Охорона природи в Україні: сучасний стан і перспективи

Згідно з ГОСТ 17.1.1.03-86 водокористування класифікується за такими ознаками:

o за цілями - господарсько-питне, комунально-побутове, промислове, сільськогосподарське, для потреб енергетики, для рибного господарства, для водного транспорту і лісосплаву, для лікувальних і курортних потреб тощо;

o за об'єктами водокористування - поверхневі, підземні, внутрішні та територіальні морські води;

o за способом використання - з вилученням води та її поверненням, з вилученням води без повернення, без вилучення води;

o за технічними умовами водокористування - з застосуванням технічних споруд, без застосування споруд.

При водокористуванні має місце водоспоживання, котре може бути безповоротним, повторним, оборотним. З метою раціонального використання води запроваджено норми споживання води на одного мешканця та на умовну одиницю продукції підприємств кожної з галузей промисловості. В районах з обмеженими водними ресурсами слід дотримуватися водогосподарського балансу, котрий передбачає порівняння водокористування з потенційними ресурсами водних басейнів.

За характером використання води системи водопостачання поділяються на прямотічні, послідовні, оборотні, підживлювальні.

Прямотічна вода використовується у виробничому процесі один раз, після чого скидається у водойми або в каналізацію.

Послідовно використовувана вода споживається в декількох технологічних процесах.

Оборотна вода використовується у виробництві багаторазово, з періодичним або неперервним її очищенням. На добре обладнаних підприємствах показник ступеня оборотного та послідовного водопостачання становить 30-90%. При цьому спорудження водозворотних систем у 10 разів дешевше, ніж будівництво очисних установок відповідної потужності.

Навколо водозабору чи іншого джерела водопостачання влаштовуються зони санітарної охорони, в котрих встановлюється особливий режим охорони вод від забруднення хімічними речовинами.

6.8 Охорона повітряного середовища

Заходи з охорони атмосферного повітря можна розділити на такі групи:

1) планувальні - раціональне розміщення промисловості в певних санітарно захищених зонах залежно від виду й потужності підприємства та місцевих умов;

2) ефективні способи газоочищення, пиловловлювання і редукції (вловлювання й використання промислових викидів);

3) санітарно-законодавчі - розробка норм гранично допустимих концентрацій (ГДК) шкідливих речовин у атмосферному повітрі населених пунктів.

Для зниження забрудненості повітря промисловими викидами застосовують хімічній фізичні методи їх вловлювання з перспективою змін існуючих технологій і переходу на замкнуті безвідходні технологічні цикли.

Хімічне очищення передбачає вловлювання викидів шкідливих газів шляхом абсорбції їх рідинами, адсорбції твердими речовинами, каталітичного перетворення домішок чи доспалювання їх у топках. Такими способами можна вловити 60-80% шкідливих газів.

Абсорбція - найпоширеніший спосіб очищення газів. Він заснований на різній розчинності газів у рідинах і хімічних реакціях, при яких у абсорбційній рідині (як правило, у воді) присутні реагенти, котрі утворюють з уловлюваним компонентом стійкі хімічні сполуки.

Адсорбція базується на здатності дрібнопористих адсорбентів (активоване вугілля, силікагелі, алюмогелі, цеоліти, пористе скло та ін.) вловлювати з газової суміші шкідливі компоненти.

Основу каталітичних методів очищення газів становлять каталітичні перетворення шкідливих газоподібних речовин у нешкідливі сполуки, які викидаються в атмосферу чи використовуються у виробництві.

Фізичні методи очищення засновані на осадженні твердих частинок і рідких домішок - частинок пилу, крапельок туману. З цією метою використовують різноманітні пристрої, котрі працюють за принципами інерційної сепарації, фільтрування через пористі матеріали й перегородки, мокрого очищення газових відходів, електростатичного осадження пилу тощо. Ефективність фізичних методів пиловловлювання сягає 90-99%. Проблема повного вловлювання газів і аерозолів з викидів технічно вирішена і застосовується, наприклад, на підприємствах атомної промисловості.

Для підвищення ефективності й повноти очищення відхідних газів і пилових часток необхідні значні додаткові затрати. Тому віднаходяться додаткові шляхи зниження локального забруднення навколоземного шару повітря в районі джерела викидів. Одним з них є спорудження високих і надвисоких димових труб (180-300 м). Димова труба висотою 100 м дозволяє розсіювати шкідливі речовини в околиці радіусом 20 км, тим самим знижуючи їх вміст практично до нешкідливого для людини рівня. Труба висотою 250 м збільшує радіус розсіювання до 75 км. Застосування високих труб, звичайно, не зменшує кількості викидів шкідливих речовин, а лише сприяє зниженню їх концентрації в повітрі.

