Стан і тенденції розвитку ринку фінансових послуг

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Стан і тенденції розвитку ринку фінансових послуг



Розділ 1. Сутність і структура ринку фінансових послуг

1.1 Сутність і структура ринку

Економічний зміст поняття «ринок». Ринок як одна з категорій товарного виробництва у процесі його еволюції зазнав істотних кількісно-якісних змін, що не могло не позначитися на його визначенні в останні понад два століття. У працях А. Сміта і Д. Рікардо термін «ринок» не набув чіткого політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх, поверхових явищ ринкової економіки, а тому використовували переважно для характеристики ринкового попиту.

Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив Французький економіст О. Курно. На його думку, цей термін позначає «будь-який район, на якому взаємовідносини покупців і продавців настільки вільні, що ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко і швидко вирівнюватися». Англійський економіст А. Маршалл стверджував, що «чим досконаліший ринок, тим сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той самий час платили за одну й ту саму річ однакову ціну». У підручнику «Економіка» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг». Американський економіст П. Хейне стверджував, що ринок -- «це набір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів». Наведені визначення об'єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західними науковцями предмета економічної науки, тобто без наголосу на вивченні виробничих або економічних відносин. Крім того, у перших двох визначеннях акцентується на тенденції до вирівнювання цін, тобто називається важлива функція ринку.

У сучасній політичній економії відповідно до предмета цієї науки на передній план при визначенні сутності ринку виходить система або певна сукупність економічних відносин, а також робиться спроба пов'язати його з певними функціями (формування попиту і пропозиції та цін на то­вари). Як у першому, так і в другому випадку необхідно дотримуватися принципу історизму. У наведених визначеннях західних і вітчизняних науковців такий принцип значною мірою ігнорувався. Внаслідок цього ці визначення сутності ринку відображають реалії не сьогодення, а двохсотрічної давності, коли панувала вільна конкуренція.

Сутність ринку полягає в тому, що це певна сукупність економічних відносин між суб'єктами різних типів і форм власності, в тому числі власності на робочу силу з приводу купівлі-продажу товарів і послуг відповідно до законів товарного виробництва.

Для комплексного визначення сутності ринку необхідно з'ясувати його функції. Функціями ринку є:

1) здійснення остаточного визначення вартості товарів і послуг та їх реалізації, перетворення продукту праці на товар;

2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема зв'язку між виробництвом і споживанням), сприяння формуванню цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку;

3) спонукання виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільне необхідними, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей;

4) певний регулюючий вплив на економіку в цілому, на пропорції між різними сферами та галузями економіки приведення у відповідність платоспроможного попиту і пропозиції, нагромадження і споживання та інших

пропорцій;

5) сприяння контролю споживачів за виробництвом,

вирівнювання цін;

6) посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства.

Виходячи з цього, можна дати комплексне визначення ринку.

Ринок -- певна сукупність економічних відносин між різними суб'єктами господарювання з приводу купівлі-продажу товарів і послуг, де відбувається остаточне визнання їх вартості та реалізація, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками за зниження витрат виробництва і підвищення суспільної корисності товарів, поліпшується пропорційність розвитку народного господарства, забезпечується безперервність суспільного відтворення і формування цілісної економічної системи, а також здійснюється опосередкований контроль споживачів за виробництвом.

Умови ефективного функціонування ринку:

1) реальний плюралізм типів (у тому числі форм) власності та форм господарювання. Якщо виходити з досвіду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існувати індивідуальна (приватна) власність (заснована як на власній, так і на чужій праці), колективна власність (у формі акціонерних компаній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна власність у різних формах, змішана форма власності як результат різної комбінації названих форм;

2) здатність різних суб'єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі оліго-полій як колективних монополій), знижує ефективність функціонування ринку;

3) розвинуте антимонопольне законодавство. Наявність достатніх механізмів його реалізації значно послаблюють монополістичні тенденції в економіці й сприяють ефективному функціонуванню сучасного ринку;

4) добре розвинута система економічного, правового та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів);

5) наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність;

6) конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності;

7) розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів власності, які можуть стати об'єктом купівлі-продажу (засоби виробництва, у тому числі земля, робоча сила, інтелектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, цінні папери -- акції, облігації, сертифікати та ін., гроші, нерухомість, предмети споживання тощо).

Структура ринку.

Структура ринку -- сукупність окремих видів ринку у межах національної економіки, або внутрішнього ринку, а також регіональних, світового у межах світового господарства і взаємодія між ними.

Розрізняють ринок засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, технології, інформації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуальної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок товарів поділяється на оптовий і споживчий ринки; ринок інтелектуальної власності -- на ринок патентів, ліцензій, «ноу-хау», програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок -- на ринок інвестицій (довгострокових кредитів), ринок грошей (короткострокових кредитів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (в сучасних умовах він є водночас і ринком товарів).

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють монополізований і олігополістичний ринки. На монополізованому ринку один виробник або продавець може зосередити у своїх руках всю масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни на ринку. На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких зокрема неспроможний впливати на процес ціноутворення. На олігополісггшчному ринку декілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова монополія.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупівель, систему бірж, ярмарків, виставок та інших посередницьких структур із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін. Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв'язки,на основі яких формуються економічні закони розвитку і функціонування сучасного регульованого ринку.

