Структура екологічної безпеки за ієрархічними ознаками

Размещено на http://www.allbest.ru/

У роботі визначаються особливості соціально-економічного дослідження екологічної безпеки, доводиться необхідність змістовного вдосконалення теорій наукового пізнання соціально-економічних відносин продуктивних сил з антропогенно зміненим навколишнім середовищем, поновленою геополітичною реальністю. Йдеться про розвиток теорії постіндустріального суспільства, де економіка природокористування представлена фрагментарно, що перешкоджає новим парадигмам і принципово новітнім результатам. Тому в дисертаційному дослідженні обґрунтована необхідність визначення проблем екологічної безпеки в умовах трансформації національної економіки та виявлення підходів до їх вирішення.

Категоріальний апарат досліджень екологічної безпеки склався на перетині кількох галузей і різних підходів, що і визначає його міждисциплінарний характер. Дисертант аналізує походження і зміст цих категорій та систематизує їх, узагальнює досвід використання окремих категорій відповідно до цілей конкретного дослідження. Категоріальний апарат екологічних досліджень розбудовується за принципом обмеженості пізнання, коли людина формує стратегію мозаїчно, орієнтуючись на окремі близькі цілі, або комплексно, орієнтуючись на загальні віддалені результати.

У дисертаційному дослідженні визначено, що екологічна безпека є складовою національної безпеки та передбачає певний стан розвитку продуктивних сил і нормативно-правових відносин у суспільстві, який здатний забезпечувати стале відтворення природно-ресурсного потенціалу, сприятливі екологічні умови для життєдіяльності населення. Подальший розвиток теоретичного та методичного забезпечення соціально-економічних досліджень екологічної безпеки надасть можливості наблизити надбання економіки природокористування до вирішення широкого кола практичних завдань, визначити і впроваджувати стратегії поступального регіонального та національного розвитку. Система категорій екологічної безпеки базується на певних споріднених поняттях, що у сукупності формують нову якість пізнання, новий предмет дослідження. Серед них - природно-екологічна безпека, техногенно-екологічна безпека, цивільний захист, ризик, еколого-економічна система тощо. У цій системі місце категорії надзвичайна ситуація (НС) визначається впливом явища, яке вона характеризує, на об'єкт еколого-економічного дослідження. Сучасні еколого-економічні дослідження формують певний, відносно самостійний напрям, пов'язаний з визначенням економічних складових усього процесу попередження, реагування та ліквідації наслідків НС природного і техногенного характеру. Тому місце НС як категорії є провідним, а власне НС - сутнісною у дослідженні екологічної безпеки, має великий потенціал для саморозвитку, збагачення новими аспектами, інтеграції до інших систем.

Категоріальний апарат екологічної безпеки у контексті вивчення НС формується із активним залученням термінології споріднених наук, особливо інженерних і загальносистемних досліджень, ГІС-технологій, комп'ютерного моделювання тощо. Надзвичайні ситуації природного та техногенного походження у системі категорій екологічної безпеки можуть розглядатися з позиції наближення певного типу подій чи станів до критичного рівня. Будь-яка напружена ситуація у координатах еколого-економічної проблематики розглядатиметься з позицій її надзвичайності та небезпеки. Оцінка екологічної небезпеки є необхідною складовою ідентифікації загрози та реагування на неї. Термінологію різногалузевих наукових досліджень визначає споріднені явища надзвичайності, що формують всебічне сприйняття фактора екологічної небезпеки в науковому середовищі.

Концептуальні підходи до розуміння сутності і шляхів забезпечення екологічної безпеки відображають певний етап розвитку економічної та екологічної думки, підвищення пріоритетності еколого-економічних досліджень у суспільстві. Концептуальні основи вдосконалення екологічної безпеки в Україні та нормативно-правової бази природоохоронної діяльності як системи принципів, поглядів і шляхів вирішення екологічних проблем є запорукою економічного розвитку країни. Проте вже нині обсяг коштів, що повинні бути залучені до ліквідації екологічних наслідків НС природного і техногенного походження, попередження НС, екологічної реабілітації територій, значно перевищує можливості бюджетів усіх рівнів.