Все актуальнішою стає проблема зниження забруднення атмосферного повітря від вихлопних газів автомобілів і літаків. У багатьох країнах світу провадяться інтенсивні роботи з вдосконалення двигунів внутрішнього згоряння і пошуку нових принципів їх роботи. Для вирішення цієї проблеми у містах скорочують використання етилованого бензину, застосовують каталізатори для окислення монооксиду вуглецю, вуглеводнів і відновлення оксидів азоту, замінюють бензин природним газом і водневим паливом.

Згоряння палива в турбінах реактивних літаків відбувається при вищій температурі, ніж у автомобільних двигунах. Тому в вихлопних газах турбін, крім оксидів вуглецю й сірки, міститься підвищена кількість оксидів азоту. Ці домішки можуть протягом тривалого часу знаходитися в стратосфері й взаємодіючи з озоном, знижувати його вміст у повітрі.

У нашій країні використовуються такі критерії шкідливості атмосферних забруднень:

1. Допустимим визнається лише такий вміст тієї чи іншої речовини в атмосферному повітрі, який не справляє на людину прямої чи опосередкованої шкідливої або неприємної дії, не знижує працездатності, не впливає на самопочуття й настрій людей.

2. Привикання до шкідливих речовин розглядається як несприятливий момент і доказ недопустимості даного рівня їх вмісту.

3. Недопустимим є такий вміст шкідливих речовин, котрий несприятливо впливає на рослинність, клімат місцевості, прозорість атмосфери і побутові умови життя населення.

Для кожної речовини, що забруднює повітряне середовище, встановлено два нормативи: разова й середньодобова ГДК. Максимальна разова ГДК встановлюється для попередження рефлекторних реакцій у людини (відчуття запаху, зміна біоелектричної активності головного мозку, світлочутливості очей тощо) при короткочасній дії атмосферних забруднень (до 20 хв.), а середньодобова - з метою попередження їх загальнотоксичного, канцерогенного, мутагенного та інших хвороботворних впливів.

На даний час гігієнічні нормативи встановлені для 160 речовин і 35 комбінованих атмосферних забруднювачів.

Підприємства, їхні окремі цехи й споруди, котрі є джерелами виділення в атмосферне повітря шкідливих і тих, що мають неприємний запах, речовин, відокремлюють від жилої забудови санітарно-захисними зонами. Ширина такої зони може становити від 50 до 1000 м в залежності від санітарного класу підприємства.

6.9 Охорона живої природи

В сучасному світі із складними взаємовідносинами різних напрямів людської діяльності проблеми збереження біорізноманіття живої природи часто відсуваються на другий і третій план, а на перший виходять турботи про розвиток економіки, транспорту, урбанізованих територій тощо. Проте такий підхід врешті-решт може призвести до обмеження майбутнього розвитку суспільства, оскільки загрожує невідворотними втратами найважливіших компонентів нашого природного середовища.

Відсування завдань охорони живої природи на другий план протиречить головним шляхам вирішення довгострокових завдань забезпечення людства продуктами харчування і багатьма видами сировини для промисловості, створення адекватних умов існування людей.

Не варто забувати, що чистота і склад вод та атмосфери, а також родючість ґрунтів сформувались і підтримуються завдяки діяльності живих організмів. Єдиним джерелом всієї їжі, всієї целюлози, значної частки будматеріалів і енергоресурсів, половини всієї кількості лікарських речовин і багатьох інших необхідних ресурсів є біота. Нарешті, рекреація, формування людської психіки, підтримання творчої активності й буття людини неможливі без еволюційно звичного для Homo sapiens природного оточення.

Теорія охорони живої природи розвивається в міру наукової розробки природоохоронних проблем різними науковими дисциплінами на основі екологізації мислення. Головними з них є систематика, зоологія, ботаніка, екологія, біохімія, генетика, біогеографія, еволюційна теорія.

6.10 Територіальна охорона природи

Якщо б людству не вдалося вберегти від деградації чи знищення зразки, еталони природних ландшафтів, а їх рослинний покрив і тваринне населення - від збіднення чи винищення, то сьогодні всі скарги на погіршення довкілля були б пустим звуком. Вже давно доведено, що обмеження господарського використання природних об'єктів і навіть їх вилучення з користування дали людству більше, ніж споживання, а отже, і знищення цих об'єктів.

