Народний фронт у Франції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

НАРОДНИЙ ФРОНТ У ФРАНЦІЇ

Єдиним шляхом виходу з глибокої економічної кризи, яка завдала удару на початку 30-х рр. капіталістичному миру, стало різке посилення ролі держави в економіці і соціальних відносинах.

Ще одним з варіантів ліберально-реформістської моделі в 30-х рр. стала соціал-демократична модель державного регулювання. Вона склалася в країнах, які відрізнялися від США відносно меншою тривкістю приватновласницьких основ, більш могутнім робітничим рухом, стійкими позиціями соціал-демократії. Її характерними ознаками стали не тільки більша глибина соціально-економічних перетворень, а й висунення ідеї соціалізації економіки, проведення програми націоналізації деяких галузей промисловості і транспорту. Цей варіант державного регулювання з найбільшою чіткістю був представлений у Скандинавських країнах.

Тут же буде розглянута модель державного регулювання, яка була створена в тих країнах, де до наявності масового робітничого руху і стійких позицій соціал-демократії додався ще один фактор - розвиток сильного комуністичного руху. Важливий імпульс цьому дала рішуча переорієнтація міжнародного комуністичного руху, яка сталася в 30-х рр., відмова від колишніх сектантсько-догматичних установок, висунення нової, реалістичної стратегічної лінії боротьби. В цих умовах силами комуністів, соціал-демократів та інших лівих партій в деяких країнах і була застосована особлива форма державного регулювання економіки і соціальних відносин. Характерним прикладом цієї радикально-демократичної моделі державного регулювання стала політика Народного фронту у Франції.

Вивчення історії Народного фронту у Франції дає можливість знайти відповідь на ряд надзвичайно важливих питань. Насамперед, це приближує нас до розуміння тісної залежності конкретної форми державного регулювання в тій чи іншій країні від її історичних особливостей і традицій та від конкретної соціально-економічної і політичної обстановки, що склалася в 30-х рр.

Дійсно, в двох сусідніх європейських країнах - Німеччині і Франції - найважча економічна криза початку 30-х рр. викликала багато в чому аналогічні наслідки: надзвичайну політичну ситуацію, прагнення верхів суспільства перекласти тяжкість кризи на народні маси, посилення консерватизму урядової політики і неминуче пов'язане з цим прагнення верхів до обмеження ладу парламентської демократії. Проте підсумок політичного розвитку цих двох країн був принципово різний: в Німеччині був встановлений тоталітарний нацистський режим, а у Франції, навпаки, був створений та одержав перемогу антифашистський Народний фронт, який приніс народу великі демократичні перетворення. В чому причини такої кардинальної різниці розвитку Франції і Німеччини в 30-х рр.? Дати відповідь на це питання можна, лише поглибившись в особливості історичної еволюції та ходу конкретної політичної боротьби тих років у цих двох країнах.

Вивчення історії Народного фронту у Франції важливо й тому, що в історіографії надаються різноманітні, а то й абсолютно протилежні оцінки його суті і значення. В лівих колах та різних напрямках прогресивної історіографії дається, як правило, висока оцінка внеску Народного фронту. У працях представників прогресивної немарксистської історіографії він постає як важливий крок на шляху перетворення Франції у сучасне цивілізаційне постіндустріальне суспільство. У марксистській і особливо в комуністичній історіографії демократичні перетворення Народного фронту оцінюються як велика заслуга Французької комуністичної партії, як важливий крок до створення своєрідної революційно-демократичної форми влади, яка створює передумови для наступної соціалістичної трансформації суспільства.

Навпаки, в консервативній французькій історіографії і навіть в деяких працях ліберальних істориків Народний фронт оцінюється не як прогрес в розвитку Франції, а як занепад, як „невдалий соціальний експеримент”, а то й як „червоний кошмар”. Стверджується, що Народний фронт розколов Францію, послабив її економіку, послабив її військові сили і в кінцевому рахунку призвів до її поразки у Другій світовій війні.

Спроба дати відповідь на питання, хто ж правий, і здійснюється даною лекцією.

– Особливості економічної кризи у Франції.

– Активізація політичної боротьби в умовах кризи і нестабільність політичного режиму країни.

– Спроба фашистського заколоту у Франції.

– Об'єднання антифашистських сил. Створення Народного фронту.

– Перемога Народного фронту. Його перетворення.

– Причини нестійкості Народного фронту. Його криза та розпад.

1. Як і інші країни, Франція на початку 30-х рр. опинилась у глибокій економічній кризі. Але хід і характер кризи відрізнялись у Франції суттєвими особливостями. Насамперед, економічна криза почалася у Франції пізніше, ніж в інших країнах: ні влітку або восени 1929 р., як це було в Німеччині, Англії і США, а лише восени 1930 р. Це пояснювалось деякими важливими особливостями розвитку Франції в період від закінчення Першої світової війни і до кінця 20-х рр. Насамперед, Франція переживала в цей період доволі значне промислове піднесення. Промислове виробництво у Франції до кінця 20-х рр. приблизно на 40% перевищило довоєнний рівень. В основі цього лежали повернення Франції високоіндустріальних районів Ельзасу та Лотарінгії і технічна реконструкція важкої промисловості, пов'язана з потребами відбудови департаментів північного сходу країни, які були зруйновані в роки Першої світової війни. Важливою перевагою Франції було й те, що протягом усього періоду 20-х рр. вона отримувала крупні репараційні платежі. Це було додаткове джерело ресурсів французької буржуазії, додаткове джерело процесу індустріалізації. Нарешті, для всього періоду 20-х рр. відмінною рисою розвитку Франції були особливо великі військові витрати, пов'язані з підтриманням сильної сухопутної армії і з будівництвом військових укріплень на кордоні з Німеччиною - „лінії Мажино”.

