішення продовольчої проблеми країни, і причина цього - не низька віддача землі, а неправильне й недбале господарювання на ній, яке призводить до виснаження ґрунтів, тобто втрати родючості.

При загальній площі України - 60,4 млн.га, у нас розорано 59% території - більше, ніж у будь-якій країні Європи. У США цей показник менший утричі. Загальна розораність нашого чорноземного поясу сягає 75%. Такий високий ступінь розораності є негативним фактором, оскільки в цих умовах практично відсутнє природне відновлення чорноземів, які можуть розвиватися лише в умовах природних степових екосистем. Тим часом вже зіпсовано 60% чорноземів, і щорічно втрачається 100 тис. га родючих ґрунтів. В результаті в Україні кількість гумусу зменшилася в середньому в 6 разів і складає приблизно 3%. Щорічно ґрунти України втрачають за рахунок мінералізації 14 млн. т гумусу, за рахунок ерозії - 19 млн. т.

За останні 60 років у нашій країні під різні види несільськогосподарського використання вилучено 3,3 млн. га родючих земель - площа, яка приблизно дорівнює території Одеської області. Понад 700 тис. га затоплено водосховищами на Дніпрі, відвали промислових відходів поглинули ще 200 тис. га родючих земель. Ще 3,7 млн. га землі знаходиться в зоні дії аварії на Чорнобильській АЄС.

Майже 50% урожаю сільськогосподарських культур вирощується на ґрунтах, оброблених мінеральними добривами та отрутохімікатами. Загалом в Україні накопичено 12 тис. т непридатних і заборонених до використання пестицидів.

Великої шкоди ґрунтам України завдала необґрунтована меліорація. Внаслідок цього підтоплено коло 50 тис. га зрошуваних земель. Перевитрата води, закладена в самій нормі поливу, перевищена на 30%, що складає 700 м3 на гектар за рік. За останні 20 років площа перезволожених земель збільшилася на І млн. га. Разом із введенням нових осушених площ понад 30% староорних ґрунтів виводилося з сільськогосподарського використання. Це означає, що коли щороку вводилося 135 тис. га меліорованих земель, то в той же час 46 тис. га їх втрачалося внаслідок деградації.

Величезні збитки завдало осушення боліт на Поліссі. Про його негативні наслідки почали говорити ще у 70-х роках, але плани з меліорації продовжували виконувати й перевиконувати. В результаті тепер осушені землі представляють собою здебільшого пустирі, вкриті деградованою рідкою рослинністю, із яких вітром здувається стільки ґрунту, що в сухіші роки на Поліссі спостерігаються пилові "чорні" бурі. Втрачено великі масиви боліт і заболочених заплавних лук, які були джерелом лікарської рослинної сировини, сіна, місцезростаннями цінних ягід, місцями мешкання різноманітних тварин, багато з яких занесені зараз у "Червону книгу".

Так, на початку 60-х років поліські кооператори заготовляли 220 центнерів валеріани на рік, а зараз - лише 5 центнерів. Із 47 видів лікарських рослин, що зростають на Поліссі, тепер збирають 6-7 видів, бо промислові запаси решти знищені. 20-30 років тому на Поліссі було 80 тис. га журавлини, яка має надзвичайно цілющі властивості, а нині ця площа скоротилася до 23 тис. га. Катастрофічно знизилася і врожайність цієї ягоди - від 900 до 100 кг з гектара.

В районах осушення знизився рівень ґрунтових вод і погіршилася її якість, а спрямлені русла малих річок замулюються і втрачають водно-акумулятивну здатність. Зокрема, однією з причин катастрофічних паводків у долині Дністра стало осушення Верхньодністровських боліт, які наче губка накопичували надлишок води, регулюючи таким чином гідрологічний режим долини річки і прилеглих районів.

Якщо узагальнити ці зміни, то 22% території України можна характеризувати як сильно і дуже сильно уражені й непридатні до повного використання.

Ситуація, яка склалася, зумовлена головним чином тим, що протягом багатьох десятиліть використання земельних угідь було екстенсивним і непродуманим, не компенсувалося рівнозначними заходами з охорони й відтворення ґрунтів. Таке використання і погіршення якості наших земель вимагає вжиття термінових науково обґрунтованих заходів, що мали б сприяти підвищенню родючості ґрунтів та отримання екологічно чистих продуктів харчування.



3. Забруднення природних вод України

Україна належить до країн, недостатньо забезпечених водними ресурсами. Сумарний поверхневий стік з її території (включно з транзитним) становить в середньому 208 км3 в рік, що складає коло 100 тис. м3 на людину. Дефіцит води вже зараз складає 4 млрд. м3 в рік.

Для оцінки природних вод існують певні показники, головними з яких є гігієнічні ГДК (гранично допустимі концентрації), їх дотримання забезпечує добре здоров'я населення і сприятливі умови для санітарно-побутового використання води. Вони також є критеріями ефективності заходів з охорони водойм від забруднення й стимулами прогресу промислових технологій. Ці гігієнічні нормативи використовують і для оцінки комплексного забруднення поверхневих вод. Вони визначаються з урахуванням запаху, кількості зважених частинок, прозорості, кольору, кислотності, вмісту розчинного кисню, біологічної потреби кисню (БПК), твердого залишку, кількості солей, хлоридів, фенолів, нафтопродуктів, жорсткості тощо.

