Основні положення макроекономіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Аналіз макроекономічних показників у періодах економічного циклу

Важливою особливістю ринкової економіки є її нестабільність, що проявляється в циклічному чергуванні піднесень і спадів у економіці.

Причинами циклічності є: періодичне виснаження автономних інвестицій; ослаблення ефекту мультиплікації; коливання обсягів грошової маси; відновлення "основних капітальних благ" і т.д. У сучасній макроекономічній науці відсутня інтегральна теорія економічного циклу й економісти різноманітних напрямків концентрують свою увагу на різних причинах циклічності. Проте більшість економістів вважають, що рівень сукупних витрат безпосередньо визначає рівень зайнятості і виробництва. При цьому чинники сезонних коливань ділової активності в деяких галузях (у сільському господарстві, будівництві і т.д.) виключаються. Основними фазами економічного циклу є підйом і спад, у ході яких відбувається відхилення від середніх показників економічної динаміки.

Економічний цикл - постійне повторення періодів підйому і спаду економічної активності, що відбивається через зміни взаємозалежних показників - темпу економічного росту, рівнів зайнятості, виробництва й інфляції. Періодичні зльоти і падіння ринкової кон'юнктури насамперед виявляються в різноманітних формах невідповідності попиту і пропозиції. Основними характеристиками циклу є його причини, фази (пожвавлення, бум, спад, підйом), динамічні параметри, частота повторення, амплітуда показників ділової активності. До зовнішніх (екзогенних) чинників циклічності відносяться виробники, що генерують початкові імпульси, (науково-технічні відкриття, міграція, динаміка населення, нові джерела ресурсів); до внутрішніх (ендогенних) чинників - модифікатори імпульсів у рамках пофазних коливань (зміни споживання й інвестицій). У сучасній теорії циклу виділяють дво- і чотирифазну модель економічного циклу.

Економічний цикл розбивається на такі фази:

· криза. Спостерігається спад виробництва, тобто зменшення обсягів випуску продукції. Рівень зайнятості зменшується, ставка заробітної плати знижується, ставка відсотка підвищується, знижуються темпи економічного росту;

· депресія. Спад виробництва припиняється. Рівень зайнятості падає. Обсяг інвестицій скорочується, тому що скорочується національний доход. Ставка відсотка зменшується;

· пожвавлення. Випуск продукції збільшується до передкризового рівня, тобто спад виробництва заміняється піднесенням. Рівень зайнятості починає зростати, ставка відсотка зростає, ціни зростають;

· підйом. Обсяги виробництва збільшуються до нового максимального рівня, що перевершує передкризовий. Зайнятість досягає природного рівня. Ціни ростуть, ставка відсотка збільшується, ставка заробітної плати збільшується, збільшується обсяг інвестицій, спостерігається економічний бум.

Всі макроекономічні показники, що характеризують різні фази ділового циклу поділяються на такі:

· що випереджають, тобто змінюються до настання фази;

· запізнілі, тобто змінюються після фази;

· збіжні, тобто зміна відбувається відповідно до фази;

· проциклічні, тобто ті, що збільшуються при піднесенні і знижуються при спаді: обсяг виробництва; рівень цін; швидкість обертання грошей;

· антициклічні, тобто ті, які збільшуються при спаді і знижуються при піднесенні: рівень безробіття, товарно-матеріальні запаси;

· ациклічні, що не залежать від підйомів і спадів, - обсяг експорту [7, c. 116-119].

До початку XX сторіччя ринкова економіка переживала, в основному, кризи надвиробництва, що виникали при порушенні рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Циклічність розвитку економіки виступала як механізм саморегуляції ринку. При перенасиченні ринку виникав спад виробництва, що продовжувався доти, поки товарні запаси, що накопичилися, не виснажувалися. Далі виникало піднесення виробництва до передкризового стану і вище, поки економіка не "перегрівалася". Важливим наслідком криз надвиробництва було відновлення основного капіталу.

2. Антиінфляційна політика держави, оцінка її ефективності

Антиінфляційна політика - це сукупність ефективних заходів держави, спрямованих на реальну стабілізацію рівня споживчих цін.

Для подолання інфляції й формування ефективної політики стабілізації національної валюти вироблено цілий ряд методів. Серед них найбільш поширеними є: нуліфікація, ревалоризація і реставрація, девальвація, дефляція.

Найчастіше використовується нуліфікація знецінених грошей. Вона означає ліквідацію старих грошових знаків, вилучення їх із обігу і заміну їх новими грошовими знаками, як правило, в меншій кількості. Цим методом скористалась Україна в 1996 p., запровадивши в обіг нову грошову одиницю - гривню.

Протилежним до нуліфікації є метод стабілізації національної валюти з допомогою ревалоризації і реставрації. Ревалоризація означає процес відновлення доінфляційної вартості паперових грошей з метою стабілізації і підвищення курсу національної валюти. Нині у її здійсненні провідним методом є поступова реставрація валюти, тобто відновлення доінфляційної купівельної спроможності та курсу національної валюти щодо інших вільноконвертованих валют. Водночас у країні реалізується цілий комплекс заходів для оздоровлення національної економіки, спрямованих насамперед на збільшення виробництва високоякісних, конкурентно-здатних товарів.

Стабілізацію національної валюти можна розпочати також із проведення політики дефляції. Це процес стримування зростання грошової маси в обігу. Вона означає вилучення з обігу певної частини надлишку паперових грошей. Супроводжується дефляція також комплексом заходів із оздоровлення національної економіки і фінансів, що виражаються в реформі податкової системи, скороченні бюджетних витрат та обсягів кредитів тощо.

