Організація виробничо-господарської діяльності ТДВ "Самбірська швейна фабрика"

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Організація сучасного виробництва охоплює широке коло проблемних питань техніко-організаційного та економічного характеру. Серед них проектування і забезпечення узгодженого функціонування.

Ринкові умови господарювання обумовлюють необхідність удосконалення організації виробництва на підприємствах, мобілізації організаційних резервів підвищення та ефективність їх використання.

Представлені в узагальненому вигляді для вивчення основні проблемні напрямки сучасної організації виробництва на промисловому підприємстві можуть бути більш конкретизовані в умовах кожного окремо взятого підприємства того чи іншого типу виробництва. Крім цього, треба мати на увазі і те, що процеси організації виробництва постійно змінюються і удосконалюються під впливом науково-технічного прогресу і, отже, обумовлюють динаміку змін організації виробництва в часі і просторі.

Особливо виразно ці зміни відбуваються під впливом науки і техніки, інноваційних процесів, які знаходять матеріалізоване відображення у розвитку технічної бази виробництва, розширенні масштабів випуску нових, більш досконалих і конкурентоздатних видів продукції, рівні спеціалізації, характері кооперації праці, що також обумовлюють необхідність зміни та удосконалення форм і методів організації виробництва.

В умовах ринкової системи господарювання постійно виникає потреба в розробці і застосуванні на практиці досконалих організаційно-економічних механізмів, нових форм і методів організації виробництва, які повинні забезпечувати підвищення його ефективності.

Матеріально-технічне забезпечення як одна з галузей сфери товарного обігу, що виконує функції обігу засобів виробництва, виконує велику роль у підвищенні ефективності виробництва. Воно виступає в якості опосередкованого зв'язку між виробництвом та виробничим споживанням продукції виробничо-технічного призначення та його діяльність з розширенням масштабів виробництва безперервно зростає.

Забезпечуючи міжгалузеві зв'язки по поставках продукції, структури матеріально-технічного забезпечення сприяють скороченню часу виробництва, підвищенню його ефективності та якості продукції за рахунок ритмічного, своєчасного забезпечення підприємств, економічними партіями різних видів сировини, матеріалів та обладнання.

На основі вивчення потреби в продукції виробничо-технічного призначення та умов її раціонального використання структури матеріально-технічного забезпечення безпосередньо впливає на промисловість та будівництво з метою поліпшення використання матеріальних ресурсів, впровадження у виробництво прогресивних матеріалів та ефективних технологічних рішень. Вплив структур матеріально-технічного забезпечення на режим використання ресурсів в народному господарстві проявляється практично через усі сторони їх діяльності: розподіл продукції, координацію процесів виробництва та споживання, оптимальне розміщення замовлень у промисловості, організацію збуту продукції виробничо-технічного призначення та її рух від виробника до споживача.

Процес МТЗ виробництва направлений на раціональне придбання ресурсів виробничого призначення, своєчасне постачання їх на склади підприємства чи безпосередньо на робочі місця та забезпечення їх ефективного використання.

Об'єктом дослідження є виробничо-господарська діяльність ТДВ «Самбірська швейна фабрика».

Предметом дослідження виступає організація виробничої діяльності підприємства.

1. Теоретико-методологічні основи організації виробничої діяльності підприємства

1.1 Суть, значення процесу організації виробництва та його принципи

Процес організації виробництва передбачає комплекс взаємозв'язаних видів робіт, спрямованих на проектування, побудову, забезпечення функціонування і удосконалення виробничої системи.

Процес організації виробництва завжди конкретний, має свою організаційну мету і націлений на результат, тобто на виготовлення виробів і надання послуг. Серед організаційних цілей можна виділити: підвищення ритмічності і ефективності виробництва; покращення якості продукції; зниження запасів товарно-матеріальних цінностей; ефективне використання виробничих потужностей тощо. Цілі мають бути системно узгоджені, і для їх досягнення треба виконати ряд організаційних процедур: окреслити види діяльності, необхідні для їх досягнення, встановити перелік робіт, які треба виконати, і забезпечити адресність їх виконання, тобто, встановити підрозділи і служби підприємства, в обов'язки яких буде входити реалізація організаційних цілей.

Виконання організаційних робіт приводить до досягнення певного стану системи і стану її організації, який треба дослідити на відповідність цілям організації.

Під час дослідження формується цілісна уява про всі характерні риси системи, процеси, які в ній відбуваються, та її зовнішні зв'язки і ефективність функціонування. Тобто, на цьому етапі процесу організації виробництва проводиться загальна оцінка організаційного рівня системи шляхом співставлення отриманих параметрів з еталонним (нормативним) рівнем. Процес дослідження організації виробництва закінчують формуванням пропозицій і переходять до етапу розгляду альтернативних варіантів організаційної концепції та вибору оптимального з поміж них.

Процес організації виробництва - це комплекс заходів, спрямованих на раціональне поєднання процесів праці з речовинними елементами виробництва в просторі й часі з метою підвищення ефективності виробництва, тобто досягнення поставлених завдань у найкоротший строк за найкращого використання виробничих ресурсів.

Оскільки бажаної мети можна досягнути різними шляхами, то в процесі організації виробництва опрацьовують можливі варіанти організаційної концепції.

На основі вибраного варіанта розробляють проект організації (реорганізації) виробництва чи організаційний проект цільового призначення для вирішення конкретного завдання (наприклад, зниження затрат на виробництво, раціоналізація віддачі ресурсів, оновлення парку устаткування, диверсифікація виробництва і т.д.).

Завершується процес організації виробництва безпосередньою реалізацією проекту організації і початком реального функціонування виробничої системи.

Організація виробництва конкретизується через організацію виробничого процесу, основними елементами якого є: предмети праці, засоби праці, власне праця, організація праці та технологія діяльності. Узгоджена взаємодія всіх компонентів досягається формуванням структури виробничого процесу, яка виражає кількісний і якісний стан елементів, спосіб організації їх взаємозв'язків та особливості тих процесів, що відбуваються поміж ними.