Усі ці фактори, які форсували зростання промислового виробництва, тією чи іншою мірою відтягували кризу, сприяли більш пізньому її наступу. Більш того, в результаті дій цих факторів сам вплив кризи проявився у Франції слабше, ніж, наприклад, у Німеччині, вона була менш глибокою, менш руйнівною. Але тим не менше і вплив процесу індустріалізації, і додаткові фінансові вливання за рахунок репарацій, і стимулюючий вплив військових витрат - усе це були кон'юнктурні фактори, вплив яких став швидко вичерпуватися. Більш важливою і характерною для Франції особливістю економічної кризи стало те, що вона набула особливо тривалого характеру.

Чому? це пояснювалось дією більш довготривалих факторів, пов'язаних з особливостями історичного розвитку Франції, з особливостями характерної для неї соціально-економічної структури. Насамперед, Франція відрізнялась від інших великих країн значно меншим обсягом внутрішнього ринку у зв'язку з надзвичайно високою питомою вагою дрібновласницьких шарів у місті і особливо у селі. Відомо, що Велика французька революція рішуче знищила феодальні повинності, але зовсім не подолала малоземелля основної маси селян. Перевага дрібного виробництва була характерна і для промисловості, особливо в таких специфічних для Франції галузях легкої промисловості, як виробництво модного плаття, предметів розкоші, та інших аналогічних галузях. Відмінною особливістю Франції, пов'язаною з високою питомою вагою дрібного виробництва, були менші у порівнянні із США і Німеччиною масштаби концентрації виробництва, відносно невеликі розміри інвестицій у промисловість. Французькі капітали охочіше вкладалися не у вітчизняну промисловість, а у зовнішні позики. Це надавало французькому корпоративному капіталу лихварського характеру. В умовах економічної кризи менший обсяг внутрішнього ринку приводив до дуже повільного розсисання товарних запасів, а значить і до затягування кризи. Низька конкурентноздатність французької промисловості визначала таку характерну рису урядової економічної політики у Франції, як суворий митний протекціонізм. Перевага високих митних зборів на ввіз іноземних товарів неминуче тягла за собою відносно високий рівень цін на внутрішньому ринку, що знов-таки сприяло затягуванню кризи.

Усе це обумовило іншу картину розвитку економічної кризи у Франції у порівнянні з іншими країнами. Правда, як і в інших країнах, найбільша глибина економічної кризи була досягнута у Франції в 1932 р., коли загальний обсяг французької промислової продукції складав 70% рівня 1930 р. У наступному 1933 р. знов-таки як і в інших країнах, промислове виробництво стало збільшуватись, досягнувши 77% передкризового рівня. Але потім, коли і в США і в Англії протягом 1934-1935 рр. зростання промислової продукції хоча і повільно, але все ж тривало, у Франції сталося нове, ще більш сильне загострення кризи. У 1934 р. обсяг продукції французької промисловості знов впав до 72% рівня 1930 р., а в 1935 р. позначився другий апогей економічної кризи, коли індекс промислової продукції склав 69% передкризового рівня. Таким чином економічна криза у Франції, яка почалася пізніше, ніж в інших країнах, тривала значно довше, і стосовно Франції можна говорити не про кризу 1929-1933 рр., а про кризу 1930-1935 рр.

Тільки у 1936 р. Франція стала поступово виходити з кризової фази економічного циклу, але депресивна фаза, яка змінила її, так і не перейшла у форму промислового піднесення. А з другої половини 1937 р. Франція вступила у смугу нової економічної кризи, від наслідків якої вона так і не зуміла відійти до початку Другої світової війни. Отже, протягом усього періоду 30-х рр. французька економіка знаходилась або в кризовому, або в депресивному стані, а це, розуміється, не могло не породжувати серйозні складності в політичному житті країни.

2. Як і в інших країнах, економічна криза різко погіршила становище усіх шарів трудящих - робітників, селян, міських середніх шарів. На початку 30-х рр. сталося сильне загострення класових протиріч, як і в інших країнах, розгорнулись традиційні для періоду кризи форми боротьби, демонстрації та походи безробітних, боротьба робітників проти скорочення заробітної плати, опір селян, дрібних торговців та ремісників розпродажу їх майна за несплату боргів.

Активізувалась діяльність робітничих партій. Соціалістична партія Франції (офіційна назва: Французька секція робітничого інтернаціоналу - СФІО), на чолі якої стояли відомі діячі французького та міжнародного соціалістичного руху Леон Блюм, редактор центрального органу партії газети „Попюлер”, і Поль Фор, генеральний секретар СФІО, - посилила свою політичну діяльність в парламенті та у позапарламентській боротьбі.

