Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів

інноваційний розвиток науковий

Стратегія передбачає, що інноваційна діяльність охопить всі сфери економіки і суспільного життя. Інноваційна діяльність базуватиметься на органічному поєднанні та використанні диверсифікованих як технологічних, та к й інших знань та інформації, включаючи навички, досвід, професійну компетенцію, культуру. Специфічність змін в умовах такого системного охоплення інноваційною діяльністю всіх сфер полягає в тому, що в значній кількості галузей економіки, а також в більшості невиробничих галузей України інноваційно-інвестиційна діяльність не використовується на систематичній основі для підвищення продуктивності і якості праці, створення нових середньо- і високотехнологічних робочих місць.

Інноваційно-інвестиційна діяльність в Україні переважно сконцентрована в низькотехнологічному секторі промисловості та фінансово-банківському секторі, а також лише в деяких регіонах і дуже слабо зорієнтована на більш широке застосування в економіці і в суспільстві науково-технічних знань.

Відсутність системної повноти в інноваційному розвитку економіки та суспільства в цілому нівелює зусилля, які прикладаються для цього в окремих інноваційно більш активних галузях і регіонах, залишає невикористаним немалий потенціал, який криється у всіх суб'єктах господарської діяльності. Тому існує необхідність в ініціюванні процесу широкого впровадження інноваційних програм розвитку у всіх галузях, регіонах, на підприємствах і установах поряд с програмами випереджального інноваційного розвитку в пріоритетних напрямках економіки.

Для створення реальних програм і забезпечення успіху їх реалізації передбачається:

Ш провести технологічний аудит з метою оцінки вихідного стану інноваційного розвитку на рівні всіх суб'єктів економічної діяльності незалежно від форми власності;

Ш провести оцінку практики обліку, збереження і використання нематеріальних активів, надати професійну допомогу тим суб'єктам економічної діяльності, які її потребують;

Ш створити розгалужену мережу організацій-посередників для надання на ринкових засадах всебічної допомоги підприємствам і установам (особливо малим і середнім) у розгортанні інноваційної діяльності. На початковій стадії такі організації-посередники мають отримувати державну фінансову підтримку;

Ш на підтримку інноваційної діяльності необхідно забезпечити цільову орієнтацію стимулів безпосередньо для впроваджувальників інновацій. Для підприємств, які бажають вперше розпочати інноваційну діяльність, необхідно створити механізм державної фінансової підтримки на умовах пільгових субсидій, а в окремих випадках - безоплатності. Найбільш поширені способи стимулювання інноваційної діяльності, які діяли у ряді країн світу у другій половині 1990-х років наведено у додатку 8.

Виходячи із системного статусу інноваційно-інвестиційної моделі економічного розвитку, необхідності узгодженого реагування в процесі розгортання інноваційної діяльності на зовнішні і внутрішні виклики, забезпечення його цілеспрямованої орієнтації на вирішення широкого кола системних проблем, включаючи соціальні, які знаходяться в основному в полі відповідальності держави, Україні потрібно мати ефективну масштабну інноваційну політику. Така політика може бути забезпечена лише шляхом налагодження централізованого урядового управління інноваційним розвитком, що особливо важливо для здійснення необхідних змін в національній інноваційній системі, передбачених даною Стратегією.

Створення ефективної централізованої державної системи координації інноваційного розвитку економіки [див. додаток 7] передбачає наступне:

1. Створити Міністерство з питань науки та інновацій. На це міністерство покладається координація зусиль всіх органів влади в сфері наукової та інноваційної діяльності, забезпечення виконання передбачених Стратегією заходів. Для успішної реалізації міжвідомчих повноважень міністерство має очолити перший віце-прем'єр України.

2. Встановлення більш тісних і відповідальних партнерських відносин між владою, всіма учасниками національної інноваційної системи і суспільством. Участь представників науки, освіти і підприємництва, громадськості у формуванні інноваційної політики має винятково важливе значення для демократизації процесів прийняття рішень стосовно інноваційного розвитку України. З цією метою доцільно:

Ш відродити діяльність Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України, перетворивши її у Національну раду з питань економічної і інноваційної політики, яка має стати своєрідним форумом стратегічного менеджменту процесів просування України шляхом інноваційного розвитку;

Ш вдосконалити діяльність Координаційної ради з проблем підвищення конкурентоспроможності економіки при Кабінеті Міністрів України, розширивши її вплив на узгоджене вирішення проблем конкурентоспроможності і інноваційного розвитку;

Ш створити подібні ради при всіх центральних, галузевих і міських органах влади.

