Народний фронт у Франції

Після лютневих демонстрацій 1934 р. почалося поступове наближення позицій двох робітничих партій Франції. За допомогою нового керівництва Комінтерну на чолі з Г.Димитровим Французька комуністична партія стала поступово долати сектантсько-догматичні позиції комуністичного руху. За ініціативою М.Тореза були зроблені перші рішучі кроки до відмови від попереднього сектантського курсу на негайну соціалістичну революцію і до опрацювання реалістичного стратегічного курсу на боротьбу проти реакції і фашизму, на захист та зміцнення парламентської демократії. Керівництво ФКП відмовилося від оцінки соціал-демократії як „соціал-фашизму”, від спроб досягнення єдності дій з рядовими соціал-демократами через голову її лідерів і на умовах компартії. Замість цього ФКП взяла курс на досягнення єдності дій із СФІО.

В свою чергу керівництво соціалістичної партії стало поступово переглядати свої негативні оцінки компартії. В деяких районах країни стали встановлюватись більш тісні зв'язки та єдність дій місцевих організацій СФІО та ФКП. На з'їзді СФІО у травні 1934 р. більше третини делегатів проголосували за встановлення єдності дій з компартією.

Перша офіційна зустріч керівництва двох робітничих партій Франції відбулася 11 червня 1934 р. В ній брали участь М.Торез і Бенуа Фрашон, один з лідерів Унітарної загальної конфедерації праці - профспілкового об'єднання, яке знаходилося під керівництвом компартії, від ФКП, і Л.Блюм і Жан Жиромський, лідер соціалістичної організації Паризького району, від СФІО.

Переговори закінчилися 27 липня 1934 р. пактом про єдність СФІО та ФКП у боротьбі проти реакції і фашизму, за роззброєння та розпуск бунтівних ліг, на захист демократичних свобод, проти реакційного курсу політики уряду Думерга.

Укладення пакту про єдність дій двох робітничих партій стало вихідним пунктом боротьби за єдність робітничого класу, за профспілкову єдність. Переговори між двома профспілковими центрами - ЗКП на чолі з Леоном Жуо та УЗКП на чолі з Бенуа Фрашоном і Люсьєном Ракамоном - про подолання розколу профспілкового руху Франції та про об'єднання двох профспілкових центрів йшли важко і тривали довго. Лише в березні 1936 р., після того як на місцях все активніше йшов процес об'єднання соціалістичних і комуністичних профспілкових організацій, було нарешті досягнуте рішення про створення об'єднаної Загальної конфедерації праці, а керівники УЗКП увійшли до складу керівництва ЗКП.

Перші успіхи у справі об'єднання робітничого класу, які були досягнуті у 1934 р., відкрили шлях до створення антифашистського Народного фронту.

Досвід Німеччини показав, наскільки важлива роль середніх шарів населення в умовах зростання фашистської небезпеки. Адже саме вони стали головною соціальною базою нацистської партії. У Франції питома вага дрібнобуржуазних шарів міста і села була ще більш високою, ніж у Німеччині. З 21 млн. самодіяльного населення Франції 7,5 млн. чоловік, тобто близько третини, складали представники середніх шарів. Для успіху боротьби проти реакції і фашизму вкрай необхідно було залучити середні шари та їх політичного представника - партію радикалів - до союзу з робітничим класом та робітничими партіями.

Наприкінці 1934 - в першій половині 1935 р. французькі комуністи добилися перших важливих успіхів у справі створення місцевих комітетів Народного фронту, залучення до них робітників, дрібних торговців та ремісників, селян. Поступово у цю роботу включилися різноманітні демократичні організації - молодіжні, жіночі, спортивні, просвітницькі. Велику роль відігравали й групи прогресивної інтелігенції.

Настрої середніх шарів, їх відгук на заклики до єдності дій з робітничим класом не могли не враховувати лідери партії радикалів. В її складі сформувалась група „молодих радикалів” до якої увійшли П'єр Кот, Жан Зей, П'єр Мендес-Франс. Її все частіше став підтримувати і Едуард Даладьє. Все це і обумовило поступове зрушення в позиції радикальної партії.

Керівництво СФІО спочатку дуже насторожено віднеслось до ідеї Народного фронту і до встановлення спільно з ФКП союзу з радикалами. Воно рішуче виступало проти створення вибірних комітетів Народного фронту.

Проте конкретний досвід боротьби за єдність долав взаємні забобони та недовіру лівих партій. особливо важливу роль в цьому відіграли перші успішні спільні дії трьох партій на виборах до місцевих органів влади наприкінці 1934 - на початку 1935 р., коли була застосована так звана тактика „республіканської дисципліни”, тобто спільне рішення про зняття на другому турі голосування своїх кандидатів на користь кандидатів тієї партії, які в першому турі отримали найбільшу відносну кількість голосів.

Протягом 1935 р. Народний фронт був організаційно оформлений. 30 травня 1935 р. відбулося перше спільне засідання парламентських фракцій ФКП, СФІО і радикалів. Від імені ФКП М.Торез виступив на цьому засіданні із заявою про можливість підтримки компартією у випадку перемоги лівих партій на чергових виборах уряду з радикалів, соціалістів та близьких до них груп, якщо він буде проводити політику захисту інтересів народу, відстоювання демократії, боротьби проти всевладдя крупного капіталу, реакції і фашизму. Спільне засідання парламентських фракцій поставило завдання згуртування усіх лівих груп в тверду республіканську більшість.