Аналіз стану поверхневих вод України показує, що малі річки забруднені на порядок більше, ніж великі. Це пояснюється не тільки їх малою водністю, але й недостатньою охороною. Найбільш забруднені Південний Буг, річки Донецької та Луганської областей, Причорноморського регіону України.

Щороку до водоймищ України потрапляє 5 млн. т солей і 190 тис. м3 стоків від тваринницьких комплексів. Майже половина міндобрив і отрутохімікатів зливається з полів у ріки. Тим часом рівень очищення води надзвичайно низький. Існуючі очисні споруди навіть при біологічному очищенні вилучають лише 10-40% неорганічних речовин (40% азоту, 30% фосфору, 20% калію) і практично не вилучають солі важких металів.

У Дніпро - найбільшу водну артерію країни - щорічно скидається 370 млн. кубометрів забруднених стоків, або 14% від їх загального обсягу в країні. Річний стік Дніпра використовується промисловими підприємствами при граничнодопустимих 20%. Це дуже знижує якість води і рибопродуктивність і може призвести до втрати Дніпра як постачальника питної води. В такому разі 36 мільйонів жителів України вже найближчим часом можуть залишитися без питної води. Крім того, в басейні Дніпра крім Чорнобильської АЕС діють також Запорізька, Хмельницька, Рівненська, Курська і Смоленська АЕС.

Внаслідок варварського господарювання в Україні зникли сотні малих річок. Деградація і висихання малих річок невідворотно призведе до деградації великих рік, тому проблема їх збереження й оздоровлення є однією з найгостріших для нашої держави.

Викликають тривогу випадки катастрофічних викидів у річки, які почастішали за останні роки. Внаслідок катастрофи в Стебнику в 1988 р. у Дністер потрапили тисячі кубометрів відходів солекалійного виробництва, взимку й навесні 2000 р. ріка Тиса двічі була забруднена високотоксичними відходами з рудників, розташованих на території Румунії.

Зараз у країні проводиться значна робота з охорони вод від забруднення. Розробляються схеми комплексного використання і охорони вод, згідно з якими здійснюється вибір ділянок під будівництво об'єктів. Кожен проект будівництва і реконструкції промислових та інших об'єктів проходить екологічну експертизу. В Україні діє понад 2,8 тис. очисних споруд з самостійним випуском стічних вод у водойми. Серед них споруд біологічного очищення - 60%, механічного - 35% і фізико-хімічного - 5%. Понад 300 міст мають споруди повного біологічного очищення.

З метою охорони вод від забруднення потрібно прискорити введення нового порядку лімітування скидів, плати за скиди забруднювальних речовин.



4. Стан повітряного середовища України

Основними стаціонарними забруднювачами повітря в Україні є підприємства чорної металургії (33%), теплової енергетики (30%), вугільної промисловості (10%), хімічної та нафтохімічної промисловості (7%).

Найбільший внесок у викиди сірчистого ангідриду дають підприємства енергетики, чорної металургії та вугільної промисловості (їх частка разом складає 80% викидів). У викиди оксидів азоту головний внесок - 72% - дають підприємства енергетики й металургії. Підприємства хімічної, нафтохімічної та газової промисловості дають 43% викидів вуглеводнів.

Щорічно по всій Україні в атмосферу викидається 17 млн. т шкідливих речовин, тобто по 300 кг на кожну людину. Більше третини загального обсягу шкідливих викидів у атмосферу дає автомобільний та інший транспорт - 6,5 млн. т на рік. У таких відносно "чистих" містах, як Євпаторія чи Ужгород цей показник складає близько 90% від загальної кількості викидів, у Львові - 82%. На автотранспорт припадає більше 40% моноксиду вуглецю, 46% вуглеводнів і близько 30% окислів азоту від загальної кількості цих речовин, яка потрапляє в атмосферу.

Тим часом, довготривале забруднення атмосферного повітря сірчаним газом, окислами вуглецю, азоту та іншими речовинами підвищує загальну захворюваність населення з ураженням окремих органів і систем організму.

Незважаючи на спад промислового виробництва протягом останніх 10 років, рівень забруднення атмосферного повітря в Україні не зменшився. Це пов'язане в першу чергу з використанням морально і фізично застарілих технологій - як виробничих, так і очисних, відсутністю ефективного контролю й моніторингу забруднень, низьким рівнем екологічної свідомості населення і особливо некомпетентністю в питаннях охорони довкілля керівних та інженерних кадрів підприємств.



5. Сучасний стан біологічних ресурсів України

Україна належить до країн з високим ступенем господарського освоєння території, що не може не позначатися на стані й збереженості її біологічних ресурсів. Вважається, що природні екосистеми займають 30% її території, у т.ч. 15% займають ліси (9,2 млн.га), а решта припадає на чагарникові, лучні і степові ландшафти.

Ще в ХУ-ХУІ століттях ліси вкривали коло 40% сучасної території нашої країни, а зараз вони збереглися лише на третій частині свого колишнього поширення. Середня лісистість на Поліссі становить 30% (первинна - 85%), в Лісостепу - 12-15% (первинна - 50-60%), Степу - 3% (первинна - 5-10%), у Карпатах - коло 50% (первинна - 90-95%). У структурі лісових угідь переважають молодники (53%), 26% - середньовікові деревостани, 12% припадає на пристигаючі деревостани і тільки 9% - на стиглі насадження. Таке співвідношення свідчить про значну виснаженість лісових ресурсів. За різними оцінками, на нинішній час в Україні залишилося всього 16-35 тис. га малопорушених корінних лісових екосистем (пралісів) - більшість із них збереглися в Карпатах.