Світовий досвід країн ринкової економіки свідчить, що для регулювання інфляційного процесу важливе значення має впровадження таких дій: встановлення економічно обґрунтованої ставки відсотків за кредит; регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу; розвиток безготівкових платежів і водночас обмеження питомої ваги готівкових грошей, які найбільше піддаються інфляційному знеціненню; широке запровадження електронних грошей, карток споживача. Держава через регулювання маси грошей, рівня відсотків за кредит і швидкості обігу грошей може активно впливати на обмеження інфляційного процесу, стимулювати рівень інвестицій і розширення національного виробництва. Звичайно, вибір методів подолання інфляції залежить від її рівня, від особливостей національної економіки, від місця державного регулювання процесу суспільного відтворення.

Через те, що інфляційний процес має різноманітні причини, то у боротьбі з ним широко використовують антимонопольну політику, яка охоплює: контроль за підприємницькими структурами, що займають панівне становище на ринку; захист і стимулювання конкуренції; сприяння розвиткові малого і середнього бізнесу, контроль за цінами; захист прав споживача та ін.

Для подолання інфляції у вітчизняній економіці має бути ефективна антиінфляційна політика, реальна стабілізація і зміцнення на ЇЇ засадах національної грошової одиниці. Ця політика має здійснюватись у напрямі забезпечення фінансової стабілізації. Саме фінансово-грошова стабілізація - це єдино можлива основа виведення національної економіки з кризи, якісної перебудови її та поліпшення життя населення.



3. Валютна система, валютний курс, види валютних курсів

Валют. (обмінний) курс - ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. При цьому під валютою розуміють будь-який платіжний засіб, який може бути застосований у міжнародних рахунках. Залежно від режиму формування валют. курсу (е) розрізняють вільний плаваючий, керовано плаваючий, фіксований. Залежно від к-ті іноземних валют, за допомогою яких вимірюється курс нац. валюти, слід розрізняти односторонній та багатосторонній валют. курс. Односторонній валют. курс - ціна нац. валюти, яка вимірюється через певну к-ть однієї іноземної валюти, наприклад 1 дол.США=4 грн.

Багатосторонній (ефективний) валют. курс обчислюється як середньозважений індекс () на базі двосторонніх курсів нац. валюти відносно валют основних торгових партнерів країни ().

При цьому частка кожного торгового партнера у валютному кошику визначається часткою його у зовн. торгівлі з даною країною (Wі):

Залежно від урахування співвідношення нац. та іноземних цін на предмет зовн. торгівлі валютний курс ділиться на номінальний та реальний. Номінальний курс (е) - курс, який обчислюється через фактичну к-ть іноземної валюти. Реальний курс (еr) обчислюється як добуток номін. курсу на співвідношення між нац. ціною товару (Pn) та його іноземною ціною (Рі) за формулою



Особливим варіантом визначення номін. валют. курсу є концепція паритету купівельної спроможності (ПКС). В її основі лежить закон єдиної ціни, за яким ціна певного товару на всіх нац. ринках має бути однаковою, оскільки різниця між ними усувається валютними курсами. Чим вища нац. ціна, тим нижчий курс нац. валюти, і навпаки. Отже, згідно з ПКС валютний курс відбиває співвідношення між нац. та іноземними цінами і визн. за формулою

е= Pn/ Рі.

Але на валют. курс впливає не лише співвідношення цін. Тому ПКС визначає курс лише в тенденції, тобто в довгостроковому періоді. У коро строковому періоді він коливається під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. Всі чинники, що впливають на валют. курс через попит і пропозицію на валют. ринку, відображаються через зміни в платіжному балансі. Так, збільшення експорту підвищує попит на вітчизняну валюту, а збільшення імпорту - підвищує її пропозицію, що відповідним чином впливає на валют. курс. на валют. курс впливають також зміни в рахунках капітальних операцій. Так, за збільшення попиту на вітчизняні активи зростає попит на нац. валюту, що викликає підвищення валют. курсу.

4. Взаємозв'язок між доходами і системою їх розподілу. Рівність і нерівність в розподілі доходів. Крива Лоренца. Порядок обчислення коефіцієнту Джині

Схильність домогосподарств до заощаджень залежить не лише від їхнього бажання, а й від рівня їхнього доходу. У разі високого рівня доходу схильність до заощаджень зростає, низького -- падає. Для аналізу рівня диференціації доходів домогосподарств застосовуються різні методи та показники. Найбільшого визнання набула крива Лоренца, яка відображує ступінь нерівності в доходах через відхилення кривої, що показує фактичний розподіл доходу між групами сімей, від бісектриси, що характеризує абсолютну рівність в доходах. Крім кривої Лоренца для визначення рівня диференціації особистих доходів використовують такі показники, як децільний коефіцієнт і коефіцієнт Джині.

Децільний коефіцієнт відображує співвідношення між середніми доходами 10% найбагатшої частини населення і доходами 10% найбіднішої частини населення.

Коефіцієнт Джині показує рівень концентрації доходів населення. Коефіцієнт Джині може коливатися від 0 (абсолютна рівність) до 100 (абсолютна нерівність). Отже, чим вище коефіцієнт Джині, тим більша нерівність у розподілі доходу, тим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси. Згідно з міжнародною класифікацією коефіцієнт Джині в інтервалі 33--35 характеризує високий рівень нерівності в розподілі доходу, а в інтервалі 24--26 -- низький.

Рис. 1. Крива Лоренца

5. Види макроекономічної політики. Антиінфляційна політика

Фіскальна, або бюджетно-фінансова, політика пов'язана з державним бюджетом. Вона передбачає цілеспрямоване регулювання податків і державних видатків для досягнення вибраних макроекономічних завдань.

Податки й державні видатки - це основні знаряддя фіскальної політики. Фіскальну політику як інструмент макроекономічного регулювання використовують понад півстоліття. За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляційними спалахами тощо.

Розрізняють два види фіскальної політики: стимулювальну і стримувальну.

Стимулювальна політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує ці обидва заходи. Це збільшує інвестиції, ВВП та зменшує безробіття.

За стримувальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції попиту через збільшення податків, зменшення державних видатків чи поєднання цих двох заходів.

Стимулювальна фіскальна політика передбачає збільшення державних видатків і зменшення податків. Вона діє в напрямку збільшення бюджетного дефіциту.

Стримувальна фіскальна політика, навпаки, діє в напрямку створення бюджетного надлишку, бо передбачає зменшення державних видатків чи збільшення податків.

Державний борг - це загальна сума заборгованості уряду за випущеними і непогашеними позиками (включаючи нараховані проценти). Державний борг є частиною національного боргу.

Національний борг включає борг державного та приватного секторів вітчизняним та іноземним кредиторам.



6. Монетарна політика

Монетарна, або кредитно-грошова, політика - це вплив на пропозицію грошей в економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк країни, у нашій державі - Національний банк України (НБУ).

Розрізняють стримувальну монетарну політику, спрямовану на приборкання інфляції попиту та стимулювальну монетарну політику, з допомогою якої досягають зменшення масштабів безробіття.

Проводячи стримувальну політику, центральний банк зменшує пропозицію грошей (політика "дорогих" грошей), що підвищує процентні ставки та зменшує обсяг інвестицій, відтак зменшує ВВП та рівень інфляції. Стимулювальна монетарна політика збільшує пропозицію грошей (політика "дешевих" грошей), що знижує процентні ставки і стимулює економічну активність.

7. Грошовий мультиплікатор та інвестиційний мультиплікатор, утворення грошей комерційними банками

Мультиплікатор -- це число, на яке потрібно помножити зміни в запланованих інвестиціях, щоб визначити зміни в сукупному обсязі виробництва.

Уперше поняття мультиплікатора було введено в економічну теорію англійським економістом Каном у 1931 р. Кан відмічав, що збільшення державних витрат на громадські роботи приводить до мультиплікативного (у багато разів більшого) ефекту зайнятості.

Далі теорію мультиплікатора всебічно розвинув Кейнс у 30-ті роки, зв'язуючи зміни інвестицій зі зміною доходів.

Економічна суть мультиплікатора в теорії Кейнса полягає в тому, що він показує залежність змін доходу від початкової зміни запланованих інвестицій:

МІ = ,

де МІ -- мультиплікатор інвестицій;ВВП -- зміна ВВП;

ВІп -- початкова зміна запланованих інвестицій, яка викликає приріст ВВП.

Ефект мультиплікатора спирається на три принципові положення:

по-перше, будь-які витрати створюють доходи адекватної величини, які розподіляються на споживання та заощадження;

по-друге, будь-яка зміна доходу зумовлює відповідні зміни в споживанні та заощадженні, але співвідношення між споживанням і заощадженням зберігається незмінним;

по-третє, споживання, яке випливає з доходів, одержаних на кожному попередньому етапі здійснення ділових угод, перетворюється у витрати для наступного етапу. Причому величина цих витрат постійно зменшується в міру віддалення кожного нового етапу від початкового.

Отже, початкові зміни інвестиційних витрат породжують нескінченний ланцюг вторинних споживчих витрат, котрі зменшуються з кожним наступним циклом витрат, але у підсумку багаторазово змінюють ВВП.

Мультиплікатор і гранична схильність до заощаджень обернено залежні. Чим менша частка доходу, яка заощаджується, тим більші чергові витрати в кожному діловому циклі й більший мультиплікатор:

МІ = .

Отже, можна зробити такі висновки:

1) чим вища c`, тим більший мультиплікатор, і навпаки;

2) мультиплікатор знаходиться в оберненій залежності від з`.

Чим вища з`, тим нижчий мультиплікатор.

Відношення пропозиції грошей до грошової бази називається грошовим мультиплікатором, або мультиплікатором грошової бази (т):

Він показує, як змінюється пропозиція грошей при збільшенні грошової бази на одиницю.

Коли йдеться про комерційні банки, то їхнє призначення, як правило, зводиться до функції посередників фінансово-грошових та кредитних операцій. Однак у реальній економічній практиці роль зазначених банківських установ не обмежується цією функцією. Вони є суб'єктами утворення пропозиції банківських грошей. Коли розглядається механізм утворення грошей у функції не тільки засобу обігу, а й нагромадження та засобу платежу, не лише готівкових, а й безготівкових операцій, то поряд з центральним банком, емітентом грошової маси, безпосереднім суб'єктом емісійного процесу обов'язково мають розглядатися і комерційні банки. Більше того, в ряді країн Заходу, зокрема в США, в останні роки суб'єктами емісійного процесу стали, не лише комерційні банки, а й позиково-ощадні установи. Комерційні банки утворюють банківські гроші, надаючи своїм клієнтам кредитні позики. Коли банки надають позику, грошова маса зростає; коли отримана позика повертається--зменшується. Розглянемо Це на конкретному прикладі. Насамперед нагадаємо, що грошові знаки стають носієм грошових функцій лише в тому випадку, коли вони обертаються за межами банківської системи. Знаходячись у банківських сейфах, грошові знаки не є грішми.



8. Грошовий обіг і грошова маса. Види монетарної політики

Реалізація суті і функцій грошей здійснюється в процесі "їх постійного руху. В найбільш узагальненому визначенні цей рух грошей називають грошовим обігом.

Грошовий обіг здійснюється між усіма суб'єктами ринкової економіки і в цілому обслуговує реальний рух товарів та послуг. Але сфера грошового обігу є відносно самостійною, тому в загальному обороті матеріальних благ, послуг і грошей рух грошей виступає як такий, що не пов'язаний з рухом реальних благ. Отже грошовий обіг -- це складне і структуроване явище. У ньому як певні складові частини виділяють грошові потоки, що обслуговують як рух реальних благ, так і функціонування фінансово-кредитних відносин. Усі ці грошові потоки входять у єдину систему грошового обігу, тісно взаємопов'язані між собою, і порушення, які можуть виникнути в тому чи іншому грошовому потоці, як правило, відбиваються на інших потоках. Це гостро ставить проблему збалансованості грошових потоків, яку слід розглядати як з погляду оптимізації самої сфери грошового обігу, так і з погляду зв'язку грошового обігу з тими постійними змінами, що мають місце у суспільному виробництві.

