Формування освітнього потенціалу суспільства: методологія, методика, практика

3) у підсистемі професійно-технічної освіти:

тривале звуження масштабів розвитку професійно-технічної освіти (1991-2003 рр.), що проявляється в скороченні кількості професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) та погіршенні їх кадрового забезпечення внаслідок старіння кадрів та їх відтоку через низький рівень оплати праці;

зниження інтересу молоді до професійно-технічної освіти, на що вказує щорічне зменшення контингенту ПТНЗ;

невідповідність обсягів підготовки робітничих кадрів потребам підприємств, про що свідчить перевищення темпів зростання останніх над темпами зростання випуску ПТНЗ;

незадовільний рівень організації навчального процесу, на що вказує напіваварійний стан половини навчальних корпусів, майстерень, гуртожитків, нестача кабінетів, лабораторій, навчально-виробничих майстерень;

4) у підсистемі вищої освіти:

розширення масштабів розвитку підсистеми вищої освіти за рахунок інтенсивного зростання мережі вищих навчальних закладів (ВНЗ) ІІІ-ІV рівнів акредитації та чисельності викладачів у них;

підвищення інтересу молоді до повної університетської освіти, що проявляється в суттєвому зростанні контингенту ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації навіть на фоні звуження демографічної бази формування студентського контингенту та щорічного зростання вартості навчання;

посилення комерціалізації вищої освіти, на що вказує зростання чисельності студентів, які навчаються на платній основі на фоні зменшення контингенту студентів, які навчаються за рахунок коштів державного бюджету;

зниження рівня потенціалу підсистеми вищої освіти внаслідок погіршення її інфраструктурного потенціалу (зменшуються обсяги будівництва ВНЗ, зберігається недостатній рівень забезпеченості площами, бібліотеками та бібліотечними пунктами) та кадрового забезпечення (зменшується частка викладачів з науковими ступенями кандидата та доктора наук, залишається надто низькою частка викладачів з ученими званнями доцента та професора).

Зазначені вище проблеми не дозволяють розвивати належним чином якісні характеристики освітнього потенціалу населення. Результати проведеного автором соціологічного дослідження ,,Формування освітнього потенціалу студентів вищих навчальних закладів” засвідчило, що більшість респондентів (як з боку студентів, так і з боку викладачів) вважають, що на якості підготовки негативно позначається незадовільна матеріально-технічна база та недостатній рівень кваліфікації викладацьких кадрів. Розвитку якісних характеристик майбутніх фахівців, за результатами дослідження, заважає й кон'юнктурний, ситуативний вибір професії та відсутність відповідної мотивації до навчання. Відсутність належних умов для формування якісних та кількісних характеристик освітнього потенціалу населення спричиняє великі втрати фонду освіти внаслідок безробіття. Так, за розрахунками автора, у 2007 р. держава понесла втрати в розмірі 6919,2 тис. людино-років фонду освіти. На основі розрахунків рекомендованого автором коефіцієнта використання фонду освіти було виявлено, що станом на 01.01.2007 р. використовувалося 93% наявного освітнього потенціалу населення (табл. 2).

Таблиця 2

Фонд освіти економічно активного, зайнятого та безробітного населення у віці 15-70 років. Рівень використання фонду освіти в Україні (станом на 01.01 відповідного року)

Таким чином, зайнятість як пріоритет соціальної політики втрачає властивості щодо забезпечення діалектичної єдності економічних і соціальних інтересів суспільства та людини, відбувається втрата освітнього потенціалу, оскільки відсутність умов до його реалізації спричиняє не тільки декваліфікацію працівників, але й деформацію їх особистого, ціннісно-мотиваційного потенціалів, деградацію функціональних можливостей, що у свою чергу призводить до соціальної напруженості в суспільстві, звуження можливостей соціально-економічного, інноваційного, науково-технічного розвитку підприємств, галузей та держави в цілому.

Доведено, що основними причинами неповного використання освітнього потенціалу населення є: посилення напруженості на ринку праці в результаті невідповідності обсягів і профілю підготовки кадрів реальним потребам галузей економіки; розбалансованість індивідуальних освітніх потреб та потреб суспільства в освічених індивідах, що проявляється в порушенні взаємозв'язку мотивації освітньої діяльності та динаміки ринку праці; руйнація системи професійної орієнтації населення; порушення зв'язків ПТНЗ та ВНЗ з базовими підприємствами; невідповідність якості підготовки вимогам працедавців до кваліфікаційного рівня кадрів; руйнація системи безперервного підвищення кваліфікації дорослого населення.

Обґрунтовано, що втрати освітнього потенціалу населення внаслідок безробіття, окрім наведених причин, зумовлені також низьким рівнем підготовки у вітчизняних закладах освіти внаслідок їх недофінансування та низького рівня ресурсного забезпечення. У ході дослідження виявлено, що проблеми фінансового забезпечення освітньої галузі зумовлені, насамперед, недотриманням правових норм. При формуванні державного бюджету не враховуються гарантії держави щодо фінансування освіти в розмірі не меншому 10% національного доходу (ст. 61, п. 2 Закону України „Про освіту”). Тим самим ігнорується пріоритетність освіти, закріплена ст. 4 того ж Закону.