Збереження окремих ділянок природи, яке почалося ще в античні часи і згодом продовжилося в середні віки головним чином для збереження поголів'я мисливських тварин, приблизно з середини XIX ст. стало приймати форми, більш масові за характером і менш споживацькі за сутністю. В густонаселених районах Європи у цей час були взяті під охорону окремі мальовничі геологічні утвори, ділянки пралісів. У 1872 p. у верхів'ях р.Єллоустон (США) був створений перший у світі національний парк. За ним почали створюватись національні парки в Канаді, Південній Африці, Австралії і Новій Зеландії. В Україні до перших природоохоронних територій можна віднести ділянки цілинного степу в Асканії-Нова (1889 p.). 1 все ж таки в XIX ст. національні парки й природні резервати були одиничними.

Створенню, розширенню й укріпленню національних систем природоохоронних територій сприяло становлення й розвиток загальнонаціональних суспільних структур охорони природи. На початку XX ст. у розвинутих країнах світу були створені товариства охорони природи, що об'єднали в першу чергу науковців. Почалося й міжнародне об'єднання зусиль, суттєвою завадою якому були світові війни. Але якщо міжнародне співробітництво, діяльність міжнародних природоохоронних організацій сприяли всесвітньому поширенню ідеї територіальної охорони природи, то національні й місцеві умови, унікальність окремих об'єктів, неоднаковий ступінь освоєності природних ландшафтів, особливості національних економік і розселення людей породили величезне розмаїття форм територіальної охорони природи.

На даний час на земній кулі створено понад 40 тисяч різного роду природоохоронних територій. Найменші з них мають площі в одиниці й десятки гектарів, найбільші вимірюються мільйонами гектарів. У більшості країн світу система природних резерватів різноманітна як за найменуванням категорій, так і за призначенням і ступенем використання. Це призвело до необхідності міжнародної стандартизації й уніфікації категорій природних резерватів. Вже багато років Комісія по національних парках і охоронних територій МСОП збирає офіційні відомості про природоохоронні території світу. 3 1967 р. МСОП декілька разів видавав і перевидавав "Список ООН національних парків і еквівалентних резерватів", а в 1977 і 1980 р. - "Світове керівництво" по національних парках. Протягом останнього десятиліття інформація про національні системи і списки природних резерватів світу подається й регулярно поновлюється на інтернетівських сайтах міжнародних природоохоронних організацій (UNEP-WCMC). Одним із результатів роботи МСОП стала розробка єдиної міжнародної класифікації природоохоронних територій. Всього виділено 3 групи і 10 категорій природних резерватів. Встановлені й територіальні обмеження на площу природних резерватів. Вимогам МСОП відповідають, як правило, території площею понад 1000 га. Виняток становлять лише деякі, здебільшого острівні, екосистеми, для яких допускається менша площа.

До першої групи віднесено 5 основних категорій.

І. Повний (науковий) резерват (strict reserve) - призначений для збереження процесу природної еволюції угруповань і видів рослин і тварин у наукових та освітніх цілях і з метою стеження за станом природного середовища, підтримання генофонду організмів у стані розвитку. На території повних резерватів виключається будь-яка господарська і рекреаційна діяльність, регуляційні заходи і втручання в хід природних процесів. Допускається лише використання для наукових досліджень. У зарубіжних країнах такі резервати займають дуже невеликі площі і часто входять до складу природоохоронних територій із складною структурою (див. далі). У країнах колишнього СРСР, у т.ч. і в Україні, цій категорії відповідають природні заповідники.

II. Національний парк (national park) - територія, призначена для збереження унікальних і еталонних зразків природи і біотичних угруповань, генетичних ресурсів, рідкісних і зникаючих видів рослин і тварин для підтримки стабільності й різноманітності біосфери, збереження природних і мальовничих ландшафтів у наукових, освітніх і рекреаційних цілях. Таким чином, національні парки мають два основних напрямки діяльності - природоохоронний і рекреаційно-туристичний. Для того, щоб їх узгодити, сумістити інтереси охорони природи і відпочинку людей, проводиться функціональне зонування території парку. Згідно з рекомендаціями МСОП, національний парк повинен включати: а) зону суворої охорони, "заповідне ядро", призначення і використання якої відповідає вимогам до повного резервату (категорія І); б) зону "регульованої охорони", де рекреаційна і регуляційна діяльність обмежується настільки, наскільки того вимагають цілі управління; в) зону "неторканих територій", де ставиться мета збереження природи в первозданому вигляді за умови розвитку роззосередженого безмоторного туризму і заборони господарського використання; г) туристично-адміністративну зону, в якій розміщуються центри обслуговування, заклади відпочинку тощо.

