Сучасні проблеми природокористування в Україні

Размещено на http://allbest.ru

1

Зміст

Вступ

1. Сутність та принципи природокористування

2. Оцінка природно-ресурсного потенціалу території України

3. Основні проблеми раціонального природокористування

4. Стратегічні напрями використання природно-ресурсного потенціалу

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

На порозі нових відкриттів, технологій та вражаючих досягнень, людство на сьогодні зіткнулось з проблемою третього тисячоліття - проблемою раціонального природокористування.

На сьогодні основні елементи природно-ресурсного потенціалу тієї чи іншої території існують у взаємодоповнюючій формі та використовуються практично майже у всіх галузях промисловості. Втрата хоча б однієї частини цього ланцюгу призведе до глобальних та структурних змін не лише природного, а й економічного середовища планети. До того ж наявність такого виду ресурсів як вичерпні прискорює процес ускладнення екологічної ситуації на Землі.

Тому раціональне використання і відтворення природних ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління. Стосовно природокористування це означає послідовний розвиток наукових засад охорони навколишнього середовища і раціонального використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність, оптимальність.

Планомірність стосовно використання природних ресурсів -- економічна функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку і виконання планової системи взаємопов'язаних показників, так і дійовий контроль за їх реалізацією.

Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як за територією, так і за галузями народного господарства, виключення порушень природних взаємозв'язків у навколишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів -- це досягнення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем.

Основними методами курсового дослідження є порівняльний та аналітичний аналіз основних показників, що характеризують стан природно-ресурсного потенціалу в Україні.

Об'єктом дослідження є навколишнє природне середовище.

Предметом дослідження виступає раціональне використання природно-ресурсного потенціалу в Україні та охорона навколишнього середовища.

Серед принципових моментів під час вирішення завдань економіки природокористування є необхідність застосування інтегрованого підходу до збереження й раціонального використання й відтворення природних ресурсів, тобто ресурси повинні розглядатися як єдине ціле в умовах багатостороннього впливу на них людини.

Мета даної курсової роботи - дослідити сучасні проблеми природокористування, знайти та сформувати стратегічну програму вирішення завдань екології та подальшого ефективного використання природних ресурсів, яка б сприяла формуванню у суспільства доцільної екологічної свідомості.

1. Сутність та принципи природокористування

Людина всебічно з давніх часів постійно використовує навколишнє природне середовище, щоб задовольняти свої різноманітні потреби, які постійно зростають.

На противагу від інших мешканців Землі, людина пов'язана з природою не тільки безпосередньо, але й опосередковано - через виробництво. Виробництво протиставляє суспільство природі, забезпечує його відносну незалежність від неї. Одяг і житло, їжа і тепло з часом перестають бути тільки дарами природи, а стають результатом людської праці. Чим більше люди панують над природою, тим краще розуміють і відчувають нерозривний зв'язок з нею. Людина, засоби виробництва та природа знаходяться у взаємодії один з одним і створюють за цієї умови еколого-економічну систему. У цій системі мають місце три види зв'язку. По-перше, економічні зв'язки (відносини), що виникають між людьми у процесі виробництва, яке завжди є перетворенням природи. По-друге, технологічні зв'язки між людьми, засобами виробництва і природним оточенням, наприклад, у процесі видобування корисних копалин та вилучення відходів виробництва. І по-третє, екологічні зв'язки між окремими елементами природи, за допомогою яких останні взаємодіють один з одним уже без участі людини, хоча інколи і за умови її безпосереднього сприяння. Таким чином, людство не може існувати, не використовуючи природні ресурси, а це, в свою чергу, впливає на кількість і якість природного середовища, вносить в нього суттєві зміни та формує ті чи інші закономірності природокористування.

Природокористування - це сукупність усіх впливів людства на природу, до яких належать заходи щодо освоєння, перетворення і охорони природи. Необхідно розрізняти природокористування раціональне і нераціональне [10].

Природа та її ресурси є середовищем, об'єктом, результатом життя і господарчої діяльності людей, які приводять як до позитивних, так і до негативних наслідків. Тому необхідна правильна, раціональна організація природокористування.

Під раціональним (оптимальним) природокористуванням розуміють вивчення природних ресурсів, їх ощадлива експлуатація, охорона та відтворення з урахуванням не тільки теперішніх, але й майбутніх інтересів розвитку господарства країни та збереження здоров'я населення. Раціональне природокористування - це свідоме регулювання природогосподарчих зв'язків на економічній основі. Вони базуються на всебічному обліку й оцінці природних ресурсів, їх регулюванні і використанні в господарчому механізмі [8].

Поняття «раціональне природокористування» складається з трьох основних елементів - економічна ефективність використання природних ресурсів, їх охорона та відтворення (рис. 1.1.).

Рис. 1.1 Основні елементи раціонального природокористування

Економічна ефективність використання означає отримання максимальної кількості високоякісного продукту за умови мінімальних витрат на виробництво і економне витрачання відповідного ресурсу.