У 1930 р. почався новий, набагато більш позитивний етап і в діяльності Французької комуністичної партії, коли до її керівництва прийшла група діячів, які приступили до подолання найбільш одіозних проявів сектантства в лавах партії та взяли курс на встановлення зв'язку з масовим робітничим рухом, з рядовими членами СФІО. До цієї групи входили Моріс Торез, Жак Дюкло, Марсель Кашен, П'єр Семар та ін.

Дії лівих партій мали тим більше значення, що в умовах надзвичайної економічної ситуації, загострення соціальних протиріч і зростання класової боротьби сталися важливі зміни в політиці верхів суспільства. У соціально-економічному курсі уряду накреслилося зрушення до консерватизму, позначилось прагнення до перекладання тягот кризи на плечі народних мас. В умовах Франції це відбувалося шляхом відмови від традиційної ліберальної політики, посилення державного втручання в економіку, переходу до консервативних і навіть реакційних форм регулювання.

На початку 30-х рр. впливові групи французького корпоративного капіталу та їх політичні представники у парламенті і в уряді взяли курс на обмеження режиму парламентської демократії та перехід до авторитатрно-диктаторським методам управління країною. Представники правобуржуазних партій - Андре Тардьє, П'єр Лаваль та ін. - вимагали перегляду французької конституції, обмеження прерогатив парламенту та наділення президента республіки надзвичайними повноваженнями з метою створення в країні сильної влади.

Теза про серйозну загрозу фашизму у Франції в 30-х рр. - одне з важливих положень марксистської історіографії. У працях істориків-марксистів відмічались і суттєві особливості фашистського руху у Франції. Насамперед, французький фашизм став активно розвиватися значно пізніше, ніж в Італії і Німеччині. У крупну політичну силу він став перетворюватися тільки в 1933-1934 рр., тобто вже після того, як німецький нацизм, прийшовши до влади, наглядно показав свою реакційну, антинародну сутність, здійснивши розгром лівих партій, кинувши до концтаборів усіх незадоволених, розгорнувши ганебні єврейські погроми. Ці акції німецького нацизму викликали вкрай негативну реакцію громадської думки Франції, країни давньої парламентської демократії та широких політичних свобод. У цих умовах керівники реакційно-екстремістських груп та рухів віддавали перевагу відхрещуванню від фашизму, від споріднення з ним. Марксистська історіографія кваліфікувала тому французький реакційно-фашистський рух, як „соромливий фашизм”.

Реакційно-екстремістський рух у Франції суттєво відрізнявся від німецького і італійського фашизму за своїми цілями і конкретній програмі дій. Його цілями було не скасування парламентського ладу, не злам державного апарату буржуазної демократії, а обмеження парламентаризму: перегляд конституції, скорочення функцій парламенту, значне розширення повноважень виконавчої влади, і насамперед президента республіки, встановлення авторитарного ладу.

На відміну від німецького та італійського фашизму реакційно-екстремістські організації Франції не мали плебейського характеру. На чолі їх знаходились не вихідці з соціальних низів, а представники аристократії, корпоративного капіталу, вищих військових кіл. Відповідно до цього ідеологія реакційно-екстремістських груп була спрямована не в майбутнє, а в минуле, в часи Старого порядку або бонапартизму Другої імперії. Для неї зовсім не було характерним висунення „революційних” цілей, навіть у формі ідей „консервативної революції”, „соціалістичного ідеалу”, навіть у націоналістичній оболонці. Французьким фашистсько-реакційним групам в значно меншій мірі була властива соціальна демагогія.

Нарешті, реакційно-фашистський рух у Франції був роздробленим, він не об'єднався у сильну єдину партію, як це сталося в Італії і Німеччині. Найкрупнішими та впливовими були наступні політичні угрупування реакційно-екстремістського характеру. По-перше, „Action Franзaise” („Французька дія”). Вона була створена ще наприкінці XIX ст., в період боротьби навколо „справи Дрейфуса” як монархічна, націоналістична і клерикальна організація. Своєю метою „Action Franзaise” ставила встановлення „порядку” на противагу „парламентській анархії”, а засобами досягнення цих цілей вважала „хрест і корону”, тобто реставрацію монархії з опорою на католицьку церкву. Відповідно до цього стверджувалось, що вся історія Франції після 1789 р. була суцільною історією занепаду країни.

Серед учасників руху, що об'єдналися навколо „Action Franзaise”, було багато збіднілих дворян, чиновників, представників „золотої молоді” та студентства. До нього примикала частина аристократичних кіл, його підтримували деякі представники високопоставлених військових кіл, які групувалися навколо маршала Петена. На чолі „Action Franзaise” стояв дуже популярний в реакційних колах журналіст Шарль Моррас, який в 30-х рр. був обраний членом Французької академії. Лідери „Action Franзaise”, як правило, не зверталися до соціальної демагогії, захисту соціальних прав „маленьких людей”. Частіше вони експлуатували найбільш низькі забобони обивателів, вели неприторенну антисемітську пропаганду. На початку 30-х рр. вони стали на шлях створення збройних загонів молоді. По мірі загострення політичної ситуації в країні активність цієї групи „королівських молодчиків” все більш зростала.