Проблема грошового обігу тісно пов'язана зі структурою самої грошової маси. Вона неоднорідна і в міру вдосконалення товарно-грошових відносин постійно ускладнюється за рахунок тих нових фінансових інструментів, які з'являються в процесі розвитку грошового обігу. Визначення структурних елементів грошової маси та їх особливостей дає змогу точніше з'ясувати питання про кількість грошей, необхідних для обігу.

Грошовий обіг постійно змінюється як в загальних особливостях своєї організації, так і у своїх масштабах. Зростання виробництва й інші чинники безпосередньо впливають на загальну масу грошей, потребуючи її постійного поповнення. Цей механізм неоднозначний, характеризується великою складністю і вимагає вдосконалення самого процесу поповнення грошей в обігу.

Види монетарної політики

Розрізняють два види монетарної політики: 1) стимулюючу і 2 ) стримуючу .

Стимулююча монетарна політика проводиться в період спаду і має на меті "підбадьорення" економіки, стимулювання зростання ділової активності в цілях боротьби з безробіттям Стримуюча монетарна політика проводиться в період буму і спрямована на зниження ділової активності в цілях боротьби з інфляцією .

Стимулююча монетарна політика полягає в проведенні центральним банком заходів зі збільшення пропозиції грошей. Її інструментами є: 1) зниження норми резервних вимог, 2) зниження облікової ставки відсотка і 3) купівля центральним банком державних цінних паперів.

Стримуюча (обмежувальна) монетарна політика полягає у використанні центральним банком заходів щодо зменшення пропозиції грошей. До них відносяться: 1) підвищення норми резервних вимог, 2) підвищення облікової ставки відсотка і 3) продаж центральним банком державних цінних паперів.

9. Грошово-кредитна політика як інструмент макроекономічного регулювання

Грошово-кредитна політика -- комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредитних відносин, що їх здійснює держава з метою регулювання економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості, врівноваження платіжного балансу. Об'єктами грошово-кредитної політики виступають сукупна грошова маса та рівень процентних ставок.

Суб'єктами грошово-кредитної політики виступають центральний (емісійний) банк країни, комерційні банки, інституції зі страхування депозитів тощо. Інструменти грошово-кредитної політики -- операції на відкритому ринку, управління обов'язковими резервами, облікова політика.

Операції на відкритому ринку -- купівля та продаж уповноваженими установами держави її цінних паперів. Купівля державних цінних паперів спричиняє додаткову грошову емісію. Продаж державних цінних паперів знижує обсяги грошової маси, що перебуває в обігу. Управління обов'язковими резервами -- зміна норми обов'язкового резервування банківських депозитів. Зменшення норми обов'язкового резервування призводить до збільшення ліквідності банківських активів. Збільшення норми обов'язкового резервування призводить до зменшення можливостей комерційних банків до кредитування. Облікова політика -- зміна норми відсотка при наданні позик центральним банком комерційним банкам. Такий кредит надається комерційним банкам під заставу державних цінних паперів. Через зміну облікової ставки на грошовому ринку збільшується або зменшується пропозиція кредитних ресурсів.

10. Грошово-кредитна система. Характеристика її складових

Грошово-кредитна система - це форма організації грошового обігу, яка історично та законодавчо склалася в тій чи іншій країні.

Сучасні гроші мають кредитну природу. І тому сучасна банківська система не просто прискорює обіг уже існуючих грошей, а створює нову грошову масу завдяки мультиплікації банківських депозитів. Це дає підстави розглядати не окремо грошову та кредитну системи, а їх симбіоз - грошово-кредитну систему.

Історії відомі два основних типи грошових систем.

Перший тип - металевий обіг. Він виступає теж у двох формах: біметалізм, коли роль грошей законодавчо закріплюється за двома металами (золотом і сріблом), та монометалізм, коли роль грошей виконує один метал (золото або срібло).

Другий тип - паперово-кредитна система грошового обігу, в основу якої лежать паперові та кредитні гроші.

Закон Грехема стверджує, що будь-який тип грошей є ціннішим у будь-якій іншій, відмінній від грошей якості, поступово зникає з обігу.

У популярній формі цей закон формулюють так: "погані" гроші витісняють "хороші" гроші з обігу. Наприклад, якщо функцію грошей виконує худоба, яка не диференціюється за якістю, то власники худоби намагаються розрахуватись гіршою худобою, залишаючи собі кращу для отримання від неї транспортних послуг, м'яса, шкіри, молока.

Об'єктами грошово-кредитної системи є гроші, що в процесі історичного розвитку змінюють свої форми, види та функції. Розвиток ринкового господарства урізноманітнює та ускладнює зв'язки між економічними суб'єктами, що призводить до збільшення проміжку часу між виробництвом і реалізацією товарів та послуг, і тому найбільш розповсюдженою формою грошей стають кредитні гроші.

Сучасний грошовий обіг здійснюється у двох формах: безготівковій та готівковій.

Суб'єктами грошово-кредитної системи можуть бути представлені різними рівнями:

а) загальнодержавний рівень суб'єктів в особі центрального банку, міністерства фінансів, казначейства, органів нагляду за діяльністю банків, інститутів, що здійснюють контроль за грошовим обігом, тощо;

б) рівень комерційних банків, які не тільки прискорюють рух грошових засобів, але й беруть участь у продукуванні кредитних грошей завдяки мультиплікації банківських депозитів;

в) рівень небанківських фінансових і кредитних установ;

г) рівень не фінансового сектору економіки, який включає в себе нефінансовий підприємницький сектор та сектор домогосподарств.

