Туризм та охорона природного середовища

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Туризм та охорона природного середовища

Вступ

навколишній заповідник природний національний

Важливою проблемою культури двадцятого століття стало збереження національної спадщини. Перший законодавчий акт прийнятий з цієї проблематики був прийнятий в листопаді 1972 року в Парижі - це конвенція «Про охорону Всесвітньої природної спадщини». Тут перераховуються ті об'єкти що включені до культурної спадщини: пам'ятники, ансамблі, визначні місця і т.д. У процесі розвитку діяльності ЮНЕСКО з охорони Всесвітньої спадщини виникають особливі групи з прийняття та затвердження списків пам'яток Національного спадщини їх охорони та відновлення.

Туризм став досить популярною розвагою в наш час. Викликає радість, той факт, що людина вирішила подивитися світ, духовно збагатити, розширити світогляд. Але у туризмі, як і у будь-якого іншого явища є позитивні і негативні моменти.

В рамках проблеми збереження Національного спадщини позитивним моментом туризму, є привернення уваги міжнародної громадськості до того чи іншого пам'ятника природи чи культури, а негативним - невідповідальна поведінка туристів по відношенню до природи, засмічення екологічних зон, відстріл птахів і звірів.

Обрана тема актуальна, а саме збереження та охорона природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, адже природні ресурси є основою життєдіяльності населення та економіки держави, тому забезпечення їх збереження, відтворення та невиснажливого використання є однією з основних передумов сталого соціально-економічного розвитку країни.

Метою нашої роботи є висвітлення діяльності особливих груп по збереженню Національного надбання. Висвітлення міжнародного законодавства щодо захисту пам'яток природи та культури.

Предметом дослідження є державна екологічна політика та механізм її реалізації в сфері регулювання специфічних відносин між людиною і природою.

Об'єктом виступає навколишнє природне середовище та його складові компоненти.

Завданням для роботи є:

1) Ознайомитися з міжнародними документами щодо охорони та збереження природи, а також з законами які діють на території України.

2) Дізнатися про роботу особливих груп по збереженню національного надбання, який вклад вони зробили для України та світу.

3) Розглянути питання ролі туризму в процесі суспільного життя. Розмежувати поняття екологічності туризму і власне екологічного туризм.

4) Ознайомитися з заповідниками України.

5) Проаналізувати сучасний стан природного середовища.

6) Визначити основні проблеми навколишнього середовища та шляхи вирішення даних проблем.

7) Зробити висновки.

Дана робота складається з трьох частин. Перша є теоретичною, присвяченої правовим аспектам, а дві останні більш практичні, вони присвячені охороні природного і культурного фонду.

1. Законодавство про збереження та охорону природи та навколишнього середовища

1.1 Міжнародне законодавство

Міжнародний туризм регулюється багатьма конвенціями, міжнародними договорами та угодами. Насамперед було досягнуто згоди про забезпечення основних прав на відпочинок і вільний час, які є фундаментом розвитку туризму. Загальна Декларація прав людини, прийнята генеральною Асамблеєю ООН в 1948 р., у статті 24 говорить, що «кожна людина має право на відпочинок і вільний час, включаючи розумне обмеження робочого часу й оплачувані щорічні відпустки» (Додаток А). У 1966 р. Генеральна Асамблея ООН підтвердила і розширила цю тезу. Держави, що підписали Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, зобов'язалися забезпечувати право кожної людини «на відпочинок, вільний час, розумне обмеження робочого часу і періодичні оплачувані відпустки, а також оплату за святкові дні».

Ці положення додали імпульс розвитку туризму, в тому числі розвитку міжнародного туризму. Інтенсивний розвиток міжнародного туризму викликало необхідність встановлення норм регулювання туристської діяльності. Одним з найголовніших напрямків формування міжнародного туристського права було, перш за все, досягнення угоди про термінологію і визначеннях. Відпрацюванням формулювань туристської термінології займався Комітет зі статистики Ліги Націй і в 1937 р. опублікував свої перші визначення «міжнародного туриста». Після Другої світової війни відпрацювання цих же питань була прерогативою Міжнародного Союзу Офіційних туристських організацій, в 1950 р. були введені терміни і поняття екскурсанта, транзитного мандрівника, а в 1954 р. комісією ООН були прийнято нове визначення туриста. Далі це визначення уточнювалося в 1963 р. На

Конференції з міжнародного туризму та подорожей ООН (Римська Конференція по визначеннях у туризмі). У 1976 р. вперше ООН був опублікований перелік визначень туристської термінології, де дані практично всі найважливіші терміни, призначені для уніфікації правил туристської статистики.

Важливі рішення про розвиток туризму в міжнародному співтоваристві були прийняті в Гельсінкських угодах, підписаних 1 серпня 1975 (Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі). При ООН створена Всесвітня Туристська Організація - ВТО, метою якої є вироблення норм і правил, що полегшують туристський обмін у міжнародному співтоваристві. У 1985 р. на 6-й сесії Генеральної Асамблеї СОТ була прийнята «Хартія Туризму» і «Кодекс туриста» (Додаток Б). Розроблено загальні поняття і термінологія туризму, принципи статистики, норми та рекомендації для формування національного законодавства, системи преференцій для туристів, створення системи туристської освіти. Визначаються загальні права та обов'язки туристів та організаторів туризму. Значна частина нормативних матеріалів видається СОТ на основних провідних мовами (англійською, німецькою, французькою, іспанською, останнім часом і на китайському і російською) [27].