У зоні мішаних лісів (Полісся), яка займає коло 20% території України (11,3 млн. га), незважаючи на загальну низьку родючість ґрунтів, розорано понад 30% площі. Ще на 30% збереглися ліси, половина з яких представлена похідними березняками, осичниками, грабняками і сосняками. У корінному лісовому покриві переважали продуктивні соснові, сосново-дубові, грабово-дубові і чорновільхові ліси. Коло 10% займають післялісові і заплавні луки. Знелісення, розорювання та осушувальні меліорації зумовили порушення гідрологічного режиму, інтенсифікацію водної та вітрової ерозії ґрунтів, збідніння видового складу рослин і тварин.

Для лісостепової зони, яка займає 20,2 млн. га, або 34% території України, характерним було поєднання лучно-степових та степових ландшафтів і грабово-дубових та кленово-липово-дубових лісів. Лісистість сягала 50%. Господарська діяльність спричинила зменшення лісистості в 4 рази (зараз вона пересічно складає 12-15%), а розораність території - 67%. Цілинних степів, за винятком невеликих ділянок, не залишилося. Сільськогосподарські угіддя потерпають від ерозії ґрунтів, серед рослин і тварин, які є під загрозою, опинилися степові види.

Степова зона є найбільша за площею - вона займає 24 млн. га (40% території країни). Корінна рослинність Степу була представлена різнотравно-злаковими та типчаково-ковиловими степами з невеликими масивами байрачних лісів і смугами заплавних лісів у долинах річок. її теперішня лісистість знизилася у 2-3 рази, розорано 75% усіх земельних угідь, а колись безкрайні цілинні степи перетворилися у нечисленні роздрібнені клапті, найбільші з яких мають площу 5-10 тис. га. В результаті тотального розорювання і зрошувального землеробства знизилася гумусність родючих чорноземів, спостерігаються потужна вітрова й навіть водна ерозія, засолення і хімічне забруднення ґрунтів. Значна частина степових видів рослин і практично всі хребетні тварини - типові мешканці степів, опинилися на межі зникнення.

Гірська країна Українських Карпат - унікальна за своїми екологічними та економічними функціями. Тут зосереджено 16% площі і 33% запасів деревини України. Тут зростає понад 2000 видів судинних рослин, у т.ч. 100 - ендемічних, багато реліктових, декоративних і лікарських рослин. У корінному рослинному покриві чисті й мішані букові ліси вкривали понад 70%, смерекові - 16%, дубові - коло 10%, субальпійські та альпійські луки - 2% території Українських Карпат, лісистість становила 95% (Голубець, 2000). У буково-ялицево-смерекових пралісах висота, наприклад, смереки, перевищувала 40 м, діаметр - 120 см, запас стовбурової деревини сягав 1000 куб.м/га. Під впливом господарської діяльності протягом кількох століть лісистість зменшилася до 55%, площа букових лісів - на 40%, ялицевих - на 30%, а смерекових зросла в середньому в 2 рази. Масове вирубування природних мішаних лісів і заміна їх культурами смереки спричинилася до загального збіднення флори й фауни, зниження вмісту поживних речовин у ґрунті, появи масових розмножень шкідників, катастрофічних вітровалів і сніголомів у гірських лісах. Середній запас деревини на лісовкритій площі знизився до 250 куб.м/га. Внаслідок перевипасу худоби на високогір'ї значно знизилася (в середньому на 200 м) верхня межа лісу, а унікальні субальпійські та альпійські луки й криволісся з численними рідкісними, ендемічними та реліктовими видами рослин на більшій частині площі перетворилися у майже безживні й низькопродуктивні злакові пустища. Неконтрольоване вирубування лісів у Карпатах у минулому й зараз виявляється у посиленні ґрунтової ерозії, селів, зсувів, мало не щорічних катастрофічних паводках і повенях у перед гірських і гірських районах.

Антропогенна трансформація природних ландшафтів України спричинила прогресуюче збіднення флори й фауни. Ще до початку XX ст. на території України зникли дикий кінь тарпан, тур, ряд інших ссавців і птахів. На нинішній день із 108 видів ссавців 41 - на сторінках Червоної книги. Сюди потрапили 12 видів кажанів, звичайні колись хижі звірі - горностай, тхір степовий, норка європейська, перев'язка, борсук, видра, лісовий кіт, рись. За деякими прогнозами" через 10-20 років на межі зникнення можуть опинитися половина всіх ссавців нашої фауни. Найближчі на черзі - бурий ведмідь і вовк. У загрозливому становищі перебувають майже всі великі хижі птахи. Багатьох із них в Україні лишилося по 5-10 пар, а деякі, імовірно, вже зникли (стерв'ятник, орел степовий). Така ж сумна доля і в плазунів, особливо змій: полозів жовточеревого, леопардового, чотирисмугого, лісового, мідянки, гадюки степової. Вони особливо часто стають об'єктами невиправданого страху, жорстокості і невігластва людей.

Стан справ з безхребетними тваринами менше з'ясований. Проте той факт, що, за деякими джерелами, з 210 видів денних метеликів України вже зникли 17, а ще 68 (майже третина) - є більше чи менше під загрозою, свідчить про те, що й тут ситуація мало чим відрізняється від такої з хребетними тваринами. Стали рідкісними численні види жуків - жужелиць, вусачів, інших великих і гарних комах, багато з яких є окрасою лісів, лук і степів.

