Система доходів та видатків бюджетів

Розроблення та виконання бюджетних програм потребують у процесі наукової класифікації застосування такої ознаки, як відомче призначення. Класифікація видатків за відомчим призначенням здійснюється відповідно до відомчої класифікації, де кількість груп залежить від кількості головних розпорядників бюджетних коштів.

За цільовим призначенням видатки бюджетів поділяються на конкретні види відповідно до економічної класифікації. Такий підхід дає можливість забезпечувати ефективний фінансовий контроль за цільовим використанням коштів бюджетів.

Програмне призначення передбачає поділ видатків за відповідними програмами. Такі програми можуть бути довго-, середньостроковими і річними. Перелік програм та обсяг річних видатків на їх виконання визначаються щорічно законом про Державний бюджет України, рішеннями місцевих рад про відповідні бюджети.

Згідно з чинним законодавством України всі видатки бюджетів розподіляються між ланками бюджетної системи. Такий складний і суперечливий процес розмежування видатків має базуватися на наукових принципах і регулюватися чинним законодавством.

Розподіл видатків між окремими ланками бюджетної системи доцільно здійснювати за такими принципами:

-- значимості, який полягає у тому, що заходи державного значення фінансуються з Державного бюджету України, заходи місцевого значення -- з місцевих бюджетів, тобто якого значення проводяться заходи, з бюджету такого рівня вони мають фінансуватися;

-- територіальний, суть якого полягає в тому, що фінансування підприємств, організацій та установ має здійснюватися з бюджету тієї громади (чи регіону), на території якої вони знаходяться;

-- відомчий, який означає забезпечення фінансування підприємств, організацій та установ з відповідного бюджету за підпорядкуванням;

-- субсидіарний, за яким розподіл видатків має ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до безпосереднього споживача. (На відміну від попередніх цей принцип закріплений у Бюджетному кодексі України).

Однією з проблем, пов'язаних з функціонуванням механізму бюджетного фінансування, є необхідність чіткого визначення і розподілу сфери фінансування державного і місцевих бюджетів. На загальнодержавному рівні доцільно фінансувати видатки, які мають вирішальне значення для економіки України. На рівні місцевих органів влади доцільно залишити видатки, спрямовані на вирішення соціальних питань і підтримку їхнього економічного становища щодо комунальної власності. Інакше кажучи, при здійсненні механізму бюджетного фінансування необхідно чітко розподілити компетенцію між центральними органами влади та органами місцевого самоврядування і законодавчо закріпити її за ними. Оскільки бюджетне фінансування є складовою бюджетного механізму, за допомогою якого здійснюється реалізація бюджетних функцій, то можна дійти висновку, що саме за допомогою бюджетного інвестування та фінансування відбувається надання коштів, які завдяки розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту спрямовуються державою на економічні і соціальні потреби країни.

Практичне спрямування видатків відповідно до затвердженого бюджету здійснюється за допомогою бюджетного фінансування. Бюджетне фінансування розглядається, з одного боку, як форма бюджетного механізму, а з іншого -- як форма фінансового забезпечення суб'єктів бюджетних відносин.

Держава за допомогою бюджетного фінансування як форми бюджетного механізму забезпечує фінансування всіх заходів, пов'язаних з виконанням своїх функцій. Залежно від оптимального поєднання важелів, інструментів цього механізму, вмілого використання усіх наявних елементів можна досягти відповідного рівня соціально-економічного розвитку суспільства, забезпечити досягнення стратегічних цілей. З іншого боку, за допомогою бюджетного фінансування як форми фінансового забезпечення створюються достатні фінансові можливості для функціонування і розвитку конкретних підприємств, організацій, установ, а також задовольняються мінімальні, гарантовані державою матеріальні потреби соціально незахищених громадян. У цілому бюджетному фінансуванню властиві такі ознаки:

-- бюджетне фінансування є однією з найважливіших форм фінансування видатків бюджету;

-- його зміст виявляється у безповоротному наданні бюджетних коштів юридичним і фізичним особам;

-- надання цих коштів здійснюється на проведення заходів, передбачених бюджетом;

-- перелік цих заходів відповідає функціям держави;

-- бюджетне фінансування з боку держави є формою бюджетного механізму, а з боку суб'єктів господарювання -- однією з форм фінансового забезпечення.

Бюджетне фінансування доцільно розглядати як об'єктивне економічне поняття, з одного боку, та матеріальне вираження цього поняття, з іншого.

Бюджетні відносини у частині розподілу і використання централізованого фонду грошових коштів держави супроводжуються рухом розподілення вартості у напрямі держава -- суб'єкт отримання. Без таких відносин розподільні процеси не можуть бути завершеними, що не відповідатиме змісту категорії "державний бюджет". Отже, це завершення є об'єктивною умовою функціонування державного бюджету як економічної категорії і забезпечується за допомогою бюджетного фінансування. Бюджетне фінансування характеризується об'єктивністю та існує незалежно від бажання суб'єктів відносин. Завдання суб'єктів полягає у пізнанні цього об'єктивного поняття і використанні його у іграктичній діяльності.

За умов законодавчого та нормативного оформлення бюджетне фінансування набуває відповідного матеріального вираження. На практиці бюджетне фінансування виступає як процес, дія, елемент бюджетного механізму, форма фінансового забезпечення.

Отже, бюджетне фінансування -- сукупність грошових відносин, пов'язаних з розподілом і використанням коштів централізованого грошового фонду держави, які реалізуються шляхом безповоротного і безоплатного надання бюджетних коштів юридичним і фізичним особам на проведення заходів, передбачених бюджетом. Основою для бюджетного фінансування є затверджений бюджет та бюджетний розпис. Процес бюджетного фінансування здійснюється у встановленому Бюджетним кодексом України порядку органами Державного казначейства України.