Фінансовий ринок (у вузькому значенні -- грошовий ринок, ринок позичкових капіталів) -- певна сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал. Суб'єктами цих відносин є підприємства різних форм власності, населення, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. Об'єктами фінансового ринку є особисті заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів та ін. Основні важелі цього ринку -- попит, пропозиція позичкового капіталу та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку в сучасних умовах є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійний фонд, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення та ін. У багатьох країнах ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку -- промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару. Основними продавцями капіталів є страхові компанії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють грошові надходження довгострокового характеру від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їх депозити формуються з ліквідних коштів підприємств і особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті самі суб'єкти.

Розрізняють короткостроковий і довгостроковий фінансові ринки. На першому об'єктом купівлі-продажу є векселі державної скарбниці (вид державних цінних паперів з короткостроковими зобов'язаннями держави до 12 місяців, що їх випускають центральні банки), на другому -- довгострокові позички й цінні папери. Тому довгостроковий фінансовий ринок поділяється на ринок довгострокового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткострокових і довгострокових кредитів надають крупні комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників. Так, крупні компанії здебільшого отримують кредит на тривалий термін, без забезпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми. Ці фірми повинні представити забезпечення, поручительство або гарантію. У багатьох країнах значна частина позичок надається у формі відкриття кредитної лінії, що означає досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредит і можливість протягом певного періоду отримати позичку без додаткових переговорів з банком. Водночас відкриття кре­дитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своєму поточному рахунку не менше 20% загальної суми кредиту (компенсаційний залишок), яку він не може вилучити або перевести в інший банк. Ця умова «прив'язує» позичальника до банку. Якщо кредити надаються під заставу, то банк отримує право розпоряджатися закладеним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).

Найнижчими відсотковими ставками за банківські кредити є базова ставка («праймрейт») за незабезпечені короткострокові кредити для першокласних позичальників. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1--5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надаються кредити під цінні папери, товари й устаткування, під боргові зобов'язання позичальників (тобто під дебіторську заборгованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюються при наданні сільськогосподарських кредитів (довгострокових -- під заставу нерухомості, короткострокових -- під заставу майбутнього врожаю та ін.) та споживчих кредитів (під заставу житла, товарів тривалого користування), відсоткові ставки за які є найвищими.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінансового ринку справляє держава через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку та ін.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед відновити довіру до держави, повернути трудящим вилучені державою трудові заощадження, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, інтенсивніше здійснювати процес акціону-вання власності, створювати інвестиційні фонди тощо.

Ринок робочої сили -- сукупність економічних відносин між найманими працівниками, підприємцями і біржами праці (державними й приватними) з приводу організації, використання і купівлі-продажу робочої сили.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обігу. В сучасних умовах результати цього продажу фіксуються в колективних та індивідуальних контрактах, в яких зазначено обсяги й умови роботи, величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Під час тривалої роботи на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю знайти своє відображення в контракті. Крім того, колективні договори через певний час переукладаються. Тому сферою продажу робочої сили для вже зайнятих працівників певною мірою стає і саме виробництво. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб'єктами ринку робочої сили є не тільки підприємець і найманий працівник, а й опосередковано держава. Безпосереднім учасником такого ринку вона є на підприємствах і установах державного сектора економіки.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили -- це попит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й частково споживчої вартості робочої сили). Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного (підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежить: від попиту на товари і послуги, що виготовляються на підприємствах відповідного типу; рівня їх технічної оснащеності, інтенсивності та продуктивності праці; форм і методів організації виробництва, економічної кон'юнктури; ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності країни (зокрема, від можливості проникнення на національний ринок продукції іноземних компаній); якості робочої сили та якості праці; величини інвестицій; технічної будови капіталу та ін. Пропозиція робочої сили залежить від рівня народжуваності населення, тривалості освіти і набуття кваліфікації, демографічної політики держави, ринку житла, рівня заробітної плати, престижності праці та інших факторів.

Залежно від співвідношення попиту і пропозиції формується дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. У першому випадку пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), у другому -- попит і пропозиція збігаються, у третьому -- пропозиція перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили У розвинутих країнах світу є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в масштабі окремої держави, про Що свідчить певна кількість безробітних, у деяких країнах безробіття сягає 15% працездатного населення), з дефіцитом на окремі професії. Тому нерівновага на цьому ринку -- загальноприйняте явище. Внаслідок перевищення пропозиції над попитом заробітна плата відхиляється донизу від вартості товару робоча сила, і навпаки. В межах загальнонаціонального ринку робочої сили виділяють окремі сегментні ринки, або субринки: наприклад, ринок робочої сили в передових наукомістких галузях промисловості та в «старих», традиційних галузях; ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріального виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяється на ринок робочої сили кваліфікованих, напівква-ліфікованих і некваліфікованих працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей.

В У країні процес формування ринку робочої сили тільки почався. Його характерними особливостями є: значне перевищення пропозиції робочої сили над попитом, відчутна невідповідність між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслідок несформованості ринку житла, значних цін на послуги, пов'язані з переїздом на нове місце проживання та ін.