Суб'єктом грошово-кредитної системи може виступати й міжнародні фінансові організації та грошово-кредитні інститути інших країн.



11. Держава, як суб'єкт макроекономічного регулювання, необхідність державного регулювання економікою

Держава як суб'єкт державного регулювання економіки. Влада держави повинна використовуватися для узгодження економічних інтересів різних груп виробників і населення країни; спрямування їх трудової активності на досягнення відповідних єдиних цілей. Державне регулювання економіки утворює відповідну ієрархічну систему. На найвищому державному рівні відбувається розмежування функцій між законодавчою і виконавчою гілками влади. Характер розподілу цих функцій залежить від організаційно-політичного типу держави.

У сучасних правових державах існують деякі близькі до держави структури, які також виступають суб'єктами економічної політики. До них належать інститути, які мають суспільно-правовий статус. Самостійними суб'єктами вони не є, але і не є складовою частиною державного апарату управління. Їм передаються відповідні функції управління, які вилучаються зі сфери діяльності державних управлінських структур (наприклад, регіональні управління по страхуванню в ФРН).

Серед суб'єктів державного регулювання економіки існують також інститути, які мають наддержавний характер. Їх функціонування пов'язане з системою міждержавних угод. Національні органи влади передають їм частину своїх управлінських функцій (наприклад, діяльність Європейського союзу).

Теорія ДРЕ була заснована Кейнсом у 1936 році.

ДРЕ -- цілеспрямований вплив держави на розвиток економіки. Функції держави:

- законодавча (ухвалення норм,законів,постанов і розпоряджень)

- організаційна (виконання діючого законодавства)

- економічна (формування доходів і видатків бюджету)

- політична - культурно-освітня -зовнішньоекономічна.

Серед основних форм державного регулювання ринкової економіки слід виділити:

- фінансове регулювання (через систему фіскальної політики);

- грошово-кредитне регулювання (через регулювання грошової маси і процентної ставки);

- цінове регулювання (корекція рівня цін товарного ринку);

- структурне регулювання (через зміну галузевої структури економіки і, відповідно, структури попиту і пропозиції на ринку);

- соціальне регулювання (соціальний захист населення через державний перерозподіл доходів);

- адміністративне регулювання (через застосування неекономічних методів впливу на економічне життя).

Держава як суб'єкт макроекономічного регулювання виконує багато функцій. їх можна згрупувати за такими п'ятьма напрямами.

1. Емісійна функція.

2. Формування правових засад функціонування економіки.

3. Усунення вад ринкового саморегулювання.

4. Перерозподіл доходів.,

5. Забезпечення людей обов'язковими товарами.

12. Державне регулювання зайнятості населення

В основі теоретичного обґрунтування державного регулювання зайнятості населення лежать положення кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Але вона виявила побічні негативні наслідки -- підвищення цін, тобто інфляцію.

Між інфляцією і безробіттям має місце обернена залежність. Взаємозалежність між безробіттям та інфляцією в короткостроковому періоді одержала своє наукове узагальнення у вигляді кривої Філліпса.

У довгостроковому періоді зв'язок між безробіттям та інфляцією характеризується стагфляцією. За стагфляції крива Філліпса зміщується вправо, тобто в бік збільшення безробіття. При цьому кожний відсоток збільшення інфляції супроводжується додатковим зростанням безробіття.

Зростання сукупного попиту збільшує на деякий час прибутки, випуск продукції та зайнятість (від А1 до Б1). Номінальна заробітна плата через деякий час теж зростає, скорочуючи прибутки підприємств, ліквідуючи при цьому короткострокові стимули до збільшення виробництва та зайнятості (від Б1 до А2 і так далі від А2 до Б2 та від Б2 до А3). Отже, в довгостроковому періоді не існує альтернативності між рівнями інфляції та безробіття, а крива Філліпса набуває вигляду вертикальної прямої.

Пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населення є:

1) забезпечення ефективної зайнятості;

2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання;

3) створення рівних умов для громадян у використанні її права на працю;

4) соціальне партнерство через сумісність інтересів держави, профспілок та підприємств;

5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили.

Сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери. Програмний метод регулювання зайнятості реалізується за двома напрямами: активна політика зайнятості та створення гнучких форм зайнятості.

Активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості, які охоплюють як окремі категорії населення, так і специфічні випадки загрози безробіття. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання зростанню чисельності безробітних. Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним.

Створення гнучкої форми зайнятості передбачає створення сприятливих умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення. До них належать: установлення для працездатного населення вигідніших форм і режимів праці; допомога підприємствам у маневруванні кількістю та якістю робочої сили, у розв'язанні проблем, пов'язаних із використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників, іммігрантів тощо.

13. Державний бюджет. Бюджетна політика, бюджетний дефіцит

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотна залежність. З одного боку, держ. бюджет визначає можливості фіскальної політики; з іншого - фіскальна політика впливає на стан держ. бюджету. Роль держ. бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною. Важливе значення має також його структура та співвідношення між держ. заходами і витратами (видатками).

Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується і державний бюджет. регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами держ. бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан держ. бюджету.

У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння вир-ва ефективною (доцільною) слід вважати стимулюючу (експансіоністську) політику, яка має збільшувати держ. закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюдж. дефіциту або його збільшення.

Припустимо, що навпаки, в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною (доцільною) слід вважати стримуючу (реструктивну) політику, яка повинна зменшувати держ. закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюдж. дефіциту або виникнення бюджету з профіцитом.

Існують три концепції регулювання держ. бюджету:

1) збалансування бюджету на щорічній основі - держ. витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Ця концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіск. політики;

2) збалансування бюджету на циклічній основі - бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економ. циклу. Але в межах економ. циклу гармонія між надлишками і дефіцитами не досягається, що не забезпечує збалансованості держ. бюджету.

3) отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Світовий досвід показує, що пріоритет надається стабіліз. ф-ції - в основі лежить концепція функціональних фінансів.

Згідно неї фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого - вона передбачає певні джерела його фінансування.

Існує три джерела дефіцитного фінансування:

1. Внутрішні позички. В цьому випадку уряд виходить на внутр. грошовий ринок, де розміщує свої позички, тобто продає держ. ЦП, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг.

2. Зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжн. фін. орг-ції, іноземні уряди та приватні іноземні фірми.

3. Грош-кред. емісія. Центр. банк випускає нові гроші, які незабезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

Безболісних джерел фінансування не існує, кожен з них має певні недоліки. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою держава повинна постійно коригувати свої витрати у рахуванням змін в отриманні доходів, а до держ. позичок вдаватися лише за умов, якщо вони здатні в перспективі створювати джерела для їх повернення.

14. Доходи населення джерела формування доходів, номінальні і реальні доходи населення

Дохід - багатогранне економічне поняття, яке застосовується у різних значеннях.

У широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб'єктів господарського життя.

У вузькому значенні дохід - це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється у запасах активів (будівлях, спорудах, знаряддях праці, цінних паперах, готівкових грошах іт.ін.), дохід передбачає приплив грошей.

В економічній теорії доходи класифікуються за різними критеріями:

1. 3арівнем формування:

- доходи мікроекономічного рівня: заробітна плата, рента, процент, прибуток, амортизація, валовий і чистий дохід підприємства і т. ін.;

- доходи макроекономічного рівня; національний дохід; сукупний особистий дохід; дохід кінцевого використання і т. ін.

2. За суб'єктами привласнення:

- доходи індивіда;

- доходи домогосподарства (сім'ї);

- доходи підприємства (фірми);

- доходи галузі;

- доходи територіальної громади;

- доходи держави;

- доходи суспільства (національний дохід).

3. Залежно від цін, в яких визначається дохід:

- номінальний дохід - визначається в цінах поточного періоду;

- реальний дохід - визначається в цінах базового року (або в цінах поточного року за вилученням рівня інфляції).

4. Для аналізу діяльності підприємства (фірми) використовують такі форми доходу:

Валовий дохід, що дорівнює виторгу від реалізованих товарів і послуг;

Середній дохід, що дорівнює валовому доходу, поділеному на кількість реалізованих товарів і послуг:

Граничний дохід - приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг:

5. Залежно від включення доходу в ціну товару;

- первинні доходи включаються в ціну товару: зарплата, процент, рента, прибуток, амортизація, непрямі чисті податки;

- вторинні доходи виникають у зв'язку з перерозподілом первинних доходів: прямі податки, дивіденди, трансфертні виплати державою, підприємством та домогосподарством і т. ін.

6. За джерелом отримання:

Доходи від ресурсу "праця" як такого, що не має відособленого від свого власника існування:

- заробітна плата;

- доходи працівників колективних підприємств;

- доходи від індивідуальної діяльності;

- доходи від підсобного господарства;

- доходи від кооперативної діяльності;

- доходи підприємців.

- доходи від власності, яка має відособлене від власника існування дивіденди від акцій;

- відсотки від паю;

- відсотки від банківських вкладів;

- доходи від облігацій;

- орендна плата тощо.

- доходи, що безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів діяльності:

- часткова компенсація виплат на освіту;

- безоплатне надання послуг з охорони здоров'я;

- адресна допомога малозабезпеченим верствам населення;

- благодійні послуги;

- соціальні пенсії тощо.

7. Доходи, що утворюються внаслідок використання певних факторів виробництва (факторні доходи);

- доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів;

- рентний дохід;

- процентний дохід, або прибуток на капітал;

- підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу.



15. Економічна сутність загальної рівноваги в моделі сукупний попит - сукупна пропозиція. Фактори їх формування

Важливою властивістю, яка притаманна ринковій економіці, є постійне тяжіння до рівноваги. Економічна рівновага - це рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, тобто СПО = СПР. Рівновага між ними породжує рівноважний ВВП та рівноважні ціни.

Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізка, то зростання попиту приводить до збільшення реального обсягу виробництва і зайнятості при сталих цінах.

Якщо сукупний попит зростає на проміжному відрізку, це приводить до збільшення реального обсягу національного виробництва, рівня цін і зайнятості.

Якщо сукупний попит зростає на класичному відрізку, відбувається інфляція. Реальний рівень ВВП не змінюється, оскільки він не може зростати за межі рівня "повної зайнятості".

Коливання ринкового попиту і пропозиції зумовлюються багатьма факторами. Класифікація їх дає змогу не тільки проаналізувати причини змін ринкової кон'юнктури, що відбулися, а й передбачити можливі зміни залежно від пануючих тенденцій. Систематизація факторів створює теоретичні передумови для свідомого управління динамікою попиту і пропозиції та широко використовується в сучасній практиці маркетингу на мікроекономічному рівні. Відмінність між цими факторами, класифікованими за певними ознаками, полягає у сфері дії, інтенсивності впливу, ступені керованості з боку господарюючих суб'єктів. Розподіл факторів попиту і пропозиції має дещо умовний характер. Це пояснюється відносною самостійністю попиту і пропозиції як ринкових характеристик, органічною взаємозалежністю їх. Сукупність факторів, що є провідною для ринкового попиту, визначає також кількісні та якісні характеристики ринкової пропозиції товарів та послуг, хоча механізм впливу однойменних факторів на попит і пропозицію може дещо відрізнятися.

У наведеній класифікації однойменні фактори, що впливають на ринкові попит і пропозицію, подані переважно суб'єктивними (психолого-традиційними, естетичними) і природно-кліматичними факторами, які є загальними неекономічними факторами. На попит і пропозицію суттєво впливають уподобання та смаки людей, мода, місцеві традиції та релігія, а також особливості погоди, природні ресурси, рельєф тощо.