Виробничий процес - це сукупність організованих в певній послідовності часткових процесів, необхідних для виготовлення продукції. Він складається із процесів праці і природних процесів.

Отже, склад виробничого процесу є різнохарактерним і багато змістовним і, відповідно, має свої методи організації та принципи.

Всі виробничі процеси повинні раціонально поєднуватись у часі і просторі. У зв'язку з тим, для кожного підприємства певного типу виробництва характерні свої особливості такого поєднання.

Організація виробничого процесу повинна охоплювати всі етапи діяльності підприємства: починаючи з підготовки виробництва до визначення процесів виготовлення і складання виробів та забезпечення процесу всім необхідним (матеріалами, трудовими ресурсами, устаткуванням, допоміжними процесами тощо).

Розподіл протікання процесу в часі, тобто техніко-економічне планування і, оперативне диспетчерування і регулювання ходу виробничою процесу, розподіл робітників за сферами діяльності (дільницях, цехах) і організація їх праці, виготовлення і реалізація готової продукції здійснюються на певних організаційних засадах, що базуються на основних принципах: пропорційності, безперервності, прямоточності, ритмічності, диференціації, спеціалізації, автоматизації, гнучкості, системності, оптимальності.

Дотримання принципу пропорціональності забезпечить однакову пропускну спроможність різних робочих місць одного процесу, яка досягається за допомогою того, що призначене для виконання окремих часткових процесів число робочих місць чи окремих механізмів пропорційне до трудомісткості цих процесів.

Пропорційність має бути також між основними, обслуговуючими й допоміжними процесами.

Рівень пропорційності визначають при допомозі відповідного коефіцієнта за такою формулою:

, (1.1)

де К - коефіцієнт пропорціональності;

Мmin - мінімальна пропускна здатність чи параметр робочих місць у технологічному ланцюгу (наприклад, потужність, змінність, завантаження, тощо);

Mmax - максимальна пропускна здатність.

Недотримання цього принципу приводить до появи "вузького місця", а підвищення ступеня пропорційності окремих процесів сприяє безперервному протіканню виробничого процесу.

Безперервність виробництва полягає в тому, що кожна наступна операція виробничого процесу при одночасній обробці однієї чи декількох одиниць продукції повинна починатися зразу після закінчення попередньої, тобто, без будь-яких перерв (чи зведення їх до мінімуму) в часі при одночасному забезпеченні безперервної роботи устаткування й робітників. Підвищення рівня безперервності процесу сприяє скороченню виробничого процесу виготовлення продукції.

Рівень безперервності можна визначити при допомозі коефіцієнта (Кбезп) за такою формулою:

, (1.2)

де Кбезп - коефіцієнт безперервності;

Троб - тривалість робочого часу, год.;

Тц - загальна тривалість процесу (циклу), яка включає простої чи пролежування предмету праці між робочими місцями, на робочих місцях, тощо, год.

Зменшенню перервності і, відповідно, зростанню безперервності сприяє принцип паралельності та автоматичності процесу.

Принцип паралельності характеризує суміщення операцій і процесів у часі. В результаті цього скорочується час виготовлення продукції. Паралельність виконання робіт на окремому робочому місці досягається застосуванням багатоінструментальної обробки деталей. В межах дільниці, цеху, підприємства, паралельність забезпечується утворенням широкого фронту робіт з метою виготовлення окремих частин одного і того ж виробу та його складання, а також одночасним виготовленням різних виробів. Цей процес має особливо важливе значення при організації виробництва складних виробів, оскільки послідовне виготовлення їх складових зайняло б багато часу. Коефіцієнт паралельності визначають за такою формулою:

, (1.3)

де Тпарц - тривалість виробничого циклу при паралельному поєднанні операцій, год.:

Тпосц - тривалість виробничого циклу при послідовному поєднанні операцій. год.

Зростання паралельності приводить до скорочення тривалості виробничого циклу виробництва продукції і до економії робочого часу.

Прямоточність - принцип раціональної організації процесів, який характеризує отпимальність шляху проходження предмету праці. Досягають принципу прямоточності за допомогою розміщення цехів, дільниць і робочих місць відповідно до послідовності протікання технологічного процесу.

Повна реалізація принципу прямоточності можлива тоді, коли деталі (складальні одиниці чи вироби) мають однакову послідовність виконання операцій і стадій виробничого процесу, тобто, на потокових лініях чи на дільницях і в цехах, організованих за предметною ознакою. У будь-якому випадку, цей принцип вимагає вирішення задачі розміщення робочих місць і оптимізації розташування устаткування.

Коефіцієнт прямоточності виробничих процесів визначають за такою формулою:

, (1.4)

де Діопт - оптимальна довжина проходження предмету праці по і-му процесу, м;

Діф - фактична (проектна) довжина проходження предмету праці по і-му процесу, м.

Ритмічність - принцип реалізації процесів, який характеризує рівномірність їх виконання в часі, тобто вимагає планомірних повторів ритмічності у випуску готової продукції і в роботі всіх підрозділів підприємства. При дотримуванні цього принципу врівні проміжки часу випускається, однакова або рівномірно наростаюча кількість продукції, регулярно повторюються операції на всіх робочих місцях.

Розрізняють ритмічність випуску продукції й ритмічність роботи підрозділів, дотримання яких забезпечує ритмічність виробництва.

Коефіцієнт ритмічності (Критм) можна визначити за такою формулою:

, (1.5)

де Vіф - фактичний обсяг виконаних робіт за досліджуваний період (декада, місяць, квартал) у межах плану (понадпланове виконання не враховують) .

Vіn - плановий обсяг робіт.

Принцип диференціації передбачає поділ виробничого процесу на окремі технологічні процеси, операції, переходи, забезпечуючи оптимальність їх протікання та мінімізацію сумарних витрат усіх видів ресурсів.