3. Розгорнути урядову програму реалізації Стратегії, зміст якої має бути наповнений конкретними заходами щодо здійснення передбачених Стратегією реформ і змін, визначені терміни їх виконання, відповідальні органи і особи, а також необхідні ресурси.

4. Створити систему постійного моніторингу динаміки інноваційного розвитку України. З цією метою привести у відповідність з європейськими стандартами державну систему обліку і статистики інноваційної діяльності. Переглянути і уточнити існуючі державні програми у сфері інформатизації з метою більш активного використання можливостей інформаційних технологій і електронних засобів комунікацій, в тому числі методологічних і ситуаційних центрів в інтересах інноваційного розвитку країни.

28.Використання міжнародного фактору в інтересах інноваційного розвитку економіки України

Додаток 1

Список організацій, що надіслали свої пропозицій щодо Стратегії

Регіональні адміністрації

1. Вінницька обласна державна адміністрація

2. Волинська обласна державна адміністрація

3. Дніпропетровська обласна державна адміністрація

4. Житомирська обласна державна адміністрація

5. Запорізька обласна державна адміністрація

6. Івано-Франківська обласна державна адміністрація

7. Кіровоградська обласна державна адміністрація

8. Київська міська державна адміністрація

9. Луганська обласна державна адміністрація

10. Львівська обласна державна адміністрація

11. Миколаївська обласна державна адміністрація

12. Полтавська обласна державна адміністрація

13. Рівненська обласна державна адміністрація

14. Сумська обласна державна адміністрація

15. Харківська обласна державна адміністрація

16. Херсонська обласна державна адміністрація

17. Черкаська обласна державна адміністрація

18. Чернівецька обласна державна адміністрація

19. Чернігівська обласна державна адміністрація

20. Рада Міністрів АРК

Міністерства і відомства

1. Міністерство регіонального розвитку та будівництва України

2. Міністерство праці та соціальної політики України

3. Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

4. Міністерство охорони здоров'я України

5. Міністерство юстиції України

6. Міністерство фінансів України

7. Міністерство освіти і науки України

8. Міністерство транспорту і зв'язку України

9. Міністерство з питань житлово-комунального господарства України

10. Міністерство вугільної промисловості України

11. Міністерство промислової політики України

12. Державне агентство України з інвестицій та інновацій

13. Державний комітет інформатизації України

14. Національне космічне агентство України

Організації

1. Академія педагогічних наук

2. Академія медичних наук

3. Академія правових наук

4. Українська аграрна академія наук

5. Інститут економіки промисловості НАН України

6. Луганська філія Інституту економіко-правових досліджень НАН України

7. Науково-дослідний центр індустріальних проблем розвитку НАН України

8. Міжнародний слов'янський університет (Харків)

9. Національний університет «Львівська політехніка»

10. Національний одеський політехнічний університет

11. Дніпровський регіональний центр інноваційного розвитку

Додаток 2

Додаток 3

Фінансування науки і стан наукового потенціалу України

У стратегії економічного і соціального розвитку України збереження і розвиток наукового потенціалу було проголошено провідним чинником економічної політики держави [1]. Вирішення цього завдання визначається перш за все фінансуванням наукових досліджень і розробок. Загальний рівень фінансування науки вважається однією з ключових характеристик інноваційності країни, її готовності до побудови суспільства, що базується на знаннях [2, 3]. Саме тому, поставивши перед собою мету побудувати в Європі конкурентоспроможну економіку і суспільство, що базується на знаннях, у прийнятій на Лісабонському саміті в 2000 році стратегії Європейське Співтовариство визнало необхідним довести витрати на наукові дослідження і розробки до 3% ВВП.