Наступним кроком на шляху до організаційного оформлення Народного фронту стали масові демонстрації 14 липня 1935 р., в день національного свята Франції. В них взяли участь більше 2 млн. чоловік. В Парижі, на стадіоні Буффало, в цей день відбувся масовий зліт прибічників Народного фронту, проведений за рішенням трьох лівих партій. Із вступною промовою на цьому злеті виступив лівий радикал, представник Ліги прав людини Віктор Баш. Він заявив: „Подібно до того як майже 150 років тому, 14 липня 1789 р., народ Парижу зруйнував королівську фортецю Бастилію, народ Франції зараз готовий взяти штурмом ті Бастилії, що залишились - Бастилію фашизму, Бастилію злодійських надзвичайних законів, Бастилію злиднів, Бастилію монополій, Бастилію війни”.

На мітингу учасники злету прибічників Народного фронту дали урочисту клятву, в якій були наступні слова: „Від імені усіх партій і груп, які захищають свободу, від імені робітників і селян, від імені народу Франції ми, представники та довірені особи народу, натхненні однією і тією ж волею - дати хліб трудящим, роботу молоді і мир усьому людству, - даємо урочисту клятву залишатися єдиними і згуртованими в цілях роззброєння та розпуску бунтівних фашистських ліг, захисту та поширення демократичних свобод та забезпечення загального миру”.

Нарешті, найважливішим етапом в організаційному оформленні союзу трьох лівих партій стали розробка та прийняття програми Народного фронту.

В ході обговорення основ програми розгорнулася гостра дискусія між ФКП та СФІО. Предствники ФКП пропонували включити до програми Народного фронту лише безпосередні демократичні вимоги, навколо яких можна було об'єднати найширші шари народу: відміну надзвичайних декретів, розпуск фашистських бунтівних ліг, збереження та поширення демократичних свобод. Компартія пропонувала прийняти вибірний принцип формування місцевих комітетів Народного фронту, а потім скликати загальнонаціональний конгрес Народного фронту. Це могло б зміцнити досягнуту єдність зверху єдністю знизу, створити міцну організаційну основу Народного фронту.

Керівництво СФІО заявило, проте, що така програма Народного фронту недостатня, вона дуже поміркована. Вона неприйнятна для СФІО, тому що в ній нічого не говориться про „кінцеву мету - досягнення соціалізму”, в ній немає жодної „реформи соціалістичного характеру”.

Тому на противагу проекту ФКП СФІО висунула програму „структурних реформ”, „соціалізації основних засобів виробництва”, тобто націоналізації банків, страхових компаній та крупних промислових підприємств, „для поступового перетворення капіталістичного суспільства в соціалістичне”. Лідери Соціалістичної партії рішуче виступили і проти вибірності комітетів Народного фронту. Замість цього вони пропонували принцип делегування до цих комітетів в центрі і на місцях представників партій, які входять до Народного фронту.

Між ФКП і СФІО розгорнулись гострі суперечки. Керівництво компартії заявило, що у нього є багато принципових заперечень проти шляху до соціалізму, який пропонується соціалістами. Але головне не в цьому, говорили представники ФКП. М.Торез справедливо попрікнув діячів СФІО: „Ми запропонували вам нашу програму безпосередніх вимог і не пропонуємо приймати програму Комінтерну. Ви ж пропонуєте нам вашу партійну програму”.

Але найголовніше, говорили лідери ФКП, полягає не в оцінці програми, запропонованої керівництвом СФІО. Вона безсумнівно, йде набагато далі програми безпосередніх вимог. Але вона абсолютно неприйнятна для радикалів, впевнених захисників приватної власності. Тому прийняття такої програми призведе до краху Народного фронту.

В ході тривалого обговорення різних проектів був створений своєрідний тактичний блок ФКП і радикалів проти максималістської позиції СФІО. В кінцевому рахунку цей блок одержав перемогу. У січні 1936 р. програма Народного фронту була затверджена усіма його учасниками.

Яким же був зміст програми Народного фронту? Економічний розділ програми Народного фронту передбачав насамперед проведення деяких важливих заходів в інтересах робітничого класу. Серед них були:

– заснування національного фонду допомоги безробітним і створення на кошти держави широкої мережі громадських робіт;

– скорочення максимальної тривалості робітничого тижня без скорочення заробітної плати;

– встановлення щорічної відпустки для робітників та службовців, що оплачується за рахунок підприємців;

– обов'язкове укладання колективних договорів між профспілками і підприємцями;

– збільшення пенсійних виплат.

В тому ж економічному розділі програми Народного фронту висувались і важливі вимоги на користь середніх шарів населення. Найважливішими в їх числі були:

– відміна надзвичайних декретів, прийнятих у квітні 1934 р. урядом Думерга;

– встановлення державою твердих цін на сільськогосподарські продукти;

– пониження податкового обкладення дрібних власників міста і села;

– відстрочка сплати боргів та заборона примусового розпродажу майна селян, ремісників та дрібних торговців за несплату боргів і податків.

Нарешті, економічний розділ програми Народного фронту передбачав проведення деяких важливих антимонополістичних реформ. До їх числа відносились:

– реформа Французького банку і перетворення його з приватного акціонерного товариства в агентство, яке б контролювалося державою;

– націоналізація військової промисловості;

– корінна реформа податкової системи з метою перенесення основної тяжкості податкового обкладання на крупних власників.

