Загальні основи економічного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

2. ЛЕКЦІЙНИЙ КУРС. ПРАКТИКУМ

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

ТЕМА 1. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ЯК НАУКА. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Ключові поняття: політична економія, економіка, мікроекономіка, макроекономіка, економічні потреби, економічні інтереси, виробництво, праця, робоча сила, предмети праці, засоби праці, засоби виробництва, продуктивні сили, виробничі відносини, спосіб виробництва, економічна власність, юридична власність, об'єкти власності, суспільна власність, приватна власність, роздержавлення, приватизація, економічні блага ,альтернативна вартість, ефективність, ринок, ринкові структури, економічна система, економічний цикл, економічне зростання.

1.1 Зародження та розвиток економічних знань

Господарську діяльність людей вивчають різні економічні науки, які носять фундаментальний (теоретичний), функціональний і прикладний характер. До перших належить економічна теорія, до других - фінанси, статистика, економетрія і т.п., до третіх - економіка підприємства, бухгалтерський облік, аналіз господарської діяльності та інші.

Економічна теорія - сучасна фундаментальна наука про господарство, - майже три століття носила назву „політична економія”, а на межі ХІХ-ХХ століть стала називатись „економікс”, що в перекладі з англійської трактується нині як „економічна теорія”.

Назва „політична економія” закріпилась за наукою після виходу в світ праці француза Антуана Монкретьєна „Трактат політичної економії” (1615 р.), а назва „економікс” - завдяки праці англійського вченого Альфреда Маршалла „Принципи економікс” (1890 р.). Останнім часом поширюється вживання інших аналогів „економікс” - „аналітична економіка”, „теоретична економіка”. Кожна з цих назв відображає певні зміни в самому змісті науки.

Політична економія, яка досягла своїх вершин у працях таких геніальних вчених як Адам Сміт („Дослідження про природу та причини багатства народів”, І776 р.) та Карл Маркс („Капітал”, І867-1894 рр.), прагнула проникнути в глибинну сутність економічних процесів, пояснити їх природу та суперечності. В ній переважав якісний аналіз і об'єктивний підхід до вивчення економічних взаємозв'язків. Вона відкрила об'єктивні економічні закони, які управляють виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних благ незалежно від волі і свідомості самих учасників цих процесів. В основі всієї науки лежала теорія трудової вартості, започаткована англійцем Вільямом Петті. Представники класичної політекономії здійснювали свої дослідження переважно на рівні окремих товаровиробників, у сучасній термінології - на мікрорівні. Проте вони описали також деякі процеси, що відображають взаємозв'язки на рівні всього суспільства. Так, французьким вченим Франсуа Кене була створена модель суспільного відтворення (господарського кругообігу) - перша геніальна спроба з'ясувати умови макроекономічної рівноваги. К. Маркс розвинув цю ідею у своїх числових схемах реалізації суспільного продукту і обґрунтував умови розширеного відтворення суспільного капіталу. Отже, класики мали уяву і про макроекономічні процеси.

Економікс віддає перевагу кількісному аналізу і суб'єктивно-психологічному підходу до вивчення ринкових сил. Вона зосереджує свою увагу на зовнішніх явищах, узагальнює поведінку учасників ринкових відносин, враховуючи їх психологію, бажання, смаки, очікування. В основі всіх досліджень лежить теорія граничної корисності, обґрунтована представниками австрійської школи К. Менгером, Є. Бьом-Баверком, Ф. Візером у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Відокремлення економікс від традиційної політичної економії було своєрідною реакцією на марксизм, який з класових позицій розкрив економічні корені соціальних суперечностей у суспільстві і, розглядаючи розвиток людського суспільства як природно-історичний процес, обґрунтував закони зародження, розквіту і загибелі кожної формації, в якій існують антагоністичні класи. Економікс намагалась відійти у сферу „чистої науки”, підкресливши свій нейтральний характер відмовою від назви „політична економія”. Вона ставила за мету обґрунтувати виключно економічну мотивацію господарської діяльності, зосередилась на вивченні ринкового господарства, основою якого є приватна власність, і намагалась не помічати тих величезних соціальних конфліктів, які час від часу виливались у бурхливі революції. Представники економікс досліджували закономірності функціонування фірм, галузей, ринків з тим, щоб надати рекомендації щодо оптимізації господарських рішень.

Тривалий час класичні економісти були переконані, що в умовах досконалої конкуренції існує потужна тенденція до відновлення рівноваги виробництва на природному рівні повної зайнятості, тому що ринкова система має внутрішні механізми саморегулювання, такі як гнучкість цін, заробітної плати і процентної ставки, які, коливаючись, швидко повертають систему до оптимального стану в разі його порушення. Розгорнуте обґрунтування цієї ідеї було зроблене французьким економістом Ж.Б.Сеєм та англійським економістом Альфредом Маршаллом, а франко-швейцарський економіст Леон Вальрас створив першу економіко-математичну модель загальної рівноваги ринкової системи.

Іншу версію моделі загальної рівноваги економічної системи запропонував Карл Маркс. У схемах простого і розширеного відтворення Маркс представив моделі економічного циклу для стаціонарного і зростаючого народного господарства. Вченим були визначені умови реалізації сукупного суспільного продукту, які фактично є умовами макроекономічної рівноваги. Водночас Маркс звернув увагу на нестабільність реального економічного розвитку і охарактеризував кризи і безробіття як закономірні і неминучі явища капіталістичної системи господарювання.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. кризи, що періодично повторювались у капіталістичному господарстві, привертають все більшу увагу вчених. Поворотною подією в історії економічної науки стала Велика депресія 1929-33 рр. Світова економіка доти не знала такого значного падіння обсягів виробництва (близько 40%) та високого рівня безробіття, від якого постраждав кожний четвертий працюючий. Велика депресія остаточно поставила під сумнів основний постулат класичної економічної теорії, що ринкові механізми самостійно зможуть перебороти крупномасштабну кризу і хронічне безробіття, з якими зіткнулася світова економіка.