Бюджетне фінансування базується і здійснюється на основі наукових принципів. Враховуючи сутність бюджетного фінансування, його внутрішні якісні характеристики, до принципів цього фінансування відносять: безповоротність, безоплатність, безстроковість, плановість, цільовий характер, фінансування не під план, а в міру виконання планів за виробничими показниками, мережею, штатами і контингентами, ефективне використання коштів, фінансування у міру надходження доходів, оптимальне поєднання усіх джерел фінансування, дотримання режиму економії, повнота, справедливість і неупередженість, публічність та прозорість, контрольованість. Під час формування цих принципів, їхнього трактування доцільно спиратися на принципи бюджетної політики, адже бюджетне фінансування є інструментом її реалізації.

У теорії і практиці бюджетного фінансування важливе значення має правильний вибір й обґрунтування відповідних його форм. Форми бюджетного фінансування -- способи надання бюджетних коштів на заходи, передбачені у бюджеті відповідно до наукових принципів. За наведеними критеріями можна виділити три найважливіші форми: кошторисне фінансування, бюджетне інвестування та державні трансферти.

Кошторисне фінансування -- виділення державою бюджетних коштів відповідно до затверджених бюджетів та бюджетних розписів суб'єктам господарювання (бюджетним установам) на цілі, передбачені їхніми основними фінансовими планами -- кошторисами. У визначенні вказується джерело коштів (затверджений бюджет), документ, який регулює розподіл коштів (бюджетний розпис), отримувачі коштів (суб'єкти господарювання, які належать до бюджетних установ, включаючи різні галузі виробничої сфери та сфери послуг) та основний документ, який відображає ціні, на які виділяються кошти (кошторис бюджетної установи).

Другою формою бюджетного фінансування вважається бюджетне інвестування, пов'язане з виділенням бюджетних коштів на інвестиційну чи інноваційну діяльність. Бюджетні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді фінансування державних капітальних вкладень, проектного фінансування конкретних інвестиційних проектів, придбання частки акцій чи прав участі в управлінні підприємством. У процесі ринкових перетворень ця форма має використовуватися у першу чергу для структурної перебудови економіки, а також для створення потужної матеріально-технічної бази для соціально-культурної сфери, оборони країни та управління.

Третя форма бюджетного фінансування полягає у наданні державних трансфертів шляхом державного субсидіювання (державні субсидії, державні субвенції, державні дотації) та державної допомоги населенню. Державні трансферти -- невідплатні і безповоротні платежі з бюджету юридичним і фізичним особам, не призначені для придбання товарів чи послуг, надання кредиту або на виплату непогашеного боргу.

Нині при утвердженні в Україні економіки ринкових відносин визріла потреба в удосконаленні форм бюджетного фінансування. При цьому до існуючих форм бюджетного фінансування не можна застосовувати однаковий підхід, а перспективи розвитку кожної з форм мають пов 'язуватись з тими цілями, яким вони слугують. Цілі можуть бути поділені на загальні та спеціальні. Загальні втілюються за допомогою тих форм фінансування, які відповідають системі управління економікою в цілому. Спеціальні пов'язані з особливими умовами господарювання згідно із завданнями економічної політики держави на відповідному етапі розвитку. Форми бюджетного фінансування, зумовлені загальними цілями, надалі мають удосконалюватись, аби повніше відповідати потребам розвитку ринкової економіки. їхнє удосконалення, з одного боку, має провадитись у напрямку посилення стимулюючих факторів певних форм фінансування, а з іншого -- у напрямку запровадження нових умов надання бюджетних коштів.

У сучасних умовах застосовується такий метод бюджетного фінансування -- метод єдиного казначейського рахунку. Він використовується для фінансування заходів з державного бюджету України та місцевих бюджетів. Це система бюджетних рахунків органів Державного казначейства, відкритих в установах банків за відповідними балансовими рахунками, з яких органами Державного казначейства здійснюються платежі безпосередньо суб'єктам діяльності.

6. Видатки бюджету на соціальний захист населення

Сьогодні в бюджетах демократичних країн вагомою є частка видатків на соціальні потреби, що свідчить про виняткову роль соціальної функції держави. Соціальний сектор у частині соціального захисту населення як збірне поняття включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення добробуту громадян за рахунок соціальної допомоги і соціального страхування.

Соціальне забезпечення громадян має відповідати вимогам Європейського кодексу соціального забезпечення, котрий містить мінімальні стандарти захисту, які держави зобов'язані надавати у зв'язку з традиційними соціальними ризиками: хворобою, безробіттям, старістю, трудовим каліцтвом, професійною хворобою, материнством, інвалідністю, втратою годувальника, утриманням дітей.

У світовій практиці існують такі джерела фінансового забезпечення соціальних гарантій населення: кошти держави; грошові доходи підприємств, установ, організацій, фірм, інших комерційних та некомерційних структур; кошти фондів соціального, майнового та особистого страхування; грошові кошти населення. Для фінансування соціальних гарантій створюються відповідні фонди на рівні держави, підприємств, населення.

В Україні відносини у сфері соціального захисту та соціального забезпечення громадян регулює законодавство (закони України "Про державну допомогу сім' ям з дітьми", "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам", "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім' ям", "Про органи і служби у справах неповнолітніх", нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та ін.).

Законодавством передбачаються рівні умови надання громадянам допомоги у зв' язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, при народженні дитини, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та на поховання незалежно від виду діяльності, форми власності і господарювання. Допомога у зв' язку з тимчасовою непрацездатністю виплачується застрахованій особі за рахунок Фонду соціального страхування залежно від розміру заробітної плати (доходу) і страхового стажу.

