Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів
Характеристика сучасного стану наукової сфери України. Розгляд системного підходу в управлінні інноваційним розвитком. Знайомство з особливостями розробки стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | шпаргалка |
| Язык | русский |
| Дата добавления | 18.02.2014 |
| Размер файла | 1,6 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Додаток 4
Нормативно-правове забезпечення інноваційного розвитку в Україні
Україна першою серед держав СНД законодавчо закріпила курс на науково-технологічне оновлення економіки. У прийнятому ще в 1991 році Законі України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної політики» було констатовано, що саме науково-технічний прогрес є головним фактором розвитку суспільства і проголошено, що «держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання». У дещо іншій редакції ця теза підтверджена і в Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність», який був прийнятий у 1998 замість вище названого: «Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання».
Реалізація такого спрямування політики держави, вибір інноваційної моделі розвитку економіки конкретизувались Постановою Верховної Ради України від 13.07.1999 року № 916-XIV, якою була затверджена Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України, та цілим рядом законів України:
«Про спеціальну економічну зону «Яворів» (№ 402- XIV від 15.01.1999 року);
«Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» (16.07.1999 року за № 991-XIV);
«Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» (11.07.2001 року за № 2623-ІІІ);
«Про інноваційну діяльність» (04.07.2002 року за № 40-IV);
«Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» (16.01.2003 року за № 433-IV);
«Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих технологій» (09.04.2004 року за № 1676-IV);
«Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (14.09.2006 року за № 143-V);
«Про науковий парк «Київська політехніка» (22.12.2006 року за № 523-V).
Орієнтація на інноваційний алгоритм розвитку знайшла своє відображення в Угоді про партнерство і співробітництво з Європейськими Співтовариством 14.06.1994 року, яка набула чинності 01.03.1998 року, в Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженій Указом Президента України від 11.06.1998 року № 615/1998, а також у Стратегії економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки», затвердженій Указом Президента України від 28.04.2004 року № 493/2004.
Цими документами та численними підзаконними актами в Україні була створена досить солідна нормативно-правова база, якою не тільки передбачалась загальна орієнтація на інноваційний розвиток економіки, але й окреслювались основні механізми втілення в життя такого курсу державою. Проте реальне включення в дію більшості цих механізмів в Україні не відбулося.
При цьому Верховна Рада України, на жаль, не виявила достатньої послідовності: затвердивши законодавчо норми прямої дії, вона легко погоджувалась з пропозиціями виконавчої влади про призупинення дії відповідних статей законів, спочатку тимчасово, а потім і вилучення їх повністю. Таким способом більш ніж наполовину було вихолощено Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» - реально діють з нього лише статті про пенсійне забезпечення науковців.
Ще більш драматична історія Закону України «Про інноваційну діяльність». Після вилучення з нього статей 21 та 22 він практично втратив свій сенс і по суті перетворився на суто декларативний документ, в якому визначається певна термінологія і розповідається про поширені в світі механізми впливу держави на інноваційні процеси, але жоден з цих механізмів реально не запроваджується. Можливо, спроба організувати підтримку й стимулювання всіх без винятку інноваційних проектів, закладена в першій редакції закону, була дещо передчасною. Тому ми пропонуємо звузити її дію до підтримки пріоритетів. Але без цього закон може виконувати функцію хіба що навчального посібника для студентів.
На превеликий жаль, у таку ж нікому не потрібну імітацію реальної справи перетворилися визначення пріоритетних напрямів науково-технічної та інноваційної діяльності і формування та реалізація державних науково-технічних програм (механізму формування інноваційних програм нашим законодавством взагалі не передбачено). Сама ідея формування на конкурсних засадах державних науково-технічних програм, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні, була скомпрометована вже тим, що на їх виконання Мінфіном виділялась неприпустимо мала частка коштів від загального фінансування науки. Тобто насправді вони ніяк не відповідали самому поняттю «пріоритетні». Суттєві нарікання викликала також процедура визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та тематичної спрямованості програм. Механізми формування і реалізації ДНТП, незважаючи на те, що в них вперше був реалізований прогресивний конкурсний підхід до вибору проектів, практично відійшли від вимог програмно-цільового підходу, а тому не давали можливості скористатися перевагами такого підходу.
Життя показало, що для жодного з численних урядів нашої держави визначені Верховною Радою України пріоритетні напрями насправді пріоритетами не були. Тобто ніякої реально значимої політики пріоритетів науково-технологічного розвитку за роки незалежності в Україні не було. Визначені законом пріоритетні напрями розвитку науки і техніки жодним з урядів нашої держави не сприймалися як пріоритети своєї діяльності в кращому випадку вони позиціонувалися як деяка внутрішня справа Міністерства науки і технологій, потім як один із не дуже істотних напрямів діяльності Міністерства освіти і науки України.
У кінцевому підсумку ми прийшли й до того, що Україна сьогодні - єдина країна Європи, в якій ніяк не стимулюються інвестиції в наукові дослідження і розробки, практично відсутній вплив держави на інноваційні процеси в економіці, внаслідок недостатньої підтримки держави продовжується деградація наукового потенціалу. Без вирішення цих проблем всі заклики про переведення економіки на інноваційний шлях розвитку будуть залишатися порожніми деклараціями і пустими розмовами.
На принципові недоліки в реалізації законодавства, що регулює відносини в науково-технологічній та інноваційній сферах, зверталась увага під час парламентських слухань «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правокористування» що відбулися в березні 2007 року, а також «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації» (червень 2007 року). Цим питанням приділялась значна увага і під час слухань у Комітеті Верховної Ради України з питань науки і освіти: «Інноваційна діяльність в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення» (листопад 2006 р.) та «Ефективність застосування законодавства України в сфері авторського права і суміжних прав» (вересень 2008 р.).
Проте істотних змін ситуації від цього не відбулося. Характерна в цьому плані позиція Мінфіну, висловлена в листі, надісланому при підготовці даного слухання: «податкові стимули не застосовувалися, оскільки їх дія призупинялась законами про Державний бюджет України на 2003-2005 роки, і надалі вони були скасовані Законом України від 25 березня 2005 р. № 2505-ІУ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України». Тому немає підстав для ствердження про ефективність таких податкових стимулів та їх відновлення».
Таким чином, нині чинна законодавча база науково-технологічного та інноваційного розвитку, незважаючи на значні зусилля, витрачені на її розробку, не відповідає сучасним вимогам і практично не впливає на темпи такого розвитку. У ній лишаються не вирішеними питання: стимулювання інноваційної діяльності та витрат на наукові дослідження і розробки, формування інноваційних венчурних фондів, реалізації політики інноваційних пріоритетів держави, використання для цього можливостей і переваг програмно-цільового підходу. Втілення в життя Стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів вимагає істотного вдосконалення законодавчої бази та розробки нового системного нормативно-правового і організаційно-методичного забезпечення.
