Цілі сталого розвитку як спроба цілеспрямованого програмування гармонії майбутнього людства

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Цілі сталого розвитку як спроба цілеспрямованого програмування гармонії майбутнього людства

Хилько М.І.

Товмаш Д.А.

Резюме

Проаналізовані роль «Римського клубу», Світових екологічних форумів та Доповідей Міжнародних екологічних Комісій в обґрунтуванні концепції сталого розвитку. Виявлено, що для більшості суб'єктів світової політики в розробці і реалізації цілей сталого розвитку переважає імітація законодавчих функцій, риторика замість реальних змін еколого- економічної парадигми. Наголошується в необхідності докорінної зміни моральної парадигми життєдіяльності людства, згідно з якою - економічним є лише те, що є екологічним.

Ключові слова: природне середовище, екологія, економіка, екологічна політика, екологічна криза, концепція сталого розвитку, ПРООН, цілі сталого розвитку.

Abstract

Goals of sustainable development as an attempt for purposeful programming of harmony of the future of humanity

M. Khylko, D. Tovmash, Taras Shevchenko National University of Kyiv (Kyiv, Ukraine)

It became clear that bringing the Earth to an ecological balance is an archival task of humanity, but reaching an agreement on the need for comprehensive changes will not be easy. But the question has already been put on the agenda.

The role of the «Club of Rome», World Environmental Forums and Reports of International Environmental Commissions in justifying the concept of sustainable development is analyzed. It was revealed that for most subjects of world politics in the development and implementation of the goals of sustainable development, the imitation of legislative functions, rhetoric prevails instead of real changes in the ecological and economic paradigm. It is emphasized the need for a radical change in the moral paradigm of human life, according to which only what is ecological is economic.

The factors of the scientific, economic, technological, political-legal and worldview levels that universally inhibit the introduction of the model of sustainable development are indicated and analyzed.

Keywords: natural environment, ecology, economy, environmental policy, environmental crisis, concept of sustainable development, UNDP, goals of sustainable development.

Вступ

На порозі ІІІ-го тисячоліття індустріальна цивілізація прийшла до катастрофічного зіткнення з екологічною системою планети. Дух захоплює від того, з яким шаленством вона штурмує Землю, а жахливі наслідки навалюються так швидко, що ставлять під сумнів нашу можливість їх розпізнати й осягнути їх глобальний контекст. Окремі, поки-що не досить численні групи екологістів борються з надихаючою, але, при ближчому розгляді, прикро малою віддачею. Не те, щоб їм не вистачало мужності, уяви чи вміння, просто їх супротивник - досить жорстока логіка розвитку світової цивілізації. Озброївшись новітньою технологією, людство наслідує той спосіб мислення, що заохочує панування над природою та її експлуатацію заради сьогоденних вигід. Воно живе за принципом: «Все, що має природа, є у великій кількості, і все це наше». Отже, не слід турбуватись з приводу ерозії ґрунтів, забруднення вод, повітря, виснаження природних ресурсів, зникнення видів рослин і тварин.

Така логіка розвитку цивілізації абсурдна і катастрофічна. Ось чому найважливішим сьогодні завданням людства є створення моделі життєздатного суспільства, яке «вміє задовольняти потреби всіх своїх членів, не прирікаючи на злидні майбутні покоління» [1, с. 29]. На жаль, реальної моделі такого суспільства поки що немає. Але землянам слід піти на сміливий та рішучий крок - зробити рятування навколишнього природного середовища головним організуючим принципом цивілізації. Це стане можливим, лише коли більшість людства прозріє перед обличчям неминучої небезпеки, і весь рід людський згуртується для застосування рішучих заходів. Настав час домовитись і про засоби досягнення цього.

Ставлячи за мету досягнення стійкого екорозвитку, варто зауважити, що про ідеалізоване нині «гармонійне» природокористування як альтернативу «хижацькому» виснажливому природокористуванню індустріальної доби можна говорити з певною мірою умовності. Так, традиційне природокористування доіндустріальної доби справді справляє враження гармонійності й збалансованості за рахунок різноманітності культурно-господарських варіацій. Але природокористування, за своєю суттю, є феноменом ресурсо- і енергоємким і відрізняється в різні часи, хіба що кількісними параметрами та сумарним навантаженням на довкілля й біосферу в цілому. Економіка людини доіндустріальної доби була збалансованою доти, доки чисельність населення не перевищувала можливостей природного середовища. У разі ж порушення такої рівноваги через посилення полювання чи рибальства, виснаження ґрунтів і пасовищ наставав голод, зростала смертність і люди змушені були мігрувати в інші регіони. Цей стереотип людської поведінки, стосунків людини з довкіллям у тих чи інших формах відтворюється на різних етапах її історії.