Основними умовами формування ринку робочої сили є також створення стабільних і ефективних стимулів до праці, системи професійної переорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, ринку житла, інтенсивний розвиток малого підприємництва (у розвинутих країнах Заходу дрібні та середні компанії забезпечують більшість робочих місць) тощо.

Ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за термінологією економіка). Попит на цей тип капіталу залежить насамперед від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції та розширення виробництва) зменшується, і навпаки. У ринку засобів виробництва виділяють ринок засобів праці та ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділяють на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, що виготовляється на індивідуальні замовлення.

Для створення широкомасштабного і високоефективного ринку засобів виробництва в Україні необхідно забезпечити реальний плюралізм форм власності, що зумовить формування конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна амортизаційна політика держави, слід надавати податкові, кредитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку. Важливу роль у цьому процесі відіграватиме формування венчурного (тобто ризикового) капіталу, створення фінансово-промислових груп, консультативних фірм для впровадження нової техніки, утворення вільних економічних зон тощо.

Ринок предметів споживання. Складовими елементами цього ринку є виробництво товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відео-техніки, пральних машин тощо) та поточного споживання Найважливішими напрямами формування такого ринку в Україні є:

1) ліквідація глибокої диспропорції в народному господарстві між групою «А» (виробництво засобів виробництва) і групою «Б» (виробництво предметів споживання). У 1999 р. це співвідношення становило 76% : 24%, а в розвинутих країнах Заходу -- ЗО : 70;

2) поступове створення сучасної системи заробітної плати. Наприкінці 90-х років середня денна зарплата у Швеції, ФРН становила понад ЗО дол., в Австрії -- 25, у франції -- 15, в Україні -- приблизно 1,7 дол. Наближення України у цій сфері до західноєвропейських стандартів можливе насамперед за умови істотного підвищення рівня продуктивності праці. Але й у теперішніх умовах у нашій державі існує значна невідповідність між оплатою робочої сили і рівнем цін на предмети споживання, між рівнем продуктивності праці та реальною заробітною платою. Про це свідчить значне затоварювання продуктами харчування.

3) насичення споживчого ринку на основі радикальної перебудови аграрних відносин, відродження села, розвитку аграрно-промислового комплексу.

Ринок послуг -- певна сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу послуг. Послуга -- це особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (порівняно із звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуги збігається з процесом її створення, з діяльністю, а їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо. Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв'язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі та ін.) і нетрадиційні (маркетингові, інженерно-консультаційні та інженерно-будівельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) послуги. У розвинутих країнах світу у сфері послуг зайнято понад 70% працездатного населення, у США -- до '5%. Це свідчить про існування розвинутого ринку по­слуг. Послуги створюються у сфері як матеріального (громадське харчування, торгівля, побут та ін.), так і нематеріального (освіта, охорона здоров'я, мистецтво, культура тощо) виробництва. Якщо ціни на послуги перевищують суспільно-необхідні витрати на їх створення, відбувається надмірне привласнення частки фінансових ресурсів виробниками послуг та їх вилучення з доходів споживачів.

Привласнені ресурси можуть розподілятися в різній пропорції між власниками підприємств і установ, що надають послуги, і тими, хто їх створює (якщо ці підприємства не є власністю самих виробників послуг). Так, в Україні витрати населення на комунальні послуги зросли у 90-х роках у декілька десятків разів, а реальна зарплата знизилася у 5--6 разів.

У розвинутих країнах світу людина перетворилася на основний елемент національного багатства, а її відтворення (фізичних можливостей, інтелектуальних, організаторських здібностей, основних рис людини-працівника і лю-дини-власника) стає опосередковано одним із пріоритетних завдань розвитку суспільства. Це означає, що економічні відносини з приводу відтворення працівника нового типу виходять на передній план. Відповідно серед різних типів і видів ринку ринок послуг стає домінуючим.

В Україні внаслідок глибокої економічної кризи до 80% сімейного бюджету витрачається на продукти харчування (у розвинутих країнах світу -- майже 20%). Тому основна увага приділяється відтворенню фізичних можливостей людини, а ринок послуг, спрямований на розвиток і відтворення інтелектуальних, творчих здібностей переважної більшості населення, відтісняється на задній план. Водночас внаслідок значної диференціації суспільства в Україні з'являються престижні дитячі садки, школи, вищі навчальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частина суспільства має змогу розвивати всі сутнісні сили людини, її здібності.

Головною умовою розширення ринку послуг в Україні є зростання продуктивності праці у сфері матеріального виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері нематеріального виробництва, значно розширити асортимент платних і безкоштовних послуг для населення. Крім того, важливими умовами зростання обсягу ринку послуг є підвищення реальної заробітної плати, формування повноцінного ринку робочої сили та інші фактори.

Ринок інтелектуальної власності. Як і в категорії «економічна власність», в інтелектуальній власності також необхідно виділити кількісну й якісну сторони. У першому випадку -- це різні об'єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти, «ноу-хау», програми математичного забезпечення, наукові прогнози тощо). У другому -- відносини, які виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення названих об'єктів власності.