Під загрозою зникнення опинилося багато видів рослин. У першу чергу це - реліктові, ендемічні, декоративні і лікарські види. Зокрема, в Червону книгу України занесені всі види дикорослих орхідних, майже всі види ковил і тюльпанів.

Тим часом мережа природоохоронних територій, яка займає коло 5% території країни, не завжди в змозі виконувати покладені на неї завдання з охорони біорізноманіття. Межі природних заповідників, національних парків, інших резерватів часто визначалися з ботанічного та лісівничого підходів, внаслідок чого вони нездатні підтримувати популяції багатьох рідкісних і зникаючих видів тварин. Багато невеликих за площею заказників, пам'яток природи та заповідних урочищ існують практично тільки на папері, а реально в них ведеться необмежена господарська діяльність, через що деякі такі об'єкти вже не існують або втратили будь-яку природоохоронну цінність.

Таким чином, тривала і часто необґрунтована й безконтрольна господарська діяльність, нераціональне використання біологічних ресурсів спричинилися до загального зубожіння біорізноманіття в нашій країні, зниження ресурсних, продукційних, ґрунто- і водозахисних та інших екологічних і соціальних функцій природних екосистем і ландшафтів в Україні.

Шляхи, способи і перспективи охорони живої природи в нашій країні та світі будуть розглянуті в наступному розділі.



6. Охорона природи і природніх ресурсів

Виробництво промислової продукції і її споживання, населення Землі, міста і багато інших показників розвитку суспільства у XX ст. зростали по експоненційній кривій. Ні біосфера нашої планети, ні економіка, ні людина як біологічний вид це зростання довго не витримають. На зміну освоєнню нових територій, нових видів сировини, нових енергетичних потужностей та інших екстенсивних форм розвитку приходять інтенсивні методи, пов'язані з багаторазовим використанням одних і тих самих природних ресурсів, утилізацією відходів, підтриманням екологічного балансу. Необхідне і здійснення певної демографічної політики - для стабілізації чисельності населення Землі на рівні 15-16 млрд. людей (кількість населення, яка теоретично може бути забезпечена ресурсами біосфери за умови підтримання стабільного стану останньої). Незворотність такого переходу визначається незворотністю формування екологічного світогляду й екологізації діяльності всього суспільства. Розглянемо основні напрямки і принципи такої екологізації в окремих галузях людської діяльності.

6.1 Промисловість і транспорт

Для того, щоби подолати величезний розрив між існуючими технологіями і вимогами захисту навколишнього середовища, необхідна всесвітня їх екологізація. Недостатньо просто створювати виробництво, яке викидає в біосферу нешкідливі речовини: будь-які речовини, що потрапили в біосферу "не в тому місці, не в тій кількості і не в той час", невідворотно виявляться забруднювальними. Екологізація в ідеалі означає створення такої промисловості, яка була б максимально ізольована від середовища життя. Техносфера не повинна впливати на природні процеси, що протікають поза нею.

Зараз можна говорити про декілька етапів і шляхів переходу до створення такої техносфери. Серед них: оборотне використання сировинних ресурсів, безвідходна технологія, виключення викидів шкідливих речовин і мінімізація різноманітних забруднень, рекультивація порушених промисловістю ділянок біосфери і, нарешті, запобігання випадковій загибелі живих організмів у виробничих процесах.

Відомий американський еколог Б.Коммонер свого часу писав: "Кращі досягнення нашої технології - автомобіль, реактивний літак, електростанція, промисловість загалом - це наш провал, якщо говорити про навколишнє середовище". Розрахунки показують, що в середньому кінцевий продукт, який споживається суспільством, складає лише 1-1,5% загальної кількості залучених у виробництво ресурсів. Все решта - відходи виробництва, які порушують природні екосистеми.

Наші технологічні процеси переважно біосферно відкриті, і завдання полягає у тому, щоби зробити їх максимально закритими. Майбутні технології повинні забезпечувати використання усіх отриманих на окремих стадіях виробництва продуктів у виробничих циклах, аналогічних циклам природних біологічних систем. При цьому відходи одного виробництва повинні слугувати сировиною для іншого. Так може бути організований безвідходний територіально-промисловий комплекс. Сучасні науково-технічні розробки свідчать про те, що завдання із створення таких комплексів принципово може бути вирішеним.

Перехід на замкнуті виробничі цикли, скорочення витрат ресурсів на одиницю продукції, оборотне використання ресурсів - ось основні завдання екологізації промисловості, вирішення яких буде означати перехід у сфері технічного прогресу від екстенсивного розвитку до інтенсивного. Регенерація і реутилізація відходів зробить технологічний цикл повністю замкнутим. Поєднання багатьох таких технологічних циклів і безвідходних територіально-промислових комплексів у єдину систему стане фундаментом для створення техносфери, яка включатиме також енергетику, транспорт і, вірогідно, агропромислові об'єднання. Звичайно, техносфера не буде цілком ізольованою від біосфери, але вона повинна бути настільки ізольованою, щоби не порушувати екологічного балансу в біосфері і її природного розвитку.