Послідовна диференціація технологічних процесів зумовила появу потокового виробництва. Однак, принцип диференціації мас певні межі, оскільки надмірна кількість операцій приводить до надлишкових витрат на переміщення предметів праці між робочими місцями, закріплення деталей за робочими місцями і їх зняття з робочого місця після закінчення операції. В умовах використання складних технологій та автоматизації виробництва принцип диференціації переходить у принцип концентрації операцій та інтеграції виробничих процесів. Операції стають об'ємнішими, складними і виконуються на прогресивному устаткуванні в поєднанні з бригадним принципом організації праці.

Принцип спеціалізації ґрунтується на обмеженні розмаїття елементів виробничих процесів. Зокрема, виділяються групи робітників, які спеціалізуються за професіями, тобто на виконанні відповідних технологічних операцій.

Рівень спеціалізації робочого місця визначається коефіцієнтом закріплення операцій (Кз.о.), тобто числом деталеоперацій, які виконують на робочому місці за відповідний проміжок часу.

При Кз.о.=1 забезпечується вузька спеціалізація робочого місця. Для повного завантаження одного робочого місця однією деталеоперацією необхідна умова:

NвіТоі = Fд, (1.6)

де Nві - обсяг випуску деталей і-го найменування за одиницю часу, наприклад, шт/міс; Тоі - трудомісткість операцій хв/шт; Fд дійсний фонд часу робочого місця, хв/міс.

Спеціалізація виробничих підрозділів передбачає обмеження номенклатури деталей чи виробів, які там проходять обробку.

Якщо обсяг випуску й трудомісткість деталі чи виробу одного найменування забезпечує повне завантаження робочих місць, то доцільно створювати однопредметні потокові лінії, предметно-замкнуті дільниці чи спеціалізовані міні-заводи.

Принцип автоматичності, який реалізується в діяльності підприємства, приводить до зниження затрат живої праці й прискорення виробничого процесу.

Загальний рівень автоматизації процесів виробництва визначається питомою часткою робіт в основному, допоміжному й обслуговувальному виробництві, які виконуються автоматизованим способом, у загальному обсязі робіт підприємства.

Рівень автоматизації визначається за допомогою коефіцієнта (kа) за такою формулою:

, (1.7)

де ta - трудомісткість робіт, які виконуються автоматичним чи автоматизованим, способом, год.; tз - загальна трудомісткість робіт, год.

Принцип гнучкості відіграє надзвичайно важливу роль в організації виробничих процесів на підприємствах в умовах ринку. Використання цього принципу дозволяє мобільно переходити на випуск продукції, якої вимагає ринок. Крім цього його реалізація особливо важлива в умовах прискореного НТП, тобто в умовах переходу підприємств на інноваційну модель господарювання.

Принцип системності є надзвичайно актуальним в умовах ринку, оскільки дозволяє цілісно розглядати всі процеси, які відбуваються на підприємстві в царині його місця в ринковому середовищі. Цей процес витікає із розгляду підприємства як системи, діяльність якої має організовуватися за певною системою (послідовністю і комплексністю), враховуючи всі чинники внутрішнього і зовнішнього оточення підприємства. Безпосередньо на підприємстві системність організації проявляється в тому, що окремі роботи і заходи щодо виготовлення продукції повинні розглядатися з огляду цілісного виконання всіх робіт, враховуючи інтереси всіх учасників виробничої діяльності.

Системність передбачає також строгу послідовність і відповідну періодичність випуску та виробництва окремих частин виробів у необхідних кількостях, щоб забезпечити повний випуск продукції необхідної номенклатури та асортименту.

Принцип оптимальності - зумовлений законом економії часу і націлений на досягнення бажаного результату із найменшими затратами. Цей принцип організації обов'язкова передбачає вибір критерію оптимальності або мінімізації витрат часу і резервів на організаційні процеси і виробничий процес загалом, або критерію максимізацїї віддачі ресурсів. Принцип оптимальності дозволяє маневрувати різними підходами до організації виробництва, забезпечуючи таким чином реалізацію іншого принципу - гнучкості

Досягнувши оптимальності протікання виробничого процесу, підприємство може зекономити робочий час за рахунок зниження трудомісткості робіт і, отже, скорочення тривалості виробничого циклу. Принцип оптимальності в значній мірі зв'язаний із технологічністю підприємства, і в ринкових умовах господарювання цей принцип стає головним принципом раціоналізації виробничих процесів.

Проектуючи виробничий процес чи виробничу систему, необхідно дотримуватись усіх перелічених принципів, раціонально зважуючи ефективність всіх можливих варіантів.

Описані головні принципи лежать в основі організації будь-якого виробничого процесу, але реалізуються вони по різному, хоч проявляються взаємозалежно і мають однакове спрямування. Наприклад, при досягненні кількісної пропорціональності в процесі, одночасно створюються умови для безперервного і ритмічного протікання виробничого процесу та прямоточного руху предметів праці.

Значення всіх принципів, тобто, ступінь їх важливості, змінюється адекватно до змін умов господарювання. На сучасному етапі домінують принципи: гнучкості, оптимальності, системності, автоматичності.

Система організації виробничого процесу буде надійною, якщо реально працюватимуть усі принципи і механізм організації буде безвідмовним.

Виробничий процес - це сукупність взаємопов'язаних процесів праці і природних процесів, в результаті яких вихідні матеріали й напівфабрикати перетворюються на готову продукцію.

Процес виробництва на підприємствах складається з основних, допоміжних, обслуговуючих процесів.

Основний процес на підприємствах багатьох обробних галузей промисловості представлений трьома стадіями: заготівельною, обробною складальною.

Допоміжні процеси покликані забезпечити основні процеси необхідним технологічним оснащенням, проведення ремонтів технологічного устаткування, виготовлення нестандартного устаткування тощо.

Обслуговуючі процеси - це процеси, основним завданням, яких є обслуговування основних і допоміжних процесів. До них відноситься виконання складських і транспортних операцій, проведення робіт, пов'язаних з технічним контролем якості продукції.