Світовий досвід підтверджує, що потужна реалізація економічної функції власної науки, її вирішальний вплив на розв'язання проблем технологічного оновлення виробництва в країні і масштабний випуск конкурентоспроможної продукції можливі лише за умови, коли сума витрат на науку перевищує 0,9% (для України, враховуючи, що значна частина ВВП перебуває в «тіньовому» секторі економіки, цей поріг оцінюється близько 1,7% ВВП [2, 3]).

Законодавчо визначено, що бюджетні витрати на цивільні наукові дослідження в Україні мають становити не менше 1,7% ВВП [4].

Однак, як видно з рис.1, на практиці загальні витрати на наукові дослідження і розробки (з усіх джерел) в Україні за останні 15 років коливалися між 1 та 1,5% ВВП, а в 2007 році - 0,96% ВВП. При цьому кошти державного бюджету жодного разу не перевищували 0,5% ВВП (в 2007 - 0,39%).

Рис.1. Порівняння внеску основних джерел фінансування в підтримку української науки

Фінансування всіх галузей української науки в поточних цінах з 1995 року постійно зростає і у 2007 році досягло 6,14 млрд. грн., з них: на технічні науки було виділено 3,49 млрд. грн., на природничі - 1,86 млрд. грн., наукові установи та вузи, що мають багатогалузевий профіль, - 0,40 млн. грн., суспільні - 0,32 млн. грн., гуманітарні - 0,072 млн. грн. [5]. Якщо порівняти абсолютні значення 2007 року відносно 1995 року, то збільшення обсягів фінансування відбулося у 9,4 рази.

У той же час, якщо перерахувати зростання витрат на науку за 1995-2007 роки відносно 1995 року з урахуванням офіційно визнаної інфляції, то картина істотно змінюється.

Як видно з рис. 2, до 2002 року реальне фінансування науки в Україні не перевищувало рівня 1995 року. Більш того, у 1996 році воно навіть зменшилось - в основному внаслідок зменшення замовлень вітчизняних підприємств. У 1997 році попит на наукові розробки з боку вітчизняних та зарубіжних замовників виріс, що дозволило повернутись до рівня 1995 року при практично незмінному бюджетному фінансуванні. Проте вже в 1998 році істотно зменшилась бюджетна підтримка науки (на 28%), що при наявності того ж самого обсягу замовлень знову відкинуло нашу науку на рівень фінансування, суттєво нижчий, ніж у 1995 році.

Рис. 2. Фінансування науки з урахуванням інфляції у відносних одиницях (в цілому та з основних джерел)^*

Ситуація дещо змінилася у 2003 році, коли рівень бюджетного фінансування зріс на 28%, а замовлення українських підприємств - на 30%, що дозволило збільшити загальне фінансування науки в 1,3 рази. Проте вже в 2006 році відбулося зменшення сумарного фінансування, незважаючи на те, що бюджетна підтримка зростала - переважило зменшення як зарубіжних, так і вітчизняних замовлень. У результаті в 2007 році ми знову опустилися майже до початкового рівня: з врахуванням інфляції фінансування науки відносно 1995 року збільшилось всього лише на 8,7%. При цьому починаючи з 2004 року спостерігається чітко виражена тенденція до зменшення замовлень на дослідження і розробки з боку вітчизняних підприємств і організацій (падіння об'ємів цих замовлень відбувається значно швидше, ніж збільшується виділення коштів на науку з державного бюджету, що й зумовлює зменшення сумарного фінансування науки протягом останніх років). Це свідчить про те, що інноваційні процеси у вітчизняній економіці не тільки не наростають, але й ідуть на спад.

Як видно з рис 3 в останні роки найбільш динамічно відбувається збільшення фінансування суспільних наук, ця крива продовжує зростати протягом всього досліджуваного періоду і порівняно з 1995 роком зросла більш ніж у два рази. Утой же час рівень фінансування технічних галузей наук відносно 1995 року зменшився на 10%, хоча і спостерігалося деяке пожвавлення у 2003-2005 роках (в 1,2 рази).