Прикметно, що і в наш час не припиняються пошуки дослідниками можливостей подолання обмеженості природних ресурсів біосфери, а деякі з них пропонують навіть здійснити експансію позаземного простору шляхом створення штучних біосфер і освоєння ресурсів Космосу. Прибічники цих програм пропонують розпочати освоєння придатних для життя людини місць у Сонячній системі, потім в Галактиці і взагалі у Всесвіті [з, с. 68]. «Але, - як слушно зауважують екологи, - якщо припустити можливість створення людиною штучних біосфер, котрі були б максимально наближеними за своїми властивостями до біосфери Землі й придатними до людського проживання, то виникатиме низка нових складних біологічних, технічних, філософських і етнічних питань. Насамперед, виникає питання про граничність адаптивних можливостей самої людини, у тому числі й здатності її пристосування до штучних систем життєзабезпечення. Не менш складною етичною проблемою є визначення претендентів на «щасливе життя» в штучних космічних біосистемах, яким чином, шляхом яких втручань в природу людини, їх можна адаптувати до такого існування» [2, с. 135].

І справді, при всьому значенні досліджень навколоземного простору, землянам, перш за все, треба прагнути поліпшити екологічний стан своєї планети, негайно зайнятись пошуком нових шляхів і механізмів гармонізації взаємодії людини і природи, інакше як би не закінчились рожеві надії деяких «мрійників» про «щасливе життя» в штучних космічних біосистемах глобальним омніцидом - загибеллю всього живого. Не допустити подібне в змозі лише виважена політика світового співтовариства.

Методи дослідження. Дана стаття базується на методології інтегративного і комплексного підходу, що включає в себе як загально-філософські так і специфічні методологічні засоби окремих наукових царин. Так, принцип об'єктивності дозволив неупереджено проаналізувати наукові доробки дослідників проблем сталого розвитку, сприяв використанню матеріалів світових екологічних форумів. Історико-логічний підхід дозволив з'ясувати еволюцію, сучасний стан, проаналізувати зміст та базові елементи понятійно-категоріального апарату концепції сталого розвитку.

Подібна багатовекторність і множинність застосованих методів пов'язана як зі складністю такого об'єкта дослідження як «сталий розвиток» так і не лінійності, відкритості, дискретності і нерівномірності, циклічності та інтегративності у досягненні світової спільноти цілей сталого розвитку. Однак саме такий підхід дозволив вирішити основну мету статті - дослідити можливості створення моделі життєздатного суспільства, яке взмозі гарантувати гідний рівень життя нинішніх поколінь і водночас гарантувати його для прийдешніх поколінь.

Результати дослідження

У загальному розумінні, політика - це засіб прийняття колективних рішень. Зараз ми зіштовхнулись з необхідністю вибору, тяжкого, як ніколи раніше в людській історії. Мистецтво політики має бути доведено до меж можливого, зокрема в досягненні широкого розуміння небезпеки, що нависла над нами, і у плануванні спільних дій, які б мали шанси на успіх. І немає сумніву, що, лише досягнувши деякої згоди відносно своїх цілей, людство у змозі здобути тимчасову перемогу. Щоправда, завдання приведення Землі до екологічної рівноваги вимагатиме вельми тяжких змін у вкоріненому способі мислення та дій. Врешті-решт, обов'язок «лікувати» навколишнє середовище належить не тільки розвинутим країнам, а й всьому людству.

Звичайно, досягнути світовому співтовариству угоди про необхідність всесторонніх змін буде нелегко. Історія людства має чимало прецедентів у проведенні різноманітних і всеоб'ємних інституціональних змін і спільних зусиль, коли спільна мета (хоч і не в глобальному масштабі) зводилась в головний організуючий принцип кожного інституту суспільства, або групи держав. Наприклад, об'єднання зусиль держав, навіть з різним політико-економічним укладом для розгрому нацистської Німеччини та імператорської Японії; план Маршалла («Програма відбудови Європи»); план Макартура із перевлаштування японського суспільства та економіки; рішення Трумена (1947 р. ) надати значну допомогу Греції і Турції з тією ж метою; створення НАТО та інших воєнних союзів для стримування розповсюдження комунізму воєнними, політичними й економічними засобами.

Масові прояви антикомунізму набували іноді неочікуваних форм. Таке, наприклад, сталося у США під час прокладання шосейної мережі між штатами. Кошти на будівництво асигнувалися на підставі «закону про оборонні автостради між штатами», прийняття якого було схвалено зокрема тому, що він був покликаний служити першочерговій меті - поразці комунізму. Коли Радянський Союз вивів у 1957 році на орбіту штучний супутник, Сполучені Штати розпочали здійснювати першу федеральну програму освіти - не тому, що президент і більшість у конгресі усвідомили, нарешті, значення освіти як такої, а через те, що підготовка вчених та інженерів стала розглядатися під кутом зору боротьби з комунізмом. Одночасно США заходилися здійснювати свою космічну програму - і теж не тому, що більшість у конгресі раптом загорілася бажанням вивчати Всесвіт, а щоб завдати удару комуністичній ідеї. Так само чинив і Радянський Союз, роздмухуючи пожежу світової соціалістичної революції і проводячи політику геноциду проти власного народу, як спільника світового імперіалізму. Тобто, прикладів об'єднання зусиль для вирішення стратегічних завдань можна навести немало [5, с. 296-297].

Неістотні політичні заходи, малозначні переробки нині діючих програм, помірковане поліпшення законодавства, риторика замість справжніх змін - усе це, на жаль, є досить типовим для сучасної (і особливо української) екологічної політики.