Склад і взаємозв'язок основних, допоміжних і обслуговуючих процесів становить структуру виробничого процесу.

Процес виготовлення окремої деталі й окремий складальний процес із кількох послідовних операцій називається простим процесом.

Складальний процес е сукупністю узгоджених у часі простих процесів. Організація виробництва полягає в забезпеченні раціонального поєднання в просторі та часі основних, допоміжних і обслуговуючих процесів, а також людей і речових елементів виробництва.

Доцільність виробничого процесу визначається тим, наскільки він сприяє повному використанню робочої сили, засобів праці, скороченню строків переміщення предметів праці з попереднього технологічного пронесу до наступного. Досягнення відповідного результату можна очікувати при умові, коли на кожному із етапів формування виробничого процесу будуть оптимально враховані його складові: так на першому етапі передбачається вибір найпрогресивнішого і технічно удосконаленого обладнання, машин, які відповідають технологічним умовам підприємства.

Підбір обладнання проводиться в простих системах дільницях, цехах, які визначають досягнення кінцевої мети.

На другому етапі здійснюється визначення числа одночасно діючих виробничих одиниць в ланці і простих систем у підсистемах, тобто визначення раціонального числа окремих спеціалізованих підрозділів. Кількість одночасно діючих структурних підрозділів на промисловому підприємстві визначається із трудомісткості його проектної програми чи трудомісткості виробничої програми. Трудомісткість програми передбаченої для виготовлення проектом - більш статична величина, виробнича програма - більш динамічна і при її визначенні враховують внутрішньовиробничі резерви.

На третьому етапі - відбувається знаходження взаємозв'язку між підрозділами (підсистемами) і їх кількісна оцінка.

При знаходженні взаємозв'язку між підрозділами в умовах промислового підприємства необхідно знайти оптимальні організаційні параметри виробництва (розміри й спеціалізація цехів і дільниць, розміри партій запуску-випуску виробів, випередження, складу устаткування і робочої сили, запаси, номенклатура продукції та ін,). Але найголовнішим с вибір оптимального варіанту виготовлення окремих деталей, вузлів і виробів в цілому на тих чи інших спеціалізованих дільницях і лініях із наступним об'єднанням у цехи.

На четвертому етапі досягається забезпечення взаємозв'язку підсистем, які обслуговують основне виробництво, оскільки обслуговуючі підсистеми діють паралельно і повинні забезпечити безперервну роботу всіх підсистем. Для більшого сприйняття етапи формування виробничого процесу можна представити в графічній формі.

Раціональна організація виробничих процесів на підприємствах базується на таких основних принципах: пропорціональності, паралельності, прямоточності, безперервності, ритмічності, диференціації, автоматичності, гнучкості, суть яких була розкрита в попередньому питанні.

Значення і вагомість цих принципів змінюються під впливом зовнішніх факторів ринкового середовища і стосовно до конкретних умов діяльності підприємства. Однак, в будь-якому випадку, приступаючи до проектування виробничого процесу чи виробничої системи, необхідно враховувати раціональне використання перелічених принципів, причому із обов'язковим економічним обґрунтуванням можливих варіантів.

1.2 Типи організації виробництва та їх характеристика

Незважаючи на велику різноманітність промислових підприємств та продукції, яку вони виготовляють, для їх окремих груп можна виділити ряд факторів, що визначають спільність основних методів організації виробництва, кількість і повторювальність виробів, спеціалізацію і універсалізацію устаткування, ґрунтовність розробки технологічного процесу, кваліфікацію працівників, питому вагу технічно обґрунтованих норм часу тощо.

Для вивчення характерних особливостей організації підприємств, необхідно їх згрупувати стосовно до загальних основі тих показників, що визначають вибір методів організації виробництва. На організацію виробничих процесів і вибір методів підготовки, планування та контролю впливає тип виробництва.

Тип виробництва комплексна характеристика технічних, організаційних та економічних особливостей промислового виробництва, що обумовлена його спеціалізацією, обсягом та повторюваністю випуску виробів.

Тип виробництва у значній мірі визначає виробничу структуру підприємств та їх підрозділів, характер технологічних процесів та їх оснащеність, організаційні форми виробничих процесів та праці на робочих місцях, конкретні методи управління виробництвом. Тип виробництва суттєво впливає на техніко-економічний рівень підприємства.

Існує три основних типи організації виробництва: масовий, серійний та одиничний. В серійному виробництві розрізняють крупносерійне, середньосерійне та дрібносерійне.

Віднесення промислового підприємства в цілому до того чи іншого типу виробництва має умовний характер тому, що на кожному підприємстві, і навіть в окремих його цехах, можна зустріти поєднання різноманітних типів в організації виробничих процесів. Так, на підприємствах масового виробництва можуть бути серійні і навіть одиничні процеси, а на підприємствах одиничного виробництва виготовлення деяких виробів може бути організоване за принципом серійності.

Тип виробництва значно впливає на особливості організації виробництва. Ці особливості насамперед позначаються на формі протікання виробництва, межах економічно доцільного використання автоматичного, напівавтоматичного і спеціального устаткування; складі устаткування та застосовуваності оснащення; організації робочих місць; складі і кваліфікації працівників; системі управління виробництвом.

Як вже зазначалося, виробничий процес може протікати перервноабо безперервно. Для масового виробництва характерна наявність безперервних процесів, тобто таких, в яких предмет праці рухається по операціях технологічного процесу без простежування в очікуваності обробки на наступні операції, що знаходить свій вираз в паралельному синхронізованому вигляді руху виробництва. Перервні процеси, що характерні для багатьох промислових підприємств, відрізняються тим. що предмет праці переміщується з операції на операцію з перервами, зумовленими відмінностями в поопераційних нормах часу і у завантаженні устаткування. Ці відмінності порушують узгодження часу переміщення партій деталей по операціях.