На теперішньому рівні взаємовідносин людства І біосфери важливого екологічного змісту набувають питання "що виробляти?", "як виробляти?" і "скільки виробляти?". Суспільство не повинне виробляти не надто потрібні і "короткоживучі" товари. Те саме стосується і транспортних засобів. Чи насправді потрібна висока швидкість і потужність, про які так турбуються конструктори, створюючи все більше швидкісні автомобілі й авіалайнери (автомобілі загального вжитку, до речі, практично ніколи не їздять на запроектованій швидкості 160-180 км/год)? Натомість швидке переміщення більш ніж на 3 часові пояси викликає у людини дискомфорт і виявляється протягом кількох тижнів. Більшість людей відчувають недомагання при різкому розгоні чи гальмуванні автомашини. З біологічної точки зору розробка нових видів комунікації повинна йти не по традиційному шляху збільшення швидкості пересування, а за рахунок засобів зв'язку, які б забезпечували "ефект присутності" людини в будь-якому бажаному місці (системи телекомунікацій, Інтернет, голографія та ін.). Швидкісний транспорт, звичайно, повинен залишитися, але не як масовий вид пересування.

6.2 Сільське господарство

Екологізація сільського господарства зачіпає цілу низку важливих питань. Ми розглянемо такі з них: перехід від хімічних до біологічних та інтегральних методів захисту врожаю; від екстенсивних - до інтенсивних методів господарювання; від монокультур - дополікультур; екологічної оптимізації сільськогосподарського ландшафту.

Широке застосування різноманітних пестицидів у сучасному сільському господарстві становить небезпеку навіть для людини.

Загрози ж для біоти настільки різноманітні, що їх важко перерахувати. Головне джерело цих небезпек - невибірковість дії хімічних препаратів. Зокрема, внаслідок хімічної обробки полів, садів чи лісів разом із "шкідливими" видами різко знижується чисельність інших форм комах. Проте невдовзі після обробки чисельність масових небезпечних видів відновлюється, а в умовах зниження чисельності природних ворогів та паразитів вони отримують можливість успішно розмножуватися. Взагалі, в одноманітних за видовим складом агроценозах створюються сприятливі умови для масових розмножень попередньо відносно нечисленних видів організмів, що пов'язані з даною культурою. З еволюційної точки зору наявність таких колосальних спалахів чисельності плюс імовірні мутагенні впливи деяких хімічних засобів призводить до того, що на наших очах швидкими темпами протікає мікроеволюція в напрямку добору стійких до дії хімпрепаратів організмів. Зараз існує вже понад 400 таких резистентних форм комах, і ця кількість швидко зростає.

Недоліки застосування біоцидів очевидні - це і поступове зниження ефективності через виникнення резистентності, і висока вартість хімікатів, і загибель багатьох інших видів організмів, і шкода здоров'ю людини. Вихід є, і полягає він у широкому використанні різноманітних біологічних засобів захисту рослин. Такими є: розведення і випуск в агроценози спеціалізованих комах-хижаків та паразитів, комахоїдних птахів; створення й застосування вірусних та бактеріальних препаратів, які б уражали виключно конкретний вид комахи-шкідника; популяційно-генетичний метод - внесення у природні популяції шкідливих видів особин, які не здатні давати нащадків або є носіями летальних генів; спеціальна селекція на стійкість до бактеріальних і вірусних захворювань у сільськогосподарських культур.

Слід зазначити, що з часу виникнення (10-15 тис. років тому), сільське господарство розвивалося в основному екстенсивно. Інтенсифікація землеробства триває всього декілька століть. Але вона призвела до того, що в деяких розвинутих країнах площа сільськогосподарських угідь почала скорочуватися за одночасного зростання загальної продукції. Наприклад, у Великобританії з 1946 по 1965 рр. врожаї зросли вдвічі; у Голландії з XVII до середини XX ст. середній урожай зернових зріс у 10 разів (!). Правда, при цьому на кожен гектар вноситься коло 300 кг різноманітних добрив, що породжує своє коло природоохоронних проблем.

Наступним кроком на шляху інтенсифікації сільського господарства мало б бути розширення тепличного господарства із застосуванням різноманітних біотехнологій, і одночасне звільнення нераціонально зайнятих малопродуктивними угіддями просторів суші. Вже зараз існують схеми раціонального використання сонячної енергії у величезних теплицях площею в десятки гектарів, де вегетація відбувається безперервно протягом року, а вихід продукції з одиниці площі в декілька разів вищий, ніж на полі.

І нарешті, наступний шлях у напрямі інтенсифікації - створення фітодромів, проекти яких уже розроблені. Згідно з ними, рослини вирощуються на автоматизованих лініях у рухомих касетах методом гідропоніки. На кожній такій лінії щодня йде посівна і збір урожаю. При такому конвеєрному виробництві можна добитися збільшення урожаю з одиниці площі в десятки разів.

Таким чином, інтенсифікація сільського господарства дозволить вивільнити і повернути біоті планети місця мешкання, необхідні для її існування й розвитку, а заодно й вирішити проблему забезпечення людства продуктами харчування.

Один з найцікавіших екологічно перспективних напрямів перетворення сільського господарства полягає у спрямованому ускладненні агроценозів. Найбільш ефективними за ступенем використання сонячної енергії на Землі є складні екосистеми типу лісів, степів чи прісних вод. Перехід від вирощування монокультур до полікультур обіцяє знизити їхню вразливість до шкідників та захворювань: у складних екосистемах взаємозв'язки між видами такі, що різкі спалахи чисельності якогось із них швидко подавляються механізмами зворотного зв'язку екосистеми. Поля майбутнього, можливо, будуть багатоярусними, і зможуть давати урожай протягом більшої частини року: щось буде дозрівати дуже рано, щось пізніше і т.д. Не виключене Й складне поєднання тваринних і рослинних організмів у таких майбутніх сільськогосподарських комплексах, їхнім прообразом вже сьогодні можна назвати рисові чеки, у яких одночасно вирощують коропів. При організації полікультури може бути досягнутий іще один важливий з точки зору охорони живої природи ефект: велика кількість видів, що раніше існували тільки в "дикій" природі, виявиться об'єктами господарювання і цим самим буде виведена з-під загрози зникнення.