Вирішальними і для попиту, і для пропозиції є економічні та соціальні фактори. Це пояснюється сталими особливостями формування виробничих і соціальних відносин у сфері виробництва й обігу.

Якщо для ринкового попиту визначальними економічними факторами є базовий рівень розвитку потреб і задоволення їх, рівень доходів, принципи їх розподілу та структура цін, то пропозиція найчутливіше реагує на зниження витрат виробництва. Це передусім рівень автоматизації, механізації та комп'ютеризації процесів, здешевлення і заміна компонентів виробництва, розвиненість інфраструктури, характер державного регулювання підприємництва.

Соціальні фактори, впливу яких зазнають на собі попит і пропозиція, є, врешті-решт, похідними від класово-професійної структури суспільства, стану культури та освіти. Їхній вплив має довгостроковий характер і відзначається інерційністю. Частка коштів на культуру, науку і освіту, яку виділяють держава і підприємства, на роки вперед може визначити процвітання чи відставання національних сфер (галузей) виробництва і споживання. Формування відповідних ринкових пропорцій у цьому випадку буде віддзеркаленням дії цих факторів суспільне значущих за своєю природою.

Тісно пов'язані з соціальними демографічні фактори. Це чисельність і склад населення, народжуваність і відтворення працездатного населення, формування і розміри сім'ї. Вони є первинними для пропорцій суспільного виробництва і ринкових співвідношень.

Механізм впливу найдієвіших факторів попиту і пропозиції покладений в основу маркетингу. Визначення життєвого циклу окремих товарів та планування їх збуту ґрунтується на так званій сегментації ринків. Відповідно до частки факторів формується модель з системою ринків-сегментів: географічним (площа місцевості, клімат, щільність населення і компактність проживання), психологічним (співвідношення суспільних груп, спосіб життя, характерні типи особистості), демографічним (статево-вікова структура, розміри сім'ї) тощо. Сегментація ринку сприяє ефективній організації його, зменшенню суспільних та індивідуальних витрат виробництва тощо.

16. Економічна сутність макроекономічних показників, їх структура і функціональне призначення

СНР спирається на низку макроекономічних показників, за допомогою яких вимірюються результати функціонування національної економіки. Первинним таким показником є валовий випуск (ВВ), який відображає повну ринкову вартість усіх товарів та послуг, вироблених у країні за певний період. Але найбільше значення серед макроекономічних показників має валовий внутрішній продукт (ВВП).

За своєю суттю ВВП -- це ринкова вартість кінцевої продукції або додана вартість, створена резидентами всередині країни. Кінцевою продукцією є лише та частка валового випуску, яка спрямовується на невиробниче споживання, інвестування та експорт.

Це означає, що при обчисленні ВВП із валового випуску має відніматися проміжна продукція, яку використовують для виробництва товарів та послуг і яка прибирає форми матеріальних витрат (МВ).



17. Економічна сутність національного ринку його структура, причини і наслідки порушення рівноваги

Сутність і структура національного ринку.

До основних елементів сучасного регульованого ринку належать:

1) ринок предметів споживання;

2) ринок засобів виробництва;

3) ринок платних послуг;

4) ринок робочої сили;

5) ринок капіталів;

6) ринок валюти, грошей і цінних паперів;

7) ринок науково-технічних розробок та інформації;

8) ринок нерухомості.

Ці ринки є окремими частинами сукупного внутрішнього (або національного) ринку, його своєрідними сегментними ринками.

Кожний із цих структурних елементів поділяється на певні частини. Так, у межах ринку предметів споживання виділяють ринок швейних виробів, хлібопродуктів тощо. До ринку цінних паперів належать різні види акцій, облігацій тощо. Водночас деякі з названих основних структурних елементів ринку можуть бути об'єднані у більші підсистеми. Наприклад, ринок предметів споживання та ринок послуг формують споживчий ринок. Цей ринок разом з ринком засобів виробництва, а також науково-технічних розробок та інформації утворює товарний ринок. До складу фінансового ринку можна віднести ринок капіталів, цінних паперів, грошей, валюти, кредитів.

Кожен із сегментних ринків тісно пов'язаний і взаємодіє з іншими і національним ринком загалом (як частина з цілим).

Наприклад, ринок предметів споживання перебуває в органічному взаємозв'язку з ринком капіталів -- залежить від інвестицій у виробництво товарів широкого вжитку. Ринок засобів виробництва тісно взаємодіє з ринком робочої сили і т. ін. Тому національний ринок -- сукупність окремих сегментних ринків у їх взаємодії та взаємозалежності.

18. Економічна сутність прямих і другорядних податків, ставка оподаткування, база оподаткування. Крива Лаффера

До основних джерел доходів відносяться:

- податки;

- власні доходи держави від виробничої та інших форм діяльності;

- платежі за ресурси, які згідно з діючим законодавством належать державі;

- позики у формі державних облігацій.

Податки - це фінансові відносини між державою та платниками податків із метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою своїх функцій.

До функцій податків належать:

1) розподільна - перерозподіл вартості ВВП між державою і юридичними та фізичними особами;

2) фіскальна - централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби;

3) регулююча - вплив податків на різні сторони діяльності їх платників.

До принципів побудови податкової системи відносять: загальність, стабільність, обов'язковість та соціальну справедливість.

За механізмом формування податки поділяються на дві основні групи:

прямі - вилучаються безпосередньо у власників майна, одержувачів доходів (прибутковий податок із громадян, земельний, майновий, на цінні папери, із спадщини і дарувань, на прибуток та капітал);

непрямі - вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів і послуг, тобто перекладаються на споживача (ПДВ, акцизи, мита, податок з обігу).

Чим більш розвинута країна, тим більша частка надходжень припадає на прямі податки.

Законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування називається податковою ставкою. Виділяють:

граничну податкову ставку - відношення приросту виплачуваних податків до приросту доходів;

середню податкову ставку - це відношення обсягу податків до величини доходу, який оподатковується;

нульову ставку - звільнення від оподаткування;

пільгову ставку - зменшення податкових ставок або звільнення від оподаткування окремих підприємств чи виробництв залежно від галузі діяльності, виробленої продукції, використаної робочої сили, розміщення.

За ознакою співвідношення між ставкою податку і доходом виділяють такі види податків:

прогресивний - середня ставка підвищується із зростанням доходу;

регресивний - середня ставка знижується по мірі зростання доходу;

пропорційний - середня ставка залишається незмінною незалежно від розмірів доходу.

Крива Лаффера відбиває зв'язок між податковими ставками (ПоС) і податковими надходженнями (ПН).

Осн. ідея Лаффера полягає в тому, що за умови зростання податкової ставки від нуля до 100% податкові надходження спочатку збільшуються від нуля до певної максимальної величини (ПН2), а потім зменшуються знову до нуля. Згідно з кривою Лаффера, точка ПоС1 відображає такий стан в економіці, коли діючі податкові ставки є надмірними. Це означає, що вони стримують ділову активність, тобто не створюють необхідних стимулів для збільшення ВВП як податкової бази до такого рівня, за яким податкові надходження могли б досягти свого максимального значення.

Отже, за кривою Лаффера, якщо діючі податкові ставки є надмірними, то їхнє оптимальне значення дозволить збільшити вир-во за умов незмінності або навіть зростання податкових надходжень. Досвід застосування цієї теорії на практиці не дав однозначної відповіді щодо її ефективності.

Рис. 2

Економічна сутність сукупного попиту: цінові і нецінові фактори її формування.

Сукупний попит (AD) -- це сукупність вітчизняних товарів і послуг, які мають бажання купити резиденти і нерезиденти з метою задоволення своїх платоспроможних потреб. Суб'єктами сукупного попиту є домогосподарства, підприємства, уряд та іноземці. У зв'язку із цим сукупний попит можна визначити як суму попиту домашніх господарств на споживчі товари і послуги, підприємств на інвестиції, урядового попиту на державні закупівлі та попиту іноземців, який дорівнює чистому експорту:

YAD = C + I + G + NX.

Сукупний попит є категорією ринку, на якому ціна відіграє головну регулювальну роль -- пов'язує між собою сукупний попит і сукупну пропозицію. Інші чинники сукупного попиту враховуються в його функції як зовнішні екзогенні змінні.

Сукупний попит знаходиться в оберненій залежності від ціни. При цьому під ціною розуміється загальний рівень цін в економіці, тобто ціна ВВП. Отже, виразимо залежність між сукупним попитом і ціною за допомогою графіку. На горизонтальній осі відкладемо обсяг реального ВВП, який відображує сукупну кількість товарів і послуг (Y), а на вертикальній -- загальний рівень цін на товари та послуги (Р).

Рис. 3. Крива сукупного попиту

Як видно з графіка, у разі зниження ціни від P1 до P2 сукупний попит збільшується від Y1 до Y2. Отже, сукупний попит є спадною функцією від ціни. Тому крива сукупного попиту має від'ємний нахил. За своєю формою вона аналогічна кривій однотоварного попиту, тобто ринкового попиту на окремі види товарів і послуг, але за своїм змістом суттєво відрізняється від останньої.

Цінові та нецінові чинники сукупного попиту. Вплив нецінових чинників на криву сукупного попиту.

Почну з того, що між сукупним попитом і ціною немає безпосередньої залежності. Проте між ними існує опосередкована залежність, яка проявляється за допомогою трьох чинників, якими є: ефект процентної ставки, ефект багатства та ефект чистого експорту.

Ефект процентної ставки полягає в тому, що у разі зростання загального рівня цін покупцям товарів і послуг потрібно більше грошей для оплати купівельних операцій. Отже, зростає попит на гроші, що за незмінної пропозиції грошей викликає підвищення їх ціни, тобто процентної ставки. Внаслідок цього сукупний попит зменшується за рахунок попиту на ті товари, для купівлі яких потрібно запозичувати (купувати) гроші. Ефект багатства пов'язаний з такою формою багатства, як фінансові активи. Зі зростанням цін в економіці реальна вартість, тобто купівельна спроможність нагромаджених домогосподарствами фінансових активів зменшується. Ефект чистого експорту відображує вплив загального рівня цін на результати зовнішньоторговельної діяльності країни. Вплив цього чинника на сукупний попит проявляється тоді, коли ціни на вітчизняні товари зростають або зменшуються порівняно з цінами на аналогічні іноземні товари, тобто коли змінюються відносні ціни. Якщо ціни на вітчизняні товари піднімуться вище за ціни на іноземні товари, вітчизняні покупці почнуть віддавати перевагу імпортним товарам. Це збільшить імпорт і зменшить сукупний попит за рахунок скорочення чистого експорту. Отже, ефект чистого експорту також свідчить про обернений зв'язок між ціною ВВП і сукупним попитом.

Розглянуті вище чинники є ціновими чинниками сукупного попиту. Їх особливість полягає в тому, що вони опосередковано реалізують обернену залежність сукупного попиту від ціни.

Крім ціни на сукупний попит впливають й інші чинники, що не пов'язані зі зміною цін. Усі такі чинники називаються неціновими чинниками сукупного попиту. Вони є зовнішніми екзогенними змінними функції сукупного попиту.

Нецінові чинники є неоднорідною сукупністю. Визначаючи їх, слід враховувати, що сукупний попит складається з таких чотирьох компонентів: споживчий попит (С), тобто попит домашніх господарств на споживчі товари і послуги; інвестиційний попит (І), тобто попит підприємств на приватні інвестиції; урядовий попит (G) і попит іноземців (NX). Тому нецінові чинники сукупного попиту слід поділити на відповідні чотири групи.

...