Видатки на соціальний захист і соціальне забезпечення в Україні фінансуються за рахунок коштів держави, підприємств, за допомогою послуг фінансових посередників, коштів спонсорів та власних заощаджень громадян. Проте основним джерелом фінансування соціальних гарантій населенню є державні фінанси як складова фінансової системи держави.

До видатків державного бюджету на соціальний захист і соціальне забезпечення населення належать видатки, спрямовані на адресну підтримку малозабезпечених громадян; забезпечення прожиткового мінімуму різних груп населення; соціальний захист осіб, що опинилися в скрутному становищі; пенсійне забезпечення; фінансування заходів і програм соціального забезпечення неповнолітніх і молоді; витрати на утримання установ та закладів соціального захисту, зокрема будинків-інтернатів для людей похилого віку та інвалідів; видатки, пов' язані з ліквідацією Чорнобильської катастрофи; інші видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення населення.

Отже, з державного бюджету фінансуються всі види допомоги і компенсації, передбачені чинним законодавством.

Видатки на соціальний захист населення та соціальне забезпечення охоплюють:

- державні спеціальні пенсійні програми (пенсії військовослужбовцям рядового, сержантського та старшинського складу строкової служби та членам їхніх сімей, пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, пенсії, призначені за іншими пенсійними програмами);

- державні програми соціальної допомоги (грошова допомога біженцям; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і заходи із соціального захисту інвалідів у тому числі програми і заходи Фонду України соціального захисту інвалідів; заходи, пов' язані з поверненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були незаконно депортовані з України; щорічна разова грошова допомога ветеранам Великої Вітчизняної війни; довічна стипендія для учасників бойових дій; кошти, що передаються до Фонду соціального страхування на випадок безробіття; часткове покриття витрат на виплату заборгованості з регресивних позовів шахтарів);

- державну підтримку громадських організацій інвалідів і ветеранів, які мають статус всеукраїнських;

- державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

- державну підтримку молодіжних громадських організацій на виконання загальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок, сім' ї;

- державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян.

Здійснення місцевих програм соціального захисту населення відбувається на основі рішень органів місцевого самоврядування. Їх фінансування проводиться за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Аналіз даних, наведених у таблиці, свідчить про переважання в загальному обсязі видатків на соціальний захист пенсіонерів, що зросли з 53,6 % (2011 р.) до 92,46 % (2013 р.). Фінансування інших статей видатків має тенденцію до зниження. Так, менше ніж 1 % у 2011 р. у структурі видатків становили видатки на соціальний захист ветеранів війни та праці (0,85 %), сім'ї, дітей та молоді (0,49 %), безробітних (0,01 %), дослідження і розробки (0,03 %) та інша діяльність у сфері соціального захисту (0,41 %). Допомога на утримання житла в 2013 р. набула нульового значення, що вказує на відсутність фінансування цієї статті видатків.

Загалом видатки на сферу соціального захисту та соціального забезпечення в Україні є доволі низькими порівняно з розвинутими країнами. Наприклад, у країнах, що входять в Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), частка соціальних видатків у відсотках до ВВП у 2013 р. становила: в Австрії - 28,8 %, Бельгії - 35,8, Великій Британії - 20,9, США - 18,2, Фінляндії - 22,8, Франції - 34,2, ФРН - 25,8, Швеції - 32,0 %, у середньому по країнах ОЕСР - 24,6 %. В Україні ця частка становила у 2011 р. 4,1 %, у 2008 р. - 5,4, у 2012 р. - 5,6, у 2013 р. - 6,4 %.

Зауважимо, що в умовах, коли обсяг коштів держави на соціальний захист населення обмежений, дуже важливо визначити пріоритети бюджетного механізму фінансування видатків соціальної сфери, а також державні соціальні стандарти і нормативи у формуванні заробітної плати, пенсій за віком та інших видів соціальних виплат і допомоги з урахуванням насамперед законодавчо встановленого прожиткового мінімуму.

Як свідчать дані таблиці, останніми роками основні показники, що характеризують стан соціального захисту населення, - прожитковий мінімум¹, мінімальна заробітна плата, мінімальна пенсія за віком, зросли. За даними Міністерства фінансів України, касові видатки соціального спрямування за загальним фондом Державного бюджету України за 2013 р. проведено в сумі 212546,4 млн грн, що перевищує на 42679,4 млн грн, або на 25,1 %, показник 2012 р. Таке зростання соціальних видатків обумовлене виконанням у 2013 р. норм Закону України "Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати", які дали можливість збільшити всі соціальні виплати та якісно поліпшити життєвий рівень громадянам.

У цьому самому році Кабінетом Міністрів України відповідно до затвердженого в державному бюджеті обсягу видатків на фінансування соціальних потреб було прийнято ряд рішень, згідно з якими посадовий оклад працівника І тарифного розряду Єдиної тарифної сітки підвищувався щоквартально (з 1 січня - 555 грн, з 1 квітня - 567 грн, з 1 липня - 570 грн, з 1 жовтня - 586 грн, з 1 грудня - 600 грн на місяць).

Одночасно в цьому обсязі видатків було враховано видатки на встановлення посадових окладів працівникам, у яких вони менші за мінімальну заробітну плату, на рівні мінімальної заробітної плати; а також на індексацію заробітної плати працівників відповідно до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення"; забезпечення додаткових виплат працівникам освіти, охорони здоров'я і культури.

Таким чином, у 2013 р. відбулося підвищення розмірів заробітної плати працівників бюджетної сфери порівняно з 2012 р. Так, розмір середньомісячної заробітної плати лікаря-хірурга вищої категорії у стаціонарі зріс на 29,5 %, завідувача дошкільного навчального закладу - 34,4 %, бібліотекаря I категорії - на 46,9 %.