Першочерговою проблемою в Україні на шляху формування ринку інтелектуальної власності є прискорене створення нормативної бази для подання, захисту і впровадження винаходів, нових моделей та зразків промислового устаткування. Необхідно оперативно перевести в патенти України авторські свідоцтва, які були видані громадянам України відповідними службами колишнього СРСР. Якщо цього не зробити, Україна втратить пріоритет на велику кількість винаходів. Наша держава досягла світового рівня у галузі математики, теоретичної фізики, фізіології, клітинної та молекулярної біології, електрохімії, що дає їй змогу бути активним учасником на міжнародному ринку ідей.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності відіграє у розвинутих країнах світу венчурний (ризиковий) капітал. Він у цільовому порядку інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм можуть бути самостійними, частина -- відділеннями крупних корпорацій, фінансових груп та ін. В останньому випадку інвестор отримує права на всі новації, які створюються на ризикових підприємствах. Ці новації бувають запатентованими і безпатентними («ноу-хау»).

У широкому розумінні «ноу-хау» -- це сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого досвіду, необхідного для виготовлення певного виробу, відтворення виробничого процесу тощо. «Ноу-хау» містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво тощо. «Ноу-хау» вважається власністю підприємства з патентами на винахід, товарними знаками, авторськими правами. Обмін «ноу-хау» може здійснюватися за згодою між підприємствами через передання документації, організацію навчання працівників, участь спеціалістів у промисловому виробництві. Як правило, «ноу-хау» здійснюється разом з переданням патентних прав, продажем виробів, але інколи підписується домовленість, об'єктом яких є виключно «ноу-хау».

Передання інформації на зразок «ноу-хау» передбачається за контрактом у таких формах: технічної документації (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне обґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, Формули та ін.); усної інформації та показу, під час яких повідомляються технічні відомості, передаються досвід, навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об'єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Купівля-продаж різних нововведень поширюватиметься в Україні внаслідок зростання кількості підприємств, які працюють на основі ринкового та оптимального поєднання ринкового і державного регулювання.

Валютний ринок -- важлива сфера економічних відносин з приводу купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів (чеків, векселів, акредитивів, телеграфних і поштових переказів в іноземній валюті). На валютному ринку здійснюються операції зовнішньої торгівлі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, туризму. З погляду організаційних відносин цей ринок функціонує через кореспондентські рахунки між банками різних країн. Переважно операції на ньому здійснюються у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та ін. Про механізм функціонування цього ринку йтиметься в темі 4.3.

Ринок інформації -- сукупність економічних відносин з приводу збирання, обробки, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачеві. Від якості та обсягу інформації залежить правильність прийнятого рішення. Інформація не є рідкісним благом, для отримання якого потрібні певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є посередники, основне завдання яких -- збирання і продаж інформації. Ці ринки різняться ступенем поінформованості та можливості реальних дій таких посередників у реалізації товарів і послуг. За цей вид послуг вони беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому реалізуються твори мистецтва, бере 20% від ціни, а дилери державних цінних паперів -- 1,32%. Своєрідною ціною на ринку інформації є плата за рекламу.

Важливий елемент ринку інформації -- інформація про конкурентів. Збирання, обробку і передання її в окремих країнах Заходу називають інформаційно-статистичною базою підвищення конкурентоспроможності. Збирання інформації здійснюється насамперед під час візитів команди спеціалістів (інженери, техніки, майстри, робітники) і стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особливостей організації виробництва, конструктивних і технічних можливостей виробів, рівня структури і витрат. Засобом збирання відповідної інформації є перегляд професійних журналів, зустрічі з фахівцями, запрошення консультантів тощо. Відтак узагальнюються найважливіші результати, визначаються основні нормативи та показники діяльності фірм, розробляється план розвитку на близьку та віддалену перспективу.

Ринок золота -- сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу золота. Здійснюють її консорціуми місцевих банків (банкірські доми) і спеціалізованих фірм, які займаються очисткою металу (афінаж) і виготовляють злитки, ставлять на них клеймо, зберігають. Продавцями золота є золотодобувні країни, власники приватних і державних запасів золота. Покупці цього товару -- промислові компанії, які використовують золото у промислових цілях, ювеліри, інвестори, те-завратори, спекулянти. Найбільшу кількість золота продають для використання в промислових цілях.

У період золотого стандарту золото безпосередньо виконувало роль грошей і тому практично не купувалося й не продавалося. Потреби в золоті промислових компаній і приватних власників, а також реалізацію золота золотодобувних країн і частини золотих запасів держав і приватних осіб забезпечували монетні двори і центральні банки, які розмінювали кредитно-паперові гроші на золото за твердим паритетом відповідно до золотого вмісту грошових одиниць. Це означало монетарний розмін. Внаслідок цього поняття «купівля-продаж золота», «ціна золота» були ірраціональними, мали умовний характер, тобто були позбавлені економічного змісту.