Другий, політичний розділ програми Народного фронту передбачав наступні заходи:

– амністію політичним ув'язненим;

– роззброєння та розпуск фашистських бунтівних ліг;

– забезпечення демократичних свобод;

– подовження терміну обов'язкового шкільного навчання усіх дітей до 14-річного віку;

– створення парламентської комісії для обстеження становища народів французьких колоній;

– прийняття ефективних санкцій проти агресорів в межах міжнародного співробітництва під егідою Ліги Націй;

– створення системи колективної безпеки в Європі.

Прийняття програми Народного фронту стало великою перемогою прогресивних сил країни. Найважливішу конструктивну роль у цьому відіграла Французька комуністична партія, яка, врахувавши трагічний досвід Німеччини, зуміла запропонувати реалістичну програму єдиних дій усіх лівих груп французького суспільства. Заради досягнення цієї мети лідери ФКП йшли на необхідні компроміси. Так, за впертим наполяганням керівництва СФІО ФКП вимушена була відмовитись від принципу вибірності комітетів Народного фронту.

5. Життя підтвердило вірність політичної лінії, обраної учасниками Народного фронту. Це з усією очевидністю показали парламентські вибори, які проводились двома турами 26 квітня і 3 травня 1936 р. Виборча кампанія проходила в обстановці гострої політичної боротьби. Правобуржуазні партійні блоки - Республіканська федерація і Демократичний альянс - доклали немало зусиль, щоб відірвати радикалів від робітничих партій. З цією метою вони намагались довести „неприродність союзу старого демократичного Фауста з марксистським Мефістофелем”.

Реакційно-фашистські групи удавалися у боротьбі проти лівих партій до методів терору. Так, 13 лютого 1936 р. загоном „королівських молодчиків” був жорстоко побитий і небезпечно поранений Л.Блюм, який повертався пізно вночі із засідання палати депутатів. Життя лідера СФІО було врятоване лише групою будівників, які рано вранці вийшли на роботу і доставили його до лікарні.

Вибори 1936 р. закінчилися великою перемогою Народного фронту. За його кандидатів голосувало 5629 тис. виборців - 57% загальної кількості тих, хто взяв участь у виборах, в той час як кандидати правих партій отримали 4234 тис. голосів або 43% тих, хто взяв участь у голосуванні. В палаті депутатів партії Народного фронту забезпечили собі 375 місць з 612. Більше за усіх мандатів отримала СФІО - 149, за нею йшли радикали, які завоювали 109 мандатів, і ФКП, яка отримала 72 місця. Решта лівих груп, які примикали або до СФІО, або до радикалів, зайняли 45 місць. Особливо великим був успіх компартії, яка володіла до виборів 1936 р. лише 10 місцями в палаті депутатів, а на цих виборах отримала 1469 голосів, тобто 12,5% від загальної кількості учасників виборів.

Перемога партій Народного фронту поставила питання про утворення уряду Народного фронту. Його формування було доручене лідеру СФІО Л.Блюму. Він в свою чергу запропонував усім учасникам Народного фронту, в тому числі й ФКП, взяти участь в уряді. І це був не якийсь маневр лідерів СФІО, а їх дійсний намір. У статті в центральному органі партії газеті „Попюлер” 12 травня 1936 р. Л.Блюм писав: „Перемога, досягнута Народним антифашистським фронтом, була б неповною, якщо б комуністи не були разом з нами у здійсненні функцій завойованої влади. Розчарування у випадку відмови ФКП було б великим і в наших лавах, і поза ними”.

В керівництві ФКП розгорнулась дискусія з питання про реакцію на пропозицію лідера СФІО. Частина членів ЦК ФКП, в тому числі М.Торез, висловлювались за вступ до уряду Народного фронту, тому що цей уряд буде спиратися на масовий народний рух і на прогресивну програму дій. Прибічники участі ФКП в цьому уряді вказували на деякі явні переваги цього для компартії. В цьому випадку вона могла б впливати на політику уряду не лише ззовні, а й зсередини, що дозволило б їй добитися максимального здійснення програми Народного фронту. Крім того, своєю участю в уряді комуністи могли б довести конструктивну роль ФКП у творчій діяльності на благо народу і в захисті національних інтересів Франції на міжнародній арені перед лицем фашистських агресорів.

Але інша частина лідерів ФКП виступила проти участі в уряді Л.Блюма. Ці заперечення висловлювались ними не з принципових міркувань, тому що принципова можливість створення уряду Народного фронту за участі комуністів була визнана в 1935 р. на VII конгресі Комінтерну і рішення цього питання у кожному окремому випадку було не питанням принципу, а питанням політичної доцільності. Тому супротивники вступу ФКП до уряду Народного фронту вказували на те, що це може мати серйозні негативні наслідки. Насамперед представники ФКП будуть меншістю в цьому уряді, тому вони зможуть опинитися „полоненими” партнерів по Народному фронту. Серед виборців ФКП можуть виникнути надмірні надії на реформи зверху, що може послабити боротьбу і тиск знизу. Нарешті, супротивники комуністів у цьому випадку будуть не без успіху залякувати виборців „червоною небезпекою”.

Доводи і прибічників і супротивників участі ФКП в уряді Народного фронту було достатньо вагомими і обґрунтованими. Тому в той період було важко вирішити, хто з них правий.