Людство загалом покірливо погоджується із знищенням світових дощових лісів та їх мешканців, з втратою місцевості Чорнобиля, Аральського моря, столітніх лісів Тихоокеанського узбережжя Північного Заходу США та Сибіру, родючих ґрунтів Середнього Заходу, рослинності та ґрунтів Гімалаїв, Байкалу, Сахеля. Ми пасивно ставимося до таких фактів, як щоденна смерть 37 тис. дітей, зменшення товщі озонового шару, руйнування кліматичного балансу, що існував з часів виникнення людства. Але все це може бути лише початком розплати за наші екологічні прорахунки.

Тому всілякі спроби відтягнути застосування кардинальних заходів з охорони навколишнього середовища неминуче приведуть до дуже негативних, трагічних наслідків такої політики. Особливо небезпечним є так званий «дисфункціональний спосіб мислення», властивий ненаситному споживачеві, якому довкілля видається лише як вмістилище ресурсів, «дарів природи». Тоталітаризм та споживацтво призвели до криз, які характерні розвиненій індустріальній цивілізації, - обидва є прикладами безрозсудного відчуження людини від природи і збожеволівшої технології. Як тоталітаризм «пресує» людей у державу, так і нова ідеологія примушує нас невпинно споживати, одночасно посилюючи ідею нашої відособленості від Землі. Саме цей неприродній та згубний спосіб мислення і є нашим справжнім ворогом [5, с. 299-300].

На наш погляд, неоціненним у даному випадку є концепція сталого розвитку. У виробленні важливих концептуальних підходів до її обґрунтування і вирішення велику роль відіграв «Римський клуб», який у 70-х роках гостро поставив проблеми глобальної екологічної кризи і подальшого розвитку людства на «порядок денний». Не можна не помітити, що в перших доповідях клубу провідна роль відводилась науково-технічним аспектам екологічних проблем, що досить виразно відображено в праці групи М. Медоуза «Межі зростання» (М.,1978), то в наступних доповідях -«Людство на поворотному рубежі» М. Месаровича і Е. Пестеля (Нью-Йорк, 1974), «Перегляд міжнародного порядку» Я. Тінбергена (Роттердам, 1975), модель «Глобальні обмеження і новий погляд на розвиток», розроблена групою японських вчених під керівництвом І. Кайя, латиноамериканська модель дослідження шляхів вирішення глобальних проблем країнами, що розвиваються, створена під керівництвом А. Еррери, модель «Цілі глобального розвитку» (керівник Е. Лассо), в якій відображено необхідність перебудови системи цілей і оріентирів соціального прогресу, розробка Д. Габора з ін. «За межами епохи марнотрацтва» (Мілан, 1976), А. Пестеля «За межами зростання» (Москва, 1988), А. Печчеі «Людські властивості» (Москва, 1980) нарешті, доповідь І. Боткіна та ін. «Нема меж навчанню» (Нью-Йорк, 1979) і праця А. Гора «Земля у рівновазі. Екологія і людський дух» (Нью-Йорк, 1993) та ін. - суттєве місце приділяється соціальним і культурним передумовам пом'ягшення екологічної ситуації.

Зазначені глобальні моделі допомогли сприйняттю екологічних проблем як першочергових і, безперечно, стимулювати розвиток як «неформального зеленого руху», так і створенню відповідних державних (міністерств, агенцій по охороні природи) і міжнародних (ЮНЕСКО, ЮНЕП) органів і організацій на які покладено регулювання діяльності в галузі природокористування. І вже в 60-х роках ООН переходить до комплексного багатостороннього природоохоронного співробітництва. Це увінчалось прийняттям у 1972 р. на Першій всесвітній конференції по навколишньому середовищу міжнародних природоохоронних принципів (Стокгольмська декларація) та створенням спеціального органу - Програми ООН по навколишньому середовищу (ЮНЕП). У 1983 р. ООН створила Всесвітню Комісію по навколишньому середовищу і розвитку, якою було розроблено і затверджено Генеральною Асамблею ООН у 1987 р. «Всесвітню стратегію охорони природи».

У важливому звіті цієї Комісії «Наше спільне майбутнє» пролунало попередження про те що людство повинно змінити багато чого у своїй діловій активності і способі життя, бо інакше його чекають тяжкі випробування й різке погіршення навколишнього середовища. Економіка повинна задовольняти потреби і законні бажання людей, але її зростання повинно вписуватись у межі екологічних можливостей планети. Комісія, названа за прізвищем свого голови Комісією Брундтланд (прем'єр-міністр Норвегії) закликала до «нової ери економічного розвитку, безпечного для навколишнього середовища». Було заявлено: «Людство в змозі зробити розвиток сталим - забезпечити, щоб воно задовольняло потреби теперішнього часу, не піддаючи ризику здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби» [7, с. VH].