Концепція вдосконалення системи екологічної безпеки та подальшого розвитку нормативно-правової бази природоохоронної діяльності спирається на: а) дослідження основних екологічних загроз та екологічних ситуацій регіонів нашої держави; б) аналіз системи державного управління екологічною безпекою, попередження і ліквідації НС, законодавчого та нормативного забезпечення сталого розвитку регіонів; в) мінімізацію соціально-економічних наслідків НС екологічного характеру; г) узагальнення міжнародного досвіду вирішення екологічних проблем.

Таким чином, визначальним для років державної незалежності України у площині екологічної безпеки стало створення економічного механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища, вдосконалення моніторингу стану довкілля, визначення найгостріших регіональних і національних екологічних проблем та програмування їх вирішення, адміністративне вдосконалення системи управління природокористуванням й охороною навколишнього середовища. Недостатність методологічних підходів спонукали МНС України до формування власної стратегії, назва якої - природно-техногенна безпека - за суттю тотожна до екологічної безпеки, а за впровадженням орієнтувалась на галузевий підхід. З іншого боку, декларативними залишилися підходи до розбудови системи екологічного страхування, лізингу, інноваційної та інвестиційної діяльності.

Другий розділ дисертаційної роботи “Екологічна безпека у глобальному середовищі” присвячений вивченню впливу процесів глобалізації і трансформації на стан та особливості системи екологічної безпеки й забезпечення сталого розвитку продуктивних сил.

У дослідженні зазначається, що глобалізація - це якісно новий стан світової економіки і суттєве обмеження державного суверенітету через діяльність міжнародних суб'єктів господарювання, посилення інтегрованості національних економік. Сьогодні інтернаціоналізація економіки досягла таких масштабів, коли правомірно говорити про глобально інтегровану економіку, в якій прогрес розвинутого суспільства відбувається у тому числі і за рахунок деградації “третього світу” шляхом вилучення фінансових, природних та інтелектуальних ресурсів. При цьому єдність ринку через гостру конкуренцію об'єктивно посилює могутність країн “золотого мільярда” (в першу чергу США) і послаблює всі інші держави світу.

Головним фактором утворення суспільної корисності в умовах глобалізації є поширення знань та інформації, але не як субстанції, втіленої у виробничі процеси чи засоби виробництва, а в ролі безпосередньої продуктивної сили, основного виробничого ресурсу. Тому становлення постіндустріальної системи пов'язано зі сталим заниженням ринкової оцінки відтворюваних товарів і природних ресурсів і, навпаки, із завищенням цін на унікальні та невідтворювані інформаційні чи “позиційні” блага. Тобто ціна природних ресурсів надалі буде знижуватися, особливо порівняно із загальносвітовим ВВП, як і питома вага природного ресурсу у формуванні світового ВВП. Вартість природних ресурсів, навпаки, підвищуватиметься разом із зростанням дефіциту як недоторканих ландшафтів і екологічних ресурсів, так і вичерпних корисних копалин та мінеральної сировини.

Отже, особливості формування політики природокористування та екологічної безпеки пов'язані із специфічним перехідним станом (трансформацією) економіки України, який тут, на відміну від країн Центральної та Східної Європи, є досить тривалим. Розвиток національної економіки відбувається шляхом переходу новітніх інституцій, зв'язків, відносин до таких, що відповідають новому соціально-економічного ладу. В процесі становлення вони витісняють застарілі інституції та відносини. Результатом перехідних процесів є новітні макро- та мікроекономічні закономірності й тенденції, соціальні та політичні зміни, нові завдання економічної політики. Вступ держави з перехідною економікою до світової спільноти постіндустріальних країни може відбуватися на засадах сегментаційного включення. Наслідки глобалізації для регіонів країн і складових територіальних структур ще не досліджені, тому необхідно враховувати певний фактор невизначеності їх розвитку. Стрімкі зміни світових економічних та політичних процесів не дозволяють розраховувати на однозначність та стабільність будь-яких партнерських відносин. В умовах глобалізації природні ресурси України повинні відіграти специфічну роль, яка не властива іншим матеріальним нагромадженням. Переорієнтація від користування ресурсами на збереження їх запасів, особливо якщо це стосуватиметься ресурсів невідновних або відновних за межами соціально-економічного прогнозування, є шансом майбутнього добробуту України. Таке природокористування є втіленням політики екологічної безпеки.