Керівництво Виконкому Комінтерну підтримало супротивників участі ФКП в уряді Народного фронту. 11 травня 1936 р. Г.Димитров заявив від імені ВККІ: „Якщо б перемога Народного фронту була більш разючою, якщо б ще більші маси були об'єднані навколо нього, якщо б соціалісти і комуністи мали міцну більшість у парламенті, можна було б створити комуністично-соціалістичний уряд. Але такої стійкої більшості немає. Уряд не може обійтися без радикалів та інших груп. Участь ФКП налякала б радикалів, стала б сигналом для фронтальної атаки реакціонерів проти уряду Народного фронту”.

Наприкінці травня 1936 р. пленум ЦК ФКП прийняв рішення - утриматися від вступу до уряду Народного фронту, але в той же час підтримувати його у справі здійснення програми Народного фронту. Згодом керівництво ФКП вважало це рішення помилковим. За словами Жака Дюкло, у випадку вступу до уряду ФКП могла б більше впливати на політику уряду Л.Блюма, а відмова ФКП від участі розглядалася багатьма виборцями як маневр компартії, як намагання поставити інтереси партії вище завдання реалізації програми Народного фронту. Можливо, в цих міркуваннях є раціональне зерно. Але, як показало майбутнє, навіть участь ФКП в уряді Народного фронту у становищі меншості навряд чи що змінила б у діях і долі цього уряду.

Уряд Народного фронту із соціалістів, радикалів та близьких до них груп був сформований 4 червня 1936 р., відразу ж після скликання нового складу парламенту. До цього протягом цілого місяця після виборів діяв попередній уряд радикала А.Сарро.

Вже у ці тижні у Франції розгорнувся масовий рух робітників за здійснення програми Народного фронту. В середині травня почалася хвиля страйків, яка досягла максимуму на початку червня 1936 р. Вона охопила усі райони країни і усі галузі промисловості. В ній брало участь не менше 2 млн. чоловік, причому серед учасників були не тільки промислові робітники, а й торгівельно-банківські службовці, друкарі, фармацевти, кравці, робітники сфери обслуговування.

Страйкарі використовували нові форми боротьби: вони не залишали територію підприємств. При цьому вони проявляли виключну дисциплінованість, усередині підприємств підтримувався зразковий порядок. Робітникам співчували дрібні торговці, які в кредит відпускали їм харчі. Часто над страйкуючими фабриками майоріли червоні прапори. Усе це дуже сильно психологічно впливало на господарів підприємств. Один із сучасників підкреслював: „Керівникам підприємств, директорам здавалося, що вони живуть у нереальному світі, в кошмарі”.

Крупний капітал охопила паніка. Це примусило уряд Народного фронту відразу ж перейти до активних дій.

7 червня 1936 р. в готелі „Матіньон”, в резиденції глави уряду, за посередництва Л.Блюма була проведена зустріч представників Загальної конфедерації праці та загальнонаціонального об'єднання підприємців - Загальної конфедерації французького виробництва. Були вироблені так звані Матіньонські угоди. В них передбачалося насамперед підвищення заробітної плати в середньому на 12%, при цьому для найбільш низькооплачуваних категорій, для жінок, молоді підвищення заробітної плати повинно було скласти від 30 до 50%. В угоді містилося також положення про обов'язковість укладання колективних договорів профспілок з підприємцями. Для контролю за цим створювався інститут делегатів персоналу, який мав право здійснення своїх функцій в робочий час.

Слідом за цим 11-12 червня 1936 р. парламент прийняв ряд важливих законів:

– вводилась обов'язкова щорічна двотижнева відпустка для робітників і службовців із збереженням заробітної плати за рахунок підприємців;

– законодавчо оформлялося право на укладання колективних договорів;

– встановлювалась 40-годинний робочий тиждень без скорочення заробітної плати.

Протягом липня-серпня 1936 р. з'явилась нова серія законів парламенту:

– ухвалені асигнування на цілі проведення широкої мережі громадських робіт для безробітних;

– відмінені надзвичайні декрети уряду Думерга;

– підвищена платня державних службовців і пенсії ветеранів війни;

– на користь селян створене Національне зернове управління та введені тверді ціни на сільськогосподарську продукцію, а також встановлені сімейні допомоги для сільських жителів;

– введені пільгові умови кредиту для дрібних торговців та ремісників і заборонений розпродаж за борги їхнього майна.

Нарешті, в наступні місяці 1936 р. була проведена податкова реформа, яка вводила підвищене податкове обкладання крупних прибутків та спадків, які перевищували 75 тис. франків, а також часткова націоналізація підприємств військової промисловості. Крім того, була здійснена реформа Французького банку, який був поставлений під державний контроль, і створена Національна служба залізниць. Нарешті, був прийнятий закон про заборону та розпуск воєнізованих бунтівних ліг.

Здійснене урядом Народного фронту активне державне регулювання економіки і широкі демократичні реформи створили у Франції особливу, радикально-демократичну модель державного регулювання.

Дії уряду Народного фронту викликали величезний ентузіазм народу. Це і зрозуміло: адже прийняті ним заходи вели до реального покращання становища трудящих. Сотні тисяч робітників вперше в житті могли дозволити собі відпочинок біля моря або в горах, відправитись в туристичні подорожі. Різко посилились позиції профспілок на підприємствах. Оцінюючи перемоги Народного фронту, лівий радикал П'єр Кот говорив: „Народний фронт пробудив душу народу. В усій історії Третьої республіки не було більш благородного періоду, ніж бойові дні Народного фронту”.