Саме так вперше в міжнародних документах було використано термін «Sustainable development», який в українському перекладі інтерпретується як «Сталий розвиток». У 1989 р. ООН розпочала підготовку конференції по розвитку і навколишньому середовищі, щоб сформулювати принципи досягнення сталого розвитку. Комісія Брундтланд визначила сутність поняття «сталого розвитку» двома ключовими моментами: принципом справедливості для прийдешніх поколінь (збереження для них природних ресурсів) і комплексним прийняттям рішень (врахування екологічних обмежень при прийнятті економічних рішень). Комісія зазначила, що загальною ідеєю стратегії сталого розвитку є необхідність інтегрування екологічних та економічних підходів у реальних діях. Це передбачає як інституційні угоди на всіх рівнях, так і зміну стратегічних державних пріоритетів.

Загалом програму сталого розвитку Комісії Брундтланд було підтримано в цілому ряді наукових досліджень і звітів міжнародних організацій, а також на Конференції по навколишньому середовищу та розвитку у Ріо-де-Жанейро (1992 р. ) і Йоганнесбурзі (2002 р). І все ж інтерпретація поняття «сталого розвитку» вимагає більш конкретного визначення. З одного боку під ним розуміють такий економічний розвиток, який забезпечує стійкий рівноважний стан навколишнього середовища, а з другого боку - стійке, постійне економічне зростання. Але економічний розвиток і економічне зростання це не одне і те ж. Економічний розвиток - загальне поняття, яке враховує соціальні, екологічні та інші складові, а характеристики ж економічного зростання обмежуються здебільшого доходом та валовим продуктом на душу населення.

Розгляд двох домінуючих концепцій розвитку світової системи - ресурсної та біосферної - класичне розуміння «сталого розвитку» поки що недостатньо прояснює шляхи ліквідації глобальної екологічної кризи. Класичне визначення сталого розвитку - як такого, який задовольняє потреби теперішнього часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби, безсумнівно близькі до ресурсних концепцій. Біосферній же концепції відповідає таке трактування сталого розвитку, коли господарча діяльність не веде до перевищення критичного порогу збурення біосфери або коли зберігається такий обсяг природного середовища, який зданий забезпечити стійкість біосфери з включеною в неї господарською діяльністю людини. Це такий шлях господарювання, «який призводить до мінімуму виснаження природних ресурсів і зменшує забрудненість навколишнього середовища» [7, с. 6].

- політична система, яка здатна забезпечити участь широкої громадськості у прийнятті рішень;

- економічна система, яка могла б забезпечити розширене виробництво та технічний прогрес на власній міцній базі;

- соціальна система, здатна знімати напруження, що виникає при негармонійному економічному розвитку;

- система ефективного виробництва, орієнтованого на збереження еколого-ресурсної бази;

- технологічна система, яка могла б стимулювати постійний пошук нових рішень;

- міжнародна система, що сприяла б сталості торгових та фінансових зв'язків;

- адміністративна система, достатньо гнучка, здатна до самокорекції [8, с. 69].

Такий спектр передумов обґрунтування стратегії подальшого розвитку людства і зокрема переорієнтації системи сучасного матеріало- та енергоємного екологічно небезпечного природокористування є слушним і відбиває масштабність завдань, що постали перед людством. Об'єднання в єдиний комплекс різнопланових заходів - від удосконалення конкретних технологій до поліпшення «людських якостей» (А. Печчеї) і переосмислення засад та стратегій подальшого існування соціуму - безумовно буде корисним для досягнення стану усталеного розвитку.

Однак, як цього досягти - невідомо. Попри всі зусилля світової науки у людства немає готових моделей сталого розвитку суспільства. І все ж, як стверджує професор В. Крисаченко можна вказати на три основні моделі:

«Перша передбачає «заморожування» рівня розвитку продуктивних сил на досягнутому рівні, оскільки подальше нарощування виробництва призведе до екологічної катастрофи. Такий підхід набув значного поширенння після оприлюднення доповідей Римського клубу. Але як згодом виявилося, людство не збирається зупиняти промислове зростання, тим більше, що з'явилися деякі обнадійливі тенденції у галузі технології, енергоспоживанні, нових матеріалах, які додали оптимізму щодо відносин людства з довкіллям.

Друга модель ґрунтується на руссоістському гаслі «повернення назад, до природи». Попри здоровий глузд, на жаль, такі заклики - утопічні, оскільки «дика природа» може утримати, як про це свідчить практика традиційного природокористування, щонайбільше 10-12 млн. чоловік.

Третя модель орієнтується не концепцію «коеволюційного розвитку людини і біосфери». Оскільки поступ цивілізації припинити немає ні можливості, ні доцільності, доводиться вишукувати такі форми взаємин з довкіллям, за яких останнє активно включається у сферу людських інтересів, але зберігається як еволюціонуюча система. Таким чином йдеться не про охорону чи збереження певних структур та елементів біосфери, а надання їй такої стратегії розвитку, за якої не втрачається її ідентичність, забезпечується сталість видового та кількісного складу. Принциповою обставиною при цьому є те, що докорінно змінюється рушій та спрямовувач самоорганізації і розвою біосфери: до виникнення людини таким чинником виступали внутрішні закономірності саморуху та саморозвитку, антропогенна ж доба на роль організатора біосфери висунула людину-і як найпотужнішу геологічну силу, і як субстанцію, обдаровану розумом, на які і покладається виконання коеволюційної стратегії поступу» [9, с. 35-36].

