Народний фронт у Франції

Новий проект лідера СФІО зазнав невдачі так само, як і попередній. Тоді була зроблена спроба відновлення кабінету Народного фронту на чолі з Л.Блюмом з представників СФІО і радикалів за підтримки ФКП, тобто у тому ж складі, що і перший кабінет, створений у червні 1936 р. На початку квітня 1938 р. Блюм висунув надзвичайну програму фінансових заходів, розраховану на подолання глибокої фінансової кризи. У цій програмі передбачалось введення податку на крупний капітал в розмірі від 4 до 17%, випуск державних позик та встановлення контролю за переводом капіталів за кордон. Надзвичайні заходи були затверджені палатою депутатів, але знову заблоковані сенатом. 10 квітня 1938 р., відразу ж після рішення сенату, Л.Блюм пішов у відставку.

У ці перші місяці 1938 р. ФКП значно посилила агітаційну діяльність. Вона різко критикувала консервативний курс фінансово-економічної політики уряду та його відмову від рішучої боротьби з реакційно-фашистськими силами всередині країни та із загрозою фашистської агресії на міжнародній арені. Компартія наполягала на повному здійсненні усіх пунктів офіційної програми Народного фронту. Більш того, лідери ФКП вважали, що обстановка вимагає поширення та поглиблення програми Народного фронту. З цією метою комуністи висунули вимоги включити до неї такі пункти, як націоналізація деяких найкрупніших корпорацій, які мали загальнонаціональне значення, встановлення народного контролю над банками, проведення кардинальної податкової реформи, пряму заборону „втікання капіталів”, заборону усіх реакційно-фашистських організацій.

Парламентська фракція ФКП знову запропонувала свою участь в уряді Народного фронту. Для зміцнення його позицій вона вважала необхідним провести вибори місцевих комітетів Народного фронту, а потім скликати Національний конгрес цього народного об'єднання. В той же час фракція ФКП намагалась будь-якою ціною зберегти існуючі уряди Народного фронту, неодноразово голосувала за довіру кабінетам Л.Блюма та К.Шотана, прагнула підштовхнути їх до активних дій.

Проте нові пропозиції ФКП були категорично відхилені радикалами, а до них фактично приєдналися і соціалісти.

Це сталося тому, що під впливом агітації правобуржуазних кіл змінилась позиція радикалів, посилилась їх опозиція продовженню співробітництва з ФКП. Лідери СФІО також схилялись до цієї лінії. Їх не влаштовували ані нові радикальні пропозиції комуністів, ані плани створення виборних комітетів Народного фронту.

Але в 1937-1938 рр. відчувалося і рішуче послаблення позицій ФКП. Певною мірою це пояснювалось певним розчаруванням народних мас недостатньою ефективністю існуючих урядів Народного фронту. Підтримуючи ці уряди, комуністи поділяли відповідальність за їх політику. До того ж наприкінці 30-х рр. позначився певний спад масового руху.

Але головною причиною послаблення позицій ФКП був вкрай несприятливий вплив подій, які сталися в 1936-1938 рр. в Радянському Союзі, де в умовах тоталітарного режиму відбувалося придушення демократії, розгорнулися масові репресії. Ганебні судові процеси 1936-1938 рр. різко змінили настрій більшості громадської думки Франції стосовно СРСР.

Трагедія французьких комуністів полягала в тому, що вони вимушені були підтримувати усі дії ВКП(б) і уряду СРСР, які безумовно ухвалювались Комінтерном, повністю підпорядкованим сталінському диктату.

Що робили сталінські підлеглі навіть відносно тих всесвітньо відомих діячів культури, якщо вони проявляли критичне відношення до „досягнень соціалізму, що переміг”, - ілюстрував приклад найкрупнішого французького письменника Андре Жида. Зустрінутий в Москві привітаннями на найвищому рівні, він раптово перетворився в „агента світового імперіалізму”, як тільки він, повернувшись до Франції, опублікував репортаж про негативні риси радянської дійсності.

А вже відносно діячів комуністичного руху і навіть цілих компартій застосовувались найжорстокіші заходи. Достатньо навести приклад розпуску компартії Польщі і знищення всього її керівництва в 1938 р.

В цих умовах ставало достатньо переконливим твердження правих сил про те, що ФКП - це „знаряддя Москви”, що Радянський Союз після сталінської розправи над найвиднішими керівниками Червоної армії - це „колос на глиняних ногах”.

Період з квітня до листопада 1938 р. став періодом глибокої кризи і розпаду Народного фронту. У квітні 1938 р. був сформований уряд Е.Даладьє з радикалів і деяких представників Демократичного альянсу. Лідер цього правоцентристського угрупування П.Рейно став міністром юстиції. Ось уряду різко зсунулась вправо: поза кабінетом залишились зліва СФІО і ФКП, а справа - лише Республіканська федерація.