Фактично видатки на оплату праці працівників бюджетних установ за Зведеним бюджетом України зросли на 16,7 % порівняно з 2012 р. (до 123 638,5 млн. грн), що дало можливість повністю реалізувати завдання, установлені бюджетом на 2013 р.

Останніми роками істотно збільшено видатки бюджету на виплату допомоги сім 'ям з дітьми, малозабезпеченим сім 'ям, інвалідам з дитинства, дітям-інвалідам, а також на тимчасову державну допомогу.

На зазначені види допомоги у 2013 р. було спрямовано 22,7 млрд. грн, що на 6,1 млрд. грн більше, ніж у 2012 р.

Відповідно до Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" з 1 квітня 2011 р. допомога при народженні дитини надавалась у сумі, кратній 30 розмірам прожиткового мінімуму, на першу дитину (24 тис. 480 грн); кратній 60 розмірам прожиткового мінімуму, - на другу дитину (48 тис. 860 грн); кратній 120 розмірам прожиткового мінімуму, - на третю і кожну наступну дитину (97 тис. 920 грн).

Виплата допомоги здійснюється одноразово у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму при народженні дитини, решта суми допомоги на першу дитину виплачується впродовж 24 місяців, на другу дитину - 48 місяців, на третю і кожну наступну дитину - 72 місяців рівними частинами у порядку, установленому Кабінетом Міністрів України.

Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надаватиметься в розмірі, що дорівнює різниці між 100 % прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб (з 1 грудня 2011 р. - 1004 грн), та середньомісячним сукупним доходом сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менш як 130 грн.

Розмір державної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються опікунами (піклувальниками), батьками-вихователями та прийомними батьками, становить два прожиткові мінімуми для дітей відповідного віку.

На дітей віком до шести років розмір державної допомоги становив: з 1 січня - 1632 грн, з 1 квітня - 1664 грн, з 1 жовтня - 1706 грн, з 1 грудня - 1740 грн; на дітей віком від шести до 18 років: з 1 січня - 1954 грн, з 1 квітня - 1994 грн, з 1 жовтня - 2044 грн, з 1 грудня - 2084 грн.

Якщо дитині виплачуються призначені в установленому порядку пенсія, аліменти, стипендія, державні допомоги, розмір державної соціальної допомоги визначається як різниця між двома прожитковими мінімумами для дитини відповідного віку та розміром призначених на дитину пенсії, аліментів, стипендії, державної допомоги.

З 1 січня 2011 р. допомога на дітей одиноким матерям, одиноким усиновителям (удовам, удівцям) надавалася в розмірі різниці між 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім' ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менш як 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Захист родин, середньомісячний сукупний дохід яких не досягає встановленого рівня забезпечення прожиткового мінімуму (гарантованого мінімуму) на сім' ю, здійснюється згідно з Законом України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям".

З 1 січня 2012 р. рівень забезпечення прожиткового мінімуму становив:

- для працездатних осіб - 21 % прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб (з 1 грудня 2011 р. ця сума становила 204,84 грн);

- для осіб, які втратили працездатність, та інвалідів - 75 % прожиткового мінімуму, установленого для осіб, які втратили працездатність (з 1 грудня 2011 р. - 600,00 грн);

- для дітей - 50 % прожиткового мінімуму.

В 2013 році збільшено обсяг видатків на забезпечення житлом інвалідів війни, воїнів-інтернаціоналістів та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Видатки на зазначену мету збільшено на 5% проти 2012 року і визначено Законом України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» у сумі328,4 млн. гривень, зокрема:

- 75,3 млн. грн. на забезпечення житлом інвалідів війни;

- 95,6 млн. грн. на забезпечення житлом воїнів-інтернаціоналістів;

- 157,5 млн. грн. на забезпечення житлом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Варто зазначити, що учасники бойових дій та інваліди війни ІІ-ІІІ групи Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, яким виповнилося 85 років і більше, набудуть права на пільги, передбачені для інвалідів війни І групи (Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 18.09.2012 №5279-УІ). Задля реалізації зазначеного закону державним бюджетом наступного року враховані видатки у сумі 298,8 млн. гривень.

Що стосується громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, то у Державному бюджеті України на 2013 рік видатки на соціальний захист цієї категорії громадян збільшено на 42,6 млн. грн. проти 2012 року і визначено у сумі 2 924,3 млн. гривень.

Окрім того, збільшено на 4,8 млн. гривень у порівнянні з попередніми роками видатки на пільгове медичне обслуговування чорнобильців. Ці видатки, в загальному обсязі 85,5 млн. гривень, враховані в розрахунках до міжбюджетних трансфертів на соціальний захист і соціальне забезпечення, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.

Державний бюджет наступного року продовжує політику підвищення соціальних стандартів та збільшення видатків соціального характеру, яка спрямована на забезпечення зростання рівня життя населення та державної підтримки найменш захищених категорій громадян.

7. Видатки бюджету на освіту

Фінансування державного замовлення вищої освіти у 2013 р. зросло на 6,96% відносно 2012 р., проте лише на 3,2% перевищує рівень 2010 р, повідомили у Центрі дослідження суспільства.

Витрати на державне замовлення зростають в абсолютних числах після різкого падіння у 2011 р. Проте темп приросту освітніх видатків є повільнішим за темп приросту державних видатків в цілому. Це призводить до того, що у загальній структурі бюджету частка видатків на освіту зменшується. Так, найвищою вона була у 2010 р. і становила 6,4%, але у 2013 р. - вже менше 5%.

Експерт Центру дослідження суспільства Ірина Світящук прокоментувала: "Незначне зростання державного замовлення у 2013 році порівняно з 2012 роком фактично нівелюється інфляцією. Так, дефлятор ВВП у 2013 році становить 28,2 відсоткових пунктів відносно 2010 року, тобто видатки на освіту з 2010 по 2013 у реальних показниках зменшились.