Масштаби державного фінансування освіти є значною мірою реальним виразом освітньої політики. Однак аналіз статистичних даних показав, що освітня галузь в Україні фінансується за залишковим принципом, що унеможливлює реалізацію пріоритетних завдань освітньої політики щодо зміцнення матеріально-технічного та кадрового потенціалу галузі, оновлення змісту навчання. Так, до 2000 р. державні видатки на освіту мали тенденцію до щорічного скорочення: за 1995-2000 рр. вони зменшилися з 5,4 до 4,2% ВВП. Починаючи з 2001 р., витрати на освіту по відношенню до ВВП почали зростати і досягли в 2007 р. 6,2%. При цьому фонд освіти випускників навчальних закладів за зазначений період зріс на 2,52% та досяг у 2007 р. 10627,4 млн грн. За умови відповідності обсягів фінансування освіти тим, що встановлені законодавством, фонд освіти міг складатиме в 2007 р. 13445,0 млн. грн., що на 26,51 % більше, ніж його фактичний розмір. Співставлення фактичного фонду освіти з його нормативною величиною, визначеною на підставі гарантованих державою обсягів фінансування освіти, свідчить про зростання індексу фонду освіти з 0,45 у 2000 р. до 1,79 у 2007 р. (табл. 3).

Таблиця 3

Динаміка індексу фонду освіти в Україні (грн, у порівняних цінах)

Проте відсутність належних умов для професійної реалізації освітнього потенціалу випускників навчальних закладів нівелює позитивну динаміку їх фонду освіти, про що свідчить зниження макроекономічної ефективності освіти. Так, за авторськими розрахунками, приріст ВВП, зумовлений кваліфікаційним чинником, у розрахунку на одну гривну державних витрат на освіту скоротився з 6,86 грн у 2000 р. до 4,84 грн у 2007 р. Водночас витрати на освіту в розрахунку на одну гривну приросту ВВП, зумовленого кваліфікаційним чинником, зросли відповідно з 0,15 до 0,21 грн (табл. 4).

Таблиця 4

Динаміка економічної ефективності освіти (грн)

У дисертації обґрунтовано, що основними негативними рисами сучасної політики фінансування освіти є: обмеженість її державного фінансування, неузгодженість обсягів державних асигнувань з пріоритетними завданнями розвитку освітньої галузі; низька гнучкість фінансового механізму внаслідок використання методів жорсткого нормативного фінансування; формальний характер автономії начальних закладів через обмежені можливості щодо розпоряджання власними позабюджетними коштами; відсутність можливості маневру фінансовими ресурсами в залежності від наявних потреб і завдань внаслідок необхідності дотримання принципу їх цільового використання; визначення обсягів фінансування за принципом покриття мінімальних витрат (заробітна плата та комунальні послуги) та принципом «від досягнутого рівня» (визначення обсягу видатків на рівні, не нижчому від минулих років).

Основним наслідком збереження зазначених негативних рис політики фінансування освіти можуть стати: посилення відтоку педагогічних кадрів вищої кваліфікації із системи освіти; остаточна руйнація навчально-методичної бази навчальних закладів, адже протягом останніх років вона майже не відновлювалась; деформація ціннісно-мотиваційних орієнтацій педагогічних і науково-педагогічних кадрів внаслідок їх переходу на більш низький соціальний щабель через мізерність оплати праці; звуження можливостей підвищення кваліфікації та перепідготовки педагогічних кадрів, погіршення рівня забезпеченості методичною літературою, і як наслідок - зниження рівня педагогічної майстерності педагогів; посилення соціальної напруги в суспільстві внаслідок поглиблення поляризації можливостей одержання якісної на безоплатної освіти різними соціальними прошарками населення; погіршення якості навчання внаслідок руйнації кадрового потенціалу та матеріально-технічної бази навчальних закладів; зниження рівня освітнього потенціалу суспільства, що гальмуватиме соціально-економічний, науково-технічний та культурний розвиток держави.

У четвертому розділі “Організаційно-економічний механізм управління розвитком освітнього потенціалу суспільства” розкрито організаційно-економічний механізм формування освітнього потенціалу суспільства, визначено його структурні елементи та напрями вдосконалення.

В основу дослідження цих проблем покладено концептуальне положення, згідно з яким формування освітнього потенціалу суспільства є організованою діяльністю, що підлягає регулюванню та координації. Цей спосіб організації запропоновано розглядати як організаційно-економічний механізм формування освітнього потенціалу суспільства (далі організаційно-економічний механізм). В узагальненому вигляді організаційно-економічний механізм - це система зв'язків між органами управління (суб'єктами управління) та різними рівнями освітньої системи (об'єктами управління), між самими ланками освітньої сфери з приводу вибору конкретних цілей освіти, способів їх досягнення з урахуванням наявних фінансових, матеріально-технічних і кадрових ресурсів (рис. 1). Виокремлено три рівні організаційно-економічного механізму - державний, регіональний та рівень навчального закладу. На рівні держави (регіону) організаційно-економічний механізм - це система основних форм, методів та інструментів, що регулюють і координують процеси відтворення, розвитку та нагромадження освітнього потенціалу суспільства, формують індивідуальні та суспільні потреби в освіті, створюють умови для підвищення освітнього рівня громадян, удосконалення професійно-кваліфікаційної структури робочої сили та покращення соціальної структури населення. На рівні навчального закладу організаційно-економічний механізм - це сукупність форм, методів та інструментів регулювання контингенту учнів (студентів), обсягів прийому за напрямами навчання через цілеспрямований вплив на ресурсне забезпечення навчального закладу та якість освіти.

Основною функцією організаційно-економічного механізму визначена функція регулювання процесів відтворення та розвитку освітнього потенціалу суспільства. Ця функція здійснюється способом, притаманним конкретному історичному періоду. В умовах ринкової економіки, для якої характерною є вільна конкуренція, основним регулятором формування освітнього потенціалу суспільства виступає ринок. Проте в умовах перехідної економіки, коли відбувається її реструктуризація, порушена рівновага між попитом і пропозицією робочої сили, зруйновані мотиваційні механізми соціального захисту населення, значно посилюється роль держави в регулюванні процесів, що відбуваються в освітній сфері.