Міжнародна конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р. ) однією з головних проблем, що розглядались, висунула нероздільність задач економічного розвитку та збереження природного середовища і сформулювала такі установки: економічний розвиток у відриві від екології призводить до перетворення Землі в пустелю; екологія без економічного розвитку закріплює зубожіння й несправедливість; рівність без економічного розвитку-зубожіння для всіх; екологія без права на дію є часткою системи покріпачення; право на дію без екології торує шлях до колективного знищення, яке рівною мірою зачіпає усіх [10, с. 22].

- сталий розвиток - це регульований процес, більш упорядкований порівняно з існуючим;

- прагнення до безмежного збільшення обсягів виробництва і споживанні врешті-решт веде до соціально-економічних потрясінь;

- регуляторами сталого розвитку є чисельність населення, споживання і обсяги промислового виробництва які мають свої квоти і ліміти на викиди, а також технологія;

- сталому розвитку притаманні регульований розвиток суспільства і біосфери, націленість ведення економічної діяльності та екологічного господарства на задоволення не індивідуальних, а суспільних інтересів;

- чинниками соціально-економічної дестабілізації є погіршення стану здоров'я і скорочення середньої тривалості життя, економічний спад, етнокультурна деградація та зростання соціально-політичної напруги і т. ін.;

- у процесі сталого розвитку задоволення існуючих потреб здійснюється без втрат для сучасного і майбутнього поколінь;

- сталий розвиток має врахувати геополітичне розташування країн, їх культуру, особливості соціально-економічного розвитку;

- екологічний аспект сталого розвитку передбачає збереження стійкості біосфери як системи;

- передумовою переходу до сталого розвитку є соціально- економічна стабілізація;

- всі країни мають право застосувати власні концепції стійкого розвитку [8, с. Х].

Акцентуємо увагу на те, що концепція сталого розвитку вироблялася тоді, коли всі ознаки глобальної катастрофи і потенційного «кінця людства» вже стали реальністю. Вона вироблялася, - на думку А. Толстоухова, - не як протиотрута чи механізм подолання локальних негараздів, а як універсальна система подолання глобальної катастрофи [11, с. 251]. Оскільки в основі останньої знаходиться екологічний чинник, то очевидно, слід уже вести мову і про сталий екологічний розвиток.

Дана концепція знову стала «центром» уваги політиків світу на новому самміті під егідою ООН, який відбувся восени 2002 року - на цей раз в Йоганнесбурзі (Південна Африка). Продовжуючи традиції саммітів, що відбулися за тридцять і десять років до того, відповідно у Стокгольмі та Ріо-де-Жанейро, учасники Йоганнесбурзької конференції обговорили наявні проблеми навколишнього середовища та можливі шляхи відповідей на ці проблеми. Були прийняті нові нормативні документи, зокрема «Йоганнесбурзька декларація по сталому розвитку» та «Йоганнесбурзький план впровадження».

Виходить, що екополітичні цілі обмежуються цілями «керування природою», яка розглядається фактично базою природних ресурсів. Отже йдеться про те, що природне середовище все ще вважається засобом для здійснення сталого розвитку, тобто майстернею людини, своєрідною коморою запасів їжі - і лише в цьому її цінність, лише для цього ми маємо прагнути зберегти навколишнє середовище, не дати загинути біологічній різноманітності. політичний правовий екологічний сталий розвиток людство

Добровільне прийняття такого принципу означає тотальну мобілізацію усіх напрямків сучасної політики, природоохоронних програм, законів і інститутів - усіх можливих засобів для того, щоб зупинити знищення навколишнього середовища, зберегти й впорядкувати нашу планету.

Незважаючи на відсутність відповідних реальних прецедентів глобального реагування, яке необхідне вже сьогодні, історія все ж дає нам принаймі деякі переконливі моделі співпраці - той же план Маршалла. Блискуче співробітництво, до цього небачене, повернуло сили кількох заможних країн і кількох порівняно бідних - натхнених спільною метою - на перебудову цілого регіону світу та зміну його укладу життя. План Маршалла показує, як широкомасштабне бачення спроможне втілитися в ефективні дії. І варто пригадати, чому план виявися таким вдалим.

В момент свого висування ідея об'єднаної Європи виглядала такою ж малоймовірною, як і ідея подолання екологічної кризи в наш час. Віце-президент США А. Гор вважає, що сьогодні потрібно щось схоже на план Маршалла - глобальний план екологічного порятунку, масштаби і складність якого були б здатні затьмарити його попередника. Потрібен план, який поєднував би у собі такі елементи: розмах і довготривалість, ретельно вивірену фінансову допомогу країнам, що розвиваються, і масовану розробку, а потім і передачу відсталим країнам нових технологій, необхідних для стійкого економічного розвитку, всесвітню програму стабілізації чисельності населення країн світу і неодмінне зобов'язання індустріальних країн прискорити власний перехід до екологічно відповідального виробництва [5, с. 323-325].