З інших напрямів екологізації сільського господарства варто розглянути екологічну оптимізацію ландшафту і збереження та розвиток традиційних способів господарювання.

Вже пройшов той час, коли ідеалом сільськогосподарського ландшафту вважалося поле від горизонту до горизонту без жодної купини чагарників чи групи дерев. Монотонний сільськогосподарський ландшафт був лише одним з етапів освоєння земель. Такий ландшафт зручний для механізованого догляду за посівами, але іде врозріз із екологічними вимогами підтримання біорізноманіття як засобу стабілізації екосистем. При уніфікації ландшафту біологічне різноманіття різко зменшується, оскільки для існування більшості видів тварин і рослин необхідна певна строкатість (гетерогенність) природних умов. Нерозорані заліснені ділянки серед поля, невирівняні впадини з водою, нескошувані клапті з купами валунів, живі загорожі, смуги перелогів, зарослі чагарниками й травою узбіччя доріг - всі ці острови неторканої землі виявляються не тільки острівками порятунку для багатьох видів тварин, але й плацдармом наступу на види, що наносять збитки врожаю. Тут можуть зберігатися гнізда птахів і перетинчастокрилих комах - важливих запилювачів квіткових рослин (коло 80% рослин Землі потребують запилення їх комахами).

Ще один можливий напрям екологізації сільського господарства - збереження і розвиток історично складених для даних типів екосистем традиційних - "примітивних", але здебільшого екологічно "м'яких" способів господарювання. При цьому забезпечується найбільш повне збереження місцевих сортів і порід, а також повніше використовуються "незручні" для сучасного господарства ландшафти.

Враховуючи зростання сільськогосподарського забруднення, у рослинництві й тваринництві, так само, як і в промисловості, доцільно використовувати такий показник, як відходоємність виробництва одиниці продукції. При його розрахунку слід враховувати всі збитки, які наносяться біоті. Така "екологічна ціна" може виявитися вже в найближчому майбутньому не менш важливим показником, ніж урожайність чи рентабельність у традиційному розумінні.

Отже, можна сказати, що сільське господарство вже сьогодні може бути екологічно раціонально "вбудоване" в природні ландшафти, і його сусідство з дикою природою виявиться тільки на користь сільському господарству, якщо його грамотно організувати. В майбутньому суспільстві, без сумніву, багато звичних нам форм господарювання поступляться місцем полікультурам, фітодромам або іншим формам отримання продуктів харчування і промислової сировини. Місцями збережеться "примітивне" господарство - без пестицидів і механізації. Найважливіше те, що уявлення про невідворотність поглинання останніх неторканих просторів, які зберігають генофонд дикої природи, в жодному разі не може бути виправдане.

6.3 Експлуатація біологічних ресурсів

Важливим резервом охорони природи і одночасно перспективним напрямом отримання великого обсягу продукції тваринного й рослинного світу є всебічна екологізація використання "диких" біологічних ресурсів. І тепер, і в майбутньому в біосфері будуть існувати значні площі територій і акваторій, на яких людина зможе експлуатувати живі природні ресурси, що відновлюються природним шляхом. З природоохоронних позицій важливою є та обставина, що організація сталого, ощадливого використання природно відновлюваних біологічних ресурсів послужить одночасно і методом надійної охорони більшості великих тварин, збереження котрих у природі пов'язане з найбільшими труднощами.

Розглянемо коротко два найважливіші напрямки такої екологізації - перехід від промислу до господарства і розширення спектру одомашнених та окультурених форм організмів.

Перехід від промислу до господарства стосовно все більшого числа об'єктів тваринного і рослинного світу, грибів та мікроорганізмів дозволив би вдало поєднати отримання всезростаючої кількості високоякісних і різноманітних продуктів природного походження з завданнями надійної охорони максимального числа господарських цінних видів. Такий перехід сприяв би реалізації вимоги розширеного відтворення при експлуатації живих природних ресурсів. Принаймні для десятків видів великих ссавців і птахів, плазунів, земноводних, риб, кількох тисяч видів рослин він буде запорукою їх надійної охорони.

Одомашнення і окультурення практикуються зараз у відношенні приблизно кількох сотень видів тварин і кількох тисяч видів рослин. Використовуючи лише окремі види домашніх тварин і культурних рослин, людина ніби згорнула природний спектр різноманітності потенційно корисних для неї форм живої природи. Завдання полягає в тому, щоби його знову розширити. Це необхідно для довгострокових інтересів сталого розвитку людства і для збереження різноманіття форм збереження живої матерії.

Стосовно рослинного світу перспективним є окультурення все більшої кількості різноманітних технічних, харчових, лікарських, декоративних видів, створення і розширення лісових плантацій з метою отримання деревини та інших лісоматеріалів. В сучасному світі широко розповсюджується фермерське розведення диких копитних (наприклад, антилоп у Африці), птахів (страусів, диких індиків, куріпок та ін.), плазунів, аквакультура молюсків, риб. На спеціальних фермах розводяться десятки видів декоративних метеликів - внаслідок величезного попиту на них на світовому ринку.