Шляхом внесення змін до ряду чинних законів та прийняття нових необхідно, зокрема, вирішити наступні проблеми:
Встановити відповідальність усіх без винятку органів виконавчої влади за реалізацію визначених державою пріоритетів і забезпечення координації їх дій на загальнодержавному рівні.
Законодавчо визначити механізми реалізації пріоритетів, підтримки і стимулювання всіх кроків, спрямованих на практичну реалізацію названих пріоритетів, а також інвестування такої діяльності.
Законодавчо визначити основні напрями інноваційної політики держави як провідного напряму виведення економіки з кризи і забезпечення достойного життя народу. Вони можуть бути сформульовані наступним чином:
побудова економіки і суспільства, що базуються на наукових знаннях, неухильне проведення в життя державної, законодавчо закріпленої політики сприяння інноваційній діяльності, створення сприятливого інвестиційного клімату;
розвиток інноваційної інфраструктури, здатної оперативно і гнучко реалізувати необхідні в даний момент часу інновації, засновані на високих виробничих технологіях;
розвиток комунікаційної інфраструктури - інформаційних і технологічних мереж, які дають можливість орієнтуватися в сучасному технологічному просторі і привертати інвесторів до фінансування проектів усередині країни;
стимулювання процесів навчання і перепідготовки кадрів;
стимулювання стратегії нашого законодавства на розробку системи економічних стимулів (податкових, кредитних, страхових) щодо створення та комерціалізації об'єктів права інтелектуальної власності з метою формування ринку цих об'єктів.
Розробити, законодавчо закріпити і ввести в дію механізми стимулювання інвестицій у наукові дослідження і розробки, а також в сферу освіти, подібні до тих, які застосовуються в розвинених країнах світу (наприклад вилучення з бази оподаткування підприємств і організацій коштів, витрачених на наукові дослідження і розробки або на підтримку навчальних закладів, прискорена амортизація наукових приладів та експериментального обладнання науково-дослідних установ та інноваційних підприємств і т.п.).
Вдосконалити нині чинний Закон «Про інноваційну діяльність», передбачивши в ньому реальні механізми стимулювання інноваційної діяльності виробничих підприємств і організацій, особливо спрямованої на реалізацію визначених державою пріоритетних напрямів.
Відновити діяльність Державного інноваційного фонду, передбачивши його наповнення шляхом відрахувань від валового доходу (наприклад у розмірі 1,5-2%) всіх платників податку. На наш погляд, така плата за інноваційний поворот у розвитку економіки країни цілком виправдана і не надто обтяжлива для бізнесу.
Вдосконалити Закон «Про державні цільові програми», забезпечивши можливості управління науково-технічними та інноваційними програмами та більш повного використання переваг програмно-цільового підходу.
Внести зміни і доповнення до Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», передбачивши при цьому:
запровадження ефективної системи управління формуванням державної науково-технологічної та інноваційної політики, яка забезпечувала б дієву координацію дій всіх органів виконавчої влади при втіленні в життя такої політики, чітко визначала б їх компетенцію і відповідальність за досягнення поставлених нею цілей;
вдосконалення системи науково-технологічних пріоритетів шляхом запровадження їх ієрархії зі специфічними для кожного її рівня механізмами державної підтримки та відповідальності за їх реалізацію;
чітку регламентацію організації конкурсів при визначенні виконавців науково-технічних та інноваційних проектів, яка гарантувала б об'єктивну експертизу відповідних пропозицій, виключала б зайві бюрократичні процедури і формальності, які лише імітують наявність конкурсу і служать прикриттям для різного роду «тіньових» схем, і в той же час передбачала б персональну (аж до кримінальної) відповідальність посадових осіб за зловживання в цій справі;
запровадження митних пільг для науково-дослідних установ, що закуповують наукові прилади та експериментальне обладнання за кордоном;
створення в країні розгалуженої інфраструктури обслуговування науки, зокрема прокату наукових приладів та обладнання, істотне вдосконалення системи науково-технологічної інформації та більш широке впровадження сучасних інформаційно-комунікативних систем;
запровадження надійної системи моніторингу науково-технологічної та інноваційної діяльності, відслідковування ходу реалізації державних пріоритетів у цій сфері.
Здійснити кодифікацію законів, що регулюють правовідносини у даній сфері розробити й запровадити Кодекс законів про науково-технологічну та інноваційну діяльність. Крім забезпечення системного узгодження всіх нормативних актів, що регулюють таку діяльність, ним мають бути унормовані принципи і правовий статус недержавних джерел фінансування науково-технологічної та інноваційної діяльності, зокрема:
акціонерного фінансування, яке передбачає додаткові емісії цінних паперів під певні інноваційні програми;
кредитування як другого альтернативного виду фінансування (приділивши увагу програмному підходу до зацікавленості банків та інших кредитно-фінансових установ до інноваційного фінансування);
створення мережі венчурних та інноваційних фондів як центрів ризикового кредитування;
чітко визначити роль і механізми участі держави в цих процесах, створення так званого «фонду фондів»;
легалізувати діяльність так званих «бізнес-янголів» - приватних осіб, які мають фінансовий та психологічний досвід для кредитування інновацій.
Проекти багатьох необхідних для цього законів вже розроблено, але вони не розглядаються.
Додаток 5
Інтелектуальна власність як ключовий фактор реалізації стратегії інноваційного розвитку економіки України
На даний час найактуальнішою проблемою підвищення конкурентоспроможності економіки та якісного економічного зростання є створення та реалізації системного підходу в захисті та управлінні інтелектуальною власністю в Україні для більш повного використання національних результатів інтелектуальної діяльності і досягнень науково-технічного прогресу.
Вирішенню цієї проблеми приділялася увага на парламентських слуханнях «Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування» (21 березня 2007 року), що схвалені Комітетом Верховної Ради з питань науки і освіти 25 травня 2007 року та Постановою Верховної Ради України від 27 червня 2007 року, в рішеннях Комітету з питань науки та освіти «Про стан державного регулювання і управління у сфері розвитку, правової охорони і захисту інтелектуальної власності та інноваційної діяльності в Україні» (16 квітня 2008 р.) та Радою національної безпеки і оборони України у травні-листопаді 2008 шляхом детального обговорення завдань посилення ролі інтелектуальної власності у національному розвитку за участю провідних фахівців та науковців країни.
У підготовлених документах констатовано, що в нашій країні в умовах ринкових перетворень зроблено перші кроки у створенні національної системи правової охорони інтелектуальної власності та законодавчо-нормативних актах в цій сфері, що сприяло початку формування ринку інтелектуальної власності та набуттю Україною членства у СОТ з 16 травня 2008 р.