Сьогодні у своїй діяльності в сфері туризму держави керуються основними міжнародними угодами про туризм - Гаагською (1989 р., Гаага, Нідерланди) і Манільською угодами (1980 р., Маніли, Філіппіни), рекомендаціями Осакської конференції міністрів з туризму (1994 р., Осака, Японія). Важливо відзначити і регіональні закони та нормативні акти. Європейське економічне співтовариство приймає ряд законів і нормативних актів, що стосуються однакового регулювання туристської діяльності в країнах спільноти. Серед таких можна відзначити Шенгенські угоди про єдиний візовий простір, документи про контракти на туристичні послуги - Директива ЄС №90/134 від 13 травня 1995 р. «Типовий контракт, який підлягає підписанню між туристським агентством і клієнтом», «Міжнародна Конвенція по контракту на подорож», прийнята на Генеральній Асамблеї ФУААВ 22 жовтня 1970,» Міжнародна готельна Конвенція, щодо укладення контрактів між власниками готелів і туристськими агентами», прийнята МГА ФУААВ 15 червня 1979, норми регулювання діяльності магазинів безмитної торгівлі duty free і tax free інші [25].

Особливому регулюванню підлягають міжнародні повітряні, автомобільні та морські перевезення пасажирів та їх багажу. Повітряні перевезення регулюються Варшавською Конвенцією (Конвенція для уніфікації-деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, Варшава 1929 р. з численними доповненнями і поправками). Автомобільні перевезення пасажирів та їх багажу регулюються Берлінської Конвенцією (Берлін, 1975 р.), а перевезення пасажирів морським транспортом Афінської Конвенцією відповідно.

1.2 Законодавство України «Про охорону навколишнього середовища»

Завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об`єктів, пов`язаних з історико-культурною спадщиною.

Відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні регулюються цим Законом, а також розроблюваними відповідно до нього земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством [2].

Основними принципами охорони навколишнього природного середовища є:

· пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов`язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

· гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров`я людей;

· запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

· екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

· збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об`єктів і комплексів;

· науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

· обов`язковість екологічної експертизи;

· гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

· науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

· безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

· стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

· вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної зміненості територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

· поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;

· вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва.

Природні ресурси України є власністю народу України, який має право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами республіки.

У державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність. (Статтю 4 доповнено частиною другою згідно із Законом №3180-12 від 21.05.93) Повновладдя народу України в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через республіканські органи державної влади відповідно до законодавства України. Від імені народу України право розпорядження природними ресурсами здійснює Верховна Рада України. Державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовуванні в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси.

Особливій державній охороні підлягають території та об`єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об`єкти, визначені відповідно до законодавства України. Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають також здоров`я і життя людей.

З метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності України по організації і координації заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання і відтворення природних ресурсів на перспективу розробляються і приймаються державні республіканські, міждержавні, регіональні, місцеві та інші територіальні програми.

Порядок розробки державних екологічних програм визначається Кабінетом Міністрів України. Центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування під час розробки державних екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом оприлюднення проектів державних екологічних програм для їх вивчення громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропозицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слухань стосовно екологічних програм.

Підвищення екологічної культури суспільства і професійна підготовка спеціалістів забезпечується загальною обов`язковою комплексною освітою та вихованням в галузі охорони навколишнього природного середовища, в тому числі в дошкільних дитячих закладах, в системі загальної середньої, професійної та вищої освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів.

Екологічні знання є обов`язковою кваліфікаційною вимогою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов`язана з використанням природних ресурсів та призводить до впливу на стан навколишнього природного середовища. Спеціально визначені вищі та професійні навчальні заклади здійснюють підготовку спеціалістів у галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням суспільних потреб.

В Україні проводяться систематичні комплексні наукові дослідження навколишнього природного середовища та природних ресурсів з метою розробки наукових основ їх охорони та раціонального використання, забезпечення екологічної безпеки. Координацію та узагальнення результатів цих досліджень здійснюють Академія наук України та спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів [2].

1.3 Діяльність особливих груп по збереженню національного надбання

За останні чверть століття в наш науковий лексикон, та й у широкий обіг міцно увійшло поняття про Всесвітній спадщині.

Сама ідея інтернаціональної відповідальності за збереження найбільш цінних культурних та природних об'єктів виникла в 60-х рр. XX ст. у зв'язку з будівництвом висотної Асуанської греблі в Єгипті і загрозою затоплення водами Нілу древніх пам'ятників Нубії. Міжнародне співтовариство усвідомило тоді, що їх загибель стала б справді непоправною втратою не тільки для Єгипту та Судану, а й для всього людства. Було зрозуміло й те, що Єгипет і Судан не мають у своєму розпорядженні достатньо коштів для їх порятунку. Так народилася ідея Всесвітньої спадщини і загальнолюдської відповідальності за його збереження. У березні 1960 р. ЮНЕСКО звернулася із закликом про допомогу до всіх країн світу, і в короткий термін були зібрані значні кошти, що дозволили врятувати пам'ятники Нубії.

Офіційне ж оформлення ця ідея отримала в листопаді 1972 р. в Парижі під час 17-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, яка прийняла Конвенцію «Про охорону Всесвітньої природної і культурної спадщини» (Додаток В). Творці цієї Конвенції виходили з необхідності виявлення в кожній країні природних і культурних об'єктів, гідних стати предметом турботи всієї планети. Подібні об'єкти, як йдеться у Конвенції, мають видатне загальнолюдське значення з художньої, історичної, наукової або природного точок зору.