Погляди класиків на причинно-наслідкові зв'язки в економіці спростував англійський економіст Джон Мейнард Кейнс. Вихідним пунктом кейнсіанської теорії стало положення про те, що ринкова економіка не здатна до саморегулювання. Вона не гарантує низького безробіття і високого рівня випуску. Навпаки, вона зазнає значних коливань ділової активності, які є результатом зміни масових настроїв інвесторів. Кейнс надавав великого значення суб'єктивно-психологічній характеристиці поведінки господарюючих суб'єктів. Він вважав, що поворот до песимізму серед інвесторів викликає значне падіння інвестиційної активності і може призвести до падіння загального обсягу виробництва та зростання безробіття. І навпаки, оптимістичний настрій сприяє економічному зростанню. Криза такої глибини, як Велика депресія, не може бути переборена ринковими механізмами. Відтак Кейнс зробив висновок, що повинна бути розроблена спеціальна програма заходів уряду, реалізація якої дозволить протистояти депресії. Кейнс стверджував, що держава повинна проводити активну стабілізаційну політику, коригуючи обсяги державних видатків і ставки податків та застосовуючи інструменти грошово-кредитної політики.

Ці висновки були настільки вражаючими, що ідеї Кейнса були сприйняті економістами як „кейнсіанська революція”. Книга Дж. М. Кейнса „Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” (1936), в якій він виклав свою позицію, донині залишається найбільш фундаментальною працею ХХ століття в галузі економічної науки. Дослідження Дж. М. Кейнса значно поглибили знання про економіку в цілому і сприяли виділенню двох великих розділів економікс - мікроекономіки та макроекономіки.

Протягом 25 повоєнних років популярність кейнсіанських рекомендацій постійно зростала в усьому світі. Завдяки їх реалізації економіки країн не зазнавали значних коливань ділової активності, всі були впевнені, що держава здатна запобігати економічним спадам. Однак в кінці 60-х - на початку 70-х років ера макроекономічної стабільності закінчилась. Посилились циклічні коливання економіки. Більшість країн зіткнулись з небаченим до цього феноменом - стагфляцією, коли спад виробництва супроводжувався підвищенням рівня цін. Для кейнсіанців ця проблема виявилась загадковою, і вони не змогли знайти способу стабілізації економіки. Криза 1973-1974 років за глибиною порівнювалась з Великою депресією 1929-1933 років.

Багатьом вченим і громадським діячам стало здаватись, що головним джерелом нестабільності є сама економічна політика держави, зокрема додержання кейнсіанських рекомендацій активного втручання держави в економіку. На чолі розгорнутої критики кейнсіанства став американський вчений Мілтон Фрідмен, який висунув альтернативну кейнсіанській доктрину обмеження державного втручання. Вона отримала назву „контрреволюції Фрідмена” і була підтримана значним числом відомих економістів. У своїй праці „Історія монетаризму в США” (1963) М.Фрідмен та його співавтор Анна Шварц стверджували, що економічні коливання значною мірою викликані зміною грошової маси в результаті проведення активної макроекономічної політики. Прихильники М. Фрідмена утворили нову течію в науці - „монетаризм”. Основою стійкої економіки, вважають монетаристи, повинна бути стабільна грошова маса. Як і класики, вони вважають, що ринкова економіка є саморегульованою і без будь-якого втручання ззовні буде прагнути до повернення на рівень повної зайнятості.

У 70-80 роки ХХ ст. ряди критиків кейнсіанства поповнилися прихильниками так званої неокласичної макроекономіки на чолі з Робертом Лукасом, які ще більш категорично стверджували, що державне втручання дестабілізує економіку. Вони висунули концепцію „раціональних очікувань”, згідно з якою будь-які заходи урядової політики нейтралізуються поведінкою економічних суб'єктів. Фірми і приватні особи намагаються передбачити вплив дій уряду на власний добробут, пристосовуються до них, приймаючи рішення на випередження, і тим самим нейтралізують вплив урядових заходів на економіку.

Зовсім недавно виокремився ще один напрямок, який критикує як кейнсіанців, так і монетаристів. Це - прихильники теорії реального ділового циклу. Вони стверджують, що кейнсіанці невірно вбачають джерело економічних коливань у сукупному попиті, а монетаристи невірно вважають таким джерелом економічну політику, її помилки. Насправді, з точки зору теоретиків реального ділового циклу, коливання викликаються технологічними шоками.

Так у запеклих суперечках розвивалась теоретична економічна думка, збагачуючись новими ідеями та більш глибокими знаннями сучасних економічних реалій. Відбулось розширення меж економічного аналізу. Тепер вчені акцентують увагу на тому, що сучасна економіка відкрита для зовнішнього світу, а на її стан чинять надзвичайний вплив міжнародні чинники які стали новим спеціальним об'єктом дослідження. Зростання взаємозв'язку та взаємозалежності національних економік, інтернаціоналізація обміну і виробництва, підвищення ступеня відкритості національних господарств набувають дедалі всеохоплюючого характеру. Формується єдиний глобальний світовий економічний організм, який функціонує за законами ринкової економіки. Розвиток цих процесів зумовив відокремлення ще однієї частини економічної теорії - міжнародної економіки, яка вивчає закономірності взаємодії національних економік у сфері міжнародного обміну, виробництва і розподілу факторів виробництва на мікро - та макрорівнях.

Такий поділ економічної теорії можна вважати досить умовним, тому що всі економічні процеси тісно взаємопов'язані, переплітаються та взаємодіють на різних рівнях господарського життя. Результати господарської діяльності залежать як від об'єктивних умов, так і від суб'єктивних рішень окремих індивідів. Тому ще від початку ХХ століття і до останніх часів чимало вчених робили спроби поєднати кращі досягнення класичної політичної економії з кращими досягненнями економікс, зокрема, теорію трудової вартості з теорією граничної корисності. Вони вважали, що таким поєднанням підходів можна позбутися обмеженості наукового пізнання, яка спричинена однобічністю ортодоксальних шкіл. Цих вчених іноді називають „еклектиками”. До них відносять А. Маршалла, М. І. Тугана-Барановського, П. Семюелсона та інших. У наш час все більше вчених схильні до „синтезу” різних напрямів економічної думки.