Охорона природних ресурсів та навколишнього середовища передбачає проведення попереджувальних і профілактичних заходів у процесі виробництва, здійснення дій з охорони технологічних процесів, які в нього входять, та заходів з відновлення властивостей і якостей ресурсів природи, що були порушені внаслідок господарчої діяльності. Критеріями оцінки природоохоронних заходів є показники залучення ресурсів до господарчого обігу з цільовим призначенням, нормативи якості середовища та ресурсів, показники нормальної і фактичної продуктивності ресурсів, розміри збитку господарства країни, стан здоров'я населення.

Відтворення природних ресурсів означає відновлення обсягів експлуатованих ресурсів та їх запасів, відновлення втрачених властивостей і якостей. Критерії вирішення проблеми відтворення - це ступінь дефіцитності ресурсів і задоволення ресурсами потреб виробництва, а також стан екологічного оточення [4].

Раціональне природокористування характеризується загальними та специфічними принципами, що є основними правилами, якими необхідно керуватися при перетворенні природи. До загальних відносять: принцип оптимальності; принцип взаємозалежності суспільства і природи; принцип екологізації виробничої діяльності; принцип збереження просторової цілісності природничих систем, що обумовлено природою різноманіття та обігом речовин у процесі господарчого їх використання, а також принцип народногосподарського підходу до організації природокористування.

Серед специфічних провідне місце займають: принцип інтегрального ресурсу; принцип міри перетворення природних систем; принцип «м'якого» управління природою; принцип ланцюгових реакцій [12].

Таким чином, раціональне природокористування - це економне, бережливе спрямування суспільних заходів, що призначені для планомірного збереження та розширеного відтворення природо-ресурсного потенціалу, поліпшення виробничих умов родючості ґрунтів, продуктивності водних ресурсів, лісу, атмосферного повітря, інших факторів та чинників виробництва.

Нажаль, сучасний стан природокористування може бути охарактеризований як нераціональний, тому що він призводить до виснаження (іноді до зникнення) природних ресурсів, навіть таких, що відновлюються, до посилення забруднення навколишнього середовища.

Нераціональним є таке природокористування, коли вплив людини на природу призводить до знесилення її відновлювальних властивостей, зниження якості та кількості природних ресурсів [8].

Причин таких явищ достатньо. Насамперед, це недостатнє знання законів екології, надзвичайно слабка матеріальна зацікавленість виробників продукції, низька екологічна культура населення, нехтування прямою залежністю екологічного стану країни з економічним тощо.

Структурна особливість природокористування полягає в тому, що воно набирає різних форм залежно від типів природних ресурсів - витратних (енергетичних, сировинних, харчових) і ресурсів середовища (умов праці, відпочинку і відновлення здоров'я).

При використанні практично невичерпних ресурсів (енергії Сонця і підземного тепла, припливів і відпливів) раціональність природокористування вимірюється перш за все найменшими експлуатаційними витратами і найбільшим коефіцієнтом корисної дії добувних виробництв і установок.

Для ресурсів вичерпних і при цьому невідновних (наприклад, нафта, мінерали) важливими є комплексність і економічність добування, скорочення відходів. Охорона вичерпних ресурсів, які відновлюються в ході використання, спрямована на підтримання їх продуктивності і ресурсообороту, а експлуатація повинна забезпечити їх безвідходне добування і перероблення, а також розширене виробництво.

Перетворення вичерпних ресурсів виражається в їх примноженні і збагаченні, у підвищенні продуктивності природи. Тут проводяться необхідні заходи і всебічне врахування корисних і шкідливих наслідків.

Управління охороною навколишнього природного середовища, як зазначається в Законі «Про охорону навколишнього середовища», полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності [1].

Метою управління в галузі раціонального природокористування є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних і громадських органів у галузі навколишнього середовища.

Визначальними у виробничих відносинах, що складаються між людьми і природою, є їх суспільний характер. Тому функції по управлінню і плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативою держави. Різні міністерства, комісії, відомства, комітети тощо в міру своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в області охорони навколишнього природного середовища. Одне з центральних місць у регулюванні відносин з приводу охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів відводиться науково обґрунтованому поєднанню територіального і галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають у господарський оборот природні ресурси, належать, з одного боку, до тієї чи іншої галузі народного господарства, а з другого - є ланками територіально-виробничих комплексів. Тому виникає необхідність правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і місцевих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи технологічний процес) і контроль за викидами в навколишнє середовище. Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконання, серед яких нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

На сучасному етапі розвитку суспільства виділяють наступні основні закони, що характеризують природокористування:

Закон обмеженості природних ресурсів - усі природні ресурси (і умови) Землі є скінченними.

Закон падіння природно-ресурсного потенціалу - у межах однієї суспільно-економічної формації (способу виробництва) і одного типу технологій природні ресурси стають все менш доступними і потребують збільшення витрат праці й енергії на їх добування та транспортування.

Закон зниження енергетичної ефективності природокористування - з плином історичного часу при отриманні з природних систем корисної продукції на її одиницю в середньому витрачається все більше енергії.