Пріоритетними завданнями державного регулювання процесів формування освітнього потенціалу суспільства в умовах ринкових перетворень мають стати:

створення і забезпечення правової бази, яка б сприяла випереджаючому розвитку освітнього потенціалу. Ця діяльність передбачає розробку та контроль за виконанням нормативних актів, які б встановлювали оптимальні (тобто ті, що забезпечують найвищу якість освітніх послуг) обсяги фінансування, матеріально-технічного та кадрового забезпечення освітньої галузі, вдосконалювали мережу навчальних закладів, сприяли диверсифікації освітніх послуг і розширювали можливості населення щодо здобуття освіти;

проведення політики стабілізації процесів формування освітнього потенціалу суспільства. Стабілізація означає забезпечення, по-перше, органічного розвитку індивідуального, сукупного освітнього потенціалів і потенціалу системи освіти; по-друге, пропорційності між обсягами відтворення та використання освітнього потенціалу суспільства.

Основними принципами ефективного державного регулювання формування освітнього потенціалу суспільства визначені: об'єктивність, демократизм, законність, соціальна спрямованість, розподіл влад, оптимізація управління, делегування повноважень, керованість та контрольованість, комплексність, концентрація.

У дисертації доведено, що сучасний організаційно-економічний механізм має стати сукупністю таких взаємопов'язаних та взаємозумовлених елементів:

1) законодавчо-правового:

заходи із забезпечення соціальних гарантій громадян в одержанні освіти будь-якого рівня;

розробка нормативних, законодавчо-правових актів, що забезпечують функціонування освітньої галузі, регулюють взаємовідносини між державою, навчальними закладами та споживачами освітніх послуг;

удосконалення діючого законодавства щодо запровадження нових механізмів фінансового забезпечення освітньої галузі; забезпечення правових основ для підвищення якості підготовки; забезпечення узгодженості індивідуальних освітніх та державних потреб у кваліфікованих кадрах;

2) економічного:

запровадження державної фінансової політики, яка б забезпечувала відтворення матеріально-технічної бази та кадрового потенціалу освітньої сфери;

цільова економічна підтримка споживачів освітніх послуг шляхом освітнього субсидування, кредитування та страхування;

стимулювання розвитку меценатства в освітній сфері;

3) соціального:

забезпечення державних соціальних стандартів у галузі освіти;

удосконалення механізму надання освітніх послуг соціально вразливим верствам населення;

розширення сфери прикладання праці з метою збалансування попиту та пропозиції робочої сили на ринку праці;

розширення обсягів підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації незайнятого населення, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності незайнятих трудовою діяльністю громадян;

4) організаційного:

створення ефективної організаційної структури управління освітньою галуззю;

матеріально-технічне, наукове та кадрове забезпечення освітньої сфери;

створення системи моніторингу розвитку освітнього потенціалу суспільства;

забезпечення координації заходів із формуванню та розвитку освітнього потенціалу суспільства з іншими напрямами соціальної політики.

Ключовою складовою організаційно-економічного механізму є випереджаюча освіта, яка передбачає: по-перше, орієнтацію системи освіти на перспективні потреби соціально-економічного розвитку, тенденції розвитку галузей економіки; по-друге, підвищення рівня адаптації, включення навчальних закладів у сферу ринкових відносин та використання ними нових економічних механізмів власного фінансового забезпечення з метою стабілізації фінансового стану; по-третє, підвищення якості освіти, формування в учнів та студентів прагнення до постійного оновлення своїх знань.

У роботі розроблена модель випереджаючої освіти, практична реалізація якої дозволить зменшити втрати освітнього потенціалу населення внаслідок безробіття, а відтак зняти соціальну напруженість на ринку праці шляхом вирішення таких проблематичних питань: збільшення шансів працевлаштування випускників навчальних закладів; зменшення періоду можливого безробіття; попередження вивільнення працівників внаслідок невідповідності їх освітнього та професійно-кваліфікаційного рівня новим вимогам виробництва (рис. 2).

Випереджаюча освіта має стратегічне значення для створення конкурентоспроможного бізнесу і, таким чином, національної безпеки країни. Це пояснюється тим, що саме система освіти готує конкурентоспроможні кадри для всіх сфер життєдіяльності суспільства. Тому випереджаюче зростання професіоналізму працівників всіх галузей економіки та державного управління визначає конкурентні позиції держави.

Практична реалізація моделі випереджаючої освіти вимагає впровадження прогностичного підходу до освіти. В зв'язку з цим є актуальним створення державної та регіональної систем прогнозування та постійного моніторингу поточних і перспективних потреб ринку праці в кадрах. Це забезпечить максимальну орієнтацію системи освіти на перспективний ринок праці та дозволить підготувати випускників навчальних закладів до майбутніх змін в галузях науки, техніки, виробництва, культури, подолати інерційність системи освіти.

Виходячи з вимог моделі випереджаючої освіти, нові підходи до організаційно-економічного механізму мають бути спрямовані на зміцнення матеріально-технічного потенціалу навчальних закладів, підвищення кваліфікації викладачів, створення умов для впровадження новітніх освітніх технологій, розвиток позабюджетних джерел фінансування, підвищення ефективності використання фінансових ресурсів.