Сучасна економічна теорія є відображенням такого синтезу. Вона складається з трьох частин, в яких господарські зв'язки досліджуються з різних позицій і на різних рівнях:

§ політична економія - досліджує систему виробничих відносин за допомогою абстрактних категорій, таких як товар, гроші, капітал, вартість, ціна, прибуток, заробітна плата, власність тощо;

§ мікроекономіка - вивчає явища і процеси на рівні первинних елементів господарської системи, таких як споживач, конкурентна фірма, монополія, галузь;

§ макроекономіка - узагальнює економічні явища на рівні всього суспільства в цілому, зосереджує свою увагу на таких проблемах як вимірювання валового внутрішнього продукту, економічний цикл, безробіття, інфляція, цілі та інструменти економічної політики.

1.2 Фундаментальні поняття економічної теорії

До економічної діяльності людей спонукає потреба в споживанні різних благ.

Економічні потреби - це об'єктивна необхідність людини в матеріальних та духовних благах, що спонукає її до економічної діяльності для забезпечення власного добробуту та добробуту своєї сім'ї.

Існують кілька рівнів економічних потреб. На першому рівні знаходяться основні матеріальні потреби людей. До основних матеріальних потреб відносять потреби людей у їжі, питві, одязі, житлі, відтворенні роду.

Наступні рівні потреб складають: потреби у різних формах діяльності, у тому числі і праці; потреби в захисті (від злиднів, хвороб, злочинців, зовнішніх ворогів тощо); соціальні потреби (в спілкуванні, дружбі, коханні, повазі тощо); потреби в творчості та реалізації своїх можливостей.

Потреби людини безмежні. Постійне зростання потреб свідчить про дію всезагального економічного закону зростання потреб.

Закон зростання потреб виражає внутрішньо-необхідні, сталі, суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб, розвиток яких (зв'язків) викликає появу нових потреб та засобів їх задоволення.

Виробництво, створюючи конкретні види матеріальних і духовних благ, породжує конкретні потреби в них. З іншого боку, бажання задовольнити потреби спонукає людину до виробництва. Отже, економічні потреби виступають спонукальним мотивом виробництва, потреба є передумовою виробництва.

У реальному житті потреби набувають конкретної форми інтересів. Розвиток потреб зумовлює розвиток інтересів.

Економічні інтереси - це усвідомлене прагнення економічних суб'єктів (окремих людей, колективів, соціальних верств, держави, суспільства) задовольнити певні економічні потреби.

Існують інтереси загальні, колективні і особисті. Загальні, або суспільні інтереси полягають у задоволенні потреб суспільства в цілому, колективні - у задоволенні потреб груп людей, об'єднаних у трудовому процесі, особисті - в задоволенні потреб окремих людей.

Необхідність реалізації економічних інтересів об'єктивно штовхає людей до виробничої діяльності.

Виробництво - це процес створення благ, необхідних для існування і розвитку людини. Це матеріальна основа життя суспільства.

Виробництво - насамперед процес праці, який включає безпосередньо працю, робочу силу людини, засоби праці та предмети праці.

Праця - це свідома, цілеспрямована діяльність людей, в процесі якої вони видозмінюють речовини зовнішньої природи і пристосовують їх для задоволення своїх потреб.

Працюючи, людина витрачає свою робочу силу.

Робоча сила - це сукупність розумових та фізичних здібностей людини, набутих знань та досвіду, які використовуються в процесі праці. Це здатність людини до праці.

Предмети праці - це те на що діє людина в процесі праці, що піддає обробці, з чого виробляє необхідні матеріальні блага.

Засоби праці - це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Предмети праці у сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.

Робоча сила виступає як особистий фактор виробництва. Засоби виробництва виступають як речовий фактор виробництва.

Засоби виробництва і робоча сила в їх єдності і взаємодії утворюють продуктивні сили суспільства. Крім того до продуктивних сил відносяться сили природи, наука, інформація, форми і методи організації виробництва.

Виділяють матеріальне і нематеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво включає в себе галузі і підприємства по виробництву матеріальних благ (промисловість, сільське господарство, будівництво), та по наданню послуг матеріального характеру (транспорт, торгівля, комунальне господарство, побутове обслуговування - ремонт та пошиття одягу, взуття, хімчистка тощо).

В галузях нематеріального виробництва створюються особливі нематеріальні блага (духовні цінності), а також надаються нематеріальні послуги - послуги охорони здоров'я, освіти, науки тощо.

Люди ніколи не працюють відокремлено один від одного. Вони пов'язані в своїй виробничій діяльності. Отже, будь-яке виробництво носить суспільний характер.

Господарські зв'язки людей утворюють різні види відносин між ними. Серед них виділяють техніко-економічні, пов'язані з технологією і спеціалізацією виробничих процесів; організаційно-економічні, пов'язані з кооперацією та комбінацією виробництва, та соціально-економічні, пов'язані з власністю на засоби виробництва. Перші два види відносин утворюють в єдності з продуктивними силами технологічний спосіб виробництва. Третій вид відносин отримав назву виробничі відносини і в єдності з продуктивними силами формує суспільний спосіб виробництва, який і є предметом вивчення політичної економії.

Технологічний спосіб виробництва базується на техніко-економічному поєднанні речових та особистих факторів виробництва. Виділяють три типи технологічного способу виробництва, які послідовно приходять на заміну один одному.

Перший, доіндустріальний, базується на примітивних засобах праці і важкій ручній некваліфікованій праці. Існував з моменту виникнення людства до кінця XVIII- початку XIX століття. Технічні функції виконувала сама людина, рух знарядь праці визначався рухами людини.