Другою реакційно-фашистською групою у Франції була Ліга патріотичної молоді, яка була створена в 1924 р. П'єром Теттенже, членом парламенту, крупним промисловцем, володарем декількох паризьких універмагів та фірм шампанських вин. Ідеалом Теттенже була імперія Наполеона III. Відповідно до цього до програми Ліги входили вимоги ревізії конституції, посилення виконавчої влади, під егідою якої передбачалось добитися співробітництва класів і створення в цих цілях корпоративного ладу. Лідери Ліги патріотичної молоді в більшій, ніж керівники „Action Franзaise”, мірі використовували методи соціальної демагогії. На початку 30-х рр. вони також стали на шлях створення мобільних збройних загонів по 2-3 тис. чоловік для швидкого перекидання їх автотранспортом туди, де вони будуть необхідними.

Нарешті, головну силу реакційно-екстремістського руху у Франції представляли „Бойові хрести”. Ця організація виникла в 1928 р. як об'єднання колишніх фронтовиків. На чолі її став полковник граф Казімір де ла Рок, вихідець із знатного, але збіднілого дворянського роду. Особливою рисою „Бойових хрестів”, яка відрізняла їх від інших реакційно-екстремістських організацій, була аполітичність, яка усіляко афішувалась, намагання відмежуватися від традиційних парламентських угрупувань, як лівих, так і правих, стати вище тих і інших. Метою „Бойових хрестів” було повернути Франції її колишню велич. В агітації її лідерів постійно підкреслювалась поміркованість „Бойових хрестів”, дотриманість „порядку”, який ця організація, за словами де ла Рока, мала намір не порушувати, а охороняти від усякого роду „заколотників”. Тому основним гаслом, який вона висувала, була „повага до честі, порядку та власності”. Лідери „Бойових хрестів” також почали створення воєнізованих загонів, які складалися переважно з колишніх солдатів, ветеранів війни і керувалися колишніми офіцерами. Були встановлені широкі зв'язки з вищими військовими колами.

Таким чином, реакційно-екстремістський рух у Франції, який посилився на початку 30-х рр., суттєво відрізнявся від реакційних фашистських рухів у Німеччині та Італії. На цій основі багато французької ліберальної історіографії взагалі заперечували наявність фашистського руху у Франції. Так, наприклад, французький історик і соціолог Рене Рамон писав: „Еволюція французьких бунтівних ліг показує практичну неможливість для справжнього фашизму акліматизуватися у Франції. Уявити, що ліги представляли собою французький фашизм, - значить прийняти опудало серйозно. Вони запозичили лише декорації фашизму, використали його мішуру, але вихолостили його дух. Рух бунтівних ліг є лише останнім втіленням старої бонапартистської закваски - цезаристської, авторитарної, плебісцитної, пристосованої до нових смаків націоналізму, наслідувачі якого лише підновили його фасад пензлем римського зразку”. Після цього міркування Рене Ремон задавав парадоксальне питання: чим є рух бунтівних ліг - „реакцією або фашизмом”?

Для марксистської історіографії така постановка питання була безглуздою. За її уявленнями, фашизм був крайнім відтворенням реакції. Французький фашистський рух відносився лише до іншого різновиду фашизму - іберійського (іспано-португальського), який відрізнявся від класичних форм фашизму перевагою традиціоналістських елементів військово-монархічної, клерикальної і бюрократичної реакції, а суто фашистські рухи і організації відігравали в ньому допоміжну роль, таку ж, яку, наприклад, відігравала „фаланга” у франкістській Іспанії.

Але, на думку Є.Ф.Язькова, в концепції ліберальної історіографії і в підході Р.Ремона є раціональне зерно. Адже багато залежить від того, що розуміти під терміном „фашизм”. Він вважає фашистськими рухами такі рухи, які ставили своєю метою злам режиму парламентської демократії, встановлення тоталітарної диктатури партійно-державної бюрократії на чолі з всемогутнім вождем нації в результаті поєднання консервативного екстремізму верхів та низів. З цієї точки зору фашистські режими та рухи як форми тоталітаризму були характерні тільки для Німеччини та Італії. Решта форм реакційно-екстремістських рухів та режимів, які звичайно називаються в марксистській історіографії фашистськими режимами і рухами особливого типу, слід, на його думку, вважати різновидами авторитарних, а не тоталітарних режимів і рухів. Така характеристика прийнятна для визначення характеру ладу, який був встановлений в 20-30-х рр. в Португалії та Іспанії. Вона прийнятна і для визначення характеру основних реакційно-авторитарних організацій Франції - „Action Franзaise”, Ліги патріотичної молоді і особливо „Бойових хрестів”.