Новий організаційно-економічний механізм має виходити з положення, згідно з яким динамічний розвиток процесів диверсифікації джерел фінансування освітньої сфери не означає усунення державного регулювання, бо лише держава може забезпечити реалізацію конституційних прав громадян на одержання освіти та надання рівних можливостей доступу до неї. В умовах невідповідності розміру державних асигнувань на освіту законодавчо встановленим обсягам її фінансування державі доцільно запровадити:

1) модель двосекторного бюджету, перший сектор якого забезпечував би нормативне фінансування, другий - розвиток потенціалу систем освіти. Реалізація даного заходу вимагає визначення в Законі України ,,Про бюджет” обсягу державних витрат на нормативне фінансування освітньої галузі та обсягів асигнувань на її розвиток. Реалізація напряму дозволить перетворити

навчальні заклади в безпосередніх бюджетоотримувачів, зменшить диференціацію навчальних закладів на місцевому рівні;

2) механізм фінансування освіти на субсидіарній основі, що передбачає надання державою субсидій на здобуття вищої освіти на засадах повернення шляхом відпрацювання за централізованим розподілом або повернення грошового еквіваленту вартості навчання. Даний механізм і покликаний, по-перше, узгодити протиріччя між економічними потребами держави у кадрах певної освітньої-кваліфікаційної та професійної структури та індивідуальними потребами в освіті, яке виявляється в навчанні на державній основі великої кількості студентів, що не планують після завершення навчання працювати за обраною спеціальністю, а навчаються керуючись орієнтацією на престижність вищої освіти та ситуативними чинниками (за компанію з друзями, з метою одержання відстрочки від армії тощо); по-друге, забезпечити повернення державних коштів на підготовку фахівців, які навчались за рахунок державного бюджету у випадку відсутності у них мотивації до праці за обраною спеціальністю.

Реалізація даного напряму вимагає ухвалення Порядку надання молодим громадянам державних субсидій на здобуття освіти у вищих навчальних закладах різних форм власності. Механізм субсидіарного фінансування забезпечить узгодження державних потреб у кваліфікованих кадрах з індивідуальними потребами у здобутті вищої освіти та, таким чином, знизить втрати освітнього потенціалу через зростання рівня працевлаштування випускників, підвищить ефективність використання державних коштів, що спрямовуються на освіту;

3) диференційований підхід до фінансування ПТНЗ та ВНЗ на підставі визначення рейтингу навчальних закладів за рівнем якості підготовки та ресурсного забезпечення. Запровадження такого підходу потребує ухвалення Порядку зовнішнього оцінювання та моніторингу якості освіти в професійно-технічних та вищих навчальних закладах. Очікуваний результат від диференційованого фінансування закладів професійної освіти - підвищення якості підготовки та конкурентоспроможності випускників;

4) подолання диференційованого підходу у фінансуванні дошкільних закладів освіти та загальноосвітніх навчальних закладів на підставі визначення в Законі України ,,Про освіту” фіксованої частки місцевих бюджетів у фінансуванні дошкільної та загальної середньої освіти. Реалізація даного напряму підвищить рівень здійснення принципу справедливості при розподілі державних видатків на освіту;

5) розширення фінансової автономії навчальних закладів через надання їм права розпоряджатися позабюджетними коштами на підставі внесення змін до Закону України ,,Про оподаткування прибутку підприємств” та Бюджетного кодексу України стосовно скасування розрахунково-касового обслуговування операцій з коштами, одержаними від позабюджетної діяльності та надання права навчальним закладам залишати самостійно зароблені кошти у своєму розпорядженні за умови їх спрямування на статутну діяльність;

6) створення університетських комплексів з метою посилення інтеграції навчальних закладів, науково-дослідних установ і підприємств та підвищення на цій основі ефективності використання ресурсного потенціалу всіх учасників комплексу. Реалізація напряму передбачає внесення змін і доповнень до діючого Положення ,,Про навчальний та навчально-науково-виробничий комплекси” стосовно визначення форм та моделей університетських комплексів. Рекомендованими моделями таких комплексів є: університетський комплекс як єдина юридична особа (університетський округ); університетський комплекс як юридична особа, але за збереження його учасниками статусу юридичних осіб; університетський комплекс без статусу юридичної особи. Основними формами інтеграції учасників університетського комплексу можуть стати: злиття, асоціація, кооперація.

Пріоритетним напрямом удосконалення організаційно-економічного механізму має також стати поширення практики застосування інструментів залучення інвестицій населення через механізми освітнього кредитування та освітнього страхування.

У п'ятому розділі роботи “Концептуальні засади розвитку освітнього потенціалу суспільства” розроблено концептуальну модель державної освітньої політики, обґрунтовано напрями реформування освіти в умовах інформаційного суспільства, визначено принципи та підходи до управління освітньою галуззю на засадах менеджменту.

При розробці концептуальної моделі державної освітньої політики автор виходив з того, що нині, як ніколи раніше, має підвищитися роль держави у створенні передумов для розвитку освітнього потенціалу суспільства. Тільки виважена державна політика може врахувати загальнонаціональні інтереси в освітній сфері. Держава повинна подбати про запровадження якісно нових за структурою та змістом методів впливу на освітню галузь, які б дозволили закладам освіти якнайшвидше адаптуватися до вимог ринкової економіки та інформатизації суспільства. Державна освітня політика має орієнтуватися на такі цілі: пошук нових організаційних, правових, соціально-економічних підходів, що дозволять здійснити якісні перетворення в освітній сфері, забезпечити ефективне її функціонування в інтересах розвитку, збереження та нагромадження освітнього потенціалу суспільства; врахування поточних і перспективних потреб ринкової економіки при підготовці кваліфікованих робітників і фахівців; задоволення потреб населення в одержанні освітніх послуг; надання рівних можливостей в набутті освіти будь-якого рівня всім соціальним верствам населення.

Вихідними принципами побудови ефективної державної освітньої політики є: системний підхід, правило субоптимізації та правило явищ з малою ймовірністю. Пріоритетні напрями державної освітньої політики запропоновано згрупувати в три блоки:

стратегічні напрями: інтеграція вітчизняної освіти в міжнародний освітній простір, перехід від традиційної парадигми освіти до віртуально-дистанційної, підвищення якості навчання шляхом розробки та впровадження науково обґрунтованих освітніх стандартів, вирішення проблеми забезпечення зайнятості випускників навчальних закладів;

оперативні напрями: формування безперервної освіти, надання вільного доступу до освіти всім громадянам, реформування фінансового забезпечення освітньої галузі;

трансформаційні напрями: оновлення змісту навчання на базі модернізації й інтенсифікації навчального процесу, гуманізація та гуманітаризація навчання, перехід до особистісно орієнтованої парадигми освіти.