Кожний тип виробництва обумовлює пивний рівень уніфікації і стандартизації виробу. Необхідність виготовлення виробів у великих кількостях потребує максимального використання взаємозамінності та уніфікації їх складових (деталей), щоб скоротити різного роду ручні припасувальні роботи па складанні.

Залежно від типу виробництва значно змінюється і технічний рівень технологічних процесів.

Тип виробництва може характеризуватися ступенем спеціалізації робочих місць, тобто, кількістю різновидів робіт (деталеоперацій), що виконуються на цих робочих місцях. Середній коефіцієнт спеціалізації робочих місць в цеху (дільниці) (Ксп) визначається за такою формулою:

, (1.8)

де До - кількість деталеоперацій, які виконуються протягом місяця (декади), шт.;

Nо- кількість робочих місць, які потрібні для виконання виробничої програми.

Значення коефіцієнту спеціалізації робочих місць (деталеоперацій на робоче місце) для різних типів виробництва становлять; масове від 1 до 3, великосерійне 4:10; серійне - 11:20; дрібносерійне більше 20. В одиничному виробництві за робочими місцями деталеоперацїї не закріплюються, тут можуть виконуватись найрізноманітніші деталеоперації в межах технологічних можливостей верстата.

Розрізняють тип виробничого пронесу І тип підприємства. За характером випуску продукції, її складністю, обсягом випуску розрізняють підприємства трьох типів. В основі класифікації підприємств (об'єднань) за типами виробництва лежать два важливих фактори: характер випуску продукції (безперервно, ритмічно, партіями, епізодично) і визначальна роль тих чи інших типів виробничих процесів. Відповідно до цих факторів виділяють підприємства масового, серійного та одиничного виробництва.

Існують три основні типи організації виробництва: одиничне, серійне та масове, які мають принципові відмінності.

Одиничний тип виробництва характеризується високою різноманітністю продукції, виготовлення якої здійснюється у невеликій кількості за окремими замовленнями і принципово не повторюється, переважанням технологічної спеціалізації робочих місць і відсутністю постійного закріплення за ними нових деталеоперацій, застосуванням універсального устаткування і пристроїв, високою питомою вагою ручних робіт, виконуваних робітниками-універсалами, відносно великою тривалістю виробничого циклу та високою собівартістю продукції.

Серійний тип виробництва характеризується випуском продукції відповідними серіями, які періодично повторюються, та обробкою деталей партіями з певною, наперед встановленою черговістю і періодичністю, спеціалізацією робочих місць на виконанні декількох, постійно закріплених операцій, застосуванням поряд з універсальним спеціалізованого та спеціального устаткування, такого ж інструменту та пристроїв, зменшенням питомої ваги ручних робіт, використанням на виконанні основних операцій робітників середньої кваліфікації, відносним скороченням тривалості виробничого циклу, порівняно низькою собівартістю виготовлюваної продукції.

Масовий тип виробництва характеризується, великим обсягом виготовлюваних виробів обмеженої номенклатури, які безперервно і постійно виготовляються протягом тривалого періоду часу, вузькою спеціалізацією робочих місць, на яких виконуються від 1 до 3 операцій, стандартизацією всіх видів організаційної діяльності, високою питомою вагою спеціального і спеціалізованого та високопродуктивного оснащення, комплексно механізованими і автоматизованими виробничими процесами, широким використанням робітників, спеціалізованих на виконанні обмеженої кількості операцій і високою продуктивністю праці, мінімальною тривалістю виробничого циклу, низькою собівартістю виготовлюваної продукції.

Критерієм при встановленні типу виробництва в проектних розробках є коефіцієнт серійності (Кс) який визначається кількістю деталеоперацій, що припадають у середньому на одне робоче місце, а саме:

, (1.9)

де Кс - коефіцієнт серійності;

Н - номенклатура закріпленої за дільницею продукції, шт.;

Ді - число операцій по кожному найменуванню продукції згідно із технологією,шт.;

С - прийняте число робочих місць на дільниці; яке встановлюється на основі їх розрахункової кількості (Ср), шт.

В спеціальній літературі і практичних проектних розрахунках використовуються такі величини Кс:

- для масового виробництва Кс = 1,0

- для великосерійного виробництва Кс = 2:4

- для середньосерійного виробництва Кс = 5:10

- для дрібносерійного виробництва Кс = 10:40

- для одиничного виробництва Кс> 40

Організаційно-технічні особливості типів виробництва безпосередньо позначаються на економіці підприємства. Аналіз окремих технічко-економічних показників їх діяльності свідчить про пряму їх залежність від типу виробництва. Зокрема характерною особливістю є співвідношення прямих і непрямих затрат в структурі собівартості їх продукції.

З підвищенням технічної озброєності праці та зростанні обсягів випуску продукції при переході від одиничного до серійного і масового типів виробництва зменшується частка живої праці і збільшуються витрати, пов'язані з утриманням та експлуатацією устаткування. Це призводить до зниження собівартості продукції та зміни структури. Така відмінність собівартості виробу в різних типах організації виробництва визначається складною взаємодією різноманітних факторів: концентрацією виробництва однакових складових (деталей) виробів, підвищенням технологічності конструкції і застосуванням прогресивного високопродуктивного устаткування, типових технологічних процесів, більш досконалих форм організації виробничих процесів - безперервно-потокових механізованих і автоматизованих ліній, більш досконала форм організації праці та управління виробництвом.

Типи виробництва будь-якого підприємства чи його окремого підрозділу необхідно розглядати в площині динаміки, руху та розвитку відповідно до змін в ринковому середовищі, оскільки тільки таким чином підприємства зможуть гнучко адаптуватися до коливань ринку, вибираючи із широкої гами типів і методів організації виробництва найбільш оптимальні або раціонально поєднуючи їх окремі види.

Оскільки тенденції ринку є мінливі, то серед завдань організації виробництва має бути постійне і систематичне відстеження чинників ринкового середовища, які можуть впливати на організацію виробничих процесів.