Після краху золотого стандарту (скасування вільного обміну кредитно-паперових грошей на золото) було заборонено володіти золотом, внаслідок чого приватні тезав-ратори були позбавлені можливості купувати золото за фіксованою ціною. Після Другої світової війни в умовах стрімкого зростання цін уряду США стало невигідно продавати золото по 35 дол. за унцію. Тому поступово стали формуватися два ринки золота -- державний і вільний, з різними цінами на кожному з них. На державному ринку об'єктом купівлі-продажу був державний коштовний метал. США (країна з найбільшими золотими запасами) зобов'язані були продавати золото державним органам інших країн за твердою доларовою ціною. Так, за період 1934--1972 pp. США продали іншим країнам 18 тис. т монетарного золота, а купили 24 тис. т.

Оскільки деякі країни зберігають свої золоті запаси у США (в 1960 р. вони становили майже 10 тис. т), то торгівля монетарним товаром (з американською державною скарбницею і однієї країни з іншою) здійснювалася здебільшого без його фізичного переміщення. За 1953_ 1966 pp. Федеральний резервний банк США продав і купив понад 38 тис. т золота, але за межі країни було вивезено менше 5 тис. т.

Вільний ринок золота певною мірою контролювала держава в багатьох країнах, водночас у переважній більшості з них цей коштовний метал продавався і купувався вільно. У 1973 р. провідні країни Заходу домовилися про можливість продажу центральними банками частини своїх запасів на вільному ринку, а з 1978 р. -- купівлі його. Так став формуватися єдиний ринок золота.

Основними джерелами поповнення цього ринку були видобуток золота деякими країнами, централізовані запаси капіталістичних країн та ін. Незначна частина золота продається золотодобувними країнами промисловим фірмам (без посередників), а переважна частина купується і продається з участю спеціалізованих фірм. На Лондонському ринку золота ці операції здійснюють 5 фірм, які очолює фірма (банківський дім) Ротшильда, що привласнює значні багатства. На другому крупному ринку золота у Цюріху торгові операції з золотом здійснюють три могутні швейцарські банки. Встановлення ціни на Лондонському ринку ( з урахуванням попиту і пропозиції на певний момент) повідомляється в Цюріх (внаслідок чого ціни узгоджуються і вирівнюються). Це означає встановлення світової ціни на цей товар. На інших ринках (у Мілані, Франкфурті-на-Майні, Токіо та ін.) враховуються вартість доставки золота із Лондона і Цюріха, а також плата за страхування та інші витрати, внаслідок чого ціна на золото, як правило, там вища.

На міжнародних ринках золота товар продається переважно у стандартних злитках по 12,5 кг з пробою 995 або 999. На внутрішніх ринках -- у злитках від 5 г до 1 кг, а також у листах, пластинах, монетах тощо.

Комплексне визначення структури ринку, як уже зазначалося, передбачає з'ясування не лише його основних об'єктів, а й головних суб'єктів (внутрішнього та зовнішнього ринків). Основними суб'єктами внутрішнього ринку є: 1) населення (домогосподарства); 2) фірми; 3) держава. Серед населення, у свою чергу, виділяютья соціальні класи, верстви і прошарки. Американські науковці поділяють населення на чотири головні категорії споживачів, кожна з яких складається з певних груп із відповідними способами життя. До першої категорії належать люди, які намагаються задовольнити елементарні потреби. Це переважно знедолені, з низьким рівнем освіти які живуть у злиднях (як правило, люди похилого віку) та молодші за них, що прагнуть вирватись із злиднів. У середині 90-х років їх налічувалось у США приблизно 13% * Д° другої категорії американські економісти відносять людей, що «спонукаються ззовні». Серед них вони виділяють групу, в якої виражене почуття належності до середнього класу; групу з прагненням зверхності, готових до змагальності. Це верхній шар середнього класу. До цієї групи також віднесено тих, хто намагається досягти в житті якомога більше -- лідери бізнесу, вищі менеджери, високопоставлені урядові чиновники. Ця категорія становить до 67% населення країни.

Третя категорія -- люди, які «спонукаються зсередини». За соціальним походженням вони не можуть належати до перших двох категорій. Це особи, захоплені екзотичними та благородними заняттями, активні захисники довкілля, учасники суспільних рухів та ін. Ця категорія охоплює до 20% населення США.

До четвертої категорії, найменш чисельної (майже 2% населення), належать люди, в яких поєднуються деякі риси другої та третьої категорій і які є своєрідною вершиною цієї класифікації. Згідно з нею більшість людей у колишньому СРСР (або в умовах «дефіцитної економіки») належала до першої категорії, що здебільшого відповідає дійсності, особливо в останні кризові роки. Ці категорії населення є учасниками різних типів ринків, розглянутих вище з погляду об'єктів ринку.

Другий важливий суб'єкт внутрішнього ринку -- фірми, передусім національні. Існують різні підходи до класифікації фірм. Так, виділяють приватнопідприємницькі фірми, партнерства, корпорації, регульовані фірми, державні фірми, споживчу кооперацію, взаємоощад-ні банки, неприбуткові організації та фірми із самоуправлінням.

З погляду правових форм в економічній літературі розрізняють індивідуальні підприємства, відкриті товариства, командитні товариства, розширені командитні товариства, негласні товариства, акціонерні товариства, командитні товариства на акціях, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства, картелі, консорціуми, змішані підприємства (концерни, трести).