Але, виходячи з даної точки зору, на початку 30-х рр. у Франції виникли й суто фашистські організації, які висували програму встановлення тоталітарного режиму. Так, у 1933 р. була створена Ліга франсистів, прибічники якої виступили з програмою „тотальної революції”, розгрому усіх традиційних політичних партій, заміни парламентського режиму централізованою корпоративною системою на чолі з вождем. Керівники ліги неодноразово виступали з привітаннями Гітлеру і Муссоліні. За прикладом нацистських штурмовиків франсисти носили напіввійськовий формений одяг, тільки не коричневого, а синього кольору. У тому ж 1933 р. виникла й інша суто фашистська організація - „Французька солідарність” з аналогічною метою - встановлення в країні тоталітарного корпоративного ладу.

Але суто фашистський рух у Франції був набагато слабкішим, ніж у Німеччині та Італії. В чому причини цього? Часто при відповіді на це питання обмежувались на просту вказівку на те, що французькі фашисти настільки рабськи відтворювали зразки німецького нацизму або італійського фашизму, що якого-небудь широкого відгуку у Франції це отримати не могло. Але при такій відповіді залишається незрозумілим, чому ці зразки, такі ефективні у Німеччині та Італії, не діяли у Франції. Глибока причина крайньої слабкості суто фашистського руху у Франції була в тому, що і конкретна політична обстановка в цій країні в 30-х рр., і давні історичні традиції були зовсім іншими, ніж в Німеччині та Італії.

Насамперед, для Франції були характерні значно менші глибина і руйнівна сила економічної кризи. Тому і ступінь декласованості середніх шарів населення, втрата ними колишнього соціального статусу, і масштаби безробіття були у Франції значно меншими. Отже, у Франції не було такої сильної люмпенізації низів суспільства, як це було в Німеччині. Немалу роль відігравало й те, що в розпорядженні французького корпоративного капіталу були такі додаткові ресурси, як прибутки від експлуатації колоній, відсотки за іноземними позиками, репараційні платежі, які отримувались Францією впродовж до 30-х рр. Значить, і сила консервативного екстремізму верхів суспільства була у Франції незрівнянно меншою.

Але все ж головною причиною слабкості фашистського руху були глибокі демократичні і революційні традиції французького народу, які були закріплені цілою серією революцій XVIII і XIX ст., а також в період тривалого еволюційного розвитку ладу парламентської демократії. Тому у Франції не діяли ефективні в умовах Німеччини методи обробки мас, які застосовувалися там нацистами. Так, вони з великим успіхом використовували з метою вербування безробітних організацію для них безкоштовних обідів. Діячі „Бойових хрестів” спробували повторити цю практику і у Франції, але реакція мас безробітних була зовсім іншою. Із суто галльським гумором робітники з'їдали обід, а потім розходились із співанням „Марсельєзи”, а то й „Інтернаціоналу” і з криками „де ла Рока на шибенецю!”

Чи значить це, що в 30-х рр. у Франції не було небезпеки реакційно-фашистського перевороту? Ні, така небезпека зберігалася. Хоча перехід верхів суспільства на позиції консервативного екстремізму був характерним для Франції в набагато меншій мірі, ніж для Німеччини, деякі групи крупного корпоративного капіталу все ж ставали на позиції авторитаризму або навіть тоталітаризму. Особливо виділялись серед них глава електричного тресту Ернест Мерсьє і парфумерний фабрикант Франсуа Коті, які фінансували створення і діяльність Ліги франсистів і „Французької солідарності”. На ці ж позиції ставали впливові групи вищого військового командування.

Бунтівні ліги намагались розповсюдити свій вплив в різноманітних масових організаціях. Вони з успіхом діяли, наприклад, в „Національному об'єднанні колишніх фронтовиків”, в лавах якого нараховувалось до 1 млн. чоловік. Багато з них виступали на підтримку агітації „Бойових хрестів”. Бунтівні ліги користувались впливом і в так званих „Селянських комітетах дій”, які об'днювали не менше 2,5 млн. сільських мешканців, а також в лавах 700 тис. членів „Національної федерації платників податків”.

На початку 30-х рр. у Франції створилась своєрідна ситуація „поділення праці” між суто фашистськими і реакційно-авторитарними організаціями. Перші не мали масової бази. Але в їх розпорядженні були мобільні збройні загони. Шляхом проведення бунтівних маніфестацій і свідомого провокування вуличних безпорядків вони намагалися створити в країні атмосферу невпевненості, тривоги, нетривкості, залякати маси рядових французів примарою анархії і громадянської війни. В цих умовах у ролі рятівників Франції від братовбивчої міжусобиці повинні були виступити більш респектабельні авторитаристські організації на чолі з „Бойовими хрестами” з метою рішучого тиску на парламент і проведення ревізії конституції Третьої республіки в авторитарному дусі.

Таким чином, вже в першій половині 30-х рр. у Франції визрівала серйозна загроза реакційного перевороту. Вона ще більш збільшувалась тим, що на чолі французьких урядів тих років стояли представники правобуржуазних партій типу Андре Тардьє або П'єра Лаваля, які також виступали за обмеження парламентаризму і встановлення твердої влади. Але ці спроби викликали опір лівих груп суспільства. Масова база традиційних правобуржуазних партій стала стрімко скорочуватись. З особливою силою це відобразилось на позиціях „Республіканської федерації” - правоконсервативного об'єднання політичних партій і груп, серед керівників яких найбільш провідну роль відігравав Луї Марен. Але послаблення позицій відчули і лідери „Демократичного альянсу” - правоцентристського об'єднання політичних груп на чолі із Полем Рейно. В умовах політичної кризи початку 30-х рр., яка визрівала, ці правобуржуазні політичні групи лише своїми силами вже не могли утримувати владу.