Рис. 3. Динаміка фінансування галузей наук у порівнянні з 1995 роком з урахуванням інфляції^*

Тобто технічні галузі наук профінансовано у 2007 році фактично гірше,ніж у 1995 році, що викликає особливе занепокоєння, оскільки саме ці галузі науки мають ключове значення для інноваційного розвитку держави. У структурі фінансування технічних наук переважають будівництво та архітектура (зростання в 1,9 рази), загалом же динаміка фінансування технічних галузей науки має негативну тенденцію.

Рівень фінансування природничих галузей наук у 2007 році відносно 1995 року зріс в 1,7 рази, а наукових установ та вузів, що мають багатогалузевий профіль - в 1,4 рази, гуманітарних наук - в 1,2 рази.

Безсумнівним пріоритетом серед природничих наук в Україні в останні роки є розвиток біологічних наук - їх фінансування зросло з 1995 року у 2,9 рази, услід за ними йдуть фізико-математичні науки - зростання у 2,5 рази. Це загалом відповідає загальносвітовим тенденціям: саме фундаментальні дослідження цих напрямів визначатимуть науково-технологічний розвиток економіки в найближчій і більш віддаленій перспективі. Щоправда, досить дивно в цьому плані виглядають фармацевтичні науки, їх фінансування навіть зменшилось порівняно з 1995 роком на 46 %. Хоча у світі на сьогодні - це одна з найбільш наукоємних галузей досліджень, яка дає чи не найбільшу віддачу від впровадження нових розробок [6]. Це свідчить про вкрай негативні тенденції у розвитку вітчизняної фармацевтики, яка зовсім не орієнтується на доробок вітчизняної науки і перебуває у повній залежності від закордонних розробок нових лікарських засобів. Очевидно, що у майбутньому це зумовить ще більше їх подорожчання і подальше зменшення конкурентоспроможності вітчизняних фармацевтичних підприємств на внутрішньому й зовнішньому ринках.

У таблиці 1 представлено показники зростання фінансування галузей вітчизняної науки з урахуванням інфляції. При цьому галузі розташовані в порядку, що визначається темпами цього зростання. У правій колонці наводяться середні витрати на одного дослідника у 2007 році в поточних цінах.

Таблиця 1. Зростання фінансування галузей науки^*

Як видно, серед найбільших пріоритетів України в останні роки були суспільні науки: їх реальне фінансування у 2007 році збільшилось у 2,2 рази, проте не всі їх галузі підтримувались однаково. Зокрема, витрати на дослідження в галузі фізичного виховання та спорту, які вітчизняна статистика також відносить до суспільних наук, з 2001 по 2003 рік зросли у 160 разів! Потім, щоправда, наука про фізичне виховання не втрималась на цій рекордній висоті, але все ж залишила далеко позаду всі інші: у 2007 році витрати на цю галузь досліджень були у 74 рази більшими, ніж у 1995 році. На другому місці по затребуваності державними і недержавними замовниками після фізичного виховання і спорту виявились політичні науки - витрати на дослідження в цій галузі зросли з 1995 року у 21,3 рази, особливо великий відрив у їх фінансуванні відбувся у 2002-2003 роках. При цьому за питомими витратами на одного дослідника ця галузь переважає технічні, фізико-математичні, біологічні, хімічні і тим більше всі інші науки, незважаючи на те, що витрати на експериментальне обладнання і матеріали тут незрівнянно менші. На третьому місці в рейтингу зростання - юридичні науки: відбулося нарощування реального їх фінансування майже у 6 разів.

Отже, реальний рейтинг пріоритетності у нарощуванні фінансування української науки зовсім не схожий на затверджені законом пріоритети розвитку науки і техніки [7]. При цьому, якщо більшу частину табл. 1 можна віднести до «зони, де темпи зростання бажано збільшити», то нижню - заштриховану - слід назвати «зоною біди» - напрями науки, які опинилися на 20-23 місцях фактично не мають можливостей навіть для мінімального розвитку. Вони все ще «ледь виживають».

Продемонстроване фінансування наукових досліджень і розробок в останні роки зумовило відповідні тенденції динаміки кадрового потенціалу науки, які проілюстровані графіками рис. 4.

Рис. 4. Динаміка кадрового потенціалу науки України

Як видно, з 1990 року втричі зменшилась чисельність працівників наукових установ і фахівців, які виконують дослідження і розробки, а також на 60 відсотків зменшилась кількість кандидатів наук, які працюють в науці України. У той же час докторів наук в наукових організаціях стало навіть більше на 29%.