Зокрема, в сучасних умовах спостерігається тенденція орієнтації підприємств на задоволення індивідуальних потреб споживача. Підприємства переходять від масового випуску продукції, який враховує запити усередненого споживача, до дрібносерійного або індивідуального замовлення малої групи людей чи окремих осіб.

Про це свідчить досвід розвинутих країн. Для прикладу, в машинобудуванні США серії продукції не більше, ніж з 50 виробів, становлять 75% всього виробництва, середній розмір партії поступово знижується до 3-10 шт. На машинобудівних заводах Англії 80% усіх машин випускається серіями менше 30 шт. Суверенізація життя та індивідуалізація попиту також будуть сприяти розширенню сфери одиничного і дрібносерійного типів виробництва.

1.3 Роль та значення виробничої програми в організації виробничого процесу

Для забезпечення ефективності функціонування будь-якого підприємства спеціальні служби розробляють виробничу програму або план виробництва та реалізації продукції.

Виробнича програма визначає необхідний обсяг виробництва продукції у плановому періоді, який відповідає номенклатурою, асортиментом і якістю вимогам плану продажу. Вона обумовлює завдання по введенню в дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-сировинних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті тощо. Цей розділ плану тісно пов'язаний із планом праці і заробітної плати, планом по витратах виробництва, прибутку і рентабельності, фінансовим планом.

Виробнича програма підприємства визначає склад, кількість і обсяг продукції, яка повинна бути виготовлена у плановий період і поставлена споживачам. Відображаючи головне завдання господарської діяльності, вона є головним розділом планів підприємства. Всі інші розділи планів розробляються у відповідності з виробничою програмою і спрямовані на забезпечення її виконання.

Основним завданням виробничої програми є максимальне задоволення потреб споживачів у високоякісній продукції, яка випускається підприємствами при найкращому використанні їхніх ресурсів та отриманні максимального прибутку.

Виробнича програма складається із 2-х розділів: плану виробництва продукції в натуральному (умовно-натуральному) виразі та плану виробництва у вартісному виразі.

В основу розробки виробничої програми повинна бути покладена реальна потреба в конкретній продукції. На рівні промислового підприємства конкретизація потреби в продукції забезпечується за допомогою попиту споживачів і господарських договорів по розгорнутій номенклатурі виробів.

Для того, щоб вірно сформувати виробничу програму підприємства, у його бізнес-плані повинна бути представлена така важлива інформація, як характеристика пропонованої продукції, оцінка можливих ринків збуту та конкурентів, стратегія маркетингу.

При плануванні виробничої програми необхідно використовувати наступні матеріали:

- перспективний план виробництва продукції і послуг;

- прогноз потреби у продукції підприємства, який складається на підставі досліджень змін ринкових елементів у часі, тобто попиту, пропозиції, цін, кількості конкурентів тощо;

- державний контракт та державне замовлення на продукцію підприємства - якщо таке існує;

- результати вивчення поточного попиту на продукцію;

- договори на виробництво та поставку продукції, які укладаються в результаті вільного продажу виробів на гуртових ярмарках;

- заходи щодо спеціалізації і кооперування виробництва;

- заходи щодо збільшення виробничих потужностей підприємства;

- дані про залишки нереалізованої продукції у попередньому періоді.

Підставою для визначення обсягу поставок конкретної продукції є портфель замовлень і господарські договори.

Обсяг випуску по окремих виробах обґрунтовується виробничою потужністю. У процесі такого обґрунтування на підприємствах виявляються внутрішньовиробничі диспропорції в завантаженні устаткування, намічаються шляхи їхнього усунення, а також заходи щодо розширення спеціалізації і кооперування виробництва.

Виходячи з натуральних обсягів постачань і виробництва, розраховується загальний обсяг продукції у вартісному виразі: обсяг товарної продукції, валової продукції, реалізованої, чистої, умовно-чистої продукції.

Розробка завдань по випуску виробів у натуральному виразі є найважливішою частиною роботи при складанні виробничої програми.

Важливість її визначається тим, що споживачам потрібна продукціявизначених видів, здатних задовольнити наявні потреби. На основі виявлення цих потреб формується програма виготовлення конкретних виробів.

Планування виробничої програми в натуральному виразі передбачає: визначення номенклатури й асортименту продукції, яка випускається; розрахунок потреби в продукції, обсягу виробництва по календарних періодах року (у головному плані) і обґрунтування планованих обсягів виготовлення продукції виробничою потужністю, матеріальними і трудовими ресурсами.

В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні та вартісні показники.

Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції в натуральних одиницях по номенклатурі і асортименту.

Номенклатура - це перелік назв окремих видів продукції, а асортимент - це різновидність виробів в межах даної номенклатури [29, c.120]. Натуральні показники представленні у фізичних одиницях виміру (штуки, тонни, метри).

Номенклатура виробів підприємства може бути централізованою та децентралізованою.

Централізована номенклатура формується шляхом укладання державних контрактів і державних замовлень.

Децентралізована номенклатура формується підприємством самостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контактів із споживачами шляхом укладання договорів поставок.

Значення натуральних показників виробничої програми в умовах ринку зростає, оскільки саме вони дають можливість оцінити ступінь задоволення потреб споживачів в певних товарах із врахуванням якісної характеристики товарів.

Одним з найважливіших етапів розробки виробничої програми є визначення потреби в ресурсах.

Основним методом визначення цієї потреби є метод прямого розрахунку відповідно до питомих норм її витрат. Так, потреба підприємств у предметах праці розраховується шляхом множення питомих норм витрат сировини і матеріалів на планові обсяги виробництва. Потреба в знаряддях праці (машини, устаткування) визначається, виходячи із передбачених обсягів робіт, виконуваних з їхньою допомогою, і прогресивних норм продуктивності.

Поряд з цим враховується потреба на капітальне будівництво, експорт, створення резервів та т.п.

Потреба в продукції погоджується з можливостями її виробництва. При цьому методи такого ув'язування мають свої особливості в залежності від рівня планування. Головним засобом ув'язування потреби і ресурсів є розробка матеріальних балансів.