Другий, індустріальний, базується на праці машин. Виник наприкінці XVIII- початку XIX століття і проіснував до 50-х років ХХ століття (до початку НТР). Робітник перетворюється на додаток до машини. Етапами становлення машинного (промислового) виробництва є проста кооперація, мануфактура, фабрика. Проста кооперація - це найпростіша форма підприємства, за якої наймані робітники спільно виконують однорідну роботу, застосовується ручна праця, відсутня спеціалізація. Мануфактура прийшла на зміну простій кооперації. Це підприємство, що базувалося на поділі праці і спеціалізації найманих робітників, ручній праці і примітивній техніці. Фабрика - це вища стадія становлення промислового виробництва, це крупне підприємство, яке засноване на застосуванні системи машин.

Третій, постіндустріальний, базується на автоматизованій праці. Робітник перестає бути додатком до машини, його замінює автоматично керуючий пристрій.

Виробничі відносини - це система відносин які виникають між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. Вони пов'язані з присвоєнням засобів і результатів виробництва, визначають поділ людей на різні класи та соціальні групи, їх положення у суспільстві та характер взаємовідносин між ними.

Продуктивні сили показують рівень розвитку суспільства та ступінь оволодіння людиною силами природи, тобто виступають як матеріальний зміст суспільного виробництва. Виробничі відносини надають суспільному виробництву соціальної визначеності, виступають його соціально-економічною формою.

Продуктивні сили розвиваються більш динамічно й активно, а тому пред'являють певні вимоги до стану виробничих відносин. Це означає, що виробничі відносини (відносини економічної власності) постійно розвиваються і змінюються об'єктивно, не з волі людей і не за їхнім бажанням. Той чи інший тип виробничих відносин - результат певного рівня розвитку і характеру продуктивних сил.

В свою чергу, виробничі відносини активно впливають на розвиток продуктивних сил. Вплив виробничих відносин залежить від ступеня їх відповідності рівню і характеру розвитку продуктивних сил. Наявність такої відповідності обумовлює прогресивну роль виробничих відносин. Відставання виробничих відносин перетворює їх у консервативну силу, у гальмо розвитку продуктивних сил.

Нагромадження невідповідностей рано чи пізно приводить до ліквідації старої системи виробничих відносин і створення нової. Тобто відбувається зміна суспільних способів виробництва. Це - всезагальний економічний закон адекватності (відповідності) виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил.

Пізнання цього закону дає можливість в межах одного способу виробництва здійснити зміну виробничих відносин, вдосконалити їх, пристосувати до змін у продуктивних силах.

Ключовою категорією є власність.

Власність - багатопланова категорія, яка виражає сукупність економічних, правових, соціальних, психологічних, національних та інших відносин.

Важливо розрізняти економічне і юридичне поняття власності.

Поняття економічної власності має кількісну та якісну сторону. Кількісна сторона власності означає сукупність матеріальних благ у суспільстві, різноманітних об'єктів власності.

Об'єкти власності - це все те, що можна привласнити або відчужити. Об'єктами власності є використовувані людьми природні блага, засоби виробництва, предмети споживання, послуги, робоча сила людини, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії, інформація.

Якісна сторона власності виражає систему виробничих відносин між людьми з приводу присвоєння реальних об'єктів.

Серед об'єктів власності найважливішими є засоби виробництва. Адже основою життя суспільства є процес виробництва, який здійснюється за допомогою засобів виробництва. Від того, якими будуть відносини щодо засобів виробництва, залежать і відносини в суспільстві в цілому. Від власності на засоби виробництва залежить поєднання матеріально-речового та особистого факторів в процесі виробництва, здійснення розподілу, обміну та споживання продуктів економічної діяльності.

В ролі суб'єкта власності може виступати окрема людина, колектив, держава.

Формою вияву реальних економічних відносин власності є юридична власність.

Юридична власність - загальна умова виробництва, вияв волі певних класів та правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Це юридичні закони, що фіксують і регулюють правову сторону відносин власності. Найважливішими компонентами юридичної власності є володіння, користування, розпорядження.

Економічна власність - це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу присвоєння ними реальних об'єктів, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування, розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування.

В процесі історичного розвитку суспільства виділилось дві форми власності - суспільна і приватна.

Суспільна власність - це спільне привласнення засобів виробництва та його результатів.

Приватна власність - це виключне право на володіння, користування і розпорядження засобами та результатами виробництва, яке надається приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Розрізняють три рівні власності:

· індивідуальний рівень - засоби виробництва розраховані на індивіда;

· колективний рівень - засоби виробництва розраховані на колективне користування;

· державний рівень - засоби виробництва розраховані на народ, націю (залізничний транспорт, електросистеми, корисні копалини та ін.).

Кожен рівень представлений певними типами власності.

Особиста трудова власність використовується для задоволення власних потреб власника і не являється джерелом його доходів (домашнє майно, автомобіль, швейна машинка та ін.).

Приватна трудова власність ґрунтується на власній праці власника, або членів його сім'ї та приносить дохід (автомобіль та швейна машина використовуються для надання послуг та виготовлення товарів на продаж).

Приватна нетрудова заснована на використанні найманої (чужої) праці. В сучасних умовах вона виступає як приватна капіталістична, яка прийшла на заміну феодальній та рабовласницькій.

Зі зростанням масштабів виробництва та його ускладненням приватна власність видозмінюється і починає проявлятися не лише на індивідуальному, але й на колективному рівні.

Колективна власність поділяється на трудову і нетрудову. Трудова ґрунтується на праці усіх членів колективу, нетрудова колективна власність - повністю або частково на найманій праці.

На індивідуальному рівні за кожним об'єктом власності стояла окрема особа (персона). Розвиток колективної власності означає деперсоніфікацію власності. Суб'єктом власності стають колективні юридичні особи (пенсійні фонди, інвестиційні компанії, корпорації) та різні за розмірами колективи дрібних акціонерів. Це вказує на те, що на колективному рівні проявляється суспільна власність. В залежності від способу формування і використання власності на колективному рівні розрізняють колективну неподільну (колгоспи, церковні общини), колективно дольову (корпоративну) та власність суспільних організацій (профспілки, партії, товариства сліпих та ін.).