Літо 1936 р. стало справжнім апогеєм Народного фронту. 14 липня по усій Франції знову пройшли масові демонстрації. В Парижі в них взяло участь до 1 млн. учасників. Ті, хто виступав на мітингу, висловлювали надію на подальший прогрес Народного фронту.

У виступі Віктора Баша говорилось: „Протягом шести тижнів Народний фронт здійснив найбільш невідкладні вимоги трудящих класів. Соціальної справедливості стало набагато більше... І ми починаємо сподіватися, що, якщо Народний фронт залишиться єдиним... то вогонь - зараз все ще слабкий - перетвориться у гігантське полум'я”.

6. Проте ці надії не здійснились. Незабаром почався застій в розвитку Народного фронту, а потім і його занепад. Через два з половиною роки - наприкінці 1938 р. - Народний фронт припинив існування. Постає питання: чому? Що це - результат окремих помилок партій, які входили до складу Народного фронту?

Безумовно, були й помилки, і немалі. Але все ж головне в іншому, в дії об'єктивних факторів. Тому занепад, а потім і розпад Народного фронту був неминучим у політичній ситуації, яка склалася у другій половині 30-х рр. Які ж це фактори?

Дуже ефективним засобом саботажу стала так звана „утеча капіталів”, тобто їх переведення до іноземних банків. Це віднімало ресурси, необхідні для інвестицій у промисловість, знекровлювало грошовий ринок, підривало платіжний баланс. Вилучення капіталів з банків почалося ще у травні-червні 1936 р. За даними міністра фінансів соціаліста Венсана Оріоля, за короткий термін було вилучено з французької фінансової системи близько 60 млрд. франків, з них переведено за кордон 26 млрд. франків. Усього ж за 1936-1937 рр. за кордон було переведено не менше 100 млрд. франків.

Вже влітку 1936 р. різко скоротився золотий запас Французького банку. Він склав 55 млрд. франків, тоді як у 1934 р. він дорівнював 82 млрд. франків. Все це призвело до швидкого скорочення ресурсів скарбниці: у червні 1936 р. вони впали до 10 млрд. франків. І в той же час прийняття широкої програми громадських робіт, розширення системи соціального страхування, нові державні кредити на здійснення численних соціальних реформ, навпаки, наполегливо вимагали значного збільшення державних витрат. В перші ж дні діяльності уряду Народного фронту його щоденні розходи складали не менше 200 млн. франків, а в подальшому зросли ще більше. Виник і все більше зростав дефіцит бюджету.

Відповідно до цього ФКП виступила з проектом корінної податкової реформи. Вона передбачала введення прогресивного податкового обкладання крупних достатків в розмірі 5% з майна більше 1 млн. франків з подальшим підвищенням ставок до 25% з достатків більше 50 млн. франків. Вона пропонувала також введення надзвичайного податку на великі прибутки в розмірі 1% на прибутки більше 100 тис. франків і 4% на прибутки, які перевищували 1 млн. франків. Нарешті, проект податкової реформи, запропонований комуністами, передбачав заборону „втечі капіталів” і введення судового переслідування за порушення цих норм.

Проведення податкової реформи в цілях перекладання основної тяжісті податкового обкладання на заможні шари населення передбачалось, як говорилось вище, в офіційній програмі Народного фронту, але податкові заходи, здійснені влітку 1936 р., були набагато скромнішими, ніж податковий проект ФКП.

Проект корінної податкової реформи, висунутий комуністами, виходив із стратегічної лінії, яку захищали вони з 1936 р. ФКП розглядала Народний фронт як об'єднання не тільки з програмою антифашистської демократичної боротьби, а й з програмою антимонополістичної боротьби. Більш того, проведення антимонополістичних реформ розглядалось лідерами ФКП як перший крок на шляху перетворення Народного фронту у своєрідну форму революційно-демократичної влади, у своєрідну форму народної демократії як першого етапу на шляху до соціалістичної революції.

Цілком зрозуміло, що запропонований керівництвом ФКП курс фінансово-економічної політики був абсолютно неприйнятним для її союзників по Народному фронту - ані для радикалів, ані для соціалістів. Радикали як партія, яка представляла інтереси дрібної і середньої буржуазії, категорично заперечували проти такого курсу, розглядаючи його як зазіхання на приватну власність.

Але проти цього курсу рішуче заперечували і лідери СФІО. Ці заперечення виходили з принципових настанов Л.Блюма як представника центристських груп Робітничого соціалістичного інтернаціоналу. На відміну від діячів правого крила РСІ Л.Блюм чітко поділяв стратегічну лінію СФІО на два етапи: перший - етап „виконання влади” в межах капіталізму (самостійно або в союзі з лівобуржуазними партіями), і другий етап - етап майбутнього „революційного завоювання влади” робітничим класом.

В розумінні Л.Блюма уряд Народного фронту повинен був зосередити свої зусилля на „виконанні влади”, тому що умов для „революційного завоювання влади” немає. Про це Л.Блюм чітко заявив на з'їзді СФІО на початку червня 1936 р.: „Ми - соціалісти, але країна не дала на виборах більшість Соціалістичній партії. Вона не дала більшості навіть усім пролетарським партіям, разом узятим. Вона дала більшість Народному фронту. Ми - уряд Народного фронту, а не уряд Соціалістичної партії. Наша мета зараз полягає не в тому, щоб змінити соціальний лід. Ми навіть не збираємося проводити в життя програму Соціалістичної партії. Наша мета - виконання програми Народного фронту”.