Одночасно був заснований Комітет Всесвітньої спадщини - міжурядова організація, що об'єднує обираються на шість років (при зміні 1/3 його складу кожні два роки) представників 21 країни з числа підписали Конвенцію. В кінці кожного року цей Комітет розглядає пропозиції, внесені країнами - учасницями Конвенції, і відбирає з них ті, які, на його думку, гідні бути внесеними до списку об'єктів Всесвітньої спадщини - головний документ, що фіксує пам'ятники загальнолюдського значення. Як правило, щорічний приріст становить приблизно 25 - 30 об'єктів, але в окремі роки він може бути і великим (наприклад, в 1997 р. в Список було внесено 46 нових об'єктів, у 1999 р. - 48). Перед обговоренням на засіданні Комітету представлені країнами пропозиції уважно вивчають його члени та експерти трьох неурядових організацій - Міжнародного дослідницького центру зі збереження та реставрації культурних цінностей (ІККРОМ), Міжнародної ради з охорони пам'яток та історичних місць (ІКО-МОС) та Міжнародного союзу охорони природи і природних багатств (МСОП).

Однак діяльність Комітету не обмежується складанням Списку. Він також керує системою моніторингу, що дозволяє стежити за станом природних і культурних об'єктів Всесвітньої спадщини та надавати необхідну підтримку тим країнам, які не мають у своєму розпорядженні матеріальними і фінансовими ресурсами для їх збереження. Спеціально створений Фонд охорони Всесвітнього природного та культурної спадщини дає можливість надавати конкретну фінансову та технічну допомогу нужденним в ній країнам. Вона виражається насамперед у наданні ним обладнання, необхідного для консервації та реставрації об'єктів, у підготовці фахівців, в різного роду консультаціях, а також термінових діях у випадках раптового руйнування або загрози руйнування об'єктів в результаті стихійних лих. Вже до початку 90-х рр. XX ст. ЮНЕСКО брала участь в компаніях з порятунку і збереженню близько 30 пам'ятників Всесвітньої спадщини. Тим не менш, що надходять у розпорядження ЮНЕСКО кошти, що складаються з відносно невеликих обов'язкових внесків країн - учасниць Конвенції, явно недостатні. Тому особливо тривожно прозвучали слова Генерального директора ЮНЕСКО Федеріко Майора: «Наша спадщина - будь то архітектурний пам'ятник, прекрасний ландшафт або природний заповідник - постійно відчував вплив руйнівних факторів ерозії, вологості, забруднення, безвідповідальних дій людини, нестримної урбанізації, масового туризму».

За час реалізації Конвенції ЮНЕСКО довелося вирішувати на тільки організаційно-технічні, але й не менш складні теоретико-термінологічні питання, пов'язані зі Світовим спадщиною. Перш за все, це питання про трактування поняття «видатна універсальна цінність». Його критерії ретельно уточнювали протягом багатьох років в ході складних досліджень зіставлень і дискусій за участю представників природничих наук, істориків архітектури, мистецтвознавців, а також членів Комітету. В результаті утвердилось кілька основоположних термінів, кожний з яких придбав досить чітке зміст.

Так, термін «Світова спадщина» в цій ієрархії займає як би вищу сходинку. Він має на увазі найвидатніші по значимості культурні і природні визначні пам'ятки, які необхідно в принципі зберігати і оберігати протягом необмежено тривалого часу, так як вони будуть потрібні людям завжди. Це, природно, передбачає їх вивчення, пізнання, використання не тільки нинішнім, але й майбутніми поколіннями.

У багатьох документах останніх років стали також використовувати термін «територія спадщини», що відображає просторову прив'язку різного роду визначних місць до конкретних умов навколишнього середовища - техногенного й природного, маючи на увазі і наявність особливого охоронного статусу.

Відповідно під терміном «культурна спадщина» в самій загальній формі увазі найбільш видатні пам'ятки історії та культури. Однак Конвенція ЮНЕСКО 1972 дає цьому поняттю і більш детальну розшифровку. Вона включає в культурну спадщину:

Пам'ятники - твори архітектури, монументальної скульптури і живопису елементи або структури археологічного характеру, написи, печери та групи елементів, які мають видатну універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки;

Ансамблі - групи ізольованих чи об'єднаних будівель, чиї архітектура, єдність чи зв'язок з пейзажем становлять видатну універсальну цінність з точки зору історії, мистецтва чи науки; визначні місця - твори людини або спільні творіння людини і природи, а також зони, включаючи археологічні визначні місця, що представляють собою видатну універсальну цінність з точки зору історії, естетики, етнології чи антропології.

Приблизно за такою ж схемою конструюється і поняття «природна спадщина», під яким мають на увазі найбільш значущі природні об'єкти. Деталізуючи це поняття, Конвенція ЮНЕСКО 1972 р. під такою спадщиною розуміє:

Природні пам'ятки, що складаються із фізичних або біологічних утворень або груп таких утворень, маючих видатну універсальну цінність з точки зору естетики чи науки;

Геологічні та фізико-географічні освіти і строго обмежені зони, що представляють собою ареали піддаються загрозі видів тварин і рослин, що мають видатну універсальну цінність з точки зору науки чи збереження;

Природні визначні місця чи суворо обмежені природні зони, що мають видатну універсальну цінність з точки зору науки, збереження чи природної краси.

Крім того в Списку об'єктів Всесвітньої спадщини є ще невелике число об'єктів змішаного культурно-природного характеру, в яких поєднуються історико-культурні та природні пам'ятки. Прикладами їх можуть служити гора Афон в Греції, печерні церкви Каппадокії в Туреччині, історичний резерват Мачу-Пікчу в Перу.

З 552 об'єктів, внесених до Списку до початку 1998 р., до номінації культурних віднесені 418, або 75% від загального числа. Їх розподіл по великих регіонах світу показано на рис.