Суспільна власність виступає як на колективному рівні так і на державному.

Об'єктами державної власності є підприємства, дороги, пошта, телеграф, комунальне господарство, земля та її надра, водні ресурси та ліси, культурне надбання, тобто все, що має суспільне, загальнонаціональне значення.

Приватна і суспільна форми власності постійно розвиваються і видозмінюються. Вони завжди співіснують. Не існує суспільства з єдиною формою власності. В різних країнах, на різних етапах розвитку одна з форм є домінуючою, панівною. Примітивне розуміння цієї форми приводить до її деформації, а відповідно і до деформування суспільного ладу. Так зведення суспільної власності лише до державної спричиняє тотальне одержавлення економіки. Позбутися негативних наслідків даного процесу можна шляхом здійснення роздержавлення та приватизації власності.

Роздержавлення - це комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, скорочення державного сектору та утворення багатоукладної економіки.

Приватизація - перехід права власності від держави до окремих осіб. Це лише етап роздержавлення.

Шляхи роздержавлення:

§ акціонування державних підприємств і продаж певної частини акцій громадянам і господарським об'єднанням;

§ оренда державного майна громадянами та господарськими об'єднаннями;

§ обмеження втручання держави у ціноутворення;

§ скасування примусового державного замовлення;

§ відмова від надання підприємствам дотацій, субсидій і гарантування кредитів.

Способи приватизації: викуп об'єктів малої приватизації; викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду; продаж на аукціоні та за конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств.

При здійсненні роздержавлення та приватизації необхідно керуватися економічними інтересами, виходити з принципу економічної доцільності.

Метою роздержавлення та приватизації є підвищення оптимальності та ефективності виробництва, а також створення та розвиток в країні ринкової ситуації.

Світовий досвід роздержавлення і приватизації свідчить, що приватизація не означає знищення державного сектора. Її проводять так, щоб не ослабити державний сектор, а підсилити його активність, його ефективність. Паралельно з приватизацією та роздержавленням в усіх країнах здійснюється націоналізація та реприватизація власності (Англія, Франція, Австрія). Державний сектор є тією матеріальною основою, яка дає можливість державі здійснювати регулюючий вплив на економіку, послаблювати соціальну напругу в суспільстві і забезпечувати доступ населення до суспільних благ.

„Благо” - поняття більш широке, ніж поняття „товари і послуги”. Товари і послуги можна одержати лише шляхом купівлі - продажу, у той час як споживання блага не завжди пов'язане з обміном.

Блага бувають індивідуальними, які привласнюються кожним, хто може заплатити за певну їх кількість, а також суспільними, які використовуються лише колективно, а споживачі прямо не сплачують за користування ними (наприклад, збройні сили, міліція, маяки, світлофори). Блага також поділяються на природні або вільні та економічні.

З економічними благами пов'язане фундаментальне припущення про обмеженість або рідкісність ресурсів. Необмежені природні ресурси, такі як сонячне тепло, повітря, вода в ріках та морях, доступні для всіх і не мають цінності. Обмежені ресурси мають цінність, вони купуються і продаються, тому і називаються економічними. Основна суперечність у суспільстві - це суперечність між обмеженістю ресурсів і необмеженістю людських потреб. Тут мова йдеться про абсолютну потребу як бажання людини. Задоволення однієї потреби викликає іншу потребу, вищу. Але внаслідок обмеженості ресурсів перед кожним індивідом постає проблема вибору: щоб одержати потрібне благо, людина змушена відмовитись від іншого блага.

Вибір - це компроміс, на який кожен індивід змушений йти, щоб за обмежених можливостей задовольнити якомога більше потреб. Щоб зробити найкращий вибір, треба знати цінність втрачених можливостей. У зв'язку з цим у мікроекономіці широко застосовується поняття альтернативної вартості або альтернативної цінності. У загальному розумінні альтернативна вартість - це суб'єктивна оцінка індивідом тих благ, якими він змушений пожертвувати, щоб одержати бажане благо. Вона вимірюється переважно в натуральних одиницях, але пов'язана з ціною блага і його корисністю.

Альтернативна вартість - це кількість одного блага, якою потрібно пожертвувати заради одержання додаткової одиниці іншого блага. Обмеженість ресурсів і відносні рівні цін змушують суб'єктів змінювати рішення, здійснювати вибір між альтернативними технологіями у виробництві, змінювати набір товарів у споживчому кошику, навіть вибирати спосіб реалізації своїх рішень, враховуючи фактор часу, який вважається одним з найбільш дефіцитних ресурсів.

Економісти звертають увагу на необхідність враховувати альтернативну цінність часу не тільки у процесі виробництва, де економія робочого часу безпосередньо пов'язана з продуктивністю праці, але і в процесі споживання матеріальних благ людиною. Споживання розглядається як вид економічної діяльності, подібної до виробництва. Працюючи, людина може заробити за годину певну суму грошей. Витрачаючи годину на вибір споживчого кошика і на саме споживання, вона втрачає цю суму доходу. Логічно припустити, що чим більшим є годинний заробіток людини, тим більшу альтернативну цінність має година часу, витрачена на споживання.

Економісти відзначають також таку тенденцію: чим вищою є в країні продуктивність праці, тим більше громадян цієї країни економлять час, а у слаборозвинених країнах, де низька продуктивність праці, час витрачається дуже недбало, а речі поціновують високо і бережуть. Виникає логічна суперечність: країна, багата товарами, бідна на час, тому у розвинених країнах такий метушливий стиль життя, і навпаки, бідна країна багата на час, який марнується, тому що альтернативна вартість години відповідає незначній кількості товарів і послуг.