III. Пам'ятка природи (nature memorial) - територія, призначена для збереження об'єктів (рис) природи національного значення в інтересах освіти, науки і громадського визнання. Резервати цієї категорії найбільш поширені у Західній Європі, СІЛА і Канаді. "Пам'ятки природи" в Україні не відповідають вимогам МСОП до резерватів даного типу.

IV. Природний (керований, частковий) резерват (nature reserve) - призначений для збереження й відтворення окремих видів, груп видів, біотичних угруповань, оселищ в існуючому стані в наукових і освітніх цілях. Одна з найпоширеніших у світі категорій природних резерватів, які поділяються в залежності від пріоритетних об'єктів охорони на ботанічні, фауністичні, лісові, ландшафтні та ін. На їх території забороняються ті види діяльності, які загрожують профільним об'єктам охорони. За визначенням, в Україні цій категорії відповідають деякі заказники.

V. Охоронний ландшафт (protected landscape) - призначений для підтримання гармонійних взаємовідносин людини з природою, розвитку рекреації й туризму за збереження економічного потенціалу регіону і способу життя населення (традиційних видів природокористування). Відповідає нашій категорії "регіональний ландшафтний парк". Резервати цієї категорії займають великі площі в розвинутих країнах світу; їй також відповідають "національні парки" Великобританії і Японії, "провінційні парки" і "парки штатів" у Канаді і США.

У другій групі представлені категорії, які не мають спеціального природоохоронного призначення, але виконують низку середовищезахисних і ресурсоохоронних функцій. Це такі, як: VI - землі запасу (ресурсний резерват) - вилучення з господарської експлуатації земель і природних ресурсів до з'ясування можливого виду користування; VII - природна біотична територія - збереження культурних традицій і способу життя місцевого населення (по суті це території резервацій і поселень аборигенних народів Америки і Австралії); VIII - територія багатостороннього використання - підтримання продуктивності земель і природних ресурсів на постійному рівні в соціально-економічних і культурних цілях.

До третьої групи відносяться території міжнародного значення - біосферні резервати і ділянки всесвітньої спадщини, що виділяються відповідно з принципами міжнародних угод. Сюди ж належить система водно-болотних угідь міжнародного значення згідно з Конвенцією, прийнятою в Рамсарі.

Біосферний резерват (biosphere reserve) - відносно нова категорія в системі заповідних територій, яка була обґрунтована Комісією "Людина і Природа" (МАВ) ЮНЕСКО в 1972 р. Оригінальність ідеї створення біосферних резерватів (БР) полягає в тому, щоб їх мережею охопити всі біогеографічні регіони Землі, зберегти біологічну й ландшафтну різноманітність нашої планети, сприяти гармонізації взаємовідносин людини і природи. Підставою для розробки мережі БР стало схема біогеографічного районування Землі, яка була розроблена за дорученням МСОП М.Удварді і включає 193 регіони.

На відміну від класичних заповідників та національних парків, БР включають не лише природні, незаймані антропогенним впливом екосистеми, але й господарські угіддя з населеними пунктами. Згідно з прийнятою Севільською стратегією (Biosphere reserves 1995) БР повинні виконувати такі функції: природоохоронну, логістичну в науковому контексті, функцію сталого розвитку та еколого-освітню. На їх території виділяють три функціонально взаємопов'язані зони - заповідну (заповідне ядро), буферну або захисну зону та транзитну, тобто господарську зону. Отже, БР покликані зберегти не лише природну спадщину, але й сприяти раціональному використанню та відтворенню природних ресурсів. Не менш важливим їх завданням є підтримання традиційних невиснажливих способів природокористування, історичної й культурної спадщини населення, що проживає на території БР.

При такому багатоаспектному значенні БР їх функціонування дозволяє узгоджувати екологічні вимоги щодо збереження біологічного різноманіття з економічними вимогами щодо їх використання для задоволення зростаючих потреб суспільства. Тому дана категорія набула особливої популярності. За станом на 1995 р. у 82 країнах світу вже були створені 324 БР загальною площею понад 170 млн.га і їх мережа продовжує розширюватися. В Україні зараз існує 5 біосферних резерватів (заповідників): "Асканія-Нова" ім.Ф.Е.Фальц-Фейна (33397 га), Чорноморський (J4J38 га сухопутна частина, 77900 га акваторія), Карпатський (57880 га), Дунайський (46103 га в т.ч. 6890 га акваторії), Кримський (44175 га) (Стойко, 2000).