Разом з тим на сьогодні залишається багато невирішених проблем, до яких відносяться низький рівень патентної активності, відсутність ефективних механізмів стимулювання підприємств та організацій, особливо бюджетних, до комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності та обліку і введення їх в господарський обіг, тенденції до неконтрольованої передачі за кордон новітніх розробок українських вчених, які створено за державні кошти.
Так, з 2004 року по 2008 рік кількість поданих заявок на винаходи за національною процедурою від національних заявників зменшилася з 4085 до 2823 у 2008 році, або на 30,9%. Найбільш суттєве зменшення числа поданих заявок у порівнянні із попереднім роком (на 18%) мале місце у 2008 році внаслідок збільшення діючих ставок зборів за патентування винаходів та корисних моделей, які відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1148 (постанова вступила в дію 16 травня 2008 р.) збільшені до 35 разів. У цілому патентна активність національних заявників у поданні заявок на видачу патентів на винаходи та у видачі патентів на винаходи (на 1 млн. населення) в Україні в останні 3-4 роки приблизно у 2 рази нижче, ніж в Російській Федерації. Відставання України за показником патентної активності від розвинутих країн ще значніше.
Не відповідає потребам забезпечення технологічної безпеки держави та її конкурентоспроможності формування бази чинних патентів на винаходи, оскільки за станом на 1 січня 2009 р. кількість 20-річних патентів складала всього 23153 шт., причому із загальної їх кількості національним заявникам належить не більше половини, або всього приблизно 210-220 патентів на 1,0 млн. населення.
Внаслідок неврегульованості питань комерціалізації та введення в господарський обіг результатів інтелектуальної діяльності з урахуванням оптимального поєднання інтересів їх творців, бізнесу та держави обсяги нематеріальних активів не перевищують 1,5% вартості основних засобів, що значно нижче середніх показників в країнах ЄС, де їх обсяги дорівнюють 50-80% балансової вартості підприємств та організацій.
Крім того, відзначається низька питома вага підприємств, що виконують роботи зі створення і використання об'єктів інтелектуальної власності та раціоналізаторських пропозицій, значне зменшення чисельності їх творців, низький рівень закордонного патентування українських винаходів та невідповідність результатів ліцензійної діяльності існуючому національному науково-технологічному потенціалу.
Наведені дані свідчать, що існуюча система управління інтелектуальною власністю є неефективною і не відповідає сучасним пріоритетам технологічного розвитку та вимогам до економічного зростання.
З урахуванням соціально-економічних особливостей сьогодення розглянемо деякі з першочергових організаційно-економічних заходів щодо вироблення ефективних механізмів посилення ролі інтелектуальної власності в реалізації стратегії інноваційного розвитку економіки України. Необхідно:
1. Забезпечити до 2010 року проведення вартісної оцінки та прийняття на баланс підприємств та організацій у вигляді нематеріальних активів об'єктів права інтелектуальної власності, інших результатів наукової та науково-технічної діяльності, що створені за державні кошти та призначені до використання. Це надзвичайно актуально для підприємств науково-технічної сфери й тих, які мають бути приватизовані.
2. Сприяти поетапному створенню національної мережі комерціалізації та трансферу технологій і інновацій на основі організації регіональних центрів комерціалізації та трансферу технологій і інновацій. Це поліпшить інфраструктуру взаємодії між ринком і науково-дослідними організаціями, сприятиме доступу підприємницьких структур та промислових підприємств до новітніх технологій, підвищить результативність науки, стимулюватиме організації-виконавці та керівників проектів уже на ранніх етапах розв'язувати проблеми їх ринкового використання.
3. Враховувати, що за умов слабкого попиту промисловості на науково-технічні здобутки і значних обсягів досліджень, виконаних за державні кошти, перспективною формою просування об'єктів інтелектуальної власності у господарський обіг може бути розробка програм і стимулів науково-технологічного партнерства між державними структурами в академічному, галузевому й освітянському секторах науки та промисловістю. Доцільно також розробити правову базу для можливості заснування державними організаціями науково-технологічного сектору малих інноваційних підприємств на основі результатів досліджень та об'єктів промислової власності саме державних організацій.
4. Знизити на 80-75% діючі ставки зборів за патентування винаходів та корисних моделей. Діюча фінансово-економічна криза може стимулювати процес відмови українських державних підприємств та наукових організацій від прав на інтелектуальну власність та переміщення потоку інтелектуальної власності до фізичних осіб, для яких встановлено пільги зі сплати зборів.
5. Розробити та запровадити механізми державної підтримки патентування винаходів, що створені відповідно до пріоритетів технологічного розвитку країни, за кордоном. Це сприятиме підвищенню кількості іноземних патентів, отриманих підприємствами та організаціями України, та правовій захищеності експорту наукоємної та інноваційної продукції в іноземні країни, зменшить ризики такого експорту.
6. Впровадити з 2010 року державне статистичне спостереження створення та використання передових виробничих технологій, нових в Україні, у світі та принципово нових, з урахуванням використаних об'єктів інтелектуальної власності та їх патентної чистоти. Це дозволить щороку відстежувати ситуацію щодо результативності співпраці творців інтелектуальних розробок, підприємств і організацій щодо їх впровадження, а також рівень впливу суб'єктів науково-технологічної сфери на продуктивність праці та конкурентоспроможність продукції та послуг та приймати адекватні державні рішення. Статистичний облік використання передових виробничих технологій використовується в Росії (постанова Росстату від 07.11.2006 № 63) та Білорусі (постанова Мінстату від 15.05.2006 № 55). На цей час у Державному комітеті статистики України розроблено проекти інструкції та статистичні форми стосовно спостережень, наведених вище. Необхідно також використати досвід країн ОЕСР та впровадити щорічний науково-статистичний облік виробництва, експорту та імпорту продукції за рівнем наукоємності галузей промисловості
7. Розробити порядок визначення винагороди, роялті, паушального платежу авторам за використання майнових прав на об'єкти права інтелектуальної власності, створених за державні кошти. Неврегульованість цього питання та відсутність традицій виплати винагороди призводять до виплат винахідникам на підприємствах незначних сум протягом перших двох років або повної відсутності здійснення виплати, що має наслідком незацікавленість винахідників та авторів у використанні об'єктів права інтелектуальної власності, гальмування винахідницької діяльності.
Додаток 6
Індикатори Європейського інноваційного табло і Україна
Європейське інноваційне табло
У ряді країн світу протягом вже багатьох років розробляються різні комплексні індикатори науково-технічного та інноваційного розвитку. Найбільш відомим з подібних комплексних індикаторів, що набув широкого поширення в останні роки, став європейський інноваційний індекс, який розраховується на основі системи індикаторів науково-технічного розвитку - Європейського інноваційного табло (ЄІТ) [European Innovation Scoreboard (EIS)], що дозволяють, на думку експертів ЄС, об'єктивно оцінити рівень науково-технічного розвитку країн-учасниць Співтовариства.