При цьому статистика свідчить, що більшість дослідників, які захищають дисертації докторів і кандидатів наук, на протязі останнього десятиліття не залишаються в науці. Це наочно видно з графіків, представлених на рис. 5 та рис. 6.

Рис. 5. Динаміка чисельності докторів наук в Україні

Рис. 6. Динаміка чисельності кандидатів наук в Україні

Як видно з рис. 7, загальні структурні зміни, що відбулися за останнє десятиліття в кадровому потенціалі науки, досить істотні: зросла частка докторів природничих наук і зменшилась - технічних[8]. Частка гуманітарних та суспільних наук лишилась практично незмінною.

Дещо інші тенденції можна бачити в динаміці загальної кількості докторів наук, що працюють в економіці. Як видно з рис. 7, при деякому загальному зростанні всіх складових тут за досліджуваний період дещо зменшилась частка докторів природничих наук (з 54,7 до 49,6%), практично не змінилася частка докторів технічних наук (з 25,9 до 25,6%) та гуманітарних (з 7,1 до 7,6%), але помітно збільшилась - суспільних наук (з 12,2 до 16,4%).

Рис. 7. Порівняння динаміки докторів-науковців чотирьох основних груп наукових спеціальносей [8].

Порівняння рис. 7 та рис. 8 дозволяє зробити висновок, що нове поповнення докторів суспільних наук, як правило, не лишається в науці, а віддає перевагу прикладному використанню своєї кваліфікації або викладанню у вузах.

Рис. 8. Порівняння динаміки загальної чисельності докторів наук чотирьох основних груп спеціальностей в економіці України [8].

Ще більш істотні відмінності можна відзначити на аналогічних діаграмах, що характеризують динаміку кандидатів наук (рис. 9 та 10).

Рис. 9. Порівняння загальної чисельності кандидатів наук чотирьох основних груп спеціальностей в економіці України

Як видно з рис. 9, має місце порівняно незначне зростання загального числа кандидатів технічних та комплексу природничих наук: природничі мають приріст чисельності 11,6%, але їх частка в загальній кількості зменшилась з 44 до 40%; природничі ж приростили всього 0,6%, а в загальній кількості їх частка зменшилась з 33,2 до 27%. У той же час чисельність кандидатів гуманітарних наук зросла за десятиріччя на 65% і їх питома вага в загальній чисельності зросла з 7,2 до 9,7%. Ще більш вражаючі зміни в чисельності кандидатів гуманітарних наук: приріст на 91,4% і зростання питимої ваги з 15 до 23,2 %.

Зовсім інші тенденції в динаміці кандидатів наук, які працюють в науці. Як видно з рис. 10, продовжується падіння числа кандидатів наук, які фахово займаються науковими дослідженнями: їх загальна кількість зменшилась на 26,3%. Особливо помітне зменшення частки технічних наук: кількість кандидатів-науковців тут зменшилась більш ніж удвічі, при цьому якщо в 1995 році вони складали 43% загальної кількості, то в 2006 - вже тільки 27%. При незначному зменшенні абсолютної кількості кандидатів природничих наук у науці (на 6,8%) їх частка в українській науці порівняно з іншими спеціальностями навіть збільшилась - з 48 до 60,9%. Все це не можна трактувати інакше як продовження тривожної тенденції згортання наукового потенціалу природничих і технічних наук в Україні.

Рис. 10. Порівняння динаміки чисельності кандидатів наук, які працюють у науці, для чотирьох основних груп спеціальностей

Показово, що попри відзначене вище зростання загальної кількості кандидатів гуманітарних наук в економіці України, їх кількість в наукових установах зменшилась на 21,6%. Незначне зростання кількості кандидатів наук спостерігається в числі науковців-суспільствознавців (на 4,7%). Отже, гуманітарії та суспільствознавці після захисту кандидатських дисертацій здебільшого не залишаються в науці.