Одним з центральних в економічній теорії є поняття „ефективність“. У загальному розумінні ефективність - це одержання найкращого результату від використання наявних ресурсів. Оскільки в економіці взаємодіють багато різноманітних суб'єктів і ринків, то досягнення ефективності кожного виду діяльності пов'язане з розподілом ресурсів і способами їх використання. У той же час, коли всі суб'єкти досягають ефективності, має місце загальна ефективність всієї ринкової системи. Поняття загальної ефективності пов'язане з відсутністю розтрати ресурсів, з повним їх використанням у найкращий спосіб. Найбільш ефективним щодо розподілу обмежених ресурсів вважається конкурентний ринок, оскільки він забезпечує перелив ресурсів до тих суб'єктів, які використовують їх найбільш раціонально.

Поняття економічної ефективності пов'язане не лише з припущенням обмеженості ресурсів, але й ще з одним фундаментальним припущенням - спадної віддачі факторів виробництва, яке трактується багатьма економістами як закон спадної продуктивності. Суть його в тому, що з нарощуванням використання певних ресурсів за умов незмінності деяких інших кожна додаткова одиниця змінного ресурсу дає все менше продукції за одиницю часу. Дія цього закону обмежує використання окремих ресурсів у процесі виробництва, вимагає пошуку оптимального співвідношення між основними факторами виробництва. Іншим проявом закону спадної віддачі є закон зростаючих альтернативних витрат.

Фундаментальним в економічній теорії є також припущення щодо раціональності поведінки суб'єктів. Раціональна поведінка суб'єкта в сучасному розумінні означає, що мета його господарської діяльності - одержання безпосередньої матеріальної вигоди. Це стосується як виробництва, так і споживання. Купуючи різноманітні блага, споживач прагне зробити такий вибір, який дозволить йому одержати максимум корисності; фірма в процесі виробництва намагається максимізувати суму прибутку за певний період, інвестор бажає найбільшої віддачі від капітальних вкладень. Ще А. Сміт висунув ідею „економічної людини“, припустивши, що головний спонукальний мотив діяльності індивіда - його власний егоїстичний інтерес. Прагнучи максимізації власного добробуту, мікроекономічні суб'єкти приймають рішення на основі критерію „витрати - вигоди“ і реалізують їх, якщо вигоди перевищують витрати.

Всі суб'єкти діють у ринковому середовищі. Ринок - найважливіше поняття економічної теорії. Він розглядається як важливий суспільний інститут, який регулює всю діяльність суб'єктів. Саме його „невидима рука“, за образним висловом А. Сміта, скеровує приватний економічний інтерес індивідів до досягнення суспільних цілей. Поняття „ринок“ визначають по різному: як місце зустрічі покупця і продавця; як групу економічних суб'єктів, які взаємодіють між собою для обміну товарами чи послугами.

Ринок існує багато тисячоліть. За цей час людство досягло величезних успіхів у пізнанні і використанні законів природи, в розвитку техніки і технології, але не змогло вигадати нічого більш досконалого в організації економічної діяльності, ніж ринок. Спроби деяких країн організувати взаємодію багатьох мільйонів людей з єдиного центру за допомогою лише директивного централізованого планування закінчились невдачею.

Ринок також не є ідеальним регулятором економіки. В сучасному суспільстві виникає чимало проблем, які він самостійно вирішити не може. Неспроможність ринку, яка виникла в процесі еволюції господарської діяльності, зумовлює необхідність державного втручання в економіку. Воно сприяє ефективності і більш справедливому розподілу національного багатства. Але в переважній більшості ситуацій споживачі і фірми, приймаючи свої рішення щодо купівлі і продажу, орієнтуються лише на ринкові ціни, які надають їм інформацію про вигідність тих чи інших рішень.

Ринкові ціни є тими специфічними сигналами, які координують поведінку економічних суб'єктів. Розрізняють ціни в абсолютному вираженні (номінальні) і відносні (порівняльні) ціни. За допомогою відносних цін визначають зміну ціни одного товару відносно цін на інші. Ціни є головним засобом передачі інформації в ринковій економіці. Їх зміна стимулює збільшення або зменшення споживання чи виробництва того чи іншого продукту, в результаті чого формуються попит і пропонування на ринку.

В ринкових умовах існують рівні можливості для господарської діяльності економічних суб'єктів, незалежно від їх розмірів чи сфери функціонування. Найважливішою умовою, що забезпечує прозорість ринкових відносин, є конкуренція. Завдяки їй „невидима рука” ринку визначає ту економічну поведінку всіх господарюючих суб'єктів, яка зрештою забезпечує економічну ефективність і максимізацію вигоди для всіх і кожного. Ступінь розвитку конкуренції відрізняє ринкові структури і визначає особливості поведінки учасників ринку.

У реальному житті споживачам і фірмам доводиться діяти у надзвичайно різноманітних ринкових ситуаціях, і досконально дослідити кожну з них неможливо. Тому в економічній теорії виділяють кілька основних ринкових моделей або структур з характерними типами поведінки мікроекономічних суб'єктів. У найбільш загальному вигляді виділяють дві групи ринків: ринок досконалої конкуренції та ринок недосконалої конкуренції.

Ключовим поняттям економічної теорії також є поняття економічна система.

Економічна система - сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів та послуг, на регулювання економічної діяльності відповідно до мети суспільства.

Основними елементами економічної системи, її підсистемами є продуктивні сили, техніко-економічні відносини, виробничі відносини (відносини економічної власності), господарський механізм.

Виходячи із власних суб'єктивних уявлень про суть цивілізаційного підходу, автори по різному трактують етапи розвитку економічної системи суспільства. Л.Морган виділяє три етапи (дикість, варварство, цивілізація). А.Тойнбі виділяє існування десятків цивілізацій.

Значного поширення набула теорія згідно з якою у розвитку суспільства від найдавніших часів до наших днів виділяють аграрну (доіндустріальну), індустріальну та постіндустріальну цивілізації. Згідно з такою періодизацією в основі суспільного розвитку лежить зміна технологічних способів виробництва, відношення людини до природи. Представники даного напрямку ігнорують суспільну сторону розвитку.