Закон відповідності рівня розвитку виробничих сил природно-ресурсному потенціалу - розвиток виробничих сил відбувається відносно поступово до моменту різкого виснаження природно-ресурсного потенціалу, який характеризується як екологічна криза. Криза розв'язується шляхом революційної зміни виробничих сил.

Закон зниження родючості - внаслідок постійного вилучення врожаю і порушення природних процесів ґрунтоутворення, а також за тривалої монокультури в результаті накопичення токсичних речовин, що виділяються рослинами, на культивованих землях відбувається зниження природної родючості ґрунтів.

Закони природокористування сприяють не тільки якісному розумінню сутності та принципів природокористування, а й дають можливість ефективно використовувати природно - ресурсний потенціал, розвивати екологічні напрями світової політики на рівні глобалізаційних процесів [7].

На сьогодні людство повинно стати на новий шлях розвитку та прагнути, щоб природокористування було більш раціональним; спиратись на знання, закони та особливості різних природних систем; працювати в напрямах підтримки рівноваги в екосистемах; використовувати можливості науково-технічного прогресу. У наш час природокористування у світі стає не лише основною прерогативою ефективного господарювання, а й важливим джерелом розуміння природного багатства тієї чи іншої території та водночас формою створення стратегічної перспективи розвитку та подальшого існування людства у майбутньому.

2. Оцінка природно-ресурсного потенціалу території України

«Природні ресурси» - одне з найбільш часто вживаних у літературі понять. Більш загальним є визначення, дане А.А. Мінцом: «природні ресурси... тіла і сили природи, що на даному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у формі особистої участі в матеріальній діяльності» [9].

У другій половині XX ст. ресурсоспоживання надзвичайно зросло, охопивши практично всю сушу й усі відомі в даний час природні тіла і компоненти. Науково-технічний прогрес безпосередньо відобразився на практиці ресурсоспоживання. Розроблено технології освоєння таких видів природних багатств, що донедавна не включалися в поняття «природні ресурси» (наприклад, опріснення солоних морських вод у промисловому масштабі, освоєння сонячної чи приливно-хвильової енергії, виробництво атомної енергії, видобуток нафти й газу на акваторіях та ін.). Виникло уявлення про потенційні ресурси або ресурси майбутнього. Велике значення в освоєнні природних ресурсів мають економічні фактори, що визначають рентабельність їхнього господарського використання.

Часто потреби в природних ресурсах блокуються технологічною неможливістю їх освоєння, наприклад, виробництво енергії на основі керованого термоядерного синтезу, регулювання кліматичних процесів чи явищ тощо. Технічна і технологічна недосконалість багатьох процесів витягу і переробки природних ресурсів, розуміння економічної рентабельності й недолік знань про обсяги і величини природної сировини змушують при визначенні природно-ресурсних запасів виділяти категорії за ступенем технічної та економічної доступності і вивченості.

Природно-ресурсний потенціал території -- це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається у їх сукупній споживній вартості. У такому розумінні природно-ресурсний потенціал території посідає важливе місце в системі «суспільство -- природа».

Природно-ресурсний потенціал -- важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Природні умови -- це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення; кліматичні умови; особливості рельєфу; розміщення ресурсного потенціалу [15].

Сфера взаємодії природи й суспільства охоплює не лише безпосередньо експлуатовані, а й усі розвідані природні ресурси, що складають природно-ресурсний потенціал території.

Україна - держава з потужним і розвиненим природно-ресурсним потенціалом, що охоплює мінеральні, земельні, водні, лісові, фауністичні та природні рекреаційні ресурси.

За багатством мінерально-сировинних ресурсів Україна є однією з провідних держав світу. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.

Мінерально-сировинний ресурсний потенціал України представлений 7500 родовищами більше 70 видів корисних копалин. У промисловій експлуатації знаходиться майже 4500 родовищ, де видобувається вугілля, нафта, газ, залізні й марганцеві руди, вогнетривкі глини, нерудна металургійна сировина, калійна і кухонна сіль, скляні та формувальні піски й ін. Видобуток сировинних мінеральних продуктів за 30 основними їхніми видами досягає 950 млн. т. щорічно. Різноманітність і кількість мінеральних ресурсів України оцінюється зарубіжними експертами у 8 балів за 10-бальною шкалою. Україну зараховано до головних мінерально-сировинних держав світу, а за запасами основних видів корисних копалин у розрахунку на душу населення держава посідає одне з перших місць у Європі [4].

Більшість корисних копалин в Україні видобувається в межах регіонів, які сформувалися за тривалий період розвитку її нафтогазовидобувної промисловості і мають свою специфіку. Винятком є тільки розробка родовищ будматеріалів, поширених на території всієї країни.

Згідно з даними найзабезпеченішими щодо природно-ресурсного потенціалу на душу населення є такі області, як Луганська, Дніпропетровська, Чернігівська, Кіровоградська. Найбільший природно-ресурсний потенціал на 1 га території мають Донецька, Дніпропетровська, Луганська області та Автономна Республіка Крим. Найменш забезпечені природними ресурсами Волинська та Рівненська області [17].