Майже половина всіх культурних об'єктів Всесвітньої спадщини припадає на Європу. Ця обставина наочно відображає роль європейської (західної) цивілізації, а також християнства як однієї зі світових релігій в загальнолюдському цивілізаційному процесі. Приблизно чверть загального числа культурних об'єктів знаходиться в Азії. У більшості своїй вони пов'язані з найдавнішими, стародавніми і середньовічними цивілізаціями Сходу, вихідною базою яких послужили такі релігії, як буддизм, індуїзм, іудаїзм, мусульманство та ін Досить велике також число культурних об'єктів у Латинській Америці та Африці. Значна їх частина відображає історію корінних народів цих великих регіонів світу, інші пов'язані з привнесеної ззовні культурою Західної Європи. У Північній Америці - регіоні щодо нового освоєння - об'єктів культурної спадщини світового значення порівняно небагато. А.В Австралії та Океанії їх поки взагалі не виділяли.

Поряд із просторовим великий інтерес представляє також хронологічний розподіл культурних об'єктів по головним історичним епохам. Незважаючи на цілком природні відмінності між великими регіонами світу, загальні, глобальні закономірності все ж і в цьому простежуються досить чітко. Вони полягають в тому, що, як і можна було очікувати, первісна історія людства «за давністю років» представлена ??в Списку об'єктів Всесвітньої спадщини відносно невеликою кількістю об'єктів. Приблизно те ж відноситься і до епохи Стародавнього світу. І у всьому світі, і в більшості окремих його регіонів найбільше число культурних пам'яток різного роду дійшло до нас від епохи середніх віків, що тривала в Європі тисячу років, а в Азії і того більше. Досить широко представлені в Списку об'єктів Всесвітньої спадщини і пам'ятники нового часу. Що ж до новітнього часу, то поки у всьому світі не набереться і десятка пам'ятників Всесвітньої спадщини, які були б пов'язані з ним.

Розглядаючи цей аспект проблеми, необхідно, зрозуміло, брати до уваги і ту обставину, що велика кількість видатних пам'яток культури в результаті різного роду історичних катаклізмів взагалі зникло з лиця Землі. Наприклад, в Список об'єктів Всесвітньої спадщини не увійшли такі знамениті стародавні міста Передньої Азії, як Вавилон, Ніневія, Ктесифоні, Сузи, - з тієї простої причини, що від них практично нічого або майже нічого не залишилося. Те ж можна сказати про столицю імперії Чінгісхана Каракорумі, навіть місце розташування якої нині не відомо. Та й в Росії, за оцінкою деяких фахівців, збереглася лише невелика частина історичних пам'яток минулих епох. Для прикладу можна навести зниклу давньоруську Тьмутаракань, північний форпост Мангазею, столицю Хазарії Ітіль, столицю Золотої Орди Сарай-Берке. Воістину «забутий гул загиблих міст», як написав Олександр Блок.

Незважаючи на всю важливість географічних та історичних підходів до Всесвітньої спадщини, мабуть, ще більш цікава і важлива функціональна класифікація об'єктів. Якщо прийняти за основу наведене вище зміст поняття про культурну спадщину в інтерпретації ЮНЕСКО, але трохи інакше його систематизувати, то вийде наступна класифікація, або навіть типологія культурно-історичних пам'яток.

По-перше, це цілі міста або історичні центри міст, що виникли в різні епохи і представляють культурно-історичну цінність саме як архітектурних ансамблів або їх поєднань. Яскравими прикладами такого роду можуть служити в Європі - Санкт-Петербург, Краків, Прага, Будапешт, Несебир, Зальцбург, Рим, Флоренція, Венеція, Дубровник, Любек, Трір, Едінбург, Толедо, Саламанка, в Азії-Бухара, Дамаск, Єрусалим, Сана, Канді, Луанг-Прабанг, Кіото, в Африці - Алжир, Фес, Туніс, Томбукту, в Латинській Америці - Мексика, Гавана, Куско, Кіто, Ліма, в Північній Америці-Квебек.

По-друге, це окремі унікальні архітектурні об'єкти, яких в Списку об'єктів Всесвітньої спадщини найбільше і які можна поділити на об'єкти церковного і цивільного призначення. До перших належать, наприклад, такі всесвітньо відомі собори Європи, як Амєнський, Шартрський, Реймський у Франції, Кентерберійський і Вестмінстерське абатство в Англії, Кельнський, Шпеєрський, Ахенський в Німеччині, Св. Петра, Пізанска вежа в Італії, Сантьяго-де-Компостела в Іспанії, такі палаци і замки, як Версаль, Фонтенбло, Шамбор у Франції. Чимало прикладів подібного роду і в Азії: Тадж-Махал, Боробудур, Ангкор, Сігірія, Потала, Заборонене (місто Пекіна і ін.

По-третє, це унікальні пам'ятники інженерного мистецтва: акведуки (наприклад, Пон-дю-Гар у Франції), мости (Айрон-Брідж в Англії). Сюди ж можна віднести такі об'єкти інженерно-фортифікаційного характеру, як Адріанов вал на півночі Англії або Велика Китайська стіна,

По-четверте, це стародавні культові споруди, наприклад, святилище Хал-Саф-Лієне на Мальті, знаменита буддійська ступа в Санчі (Індія) або латиноамериканські піраміди-теокаллі.

По-п'яте, це археологічні пам'ятники, пов'язані з первісності і Стародавньому світі. В Європі їх прикладами можуть служити Стоунхендж в Англії, Ньюгрейндж в Ірландії, печера Альтаміра в Іспанії, руїни Дельф, Олімпії, Епідавра в Греції. В Азії - Петра в Йорданії, Пальміра в Сирії, Баальбек в Лівані, Персеполіс в Ірані, гробниця Цинь-Шихуанді в Китаї. В Африці - руїни Карфагена в Тунісі або Великого Зімбабве в Зімбабве. У Латинській Америці - Чичен-Іца в Мексиці або Мачу-Пікчу в Перу.