Важливо підкреслити, що, незважаючи на свою назву, Європейське інноваційне табло включає і цілу низку показників, що характеризують, зокрема, стан у сфері захисту прав на інтелектуальну власність. Цим підкреслюється внесок об'єктів інтелектуальної власності в інноваційний розвиток економік країн ЄС.
Головна мета створеної системи Європейського інноваційного табло полягає в тому, щоб на основі аналізу даних окремих країн відпрацювати раціональну стратегію ЄС по гармонізації розвитку в рамках «єдиної Європи». Така стратегія передбачає насамперед подальшу міжнародну співпрацю в рамках ЄС і розробку нових форм і методів взаємодії між окремими вченими і науково-дослідними організаціями. На основі аналізу отриманої інформації розробляються заходи практичної допомоги тим країнам, які мають відносно невисокі значення показників, прийнятих як контрольні. Ці заходи оформлені у вигляді спеціалізованих програм співпраці і надання цільової фінансової допомоги з бюджету ЄС, зокрема, зі Структурного фонду.
Створенню системи показників передувала тривала дискусія між представниками різних країн-учасниць Співтовариства і проведення контрольних розрахунків з цілого ряду показників-кандидатів, на включення в остаточний список. У грудні 2001 року табло було реалізовано в робочому варіанті, де індикатори сконструйовані на основі стандартних статистичних показників системи EUROSTAT. Спочатку ця система мала у своєму складі сімнадцять індикаторів (основних показників), що відібрані для узагальнення основних факторів і результатів інноваційної діяльності. Вони були розділені на чотири основні групи: людські ресурси, створення нових знань, передача і застосування знань, фінансування інновацій і ринки інноваційної продукції. Згодом кількість показників та їх склад змінювалися. Зокрема, була проведена подальша деталізація показників із виділенням сфери послуг у спеціальну групу, що пов'язано зі зростаючою важливістю саме цього сектору в сучасній економіці. Водночас необхідно зазначити, що при аналізі стану НДДКР та інноваційної діяльності саме у цьому секторі виникає багато питань, бо існуючі стандарти для нього залишаються вкрай недосконалими.
Для більш глибокого аналізу можуть залучатися й інші необхідні показники, які, однак, не є обов'язковими при проведенні порівнянь на рівні Комісії ЄС. Крім того, в спеціальних («фокусних») обстеженнях тієї або іншої проблеми, наприклад стану кадрової складової потенціалу, можуть бути використані й інші набори показників, що включають в себе дані з офіційного набору в модифікованому вигляді.
Показники чітко розподілено на вхідні (оцінюють ресурси наукової та інноваційної діяльності) та вихідні (відображають результативність наукових та науково-технічних робіт та інноваційної діяльності).
Треба зазначити, що набір індикаторів було сформовано експертним шляхом на основі ретельного аналізу групи з-понад 50 «показників-кандидатів», тому подальші зміни у системі цілком імовірні, особливо при змінах у складі експертних груп, які беруть участь у проекті.
На сьогодні індикатори Європейського інноваційного табло представлені у п'ятьох групах, які відображають різноманітні аспекти інноваційного розвитку:
1. «Рушійні сили інновацій» - індикатори, які відображають стан та структуру інноваційного потенціалу.
2. «Створення нових знань» - індикатори, які відображають рівні фінансування НДДКР.
3. «Інновації та підприємництво» - індикатори, які відображають рівні інноваційної активності на підприємствах (фірмах).
4. «Застосування» - індикатори, які відображають зайнятість та комерційну діяльність в інноваційних секторах.
5. «Інтелектуальна власність» - індикатори, які відображають патентну активність.
При аналізі індикаторів ЄІТ експертами Європейської Комісії застосовуються такі підходи:
- показники окремих країн і ЄС в цілому порівнюються з аналогічними показниками безперечних світових лідерів інноваційного розвитку - Японії та США;
- більшість показників орієнтовані на оцінку ефективності (а не загального обсягу) інноваційної діяльності;
- порівняльні кількісні оцінки наводяться за окремими групами показників.
Офіційно затверджена система індикаторів Європейського інноваційного табло науково-технічного розвитку країн-членів ЄС зі змінами та доповненнями, що відбулись у 2006 році, представлена нижче у таблиці 1.
Таблиця 1. Індикатори Європейського інноваційного табло
|
№ |
Найменування індикатора |
|
|
1 |
«Вхідні» індикатори - рушійні сили інновацій |
|
|
1.1 |
Особи з вищою освітою в галузі технічних та природничих наук серед населення у віці 20-29 років (кількість на 1000 мешканців від. віку) |
|
|
1.2 |
Особи, що мають закінчену вищу освіту, серед населення у віці 25-64 роки (кількість на 100 мешканців відповідного віку) |
|
|
1.3 |
Ступінь використання населенням широкополосного Інтернету (кількість ліній широкополосного Інтернету на 100 мешканців) |
|
|
1.4 |
Особи, що беруть участь у програмах підв. квал. (навчання) для населення у віці 25-64 роки (кількість на 100 мешканців відповідного віку) |
|
|
1.5 |
Рівень освіти юнацтва (питома вага осіб у віці 20-24 роки, які мають як мінімум повну середню спец. освіту, серед нас. відповідного віку) |
|
|
2 |
«Вхідні» індикатори - створення нових знань |
|
|
2.1 |
Витрати некомерційного сектору на НДДКР (% ВВП) |
|
|
2.2 |
Витрати комерційного сектору на НДДКР (% ВВП) |
|
|
2.3 |
Витрати на НДДКР у високот. та середньо-високотехнологічному секторах промисловості (% загальних витрат на НДДКР у промисловості) |
|
|
2.4 |
Підприємства, що отримують кошти на інноваційну діяльність з некомерційних джерел (%загальної кількості як інноваційних, так і не інноваційних підприємств) |
|
|
3 |
«Вхідні» індикатори - інновації та підприємництво |
|
|
3.1 |
Малі та середні компанії, що займаються інноваціями для власних потреб (% загальної кількості МСК) |
|
|
3.2 |
Малі та середні компанії, що беруть участь у спільних інноваційних проектах у промисловості (% загальної кількості МСК) |
|
|
3.3 |
Витрати на інноваційну діяльність (% у загальному товарообороті) |
|
|
3.4 |
Венчурний капітал, призначений на фінансування ранніх стадій роботи компаній (% ВВП) |
|
|
3.5 |
Витрати на інформаційні та комунікаційні технології (% ВВП) |
|
|
3.6 |
Малі та середні компанії, що використовують організаційні інновації (% загальної кількості МСК) |
|
|
4 |
«Вихідні» індикатори - застосування |
|
|
4.1 |
Особи, зайняті у високотехнологічних сегментах сектору послуг (% загальної чисельності робочої сили) |
|
|
4.2 |
Експорт високотехнологічної продукції (% загального експорту) |
|
|
4.3 |
Продаж нової продукції на ринку (% загального товарообороту) |
|
|
4.4 |
Продаж нової для фірми промислової продукції, але не нової на ринку (% загального товарообороту) |
|
|
4.5 |
Особи, зайняті у високотехнологічному та середньо-високотехнологічному секторах промисловості (%загальної чисельності робочої сили) |
|
|
5 |
«Вихідні» індикатори - інтелектуальна власність |
|
|
5.1 |
Патенти ЄС на 1 млн. населення |
|
|
5.2 |
Патенти США на 1 млн. населення |
|
|
5.3 |
Патенти «тріадних груп» на 1 млн. населення |
|
|
5.4 |
Нові торгові марки ЄС на 1 млн. населення |
|
|
5.5 |
Нові зразки промислового дизайну ЄС на 1 млн. населення |
До шостого видання «European Innovation Scoreboard 2006» включені інноваційні індикатори та аналіз тенденцій їх розвитку та змін, що стосуються 27 країн-членів ЄС (нові члени - Болгарія та Румунія), а також Туреччини, Ісландії, Норвегії, Швейцарії, США та Японії.
