Економіка підприємства

Тема 4. ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ ТА ЗАРОБІТНА ПЛАТА

1. Економічна сутність продуктивності праці.

2. Шляхи підвищення продуктивності праці.

3 Поняття і види заробітної плати.

4. Функції та принципи оплати праці.

5. Форми і системи заробітної плати.

4.1 Економічна сутність продуктивності праці

Основним економічним показником, що характеризує ефективність витрат праці персоналу підприємства, є продуктивність праці.

Під продуктивністю праці розуміють ефективність витрат живої праці, яка визначається кількістю продукції, вироблюваної за одиницю робочого часу, або витратами живої праці на виготовлення одиниці продукції. Рівень продуктивності праці характеризується показниками виробітку та трудомісткості продукції.

Виробіток - це кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу або припадає на одного середньооблікового працівника промислово-виробничого персоналу підприємства.

Для кількісної оцінки виробітку застосовують натуральні, вартісні та трудові показники.

Натуральні показники відображають вироблену продукцію у штуках, метрах, кубометрах тощо або в умовно-натуральних одиницях, що припадають на одного середньооблікового працівника за певний період. Натуральні показники виробітку застосовують на підприємствах з невеликою номенклатурою продукції (наприклад, у паливній промисловості, електроенергетиці). На підприємствах з широкою номенклатурою продукції (у харчовій, текстильній та інших галузях промисловості) використовують умовно-натуральні показники (наприклад, умовну консервну банку).

Виробіток у натуральних вимірниках визначається діленням обсягу виробленої продукції на кількість затраченого часу, вираженого у нормо-годинах або у середньообліковій чисельності промислово-виробничого персоналу.

Натуральний вимірник продуктивності праці:

де N -- обсяг виробничої програми у натуральному вираженні; Пр_ж-- витрати живої праці на виконання виробничої програми;

,

де Ф_д-- дійсний (ефективний) фонд робочого часу; Ч-- чисельність працівників підприємства.

Натуральні та умовно-натуральні показники найоб'єктивніше відображають продуктивність праці (виробіток) на підприємстві, однак їх застосування обмежується підприємствами, що виробляють однорідну продукцію. На тих підприємствах, які виробляють різнорідну продукцію, показник виробітку можна обчислювати лише у вартісних вимірниках.

Вартісні показники продуктивності праці характеризують вартість продукції, випущеної підприємством протягом певного періоду, що припадає на одного середньооблікового працівника промислово-виробничого персоналу.

Виробіток у вартісних вимірниках обчислюють діленням обсягу виробленої продукції у вартісному вираженні на витрати часу, що виражені у середньообліковій чисельності промислово-виробничого персоналу або відпрацьованій ними кількості людино-днів, людино-годин.

Вартісний вимірник продуктивності праці:

де Q -- обсяг виробленої продукції.

На робочих місцях, у бригадах, на дільницях та в цехах, де обробляється різнорідна і незавершена продукція, яку неможливо виміряти ні в натуральних, ні у вартісних одиницях, показник виробітку визначають у трудових показниках. Трудові показники виробітку відображають витрати робочого часу на виготовлення одиниці продукції.

Виробіток у трудових вимірниках обчислюють діленням обсягу продукції, вираженої у витратах робочого часу в нормо-годинах, на середньооблікову чисельність промислово-виробничого персоналу.

На підприємствах визначають виробіток - годинний, денний, місячний та річний.

Годинний виробіток обчислюють діленням обсягу випущеної за певний період продукції на кількість годин, відпрацьованих усіма працівниками протягом цього самого періоду. Він характеризує продуктивність праці за відпрацьовану годину робочого часу.

Трудовий вимірник продуктивності праці:

Денний виробіток визначається діленням обсягу випущеної за певний період продукції на кількість людино-днів, відпрацьованих за цей самий час. Показник характеризує продуктивність використання робочого дня.

Місячний (річний) виробіток визначається діленням обсягу випущеної за місяць (рік) продукції на середньооблікову чисельність промислово-виробничого персоналу або основних робітників. Він характеризує продуктивність використання робочого часу за місяць, рік.

Через наявність внутрішньозмінних, цілоденних простоїв у роботі з різних причин (несвоєчасне постачання сировини, зриви в енергопостачанні, вихід із роботи обладнання тощо) темпи зростання годинного, денного та місячного (річного) виробітку не збігаються.

Показник трудомісткості має низку переваг порівняно з показником виробітку: він відображає прямий зв'язок між обсягом виробництва та витратами праці; застосування показника трудомісткості дає змогу виявити фактори та резерви зростання продуктивності праці, а також порівнювати витрати праці на однакові вироби в різних цехах та дільницях підприємства. Залежно від складу трудових витрат, що включають у трудомісткість, розрізняють: технологічну трудомісткість; трудомісткість обслуговування виробництва; виробничу трудомісткість; трудомісткість управління виробництвом; повну трудомісткість.

Під нормативною трудомісткістю розуміють витрати праці на виготовлення продукції або на виконання певного обсягу робіт, що обчислюють за діючими на підприємстві нормами.

Планова трудомісткість - це витрати праці на виробництво продукції або на виконання певного обсягу робіт, що встановлено з урахуванням змін норм у плановому періоді в результаті впровадження організаційно-технічних заходів.

Фактичну трудомісткість визначають, виходячи з фактичних витрат праці на підприємстві.

4.2 Шляхи підвищення продуктивності праці

Підвищення продуктивності праці означає економію живої праці за загального зменшення витрат минулої. Оскільки жива праця - це діяльність людей з виготовлення продукції, але для виробничого процесу робітники застосовують різні механізми, устаткування та сировину, то підвищення продуктивності живої праці на підприємстві зрештою приводить до зменшення минулої праці, тобто зменшення матеріальних витрат.