Ділянки всесвітньої природної спадщини (world nature heritage sites) - це природоохоронні території різних категорій, які оголошуються об'єктами особливого значення згідно з Конвенцією про всесвітню культурну і природну спадщину і отримують відповідний сертифікат ЮНЕСКО. В них охороняються унікальні природні утвори, екосистеми і ландшафти планети. Такий статус мають, наприклад: національний парк Дурмітор (Югославія) - найглибший у Європі річковий каньйон; найбільші неторкані масиви дощових тропічних лісів у Західній Африці - Тай-Сасандра (Кот-д'Івуар) і Джа (Камерун); деякі національні парки країн Південної і Східної Африки, де охороняється багатий тваринний світ африканських саван; 10 національних парків США - у Скелястих горах, Апалачах, в Каліфорнії (ліси з мамонтового дерева) і на Алясці; останні великі масиви тропічних лісів Центральної Америки з унікальним різноманіттям флори й фауни - Ріо-Платано (Гондурас), Амістад (Коста-Ріка), Дар'єн (Панама); Великий Бар'єрний риф біля узбережжя Австралії та ін. На 1993 р, ділянками всесвітньої спадщини були проголошені 100 природних резерватів загальною площею понад 100 млн.га (World Resources, 1994-95).

За даними МСОП, у 1996 р. в світі функціонувало майже 10 тис. природних резерватів, що відповідають міжнародним стандартам, загальною площею 932 млн.га (понад 6% земної суші) - це приблизно територія такої країни, як США. Виникає питання, яку площу в результаті необхідно зберегти в природному стані, щоби забезпечити охорону видового різноманіття і тим самим - стабільність біосфери та її основних екосистем?

Загальний висновок - близько 1/3 території кожного великого фізико-географічного регіону планети повинні бути й надалі збережені в природному чи близькому до нього стані. Ще на третині території змінена жива природа повинна бути збережена як фон господарської діяльності людства. Поля, пасовища, урбанізовані території, дороги, промисловість не повинні займати більше 30% суші для запобігання екологічної катастрофи. За таких умов збереження всього різноманіття живого не виявиться чимось нереальним. Разом із цим площі всіх природоохоронних територій (І - V категорій МСОП) у світі зросли від 2,5% території суші в кінці 70-х років XX ст. до 6,3% в середині 90-х, і продовжують збільшуватися. Вважається, що оптимальна частка таких територій становитиме 15-20% суші - рівень, який уже зараз досягнуто в деяких країнах світу.

6.11 Система природно-заповідного фонду України

Історія територіальної охорони природи в Україні налічує понад 100 років. Відомий галицький меценат, багатий землевласник і великий любитель природи граф Володимир Дзєдушицький був першою в Україні людиною, яка створила заповідник у сучасному розумінні цього слова - на три роки раніше, ніж те саме зробив на землях України інший меценат - Фрідріх Фальц-Фейн, засновник легендарної Асканії-Нова (1889).

У 1921 - 1930 рр. в Україні виникає мережа заповідників. Напередодні Другої світової війни в неї входили 9 заповідників та близько 2000 пам'яток природи, які охоплювали майже всі географічні зони. За час війни багатьом з них було нанесено непоправної шкоди, частина була по-варварському знищена. Ще одну трагічну сторінку в долю заповідників вписала постанова Ради Міністрів СРСР "Про заповідники", підписана Сталіним 29 серпня 1951 р. Вона зобов'язувала Ради Міністрів союзних республік закрити 88 заповідників і передати їх землі колгоспам та радгоспам. В результаті виконання постанови Україна втратила 33 тис. га заповідних земель.

Новий етап розвитку заповідної справи в Україні почався фактично в 1972 р., коли було прийнято постанову Уряду УРСР від 28 січня 1972 р. "Про заходи по розширенню мережі державних заповідників і поліпшенню заповідної справи". Згідно цієї постанови було проведено нову класифікацію заповідних територій і природних об'єктів, що беруться під охорону держави. За новою класифікацією виділялося 5 категорій: державні заповідники, державні заказники, державні природні парки, пам'ятки природи, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Почалося створення нових і розширення існуючих природоохоронних територій.

Невдовзі після здобуття країною незалежності 16 червня 1992 р. був прийнятий Закон України "Про природно-заповідний фонд України", який зараз визначає правові основи організації, охорони й ефективного використання природно-заповідного фонду. Законом передбачено 11 класифікаційних категорій державних природоохоронних територій та об'єктів: біосферний заповідник (резерват), природний заповідник, національний природний парк, державний заказник, державна пам'ятка природи, регіональний ландшафтний парк, заповідне урочище, ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк, парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва. Перші 7 категорій стосуються об'єктів природного походження.