Європейський інноваційний індекс
З метою визначення відносних позицій кожної країни в ЄС у галузі інноваційного розвитку експертами Комісії ЄС розраховується загальний інноваційний індекс (ЗII) - Summary Innovation Index (SII), який безпосередньо пов'язаний з показниками науково-технічного та інноваційного розвитку.
Експертами Комісії ЄС запропонований так званий європейський інноваційний індекс. Значення індексу визначається для кожної країни з метою з'ясування її відносних позицій в ЄС в області інноваційного розвитку. Він напряму пов'язаний з показниками науково-технічного і інноваційного розвитку кожної країни і спочатку обчислювався як сума кількості індикаторів, значення яких на 20% або більше вищі за проценти середніх значень для ЄС, мінус кількість індикаторів, значення яких на 20% нижчі середньоєвропейських. При цьому у конструюванні формули індексу експерти ЄС використали евристичний підхід. Так, порогове значення 20% вибране значною мірою довільно, хоч при виборі порогових значень, рівних 15 або 25%, спостерігалася дуже висока кореляція результатів, отриманих у всіх трьох випадках. Іншим спрощенням стала «згортка» індикаторів патентної активності (вони підсумовуються з ваговим коефіцієнтом 0.5). Це привело до скорочення загальної кількості індикаторів, що використовувалися, на одну одиницю. Потрібно також зазначити, що не для всіх країн існують повні набори індикаторів. Для США і Японії (дані щодо цих країн використовуються в порівняльному аналізі) можна розрахувати значення від половини до двох третин індикаторів.
У теперішній час для підрахування відповідних значень використовується підхід, пов'язаний з використанням усіх компонентів та нормалізацією відповідних значень окремих коефіцієнтів.
Уперше показники ЄІТ для України і Росії були розраховані 2007 року в рамках спеціального проекту BRUIT, виконаного за сприяння Європейського Співтовариства.
Таблиця 2. Рівень науково-технічного та інноваційного розвитку деяких країн за значенням інноваційного індексу, 2006
|
Країна |
Значення індексу |
|
|
Країни-лідери |
||
|
Швеція |
0,68 |
|
|
Фінляндія |
0,64 |
|
|
Швейцарія |
0,61 |
|
|
Японія |
0,61 |
|
|
США |
0,59 |
|
|
Данія |
0,57 |
|
|
Німеччина |
0,54 |
|
|
Люксембург |
0, 51 |
|
|
Країни- „послідовники» |
||
|
Великобританія |
0,48 |
|
|
Ізраїль |
0,48 |
|
|
Франція |
0,45 |
|
|
Нідерланди |
0,44 |
|
|
Бельгія |
0,44 |
|
|
Австрія |
0,43 |
|
|
Країни - „помірні інноватори» |
||
|
Норвегія |
0,35 |
|
|
Словенія |
0,34 |
|
|
Естонія |
0,32 |
|
|
Чехія |
0,32 |
|
|
Італія |
0,30 |
|
|
Португалія |
0,28 |
|
|
Іспанія |
0,27 |
|
|
Литва |
0,26 |
|
|
Країни, що йдуть навздогін |
||
|
Угорщина |
0,24 |
|
|
Росія |
0,23 |
|
|
Україна |
0,23 |
|
|
Латвія |
0,22 |
|
|
Польща |
0,21 |
|
|
Хорватія |
0,20 |
|
|
Греція |
0,20 |
|
|
Болгарія |
0,19 |
|
|
Румунія |
0,16 |
|
|
Турція |
0,08 |
Якщо розглянути положення різних країн в Європейському інноваційному табло, можна побачити, що Росія і Україна разом з більшістю країн Центральної і Східної Європи знаходяться в групі держав, що йдуть навздогін. Таблиця 2 демонструє ранжування країн на основі комплексного індикатора інноваційного розвитку. Трактувати цей індикатор варто як показник того, наскільки економічне зростання країни базується на інноваціях. Очевидно, що інновації в термінах ЄІТ повинні розумітися в більш широкому контексті, ніж просто технологічні нововведення. Вони відображають різні аспекти нововведень, дослідження і розробки, власне нововведення, а також показники їх дифузії, включаючи показники поширення нових знань і ступінь використання інформаційних технологій.
Загальне значення результуючого індексу ЄС виявилося досить високим у Росії і України (0,23), але значною мірою це пов'язано з тим, що значення кількох показників, щодо яких не вдалося знайти відповідні дані, не були включені в розрахунки для України. Загалом це значення виявилося вищим, ніж значення для Туреччини і деяких інших країн, але істотно нижчим за значення країн-лідерів ЄС: від Швеції Україна і Росія, наприклад, відстали приблизно в три рази.
Для України основна проблема при обчисленні результуючого індексу ЄС полягає в тому, що далеко не всі показники ЄІТ можна отримати за допомогою наявної статистики. Окрім того, інтерпретація окремих показників і методика їх розрахунків не завжди співпадають з міжнародними стандартами (це зауваження стосується, зокрема, особливостей обліку витрат на НДДКР і розрахунку чисельності персоналу в еквіваленті повної зайнятості). Багато які показники можуть бути розраховані тільки на основі експертних оцінок або додаткових розрахунків. Зауважимо, що для здійснення таких розрахунків повинні використовуватися не тільки дані власне статистики науки і інновацій, але і показники соціальної статистики, статистики діяльності малих і середніх підприємств і т.п. У той же час ці дані можуть бути отримані в ході відповідних опитувань під час проведення спеціалізованого інноваційного обстеження за методикою європейського інноваційного обстеження підприємств. Виходячи з того, що Україна проголосила намір приєднатися в майбутньому до ЄС, було б доцільним провести відповідне обстеження і в Україні. На сьогодні подібний експеримент реалізується в кількох областях України, що допоможе істотно підвищити рівень достовірності отриманої початкової інформації. Щоправда, кількість областей є невеликою, а в обстеженні беруть участь лише промислові підприємства. Проте можна зазначити, що частина показників, які містяться в анкеті, вже використовується в існуючих формах статистичної звітності. Тому виникає потреба в узгодженні змісту анкети обстеження і діючих статистичних форм. Таке узгодження може призвести до скорочення кількості показників, що характеризують науково-технічну і інноваційну активність в Україні, які збираються щорічно. Таким чином, з'являється можливість навіть дещо зменшити об'єми робіт зі збору та обробки первинної інформації, що збирає Держкомстат України на основі використання стандартних статистичних форм.