Іншою проблемою є нерівномірність розподілу фінансування між різними рівнями освіти. Так, 90% усіх видатків на держзамовлення у 2013 р. передбачені на підготовку "фахівців та науково-педагогічних кадрів", що пов'язано зі скороченням у чотири рази фінансування підготовки робітничих кадрів у 2011 р. Ця стаття видатків у 2013 р. становить лише 35% рівня 2010 року.

У 2013 році виділено 104 тисячі місць для навчання бакалаврів за денною формою. Згідно з урядовою постановою, на наступні роки заплановане подальше зменшення - 99 тис. у 2014 році і 97 тис. у 2015 році.

Цього року скорочення відбулись фактично за усіма напрямами: інженерія - на 4,46%, суспільні науки - на 5,54%, гуманітарні науки - на 3,27%, педагогіку - на 4,24%.

Зросли показники лише для ІТ - на 3,67% і сільськогосподарських напрямків - на 1,09%.

Загалом найбільше місць виділяється на галузі інженерної справи, виробництва і будівництва (36,6 тис.). Найпопулярніші серед абітурієнтів галузі суспільних наук, економіки і права займають другу позицію по кількості наданих державних місць (21 тис.).

Директорка Центру дослідження суспільства Інна Совсун висловила думку, що "В Україні існує типова тільки для пострадянських країн подвійна система навчання - на контракт і бюджет. Тому намагання держави формувати ринок праці за рахунок перерозподілу місць державного замовлення є малоефективними. Попри зменшення кількості бюджетних місць на суспільно-гуманітарних напрямках, значна кількість абітурієнтів вступає на такі спеціальності на контрактній основі. Водночас бюджетні місця за малопривабливими природничими напрямками залишаються незаповненими".

По-перше, міністерства та відомства не виконали вимогу Закону і не повідомили про конкурс на своїх офіційних сайтах. По-друге, в умовах, коли порядок скликання конкурсної комісії визначає сам державний замовник, а не Закон, жодним чином не можливо проконтролювати цей процес. По-третє, Закон не вимагає від державних замовників публікувати протоколи рішення конкурсних комісій з розподілом місць по спеціальностях у відповідних ВНЗ. У свою чергу, вимога передачі даних до Єдиної державної електронної бази з питань освіти нехтується багатьма вишами, адже Закон не встановлює навіть терміну, у який потрібно передавати інформацію".

Окремою прогалиною є критерії, за якими повинен відбуватись відбір ВНЗ. Ті, які зазначені в законі, не передбачають змагальності - наявність ліцензії та висновок акредитаційної комісії є просто критеріями допуску до конкурсу. Відповідно, закон дозволяє замовникам визначати свої критерії - а це, фактично, та сама ситуація, яку ми мали до його прийняття. Зрештою, навіть якщо взяти нещодавно опублікований рейтинг ВНЗ від МОН і порівняти його з розподілом бюджетних місць, то побачимо, що на бакалаврат з історії Харківський національний університет з 2-им місцем отримав утричі більше скорочення, ніж 25-ий у рейтингу Черкаський національний університет. За рейтингом МОН три кращі технічні університети знаходяться в Харкові, однак зміни в обсягах державного замовлення на програмну інженерію торкнулись їх по-різному. Національний університет радіоелектроніки збільшив кількість державних місць на 25%, Авіаційний інститут залишився без змін, натомість ХПІ втратив 18%. Для порівняння, три ВНЗ із Запоріжжя, які поступаються в рейтингу чи взагалі не є технічними, не втратили жодного місця або ж навіть збільшили обсяги.

Інна Совсун звернула увагу на те, що "серед двадцятки найбільш престижних університетів України цього року найбільший приріст місць державного замовлення відбувся у Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара - в порівнянні з 2012 р. держзамовлення на бакалаврів зросло аж на 15,6%. Показово, що зростання відбулось і на "непріоритетну" групу спеціальностей суспільних наук, економіки та права, склавши близько 30%, і це при тому, що в цілому по Україні на дану групу загальний обсяг держзамовлення зменшився. Оскільки з цим університетом безпосередньо пов'язаний перший заступник міністра Євген Суліма, такий збіг не є дивним, проте дуже показовим з точки зору прозорості розподілу бюджетніх місць".

Прикрим в бюджеті-2013 є те, що на оплату енергоносіїв, комунальних послуг в університетах, технікумах, училищах Уряд практично не планує виділяти жодної гривні. І якщо частина вузів зможе за рахунок комерційного навчання покрити ці видатки, то в технікумах і училищах, а також педагогічних, технічних і аграрних університетах цю проблему вирішити буде важко. Навчальні заклади будуть скорочувати терміни навчання, оголошувати додаткові канікули,відправляти у вимушену відпустку викладачів. Постійне недофінансування, економія на вищій освіті привели до того, що вперше за багато років вартість підготовки студента у вузі стала нижчою, ніж учня в технікумі чи профтехучилищі.

У новому році фактично не будуть зростати стипендії і заробітні плати педагогів. Розмір стипендії для учнів ПТУ буде утримуватись на рівні 275 гривень, технікумів 550 гривень і студентів вузів 730 гривень на місяць. За розрахунками експертів Громадської Ради освітян і науковців України на зарплату освітянам не вистачає 1,3 мільярди гривень. При цьому мінімальна заробітна плата в бюджетній сфері, яка закладена в основу розрахунків заробітної плати викладачів, з 1 січня 2013 року зросте на 1,5% до 1147 гривень в місяць і на 5% до 1218 гривень в місяць з 1 грудня 2013 року. Передбачається лише індексація зарплат і стипендій на рівень інфляції.

Проведений аналіз бюджету на 2013 рік свідчить про те, що в наступному році не вистачить також коштів на оплату лікувальних і преміальних виплат, доплат за наукове звання та ступінь викладачам вузів.