Керівництво СФІО, навпаки, відкидало антимонополістичну спрямованість реформ, що проводились урядом. Стверджувалось, що уряд Народного фронту діє в межах „існуючих установ існуючого суспільства”, що він прагне добитися більшого добробуту в країні шляхом добровільного співробітництва соціальних груп.

Відповідно до цього у сфері фінансово-економічної політики був взятий курс на завоювання довіри заможних шарів населення. Уряд Л.Блюма намагався проводити традиційний курс фінансово-економічної політики, розрахований на заохочення виробничих інвестувань з метою піднесення промислового виробництва, зростання прибутків і створення достатніх фондів скарбниці при збереженні „справедливої податкової системи”. Щоб запобігти „втіканню капіталів”, були прийняті традиційні заходи: підвищена облікова ставка Французького банку з 3 до 5% і введені пільгові умови державних внутрішніх позик.

Проте в 1936 р. ці традиційні заходи були неефективними. Якоюсь мірою це залежало від того, що зберігалася кризово-депресивна обстановка у країні. Обсяг промислового виробництва в 1936 р. склав всього лише 77% від передкризового рівня, тобто лише трошки більше рівня 1935 р., коли був досягнутий апогей економічної кризи у Франції. В цих умовах збуджувальні мотиви для виробничих інвестицій, а значить і зацікавленість підприємців у пільговому кредиті, були невисокими.

Але все ж головна причина неефективності урядових заходів фінансово-економічної політики була в іншому. І відмова підприємців від виробничих інвестицій, і продовження „втікання капіталів” відбувалися не стільки з економічних, скільки з політичних причин. Крупний капітал намагався торпедувати Народний фронт, скомпрометувати його в очах середніх шарів, відірвати радикалів від союзу з ФКП і з СФІО. В умовах „втікання капіталів”, яке тривало, підвищення облікової ставки вело лише до подорожчання кредиту, зростання цін і скорочення виробничих капіталовкладень.

В цій обстановці уряд Л.Блюма, зазнаючи гострої потреби у фінансових коштах і відмовляючись від податкових проектів ФКП, пішов на єдино можливий для нього засіб - у вересні 1936 р. була проведена девальвація франку, скорочення його золотого утримання на 30%. Уряд пішов на проведення цього заходу, розраховуючи, що девальвація франку стимулює експорт, буде сприяти зростанню виробництва, скороченню безробіття і покращить фінансове становище держави. Але ці розрахунки не виправдались. Капітали, які були вивезені за кордон, залишились в іноземних банках. Зріс бюджетний дефіцит, державний борг збільшився за один рік на 16 млрд. франків. Вкрай несприятливим наслідком цього було сильне зростання внутрішніх цін, що фактично звело нанівець проведене влітку 1936 р. підвищення заробітної плати.

Нарощування фінансових складностей вміло використовувалось правобуржуазними силами для агітації проти уряду Народного фронту. Вони обвинувачували уряд Л.Блюма в тому, що проведені ним соціальні реформи різко збільшили бюджетний дефіцит, а підвищення заробітної плати скоротило експортні можливості французької промисловості. З цього робився висновок, що політика уряду Народного фронту зазнала краху, а значить, треба різко змінювати урядовий курс, оздоровити фінансову систему, відновити довіру власників капіталів, скоротити бюджетний дефіцит за рахунок зниження рівня соціальних витрат.

До агітації правобуржуазних партій все частіше стали приєднуватися і діячі правого крила радикальної партії. Під їх впливом у лютому 1937 р. Л.Блюм оголосив про „перепочинок” у здійсненні програми Народного фронту в ім'я стабілізації становища в країні.

Але нарощування складностей тривало. Для здійснення найнеобхідніших соціально-економічних програм до кінця 1937 р. необхідно було вишукати меншою мірою 30 млрд. франків.

У цій ситуації у червні 1937 р. Л.Блюм зажадав надання уряду надзвичайних повноважень. Було запропоновано ввести ряд непрямих податків і з цією метою збільшити розміри поштово-телеграфних тарифів, а також встановити деякі прямі податки. За рахунок цього передбачалось отримати 5 млрд. франків. Пропонувалось, крім того, ввести суворий контроль за переводом капіталів за кордон і поставити вимогу перед власниками промислових підприємств обов'язково вкладати частину своїх прибутків в розвиток виробництва.

Хоча комуністи весь час виступали проти надзвичайного законодавства і проти збільшення податкового обкладення трудящих, парламентська фракція ФКП підтримала проект надзвичайного законодавства, запропонований Л.Блюмом, тому що він був розрахований на зміцнення позицій уряду Народного фронту. Палата депутатів ухвалила план Л.Блюма. Проте сенат, в якому позиції партій Народного фронту були набагато слабкішими, відхилив цей план. Палата депутатів удруге прийняла пропозицію Л.Блюма, але сенат знову відмовився погодитись з цим. Нападки правобуржуазних кіл на Народний фронт ще більше посилились.