Природний заповідник - основна форма територіальної охорони природи як в Україні, так і в країнах колишнього СРСР. Основними завданнями природних заповідників є збереження типових або унікальних природних комплексів та об'єктів на їх території, вивчення природного ходу процесів і явищ, що відбуваються в них, розробка наукових основ охорони природи, проведення наукових досліджень та спостережень за станом довкілля. Територія і акваторія заповідника з усіма природними об'єктами, що знаходяться в їх межах, вилучаються з господарської експлуатації і передаються в безстрокове користування державному заповіднику. За завданнями і режимом охорони наші заповідники відповідають І категорії МСОП "повний резерват". За станом на 1999 р. в Україні функціонувало 13 природних заповідників. Подаємо коротку їх характеристику.

Заповідник "Горгани" - 5344 га. Створений у 1996 р. з метою збереження цінних природних екосистем Вододільних Горган (Івано-Франківська обл.) на базі існуючих раніше тут заказників. Середня висота - 1000 м, найвища гора (Довбушанка) має висоту 1754 м. Представлені висотні пояси рослинності - пояс смереково-ялицево-букових, буково-ялицево-смерекових та смерекових лісів, а вище - вузький субальпійський пояс полонин та криволісся гірської сосни. Ліси займають 84 % площі, в тому числі - особливо цінна реліктова популяція сосни кедрової та буково-ялицеві і смерекові праліси, які в Карпатах збереглися на дуже обмеженій площі. Флора заповідника включає біля 500 видів судинних рослин, з яких 10 % є рідкісними. Фауна хребетних налічує понад 140 видів, з яких до Червоної книги занесено 20. Заповідник є цінним об'єктом для вивчення історії розвитку рослинності у по-льодовиковий період та збереження біологічного різноманіття в Горганах (Стойко, 2000).

Заповідник "Розточчя" -2084 га. Створений у 1984 р. в межах пагорбистого пасма Розточчя (Львівська обл.). Охороняються типові для району природні дубові, соснові, букові й сосново-букові ліси, лучно-болотна рослинність заплави р.Верещиця з великою кількістю рідкісних і зникаючих видів рослин (32 види занесені в Червону книгу). Флора налічує понад 900 видів судинних рослин. Гніздиться орлан-білохвіст.

Український степовий заповідник - 2768 га. Створений у 1961 р. на базі трьох ділянок цілинного степу: Хомутівський степ (1028 га), Кам'яні Могили (404 га). Михайлівська цілина (202 га) в Донецькій, Запорізькій та Сумській областях. Охороняються еталонні екосистеми лучних, наскельних і різнотравно-ковилових степів. Флора налічує коло 1000 видів вищих рослин. У 1992 р. був розширений за рахунок приєднання ще кількох масивів.

Ялтинський гірсько-лісовий заповідник - 14584 га. Створений у 1973 р. в західній частині Кримського півострова. Представлені ділянки Південного берега з середземноморськими ялівцево-дубовими лісами, букові й соснові ліси та яйли Головного пасма Кримських гір. Надзвичайно багата флора налічує 1360 видів судинних рослин, у т.ч. численні релікти й ендеміки, 80 з яких занесено в Червону книгу. Трапляється 37 видів ссавців, 150 - птахів, 10 - плазунів, 4 - земноводних.

Як видно, більшість заповідників України за площею невеликі і мають важливу особливість: вони невеликими острівками вкраплені в зони інтенсивної господарської діяльності людини. Ці суміжні землі часто негативно впливають на природні комплекси заповідників. Звідси випливає необхідність посиленої охорони і створення навколо заповідних масивів захисних буферних зон, куди б увійшли і частково порушені людиною землі. Принцип такого функціонального зонування території застосовується в біосферних заповідниках (резерватах).

26 листопада 1993 р. Указом Президента "Про біосферні заповідники в Україні" було затверджено перелік біосферних заповідників, що включені до міжнародної мережі резерватів біосфери згідно з програмою ЮНЕСКО "Людина і біосфера", створеною з метою збереження природи і проведення наукових та моніторингових досліджень у найцінніших екосистемах Землі. Станом на 1,01.2000 р. статусу біосферного резервату (БР) набули 5 колишніх природних заповідників України: Асканія-Нова, Дунайський, Карпатський, Кримський, Чорноморський.