Бюджет майже не передбачає коштів на підтримку і розвиток професійно-технічної освіти, проведення ремонтів, придбання для навчального процесу необхідних матеріалів. Дефіцит фінансування системи профтехосвіти сягає 300 мільйонів гривень, в тому числі 108 мільйонів гривень на оплату енергоносіїв.

Нерівномірним залишається фінансування дошкільної та середньої освіти по регіонам. В низці сільських районів не вистачає коштів на заробітну плату і оплату комунальних послуг, що буде підштовхувати місцеві ради до закриття малокомплектних шкіл.

Запропонований урядом бюджет на освіту і науку свідчить, що сучасна комбінована модель фінансування, яка складається із старої радянської системи фінансування всіх потреб з бюджету та «новітньої» - оплати навчання за рахунок батьків, студентів, не працює.

Потрібні радикальні кроки щодо зміни взаємовідносин бізнесу, виробничих підприємств і закладів освіти та науки. Спроби громадськості запропонувати ці підходи в новому Законі «Про вищу освіту», нещодавно схваленому урядом, наштовхнулись на небажання Мінфіну та Мінекономіки включати у валові витрати підприємств кошти на підготовку кадрів, проведення науково-дослідницьких робіт.

8. Видатки бюджету на охорону здоров'я

Фінансування охорони здоров' я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством¹.

Бюджетне фінансування забезпечує рівний доступ до медичної допомоги, можливість оптимізації системи охорони здоров' я в національному масштабі, відносну простоту технологій фінансування й оплати праці в цій сфері.

Заклади охорони здоров' я поряд із державним фінансуванням розвивають інші джерела фінансових надходжень, серед яких - страхові благодійні платежі, надходження від лікарняних кас, надання платних послуг, компенсаторні оплати, а також застосовують дозволені госпрозрахункові механізми. Крім того, в загальній структурі фінансування охорони здоров' я розвивається приватний сектор надання медичних послуг.

Згідно з бюджетною класифікацією витрати на утримання установ охорони здоров'я плануються за розділом "Охорона здоров'я", що включає всі заклади та заходи у сфері охорони здоров' я.

До видатків державного бюджету на охорону здоров'я належать видатки на:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

б) спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

в) санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Великої Вітчизняної війни);

г) санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями);

д) інші заклади охорони здоров'я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Видатки державного бюджету на охорону здоров' я у 2010 р. збільшилися на 16,2 %, або на 1224,1 млн. грн, порівняно з 2009 р. найбільша частина бюджетних коштів спрямовувалася на фінансування лікарень та санаторно-курортних закладів - 48,8 %; санаторно-профілактичних та протиепідемічних заходів і закладів - 23,3 %. Разом з тим видатки на профілактичні та протиепідемічні заходи порівняно з 2009 р. зменшилися на 233,0 млн грн. Це свідчить про перенесення пріоритетів у фінансуванні саме на лікування хвороб, а не їх профілактику.

До видатків, які здійснюються з Республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів, належать видатки на:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу [лікарні республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення];

б) спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеціалізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні центри, диспансери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);

в) санаторно-реабілітаційну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);

г) інші державні програми медико-санітарного забезпечення республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров' я і заходи санітарної освіти, інші програми і заходи).

До видатків на охорону здоров' я, які здійснюються з районних бюджетів, міських бюджетів міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, належать видатки на:

а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої невідкладної медичної допомоги, поліклініки та амбулаторії, загальні стоматологічні поліклініки);

б) програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров' я і заходи санітарної освіти).

До видатків, які здійснюються з бюджетів міст районного значення, сіл, селищ та їх об'єднань належать видатки на первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти).

Самофінансування, засноване на використанні власних фінансових ресурсів, є основною формою фінансового забезпечення приватних медичних закладів, що займаються комерційною діяльністю. Сьогодні більшість бюджетних закладів охорони здоров' я також мають право формувати власні кошти від надання платних послуг та здійснення іншої комерційної діяльності, дозволеної законодавством, включати їх до спеціального фонду кошторису та використовувати на потреби за цільовим призначенням. Упровадження механізмів комерційного самофінансування в діяльність закладів охорони здоров' я стало вимушеним кроком держави через дефіцит бюджетних фінансових ресурсів і неспроможність держави повноцінно утримувати даний сектор.

Чинне українське законодавство, окрім фінансування, передбачає й іншу форму фінансового забезпечення закладів охорони здоров' я - кредитування, проте воно, на відміну від розвинутих західних країн, у вітчизняній практиці майже не використовується.

Одним із альтернативних джерел фінансового забезпечення охорони здоров' я також є благодійництво та благодійна діяльність. Надходження від спонсорських внесків розглядаються як "інвестиції в соціальну сферу" взагалі та в охорону здоров' я зокрема¹.

Світова практика використовує такі методи фінансування закладів охорони здоров' я, як кошторисний, програмно-цільовий, за надані медичні послуги. Програмно-цільовий та кошторисний методи є основними для фінансування закладів охорони здоров' я в Україні².

Кошторисне фінансування - це виділення коштів на утримання закладів, установ і організацій охорони здоров' я, виконання певних програм і реалізацію певних заходів на підставі спеціального фінансового документа - кошторису. Сьогодні цей метод застосовується для фінансування більшості закладів охорони здоров' я, джерелом фінансування яких є бюджети.

До переваг кошторисного фінансування належить можливість достатньо чіткого прогнозування видатків (за відсутності інфляції), контролю за цільовим витрачанням коштів і обмеження їх абсолютного розміру. Проте в тих випадках, коли потрібно створити дієвий стимулювальний організм, який би пов' язував обсяги фінансування з досягнутими результатами, переваги цього методу перетворюються на недоліки. Кошторисне фінансування не дає можливості оперативно змінювати розміри коштів, необхідних для виконання певного обсягу робіт, у разі його зміни оперативно маневрувати коштами, перекидаючи їх з однієї статті на іншу.