Це був значний крок до розриву з Народним фронтом, хоча радикали ще говорили про його збереження. Саме тому майже усі ліві парламентські фракції голосували за довіру кабінету Даладьє, розраховуючи на те, що вони зможуть впливати на політику уряду через Народний фронт, який офіційно ще зберігався.

Проте перші ж кроки нового кабінету показали, що ним був взятий курс на поступову відмову від програми Народного фронту. Добившись надання надзвичайних повноважень, уряд Даладьє підвищив податкове обкладання трудящих, провів нову, вже третю девальвацію франку, спробував ревізувати закон про 40-годинний робочий тиждень і обрушився з репресіями на страйкарів.

Восени 1938 р. був завданий смертельний удар Народному фронту. Даладьє став учасником Мюнхенського зговору, який віддав Чехословаччину на розтерзання гітлерівським агресорам. При обговоренні Мюнхенської угоди в парламенті проти неї виступила лише фракція ФКП, решта ж фракцій, включаючи СФІО, підтримали цю угоду. Проти цього голосували 75 чоловік. Це були 73 комуністи, соціаліст Буйє і правий націоналіст Анрі де Керилліс, представник нечисленної в той період групи націоналістично налаштованих правих діячів, які підтримали ідею створення коаліції проти фашистської Німеччини за участі в цій коаліції Радянського Союзу. Обґрунтовуючи свою позицію, Анрі де Керилліс заявив у своїй промові при голосуванні цього питання в палаті депутатів: „Запевняю вас, шановні колеги по правому табору, що режим Радянської Росії є для мене таким же відштовхуючим, як і для вас. Але коли мова йде про оцінку постійних законів зовнішньої політики моєї країни, я не дозволяю буржуа говорити в мені голосніше, ніж патріоту”.

Проте восени 1938 р. така позиція серед політичних діячів Франції була виключенням. Після Мюнхену настав повний розвал Народного фронту. У листопаді 1938 р. партія радикалів прийняла рішення про вихід з його лав. За цим сталася серія надзвичайних заходів, які йшли врозріз з програмою Народного фронту. Наслідки такого ходу подій стали погибельними для самого режиму Третьої республіки. Не пройшло і двох років, як Франція пала жертвою гітлерівського нашестя.

Чому ж Народний фронт у Франції зазнав краху?

Це пояснювалось насамперед поворотом вправо радикалів і соціалістів, який стався у другій половині 30-х рр., послабленням позицій ФКП, посиленням наступу правих сил та послабленням опору широких мас населення натиску реакції.

Немалу роль відіграли й організаційні слабкості Народного фронту, відсутність мережі місцевих комітетів, в результаті чого Народний фронт став лише верхівковим об'єднанням, а не міцною масовою організацією французького народу.

Вкрай несприятливою була наприкінці 30-х рр. міжнародна обстановка. Незважаючи на нарощування фашистської загрози, зберігались сильні пацифістські ілюзії, намагання зберегти мир за будь-якої ціни. В цих умовах виступи ФКП проти Мюнхену восени 1938 р. були непопулярними.

Тим не менше в історичній перспективі безперечні велике принципове значення Народного фронту та його позитивна роль в історії Франції. В 30-х рр. він допоміг відбити наступ реакції і фашизму, відстояти режим парламентської демократії у Франції. Діяльність урядів Народного фронту забезпечила серйозні демократичні завоювання французького народу в усіх галузях життя. Ці завоювання вже неможливо було відмінити навіть у найскладніші періоди життя Франції. Вони стали основою для боротьби прогресивних сил цієї країни за поширення соціальних реформ та зміцнення політичної демократії, яка розгорнулася після Другої світової війни.

фашистський франція народний фронт

Література:

1. Бендрикова Л.А. Французская историография Народного фронта во Франции.- М., 1983.

2. Егоров Ю.В. Народный фронт во Франции (Внутриполитическая борьба во Франции в 1934-1938 гг.). Курс лекций.- Л., 1972.

3. Егоров Ю.В. Некоторые вопросы идейной борьбы в современной французской историографии народного фронта // Рабочий класс в прошлом и настоящем. Проблемы истории и историографии / Отв. ред. Т.Т.Тимофеева.- М., 1984.

4. Егоров Ю.В. Советская историография Народного фронта во Франции // Французский ежегодник. 1976.- М., 1978.

5. Емниц Я. Народный фронт в зеркале английской лейбористской печати (1935-1936) // Французский ежегодник. 1986.- М., 1988.

6. История Франции. В 3 т. / Редкол.: А.З.Манфред (отв. ред.) и др.- М., 1972.- Т.3.

7. Кравченко Е.А. Народный фронт во Франции (1934-1938).- М., 1972.

8. Кравченко Е.А. Народный фронт и культура // Французский ежегодник. 1986.- М., 1988.

9. Народный фронт во Франции // Коммунисты в авангарде борьбы за единый рабочий и народный фронт. 1934-1939 / Отв. ред. И.Н.Ундасынов.- М., 1985.

10. Покровская С.А. Движение против войны и фашизма во Франции. 1932-1939 гг.- М., 1980.

Размещено на Allbest.ru