Зрозуміло, що реалізація такого глобального плану екологічного порятунку неможлива без досягнення консенсусу, без спільних ідеологічних поглядів на майбутнє, чи в усякому разі, загальної схильності до відповідних ідей і цінностей. Відрадно відзначити, що на рубежі третього тисячоліття людство стало значно ближче до консенсусу з основоположних політичних, економічних і етичних принципів. За останні роки більша частина світу зробила три важливих вибори:

- бажаною формою політичного ладу визнана демократія;

- домінуючою формою економічного устрою став модифікований вільний ринок;

- більшість людей усвідомлює себе органічною частинкою глобальної цивілізації, що допомагає краще збагнути наш моральний обов'язок перед майбутнім.

Навіть країни, які офіційно все ще перебувають в опозиції до демократії та ринкових відносин, схоже, потроху посуваються в цьому напрямку.

Створення моделі життєздатного суспільства потребує наукового, економічного, технологічного, політико-правового та світоглядного рівнів вирішення. Всі вони відіграють надзвичайно важливу роль і у формуванні моделі усталеного екорозвитку. Але цьому перешкоджає декілька чинників: відсутність «балансу» прав особи і її відповідальності перед суспільством; повсюдна корупція і терпимість до соціальної несправедливості між індустріально-розвинутими країнами і країнами третього світу.

У країнах, які вважають себе вільними і демократичними, наполягання на правах людини повинні супроводжуватися поглибленим розумінням відповідальності її перед суспільством. Така позиція сама собою є важливою для екології в тому розумінні, що вона стосується проблеми рівноваги прав і обов'язків. По суті, ця рівновага завжди порушувалася. Так, у колишніх посткомуністичних країнах з правами особистості рахувалися мало, акцент робився на обов'язках і відповідальності. У значній частині країн третього світу така проблема взагалі не ставилась. Натомість, на Заході надто відхилились у бік прав особистості й опинились так далеко від почуття обов'язку, що тепер важко адекватно захищати будь-яке право, що належить нації чи суспільству в цілому, а ще важче зробити це з правами всього людства чи майбутніх поколінь. Сьогодні чи не єдиним шляхом мобілізації суспільної думки на захист екологічних прав є зосередження уваги на жертвах тієї чи іншої екологічно хибної практики. Отже, поряд зі шкодою, що була завдана людям, важливо визначити й шкоду, заподіяну суспільству, світу в цілому чи майбутнім поколінням.

Теперішня відокремленість особистості від суспільства цілком корелює з ідеєю нашої відокремленості від природи. Обидві тенденції засновані на тій самій філософській основі - всепоглинаючій вірі в могутність інтелекту й особистості. Усвідомивши свій органічний зв'язок з іншими людьми, ми тим самим зобов'язуємося об'єднатися з ними для адекватного захисту своїх природних прав - таких, як право дихати чистим повітрям і пити чисту воду, що рівною мірою властиві і нам, і всьому суспільству, нації чи світу в цілому [5, с. 303-304].

Щодо другого негативного чинника - повсюдної корупції, то це зло процвітає в усіх країнах, незалежно від типу соціально-економічного ладу, рівня розвитку чи впливу на хід світових подій і, в певному розумінні, також становить екологічну небезпеку. Корупція підриває відповідальність, на якій базується демократія та колективний благоустрій навколишнього середовища. Крім того, корупція розкладає систему в цілому, і тому той, хто вважає, що «моя хата з краю» своєю інертністю потурає їй. Отже, для ефективного запровадження моделі життєздатного суспільства до політичних «викидів» корупції слід ставитися, як до зла, по суті, не меншого, ніж отруйні викиди в повітря і воду.

На здатність суспільства висувати глобальні ініціативи довгострокового характеру згубно впливає також терпимість до повсюдної соціальної несправедливості між індустріальними і слабко розвинутими країнами. Встановлення справедливості та захист навколишнього середовища мають відбуватись одночасно в будь-якому суспільстві, стосується це внутрішньої політики чи угоди «Північ - Південь». Без подібних обов'язків людству не впоратися з таким невідкладним і масштабним завданням. Вже зараз діалог бідних і багатих націй утруднений дещо цинічним ставленням третього світу до мотивів, що рухають індустріальні країни. Це було наочно продемонстровано на Міжнародній конференції в Ріо-де-Жанейро (1992 р. ) і Йоганнесбургу (2002 р. ).

Як відомо, швидке економічне поліпшення - це питання «життя або смерті» для більшості країн третього світу. Життя довело, що ці країни мають йти більш раціональним шляхом, ніж тим, яким рухались у свій час індустріальні країни. Інакше - бідність, голод і хвороби загублять цілі народи. Є велика ймовірність виникнення війн за володіння природними ресурсами, скажімо, водою тощо. Але яке суспільство заради рівноваги довкілля готове пожертвувати своїм комфортом чи економічним зростанням? Отже, впровадження екологічно чистих, дорогих технологій у країнах третього світу є неможливим, а під кутом зору їх керівництва і не актуальним.