Глобалізація (економічні процеси і світогляд) та антиглобалізм (протестний рух і напрям досліджень негативних проявів глобалізації) з позицій національного екологічного інтересу та формування ефективної екологічної політики вимагають контролю держави за національними природними ресурсами, жорстких обмежень забруднень довкілля, особливо з боку ТНК і спільних підприємств, протидії розміщенню небезпечних речовин чи промислових відходів на території країни та явній чи прихованій експлуатації дешевої робочої сили, подолання нерівноправних умов конкуренції на світових ринках, викриття небезпечної сутності віртуалізації світової економіки.

Екологічний напрям антиглобалізму передбачає державну монополію на використання природних ресурсів та перерозподіл прибутків (особливо надприбутків) від них, перерозподіл ресурсної ренти на користь найбільш вразливих і соціально незахищених верств населення й унеможливлення збагачення за рахунок природо-ресурсного капіталу окремих привілейованих прошарків суспільства. В Україні, що не має ресурсних багатств у вигляді високоприбуткової сировини (нафта, газ), антиглобалістську екологічну парадигму соціальних рухів необхідно спрямувати до “еколого-економічного державотворення” та сталого розвитку. Це ощадливе й ефективне використання чорноземів, лісів, рекреаційних та водних ресурсів, підтримка біорізноманіття, досягнення екологічної безпеки на локальному та регіональному рівнях, зокрема через організацію громадського контролю за станом навколишнього середовища та функціонуванням потенційно-небезпечних об'єктів, сприяння сталому розвитку на рівні громади, району, області.

У роботі сталий розвиток визначається як методологічна парадигма, що окреслює орієнтири політичного та економічного буття на територіальному терені дослідження. Орієнтири сталого розвитку визначають шлях до розробки регіональних планів і програм збалансованого функціонування всіх ланок соціально-економічної системи у межах наявної ресурсної бази.

У дисертації окреслені основні методологічні проблеми впровадження стратегії сталого розвитку в Україні: а) визначення сутності сталого розвитку за умов трансформаційної економіки та викликів глобалізації; б) визначення головних перешкод - політичних, ресурсних, методичних - сталому розвитку та їх відображення у соціально-економічних програмах розвитку територій і громад; в) оцінка реальних здобутків від упровадження принципів і пріоритетів сталого розвитку за роки незалежності України та творче переосмислення науково-методичного доробку з територіального проектування. Перехід до сталого розвитку тісно пов'язаний з певним методологічним орієнтиром у сфері екологічної безпеки - екологічною парадигмою України. У дисертаційному дослідженні вона визначається як цілеспрямування екологічної політики держави, як та ідеальна теоретична модель взаємовідносин економіки й довкілля за наявного розвитку продуктивних сил, що має забезпечити оптимальну життєдіяльність і відтворення населення.

Сталий розвиток можливий лише при створенні нового регуляторного світового механізму природокористування. Економічна основа такого механізму - розширення рентних відносин на асиміляційний потенціал довкілля (АПД), надання йому чіткого вартісного виміру.