Найпростішою класифікацією цього типу суб'єктів ринку, що дає змогу кількісно оцінити їхню роль у внутрішньому ринку, є поділ фірм на дрібні, середні та крупні. У більшості розвинутих країн світу кількісно переважають дрібні фірми (малий бізнес, див. тему 2.4).

Щодо структури світового ринку, то панівне становище на ньому посідають гігантські ТНК, про що йшлося вийде

В Україні у 1990 р. зареєстровано майже ЗО тис я наприкінці 2000 р. -- понад 226 тис. малих підприємств на яких працювало 1,8 млн. осіб.

1.2 Зміст та функції ринку фінансових послуг

В умовах ринкової економіки процес мобілізації тимчасово вільних грошових засобів фізичних і юридичних осіб та їх перерозподілу між секторами економіки відбувається на ринку фінансових послуг. Що різноманітніша, з погляду суб'єктів і розмірів, структура заощаджень та інвестицій, то більшою є потреба в існуванні ринку фінансових послуг. Розвиток ринку фінансових послуг значною мірою відображає гнучкість фінансової системи і швидкість її пристосування до змін в економічному та політичному становищі країн, а розвинуті фінансові ринки стимулюють і посилюють фінансові потоки в економіці та зменшують суспільні витрати, і зокрема витрати кожного учасника ринку.

Саме цей ринок має істотний вплив на розвиток економіки країни в цілому та її регіонів, адже кожна підприємницька структура повинна постійно співпрацювати з інститутами ринку фінансових послуг, від їх розвитку залежить діяльність суб'єктів господарювання і, у свою чергу, без ефективного функціонування національної економіки неможливим є процес створення досконалого ринку фінансових послуг.

Згідно з міжнародною класифікацією видів фінансових послуг і проектом Концепції регулювання ринку фінансових послуг України, ринок фінансових послуг можна умовно поділити на такі сегменти: ринок банківських послуг, фондовий ринок, ринок страхових послуг, ринок послуг інших небанківських фінансових установ.

Ринок фінансових послуг - це особливий механізм взаємодії власників заощаджень, реальних інвесторів і фінансових посередників, що ґрунтується на добровільній договірній основі та принципах економічної доцільності і забезпечує на основі попиту й пропозиції мобілізацію заощаджень і трансформацію їх в інвестиції. Структуру ринку фінансових послуг можна розглядати як сукупність взаємопов'язаних ринків грошей, позикового капіталу, фондового і страхового ринків.

Характеризуючи структуру ринку з будь-якої точки зору, слід зазначити, що жодна з його складових не може бути самостійним інструментом ринкової економіки, вони тісно взаємодіють і взаємо переплітаються, оскільки об'єктивно існує процес “переливання” капіталу в межах фінансових ринків. Відповідно, коливання норми прибутку на одному з них зумовлює надходження або відплив вільних ресурсів з інших ринків і відповідно сприяє розвиткові певного регіону країни.

В економічній системі країн із розвинутою ринковою економікою ринок фінансових послуг відіграє важливу роль, яка визначається певними функціями. Розглянемо ці функції детальніше.

1. Мобілізація тимчасово вільного капіталу. Одним із понять, через які розкривається суть ринку фінансових послуг, є “заощадження” - частина використовуваного доходу, яка не витрачається на споживання. Економісти багато уваги приділяють рівневі заощаджень, тому що вони є єдиним джерелом інвестицій, від яких залежить економічний розвиток країни.

Основними заощадниками в економіці є домашні господарства (особисті заощадження). Мотивами заощаджень для них є: скорочення поточного споживання з метою його поліпшення в майбутньому, нагромадження коштів для придбання товарів довгострокового використання, намагання усереднити споживання в часі через незбіжність терміну отримання доходу зі строками платежів, отримання за рахунок заощаджень додаткових доходів, використання заощаджень як страхового фонду [11, с. 136].

На думку деяких економістів, заощадження населення впливають на темпи економічного зростання, коли досягають не менше як 12?14% валового внутрішнього продукту. Однак нерозвиненість фінансової системи України, масова недовіра до неї з боку населення призводить до того, що значна частина заощаджень населення залишається немобілізованою. Загальна схильність населення України до заощаджень (частка заощаджень у загальних доходах) має сталу тенденцію до зростання: 7,5% ? 2003 року, близько 12% ? 2004-го, на даний час ? близько 15%. Зростає і коефіцієнт мобілізації заощаджень. Однак 1/4 заощаджень залишаються немобілізованими [2, с. 7].

2. Визначення найефективніших напрямів використання капіталу в кредитній та інвестиційній сферах і розподіл акумульованого капіталу між кінцевими споживачами. Механізм функціонування ринку фінансових послуг забезпечує виявлення обсягу та структури попиту на окремі фінансові активи і своєчасне його задоволення в розрізі всіх категорій споживачів, які мають тимчасову потребу в залученні капіталу зі зовнішніх джерел, а також виявляє найбільш ефективні сфери і напрями інвестиційних потоків із позиції забезпечення високого рівня дохідності капіталу.

Пройшовши через ринок фінансових послуг, фінансові ресурси трансформуються у фінансові фонди (кошти, які безпосередньо призначені для реального інвестування), а частина заощаджень - у реальні інвестиції.