Тому вони намагались залучити до спільного управління країною єдину з буржуазних партій, яка зберегла достатньо широку соціальну базу в масах середніх шарів населення. Це була партія радикалів і радикал-соціалістів, яка стояла на лівоцентристських позиціях. Проте у надзвичайних умовах глибокої економічної кризи початку 30-х рр. блок правобуржуазних партій і радикалів став неможливим. Дійсно, проводити необхідну правим групам консервативну політику наступу на життєвий рівень народу і обмеження парламентської демократії радикали не могли, тому що це загрожувало їм втратою масової бази. З іншого боку, йти вліво, проводити демократичні реформи і якось обмежувати позиції крупного капіталу радикали боялися, тому що у цьому випадку ставав неминучим розрив з правобуржуазними партіями. Усе це викликало крайню нестійкість урядової влади у Франції. З жовтня 1929 р. до травня 1932 р., тобто за два з половиною роки, в країні змінилося 8 кабінетів, отже, середня тривалість існування кожного з них не досягала й чотирьох місяців.

У 1932 р. у Франції була зроблена спроба створення іншої політичної коаліції. Напередодні парламентських виборів, які проходили у травні цього року, був відновлений так званий „лівий блок”, тобто коаліція радикальної партії і СФІО. До того часу у Франції вже був досвід діяльності „лівого блоку”: протягом 1924-1926 рр. біля керма управління країною одне за іншим знаходилося декілька урядів партії радикалів, які діяли за підтримки СФІО, але без участі соціалістів в уряді. Будучи тепер відновленим, „лівий блок” одержав перемогу на виборах 1932 р. Був створений новий уряд „лівого блоку” на чолі з лідером радикалів Едуардом Ерріо, який, як і в 1924 р., діяв за підтримки соціалістичної партії, але знову без її участі в уряді. Але на початку 30-х рр. перед урядом „лівого блоку” в ще більш гострій формі виникла таж альтернатива, яка раніше стояла перед самими радикалами: зрушення вправо загрожувало йому втратою масової бази, а проводити рішучі демократичні заходи в соціальній області і радикали і соціалісти побоювались. Тому після нетривалого існування уряд Ерріо у грудні 1932 р. пішов у відставку. Слідом за цим у Франції почалася справжня міністерська чехарда: всього за 14 місяців, з грудня 1932 р. до лютого 1934 р., в країні змінилося 5 кабінетів, середній термін кожного з яких не досягав і трьох місяців. Нестійкість державної влади у Франції ще більш посилилась.

3. Все більша нестійкість влади, нездатність буржуазних урядів прийняти ефективні заходи для подолання економічної кризи, падіння авторитету традиційних партій - все це вміло використовувалось реакційно-фашистськими силами. В 1933 р., після перемоги нацизму у Німеччині, реакційна антипарламентська пропаганда у Франції стала особливо розгнузданою. Реакційно-фашистські групи почали активну підготовку до державного перевороту.

Зручний привід для переходу до рішучого наступу вони знайшли в так званій „справі Стависького”. Наприкінці 1933 р. були викриті афери крупного спекулянта, вихідця із Східної Європи, який акліматизувався у Франції, Олександра Стависького, який шляхом деяких шахрайських операцій на зразок випуску фальшивих акцій, зміг непогано поживитись. В самому по собі факті викриття афер Стависького не було нічого екстраординарного. Але справа в тому, що у цих аферах були замішані деякі відомі політичні діячі, які за великі взятки або прямо сприяли спекулятивним махінаціям Стависького, або закривали очі на них. Так або інакше причетними до цих шахрайських операцій були деякі депутати парламенту, префект паризької поліції К'япп, а також деякі особи, близькі до тодішнього прем'єр-міністра радикала Каміла Шотана (зокрема, його брат). Був початий судовий розгляд, але за допомогою високих покровителів він затягнувся. Коли ж скандал зам'яти не вдалося, Стависький, який відправився тим часом на зимовий курорт, був знайдений мертвим. Офіційному повідомленню про те, що він кінчив життя самогубством, мало хто вірив.

Реакційні сили вміло використали цей скандал. Вони обвинуватили радикалів, які стояли тоді на чолі уряду, у продажності. Спекулюючи на почуттях акціонерів, які розорилися, реакційно-фашистські групи почали масову кампанію за заміну „загнилого парламентаризму” твердою владою, за вигнання крадіїв з усіх органів влади, за кардинальну ревізію конституції Третьої республіки. Протягом усього січня 1934 р. на вулицях Парижу майже не щоденно проводились масові демонстрації, галасливі марші воєнізованих бунтівних ліг. Вони призвели до першого успіху реакціонерів: 27 січня 1934 р. прем'єр-міністр Шотан пішов у відставку.