Глобалізація встановлює нові межі АПД: дотримання екологічних нормативів збереження наявного АПД знизить ВВП. За умов міжнародного контролю компенсація споживання АПД повинна обтяжувати саме ТНК. Тому фундаментальне завдання сьогодення - зберегти не лише природні ресурси, котрі мають незаперечну ринкову вартість, а й саме АПД як стратегічний ресурс майбутнього. Може йтися про перерозподіл екологічних податків через позабюджетні фонди до спеціальних природоохоронних програм, які діють за рахунок нормативного обмеження на ресурси АПД. Ці обмеження повинні також враховувати кінцеву невизначеність складних соціально-економічних систем, що істотно ускладнює формалізацію асиміляційних процесів у дослідженні реальної економіки.

Зміна споживчих вартостей природних ресурсів та їх суспільної корисності відбувається на рівні змін демографічної місткості ландшафтів. Практичне застосування вартісного аналізу природного ресурсу виявляється у збалансованості суспільних потреб з рівнем розвитку продуктивних сил. Світова практика господарювання тяжіє до побудови економічних механізмів, що поєднують соціальну стабільність з ринковою орієнтацією, яка надає широких можливостей приватній ініціативі й підприємництву. Означені позиції базуються на механізмах господарського збалансування (автоматичних регуляторах економіки), і якщо в теоретичному аспекті їх економічна роль і функціонування вже досліджувалися, то екологічне значення залишалось без належної уваги. За умов кризових трансформацій екологічний зміст автоматичних регуляторів економіки відіграє допоміжну роль, зокрема акцентуює екологічні диспропорції економіки. Коливальна динаміка еколого-економічних систем (у вузькому розумінні) залежить від стану довкілля й кон'юнктури природного ресурсу. Методологія визначення вартості природного ресурсу, в свою чергу, ґрунтується на аналізі ВВП, але може спиратися і на валовий національний дохід.

У третьому розділі дисертації “Економічний інструментарій екологічної безпеки” проведено аналіз проблем унормування екологічної безпеки, фінансування цієї сфери та оцінки впливу соціальних факторів і громадських рухів на її забезпечення. За структурою законодавчі та нормативні документи поділяються, починаючи із загальних регулятивних і декларативних (Конституція, загальні закони) - до відомчих інструкцій та підзаконних актів, на ресурсні, природоохоронні та статистичні, що загалом уможливлює ієрархічний аналіз документів і виявлення потреб у розвитку законодавчої бази. Протягом останніх років спостерігається неузгодження між природоохоронним та природоресурсним законодавством і правовими відносинами у сфері цивільного захисту. Досі активно використовується нормативний апарат, створений за радянських часів, який часто не відповідає оновленим господарським відносинам. Особливо це стосується підзаконних актів, методичного забезпечення оцінювання екологічної безпеки.

У дисертації аналізуються фінансові механізми природоохоронної діяльності та управління природокористуванням різних рівнів: національного (загальнодержавного), регіонального (передусім обласного) та місцевого (насамперед районного). Для кожного рівня визначена система фінансового забезпечення галузі та особливості розвитку фінансових механізмів за умов суспільних трансформацій. Базовим механізмом державного фінансування природоохоронних програм є фонди охорони навколишнього природного середовища всіх рівнів. Розподіл збору між ними призводить до розпорошення коштів, що не дає змоги ефективно впроваджувати екологічну політику, вирішувати екологічні проблеми, пріоритетні для конкретної місцевості.

Одним з провідних важелів забезпечення соціальної стабільності нині є недержавні некомерційні ініціативи, що дуже швидко розвиваються. Це обумовлено кількома чинниками. По-перше, держава не виправдовує сподівання населення на соціальний захист від всіляких негараздів трансформаційної економіки; все помітнішою стає проблема безробіття, яка в першу чергу стосується жінок, осіб похилого віку, молоді. По-друге, зростає громадська активність населення, підвищується статус місцевого управління й самоврядування, політичні партії та блоки все більше уваги звертають на активну частину електорату. По-третє, громадськість дедалі більшого значення надає проблемам охорони здоров`я, навколишнього середовища, безпечності продуктів харчування тощо.