Багаті країни часто діють через багатопрофільні інститути на зразок Всесвітнього банку та регіональних банків розвитку. Але міжнародні програми розвитку нерідко обертаються для країн, які одержують допомогу, катастрофою. Справа в тому, що багато великих проектів націлювалися підняти в них промисловість водночас, навіть якщо під загрозою опинялося навколишнє середовище. Типовою є ситуація, коли фінансовані індустріально розвинутими країнами проекти мало коли повністю відповідали справжнім потребам третього світу і його природному оточенню. Як результат - занадто багато проектів принесло більше шкоди, аніж користі, зруйнувавши як екологічний баланс, так і стабільність суспільства. Частково за це довелося розплачуватися занепадом духовності людей, цинізмом та спрощеними висновками про небажаність промислового розвитку як такого [5, с. 305, 306, 325].

Є чимало інших проблем, невирішеність яких суттєво ускладнює створення моделі життєздатного суспільства. Насамперед це:

- різнорідність країн і народів стосовно політичного устрою, рівня економічного й культурного розвитку;

- сильна опозиція вимогам глибоких еколого-економічних перетворень в найрозвинутіших країнах;

- інтеграція слаборозвинених країн у світову економіку і збереження їх суверенітету;

- створення та передача (поширення) екологічно придатних технологій;

- підготовка, підписання та виконання міжнародних договорів та угод по збереженню природного середовища;

- проведення доцільної екологічної політики в окремих державах і проблема наднаціональної влади;

- стабілізація чисельності населення;

- формування етики стійкого розвитку;

- мінливість громадської думки щодо економіко-екологічних пріоритетів;

- труднощі з фінансуванням екологічних програм;

- небажання взяти на себе відповідальність за розробку ефективної екологічної стратегії (моделі) тощо.

Зазначені проблеми досить важливі, а тому ми зупинимось на них в тій чи іншій мірі при аналізу соціально-економічних та політико-правових чинників, які відіграють найсуттєвішу роль у становленні суспільної моделі збалансованого розвитку.

Насамперед, важливою складовою становлення життєздатного суспільства є наука. Слід зауважити, що на попередніх етапах розвитку цивілізації вона виступала як засіб підпорядкування людиною всіх природних сил і ресурсів, які вважалися невичерпними, так само як і необмеженими вважалися права людини індустріального суспільства на володіння ними. Одним із наслідків дотримання цієї парадигми й стала сучасна екологічна криза. Сьогодні завдання науки полягає у визначенні меж подальших антропогенних впливів на довкілля й передбачення їх наслідків як для природи, так і для людини. Тобто наука є не лише чинником, провідною формою пізнання світу, а й основою прийняття обґрунтованих рішень. Посилюється її експертна функція в суспільстві.

Екологічна експертиза має ґрунтуватися на глибоких знаннях законів розвитку та функціонуванні біосфери, природи в цілому. Це дає можливість порівнювати стійкість різних гео- та біосистем з антропогенними впливами і таким чином встановлювати допустимий рівень антропогенних впливів на ті чи інші системи. Водночас слід зазначити, що стійкість багатьох екосистем ще невідома. «Подолати цей розрив між наявними і необхідними знаннями дає змогу принцип комплексності, коли екологічна експертиза набуває міждисциплінарного, інтегративного змісту, потребуючи даних різних галузей науки, котрі, у свою чергу, мають бути організованими в певну систему (структуру, ієрархію) знань, яка стає основою здійснення вибору й прийняття рішень» [2, с. 138]. Отже, на вчених і на науці загалом лежить відповідальність за здійснені рекомендації.

Важливим чинником забезпечення усталеного екорозвитку є вироблення адекватної економічної моделі розвитку. Економіка індустріального суспільства є енерго- і ресурсовитратною і, крім того, надзвичайно забруднюючою. Це зумовлює необхідність докорінної зміни самого вектору економічного розвитку з акцентом на науко- енерго- і ресурсоємність, на природосумісні, екологічно чисті і маловідходні технології. Але тут людство підстерігає чимало труднощів. Як не парадоксально, саме індустріальний світ багато в чому заважає прогресу. І, мабуть, найбільшим гальмом на шляху глобального плану врятування природного середовища є вимога, щоб розвинуті економіки самі зазнали глибоких перетворень.

Нова економічна модель розвитку вимагатиме від багатих країн спонсорувати передачу екологічно прийнятних технологій третьому світу, а також сприяти стабілізації чисельності населення відсталих країн і втіленню нової моделі стійкого економічного прогресу. Однак, для ефективного розв'язання такого завдання багатим країнам самим необхідно здійснити перехід, який у певному розумінні (через руйнування усталених структур) більш болісно позначиться на них, аніж на третьому світі. Значить, сильна опозиція змінам є неминучою. І все ж перехід може і має відбутися - як у розвиненому світі, так і в країнах, що розвиваються. А коли це станеться, перехід, найвірогідніше, буде оформлений глобальними угодами, які зобов'язуватимуть усі країни діяти узгоджено. Для забезпечення успіху нового еколого-економічного вектору розвитку світової спільноти ці угоди мають стати частиною всеохоплюючого плану, сфокусованого на створенні більш розумної та збалансованої структури світової цивілізації, яка інтегрує третій світ у глобальну економіку. Настільки ж важливою є і готовність розвинутих країн подати приклад - інакше третій світ навряд чи піде на необхідні зміни навіть в обмін на значну допомогу.