По-шосте, це пам'ятники палаццо садової паркової архітектури, представлені, наприклад, в околицях нашого Санкт-Петербурга, в Потсдамі (ФРН), в віденському Шенбрунні (Австрія), у Версалі (Франція), в Сучжоу (Китай).

У 1998 р. в Стокгольмі відбулася Міжнародна конференція з політики в галузі культури в інтересах розвитку, в якій брало участь більшість країн світу. На ній було прийнято «План дій з політики в галузі культури в інтересах розвитку», в якому багато уваги приділено культурної спадщини (включаючи екологічний моніторинг стану пам'яток культури), відповідальності за його збереження і підвищення його ролі.

Незважаючи на велику різноманітність культурних об'єктів, переважна більшість з них так чи інакше пов'язане з культурно-історичним середовищем міст, причому як живих, так і «мертвих». Ця обставина навряд чи потребує додаткових роз'ясненнях і доказах. Можна згадати яскраве і афористичне висловлювання Віктора Гюго: «Всесвіт без міста - це наче тіло без голови». Можна послатися і на нашого відомого географа-градоведов Г.М. Лаппо, який запропонував поняття багатошаровості. «Міста, - пише цей автор, - своєрідні акумулятори історії. Накопичене минуле наділяє міста здатністю відкривати двері в історію, наближати її до нашого часу». Пам'ятники культурної спадщини людства служать прямим підтвердженням цієї думки.

2. Туризм та охорона природного середовища

2.1 Типізація природної спадщини

Охоронювані території категорії територій, що охороняються Міжнародним союзом охорони природи - МСОП: Охоронювана території - досить велика за розмірами, цілісна в ландшафтному плані і мінімально освоєна територія (включаючи акваторії), де максимально повно підтримується хід природних процесів у природі, зберігаються в непорушеному стані унікальні або еталонні (репрезентативні) природні комплекси, визначні геологічні утворення, зберігаються різноманітні види рослин і тварин та їх місцеперебування (підтримується біорізноманіття та різноманіття екосистем); служить передусім цілям проведення наукових досліджень, екомоніторингу та природоохоронного освіти.

Територія дикої природи - великий за площею ділянку суші (включаючи акваторії) з дівочої або мінімально зміненою природою, не має постійного населення, сильно віддалений від основних зон урбанізації та освоєння, зберігається в цілях підтримки на необмежено тривалий час базових параметрів біосфери, ходу природних природних процесів і непорушених (натуральних) екосистем; використовується для проведення наукових досліджень, екомоніторингу, жорстко лімітуються і переважно безмоторної рекреації; в строго обмежених - екологічно обґрунтованих - масштабах допускається використання ресурсів місцевим (аборигенним) населенням.

Національний парк - значна за площею і добре збережена природна територія (включаючи акваторії), щодо малоосвоєна і слабо населена, досить репрезентативна для відповідного природно-ландшафтного району, виділяється високим ступенем біологічного і ландшафтного різноманіття, володіє винятковою рекреаційної, естетичної та історико-культурною цінністю, що виділяється для збереження від можливої ??експлуатації на вічні часи і для майбутніх поколінь найбільш важливих природних і культурних ресурсів, у тому числі еталонних ландшафтів, а також окремих унікальних об'єктів - природних феноменів, що мають загальнонаціональне або навіть глобальне значення; використовується перш за все для розвитку різних видів туризму й відпочинку (в регламентованих і науково обґрунтованих масштабах), а також для природоохоронного освіти, проведення наукових досліджень та екологічного моніторингу; з урахуванням потреб місцевого населення допускається жорстко лімітуються використання окремих видів природних ресурсів.

Пам'ятник природи - особливо цінний природний об'єкт (або декілька поблизу розташованих об'єктів), що володіє великою науково-пізнавальної, естетичної або культурною цінністю, і, як правило, невеликий за своїми розмірами; має особливе значення з точки зору підтримки біологічного різноманіття, збереження генетичних ресурсів, охорони окремих природних феноменів, збереження природно-культурної спадщини; використовується переважно в рекреаційних цілях, а також для цілей екологічної освіти та проведення наукових досліджень [22].

Керовані резерват дикої природи - природна територія (включаючи акваторії і водно-болотні угіддя), особливо значуща з точки зору підтримки біологічного різноманіття та збереження різних видів флори і фауни (в тому числі це мігруючі види, а також види, що мають велике господарське значення - мисливські і т.д.), на якій практично (за допомогою комплексу особливих науково обґрунтованих заходів) здійснюється управління природними процесами з метою ефективного збереження середовища існування різних видів рослин і тварин і для примноження їх чисельності; для місцевого населення дозволяється контрольована господарська діяльність і обмежене споживання природних ресурсів; здійснюються наукові вишукування, екологічний моніторинг, робота по природоохоронній освіті та освіти, туризм; розміри охоронюваної території можуть сильно варіюватися і залежать в основному від площі угідь, необхідних для виживання того чи іншого виду.

Охороняється ландшафт ділянки морського середовища. Ділянки суші або акваторії, де підтримуються базові параметри навколишнього природного середовища, біологічне та ландшафтне різноманіття, зберігаються окремі природні феномени, а також об'єкти культурної спадщини, забезпечуються естетичність існуючі якості сільського (заміського) ландшафту, але при цьому здійснюється традиційна господарська діяльність (в екологічно прийнятних формах і масштабах) і в розумних межах використовуються природні ресурси; розвиваються різні форми рекреації, виробляються наукові дослідження, екологічний моніторинг і т, д. Особлива увага приділяється підвищенню рівня життя місцевого населення та вирішення різноманітних соціально-екологічних і соціально-економічних проблем.