Автором обґрунтовано, що становлення інформаційного суспільства актуалізує проблему готовності людини до життя в умовах інформатизації усіх сфер життєдіяльності. У зв'язку з цим однією з центральних проблем розбудови українського суспільства виступає вдосконалення системи освіти з метою досягнення її відповідності вимогам інформаційного прогресу. Стратегічними завданнями системи освіти в інформаційному суспільстві визначено:

підвищення якості освіти на основі впровадження в навчальний процес інформаційних і комунікаційних технологій;

розробка методології інформатизації системи освіти на засадах науковості та системності;

підготовка педагогічних кадрів, здатних ефективно використовувати в навчальному процесі інформаційні та комунікаційні технології;

розробка системи стандартів інформаційних та комунікаційних технологій, що використовуються в освітній сфері;

розробка методик сертифікації програмних і технічних засобів навчання;

формування та розвиток єдиної бази даних інформаційних ресурсів у системі освіти, яка була б доступною як для викладачів, так і для учнів (студентів).

У дисертації запропоновано як пріоритети розвитку освіти в умовах інформатизації:

формування відкритої системи освіти, яка створена на підставі розвитку єдиного освітнього простору країни та його інтеграції у світовий освітній простір, що передбачає диверсифікацію освітніх джерел та форм одержання освіти (розвиток дистанційної освіти), ґрунтується на партнерських відносинах викладачів та учнів (студентів), створює умови для вибору індивідуальних траєкторій навчання;

підвищення рівня наступництва всіх ланок освітньої системи як передумови прогресивного розвитку безперервної освіти.

Пріоритетним напрямом вирішення проблеми адаптації освітньої сфери до бурхливого розвитку інформаційних технологій та ,,інформаційного вибуху” визначено інформатизацію як механізм формування інформаційної культури випускників навчальних закладів, розширення доступності освіти та підвищення її якості.

У роботі запропоновані пріоритетні напрями інформатизації освіти, зокрема: комп'ютеризація навчальних закладів; створення та розвиток сервісних центрів для ремонту та підтримки комп'ютерних засобів; формування інформаційних мереж вітчизняної освіти та забезпечення всеохоплюючого підключення навчальних закладів до них; розробка програмних навчально-виховних комплексів; підвищення кваліфікації педагогічних кадрів з метою оволодіння ними інформаційними педагогічними технологіями; формування єдиного інформаційного освітнього середовища.

У дисертації доведено, що розвиток освітнього потенціалу в умовах інформаційного суспільства вимагає суттєвих змін в управлінні освітньою галуззю, переходу від керівництва до менеджменту. Останній має бути спрямований на формування гнучкої системи освіти, тобто системи, яка могла б адаптивно, оперативно та адекватно реагувати на індивідуальні та суспільні освітні потреби, зміни кон'юнктури ринку праці. Менеджмент освітньої галузі має ґрунтуватися на таких загальних принципах: цілеспрямованості, багатофункціональності, системності, динамічної рівноваги, ієрархічності, інтеграції, мобільності системи управління, партисипативності. Підвищення ефективності управління освітньої галуззю вимагає дотримання таких специфічних принципів, як принципи плановості та стратегічної спрямованості - при реалізації функції планування, принципи оптимальності та єдності цілей - при реалізації функції організовування, принципи соціальної справедливості та індивідуалізації - при реалізації функції мотивування, принципи зовнішнього оцінювання, систематичності та прозорості контролю - при реалізації функції контролю. Крім того, в умовах інформатизації зростає вимога до гнучкості освітньої галузі. Тому як пріоритетні підходи менеджменту освітньої галузі рекомендовані: системний підхід, що ґрунтується на розгляді освітньої галузі як відкритої системи; ситуаційний підхід, що вимагає підбору прийомів менеджменту для досягнення цілей освітньої галузі в залежності від конкретних управлінських ситуацій, та передбачає, що менеджмент має бути спрямований на забезпечення функціонування галузі за законом самозбереження; динамічний підхід, орієнтований на реалізацію управлінських функцій на підставі прогнозування освітнього потенціалу суспільства та його ретроспективного аналізу; маркетинговий підхід, що передбачає орієнтацію керуючої підсистеми при вирішенні будь-яких завдань на споживачів освітніх послуг та реалізується за допомогою систематичного вивчення і сегментації ринку освітніх послуг, його кон'юнктури.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та представлено авторський підхід до розв'язання наукової проблеми - розробки теоретико-методологічних, методичних і практичних засад формування освітнього потенціалу суспільства в умовах включення освітньої сфери в систему ринкових відносин та становлення інформаційного суспільства.

Результати дослідження є підставою для таких висновків:

1. Новою реальністю сьогодення стають вимоги до якості людського чинника виробництва, до формування, розвитку та реалізації освітнього потенціалу населення як головної продуктивної сили, що визначає соціально-економічний, науково-технічний та культурний розвиток держави. Основним фактором прогресивних перетворень у всіх сферах життєдіяльності суспільства стає освітній рівень працюючих, що виявляється в їх знаннях, уміннях, навичках, творчих здібностях, ціннісних орієнтаціях, мотиваційних настановах, компетентності. Зростання значущості якісних характеристик робочої сили зумовлене, з одного боку, підвищеними вимогами сучасного виробництва до професіоналізму працівників, з іншого - зростанням економічної та соціально-економічної значущості освіти. У зв'язку з цим постає потреба переосмислення місця та ролі освітнього потенціалу в економічних процесах.