Для уряду Блюма ще залишались можливості продовжити боротьбу. Адже більшість в палаті депутатів була готова утретє ухвалити проект Блюма. У випадку нової відмови сенату уряд міг піти на найрішучіші заходи аж до розпуску парламенту і призначення нових виборів. Проте Л.Блюм не насмілився піти цим шляхом. 22 червня 1937 р. він оголосив про свою відставку, виправдовуючи це рішення тим, що боротьба проти сенату стала б „революційною боротьбою” і призвела б до „соціальної смути” в країні.

Після відставки Блюма був створений новий уряд на чолі з радикалом Камілом Шотаном. Склад нового уряду мало змінився: 27 з 33 членів уряду Блюма увійшли до складу кабінету Шотана, а сам Л.Блюм зайняв у ньому посаду віце-прем'єра. Тому офіційно кабінет Шотана залишався урядом Народного фронту.

Але в дійсності стався явний поворот вправо. Посада прем'єр-міністра перейшла від соціаліста до радикала. Більш того, важлива посада міністра фінансів була передана правому радикалу Жоржу Бонне, запеклому супротивнику Народного фронту. Сталися і крупні зміни в урядовому курсі. В офіційній заяві нового уряду прем'єр-міністр Шотан дав зрозуміти, що він має намір добиватись примирення із сенатом на умовах „паузи” в соціальних реформах і буде здійснювати більш консервативний курс фінансово-економічної політики.

Шотан різко відмежувався від компартії. Ще до відставки Блюма, відразу ж після висунення його пропозиції про надзвичайні повноваження, керівництво ФКП вперше оголосило про готовність комуністів брати участь в уряді Народного фронту. Лідери ФКП повторили цю пропозицію в бесіді з Шотаном при формуванні нового кабінету. Але їм було заявлено, що „питання про включення комуністів до уряду не є своєчасним”.

Хоча кабінет Шотана офіційно залишався урядом Народного фронту, його конкретна політика прямо суперечила програмі Народного фронту. Новий уряд відразу ж провів ряд надзвичайних заходів, на цей раз ухвалених не тільки палатою депутатів, а й сенатом. Вони передбачали збільшення податків на 10,5 млрд. франків, причому близько двох третин цієї суми йшло за рахунок деяких непрямих податків. Крім того, було оголошено про підвищення залізничних тарифів і про проведення другої девальвації франку. Якогось обмеження „втікання капіталів” нові надзвичайні заходи не передбачали.

Політика уряду Шотана ще більш погіршила становище широких мас населення. Становище загострилось і у зв'язку з тим, що у другій половині 1937 р. почалася нова економічна криза, яка знову призвела до скорочення промислового виробництва і зростання безробіття. В цих умовах нападки правих сил носили все більш ультимативний характер. Праві вимагали відміни закону про 40-годинний робочий тиждень, відмови від інших соціальних реформ. Вони заявляли про необхідність повного розриву з ФКП, рішучої боротьби проти страйкарів. Уряд Шотана восени 1937 р. підтримало ці вимоги, йдучи тим самим на пряму відмову від програми Народного фронту. Але у відповідь на це фракції ФКП і СФІО відмовили Шотана у підтримці, і в січні 1938 р. він вимушений був піти у відставку.

Таким чином, в 1936-1937 рр. в уряді Народного фронту і в політичних партіях, які його підтримували, нарощувались розбіжності з питань соціально-економічної і фінансової політики.

Але протиріччя між партіями Народного фронту все більше нарощувались і з інших проблем політичного життя Франції. Найгостріші суперечки розгорнулись і з питання про відношення до реакційно-фашистських угруповань. Справа в тому, що декретом 18 червня 1936 р. були заборонені лише воєнізовані бунтівні ліги, як це і передбачалося програмою Народного фронту. На основі цього декрету була припинена діяльність Ліги франсистів, Ліги патріотичної молоді і групи „Французька солідарність”. Але деякі великі політичні організації реакційно-екстремістського толку, і насамперед, „Бойові хрести”, які змінили свою офіційну назву і оголосили себе Французькою соціальною партією, на законній основі продовжували функціонувати і ще більш активізували свою діяльність. Різко збільшилась чисельність ФСП: за її даними, в ній було в 1937 р. 2 млн. членів. Хоча ці дані явно перебільшували кількість прихильників партії де ла Рока, безсумнівно, що Французька соціальна партія стала могутньою політичною силою.

Найбільш реакційні політичні кола в 1936-1937 рр. вже не задовольняла порівняно обережна лінія „Бойових хрестів”, які виставляли напоказ свою аполітичність і поміркованість. Вони готові були підтримати таких діячів реакційно-екстремістського толку, які здатні були почати прямолінійну фронтальну атаку на парламентський режим Третьої республіки. Ці потреби і спробувала задовольнити нова, суто фашистська організація - Французька народна партія, яка виникла у червні 1936 р. Її очолив колишній член ЦК ФКП Жак Доріо, виключений з партії за фракційну діяльність. На відміну від партії де ла Рока, яка залишалася на позиціях авторитаризму, Французька народна партія взяла на озброєння ідеї тоталітаризму. Вона вимагала корінної реформи державного ладу в цілях створення твердої влади і встановлення корпоративної системи. Для неї була в набагато більшій мірі, ніж для інших реакційно-екстремістських організацій, характерна соціальна демагогія, яка подавалася в дусі антимонополізму і пропаганди „істинного соціалізму, який повернувся до витоків національного духу”.