Керована ресурсна територія - добре збереглася (не менш ніж на 2/3 всієї площі) природна територія виділяється з метою довготривалого та ефективного збереження екосистем, підтримки ландшафтного та біологічного різноманіття та основних параметрів природного середовища в цілому; особливі завдання - невиснажливе використання різних видів природних ресурсів (водних, біологічних тощо), підтримка місцевої економіки та підвищення рівня життя корінного населення, розвиток екологічно безпечних напрямків природокористування; можливе проведення наукових досліджень, екологічного моніторингу, розвиток рекреації та природоохоронного освіти.

Об'єктами охорони є відомі печери - підземні порожнини, іноді дуже значних розмірів, що утворюються в легко розчинних осадових породах (вапняк, доломіт, кам'яної солі, гіпсі) в результаті діяльності підземних вод, карстові печери. Найбільшою на землі печерою вважається Мамонтова печера в США, в штаті Кентуккі, вона складається з цілого ряду сталактитових залів і коридорів, а загальна довжина її ходів перевищує 530 км. Найглибшими карстовими печерами світу вважаються П'єр-Сен-Мартен (глибина 1171 м) і Берже (1141 м) у Франції. Печера в Мексиці є головним надбанням національного парку. У глибоких печерах, підземних ріках і озерах виявлена ??своєрідна фауна і флора: риби, земноводні та комахи, які перебувають у повній темряві, позбавлені зору, а замість очей у них розвиваються щупальці, подовжуються вусики і ноги. У деяких печерах виявлені стоянки доісторичної людини, є рідкісні наскальні малюнки. Багато печери світу є відомими об'єктами туризму, перебувають під охороною держави.

Гори в сенсі туристського ресурсу та об'єкта неповторні і викликають у глядача, відвідувача і туриста захоплення, повагу, сум'яття, страх. Будь-яка людина, глянувши на пейзаж, негайно зрозуміє, що перед ним гора; всі гірські народи становлять особливу співтовариство, він знає, що вони горці, і пишаються цим. Важко знайти визначення, що підходить до всіх типів гір є, мабуть, лише кілька спільних рис. Гори мають вертикальну складову, що виражається у висотному градієнті і поясності клімату, ґрунтів і рослинності. Більшість гір піднімається вище межі зростання лісів, але вершини деяких, навіть розташованих поблизу екватора, вкриті чагарниками, хоча їх приналежність до гір очевидна. Вершина найвищої гори африканського континенту - Кіліманджаро - завжди покрита снігом і є улюбленим місцем подорожі відвідувачів. Вона оголошена заповідною, ретельно охороняється, а організація сходжень та їх супровід (провідники, носії, охорона, кухарі) - особлива сфера діяльності і ціла місцева індустрія. Більшість гір мають круті або обривисті схили, але вулкан Мауна Лоа на Гаваях, безсумнівно, є горою, має пологі обриси; більшість гір піднімається до значних висот, але найвища вершина Шотландського нагір'я, розташована на західному морському узбережжі Європи в суворих кліматичних умовах, має висоту лише 1344 м над рівнем моря, а її верхня межа лісу - до 500 м.

Гори - це абсолютно особливий світ. Для багатьох вони священні, більшості вони несуть духовне оновлення, деякі їх бояться. Гори - це будинок численних і різноманітних народів. Гори є на кожному континенті, у всіх біогеографічних районах світу. Завдяки своїй особливій історії еволюції, ізольованості і великому діапазону природних умов, вони дають притулок численним біологічним видам, в тому числі ендемічним. Гори відрізняються великою різноманітністю кліматів, і геологічних і фізико-географічних характеристик. Вони пропонують чарівні види і несуть риси відстороненості і дикості - втіха і виклик тим, хто їх відвідує. Гори - це джерело здебільшого водних ресурсів світу. Вони дійсно мають безмежну цінність для тих, хто в них живе, для тих, хто їх відвідує, вивчає або насолоджується ними, і для тих мешканців долин і рівнин, для яких гори - це надійне джерело чистої води. Через крутизни схилів, суворості погодних умов і нестабільності ґрунтів, багато гірські території є маргінальними з точки зору умов для ринкового сільського господарства, хоча для натурального землеробства, пасовищного скотарства і агролісового господарства ці умови можуть бути цілком задовільні. Велика частина гірських районів віддалена від ринків збуту і малодоступна, створення інфраструктури в цих районах вимагає значних витрат, тому гірські спільноти знаходяться в менш сприятливих умовах, і до того ж, до недавнього часу багато хто з них прагнули до самоізоляції. Розвиток інфраструктури в горах - це сумнівне благо; поряд з поліпшенням доступу до ринків та забезпеченням необхідного обслуговування, посилюється відтік населення з гір і тиск жителів рівнин на ресурси та культуру гір.

У багатьох країнах ставлення до гірських територій формується центром. Оскільки по горах часто проходять національні кордони, їм надається оборонне значення. У той же час часто вважають; що горяни - люди зарозумілі, незалежні, і важкокерованими. Гори, як правило, наділені цінними мінеральними ресурсами, мають продуктивними лісами, зручними ділянками для створення водосховищ для побутового і промислового водопостачання, для електроенергетики та зрошення. Гори активно використовуються для туризму, відпочинку, будівництва котеджів і санаторіїв.

З самого початку створення охоронюваних територій гірські райони розглядалися пріоритетно. Багато гірські території дійсно мали особливою цінністю, але вибір інших пояснювався їх віддаленістю або малонаселеністю для інших, більш вигідних видів господарської діяльності. У списку національних парків і охоронюваних територій ООН 1990 р. з 5310-ти найбільш суворо охоронюваних територій, загальною площею 574 млн. га. на гори всього світу припадає 8% загальної чисельності заповідників цих категорій і 42% площі. Можна стверджувати, що рівень охорони гірських територій набагато вище, ніж інших територій. Основна увага приділялася збереженню незайманих і мальовничих ландшафтів і природних екосистем. Часто образ життя людей, що населяють ці ландшафти, не входив в число критеріїв відбору.