2. Освітній потенціал доцільно розглядати з точки зору людського виміру (індивідуальний або сукупний освітній потенціал) та потенціалу системи освіти. Всебічне вивчення сутності поняття освітнього потенціалу особистості передбачає його трактування з двох позицій: кількісної - як фонд освіти; якісної - як проекції інтелектуального капіталу, соціального капіталу, людського капіталу, людського фактора та людського потенціалу. Потенціал системи освіти відображає її здатність здійснювати розширене відтворення освітнього потенціалу відповідно до потреб галузей економіки в кваліфікованих кадрах і потреб населення в освітніх послугах.

3. Універсальним соціальним інститутом, що забезпечує відтворення індивідуального та сукупного освітнього потенціалу, є освіта. Підвищення вимог до людини в умовах становлення інформаційного суспільства зумовлює розширення функцій освіти та доцільність їх поділу на дві групи - за змістом (економічні, соціальні та суспільні функції) та напрямом дії (функції оновлення, стабілізації та трансформації).

4. Сучасними закономірностями відтворення освітнього потенціалу суспільства є: розвиток безперервної освіти як гаранта адаптації людини до умов швидко змінюваного зовнішнього середовища та як умови розширення можливостей людини щодо оновлення знань в межах формальної, неформальної та інформальної освіти; посилення гуманізації та гуманітаризації освіти внаслідок поглиблення глобальних проблем людства, швидкого розвитку інформаційних технологій, посилення інтеграційних процесів; обмеженість державного фінансування освіти в країнах з перехідною економікою та країнах «третього світу», внаслідок чого знижується кадровий потенціал системи освіти, відбувається комерціалізація освітніх послуг, посилюється диференціація навчальних закладів, знижується доступність освіти для соціально вразливих верств населення; деформація ціннісних орієнтацій молоді, що виявляється у переважанні фактору матеріальної мотивації при виборі професії; неефективне використання освітнього потенціалу населення в результаті актуалізації проблем зайнятості; протікання процесів відтворення освітнього потенціалу в умовах інформатизації суспільства, виникнення особливої сфери діяльності - інфосфери, що зумовило розвиток дистанційної форми навчання, становлення віртуального ринку освітніх послуг, впровадження інформаційних технологій навчання.

5. Науково-методичні підходи до оцінки освітнього потенціалу суспільства повинні ґрунтуватися на визначенні його ресурсного та результативного компонентів. Оцінка ресурсного компоненту охоплює: оцінку освітнього потенціалу населення через такі групи показників, як кількісні показники оцінки освітнього потенціалу населення, показники рівня насиченості галузей економіки кваліфікованими кадрами, показники використання освітнього потенціалу населення; оцінку потенціалу системи освіти на підставі двох блоків показників - показників масштабів розвитку освітньої галузі та показників рівня розвитку освітньої галузі. Методологічною основою оцінки результативного компонента освітнього потенціалу суспільства є виокремлення зовнішньої (макроекономічної) та внутрішньої економічної ефективності освіти.

6. У результаті здійсненої оцінки освітнього потенціалу населення, потенціалу системи освіти та економічної ефективності освіти засвідчено стійку тенденцію до зниження освітнього потенціалу суспільства, на що вказує звуження масштабів розвитку освітньої галузі, зниження рівня її розвитку, погіршення показників макроекономічної та внутрішньої економічної ефективності освіти.

7. Однією з головних складових розширеного відтворення освітнього потенціалу населення є його інтеграція в економічну діяльність. Проте вітчизняна практика використання освітнього потенціалу населення в галузях економіки свідчить про порушення прямого зв'язку між освітнім рівнем робочої сили та її зайнятістю. На це вказують значні втрати фонду освіти внаслідок безробіття (у 2007 р. вони становили близько 7 млн людино-років) та відповідно недостатній рівень використання фонду освіти (93%).

8. Організаційно-економічний механізм формування освітнього потенціалу суспільства реалізується через державне регулювання освітньої галузі та призначений для забезпечення стійкої організації та функціонування освітньої системи. Міра його ефективності й досконалості визначається просторовими та часовими параметрами стабільного розвитку освітньої галузі і відповідно динамікою розвитку освітнього потенціалу суспільства. Сучасний організаційно-економічний механізм необхідно розглядати, по-перше, як систему цілеспрямованого суб'єктивно-об'єктивного перетворення одного типу організації та функціонування освітньої галузі на інший, що дозволяє найефективніше реалізовувати поставлені цілі; по-друге, як засіб перетворення некваліфікованої робочої сили, здатної лише до простої праці, у головну продуктивну силу сьогодення - високоосвічену, кваліфіковану робочу силу шляхом внутрішньосистемної трансформації в освітній сфері, що забезпечує її стабільний розвиток.

У сучасних умовах недостатньо розуміти організаційно-економічний механізм лише як засіб регулювання процесів відтворення освітнього потенціалу суспільства. Вкрай актуальним стає усвідомлення взаємозв'язку сталого економічного розвитку держави з трансформацією організаційно-економічного механізму, адекватною динаміці та закономірностям розвитку всіх сфер життєдіяльності суспільства. Основним критерієм оцінки адекватності організаційно-економічного механізму на кожному етапі його розвитку виступає економічна та соціальна ефективність освіти.