Таким чином, можна констатувати, що продовжується стабільне послаблення наукового потенціалу в Україні як в кількісному, так і в якісному плані. Отже, ні загальні об'єми, ні структура витрат на наукові дослідження не відповідають вимогам інноваційного розвитку економіки та побудови суспільства, що базується на знаннях. У результаті кадровий потенціал української науки, а отже, можливості для її істотного впливу на темпи інноваційного розвитку економіки продовжують неухильно зменшуватись. Тому підвищення наукоємності ВВП має стати одним із ключових моментів інноваційної стратегії нашої держави.

Для цього необхідно в кілька разів збільшити витрати бюджету на наукові дослідження і розробки, але цього недостатньо. Держава може і повинна забезпечити значне збільшення залучення у цю сферу коштів промисловості, банків, населення шляхом стимулювання витрат на наукові дослідження і розробки, участі у створенні венчурних фондів та страхуванні їх ризиків, у співфінансуванні масштабних інноваційних програм тощо.

Досі в Україні практично не було достатньо потужних фінансових груп, зацікавлених в пошуку інноваційних можливостей розвитку. Криза може змінити ситуацію наочно продемонструвавши власникам капіталу необхідність спрямувати інвестиції у високі технології, враховуючи, що низькотехнологічні виробництва мають досить сумнівні перспективи. Отже, необхідно задіяти економічні, політичні і будь-які інші стимули не просто щодо технологічного оновлення металургії чи хімії, але й для перетікання капіталу з цих галузей у нові високотехнологічні.

Необхідні спеціальні заходи для залучення коштів «заробітчан» - наших співвітчизників, які працюють у країнах Заходу і надсилають валютні кошти своїм сім'ям. Досі ці гроші були в основному потужним фактором інфляційного тиску (особливо на ринку нерухомості), але цілком реальним є спрямування їх на розвиток малого та середнього інноваційного підприємництва, а також у венчурні фонди за умови твердої підтримки їх державою.

Збільшення замовлень на наукові дослідження і розробки опосередковано пов'язане і з державною підтримкою інноваційної діяльності в промисловості адже чим ширші масштаби такої діяльності, тим більший попит на науку.

Науковий потенціал України за роки незалежності зазнав дуже серйозних втрат, його кадрова складова зменшилась у 2,6 рази. І все ж Україна зберегла потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки в таких напрямах світового значення, як [9, 10]:

· управління процесами структуроутворення та формування властивостей конструкційних та інструментальних матеріалів та їх зварювання;

· розробка технологій виробництва функціональних матеріалів для електроніки, лазерної та діагностичної техніки;

· створення новітніх композитних матеріалів та вивчення механічних властивостей побудованих на їх основі складних конструкцій і систем;

· розробка технологій виробництва синтетичних алмазів та інших надтвердих матеріалів, а також інструменту на їх основі.

За переконанням експертів вітчизняна наука має значний доробок і достатній потенціал для того, щоб в найближчі роки істотно наростити масштаби і практичну віддачу досліджень в таких актуальних напрямах, як:

· енергозбереження, розробка альтернативних джерел енергії, енергогенеруючих технологій;

· нанофізика, наноматеріалознавство, нанобіологія, нанохімія, нанотехнології;

· інформаційні технології (апаратне, математичне та програмне забезпечення), методи і технології обробки інформації, високопродуктивні обчислювальні системи і мережі);

· фізико-хімічна біологія (біоорганічна хімія та біохімія, молекулярна біологія та генна інженерія, генетика, біофізика);

· мікроелектроніка, наноелектроніка, нові матеріали для сучасних систем телекомунікації і машинобудування;

· дослідження в забезпеченні розвитку ракетно-космічної техніки;

· ядерна фізика;

· нейрофізіологія;

· геноміка та біотехнологія рослин;

· фізика та хімія води.

У кожному з названих напрямів Україна може віднайти свою нішу, свій специфічний напрям високотехнологічного розвитку. Тобто, попри всі втрати попередніх років, науковий потенціал України ще не перейшов тієї критичної межі, після якої його нарощування і використання може стати вельми проблематичним. Держава все ще може реально спиратися на можливості вітчизняної науки при розбудові нової економіки. Для цього необхідно сформувати чітку і зрозумілу всім державну політику, а затим наполегливо і послідовно її реалізувати.