Більшість екологічних неурядових організацій (екоНУО) концентрують діяльність навколо екологічної освіти та пропаганди, валеології. Поодинокі організації займаються безвідходним виробництвом, утилізацією відходів, сталим розвитком, проблематикою зміни клімату, екологічно чистим транспортом, розвитком інформаційної мережі, налагодженням міжсекторальної взаємодії (між урядовими структурами та бізнесом), екологічною журналістикою й екологічним менеджментом. Це свідчить про просвітницьку спрямованість екоНУО і їх великий потенційний вплив. Попри несприятливе податкове середовище (особливо у порівнянні з країнами Євросоюзу чи США) і стримане ставлення владних інституцій до екоНУО, вони істотно впливають на екологічну політику держави щодо удосконалення чинного законодавства; масових природоохоронних акцій; організації незалежної екологічної експертизи; наукової діяльності та впровадження її результатів у практику; стандартизації та сертифікації. Значним є їх вплив на політичні партії та рухи, міжнародну природоохоронну діяльність тощо.

Фінансові механізми впровадження екологічної політики через екоНУО спираються на: залучення коштів для виконання природоохоронних проектів через донорські організації, приватних осіб; а також людських, технічних, медійних, товарних та інших ресурсів громади, участь у перерозподілі коштів бюджетів усіх рівнів; власну виробничу діяльність.

Четвертий розділ дисертації “Соціально-економічні виміри екологічної безпеки” присвячений вивченню екологічної безпеки з позицій соціально-економічних досліджень, що реалізуються за різних потреб господарювання та суспільного розвитку, зокрема, в ньому визначені особливості екологічної місткості території. Дисертант пов'язує основні проблеми адаптації існуючих розробок до соціально-економічного виміру асиміляційної місткості території із пристосуванням науково-методичного матеріалу до вимог вартісного аналізу й впровадження його у державні нормативні чи програмні документи. Забезпечити вирішення цих проблем має економічний інструментарій екологічної безпеки, тобто комплекс заходів та господарчих засад, спрямованих на досягнення сприятливого чи нормативно обумовленого рівня екологічної безпеки суспільства.

Проведені дослідження довели, що економічний механізм екологічної безпеки має базуватися на: а) підвищенні вартості (суспільної корисності, що виявляється у цінових чи адміністративних параметрах/умовах доступу) ресурсів фізіологічного забезпечення життєдіяльності; б) комплексному використанні ресурсів матеріального забезпечення життєдіяльності; в) використанні нетрадиційних джерел енергії, якісному підвищенні рівня енергозбереження та зниження ринкової ціни на енергоносії за рахунок поширення їх видового складу; г) посиленні суспільної затребуваності ресурсів постіндустріального розвитку (складових інтелектуального капіталу), переважання у структурі ВВП доходів від надання послуг тощо; д) пріоритетному розвитку науки, освіти, новітніх технологій у чітко визначених напрямах згідно з можливостями суспільства і держави.

У дисертаційній роботі проведено еколого-економічне дослідження екологічного ризику господарської діяльності, що у загальному визначається як імовірність виходу певного показника (або групи показників) господарської діяльності за допустиму нормативну чи експертну межу значень. Оцінка ризику - це системний кількісний та якісний підхід до небезпеки, яка створюється шкідливими речовинами у досліджуваній місцевості. Ризик господарювання визначається через сталість екосистеми до зовнішніх впливів і характеризується трьома групами показників: стану, структури й функціонування. Показники стану визначаються за співвідношенням живої фітомаси і маси мертвої органічної речовини (втратами біомаси та біопродуктивності) й характеризують здатність екосистеми за мінімальний термін відновити себе у випадках антропогенних порушень. Показники структури характеризують інформаційний потенціал екосистеми шляхом визначення кількості комбінацій структурних елементів, яке може створити система за рахунок своєї різноманітності у відповідь на сприятливу або несприятливу дію. Показники функціонування дають інтегральну характеристику різних видів впливу на навколишнє середовище і визначаються за реакцією екосистеми, проявом якої є втрата нею потенціалу самовідновлення.