9. Удосконалення діючого організаційно-економічного механізму формування освітнього потенціалу суспільства має ґрунтуватися на збереженні державного впливу на освітню галузь, оскільки лише держава може вирішити такі завдання: збереження масштабів та потенціалу системи освіти; розподіл державних асигнувань між різними ланками освітньої системи та всередині ланок між навчальними закладами відповідно до державних інтересів та пріоритетів, освітніх потреб населення та потреб працедавців у кваліфікованих кадрах; забезпечення рівності освітніх можливостей через розширення доступності освіти для всіх прошарків населення. Держава повинна створювати умови для реалізації освітньої політики шляхом фінансування певної частини діяльності освітньої сфери, створення організаційно-економічних умов для реалізації конституційних прав громадян на освіту, визначення пріоритетів її розвитку, регулювання діяльності як державних, так і приватних навчальних закладів. Тривалий час у нашій державі панувала антиринкова модель соціального фінансування освіти, яка передбачала покладання всієї відповідальності за фінансування освіти на державу. При цьому основним завданням освіти визнавався всебічний розвиток громадян. Проте необхідність розширення фінансової автономії навчальних закладів та диверсифікації джерел фінансування освіти в умовах обмеженості бюджетних асигнувань зумовлює доцільність перетворення моделі соціального фінансування освіти на модель, орієнтовану на вільний ринок. Остання характеризується розвитком багатоканального фінансування освіти, перетворенням навчальних закладів у підприємства з виробництва якісних освітніх послуг, посиленням конкуренції між навчальними закладами. Це не означає усунення держави як основного інвестора освітньої галузі. Держава, забезпечуючи розвиток багатоканального фінансування освітньої галузі (кошти державного та місцевого бюджетів, кошти юридичних осіб та домогосподарств, благодійні внески, кошти громадських організацій і фондів, кредитування та субсидування освіти тощо), повинна орієнтуватися на комерціалізацію освіти в тому обсязі, який на конкретному етапі розвитку компенсує недоліки державного регулювання.

10. Пріоритетним завданням державної освітньої політики є формування моделі випереджаючої освіти. Підґрунтям формування такої моделі освіти мають стати розвиток особистості, спрямований на формування її нових професійних та особистісних якостей, покликаних адаптувати людину до життя та праці в умовах невизначеності, швидких змін зовнішнього середовища, спонукати її до набуття нових знань протягом життя. Реалізація моделі випереджаючої освіти має забезпечити підвищення професійної мобільності та конкурентоспроможності випускників навчальних закладів. Формування моделі випереджаючої освіти - процес безперервного вдосконалення всіх її складових: якості підготовки, навчально-методичного, організаційного, матеріально-технічного, кадрового та фінансового забезпечення. Критерієм розвитку моделі випереджаючої освіти є сталість освітньої системи. Даний критерій пов'язаний з підвищенням освітнього потенціалу населення, досягненням збалансованості професійно-кваліфікаційної структури робочої сили та потреб галузей економіки, стабілізацією фінансового забезпечення освітньої сфери і відповідно приведенням рівня матеріально-технічного та кадрового забезпечення навчальних закладів до нормативних вимог.

11. Удосконалення державної освітньої політики має орієнтуватися на формування випереджаючої, особистісно орієнтованої, глобальної парадигми освіти, подолання суперечностей розвитку освітнього потенціалу суспільства та на такі пріоритети: забезпечення рівних можливостей для громадянам в одержанні освіти; розробка та впровадження організаційних, нормативно-правових і соціально-економічних заходів щодо підвищення мобільності та гнучкості освітніх закладів в умовах ринкових перетворень; докорінне вдосконалення системи фінансування освіти; створення системи адресної економічної підтримки обдарованої та талановитої молоді; удосконалення механізму забезпечення зайнятості випускників навчальних закладів. Характерними рисами сучасної державної освітньої політики мають стати: орієнтація на формування якісно нової професійно-кваліфікаційної структури кадрів, яка відповідає вимогам сучасного виробництва, та на широку варіативність навчання при підготовці фахівців; об'єктивність перетворень в освітній галузі, концептуальна спрямованість на досягнення конкретних практичних результатів, посилення зв'язку освіти з галузями економіки та ситуацією на ринку праці; науковий підхід до розробки заходів щодо покращення якісних і кількісних показників функціонування освітньої галузі, що ґрунтуються на ретельному аналізі передового вітчизняного та зарубіжного досвіду.

12. В умовах перетворення інформації в стратегічний ресурс, який визначає розвиток як окремої особистості, так і суспільства загалом, пріоритетним напрямом реформування освіти є інформатизація як механізм, що забезпечує реалізацію принципу безперервності освіти, підвищення інформаційної культури індивідів, розширення доступності освіти та підвищення її якості.

13. Формування та розвиток освітнього потенціалу в умовах інформаційного суспільства вимагає підвищення ефективності управління освітньою галуззю на підставі переходу від керівництва до менеджменту. Останній покликаний формувати гнучку систему освіти, тобто систему здатну до швидкої адаптації відповідно зі змінами в структурі зайнятості, індивідуальних та суспільних освітніх потребах.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

Комарова О. А. Освітній потенціал: теоретико-методологічні та практичні аспекти формування : [монографія] / Ольга Альбертівна Комарова; НАН України; Ін-т екон. та прогнозув. НАН України. - Кіровоград : ДЛАУ, 2009. - 336 с.

Удовиченко В. П. Соціально-економічні аспекти розвитку м. Славутича: погляд у майбутнє : [монографія] / В. П. Удовиченко, В. І. Куценко, О. А. Комарова. - К. : Федерація профспілок України, 2001. - 108 с. (Колективна монографія: особистий внесок - прогноз демографічного розвитку міста Славутича, аналіз та оцінка сучасного стану формування і зайнятості трудових ресурсів м. Славутича, прогноз чисельності трудових ресурсів м. Славутича, прогноз зайнятості в галузях економіки м. Славутича).

Гуманітарна сфера: питання теорії і практики : [монографія] / В. І. Куценко, Л. Г. Богуш, О. А. Комарова, Я. В. Остафійчук - К. : Науковий світ, 2002. - 456 с. (Колективна монографія: особистий внесок - аналіз особливостей розвитку освіти в умовах формування постіндустріального суспільства, обґрунтування місця і ролі освітньої сфери у формуванні кадрового потенціалу суспільства, розробка шляхів удосконалення підготовки кадрового потенціалу в Україні).