Поступово виявляється відносне й абсолютне убування найбільш якісних і сприятливо розміщених запасів вугілля, нафти, багатих залізних руд, окису марганцевих руд, деяких інших видів корисних копалин, що стало наслідком звуження природних можливостей їхнього заповнення.

Розвиток продуктивних сил України, видобуток, заготівля і переробка усіх видів природних ресурсів супроводжується зростанням абсолютного й питомого виходу відходів. Річні обсяги утворення відходів за всіма джерелами зросли на 35 % і досягали 1,75 млрд. т., у тому числі, до 1,32 млрд. т. розкривні породи та породи, що попутно видобуваються, 343 млн. т. - відходи збагачення і хіміко-металургійного переділу корисних копалин, більше 50 млн. т. - відходи харчової промисловості, близько 26 млн. т. - відходи та брухт чорних і кольорових металів. Накопичення промислових і побутових відходів призводить до відчуження сільськогосподарських угідь, забруднення навколишнього природного середовища й загострення екологічної ситуації в індустріально розвинутих регіонах. Під відвали, терикони, шлаконакопичувачі в Україні відводиться понад 100 тис. га землі, ще 6-7 тис. га щорічно виділяється на дані цілі.

У господарський оборот України задіяно, як відомо, майже всі землі, що так чи інакше можна використовувати в сільськогосподарському виробництві. Щорічно залучається 1,5 млрд. т. природних ресурсів, переважно для гірничодобувної промисловості, майже дві третини поверхневого стоку, що формується на території країни, третина підземних вод.

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага ґрунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктивного землеробства. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (84,0%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

Сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Надмірна розораність території та величезний вплив діяльності людини призвели до порушення природного процесу ґрунтоутворення, ерозійних процесів. Розораність земель є найвищою і досягла 56% території країни та 80% сільськогосподарських угідь. Щорічні еколого-економічні збитки від ерозії ґрунтів становлять 9,1 млрд. грн. [15].

Варто зазначити, що близько 5-7 тис. га, у тому числі рілля й інші сільськогосподарські угіддя, щорічно відводиться на зберігання відходів. Для таких потреб найбільші площі вилучаються з обороту у Донбасі та Придніпров'ї. Внаслідок цього в останні роки все більше спостерігаються провали й осідання ґрунтового покриву та деградація ґрунтових структур.

Велике занепокоєння викликає нині як стан земельних ресурсів, так і система землекористування, яка склалася в Україні. Загальний земельний фонд України станом на початок 2010 р. становить 60,4 млн. га. У структурі земельного фонду сільськогосподарські землі займають 72% території, з них сільськогосподарські угіддя - 69,3%, у тому числі рілля - 54,4%, перелоги - 0,4%, багаторічні насадження - 1,6%, пасовища - 9,06%, сіножаті - 3,82%. Лісові площі займають - 15,62% території, заболочені землі - 1,96%, відкриті землі без рослинного покрову - 1,88% (табл. 2.1.).

Таблиця 2.1

Земельні угіддя України (станом на 2010 рік)

Назва угіддя	Площа
	Тис. гектарів	% до площі країни
1	2	3
Ліси	9424, 6	15,62
Пасовища	5465,6	9,06
Сіножаті	2307,3	3,82
Відкриті землі рослинного покриву або з незначним рослинним покривом	1133,7	1,88
Штучні водосховища	940,4	1,56
Відкриті заболочені землі	1180,8	1,96
Лісосмуги	645,5	1,07
Озера	540,8	0,90
Лимани	334,3	0,55
Чагарники	310,1	0,51
Природні водотоки	244,0	0,10
Штучні водойми	162,2	0,27
Радіоактивно забруднені землі, що не використовуються в господарстві	136,0	0,21
Всього	22825,3	37,8

На жаль, сучасне сільськогосподарське використання земельних ресурсів в Україні не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, пасовищ та лісонасаджень, що негативно впливає на стійкість природних ландшафтів. Незважаючи на скорочення площі орних земель, за розораністю території Україна займає перше місце у світі. Так, розораність території США - 20%, Англії - 28%, Болгарії - 34%. Через необґрунтовану, екологічно не виважену діяльність відбувається значна втрата ґрунту, яка щороку становлять близько 600 млн. т., у тому числі 50 млн. т гумусу.

Система раціонального використання земель повинна носити природоохоронний, ресурсозберігаючий характер та передбачає збереження ґрунтів, обмеження впливу на рослинний та тваринний світ, геологічні породи та інші компоненти навколишнього середовища. Охорона земель та їх раціональне використання здійснюються на основі комплексного підходу до угідь як до складних природних утворень (екосистем), з урахуванням їх зональних та регіональних особливостей.

Таким чином, збереження земельних ресурсів як важливого компонента

природного середовища, ланшафтно-утворюючого фактора і важливого фактора, на якому ґрунтується продовольча програма і продовольча проблема світу та окремих регіонів є проблемою надзвичайної ваги не тільки в окремо взятих країнах, а й у всьому світі та потребує негайного вирішення.