Загалом по Україні були розраховані відповідні показники практично за всіма наявними групами, однак далеко не всі групи були представлені досить повно. Якщо узагальнити отримані дані, то можна скласти таблицю 4, в якій в концентрованому вигляді зібрана інформація про інноваційний потенціал країни.
Як ми вже згадували, початкова таблиця по Україні не заповнена в тій же мірі, що і таблиця для Росії, через часткову відсутність даних. Проте навіть ці обмежені дані свідчать про те, що Україна значно відстає від середніх показників ЕС25 за індикаторами можливостей в сфері інформаційних технологій і потенціалу інновацій в промисловості. У цьому сенсі Україна не володіє такими перевагами, як Росія, яка, незважаючи на існуючі проблеми, має досить сприятливу структуру промисловості за показниками потенційної технологічної інтенсивності, особливо, якщо розглядати структуру тільки обробної промисловості.
Потрібно зазначити, що хоч в Україні, як і в інших колишніх соціалістичних державах, показники рівня освіти населення і виробничих можливостей в промисловості є досить високими, рівень технологічного оновлення виробництва і інноваційної активності підприємств залишається відносно низьким.
Таблиця 4. Україна у співставленні з ЕС25: узагальнені підсумки
|
Індикатор |
Україна / ЕС25 (%) |
|
|
Можливості в сфері інформаційних технологій |
69,0 |
|
|
Можливості в сфері досліджень і розробок |
68,0 |
|
|
Можливості структури промисловості |
47,8 |
|
|
Патенти, торгові марки, промислові зразки |
0,1 |
Відносні показники витрат на НДДКР у ВВП порівняно високі, але динаміка їх зміни відстає від аналогічної динаміки в розвинених країнах і країнах, що швидко розвиваються. У найближчому майбутньому нарощування інноваційного потенціалу України значною мірою має забезпечуватися за рахунок посилення «вхідних» потоків, направлених на оновлення і збільшення, а також більш ефективне використання ресурсів в інноваційній сфері.
Очевидно, що, незважаючи на реалізацію цілої низки спільних проектів і декларації про необхідність інноваційного шляху розвитку, рівні науково-технічного і інноваційного розвитку України і країн-лідерів ЄС істотно відрізняються. Найбільше це стосується проблем захисту інтелектуальної власності та в дещо меншій мірі - відсталої структури економіки. Необхідно зробити значні зусилля для зближення цих рівнів.
Щодо показників, які знаходяться у групі „Інтелектуальна власність», то взагалі необхідно відзначити, що вони не розраховуються вітчизняною статистикою, а збираються відповідними міжнародними установами (на рівні, наприклад, ЄС) чи національними патентними відомствами США та Японії.
Таблиця 5. Показники інтелектуальної власності ЄІТ для України, 2006 р.
|
«Вихідні» індикатори - інтелектуальна власність |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
2004 |
2005 |
Укр/ЄС25 |
|
|
Патенти ЄС на 1 млн. населення |
0,08 |
0,02 |
0,02 |
0,11 |
0,02 |
0,06 |
0,0005 |
|
|
Патенти США на 1 млн. населення |
0,35 |
0,43 |
0,56 |
0,29 |
0,44 |
0,38 |
0,006 |
|
|
Патенти «тріадних груп» на 1 млн. населення |
||||||||
|
Нові торгові марки ЄС на 1 млн. населення |
0 |
0,02 |
0 |
0,02 |
0,02 |
0,11 |
0,001 |
|
|
Нові зразки промислового диз. ЄС на 1 млн. нас. |
0,11 |
0,02 |
0,0002 |
Значення відповідних показників для України залишаються достатньо низькими: необхідно вжити екстрених заходів щодо суттєвої активізації патентування на найважливіших світових ринках.
У доповнення до розрахунків індикаторів Європейським інноваційним табло в рамках проекту BRUIT проведено аналіз заходів інноваційної політики, що використовуються в країні.
Цей аналіз показав, що інноваційна політика України включає в себе обмежений набір інструментів. Структура цих інструментів політики свідчить про наявність дуже великого акценту на прямих державних заходах, в першу чергу - на безпосередньому виділенні коштів на ті чи інші програми, що містять інноваційні чи науково-технічні компоненти. Заходи непрямого стимулювання інноваційної діяльності і, зокрема, створення об'єктів інтелектуальної власності практично не працюють в українській економіці. Такий підхід не в повній мірі відповідає цілям розвитку національної інноваційної системи. Окрім того, це робить державну політику недостатньо ефективною. Багато які правильні загалом заходи дуже часто неможливо впровадити через боротьбу різних політичних сил. Деякі ініціативи, наприклад робота ефективних технопарків, припиняються без досягнення загального консенсусу, що в кінцевому результаті гальмує процес модернізації економіки. Тут важливо зазначити, що держава повинна, безперечно, слідкувати за реалізацією принципу „справедливого» та рівного ставлення до різних суб'єктів господарювання, ставлячи бар'єри на шляху тих, хто штучно намагається отримати додаткові привілеї. Але у той же час слід звернути увагу на те, що майже у всіх розвинених країнах світу діють різноманітні стимули щодо заохочення науково-технічної та інноваційної діяльності.
Зі стратегічної точки зору існує необхідність перегляду балансу між заходами для стимулювання інновацій в бізнесі-середовищі та інструментами прямого державного фінансування через інноваційні (науково-технічні) програми.
Більш детальний аналіз стану науково-технічного та інноваційного потенціалу України та рекомендації щодо удосконалення національної інноваційної політики містяться у працях [1, 2].
Слід зауважити, що у другій половині 2008 року в переліку показників було проведено серйозні зміни, але принципи, за якими проводився відбір, та основні формули для проведення розрахунків залишилися такими ж самими. У найближчий час у ЦДПІН НАНУ буде проведено аналіз стану науково-інноваційної сфери України вже за оновленою системою індикаторів ЄС.