Статті в наукових фахових виданнях

Куценко В. І., Комарова О. А. Ринок праці і проблеми розвитку вищої школи в Україні (соціально-економічні аспекти) / В. І. Куценко, О. А. Комарова // Зайнятість та ринок праці. - 2001. - Вип. 14. - С. 65-77. (Особистий внесок: обґрунтовано актуальні проблеми зайнятості випускників вищих навчальних закладів).

Комарова О. А. Вплив ринкових перетворень на освітню галузь / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2003. - Вип. 168. - С. 8-16.

Комарова О. А. Аспекти відтворення якісних характеристик кадрового потенціалу України / О. А. Комарова // Продуктивні сили і регіональна економіка. - 2002. - Ч. 1. - С. 190-198.

Комарова О. А. Теоретико-методологічні підходи до виявлення сутності освітнього потенціалу / О. А. Комарова // Проблеми науки. - 2003. - № 5. - С. 2-4.

Комарова О. А. Роль і місце неперервної освіти в формуванні освітнього потенціалу суспільства / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2003. - Т. 2, вип. 181. - С. 336-343.

Комарова О. А. Актуальні проблеми розвитку наукової діяльності ВНЗ / О. А. Комарова // Проблеми науки. - 2003. - № 7. - С. 9-13.

Комарова О. А. Стан випускників вищих навчальних закладів на ринку праці / О. А. Комарова // Вісник Сумського державного університету. - 2003. - № 5 (51). - С. 159-165.

Комарова О. А. Вплив професійно-технічної освіти на формування освітнього потенціалу суспільства / О. А. Комарова // Продуктивні сили і регіональна економіка. - 2003. - Ч. 2. - С. 112-118.

Комарова О. А. Соціально-економічна значущість освіти / О. А. Комарова // Проблеми науки. - 2004. - № 1. - С. 10-15.

Комарова О. А. Освіта - продуктивна галузь економіки / О. А. Комарова // Проблеми науки. - 2004. - № 5. - С. 2-7.

Комарова О. А. Економічна ефективність освіти / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2004. - Т. II, вип. 189. - С. 479-484.

Комарова О. А. Сучасні тенденції формування освітнього потенціалу в сфері середньої освіти / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2004. - Т. І, вип. 194. - С. 198-206.

Комарова О. А. Освіта як чинник забезпечення зайнятості населення / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2005. - Т. І, вип. 201. - С. 137-144.

Комарова О. А. Умови формування освітнього потенціалу робочої сили в постіндустріальну епоху / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2005. - Т. III, вип. 203. - С. 629-639.

Комарова О. А. Інвестування освітньої складової людського капіталу в умовах постіндустріального суспільства / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2005. - Т. IV, вип. 207. - С. 1210-1217.

Комарова О. А. Сучасні особливості фінансування освітнього потенціалу суспільства в Україні / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2006. - Т. II, вип. 214. - С. 379-386.

Комарова О. А. Пріоритетні напрямки вдосконалення фінансового забезпечення вищої освіти / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2007. - Т. IV, вип. 222. - С. 820-828.

Комарова О. А. Аналіз тенденцій формування освітнього потенціалу населення в Україні / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2007. - Т. III, вип. 234. - С. 625-632.

Комарова О. А. Проблеми інтеграції вищої освіти України в Європейський освітній простір / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2008. - Т. IV, вип. 239. - С. 937-945.

Комарова О. А. Освітнє кредитування та освітнє страхування як інструменти удосконалення фінансового забезпечення вищої освіти в Україні / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2008. - Т. V, вип. 244. - С. 1225-1230.

Комарова О. А. Пріоритетні напрямки розвитку освіти в умовах становлення інформаційного суспільства / О. А. Комарова // Економіка: проблеми теорії та практики. - 2008. - Т. V, вип. 246. - С. 1191-1196.

Тези доповідей та матеріали наукових конференцій

Комарова О. А. Сучасні тенденції розвитку підготовки кваліфікованих кадрів / О.А. Комарова // Суспільно-економічні проблеми розвитку продуктивних сил України : тези міжнар. наук.-практ. конф. - К. : Ніка-Центр. - 2001. - С. 117-118.

Комарова О. А. Розвиток вищої освіти в єдиному європейському просторі / О. А. Комарова // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Проблеми європейської інтеграції : зб. наук. праць. - Львів - Луцьк : Ред.-вид. відд. “Вежа” Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2001. - Т. 2. - С. 323-328.

Комарова О. А. Система професійно-технічної освіти у комплексі заходів по відродженню АПК / О. А. Комарова, І. П. Кінаш // Регіональні проблеми розвитку агропромислового комплексу України: сучасний стан і перспективи вирішення : тези міжнар. наук.-практ. конф. - К. : “Стафед-2”, 2002. - С. 55-56. (Особистий внесок - обґрунтування ролі професійно-технічної освіти в комплексі заходів з відродження АПК).

Комарова О. А. Основні шляхи розвитку сільської соціальної сфери в умовах ринкових перетворень / О. А. Комарова, Я. В. Остафійчук, В. М. Анісімов // Регіональні проблеми розвитку агропромислового комплексу України: сучасний стан і перспективи вирішення : тези міжнар. наук.-практ. конф. - К. : “Стафед-2”, 2002. - С. 99-100. (Особистий внесок - сформульовано основні шляхи розвитку сільської соціальної сфери в умовах ринкових перетворень).

Комарова О. А. Економічна освіта в умовах перехідної економіки / О. А. Комарова // Освіта як фактор національної безпеки : тези Всеукр. наук.-практ. конф. - К. : Вид-во Академії муніципального управління, 2003. - С. 89-92.

Комарова О. А. Розвиток дистанційної освіти у вищій школі / О. А. Комарова // Україна наукова `2003 : тези міжнар. наук.-практ. конф. - Дніпропетровськ - Запоріжжя : Наука і освіта, 2003. - Т. 3. Педагогіка. - С. 6-7.