Розведення в неволі з господарськими й естетичними цілями рідкісних видів тварин і рослин дає безпосередню вигоду. Це вселяє впевненість, що такі види, входячи в багатоманітне господарство людини, тим самим будуть урятовані від знищення. Як би згодом не зменшувалася їх чисельність у природі, їм не буде загрожувати небезпека вимирання, а їхній основний генофонд буде збережено. З іншого боку, штучне розведення великої кількості економічно цінних видів рослин і тварин сприятиме задоволенню попиту на них за рахунок ферм і плантацій, а не за рахунок їхніх ресурсів у дикій природі.

6.4 Охорона ґрунтового покриву

Охорона та раціональне використання земель є одним із найважливіших завдань людства, бо 98% продуктів харчування, які споживає людина, отримуються за рахунок обробітку землі. Агрокультурою людина займається майже 10 тисячоліть. За цей період у багатьох частинах планети розквітали й гинули цивілізації, колись квітучі краї перетворювалися на пустелі. Низька культура землеробства та хижацька експлуатація земель завжди призводили до руйнування ґрунтового покриву. Вченими підраховано, що за весь історичний період людство втратило близько 200 млн.га родючих земель (площа всього Європейського континенту ледве перевищує 100 млн.га).

Найбільших збитків ґрунтам завдають водна і вітрова ерозії, де-гуміфікація (зниження вмісту гумусу й поживних речовин), засолення і закислення ґрунтів, висушення й перезволоження (забодочування), забруднення промисловими відходами і викидами, забруднення отрутохімікатами. Весь цей комплекс деградаційних процесів виснажує ґрунтові ресурси, знижує врожаї сільськогосподарських культур, призводить до безповоротних втрат високопродуктивних земельних угідь.

Заходи щодо підвищення продуктивності земель та їх охорони дуже різноманітні і повинні здійснюватися комплексно, як єдина система, взаємно доповнюючи один одного і посилюючи дію всіх інших.

На сьогоднішній день особливого значення набуває рекультивація земель - повне або часткове відновлення ландшафту і родючості ґрунту, порушеного попередньою господарською діяльністю, добуванням корисних копалин, будівництвом тощо. Вона включає вирівнювання й закріплення земель, лісопосадки, створення парків і озер на місці гірничих розробок та інші заходи.

Протягом 1986-1989 рр. в Україні було рекультивовано понад 93 тис.га земель. Проте розрив між девастованими і поновленими земельними площами ще великий, незважаючи на зростання обсягів рекультивації порушених земель.

6.5 Раціональне землекористування

Раціональне землекористування включає правильну організацію території, формування культурного агроландшафту. Натомість екстенсивне землеробство, яке й зараз переважно практикується у нашій країні, призвело до розорювання річкових заплав аж до урізів русел рік, спадистих і крутих схилів гір та пагорбів, на яких повинні рости ліси, чагарники і трави. Наслідки - ерозія, замулення річок, зсуви та ін. Те ж саме стосується просторової організації агроландшафтів: у багатьох районах країни площа орних земель сягає 80-90% земельних угідь, що є абсолютно невиправданим як з екологічної, так і з економічної точок зору.

Тому в кожному конкретному районі слід дотримуватися науково обґрунтованого співвідношення між площами полів, лісів, лук, боліт та водойм, яке б забезпечило найвищий господарський ефект і збереження навколишнього середовища.

Важливим напрямком є також організація і дотримання польових, кормових, протиерозійних та інших сівозмін. Необхідно оптимізувати розміри полів у сівозмінах - часто вони в нас завеликі. Поля сівозмін потрібно нарізати по контурах ґрунтових відмін, а не розбивати різноґрунтові ділянки на правильні прямокутники заради вигоди механізованого обробітку. Адже кожна ґрунтова відміна дозріває для обробітку протягом певного часу, і потребує різних форм обробітку, різних норм та сортів добрив, вапна чи гіпсу.

Для того, щоби зберегти фізичні властивості ґрунту - структуру, пористість, оптимальний водно-повітряний режим - потрібно різко скоротити повторність обробітку, перейти на прогресивні та ефективні його форми, легкі машини та механізми.

Раціональне землекористування потребує перегляду основних методів обробітку ґрунту. Зокрема, досвід Полтавщини, академіка Т.С.Мальцева, а також Канади доводить, що можна відмовитись від традиційного плуга. Безплужна система обробітку ґрунту була розроблена українським агрономом І.Е.Овсинським ще в кінці XIX ст. Суть цієї системи полягає у глибокому розпушуванні ґрунту спеціальними плоскорізами без перегортання пласта. При цьому стерня і поживні рештки залишаються на поверхні. На такий спосіб обробітку витрачається менше пального, у 3-4 рази зменшується інтенсивність площинної ерозії на схилах, поліпшується капілярність ґрунту, не знижується вміст гумусу і не пересихає орний шар. Але побоювання новацій гальмує перехід на прогресивний шлях. Навіть у Канаді для переходу на безплужну систему обробітку було витрачено 20 років - поки на зміну консервативним батькам не прийшли діти фермерів, виховані в сільськогосподарських коледжах. А в нас узагалі переважає випуск важких механічних засобів - колісних тракторів і комбайнів типу "Дон", що не сприяє прогресу в землеробстві.

Безплужний обробіток ґрунту є лише одним з методів мінімального обробітку, який зберігає його цінні властивості. На порядку денному постає ще один перспективний метод - т.зв. нульовий обробіток, за якого механічне втручання здійснюється раз на кілька років. Він можливий лише при високій культурі поля. Технологія нульового обробітку передбачає використання спеціальних крокуючих агрегатів, які формують лунки, закладають туди добрива й насіння та загортають їх.