Надзвичайну важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей відіграють лісові ресурси, адже вони слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.

Лісове господарство -- провідний землекористувач в Україні. Україна відноситься до малолісних держав світу. Площа її лісового фонду складає 9,9 млн. га, у тому числі вкрито лісом 8,6 млн. га із загальним запасом деревини 1,3 млрд. м³. Лісистість території країни в середньому складає лише 15,62%, тоді як лісистість Японії - 68%, Фінляндії і Швеції - 57,0%, Канади - 32,0%, США - 33,0%, Німеччини - 26,9%, Франції - 24,0%. На душу населення в Україні припадає в середньому 0,12 га лісу та 25 м³ запасу деревини, що також значно менше, ніж в інших країнах [12].

Ліси держави розміщені вкрай нерівномірно: на Поліссі вони займають до 29,0% території регіону, у Лісостепу - 13,0%, у Степу - 4,0%, у гірських районах Карпат - 40,0% і в Криму - 10,0%. Нестача лісів відчувається по всій території, і пов'язано це з переведенням лісового фонду в минулому в інші угіддя.

Нині в Україні спостерігається малоефективна політика лісовідведення і лісовідновлення. Протягом минулих років посадка і посів лісу з кожним роком зменшувалися, лише з 2004 року показник посадки і посіву лісу збільшився на 10,4% порівняно з 2001 роком, при цьому у 2009 році цей показник складав 37,4 тис. га [16].

Останніми роками лісове господарство ведеться нераціонально, що призвело до нагромадження перестійних листяних насаджень з низькою якістю деревини і виснаження запасів хвойних насаджень. У результаті відбувається порушення екологічної рівноваги і руйнування природних комплексів на лісових площах. Існує необхідність підготовки нового лісового законодавства.

Найважливішим джерелом промислового і побутового водопостачання виступають водні ресурси, а тому вони відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.) та водокористування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурсу (гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство, туризм).

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси -- запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси становлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку.

Розрізняють потенційні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідроенергоресурси.

Потенціальні гідроенергоресурси України становлять 44,7 млрд. кВт-год.; з них технічно можливі для використання -- 21,5 млрд. кВт-год.; економічно доцільні для використання становлять 16 млрд. кВт-год.

Україна є однією з найменш водозабезпечених країн. У розрахунку на одного жителя в середньому за водністю рік, припадає 1 тис. м³ поверхневих і 4 тис. м³ підземних водних ресурсів. Прогнозні експлуатаційні ресурси підземних вод оцінюються в обсязі 21 км³. Загальна величина водозабору з поверхневих і підземних вод склала близько 36 км³, у тому числі з поверхневих джерел майже 30 км³. У водні об'єкти скидається 20 км³ стічних вод за добу, з яких 3,5 км³ - забруднені. Обсяг води в оборотних і послідовно використовуваних системах водопостачання досягає 70 км³ [18].

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів -- Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Для зрівняння територіальних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.

На побутові потреби населення використовується 243 л. води за добу на одного міського жителя, а в містах Дніпропетровської, Київської, Луганської, Одеської областей, Криму - більше 250 л. При цьому слід зазначити, що на 6 % території зосереджено більш 90% усього обсягу водоспоживання, хоча і трапляються факти нераціонального використання водних ресурсів [14].

Перспективні обсяги використання води в комунальному господарстві визначаються на основі очікуваної чисельності міського населення і питомої норми витрат води на господарсько-питні потреби населення, підприємств комунально-побутового обслуговування населення та упорядкування міських територій.

Для досягнення рівня гарантованого водопостачання міського населення необхідно провести реконструкцію, ремонтну модернізацію устаткування водопровідних, каналізаційних мереж і споруд; розробити і впровадити раціональні норми водоспоживання, технології водопідготовки та очищення стічних вод; впровадити засоби обліку споживання води; підвищити рівень благоустрою населених пунктів; запровадити нові стандарти на питну воду; збільшити використання підземних вод для питного водопостачання; впровадити системи відомчого екологічного моніторингу джерел водопостачання в місцях водозаборів і якості питної води.

Передбачається, що в наступні роки завдяки виконанню програмних заходів питомі витрати води поступово збільшуватимуться. Оптимальний рівень питомих витрат води, що за експертною оцінкою становитиме близько 300 л/добу, прогнозується досягти в 2011-2016 роках. Згідно з прогнозом, загальні обсяги водопотреб комунального господарства порівняно з 2009 р. не зазнають суттєвих змін: у 2011 р. вони можуть бути 3,13 - 3,16 м³, у 2012 - 3,2 - 3,29 м³, у 2015 - 3,16 - 3,32 м³ (табл.2.2.).