Згідно з теорією суспільно-економічних формацій закономірні ступені розвитку суспільства визначаються суспільним способом виробництва, органічною єдністю та взаємодією продуктивних сил та виробничих відносин. Економічне становище вважається базисом суспільства. Крім того суспільно-економічна формація включає надбудову, елементи якої також впливають і часто визначають стан суспільства. Надбудова - це соціальні, політичні, юридичні, правові, національно-культурні, духовні, сімейні та інші відносини.

Формаційне вчення ґрунтується на системному аналізі суспільства, що передбачає урахування принципу субординації. Так з поміж усіх складових формації визначальним, системоутворюючим елементом є виробничі відносини (відносини власності).

В залежності від типу власності на засоби виробництва виділяють п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична.

Кожній історично сформованій економічній системі властива пануюча форма власності і форма регулювання економічних процесів. Специфічне поєднання форм власності і регуляторів розвитку економіки є головною ознакою, що відрізняє одну систему від іншої.

Розрізняють три основних типи економічних систем: ринкову, неринкову (командно-адміністративну) і змішану. Кожна з цих систем має свої позитивні риси і недоліки.

Ринкова система характеризується пануванням приватної власності. Основним регулятором розвитку економіки виступає ринок, а основною рушійною силою розвитку - конкуренція. Перевагою ринкової системи є здатність забезпечувати ефективний розподіл і використання ресурсів, ініціативність виробників, швидке реагування на зміну попиту. Система має здатність до саморегулювання. Основними дефектами системи є циклічний характер розвитку, надмірна диференціація доходів населення, хронічне безробіття та інфляція.

Неринкова (командно-адміністративна) система характеризується пануванням суспільної власності, переважно у формі державної. Основним регулятором виробництва виступає централізоване планування, план має директивний, тобто обов'язковий до виконання, характер. Інструментами регулювання слугують безпосередні прямі постанови уряду, які визначають головні напрямки розвитку економіки. Централізація всіх основних ресурсів в руках держави дає можливість при потребі швидко мобілізувати їх і спрямувати на реалізацію стратегічних завдань, що забезпечує високі темпи і безперервність економічного зростання, загальну зайнятість трудових ресурсів, відносно незначну відмінність в доходах. Недоліками командно-адміністративної системи є затратний характер економіки, недостатня гнучкість виробництва, нечутливість до інновацій, бюрократизація апарату управління, можливість суб'єктивних помилок у плануванні.

Змішана економіка поєднує різні форми власності за пріоритету приватної, два регулятори розвитку економіки - індикативний план і ринок. Індикативний план означає, що уряд розробляє основні перспективні напрямки і показники бажаного розвитку країни, але приватні виробники не обов'язково приймають їх до уваги, вони можуть долучатись до виконання державних замовлень, якщо це приносить їм високі прибутки. Ринкові механізми саморегулювання значно обмежені монополіями, біржами, державними законами та нормативами. Переважає нецінова конкуренція. З метою подолання вад ринкової системи держава розробляє заходи стабілізації економіки, проте повністю перебороти циклічні коливання неспроможна.

Перші два типи систем відносяться до ідеальних - це наукові абстракції, які в реальній дійсності не існують в чистому вигляді, але у деяких країнах простежуються і можуть переважати характерні риси тієї чи іншої системи. Реальною системою в сучасному світі є змішана економіка, яка поєднує риси ринкової і неринкової систем.

Стан економічної системи і його зміну найбільш узагальнено характеризують показники сукупного обсягу виробництва - валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний продукт (ВНП). Спостереження за динамікою показників сукупного обсягу виробництва виявили, що економіки країн розвиваються хвилеподібно: періоди зростання змінюються періодами спаду. Такі періодично повторювані через певні проміжки часу коливання ділової активності отримали назву „економічний цикл“.

Економічний цикл, як правило, складається з чотирьох фаз: кризи (рецесії), депресії (дна), пожвавлення, піднесення (піку).

Якщо проаналізувати поведінку економічної системи за досить тривалий період, наприклад, більше як за 100 років, то виявляється загальна тенденція до економічного зростання.

Економічне зростання - це зміна виробничих можливостей країни в результаті науково-технічного прогресу та інших чинників. Виробничі можливості, тобто максимальний обсяг випуску, якого економічна система може досягти у даний період, вимірює потенційний ВВП. Потенційний обсяг виробництва часто називають обсягом виробництва за повної зайнятості або природним рівнем випуску . Протягом ділових циклів фактичний ВВП відхиляється від потенційного у бік перевищення або відстає від нього. Якщо відставання незначне, стан економіки називають рецесією, якщо значне - депресією. Різниця між потенційним та фактичним ВВП називається ВВП- розривом.

Економічне зростання необхідне для того, щоб створити нові робочі місця для нових робітників, які вливаються до складу робочої сили, а також для підвищення життєвого рівня населення. Однак в сучасних умовах економічне зростання має і зворотний бік, на що звертають увагу чимало вчених: воно тягне за собою посилене забруднення довкілля і створює небезпеку глобальної екологічної катастрофи.

Циклічні коливання економіки змінюють рівень зайнятості працездатного населення в країні.

Безробіття є ще одним ключовим поняттям і предметом вивчення для економічної теорії. Рівень (норма) безробіття вимірює частку сукупної робочої сили, яка не зайнята і шукає роботу. До складу робочої сили не входять безробітні, які не шукають роботи. Рівень безробіття змінюється в ході ділового циклу. Коли в період кризи виробництво скорочується, попит на робочу силу зменшується, норма безробіття зростає. Проте досвід розвинених країн показує, що навіть в періоди піднесення частина працездатного населення не працює з різних особистих причин. Це явище називають добровільним безробіттям. Коли ж люди активно шукають роботу, але не знаходять вільних робочих місць у зв'язку зі скороченням виробництва, виникає циклічне безробіття, яке називають вимушеним. Якщо циклічне безробіття відсутнє, вважають, що в економіці має місце повна зайнятість, обсяги виробництва досягають потенційного рівня, а в країні існує природний рівень безробіття. В середньому природний рівень безробіття сягає 6% сукупної робочої сили.