Додаток 7
Система державного управління науково-технологічним та інноваційним розвитком
За роки незалежності система державного управління науково-технологічною та інноваційною сферою неодноразово перебудовувалась. Первісний задум творців цієї системи зводився до того, що для забезпечення проведення в життя державної політики в цій принципово міжгалузевій сфері необхідно створити центральний орган виконавчої влади, що мав би міжвідомчий вплив, тобто був наділений більш широкими повноваженнями, ніж галузеві міністерства і відомства. У 1991 році було створено Комітет з питань науково-технічного прогресу. У 1992 р. його було реорганізовано в Державний комітет з питань науки і технологій. У 1995 р. - в Державний комітет з питань науки, техніки і промислової політики. Проте статус держкомітету в Україні завжди був суттєво нижчим за статус міністерства, тому кожен з названих органів виконавчої влади фактично був менш впливовим за будь-яке міністерство, тож було прийнято рішення підняти його статус до рівня міністерства, і в 1996 році було утворено Міністерство у справах науки і технологій.
Воно було нетиповим міністерством, адже його завдання виходили далеко за межі безпосереднього управління підвідомчими установами, і хоча на відміну від інших міністерств воно намагалося вдаватись до функціональних методів управління та регулювання, але все одно викликало реакцію відторгнення з їх боку: бюрократична система не терпить «вторгнення на підвідомчу територію» інших структур управління. Це було однією з основних причин ліквідації Міністерства у справах науки і технологій у 1998 році й передачі його функцій кільком підрозділам Міністерства освіти і науки. Тим самим були різко знижені можливості централізованого державного впливу на науково-технологічний та інноваційний розвиток за межами прямої відповідальності МОН. Вкрай недостатнє фінансування державних науково-технічних програм, за формування яких відповідало дане міністерство, посилило тенденцію зниження його впливу як на стан справ у галузі науки, так і ще більшою мірою у напрямку інноваційного розвитку економіки.
Проте проблема забезпечення міжгалузевого впливу на інноваційні процеси і координації діяльності органів державної влади в цьому напрямку ставилася знову і знову. Одним із кроків у напрямку її вирішення стало створення у грудні 2005 року Державного агентства України з інвестицій та інновацій як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом. За час свого існування агентство поступово об'єднало під своєю егідою цілий ряд елементів інноваційної інфраструктури (Український центр сприяння іноземному інвестуванню, Українську державну інноваційну компанію, Державне підприємство «Національний центр впровадження галузевих інноваційних програм»), що само по собі досить важливо. Хоч створення такої структури органів управління сприяє прогресуючому розриву наукової та науково-технологічної діяльності інноваційних процесів в економіці.
Аналіз діяльності органів виконавчої влади України свідчить про неприпустиму неузгодженість їх дій при реалізації науково-технологічних та інноваційних пріоритетів держави і ставить під сумнів саму можливість здійснення послідовної державної політики у цій сфері. Нижче представлена схема наявної в Україні системи органів державного управління науково-технологічним та інноваційним розвитком.
Рис. 1. Існуюча система державного управління сферою науки і технологій
Як бачимо, затверджені Верховною Радою України пріоритетні напрями науково-технічної та інноваційної діяльності фактично беруться до уваги тільки МОН та Держінвестицій. Проте «міра пріоритетності» цих напрямів однозначно лімітується сумою коштів, які Мінфін визнає доцільним виділити на їх реалізацію. На протязі останніх 10 років на реалізацію державних науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки виділялось менше одного відсотка коштів, що передбачались державним бюджетом на фінансування наукових досліджень і розробок (за винятком 2000 року, коли на них припало 3%) хоча законом передбачено, що на ці програми має витрачатися щонайменше 30% цих асигнувань.
У результаті державні науково-технічні програми, навіть якщо вони зорієнтовані на потреби виробництва, виявляються настільки знекровленими, що справити помітний вплив на нього не в змозі. Наукові установи і університети самотужки намагаються робити кроки назустріч виробничим підприємствам, проте отримані ними результати також здебільшого не досягають своїх потенціальних споживачів тому, що ситуація в економіці не стимулює попиту на нові технології та інноваційні розробки. Слід зауважити, що, незважаючи на існування Національного центру впровадження галузевих інноваційних програм і той факт, що останнім часом українська держава спорадично виділяє певні кошти на підтримку інноваційної діяльності, доводиться констатувати, що статус державних інноваційних програм, механізми їх формування і реалізації в Україні лишаються законодавчо невизначеними.
Все це свідчить, що структура і принципи управління науково-технологічним та інноваційним розвитком в Україні потребують докорінних змін. Ці зміни повинні бути спрямовані на вирішення двох основних проблем:
Ш забезпечення координації і узгодження дій всіх без винятку органів виконавчої влади для концентрації ресурсів на провідних напрямах науково-технологічної та інноваційної політики як ключового напрямку державного регулювання розвитку економіки;
Ш створення національної інноваційної системи, яка відзначалась би структурною повнотою і здатністю належною мірою використати інтелектуальні ресурси країни, її все ще потужний науково-технічний потенціал.
На рис. 2 представлена оптимізована схема управління науково-технологічним та інноваційним розвитком, в основу якої покладено ідею побудови нової науково обґрунтованої системи державних пріоритетів і надання їм директивних функцій шляхом встановлення безпосередньої відповідальності всіх без винятку органів виконавчої влади за їх ефективну реалізацію. Координуючу функцію в даній системі має взяти на себе новостворене Міністерство з питань науки та інноваційного розвитку.
Рис.
Це має бути авторитетний центральний орган виконавчої влади, який очолюється одним із керівників уряду. Він формує державні науково-технологічні та інноваційні програми, які виконуються в інтересах всіх міністерств і відомств, контролює і направляє бюджетні витрати в науково-технологічній та інноваційній сферах, організує експертизу рівня та ефективності діяльності наукових колективів.
Для досягнення партнерської моделі взаємовідносин між владою, наукою і виробництвом мають бути створені дорадчі органи:
Рада з питань наукової та інноваційної політики при Президентові України, в якій представлені авторитетні вчені з академічної, університетської та галузевої науки. Обраний радою голова набуває статусу головного радника Президента України з питань наукової та інноваційної політики.
Координаційна рада з проблем інноваційного розвитку та підвищення конкурентоспроможності економіки під головуванням Прем'єр-міністра України. До неї, крім авторитетних вчених входять керівники всіх міністерств, де здійснюється наукова та інноваційна діяльність, керівники державних академій, представники підприємницьких структур, керівники обласних держадміністрацій та ін. Міністерство з питань науки та інноваційного розвитку здійснює інформаційно-аналітичне забезпечення обох рад.
Як показано на схемі рис. 2, формування науково-технологічної та інноваційної політики має починатися з організації прогнозно-аналітичних досліджень, в результаті яких готуються пропозиції щодо пріоритетних для України напрямів діяльності в цій сфері.