Таблиця 2.2

Прогноз комунального господарства у питній воді (2011 - 2016 роки)

Показник	Фактично	Прогноз
	2007р.	2008р.	2009р.	2011р.	2013р.	2016р.
Чисельність міського населення, тис. чол.	32247	32743	32328,4	31775	31088	30320
Обсяг потреб у питній воді, млн.	3337	3041	2870	3131	3290	3320
Питомі витрати води на одного мешканця, л/добу	257	255	243	270	290	300

Несприятливий стан водного господарства багато в чому пояснюється несформованою практикою природокористування. У процесі діяльності промислового комплексу України у водні об'єкти викидається велика кількість промислових відходів, перемішується понад 1 млрд. м³ гірських порід та близько 2 млрд. м³ шахтних вод.

Загальний річний об'єм стічних вод в Україні у 2008 р. становив 10517 млн. м³, утому числі 3313 млн. м³ забруднених. Ефективне використання водних ресурсів залежить від багатьох факторів, але найбільше -- від різноманітних забруднюючих речовин, які надходять у водні об'єкти і призводять до якісного виснаження водних ресурсів (див. додаток А).

Надаючи оцінку природно-ресурсному потенціалу території України, слід також охарактеризувати рекреаційні ресурси. Рекреаційні ресурси України забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування,

бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.

Україна має різноманітні природні рекреаційні ресурси (кліматичні, біологічні, гідрологічні, ландшафтні, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі тощо). Загальна площа земель, придатних для рекреаційного використання, становить 9,4 млн. га (або 15,6% території країни), у тому числі рівнинних рекреаційних ландшафтів - 7,1%, гірських - 2,3% (у Карпатах - 1,9, в Криму -- 0,4). У рекреації можуть використовуватися землі заповідників та природних національних парків, їхня чисельність в Україні зростає. Мінеральні лікувальні води різного складу виявлені майже у всіх областях України, але найбільша кількість джерел зосереджена в західній частині, зокрема, на Закарпатті[17].

Основні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України полягають у максимально повному задоволенні потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні; охороні і відновленні рекреаційних ресурсів; зростанні якості послуг у цій сфері. Перспективи розвитку рекреаційного комплексу України полягають у залученні додаткових інвестицій в оновлення інфраструктури, що працює на потреби рекреаційного комплексу; інтенсивному розвитку туризму та індустрії відпочинку і оздоровлення в цілому; збільшенні питомої ваги рекреаційної сфери у зростанні національного доходу країни.

Отже, природно-ресурсний потенціал України має різноманітний характер розміщення та вмісту корисних ресурсів. Дані природні умови істотно впливають не лише на особливості й засади територіальної організації виробництва, а й безпосереднім чином на життя і діяльність населення нашої країни. Україна володіє потужним природно-ресурсним комплексом, основу якого складають земельні та мінерально-сировинні ресурси. Достатньо високий рівень забезпеченості території країни водними і рекреаційними ресурсами. Для подальшого збереження всіх природних багатств населення країни повинно раціонально ефективно використовувати природно-ресурсний потенціал.

3. Основні проблеми раціонального природокористування

Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і по-господарськи слід ставитися до їх експлуатації, особливо, якщо йдеться про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи на те, що кількість розвіданих копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений перехід на використання нових джерел енергії.

Тим більше, що суспільство відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

В зв'язку з цим раціональне використання і відтворення природних ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства.

Поряд з глобальними, проблеми охорони навколишнього середовища і природних ресурсів мають яскраво виражений регіональний характер і відіграють особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.

Економіці України притаманна висока питома вага ресурсномістких та енергоємних технологій, впровадження й нарощування яких здійснювалося найбільш «дешевим» способом -- без будівництва відповідних очисних споруд.

Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря й земель, нагромадження в дуже великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва.

Такі процеси тривали десятиріччями і спричинили різке погіршення стану здоров'я людей, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням та біологічно-генетичною деградацією населення України. Ефективне використання природних ресурсів та вироблення основних засад раціонального природокористування пов'язане з формуванням різноманітних передумов і факторів об'єктивного і суб'єктивного характеру. Одні з них обумовлені інтенсивним розвитком виробництва і введенням в дію нових об'єктів промислового і будівельного призначення, інші -- розширенням і реконструкцією діючих підприємств та намірами виробляти нову продукцію в умовах оновлення технології.

Така постановка проблеми вимагає поліпшення розробки питань управління, пов'язаних насамперед з діалектикою взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин.

Стосовно природокористування це означає послідовний розвиток наукових засад охорони навколишнього середовища і раціонального використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність, оптимальність [16].

Розрізняють три основні проблеми раціонального природокористування: соціально-еколого-економічні принципи природокористування; міжгалузевий характер вирішення проблем природокористування, а також економічне стимулювання природоохоронної діяльності підприємств.

Протягом багатьох століть людство в своїй діяльності виходило з уявлення, про те, що природні багатства невичерпні і що можна безмежно розширювати свої «зовнішні межі» в ході перетворення природи.

Та перші зіткнення з зовнішніми межами - тобто з обмеженістю природних ресурсних можливостей викликали не економне відношення до природних благ, а, навпаки, намагання «ефективного» їх використання.

Отже, щоб уникнути серйозних теперішніх і віддалених негативних наслідків нераціонального відношення до природи, необхідний облік таких наслідків, а він можливий тільки на основі знань ресурсних можливостей, лімітів експлуатації природних ресурсів і свідомого управління природокористуванням з урахуванням цих обмежень.