На підставі плану випуску продукції підприємством розробляються річні, квартальні і місячні виробничі програми цехів. Виробнича програма цеху містить завдання по номенклатурі і в загальному обсязі продукції. У завданні по номенклатурі вказується кількість найменувань виготовлених окремих видів продукції в натуральному виразі. Планово-облікові одиниці (номенклатурні позиції), у яких встановлюється завдання цехам по номенклатурі, мають різний ступінь деталізації для різних цехів і типів виробництва. Для випускаючих (складальних) цехів програма складається по найменуванню та кількості готових виробів відповідно до плану виробництва підприємства. В одиничному і серійному виробництві для заготівельних та обробних цехів номенклатурне завдання встановлюється, зазвичай, в комплектах деталей на замовлення, вироби, вузли. В умовах масового виробництва цим цехам планується випуск заготівок і деталей по окремих найменуваннях.

Виробнича програма кожного цеху обґрунтовується виробничою потужністю окремих груп устаткування, зіставленням їх сумарного корисного фонду роботи та завантаження в машино-годинах. Такі розрахунки дозволяють виявити “вузькі місця” в цеху і вжити заходів щодо усунення диспропорцій у завантаженні устаткування.

На основі виробничих програм основних цехів складаються плани виробництва для допоміжних, обслуговуючих підрозділів підприємства: ремонтних, інструментальних, енергетичних цехів, транспортного господарства. Виробничі програми допоміжних цехів розробляються відповідно до встановленої потреби в їхній продукції та послугах.

Виходячи з планів цехів, розробляються виробничі завдання для ділянок. Заключним етапом планування виробництва є доведення завдань по виконанню окремих виробничих процесів та виготовленню продукції безпосередньо до бригад і робочих місць.

Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно, крім державного контракту та державного замовлення, розмір яких встановлюється відповідно до виробничих можливостей підприємства і за згодою дирекції.

Державний контракт і державне замовлення формується на основі пропозицій міністерств і відомств - державних замовників. Фінансування державного контракту проводиться за рахунок коштів Державного бюджету, а державного замовлення - за рахунок власних коштів підприємства та організацій і наявних кредитних ресурсів. Відповідальність замовників (споживачів) та виконавців за виконання державного контракту і державного замовлення визначається укладеними договорами (контрактами) та законодавством України.

Система державного замовлення розповсюджена у всіх країнах з розвинутою ринковою економікою та не суперечить її принципам. Більше того, державне замовлення є престижним для підприємства і отримується, як правило, на конкурсній основі. Державне замовлення надається тим підприємствам, які забезпечують більш ефективне його виконання.

Виконавці державного контракту та державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами самостійно шляхом укладання прямих договорів із підприємствами-постачальниками та посередницькими організаціями.

Виробнича програма є важливим розділом, на основі якого проводиться планування потреби матеріально-технічних, трудових, енергетичних ресурсів, розраховується собівартість, прибуток та інші фінансові показники.

В поточному плануванні виробнича програма складається, як правило, на рік. В умовах динамічності внутрішнього та зовнішнього середовища розробляти виробничу програму на більш довший період не доцільно. Тому процес підготовки до виконання річної виробничої програми починається з її розподілу по кварталах і місяцях. Оскільки ритмічність виробництва має виключно велике значення для підвищення його ефективності, покращення якості продукції і всієї роботи, необхідно більш детально розподіляти річний обсяг виробництва та реалізації продукції по кварталах і місяцях.

Розподіл річних завдань по кварталах (місяцях) необхідно здійснювати з врахуванням наступних факторів:

- встановлених договорами строків поставки продукції споживачам;

- збільшення випуску продукції за рахунок приросту і покращення використання виробничих потужностей, а також за рахунок заходів передбачених планом інновацій;

- термін введення в дію нових потужностей та обладнання;

- забезпечення рівномірного завантаження всіх виробничих підрозділів;

- підвищення серійності (масовості) виробництва;

- числа робочих днів в кожному кварталі;

- можливого вибуття основних виробничих засобів, а також зупинення окремих агрегатів, ділянок та цехів для ремонту обладнання;

- зняття з виробництва застарілих видів продукції, які не відповідають своїми техніко-економічними показниками сучасному рівню розвитку науки і техніки, і таких, що не користуються попитом, та замінити їх новими;

- сезонності і змінності роботи;

- сезонності збуту продукції.

В масовому і багатосерійному виробництві, коли споживання продукції не носить сезонного характеру (наприклад, виробництво хлібобулочних виробів, будівельних матеріалів), розподіл виробничої програми по планових періодах проводиться пропорційно кількості робочих днів. В інших випадках розподіл завдань проводиться з врахуванням термінів постачання продукції споживачам.

Отже, виробнича програма повинна формуватися з урахуванням ресурсів підприємства й одержання найкращих результатів, тобто бути оптимальною.

Таким чином, оптимальна виробнича програма - це програма, яка відповідає структурі ресурсів підприємства та забезпечує найкращі результати його діяльності за прийнятим критерієм.

Оптимізація виробничої програми проводиться з метою:

1) планування оптимальної структури номенклатури продукції;

2) визначення максимально можливого обсягу виробництва продукції та економічної межі нарощування виробництва.

Виробнича програма відіграє суттєву роль в організації виробничого процесу,адже виробничий процес - це сукупність взаємозалежних основних, допоміжних і обслуговуючих процесів праці і знарядь праці з метою створення споживчих вартостей -- корисних предметів праці, необхідних для виробничого або особистого споживання. У процесі виробництва робітники впливають на предмети праці за допомогою знарядь праці і створюють нові готові продукти, наприклад, верстати, автомобілі, товари народного споживання і т. д. Предмети і знаряддя праці, будучи речовинними елементами виробництва, на підприємстві знаходяться у визначеному взаємозв'язку один з одним: конкретні предмети може бути оброблено тільки визначеними знаряддями праці; вже самі по собі вони мають системні властивості. Однак жива праця повинна охопити ці речі і тим самим почати процес перетворення їх у продукт. Таким чином, виробничий процес -- це насамперед трудовий процес, оскільки ресурси, використовувані людиною на його вході, як інформація, так і матеріальні засоби виробництва є продуктом попередніх процесів праці.