7. Правові аспекти охорони природи в Україні

Роль права в регулюванні взаємодії природи й суспільства полягає у встановленні науково обґрунтованих правил поведінки людини по відношенні до природи. Найважливіші суттєві правила такої поведінки закріплюються в державному законодавстві і стають загальнообов'язковими для виконання й дотримання нормами права, забезпеченими державним примусом на випадок їх невиконання.

Беручи до уваги інтегральний характер проблем екології, їх органічний зв'язок з політичними, економічними й соціальними факторами, стратегія природокористування в Україні має бути однією з фундаментальних складових стратегій розбудови правової демократичної держави з розвиненою ринковою економікою.

Серйозною вадою чинного до сьогодні природоохоронного законодавства є його формування за ресурсною ознакою, тобто окремому регулюванню підлягали земельні, водні, гірничі, лісові, атмосфероохоронні та інші відносини. Такий підхід не забезпечував комплексності у регулюванні відносин щодо природного середовища як єдиного цілого.

У 1991 р. створено Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (з 1998 р. - Міністерство екології та природних ресурсів). Вже з перших законотворчих кроків суверенної України було визначено основи забезпечення екологічних прав людини. Одним з таких незаперечних прав є право громадян на екологічну безпеку, яке забезпечується комплексом юридичних, економічних, технологічних і гуманітарних чинників. Важливими актами нової держави стали Декларація прав людини, Декларація про державний суверенітет, Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р. Даний закон не лише проголошує, але й передбачає систему гарантій екологічної безпеки людини, вносить певну впорядкованість у систему управління в галузі природокористування. Він закріплює право громадян України на безпечне для життя навколишнє середовище. Це невід'ємне право людини забезпечується шляхом участі в обговоренні проектів законодавчих актів та інших рішень у галузі охорони навколишнього середовища; участі в розробці та здійсненні заходів щодо охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів; об'єднання в громадські природоохоронні організації; отримання повної й достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища.

Закон надає громадянам України право звертатися до суду з позовом до підприємств, установ і організацій щодо відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє середовище. Він зобов'язує державні органи надавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності та враховувати їхні пропозиції в цій галузі.

Згідно цього закону, громадяни України мають не лише права, а й обов'язки. Важливим є розділ про екологічну експертизу. Законодавчо закріплена її обов'язковість. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування за всіма проектами й програмами, реалізація котрих без такого висновку забороняється. Крім державної, Закон передбачає інші форми екологічної експертизи - громадську, наукову, які проводяться незалежно від державної.

Державні стандарти в галузі охорони навколишнього середовища оголошуються обов'язковими. Визначена система екологічних нормативів: гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин; гранично допустимі й тимчасово узгоджені викиди і скиди забруднювальних речовин; граничнодопустимі рівні шуму, електромагнітного випромінювання та інших шкідливих впливів; а також норми і правила радіаційної безпеки, норми і правила природокористування, які встановлюються і вводяться в дію Міністерством охорони здоров'я та Міністерством екології і природних ресурсів.

Закон передбачає, що громадянам України гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо).

Природні ресурси поділяються на загальнодержавні та місцеві. До загальнодержавних ресурсів віднесено територіальні води, природні ресурси континентального шельфу та економічної морської зони і поверхневі води, що розташовані або використовуються на території більше ніж однієї області; лісові ресурси; види рослин і тварин, що занесені до Червоної книги України; природні ресурси в межах об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

У законі наведене поняття зон надзвичайних екологічних ситуацій (екологічної катастрофи та підвищеної екологічної небезпеки). Встановлена дисциплінарна, адміністративна, цивільна і кримінальна відповідальність за екологічні порушення.

Основними з них є:

- порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище;

- порушення норм екологічної безпеки;

- порушення вимог законодавства при проведенні екологічної експертизи;

- допущення наднормативних, аварійних, залпових викидів і скидів, аварій та інших шкідливих впливів на навколишнє середовище;

- порушення природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, захороненні хімічних, токсичних і радіоактивних речовин, виробничих, побутових та інших відходів;

- відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, джерела його забруднення та ін.

Законом передбачено, що Україна приєднується до всіх видів міжнародного співробітництва в галузі охорони природи та раціонального використання природних ресурсів, яке здійснюється шляхом укладання договорів, угод, а також участі в природоохоронній діяльності ООН, інших урядових і неурядових організацій.

В розвиток Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" прийнято і передбачено розробку пакету законодавчих актів, який має включати 18 законів і кодексів. Першими з цього пакету були прийняті закони "Про природно-заповідний фонд України", "Про охорону атмосферного повітря", "Про охорону і використання тваринного світу", "Про охорону і раціональне використання рослинного світу", земельний, водний, лісовий кодекси України, кодекс про надра.