Останні десятиріччя екологічна ситуація на території України вимагає кращого стану. Незважаючи на зменшення обсягів виробництва, проведення низки природоохоронних заходів, прийняття досить великої кількості законів, що пов'язані з екологічним станом країни, закриття під тиском громадськості ряду екологічно небезпечних підприємств, покращення очищення промислових викидів, зниження рекреаційного навантаження в деяких регіонах (наприклад, у Криму) не зменшує в цілому гостроту екологічного стану в регіонах.

Проблеми природокористування України неможливо відокремити від економічних проблем, тому при виробництві товарів та послуг, а також прийняті та реалізації рішень щодо розвитку економіки кожного регіону, необхідне їх врахування.

Кожна окрема територія України є частиною країни і, звичайно, має частково загальні проблеми природокористування, які впливають на її стан. Виникнення тих чи інших проблем у регіонах країни є результатом взаємодії людини з природою, коли активне використання різноманітних природних ресурсів, зростання антропогенного навантаження на територію призводять до порушень природних екологічних систем, руйнації умов їх поновлення.

Регіональні проблеми природокористування, безумовно, мають спільний характер із загальними проблемами, що виникли і продовжують накопичуватися в Україні, але в кожному регіоні існують свої особливості [15].

Серед регіональних проблем природокористування, необхідно виділити наступні:

- забруднення навколишнього природного середовища, яке загрожує здоров'ю населення;

- деградація та руйнування природничих комплексів;

- висока концентрація виробництва і населення в районах екологічного лиха;

- обмежені можливості екологічної саморегуляції через знаходження природно-ресурсного потенціалу на межі вичерпання;

- дефіцит водних ресурсів стримує розвиток виробничих сил;

- напружений земельно-господарський баланс.

Із загального наведеного комплексу регіональних проблем на перше місце виходить проблема серйозного забруднення територій різними видами речовин промислового характеру, що створює загрозу для здоров'я нації.

Природа має свій потенціал збереження та відновлення, але в регіонах уже довгий час відчувається зменшення можливостей самоочищення, саморегуляції та самовідновлення, а в деяких випадках ці можливості екосистема регіону значною мірою вже втратила, що досить небезпечно не тільки для регіону, а й для всієї території України.

Проблеми раціонального використання, охорони і відтворення природних ресурсів на даний час набули особливої актуальності і стали предметом поглиблених досліджень. Надмірне техногенне навантаження на навколишнє середовище загрожує небезпечними екологічними ситуаціями. Внаслідок екологічно необґрунтованої промислової діяльності і відсутності належних природоохоронних дій в Україні сформувалися великі промислові регіони, які нині належать до зон лиха.

Це передусім Дніпровсько-Донецький промисловий регіон, Криворіжжя, Північний Крим, де впродовж десятиріч порушувався принцип раціонального природокористування та було перевищено антропогенним навантаженням природно-ресурсний потенціал.

У значній частині регіонів України особливої гостроти набули проблеми забруднення атмосферного повітря і природних вод, а також порушення земель під час гірничих розробок, які призводять до деградації ландшафтів (Донбас, Криворіжжя, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ) і неправильного проведення гідротехнічної меліорації (осушення і зрошення).

Розміщення виробництв без урахування єдності природного і соціального середовищ регіонів і міжрегіональних відносин зумовило зосередження на території України «брудних» екологічно небезпечних виробництв із застарілими технологіями.

В Україні на потенційно небезпечні виробництва припадає майже третина обсягу промислової продукції. Серед таких виробництв виділяють: 4 атомних електростанції, 2664 об'єкти, які виробляють небезпечні речовини, 308 шахт та 7 розрізів, 6 потужних нафтопереробних заводів, на кожному з яких зосереджено від 300 до 500 тис. т вуглеводневого палива. Ці об'єкти переважно сконцентровані у Донецькій, Запорізькій, Луганській, Сумській, Херсонській областях [17].

Екстенсивний характер виробництва, слабка насиченість промислових підприємств сучасним обладнанням призводить до забруднення повітряного басейну. Найбільш значний вплив на склад атмосфери чинять підприємства чорної і кольорової металургії, хімічна і нафтохімічна промисловість, енергетичні підприємства, целюлозно-паперова промисловість, автотранспорт тощо.

До джерел забруднення атмосфери відносять: підприємства промислового комплексу, які здійснюють викиди в атмосферу; транспорт; розвиток енергетики; інші природні ресурси, забруднені внаслідок господарської діяльності людини.

Причинами забруднення атмосфери внаслідок господарської діяльності людини є: відсутність відповідних очисних споруд на підприємствах та інших об'єктах, які здійснюють шкідливі викиди в атмосферу; інтенсивне забруднення інших компонентів природного середовища та видобуток і переробка корисних копалин.