Програмно-цільове фінансування передбачає визначення об'єктів, чітких цілей фінансування і необхідних ресурсів, дає можливість уникнути нецільового використання бюджетних коштів, забезпечити результативне їх витрачання та персональну відповідальність керівників закладів охорони здоров' я за досягнення соціальних результатів бюджетних програм.

Фінансування за надані медичні послуги є найточнішим методом визначення витрат, воно здійснюється як від передбачуваного (планового), так і від фактичного обсягу наданих послуг і пов'язане з розрахунком цін (тарифів). Формування механізму ціноутворення на медичні послуги в Україні є необхідним, оскільки, з одного боку, вартісна оцінка медичної допомоги стала необхідною у зв'язку з переходом до нових форм господарювання, а з другого - медичне страхування може бути впроваджене тільки за наявності показників вартості медичних послуг, які визначають величину страхових внесків. Разом з тим питання, пов' язані з ціноутворенням, далеко не вирішені.

Розглядаючи питання планування видатків на охорону здоров' я з урахуванням методики його здійснення, можна умовно виділити два його основні рівні. Перший (планування на макро-рівні) - це визначення загального обсягу бюджетних асигнувань для потреб галузі при встановленні Міністерством фінансів України та затвердженні Кабінетом Міністрів України граничних обсягів видатків загального фонду проекту бюджету для головних розпорядників коштів на відповідний період та обсягів проектів бюджетів адміністративно-територіальних одиниць. Другий рівень (планування на мікрорівні) пов' язаний зі складанням індивідуальних кошторисів закладів.

Визначення загального обсягу асигнувань на охорону здоров' я нині здійснюється на підставі динаміки видатків по галузі за останні роки, очікуваного збільшення базових обсягів видатків у зв' язку з прийняттям відповідних законодавчих і нормативних актів, реалізація яких у плановому періоді потребує додаткових асигнувань, прогнозу щодо можливого зменшення потреби в асигнуваннях для галузі в результаті здійснених заходів щодо опти-мізації мережі установ та впорядкування чисельності працюючих у них, а також виходячи з величини прогнозних макропоказників, що враховуються при визначенні обсягів бюджетних видатків на охорону здоров' я (обсяг ВВП, рівень інфляції і т. п.). Остаточні обсяги асигнувань на охорону здоров' я на першому етапі формування проекту зведеного бюджету визначаються з урахуванням реальних обсягів надходжень до бюджету всіх рівнів, а також пріоритетності тих чи інших видатків у плановому періоді.

Основними операційно-сітьовими показниками медичних закладів, які визначають видатки за кошторисом, є:

для стаціонару - кількість ліжок; кількість ліжко-днів.

для поліклініки (амбулаторії) - кількість лікарських посад, кількість лікарських відвідувань.

Кількість ліжок і лікарських відвідувань планується з урахуванням фактичної забезпеченості населення мережею та амбулаторно-поліклінічним обслуговуванням, часу використання та обороту лікарського ліжка згідно зі штатними нормативами медичного персоналу. Потреба населення в ліжках визначається відповідно до кількості хворих, які госпіталізовані, та обороту одного ліжка за рік. На величину показника впливає середня тривалість перебування хворого в лікарні та час використання ліжка протягом року.

При складанні кошторису в лікарні велике значення має правильне визначення кількості ліжок на початок планового періоду та фактичної їх наявності на останню звітну дату і врахування можливості розгорнення нових ліжок за період, що залишився до кінця року, у межах кількості ліжок, передбачених планом.

Амбулаторно-поліклінічне обслуговування населення здійснюється за дільнично-територіальним принципом. Кількість лікарських посад для цієї мети установлюється за штатними нормативами, затвердженими Міністерством охорони здоров' я України. При цьому необхідно врахувати чисельність населення, наявність на території, що обслуговується, інших закладів охорони здоров' я, які також здійснюють амбулаторно-поліклінічне обслуговування цього самого населення з метою уникнення дублювання. У зв' язку з цим при встановленні штатів конкретної поліклініки може бути скорочено певну кількість посад проти передбачених штатними нормативами.

Середньорічна кількість лікарських відвідувань амбулаторно-поліклінічного закладу визначається виходячи із середньорічного числа лікарських посад, затверджених у кошторисі, числа годин роботи лікарів даної спеціальності в день, норми прийому хворих на годину і числа робочих днів у плановому році.

Однією з основних статей кошторису медичної установи є заробітна плата, а тому система оплати праці медичних працівників потребує детальнішого висвітлення.

Система заробітної плати працівників лікувально-профілактичних закладів установлюється в розрізі таких груп персоналу: лікарський персонал; середній медичний персонал; молодший медичний персонал; адміністративно-управлінський персонал; інший персонал.

Система заробітної плати медичного персоналу базується на встановленні:

- схемних посадових окладів для відповідних категорій працівників;

- підстав і розмірів підвищень схемного посадового окладу;

- підстав, видів та розмірів доплат і надбавок.

Про цьому слід мати на увазі, що рамкові умови оплати праці працівників установ охорони здоров'я (як і інших працівників бюджетної сфери) встановлюються Кабінетом Міністрів України. Відповідними постановами Уряду затверджуються мінімальні й максимальні розміри посадових окладів відповідних категорій працівників, розміри підвищень схемних посадових окладів за наукові та почесні звання, за роботу в шкідливих умовах, розміри (максимальні) доплат і надбавок, загальні принципи здійснення матеріального стимулювання працівників установ охорони здоров' я (виплати премій та матеріальної допомоги).