Для гірських територій деякі питання мають особливе значення, в їх числі проблеми, пов'язані зі зміною чисельності та способу життя постійного населення, тиском притоку відвідувачів і створюваної для них інфраструктури на тендітні ґрунту та екосистеми і на звичаї місцевого населення, а також деякі специфічні проблеми, пов'язані з очікуваними прискореними змінами клімату. Додаткові складності привносяться фактором високої мінливості навколишнього середовища в малому діапазоні простору [27].

2.2 Туризм і охорона природи

Екологічність туризму і екологічний туризм. Розглядаючи питання ролі туризму в процесі екологізації суспільного життя, необхідно розмежувати поняття екологічності туризму і власне екологічного туризму.

Екологічність або не екологічність туризму визначається ступенем і характером впливу індустрії туризму на навколишнє середовище, тобто на атмосферу, водні ресурси, грунт, флору та фауну. У цих процесах можна знайти абсолютно рудиментарні, такі як пожежі, витоптування, забруднення відходами.

Гірські та лісові райони концентрують пожежонебезпечні екосистеми більшою мірою, ніж прилеглі рівнини, хоча за ступенем пожежонебезпеки гірські екосистеми розрізняються надзвичайно сильно: від хвойні верещатники Тасманії, які можуть бути назавжди знищені одною пожежею, до лугів Нової Зеландії, де підпали є необхідним елементом догляду. Деякі гірські райони мають високу природну частоту пожеж (гори Сан-Барнадіно, США), інші - низьку (гори Тайваню). В деяких горах наявні природні фактори, що викликають займання, але рослинність мало горюча. Якщо висока горючість рослинності поєднується з високою пожежонебезпекою, туристи та мешканці можуть так змінити режим пожеж, що біорізноманітність буде поставлено під загрозу. Оскільки рельєф надає великий вплив на місцеві кліматичні умови і на режим пожеж, передбачення інтенсивності та швидкості поширення пожежі в горах є складною проблемою, тому і проведення планових і придушення природних пожеж чреваті можливістю серйозного збитку. При особливо несприятливих погодних умовах природні пожежі можуть знищити рослинність на всій території протягом декількох годин (як, наприклад, на південному заході Австралії, де 140 тис. га вигоріли за 8-10 годин). Там, де навколо охороняється гірської території повністю зведена природна рослинність, відновлення первісної флори і фауни на вигорілій території за рахунок припливу ззовні може бути неможливим. Ідеальним є такий режим пожеж, що забезпечує збереження всіх елементів біорізноманіття на гірській території. У деяких районах для цього потрібні планові підпали, в інших - постійний контроль і придушення виникають пожеж. В горах боротьба з пожежами ускладнюється через сильні вітри і швидкого розповсюдження вогню вгору уздовж крутих схилів.

Прогулянки, піші подорожі та альпінізм - це основні способи використання охоронюваних, особливо гірських, територій. Також погано сприйнятливі до пошкодження покриви тундрових територій, слід від трактора або всюдихода не заростає десятки років. Багато екосистеми в горах і тундрі відрізняються крихкістю, деякі включають рідкісні види, які легко пошкодити витоптуванням, а природне зазвичай відбувається повільно. Також і деякі гірські ґрунти, наприклад торф'яні або вулканічні попелу, можуть легко руйнуватися під впливом витоптування. Це істотно змінює природний режим стоку і, відповідно, посилює ґрунтову ерозію. Наслідки часто незворотні. Заходи, спрямовані на зниження витоптування, зазвичай реалізуються з працею, а догляд за витоптаними ділянками та їх відновлення вимагають великих витрат праці і засобів, особливо у віддалених районах і на великих висотах.

На деяких охоронюваних територіях розташовані лижні курорти. Пов'язана з ними діяльність може нанести серйозної шкоди природним умовам проживання, вимагати будівництва малопривабливих з естетичної точки зору споруд, привести до забруднення водостоків, посиленою ерозії ґрунтів. Порушення ґрунтового покриву створює можливості для впровадження чужорідних видів. Знаменитий серед альпіністів вершини надзвичайно привабливі для альпіністів, поетів і вони самі і шляхи підходу до цих вершин є особливо вразливими. Оскільки неможливо зовсім уникнути збитків, слід зробити вибір або на користь розосередження використання, або його концентрації уздовж певних коридорів, таких ка пішохідні та верхові стежки, дороги або спеціально виділені лижні траси Легше запобігти шкоди, ніж заповнити його.

Відвідувачі територій і місцеві жителі генерують відходи, сміття і екскременти. Гори надзвичайно сильно відрізняються по своїй здатності їх поглинання але в цілому мають меншу місткість, ніж інші території. У родючих і теплі: гірських умовах розкладання і окислення відбуваються швидше, а в холодних і нетрях великих територіях пластик і консервні банки зберігаються практично вічно На територіях навколо деяких особливо знаменитих вершин проблеми відходів стоять дуже гостро. Надходження азоту з екскрементами і харчовими відходами сприяє поширенню чужорідних рослин. Закопування сміття може призвести до забруднення підземних вод та водотоків. Ідеальна ситуація - вивозити всі тверді відходи і обробляти рідкі відходи так, щоб мінімізувати шкоду. Особливої ??уваги з точки зору проблеми відходів вимагають території відомих вершин V провідні до них маршрути і стежки.

Вплив, крім чисто речового характеру, може бути також шумовим, електромагнітним, радіоактивним (хоча і всі останні фактори мають матеріальну природу). Поняття екологічності туризму також включає в себе конкретні заходи щодо захисту і відновлення навколишнього середовища. Так як саме туристично-рекреаційні ресурси є основним фактором успішного розвитку туризму, в цілому негативний вплив підприємств даної сфери значно нижче, ніж у багатьох підприємств інших галузей. З даної формулювання випливає, що під екологічністю туризму слід розуміти весь спектр взаємодії даної індустрії і навколишнього середовища в розширеному розумінні.