Альтернативою ультрахімізованого господарювання є органічне (біологічне) землеробство, при якому повністю виключається застосування отрутохімікатів і мінеральних добрив. Органічне землеробство базується на використанні органічних добрив, насамперед гною, торфу, сапропелів, щоб у ґрунті постійно зростав вміст гумусу - основи його родючості. Зараз в Україні на поля вивозиться переважно гноївка (сечовина), яка отруює грунт. Але вихід знайдено, і існує технологічно відпрацьований процес. Гній, гноївка та інші органічні рештки переробляють у спеціальних реакторах на біогаз (метан) і цінне концентроване органічне добриво. Метан іде на опалення як екологічно чисте паливо, а органічний осад, багатий на азот, фосфор, калій та мікроелементи, висушують і гранулюють. У такому органічному добриві концентрація поживних елементів у 10 разів вища, ніж у гної, і транспортувати його набагато зручніше. Такий досвід є в багатьох країнах. Лише в Китаї у 1986 р. працювало 25 млн. установок біогазу, які дали країні 100 млрд.куб.м газу і велику кількість якісних органічних добрив.

При органічному (біологічному) землеробстві врожаї на 10-20% нижчі, ніж за традиційного способу внесення добрив, але його продукція цінується на світовому ринку значно дорожче від тієї, що вирощена із застосуванням міндобрив та отрутохімікатів, іноді навіть у 2-3 рази.

Підвищенню вмісту гумусу в ґрунті сприяє ґрунтова фауна, яка здійснює гуміфікацію органічних решток. Особливо велика роль у цьому дощових червів. У багатьох розвинутих країнах їх вирощують на спеціальних біофабриках з тим, щоби потім вивозити на поля для поліпшення властивостей ґрунту. Правда, це можливо тільки за умови переходу на органічне землеробство.

Для постійного підвищення врожайності ґрунтів необхідне здійснення меліоративних заходів - агротехнічних, лісотехнічних, гідротехнічних, хімічних. Але їх потрібно застосовувати лише на основі науково обґрунтованих потреб, щоби не погіршити стану земель.

6.6 Охорона і раціональне використання водних ресурсів

Проблема забезпечення належної кількості і якості води є однією з найважливіших і має глобальне значення. В природі відбувається постійний кругообіг води, котрий забезпечується за рахунок випаровування, транспірації води рослинами, випадання опадів. Швидкість водообміну характеризується такими даними: світовий океан - 2500 років, підземні води - 400, води озер -17, води боліт - 5 років. У річках водообмін відбувається за декілька днів, а в організмі людини - за декілька годин.

У процесі кругообігу вода транспортує тепло, розчиняє та переносить різноманітні речовини, руйнує й перетворює літосферу, бере участь у метеорологічних і гідрологічних процесах, є середовищем існування різних живих організмів. Кількість і якість води відновлюються, якщо забезпечуються необхідні для цього умови. Проте розвиток промисловості, транспорту, сільського господарства, урбанізація призводять до того, що природні водойми вже не можуть самоочищатися і самовідновлюватися. Тому необхідні спеціальні заходи з їх охорони.

Охорона вод - це система заходів, спрямованих на запобігання та усунення наслідків забруднення, засмічення і виснаження вод. Вона передбачає встановлення видів та рівнів водоспоживання і водовідведення, контроль показників якості води, розробку методів та засобів очищення стоків.

6.7 Водокористування і водоспоживання

Водокористування - це використання водних об'єктів для задоволення потреб населення та об'єктів господарської діяльності.

Характеристикою складу і властивостей води, що визначає її придатність для конкретних видів водокористування, є якість води. Ознака, за якою оцінюється якість води по видах водокористування, називається критерієм якості води.

Обмеження на водокористування, зумовлені забрудненням, яке небезпечне для здоров'я або погіршує санітарні умови життя людей, називають гігієнічними критеріями. Водні об'єкти вважаються забрудненими, якщо показники складу і властивостей води в них змінилися під прямим чи опосередкованим впливом виробничої діяльності і побутового використання населенням, і частково або повністю непридатні для одного з видів водокористування.

Критерієм забруднення води є погіршення її якості внаслідок зміни органолептичних властивостей і появи шкідливих речовин для людини, тварин, птахів, риб, кормових та промислових організмів, а також підвищення температури води, що порушує умови нормальної життєдіяльності водних організмів. Придатність складу і властивостей поверхневих вод, які використовуються для господарсько-питного водопостачання і культурно-побутових потреб населення, а також для рибогосподарських цілей визначається за їх відповідністю вимогам і нормативам, викладеним у "Правилах охорони поверхневих вод від забруднення стічними водами".

Розрізняють водокористування таких категорій:

1) використання водного об'єкту в якості джерела централізованого чи нецентралізованого господарсько-питного водопостачання, а також для водопостачання підприємств харчової промисловості;

2) використання водного об'єкту для купання, спорту й відпочинку населення, а також використання водних об'єктів, що знаходяться в межах населених пунктів;

3) використання водного об'єкту для рибогосподарських цілей.

Для кожної з цих категорій передбачено вимоги щодо вмісту зважених і плаваючих часток (речовин), запахів, присмаків, забарвлення, температури, реакції рН, мінерального складу, вмісту розчиненого кисню, біохімічної потреби води в кисні, збудників хвороб і отруйних речовин.

...