Конкретні розміри посадових окладів медичного персоналу залежно від конкретних спеціальностей (лікарі-хірурги, лікарі-ендоскопісти, лікарі-анестезіологи, лікарі інших спеціальностей та ін.) та кваліфікаційної категорії (ті, які мають вищу кваліфікаційну категорію, другу кваліфікаційну категорію, без категорії), а також деталізовані умови оплати праці (із зазначенням підстав для встановлення відповідних доплат і надбавок, конкретних умов преміювання та виплати матеріальної допомоги і т. д.) затверджуються відповідними спільними наказами Міністерства праці та соціальної політики і Міністерства охорони здоров' я України.

Важливе місце у фінансуванні медичних установ належить видаткам на продукти харчування, медикаменти та перев' язу-вальні матеріали. Для обчислення видатків на харчування хворих і придбання медикаментів необхідно встановити кількість днів функціонування одного ліжка протягом року. Потім на підставі цього обчислюється загальна кількість ліжко-днів у лікарні множенням середньорічного числа ліжок на кількість днів функціонування одного діжка протягом року. Потреба в цих видатках визначається за нормативами з урахуванням умов утримання та лікування хворих. Такі нормативи розраховуються виходячи з раціону харчування, який визначає добову норму витрат продуктів і цін на ці продукти. Норми видатків на харчування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

У державній системі охорони здоров' я в останні роки відчутний дефіцит коштів. Бюджетне фінансування лікувально-профілактичних заходів здійснюється в обмежених розмірах, що значно ускладнює їх функціонування. За багатьма напрямами лікувальної та профілактичної діяльності медична допомога є платною. Відбувається нерегульоване та неконтрольоване зростання цін на медичні послуги. Поширюється неофіційний ринок надання медичної допомоги.

Як наслідок, загострюються проблеми медичного обслуговування населення. Вони можуть перетворитися на джерело гострого соціального напруження і тому потребують великої уваги з боку держави.

Важливим напрямом поліпшення фінансового забезпечення може стати створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів вирішується згідно з законодавством.

У розвинутих країнах діють дві моделі фінансування охорони здоров' я: перша - державна, за якої фінансування здійснюється з державного бюджету. Таку модель застосовують Велика Британія, Канада, Італія, Австрія. Друга модель є змішаною бюджетно-страховою, яка передбачає фінансування цільових програм, а оплата медичної допомоги малозабезпеченим соціально незахи-щеним верстам населення (пенсіонерам, дітям, студентам, інвалідам) здійснюється за рахунок держави і органів місцевого самоврядування. За тих, хто працює, платять підприємства й установи. Ця модель характерна для Фінляндії, Швеції, Норвегії, де держава фінансує до 70 % усіх витрат на охорону здоров'я, для США - до 50 %.

Обидві системи, і насамперед змішана, націлені на досягнення повної рівноваги між джерелами коштів, що витрачаються на охорону здоров' я, й ефективністю діяльності медичних закладів.

Змішана система побудована за такою схемою. Першу медичну допомогу надають сімейні лікарі. Коли сімейний лікар наполягає на госпіталізації, тоді вступає в дію друга ланка - лікарі, консультаційні пункти та діагностичні центри, які фінансуються зі страхових фондів.

Обидві системи мають свої переваги й недоліки, однак суспільство виявляє більший інтерес до змішаної системи. Вона забезпечує, з одного боку, потрібний рівень медичного обслуговування населення, а з другого - створює певну зацікавленість населення в посиленні турботи про здоров' я, а також забезпечує відповідальність медичних працівників за якість роботи. Перехід від однієї системи до іншої - дуже складний і тривалий процес, однак це питання в Україні набуло особливої актуальності. У нашій країні вдвоє більше лікарів і втроє - ліжок (у відносному обчисленні), ніж у США, але рівень медичного обслуговування значно нижчий.

У більшості країн заклади охорони здоров' я, особи, які здійснюють підприємницьку діяльність у сфері охорони здоров' я, а також суб' єкти господарювання, що виробляють продукцію, потрібну для забезпечення діяльності закладів охорони здоров' я, користуються податковими та іншими пільгами, передбаченими законодавством.

Практику ширшого залучення додаткових фінансових ресурсів за рахунок надання різних видів платних послуг гальмує недосконалість законодавства. Зокрема, не врегульовано порядок надання платних послуг, відсутня єдина методика розрахунку вартості медичних послуг.

Інститут медичного страхування в Україні тільки починає розвиватися й функціонує у вигляді добровільного медичного страхування та лікарняних кас. Страхові компанії пропонують такі види добровільного медичного страхування, як страхування здоров' я на випадок хвороби й безперервне страхування здоров' я. Базові програми медичного страхування охоплюють: амбулаторно-поліклінічну медичну допомогу, стоматологічні послуги, стаціонарне лікування, медичне обслуговування вдома, швидку та невідкладну медичну допомогу. Страхова сума при страхуванні здоров'я на випадок хвороби коливається від 1,5 до 15 тис. дол. США (страхові внески становлять 0,5-5 % від цієї суми); при безперервному страхуванні здоров'я - 720 тис. дол. США (страхові внески становлять 0,5-0,8 % зазначеної суми). За бажанням страхувальника, крім базових програм до страхового полісу можуть належати додаткові страхові програми (вакцинація дітей, медична допомога під час поїздок територією України чи за її межами на відпочинок та ін.).

Як підтверджує практика, добровільне медичне страхування в Україні тільки почало розвиватися, оскільки для більшості страхових компаній воно не забезпечує значного прибутку через високі страхові виплати. Крім того, через низький рівень купівельної спроможності населення воно доступне лише для багатих людей або суб' єктів господарювання, які включають медичне страхування у "соціальний" пакет для своїх працівників.

...