На чолі нового уряду був поставлений інший відомий лідер радикалів - Едуард Даладьє. До складу цього уряду було запропоновано увійти декільком представникам правих кіл, близьких до Тардьє, але в той же час з подібною пропозицією Даладьє звернувся і до деяких молодих політиків з лівого крила радикалів, зокрема до П'єра Кота. Через декілька днів, 3 лютого, було оголошено про зміщення К'яппа з посади префекта паризької поліції.

Ці урядові розпорядження ще більш загострили політичну обстановку. Реакційно-фашистські угрупування перейшли від слів до діла. 6 лютого 1934 р. в Парижі була здійснена спроба реакційного путчу. У другій половині дня близько 40 тис. прибічників реакційно-екстремістських організацій з усіх районів французької столиці направились до будинку парламенту. Найбільш войовничою була поведінка членів різноманітних бунтівних ліг, як, зібравшись на площі Згоди, намагалися прорватися мостом через Сену до фасаду будинку парламенту.

Охорона діяла вкрай обережно. Але увечері з натовпу бунтівників роздалися пістолетні вистріли, після чого вони спробували прорватися до палацу. Поліцейська охорона вимушена була застосувати зброю. Заточилася справжня битва, в ході якої з обох боків були вбиті та поранені. На деяких вулицях Парижу сталися збройні зіткнення бунтівників із швидко сформованими робітничими загонами.

Депутати парламенту від правих партій вимагали негайної відставки уряду Даладьє, обвинувачуючи його у розправі над мирними демонстрантами. Проте запропонований правими вотум недовіри кабінету був відхилений більшістю палати депутатів. Спроби заколотників прорватися до будинку парламенту були відбиті.

Бунтівні демонстрації поновилися і наступного дня. Проте, характерно, що бешкетували головним чином члени галасливих бунтівних ліг типу „Французької солідарності” або збройних загонів „Action Franзaise”. Колони „Бойових хрестів”, які знаходилися на Бургундській площі, в тилу будинку парламенту, під час рішучих зіткнень на мосту перед Бурбонським палацом, зберігали очікувальну позицію. Де ла Рок відмовився від прямого штурму.

На цій основі права преса, а потім і багато консервативних і ліберальних істориків та соціологів стверджували, що 6 лютого 1934 р. взагалі не було ніякого путчу, а були стихійні мирні демонстрації мешканців столиці, які були обурені політикою уряду і здійснили спробу штурму Бурбонського палацу тільки після зіткнень з поліцією. З цих міркувань робився висновок, що міф про путч 6 лютого 1934 р. був свідомо роздутий лівими колами.

Тим не менше, у лютому 1934 р. у Франції дійсно існувала змова реакційно-фашистських сил. В ній було немовби два шари змовників. Один з них складали члени воєнізованих бунтівних ліг, галасливі маніфестації та бешкетування яких мали своєю метою створення обстановки надзвичайності, анархії та безпорядку. Другий шар змови повинні були скласти дії „Бойових хрестів”, які мали намір використати надзвичайну обстановку, створену бунтівними лігами, для тиску на парламент з метою відставки уряду і передачі влади новому, надзвичайному органу влади - чомусь на зразок „директорії”. До „п'ятірки” майбутніх диктаторів передбачалося включити маршала Петена, Андре Тардьє, П'єра Лаваля, колишнього президента Франції Гастона Думерга, який займав цю посаду у 1924-1931 рр., і колишнього соціаліста Адрієна Марке.

9 лютого 1934 р. був утворений новий уряд. На чолі його був поставлений діяч правого крила партії радикалів Гастон Думерг. Важливі посади в ньому зайняли представники правобуржуазних партій, в тому числі всі ті, кого натхненники заколоту планували включити до складу „директорії”. Але в той же час до складу нового уряду увійшли офіційний лідер партії радикалів Едуард Ерріо і декілька його прибічників. Це дало можливість новому прем'єру представити сформований ним кабінет як уряд „національного єднання”. Але на справі у лютневі дні 1934 р. у Франції сталося суттєве зрушення вправо. Про це свідчила офіційна урядова декларація, в якій говорилося про необхідність жорстких заходів з оздоровлення економіки та фінансової системи країни. З цією метою висувалася вимога надання уряду надзвичайних повноважень, і насамперед права приймати термінові заходи із скорочення бюджетного дефіциту за посередництвом так званих „декретів-законів”, тобто урядових розпоряджень, які мали силу закону і лише пізніше ставилися на ухвалу парламенту.

Вже на початку квітня 1934 р. з'явилися перші 14 декретів-законів. За рахунок підвищення ставок прибуткового податку та його розповсюдження на найбільш малоприбуткові групи населення пропонувалось збільшити надходження до державного бюджету. Одночасно з метою скорочення державних витрат оголошувалось про скорочення на 10% кількості державних службовців і про зменшення платні решті, про скорочення субсидій на цілі соціального страхування, пониження пенсій ветеранам війни і заробітної плати залізничникам. Ці жорстокі заходи ще більш погіршили становище широких мас населення.

В перші ж місяці своєї діяльності уряд Думерга почав також посилену розробку проектів реформ конституції Третьої республіки, прагнучи перебудови політичної системи Франції в авторитарному дусі.