Екологічний туризм визначається як один з різновидів природного туризму, що об'єднує людей, які подорожують з науково-пізнавальними цілями. Сферою інтересів цих туристів є навколишнє природне середу, її спостереження, і зокрема охорона навколишнього природного середовища. Особливий інтерес при даному виді туризму представляють охоронювані природні території. Таким чином, екологічний туризм визначається як строго спеціалізований вид дозвілля з яскраво вираженими науково-пізнавальними цілями. 2002 рік був оголошений ООН як «Міжнародний рік екологічного туризму». СОТ пропонує таке визначення екологічного туризму:

Екологічний туризм - всі форми і види туризму, при яких головною мотивацією туриста до скоєння подорожі є спостереження та спілкування з природою і які сприяють збереженню навколишнього середовища та культурної і природної спадщини, надаючи на них мінімальний вплив.

2.3 Заповідники України

Природні заповідники України - це природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, покликані зберігати в природному стані типові або виняткові для даної ландшафтної зони природні комплекси з усією сукупністю їх компонентів, вивчати природні процеси і явища, що відбуваються в них, розробляти наукові засади охорони навколишнього середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки. Ділянки землі та водного простору, що належать до заповідників, вилучаються з господарського користування. Заповідник - вища форма охорони природних територій, природна лабораторія, де ведуться комплексні наукові дослідження. Заповідники є в кожному великому природному комплексі [23].

Асканійський державний заповідник, селище Асканія-Нова Чаплинського району Херсонської області. До складу заповідника входить всесвітньо відомий Асканійський цілинний степ, зоопарк і дендропарк, або як його звуть, ботанічний парк (сад). Заповідником оголошений у 1919 р. Всі три об'єкти підпорядковані нині Українському науково-дослідному інституту тваринництва степових районів ім. М.Ф. Іванова, який створено на базі заповідника у 1932 р.

Асканійський степ знаходиться в зоні вузьколистих типчаково-ковилових степів України. Він є унікальною природною пам'яткою степової цілини півдня України і має величезну наукову цінність. Степовий масив Асканія-Нова складається з Великого Чапельського поду площею 2420 га і рівнинного масиву з ділянками: Старий степ - 518 га, Успенський степ - 1042 га та умовно заповідний степ - 7020 га; всього 11000 га.

Основу рослинного покриву цілинного степу складають різні південні види перистих ковил (ковила українська, лесінга та ін.) типчак, тонконіг бульбистий, а на знижених місцях - житняк, пирій несправжньосизий та деякі бобові рослини. На підвищених елементах рельєфу між кущами злаків досить поширена місцями грудниця, або так званий степовий чай, подекуди різні види кермеку, різака, верблюдки. На ділянках степу, де йде систематичний випас худоби і грунт ущільнюється, степові злаки витісняють полин, будяки та інші бур'яни.

Тваринний світ степу представлений лише кількома хижаками (лисиця, степовий тхір). Більш численні степові гризуни (різні полівки, малий сірий ховрах, великий тушканчик, хом'як, заєць-русак та ін.). З птахів тут водяться степовий орел і стрепет, безліч жайворонків та чимало перелітного птаства, частина якого навіть залишається тут зимувати.

Асканійський степ здавна привертав увагу ботаніків Тут ведуться наукові дослідження по вивченню кореневих систем степових рослин, досліджується їх продуктивність, біологія, фенологія, закінчується картування степу.

Великою популярністю користується також відомий зоопарк «Асканія-Нова» Тут зібрані тварини мало не з усього світу. Влітку вони пасуться у величезних вольєрах площею до 1000 га, це наближає їх утримання до природних умов. З копитних тут в кілька видів антилоп (індійські, африканські, американські), дикі козли і барани, азіатські бики, копі Пржевальського, зебри, бізони, зубробізони, різні олені, лами, гуанако та ін. Велика і рідкісна колекція водоплавних птахів населяє штучні водойми парку - граціозні лебеді, дикі гуси, різні види качок, ледени; тут представлені майже всі види страусів, фазани та численні дрібні тропічні декоративні птахи. І всі ці звірі і птахи утримуються цілими отарами і зграями. Зоопарк одержав цікаві цінні наслідки по акліматизації і одомашненню багатьох ссавців і птахів (антилопи, олені, фазани, страуси, дикі гуси та ін.). Крім того, внаслідок багаторічної копіткої роботи, що ведеться в інституті по гібридизації і селекції тварин, тут створено нові високопродуктивні породи овець (асканійська тонкорунна, гірський меринос), свиней (степова біла і степова ряба), зебувидна жирномолочна худоба. Ведеться також велика робота в зоопарку по репродукції диких копитних і птахів, яких потім розселюють у заповідно-мисливські господарства і зоопарки України і суміжних республік,

Великий науковий, пізнавальний і практичний інтерес являють дендрологічні колекції Асканійського саду (парку), який було засновано у 1887 р. на площі близько 52 га. Тепер парк розширюється майже вдвічі. В ньому зростає понад 500 видів дерев і кущів «з різних частин світу.

З хвойних добре почувають себе ялини срібляста і блакитна, окремі види ялиці, сосна кримська, ялівець віргінський і козацький, біота східна, кипарисовик.

З листяних добре розвивається дуб, граб, клен гостролистий, липа срібляста, софора, мильне дерево, гледичія, шовковиця біла, бундук канадський тощо.

Рідкісними рослинами парку є будлея, вістарія, дзельква, хурма віргінська, текома, церцис стручковий, шефердія.