Важливим поняттям економічної теорії є рівень цін. Найбільш бажаним для країни є стабільній рівень цін. На конкурентному ринку стабільні ціни забезпечують високу ділову активність. Падіння загального рівня цін, так само як і його швидке зростання, негативно впливає на поведінку економічних суб'єктів, вони втрачають орієнтири для своєї діяльності. Підвищення середнього рівня цін в економіці країни називається інфляцією, зниження - дефляцією. Темп інфляції показує зміну середнього рівня цін в економіці у відсотках. Найпоширенішим вимірником загального рівня цін є індекс споживчих цін, який показує зміну вартості фіксованого кошика товарів та послуг.

Ще одним ключовим поняттям економічної теорії є міжнародна торгівля. Всі країни прагнуть отримати вигоду від участі у міжнародній торгівлі. Вони експортують та імпортують товари, послуги, капітал, позичають гроші у іноземних партнерів, або дають їм в борг, купують чи продають нові технології за кордон. Важливою змінною, що визначає стан міжнародної торгівлі є торговельний баланс або чистий експорт.

Торговельний баланс - це сумарний експорт за вирахуванням сумарного імпорту. Якщо країна вивозить більше, ніж ввозить, вона має позитивне торговельне сальдо, а коли імпорт перевищує експорт, країна має дефіцит торговельного балансу. Коли країна більше імпортує, ніж експортує, то їй доводиться оплачувати імпорт за допомогою іноземних позик або за рахунок зменшення частини кредитів, які вона видала раніше іноземцям. Якщо ж країна більше експортує, ніж імпортує, її вважають кредитором зовнішнього світу. Важливе значення для успіху країни у міжнародній торгівлі має валютний курс. Обмінний курс валюти - це ціна власної валюти у валюті інших країн або ціна іноземної валюти у національній валюті. Коли національна валюта дорожчає, ціни на імпортні товари знижуються, а на експортні - підвищуються, в результаті чого країна стає менш конкурентоспроможною на світових ринках. Експорт товарів зменшується, відповідно і чистий експорт зменшується. Це негативно впливає на внутрішній стан економіки: обсяг виробництва скорочується, зростає безробіття.

Для того, щоб з'ясувати закономірності функціонування економічної системи, необхідно співставити у часі ключові економічні показники, порівняти їх величини за тривалий період або по різних країнах. Проблема співставлення показників у часі виникає через те, що ціни також зазнають коливань. Тому, наприклад, збільшення ВВП може відображати різні процеси - або дійсне зростання обсягів виробництва, або розвиток інфляції, або одночасно і те, і інше.

На проблему визначення дійсного стану економіки звернули увагу ще економісти ХІХ століття, зокрема Девід Юм. Він і його сучасники вважали, що всі економічні процеси необхідно вивчати за двома групами показників (змінних) - номінальними та реальними. Цю позицію вчених назвали класичною дихотомією.

Номінальні змінні - це величини, що вимірюються у грошових одиницях. Реальні змінні - величини, які вимірюються у фізичних одиницях. Так, ціна кукурудзи у гривнях за тонну - це номінальна змінна, а величина врожаю кукурудзи у тоннах з гектару - величина реальна. Реальними величинами вважають також відносні ціни, тому що вони відображають пропорції між реальними кількостями різних продуктів. Наприклад, номінальна ціна одного центнера кукурудзи становить 10 грн., а одного центнера пшениці - 20 грн. Відносна ціна пшениці складе: 20/10 = 2. Це означає, що за один центнер пшениці треба віддати 2 центнери кукурудзи, тому що її ціна у 2 рази нижча від ціни пшениці.

Динаміку номінальних величин можна привести до реальної динаміки, якщо зняти вплив коливання рівня цін. Для цього треба фізичні показники різних років обчислити у незмінних цінах. Перехід від номінальних до реальних показників здійснюється за допомогою індексів цін.

1.3 Предмет, метод та функції економічної теорії

Зважаючи на фундаментальні поняття та основні проблеми, які вивчаються, можна дати наступне визначення предмету економічної теорії.

Економічна теорія вивчає поведінку економічних суб'єктів в умовах обмеженості ресурсів у різних ринкових структурах та економічних системах.

Економічна теорія, як і будь-яка наука, має свій метод пізнання, тобто певні прийоми і засоби, за допомогою яких можна науково описати об'єкт дослідження. Цей метод являє собою сукупність взаємопов'язаних загальних та специфічних методів.

Найбільш загальним методом пізнання є діалектика, яка включає в себе єдність конкретного та абстрактного підходу, аналізу та синтезу, індукції та дедукції, логічного та історичного, кількісного та якісного аналізу. Цим методом широко користується політична економія.

Починають дослідження за допомогою таких загальнонаукових методів як спостереження та відбір конкретних фактів, які можуть підтвердити висунуту гіпотезу. Проте факти дають доволі хаотичну картину. Для того, щоб їх впорядкувати та виявити домінуючу тенденцію, необхідно провести статистичний аналіз - згрупувати, звести в таблиці та прослідкувати динаміку. За статистичним слідує економічний аналіз, який дозволяє абстрагуватись від нетипових, другорядних рис, виявити окремі сутнісні сторони певної економічної структури, що підтверджують або спростовують висунуті гіпотези. Далі виявляють функціональні зв'язки між елементами системи (синтез).

У кожній країні діючі економічні системи виникають і розвиваються у певних історичних умовах, які породжують особливості їх функціонування. Тому важливо дотримуватись єдності історичного і логічного підходу.

Розрізняють аналіз минулого періоду (ex post), і аналіз майбутнього (ex аnte). Аналіз даних за минулий період (ex post) дуже важливий для пояснення шляхів і засобів, за допомогою яких система досягла сьогоднішніх параметрів розвитку. Він дозволяє коригувати попередні концепції та слугує основою для визначення чинників подальшого розвитку. Аналіз ex аnte - це прогнозування майбутніх тенденцій на основі вже підтверджених наукових концепцій. Він дозволяє виявити засоби впливу на досягнутий стан економіки з метою сприяння позитивним тенденціям і виключення впливу негативних.

...