Ці пропозиції аналізуються і уточнюються Радою з питань наукової та інноваційної політики при Президентові України, Міністерством (Держкомітетом, Агентством) України з питань науки та інноваційного розвитку, розглядаються Координаційною радою з проблем інноваційного розвитку та підвищення конкурентоспроможності економіки і вносяться Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України.
Верховна Рада України остаточно визначає пріоритети та об'єми бюджетного фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності. Рішення про пріоритетні напрями науково-технологічної та інноваційної діяльності доводиться до відома всіх міністерств і відомств, місцевих органів влади, які повинні не тільки врахувати їх при визначенні своїх пріоритетів, але й нести пряму відповідальність за їх реалізацію в межах своєї компетенції.
Така система визначення пріоритетів не поширюється на базове фінансування національних наукових центрів, наукових об'єктів, що становлять національне надбання, а також фундаментальних наукових досліджень у державних академіях наук і провідних університетах. Проте всі наукові організації при організації науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт враховують загальнодержавні пріоритети і приймають участь у їх виробленні.
...Подобные документы
Оцінка впливу глобалізаційних чинників на національні економіки країн світу. Зміст стратегій нарощування, перенесення та запозичення як основних варіантів інноваційного розвитку України. Напрямки активізації наукової та дослідницької роботи країни.
реферат [450,5 K], добавлен 26.11.2010Оцінка інноваційного розвитку в промисловості України. Аналіз сучасного стану інноваційного розвитку за різними галузями промисловості та регіонами. Основні проблеми і їх актуальність на сьогоднішній день, перспективні напрямки інноваційного розвитку.
научная работа [49,8 K], добавлен 16.12.2014Особливості відбудови і розвитку промисловості України після Другої світової війни. Стан сільського господарства у повоєнні роки та тенденції його розвитку у 40-60-ті рр. Відбудова грошової, податкової та кредитної системи в Україні у 40-60-ті рр.
контрольная работа [32,0 K], добавлен 01.02.2011Окреслено основні проблеми інноваційної діяльності на сільських територіях. Визначено об'єктивну необхідність пріоритетності переводу аграрної економіки на інноваційні засади. Розроблено основні орієнтири інноваційного розвитку сільських територій.
статья [75,5 K], добавлен 11.09.2017Досліджено основні проблеми інноваційного розвитку підприємств у сучасних умовах. Розглянуто важливу суть інновацій та інноваційних стратегій підприємств. Роз’яснено особливості фінансування інноваційних проектів за рахунок державних бюджетних коштів.
статья [19,8 K], добавлен 19.09.2017Вивчення понять глобалізації та інтернаціоналізації. Порівняльна характеристика національних економік Росії, ЄС та ЄЕП в умовах глобального розвитку. Розгляд України як "геополітичного стрижня" за З. Бжезінським. Аналіз умов вступу до Європейського Союзу.
курсовая работа [66,6 K], добавлен 31.08.2010Методологічні основи дослідження формування інноваційного розвитку й підприємництва. Значення інноваційного розвитку, суть інноваційних структур. Аналіз обсягу реалізації нафтопродуктів на "Лукойл", напрямки покращення інноваційного типу розвитку.
курсовая работа [477,0 K], добавлен 20.10.2012Платіжний баланс як головний статистичний документ, що відображає зовнішньоекономічні операції держави, загальна характеристика структури. Знайомство з головними особливостями проведення аналізу платіжного балансу України за 2006, 2011 та 2016 роки.
курсовая работа [1,9 M], добавлен 01.05.2019Основні напрями інноваційного розвитку у світі. Інноваційні ознаки сучасної економіки. Сутність економіки інновацій, їх класифікація та інноваційні пріоритети українських підприємств. Проблеми створення передумов для інноваційного розвитку в Україні.
реферат [706,2 K], добавлен 13.05.2012Сутність інновацій, інноваційного процесу та інноваційного менеджменту. Чинники активізації інноваційної діяльності підприємства. Інноваційна активність промислових підприємств України. Пропозиції щодо активізації інноваційного процесу в Україні.
реферат [41,7 K], добавлен 19.08.2010Розгляд особливостей сучасного рівня розвитку туризму як сегмента економіки. Аналіз частки прямих надходжень від туристичної сфери до ВВП України. Порівняння зміни кількості туристичних потоків, продажу готельних послуг і послуг з організації подорожей.
статья [20,1 K], добавлен 31.08.2017Теоретичні аспекти інноваційного потенціалу промисловості. Сучасний стан інноваційного потенціалу промисловості України. Проблеми впровадження інновацій на підприємствах, шляхи їх вирішення. Формування механізму використання інноваційного потенціалу.
курсовая работа [84,4 K], добавлен 06.03.2014Основні аспекти застосування кластерного підходу в регіональній політиці держави. Використання методики кластерів до розвитку кооперативних підприємств України в умовах глобалізації з метою підвищення ефективності господарювання кооперативного сектору.
статья [111,2 K], добавлен 20.04.2015Еволюція і суть концепції сталого розвитку: цілі, завдання, критерії, механізми та інструменти фінансування. Економічний розвиток України: структура, тенденції, екологічний, соціальний і гуманітарний стан. Напрями стимулювання сталого розвитку України.
реферат [433,8 K], добавлен 19.04.2012Національна економіка, її складові, основні результати функціонування. Характеристика економічного потенціалу України та показники його ефективного використання. Актуальні проблеми стратегічного розвитку національної економіки України в сучасних умовах.
курсовая работа [447,0 K], добавлен 17.11.2010Багатокритеріальна класифікація інновацій. Впровадження прогресивних технологічних процесів у промисловості України в 1991-2009 роках. Нормативно-правове регулювання та фінансово-економічне забезпечення регулювання інноваційного підприємництва в країні.
автореферат [1,4 M], добавлен 14.03.2013Необхідність проведення реформ для переходу України до країн з ринковою економікою. Інновації й інноваційний шлях розвитку - рушійна сила, що спроможна забезпечити економічну незалежність України. Основні риси інноваційної моделі розвитку економіки.
статья [19,7 K], добавлен 09.09.2010Сутність і критерії оцінюваня, принципи та показники економічної безпеки країни. Зміст та класифікація загроз. Стратегія економічної конкурентоспроможності в системі національної безпеки України. Аналіз та оцінка сучасного стану, удосконалення системи.
курсовая работа [206,3 K], добавлен 13.05.2015Розгляд проблеми щорічного бюджетного фінансування сектору безпеки і оборони відповідно до Стратегії національної безпеки України та Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України. Порівняння стану світових військових витрат з витратами України.
статья [19,9 K], добавлен 24.04.2018Сутність агропромислового комплексу, чинники його розвитку та розміщення в економіці України. Особливості розвитку та розміщення сільського господарства. Аналіз сучасного стану розвитку рослинництва та тваринництва та їх роль у харчовій промисловості.
курсовая работа [629,6 K], добавлен 14.02.2014