Одночасно продовжувала зростати чисельність реакційних антипарламентських угрупувань, посилювались їх нападки на демократичні інститути французького суспільства. Особливо зростала чисельність „Бойових хрестів”, в яких нараховувалось в 1934 р. декілька сот тисяч членів.

Отже, реакційно-фашистська небезпека у Франції зовсім не зникла після першої спроби антипарламентського путчу. Навпаки, вона зберігалась і навіть посилювалась.

4. Як же поводили себе у лютому 1934 р. і в наступні місяці дві робітничі партії Франції? У дні лютневого путчу обидві партії - і СФІО і ФКП - зайняли чіткі антифашистські позиції. Робітники, які йшли за ними, вже 6-7 лютого брали участь в деяких районах Парижу у зіткненнях із заколотниками. І в парламенті, і поза ним обидві партії вимагали рішучих засобів для відсічі фашизму. Вже 6 лютого 1934 р. делегація лівих соціалістів вручила редакції „Юманіте” лист з пропозицією негайно почати переговори між СФІО і ФКП, щоб створити „неприступну фортецю проти фашистського натиску”. Керівництво СФІО оголосило партію мобілізованою. Воно призначило на 8 лютого масову антифашистську демонстрацію, але тому що в ці дні урядовим розпорядженням будь-які демонстрації були заборонені, воно відмінило своє рішення до зустрічі з новим прем'єр-міністром. У цих діях французьких соціалістів явно простежувалась аналогія з курсом лідерів німецької соціал-демократії, які орієнтувалися не на масову антифашистську базу, а на дії буржуазного уряду. Подібну орієнтацію у дні лютневого путчу обрали й лідери СФІО, не враховуючи, що після відставки кабінету Даладьє у Франції позначилось явне зрушення вправо.

Ще більш серйозні помилки здійснили у дні лютневого путчу французькі комуністи. Правда, керівництво ФКП закликало у ці дні до рішучої, безкомпромісної боротьби проти фашизму. Але відповідно до офіційного стратегічного курсу Комінтерну французькі комуністи стверджували, що боротьба проти фашизму - це і боротьба проти капіталізму. Тому вони висували гасло влади Рад, гасло боротьби проти уряду Даладьє як уряду „демократії, що фашизується”. Більш того, 7 лютого 1934 р. газета „Юманіте” на першій же сторінці помістила заклик: „Геть уряд вбивць, Даладьє і Фро - до в'язниці!”

Лист лівих соціалістів керівництво ФКП беззастережно відхилило. У його відповідній заяві говорилося: „Як можна встановлювати єдність дій з тими, хто підтримує уряд, коли він скорочує заробітну плату? З тими, хто залишає позицію класової боротьби заради співробітництва з буржуазією в захисті капіталістичного ладу, готуючи тим самим у Франції дорогу фашизму?”

Тут чітко простежувалась аналогія з тим курсом, яким йшло у 1932 р. керівництво КПН.

Але все ж конкретна обстановка, яка склалася у Франції в 1934 р., конкретний досвід політичної боротьби, а також поступове усвідомлення причин трагічного підсумку боротьби робітничих партій Німеччини поступово наближували обидві робітничі партії Франції до більш вірної оцінці політичної ситуації в країні і до висунення єдино вірного курсу антифашистської боротьби.

В лавах СФІО немалу роль в цьому відігравали ліві соціалісти. Поступово йшла і переорієнтація Французької комуністичної партії. Вже у лютневі дні в агітації ФКП звучали заклики до єдності дій, правда, поки тільки знизу, з рядовими соціалістами. Але гасло „Будемо боротися разом” знаходило широкий відгук в масах робітників.

На відміну від СФІО ФКП не відмовилась від ідеї проведення масової антифашистської демонстрації. Вона призначила її на 9 лютого 1934 р., закликавши до участі в ній усіх робітників, в тому числі й рядових соціалістів. Цей крок ФКП примусив і керівництво Соціалістичної партії підтримати ідею антифашистської демонстрації, але воно призначило її проведення на 12 лютого. Тоді керівництво ФКП заявило, що воно підтримує заклик лідерів СФІО і розглядає демонстрацію 9 лютого як підготовку до акції, призначеної на 12 лютого.

9 лютого 1934 р. під керівництвом ФКП була проведена масова антифашистська демонстрація. На вулиці Парижу, не рахуючись з оголошеною урядом забороною демонстрації, вийшло близько 50 тис. чоловік, серед яких були не тільки комуністи, а також соціалісти та члени Загальної конфедерації праці, яка ними очолювалась. Сталися серйозні зіткнення з поліцією, яка стріляла в демонстрантів. Були вбиті та поранені. Демонстрація 9 лютого, перший крупний масовий виступ проти фашизму у Франції, підготувала успіх крупних подій, які розгорнулися 12 лютого 1934 р.

В цей день по усій країні були проведені масові антифашистські страйки і демонстрації, в яких взяло участь близько 4,5 млн. чоловік. Робітників енергійно підтримали багато дрібних торговців, ремісників та інших представників середніх шарів. В Парижі на демонстрацію вийшло більше 150 тис. чоловік, її підтримали не тільки СФІО та ФКП, а й партія радикалів. Провідні представники французького народу сказали в той день своє вагоме „ні” фашизму.