Основні тенденції природокористування в регіонах України свідчать про те, що проблеми раціонального використання їх природно-ресурсного потенціалу все ще не вирішені. З одного боку, має місце дисбаланс між наявним потенціалом природних ресурсів та фактичним станом їх використання, з другого - існує необхідність активізації дій щодо їх залучення в господарський оборот.

На жаль, заходи, спрямовані на раціональне використання природних ресурсів та стабілізацію й оздоровлення довкілля, не дають бажаного ефекту.

Основними причинами цього є:

- відсутність єдиного комплексного підходу та координації у вирішенні вказаних проблем;

- недостатнє фінансування природоохоронних заходів;

- недосконалість діючого економічного механізму природокористування;

- нестабільність організаційних структур управління в цій сфері [12].

Надмірна експлуатація окремих видів природних ресурсів, недосконалість форм та способів їх залучення у відтворювальний процес потребують перегляду пріоритетів їх використання, вироблення чітких цільових орієнтирів стратегії в сфері природокористування, наукового обґрунтування дій і механізмів їх досягнення.

Вирішення екологічних проблем у регіонах країни значною мірою буде визначатись крім загальних вимог удосконалення технологій виробництва, оцінкою тих потенційних можливостей, якими володіють природні ландшафти даної території. Такий підхід дозволить виявити екологічні пріоритети та екологічні обмеження, які повинні впливати на формування загальної структури використання території в кожному окремому районі. Неодмінними умовами раціонального природокористування територій повинно стати суворе дотримання екологічних норм вилучення біоресурсу, що відповідає оцінкам екологічної можливості кожного району, а також високе технічне озброєння промислових галузей господарства, яке дозволяє додержуватись екологічної безпеки під час видобування відповідних видів природних ресурсів.

Крім цього, значна територія в регіонах повинна відводитись під природні охоронні території: заповідники, заказники тощо.

Практичним інструментом у контексті забезпечення сталого просторового розвитку України є розробка та реалізація програм використання та охорони природно-ресурсного потенціалу та екологічної реабілітації її регіонів.

4. Стратегічні напрями використання природно-ресурсного потенціалу

Загострення взаємовідносин суспільства з природою поставило перед людством питання про необхідність розробки і впровадження нових принципів своєї поведінки в природі та експлуатації природних ресурсів нашої планети.

Результатом тривалих пошуків і досліджень стала проголошена в Ріо-де-Жанейро у 1992 році концепція сталого розвитку, перехід до якої визначено як завдання для світового господарства на XXI ст. Під сталим розуміють розвиток людства та характер використання ним ресурсів планети, який дає змогу задовольняти потреби сьогодення та не підриває потенційні можливості забезпечення потреб наступних поколінь [4].

Ця концепція відбиває розуміння тісного взаємозв'язку екологічних, економічних і соціальних проблем людства і того факту, що вони можуть бути вирішені лише комплексно, за умови тісної співпраці і координації зусиль усіх країн світу. Крім того, в концепції визначається, що західна модель суспільства загального споживання не може вважатися взірцем для всього людства. З іншого боку, в документах конференції в Ріо вказується і на вади практики вкрай неефективного використання природних ресурсів у країнах, що мали планову економіку, та про надзвичайну важливість ліквідації економічної відсталості в країнах, що розвиваються, оскільки бідність є активним каталізатором загострення екологічних проблем.

Отже, актуальним і важливим є визначення стартових передумов окремих країн та регіонів світу щодо нинішніх можливостей їх переходу до моделі сталого екологічного розвитку.

Україна належить до групи країн з несприятливими передумовами переходу до сталого розвитку, адже вона відзначається високим рівнем антропогенного навантаження на територію, високою водо- та енергоємністю виробництва, забрудненням водних ресурсів та атмосферного повітря. Характерною їх рисою є низька економічна ефективність і висока екологічна собівартість виробництва.

Протягом тривалого часу Україна розвивалася на основі екстенсивного підходу до використання власного природного потенціалу. Сьогодні економіка країни переживає значні труднощі перехідного періоду, коли протягом кількох років підряд спостерігався значний спад виробництва, який ще не подолано. Тільки при переході держави на модель сталого розвитку в довгостроковій перспективі можна досягти збалансованого вирішення завдань соціально-економічного розвитку і збереження сприятливого природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб теперішніх і майбутніх поколінь.

Найважливішим фактором раціонального природокористування є ресурсозбереження. Ресурсозбереження -- це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів.

Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких:

- комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;

- впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології;

- широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар'єрів тощо;

- ефективне регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення;

- збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об'єктів [10].

Не менш важливим елементом ресурсозабезпечення є впровадження механізму екологічних платежів підприємствам, організаціям чи установам за забруднення навколишнього природного середовища. Як свідчить практика, при зростанні розмірів платежів, ефективність та частота впровадження підприємством ресусозберігаючих технологій значно зростає (див. додаток Д).

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

Розвиток і ускладнення структури виробництва, виникнення нових потреб постійно породжують екологічні проблеми. Своєчасне і правильне їх вирішення потребує обґрунтованого й активного управління природними і соціальними процесами, тобто розробки стратегії раціонального природокористування.

...