Партія Доріо перетворилась в „найсильніше і добре організоване” правоекстремістське угрупування. В 1937 р. вона виступила з ініціативою об'єднання усіх реакційно-фашистських сил у так званий „Фронт свободи”. На цей заклик відгукнулися лише групи, пов'язані з правобуржуазною Республіканською федерацією, і послідовники П.Теттенже. Проте партія де ла Рока відмовилась приєднатися до цього блоку. Певною мірою це пояснювалось тим, що її залякували погромно-терористичні методи дії, які широко застосовувалися Французькою народною партією.

Організація Делонкля, членам якої сучасники дали назву „кагулярів”, ступила на шлях підготовки реакційного державного перевороту. Восени 1937 р. був організований ряд підпалів та вибухів в будівлях Загальної конфедерації французького виробництва. Реакційні кола відразу ж обвинуватили в цьому ліві сили, насамперед комуністів.

Керівництво ФКП і Загальної конфедерації праці у своїх офіційних заявах вказували на справжніх організаторів погромно-терористичних актів. Змова кагулярів була викрита. Арешти керівників змовників, які почалися, розкрили численні склади зброї, яка готувалася для реакційного військового перевороту.

Представники лівих сил вимагали від уряду повної заборони усіх реакційно-фашистських організацій, притягнення до суду де ла Рока і Доріо, а також представників екстремістських військових кіл. Проте представники радикалів в уряді Народного фронту виступили проти цього, стверджуючи, такі рішучі заходи проти ультраправих груп будуть „ущемленням демократії і громадянських свобод”. Особливо чітко висловив цю точку зору правий радикал Альбер Сарро. Він заявив: „Закон для радикалів - це найвище правило. Вони не дозволили вулиці диктувати свою волю, коли її займали бунтівні ліги. Вони не потерплять диктатури вулиці і зараз, коли політичне забарвлення людей, які її захопили, змінилось”.

Нерішуча позиція урядових кіл викликала незадоволення лівих сил французького суспільства.

Нарешті, третім найважливішим пунктом розбіжностей між партіями Народного фронту було питання про нарощування загрози фашистської агресії з боку Німеччини та Італії. У другій половині 30-х рр. міжнародна напруженість все більш зростала. Відмова нацистської Німеччини від обмежень Версалю, гонка озброєнь, створення агресивного блоку Німеччини, Італії та Японії, нарешті, пряма збройна допомога Німеччини та Італії реакційно-фашистському заколоту в Іспанії - усі ці агресивні акти фашистських держав викликали законне занепокоєння прогресивних сил. Ліві кола французького суспільства вимагали від уряду надання допомоги республіканській Іспанії, активних дій, спрямованих на введення ефективних міжнародних санкцій проти агресорів, створення системи колективної безпеки в Європі за участі СРСР. Важливу роль у вимогах лівих сил займало питання про доповнення франко-радянського Договору про взаємну допомогу, укладеного у травні 1935 р., військовою конвенцією. Авангардну роль у цій боротьбі займали комуністи.

Проте і уряд Блюма, і тим більше уряд Шотана проводили інший зовнішньополітичний курс. Вони брали активну участь у політиці „невтручання” в іспанські справи, у політиці „умиротворення” агресорів, сподіваючись на досягнення компромісу з Німеччиною. Природно, що це викликало ще більші розходження в позиціях партій Народного фронту.

У 1938 р. позначились явні ознаки кризи Народного фронту. Вже у січні цього року, після відставки кабінету Шотана, була здійснена спроба формування нового уряду на чолі з правим радикалом Жоржем Бонне, одним з ініціаторів переходу до консервативного курсу фінансово-економічної політики, прихильником політики „умиротворення” фашистських агресорів.

Але проти цієї спроби рішуче виступили не тільки ФКП, а й СФІО, а також профспілки ЗКП. Тоді формування нового кабінету знову було доручене Л.Блюму. Фракція ФКП заявила про готовність комуністів поділити урядову відповідальність. Але, погоджуючись на цю пропозицію ФКП, Блюм висунув ідею створення „національного об'єднання навколо Народного фронту”, яке включило б і правоцентристські сили, тобто Демократичний альянс. Іншими словами, пропонувалось піти на створення коаліції „від Тореза до Рейно”. П.Рейно в свою чергу поставив вимогу залучити до участі в коаліції Республіканську федерацію, тобто відверто консервативні, а то й реакційні сили. Лідери ФКП відхилили ці зазіхання і заявили про свою готовність брати участь в уряді тільки у тому випадку, якщо він буде діяти на основі програми Народного фронту. Але на це відповіли відмовою правоцентристські сили. В результаті проект Блюма зазнав невдачі.

Формування уряду після цього було доручене К.Шотану. Але на цей раз кабінет був сформований без участі СФІО, що стало новим зрушенням вправо. Правда, уряд Шотана існував недовго: у березні 1938 р., після нової спроби добитися надзвичайних повноважень, він пішов у відставку.

У березні 1938 р. був сформований новий уряд Л.Блюма. Праві сили, погоджуючись на це, фактично робили ставку на провал дій цього кабінету, на те, що він не справиться з рішенням тих найгостріших проблем, які поставили перед країною нова економічна криза і різке посилення міжнародної напруженості. Л.Блюм відповів на це новою спробою створити коаліцію „національного єднання”, на цей раз „від Моріса Тореза до Луї Марена”, під егідою соціалістичної партії.