Висновок

Серед найважливіших геоекологічних проблем в сучасній Україні особливо актуальними є насамперед; 1) проблема мінерально-сировинних-ресурсів -- вичерпність, виснаження родовищ, зменшення їх різноманітності й погіршення якості, небезпека порушення середовища внаслідок видобування корисних копалин; 2) зміна структури та складу ґрунтово-земельних ресурсів унаслідок господарської діяльності людини -- вилучення земель під сільськогосподарські потреби і забудови, а також у зв'язку з розвитком негативних процесів у ландшафтах (ерозія, дефляція, підтоплення і заболочення, карст, суфозії та просідання ґрунтів, техногенне забруднення тощо); 3) зменшення родючості ґрунтів у результаті вимивання гумусу, забруднення важкими металами, пестицидами й іншими речовинами; 4) забруднення та зменшення запасів поверхневих і підземних вод унаслідок посиленого водозабору, скидів забруднювальних речовин у водні об'єкти в процесі виробництва та ведення комунально-побутового господарства; 5) забруднення атмосферного повітря та зміна його хімічного складу у зв'язку з інтенсивними викидами промислових підприємств, енергетики, транспорту та ін.; 6) зменшення різноманітності рослинного і тваринного світу, зміни в його генофонді; 7) порушення функціонування і зменшення біопродуктивності ландшафтів унаслідок накопичення" переміщення та просторового розподілу забруднень, а також погіршення соціально-екологічної ситуації -- зміна середовища мешкання людини, санітарно-епідеміологічних умов, тривалості життя, якості продуктів харчування тощо.

В Україні, де велику частинку території займають сильно перетворені природні комплекси, всі техногенні та переважна більшість природних катастроф пов'язані, як правило, з негативними екологічними наслідками таких несприятливих процесів, як забруднення ґрунтів, погіршення якості води, повітря, збіднення біорізноманіття тощо, що зумовлюють деградацію природного середовища. Несприятливе навколишнє середовище, як і інші чинники, також спричинює погіршення суспільного здоров'я. Отже, слід розглядати екологічну безпеку України, як і будь-якої держави, не тільки як необхідний елемент стійкого розвитку, а й як складову національної безпеки.

Серед головних причин погіршення геоекологічної ситуації в межах України слід зазначити такі: екстенсивне використання всіх видів природних ресурсів, що тривало протягом десятиріч, без урахування здатності природних регіонів до самовідновлення і самоочищення; довготривале адміністративно-командне концентрування на невеликих площах великої кількості потужних промислових комплексів; "перехімізація" сільського господарства і хибні засади його організації; розгортання меліоративних робіт та їх здійснення у величезних обсягах без належних наукових обґрунтувань й ефективних технологій; брак об'єктивних довгострокових екологічних експертиз усіх планів і проектів розвитку промисловості, енергетики, транспорту тощо; використання на переважній більшості виробництв старих технологій та обладнання, які потребують заміни; відсутність ефективних законів щодо охорони природного середовища й підзаконних актів для їх ефективної реалізації, а також брак постійної об'єктивної інформації про екологічний стан довкілля і причини його погіршення.

Неабияке значення має надзвичайно низький рівень екологічної освіти не лише населення України загалом, а й керівників підприємств, урядових організацій зокрема, їх загальна низька екологічна свідомість і культура.

Брак ініціативи з боку підприємств пояснюється насамперед тим, що екологічні заходи, на думку керівників, -- затратний засіб, до якого слід так і ставитися. Але в сучасних умовах реформування економіки, прагнення України вступити до європейської та світової спільноти ставлення до екологічних проблем, безумовно, має змінюватися. Мислення власників та керівників виробництв у процесі розв'язання екологічних проблем може змінити прагнення привернути увагу іноземних інвесторів для реконструкції та найбільш екологічно безпечного переобладнання підприємств із метою бути на рівні в подальшій конкурентній боротьбі на світових ринках.

Список використаної літератури

1)Гавриленко О.П. Екогеографія України. Навчальний посібник. - К.: Знання, 2008. - 646 с.

2) Дудник. Природокористування: еколого - економічні основи.- Полтава: Астрея, 1994.

3) Потіш, Л. А. Екологія: навчальний посібник для вищої школи / Л. А. Потіш. - К.: Знання, 2008. - 272 с. - (Вища освіта ХХІ століття)

4)Заверуха Н. М, Серебряков В. В., Скиба Ю. А., Основи екології. Навч. Посіб. - К., Каравела, 2006. - 368 с.

Размещено на Allbest.ru