3. Формування ринкових цін на окремі фінансові інструменти і послуги, які найповніше відображають співвідношення між попитом і пропозицією. Ринковий механізм ціноутворення протилежний державному, хоча і перебуває під певним впливом державного регулювання. Він дозволяє повністю врахувати поточне співвідношення між попитом і пропозицією за різними фінансовими інструментами, яке формує відповідний рівень цін на них; максимально задовольнити економічні інтереси продавців і покупців фінансових активів.

Здійснення посередництва між продавцем і покупцем фінансових інструментів. Фінансове посередництво сприяє прискоренню не тільки фінансових, а й товарних потоків, забезпечує мінімізацію пов'язаних із цим суспільних затрат, оскільки фінансові посередники добре ознайомлені зі станом поточної фінансової кон'юнктури, умовами здійснення угод за різними фінансовими інструментами і в невеликий термін можуть забезпечити зв'язок між покупцями і продавцями. Головними формами прояву цієї функції, які при детальному розгляді можуть трактуватися як самостійні функції, є:

· надання банками кредитів для формування підприємствами фондів інвестицій;

· формування фінансових фондів шляхом продажу облігацій;

· формування статутних фондів підприємств через первинне розміщення акцій;

· перерозподіл прав корпоративної власності;

· розподіл і перерозподіл інвестицій.

Перелічені функції мають специфіку реалізації залежно від сектора ринку фінансових послуг, однак їх урахування необхідне при розробленні державної політики регулювання фінансових відносин і побудові моделей прогнозування впливу ринку фінансових послуг на макроекономічну ситуацію.

4. Формування умов для мінімізації фінансового ризику. Ринок фінансових послуг виробив власний механізм страхування цінового ризику (і відповідну систему спеціальних фінансових інструментів), які в умовах нестабільності економічного розвитку країни і кон'юнктури ринку фінансових послуг дозволяють мінімізувати ризик продавців і покупців фінансових активів, пов'язаний зі зміною цін на них.

5. Прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів. Забезпечуючи мобілізацію, розподіл та ефективне використання власного капіталу, задоволення короткострокових потреб у ньому окремих суб'єктів господарювання, ринок фінансових послуг сприяє прискоренню обороту капіталу, кожний цикл якого генерує додатковий прибуток і приріст національного доходу в цілому.

Функціонування ринку фінансових послуг підпорядковане дії певного економічного механізму, основу якого становить взаємозв'язок його елементів. Головними з них є: попит, пропозиція, ціна, конкуренція.

Ринку фінансових послуг України притаманні непрозорість і обмежений доступ до інформації, технологій, переліку посередницьких послуг, цін, інститутів. Таким чином функціонування ринку фінансових послуг відбувається в умовах обмеженого попиту та пріоритетності банківських послуг, що зумовлює надмірне коливання цін, відсутність реальної бази для оцінки фінансових інструментів і відповідно призводить до банкрутства окремих банків.

Фактично можна стверджувати, що ринок фінансових послуг України не достатньою мірою враховує потреби реального сектора економіки, населення практично не бере участі в інвестуванні, крім того, рівень законодавчого забезпечення не відповідає міжнародним стандартам.

Щодо впливу факторів на розвиток ринку фінансових послуг, то більшість авторів дотримуються аналогічних думок, але разом з тим наводять різні їх групи, що зумовлено тим, що розглядаються різні сегменти ринку фінансових послуг

У складі факторів позитивного впливу на рівень розвитку ринку виділяє: кількість осіб працездатного віку, кількість заможних родин, розмір депозиту в комерційному банку на одного жителя працездатного віку, середньомісячний дохід одного жителя, середньомісячна заробітна плата, середньомісячний обсяг продукції, реалізованої на одному ринку, середня вартість 1 м? житла в обласному центрі. До негативних факторів впливу відносить: частка витрат на споживання в середньомісячному доході мешканця, заборгованість із виплат заробітної плати (відсоток від доходів у фонді оплати праці), темпи зростання заборгованості з оплати праці, рівень безробіття, кількість осіб, що досягли віку, старшого за працездатний, кількість малозабезпечених сімей. Нейтральним на цьому сегменті ринку є фактор диверсифікації зайнятості населення.

На рівень розвитку позитивно впливають: кількість юридичних осіб, середньомісячний розмір обігових коштів на одному підприємстві, частка підприємств промисловості, транспорту, зв'язку, будівництва, торгівлі в загальній кількості юридичних осіб, частка підприємств, що отримують іноземні інвестиції, частка середньомісячного обсягу експортованої продукції в реалізованій продукції, співвідношення реалізованої і виробленої продукції, середня рентабельність економіки, середньомісячний обсяг виробленої продукції на одного мешканця працездатного віку.

Поряд з вищеперерахованими факторами, які умовно можна віднести до зовнішніх, слід виділяти групу внутрішніх факторів, які більшою мірою стосуються інфраструктури ринку фінансових послуг і формуються переважно на регіональному рівні. Зокрема, це стратегія розвитку, рівень капіталізації, рівень кваліфікації персоналу, рівень технічного забезпечення, ризики, які стосуються окремої фінансової установи. Тому в наступних розділах буде проведено аналіз зарубіжного досвіду, а також стану та ефективності ринку фінансових послуг регіонів України і його інфраструктури.