Від правильної і раціональної організації виробничих процесів залежать результати виробничо-господарської діяльності підприємства, економічні показники його роботи, собівартість продукції, прибуток і рентабельність виробництва, величина незавершеного виробництва і розмір оборотних коштів.

2. Аналіз організації основної діяльності підприємства ТДВ «Самбірська швейна фабрика»

2.1 Характеристика виробничо-господарської діяльності підприємства

Товариство з додатковою відповідальністю «Самбірська швейна фабрика» засноване на підставі перетворення державного підприємства Самбірської швейної фабрики Київського ВШО «Спецодяг» згідно рішення Регіонального відділення фонду Державного майна України по Львівській області від 27 січня 1994 року №43.

Підприємство створене з метою отримання прибутку від підприємницької діяльності, задоволення матеріальних та соціально-побутових потреб населення та працівників. Основною спеціалізацією підприємства є виготовлення робочого одягу, товарів народного споживання та інших швейних виробів. Всі види діяльності здійснюються за дозволом (ліцензією).

Товариство є юридичною особою від дня його державної реєстрації. Учасниками товариства є члени трудового колективу, та колишні працівники фабрики. Акціонери беруть участь у розділі прибутку підприємства та одержують його частку (дивіденди).

Структура управління фабрикою відображає зв'язок між діючими відділами та розподіл повноважень на даному підприємстві.

Підприємство самостійно здійснює планування господарської діяльності та здійснює її виходячи з попиту на продукцію з метою покриття витрат, забезпеченню науково-технічного, виробничого розвитку на отримання прибутку. На даний час підприємство усі свої вільні кошти спрямовує на закупівлю нового сучасного обладнання і технологій.

Підприємство здійснює облік результатів фінансово-господарської діяльності. На підприємстві ТДВ «Самбірська швейна фабрика» застосовується лінійно - організаційну структура управління.

ТДВ “Самбірська швейна фабрика” має широкий асортимент, що дозволяє притягувати покупців з різних галузей господарства. Основними видами продукції товариства є: куртки чоловічі та жіночі; брюки; напівкомбінезони; халати; комбінезони.

Технологічний процес виготовлення продукції (різних видів) різного асортименту представлено в таблиці 2.1.

виробничий спеціалізація економічний

Таблиця 2.1. Технологічний процес виготовлення продукції

Найменування виробів	Найменування операції	Норма штучного часу (грн)	Матеріали	К-сть одиниць обладнання, грн.	Потужність обладнаннякВт	Середня ціна за одиницю обладнання грн
Куртки (сорочки)	кроїння	30	тканина	6
	зметування	20	нитки	2	7	2000
	зшиття	45	нитки	2	10	3000
	прасування	10	гот.виріб	1	3	750
Брюки	кроїння	30	тканина	6
	зметування	20	нитки	2	7	2000
	зшиття	45	нитки	2	10	3000
	прасування	10	гот.виріб	1	3	750
Халати	кроїння	30	тканина	6
	зметування	20	нитки	2	7	2000
	зшиття	45	нитки	2	10	3000
	прасування	10	гот.виріб	1	3	750

Реалізація виготовленої продукції підприємство здійснює на основі угод та договорів через мережі торгових організацій. Реалізація продукції, в тому числі на основі бюджетних угод як на території України, так і за її межами, здійснюється на підставі діючого законодавства.

Швейна промисловість, як і легка промисловість України в цілому, на сьогоднішній день знаходиться в незадовільному стані, що характеризується цілою низкою серйозних проблем.

Швейна промисловість досі залишається однією з кризових галузей України. Перехід до ринкових умов господарювання поставив досить жорстокі умови перед вітчизняними менеджерами. Підприємства, які десятиліттями працювали за добре відпрацьованою схемою планового господарювання, постали перед проблемою самостійного виживання. Виходом із стану глибокої кризи, в якій опинилися вітчизняні швейні підприємства, стали пропозиції іноземних фірм про співпрацю на умовах давальницької сировини.

Аналізуючи обсяги реалізації швейної продукції протягом останніх років, можна спостерігати стабільну тенденцію зростання.

Практично кожні дев'ять із десяти основних виробів продукції вітчизняної швейної промисловості реалізуються за межами країни. Все це призводить, з одного боку, до практичної відсутності вітчизняних швейних виробів на внутрішньому ринку України, а з другого, - до втрати підприємствами переважної частини доданої вартості, що отримана в процесі виробництва такої продукції.

Внаслідок цього вітчизняні швейні підприємства не мають можливості здійснити внутрішні інвестиції, підвищувати заробітну плату, розвивати інфраструктуру збуту продукції, що в кінцевому рахунку гальмує розвиток галузі.

Слід визначити, що функціонування вітчизняних підприємств на основі давальницької сировини як форма співробітництва на нинішньому етапі легкої промисловості є важливою і має свої позитивні сторони. Це, зокрема, дає змогу наростити експортний потенціал, завантажити потужності та забезпечити людей роботою, набути досвід виробництва продукції, яка відповідає світовим вимогам щодо якості. Однак така співпраця фактично призводить до певної залежності вітчизняного виробника від іноземного замовника.

Раптовий розрив таких стосунків неминуче призведе до виникнення кризових ситуації на вітчизняних швейних підприємствах.

Результати аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств швейної промисловості свідчать про негативні тенденції в розвитку галузі. Зокрема, зростання валових показників виробництва і реалізації продукції одночасно супроводжується зниженням прибутку і рентабельності.

Отже, підприємства швейної промисловості потребують суттєвого перегляду цільових настанов та стратегії розвитку на перспективу.

...