Надто ускладнює розробку моделі життєздатного супільства різнорідність країн і народів як у політичному устрою, так і в рівні економічного та культурного розвитку. Тому на прірву, що існує між країнами-донорами і країнами-споживачами, доведеться звернути особливу увагу. За такої різноманітності держав сам перехід до сталого екорозвитку має здійснюватися з урахуванням регіональних особливостей.

Зазначена різноманітність змушує враховувати навіть такі міжетнічні всеформування, як Курдистан, Балкани, Кашмір тощо. Слід відзначити, що зараз взагалі деякі люди визначають певну єдність за допомогою радше екологічних, ніж загально-національних критеріїв. Наприклад, «регіон Аральського моря» включає мешканців ряду колишніх радянських республік, що страждають від регіональної екологічної катастрофи. З певною мірою умовності так можна говорити і про «Чорнобильську зону». Назву «Амазонія» використовують люди кількох національностей, що мешкають у найбільших у світі дощових лісах, де національні кордони часто і непомітні, і не суттєві.

Найбільш складним питанням у реалізації концепції усталеного еко- розвитку, як і в будь-якій іншій глобальній угоді, є відносини між бідними і багатими країнами. Між тягарем обов'язків, покладених на кожну групу країн, повинна дотримуватися деяка рівновага. Якщо, наприклад, якась угода більше впливає на бідні країни, це має бути виправлено одночасно угодою, яка більшою мірою впливала б на багаті країни. Такий підхід вже одержав своє визнання під час попереднього обговорення ряду глобальних екологічних проблем. Прикладом того є початок переговорів про порятунок дощових лісів, які знаходяться переважно в бідних країнах і одночасно обговорення угод про зменшення викидів парникових газів, що особливо складно для багатих країн. Якщо ці перемовини завершаться успішно, то це буде суттєвим поступом в міжнародній екологічній політиці.

Слід передбачити, що суттєві ускладнення в цьому аспекті можуть виникнути при координації зусиль країн-донорів. Поки що жодна з держав не виявила бажання (і певно це не під силу навіть групі найбагатших) бути головним спонсором програми збалансованого екорозвитку. Більшість покладає свої надій на виділення фінансових ресурсів США, Японією, Західною Європою і багатими нафтовидобувними країнами [5, с. 327-329, 331].

Створення дієздатної моделі усталеного екорозвитку значною мірою опосередковується природоохоронним законодавством. Саме воно є механізмом узгодження інтересів різних соціальних груп, тобто є наслідком соціального і політичного компромісу, а не залежить лише від потенційних технологічних можливостей суспільства [13, с. 6-12]. «Ці компроміси визначаються тим, яку суму готові заплатити люди, щоб уникнути того чи іншого виду шкідливого впливу, чи від яких соціальних вигод вони погодилися б відмовитися заради збереження чистоти довкілля. Або, навпаки, яку компенсацію люди можуть вимагати за перебування й проживання у погіршених умовах довкілля» [2, с. 142].

Важливою умовою людського вибору між можливими альтернативами є поінформованість громадян щодо стану довкілля, гласність, об'єктивність і незалежність екологічної експертизи, а також вільний доступ громадян до будь-якої екологічної інформації. Потужним чинником впливу на відносини суспільства з природою є громадська думка. При її оцінці слід враховувати, що різні суспільні групи мають «різні пороги чутливості». Вони оцінюють одну і ту ж інформацію по різному-від нормальної до кризової і навіть катастрофічної. Така ситуація була типовою для України, особливо після Чорнобильської трагедії: дехто пройнявся простою недовірою до тверджень про шкідливість радіоактивного пилу, а значна частина населення ставилась з панічним жахом до будь-яких можливих промислових проектів. Вимоги «зупинити й заборонити» були цілком зрозумілими й виправданими на емоційному рівні. Проте це не вихід із ситуації. Звичайно, закриття діючих шкідливих підприємств може тимчасово поліпшити стан довкілля, але в умовах відсутності коштів для імпорту необхідних товарів неминуче відбудеться падіння життєвого рівня населення і зростання соціальної напруги [14, с. 128].

При розробці плану зцілення глобального навколишнього середовища основою реалізму є врахування мінливості суспільних настроїв: те, що здається сміливим і неможливим сьогодні, завтра буде висміюватися за прикре відставання від потреб часу. Але, незважаючи на те, що крива усвідомлення громадськістю загрози навколишньому середовищу в нас та інших країнах справді повзе вгору, важливо не забувати, що зараз ця крива тільки-но розпочала свій рух. Тож на даній стадії максимум політично можливого тут ще далеко не досягає мінімуму чогось плідного.

Важливою складовою створення моделі життєздатного суспільства є вироблення механізмів передачі «ноу-хау» індустріально розвинутими країнами державам третього світу, причому наголос має робитися на екологічно прийнятних технологіях. Це потребує, у свою чергу, створення такої системи фінансово-економічних і адміністративних важелів, котра б витіснила екологічно шкідливі виробництва і водночас стимулювала б розробку, впровадження та поширення природосумісних технологій. Причому сама система виробництва і передачі природозахисних технологій повинна перетворитись із фінансово-обтяжливої в галузь виробництва, що дає прибуток. Хто не усвідомить цієї тенденції - не матиме екологічного майбутнього.