Практично в усіх регіонах України потужнішим є розвиток кредитного ринку, що відображається в розгалуженій мережі банківських установ, у той час як значно меншим є розвиток небанківських фінансових структур. Разом з тим значна кількість банків більшою мірою зосереджена у Київській, Дніпропетровській і Донецькій областях, тобто в тих регіонах, де є відповідний господарський потенціал, значний розвиток промислового виробництва, куди спрямовуються основні потоки інвестицій, значно вищі доходи населення, ніж в інших регіонах України. Крім того, окремі регіональні фінансові інституції можуть виходити не тільки на державний, а й на світовий рівень.



Розділ 2. Ринок фінансових послуг України

2.1 Загальна характеристика фінансового ринку України

Розвиток фінансового ринку України в 1991- 2006 роках відбувався в умовах формування правової бази в основному по наданню банківських послуг, діяльності на ринку цінних паперів та страхової діяльності.

Умовно цей період створення законодавчої бази можна поділити на дві стадії:

з 1991 року по 1996 рік - стадії створення перших законодавчих актів щодо регулювання, контролю та нагляду за ринками фінансових послуг. Ця стадія характеризувався прийняттям основної маси загального законодавства про підприємницьку діяльність. В сфері ринку фінансових послуг були прийняті Закони України “Про банки і банківську діяльність” (20 березня 1991 року) та “Про цінні папери і фондову біржу” (18 червня 1991 року). Частина правових норм щодо регулювання ринків фінансових послуг приймається через структури виконавчої влади, зокрема, Декрет Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства” (17 березня 1993 року) та Указ Президента України “Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії” (19 лютого 1994 року).

з 1996 року по 2003 рік - стадія, яка була започаткована прийняттям нової Конституції України та відокремленням проблем розвитку фондового ринку у окрему сферу зі створенням нового регулютора - Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Згідно норм Конституції України (стаття 92) виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

Саме на цю стадію припадає основна кількість актів законодавства щодо регламентування діяльності на окремих ринках фінансових послуг, зокрема прийняття Законів України “Про лізинг” (16 грудня 1997 року), “про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” (10 грудня 1997 року), “Про Національний банк України” (20 травня 1999 року), “Про банки і банківську діяльність” (нова редакція від 7 грудня 2000 року), “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) (15 березня 2001 року), “Про обіг векселів в Україні” (5 квітня 2001 року), “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” (5 квітня 2001 року).

До основних факторів, які визначали розвиток фінансового ринку в 1991 - 2006 роках можна віднести:

Перехід до ринкових механізмів в економіці держави;

Зменшення бюджетного фінансування і перехід до комерційного фінансування реконструкції економіки;

Запровадження масштабної приватизації і пов`язані з нею:

розміщення приватизаційних цінних паперів;

розміщення акцій приватизованих підприємств;

поява фінансових інститутів по обслуговуванню приватизаційних процесів в державі;

розміщення цінних паперів новими суб'єктами господарської діяльності;

запровадження практики фінансування дефіциту державного бюджету і поява облігацій внутрішньої державної позики.

Важливою особливістю цього періоду є те, що вдалося сформувати в державі систему органів по регулюванню ринків фінансових послуг:

Національний банк України (створений у 1991 році);

Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (створена у 1995 році);

структурний підрозділ Міністерства фінансів по нагляду за ринком страхових послуг (створений у 1999 році, як окремий орган та реорганізований у структурний підрозділ Міністерства фінансів України у 2000 році).

Ця система відповідає міжнародному досвіду і, фактично, повторює систему міжнародних організацій по регулюванню, контролю та нагляду за ринками фінансових послуг:

Базельський комітет з банківського нагляду (створено у 1974 році);

Міжнародна організація комісій з цінних паперів (створено у 1989 році);

Міжнародна асоціація органів нагляду за страховою діяльністю (створена у 1992 році).

Відсутність системного вирішення проблеми реєстрації, регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ протягом 1995-2003р. створює реальну загрозу повторення "фінансових пірамід", прикладом чого можуть слугувати нещодавні випадки згубної діяльності деяких кредитних спілок ("Пінгвін" в місті Біла Церква, ЦОС в 25 містах України). Всупереч сподіванням населення та Уряду щодо піднесення розвитку фінансового ринку України та більш ефективного соціального захисту населення за рахунок розвитку нових фінансових послуг та установ, діяльність окремих небанківських фінансових установ в Україні не тільки не допомагає вирішити ці проблеми, однак й призводить до поглиблення кризи недовіри до фінансового сектору в цілому.

Слід відмітити початок становлення такого сектору фінансового ринку України як інститути спільного інвестування (ІСІ). Нажаль перші інститути спільного інвестування в Україні, стали просто інструментом для концентрації власності, до планів більшості яких однак не входило працювати на вкладників. Такий не дуже привабливий імідж стримує відродження ІСІ. У додатку 3 зображено динаміку створення ІСІ в Україні за останні роки і як бачимо з рисунку основна кількість ІСІ приходиться саме на роки масової приватизації.

...