Зростання продуктивності праці на будь-якому підприємстві залежить від багатьох зовнішніх та внутрішніх факторів, що можна об'єднати в три великі групи:

1) техніко-технологічні, що визначаться рівнем розвитку та ступенем використання засобів виробництва;

2) організаційні, що відображають рівень організації виробництва;

3) соціально-економічні, що залежать, від людського фактора.

4.3 Поняття і види заробітної плати

У Законі України «Про оплату праці» зазначається, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконаної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати та інших заохочувальних і компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Її встановлюють у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для працівників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні й інші грошові та матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Джерелом засобів на оплату праці робітників господарських підприємств є частина доходу та інші засоби, отримані внаслідок їх господарської діяльності.

Для установ і організацій, що фінансуються з бюджету, - це засоби, що виділяються з відповідних бюджетів, а також частина доходу, отриманого внаслідок господарської діяльності та з інших джерел.

Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата - це сума грошових коштів, яку отримує працівник за виконання певного обсягу робіт від-повідно до кількості та якості затраченої ним праці.

Реальна заробітна плата відображає купівельну спроможність отриманих ним в даний час грошових коштів.

Розмір реальної заробітної плати залежить від величини номінальної заробітної плати та рівня цін на товари і послуги.

У цілому, на загальний рівень заробітної плати впливає багато різноманітних факторів, які можна поділити на зовнішні (фактори оточення) та внутрішні (фактори підприємства).

До зовнішніх факторів належать: зміна попиту та пропозиції на ринку товарів та послуг, на виробництві яких використовується праця; еластичність попиту на працю за ціною; зміна цін на споживчі товари та послуги; рівень безробіття; життєвий рівень населення; державне регулювання оплати праці.

До внутрішніх факторів відносять такі: результати господарської діяльності підприємства, рівень його прибутковості; корисність певної праці для роботодавця; кадрова політика підприємства; діяльність профспілок тощо.

4.4 Функції та принципи оплати праці

Ефективність оплати праці на підприємстві визначається тим, наскільки повно вона виконує свої функції, а саме: відтворювальну, стимулювальну, регулювальну і соціальну.

Відтворювальна функція заробітної плати полягає в потребі встановлення норм оплати праці на рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної квалі-фікації та водночас дає змогу роботодавцю застосувати обґрунтовані норми праці, що гарантують йому отримання необхідного результату господарської діяльності.

Стимулювальна функція відтворюється у ступені залежності величини заробітної плати працівника від кількості та якості результатів його праці в конкретних умовах діяльності.

Регулювальна функція оплати праці реалізує принцип диференціації рівня оплати праці працівника певного фаху і кваліфікації відповідно до відповідальності та складності його трудових завдань.

Соціальна функція заробітної плати втілює принцип соціальної справедливості й передбачає однакову оплату за однакову роботу.

Принципи оплати праці: здійснення оплати праці залежно від кількості та якості праці; диференціація заробітної плати залежно від кваліфікації працівника і умов праці; темпи росту продуктивності праці мають бути вищими за темп росту середньої заробітної плати.

4.5 Форми і системи заробітної плати

Основою організації заробітної плати на підприємствах є тарифна система.

Тарифна система дозволяє зіставити конкурентні види праці, беручи до уваги їх складність і умови виконання, тобто якість праці. Вона складається з таких основних елементів:

- тарифної сітки (з 2002 р.) 25 тарифних розрядів з діапазоном тарифних коефіцієнтів від 1 до 4,51;

- тарифних ставок; розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітної плати, нижче якого не може провадитися оплата за фактично виконану працівником норму праці;

- тарифно-кваліфікаційних довідників, які поділяють різні види робіт на групи залежно від їх складності.

Тарифні сітки (тарифних розрядів і тарифних коефіцієнтів) можна визначати різні для різних видів виробництва, робіт, окремих груп і категорій працівників або на підприємстві може бути визначена єдина тарифна сітка (тарифних розрядів і тарифних коефіцієнтів) для оплати праці всіх груп і категорій робітників або навіть усіх працівників підприємства, включаючи керівників, фахівців і технічних службовців.

Сьогодні підприємства самостійно встановлюють форми, системи і розміри оплати праці, а державні тарифні ставки служать орієнтиром у процесі організації оплати праці.

Для розроблення тарифної сітки можна використовувати чотири варіанти збільшення (від розряду до розряду) міжрозрядних коефіцієнтів: з прогресивним абсолютним та прогресивним відносним (у відсотках) зростанням тарифних коефіцієнтів; 2) з прогресивним абсолютним та постійним відносним зростанням тарифних коефіцієнтів; з постійним абсолютним та регресивним відносним зростанням тарифних коефіцієнтів; з регресивним абсолютним і відносним регресивним зростанням тарифних коефіцієнтів.

Після того, як визначили тарифні ставки для працівників усіх розрядів, наявних на підприємстві, виникає питання, як визначити розряд того або іншого працівника.

Кваліфікаційні розряди присвоюються робітникам відповідно до виконуваних ними робіт, які, в свою чергу, належать до певних тарифних розрядів.

Віднесення виконуваних робіт до певних тарифних розрядів здійснюється керівництвом (власником) підприємства відповідно до кваліфікаційних вимог і з обов'язковим узгодженням із профспілкою підприємства.

Професійні назви робіт (професій) визначають згідно з Державним класифікатором України «Класифікатор професій ДК 003-95», а кваліфікаційні вимоги до них - відповідно до «Довідника професійних кваліфікаційних характеристик професій працівників».

На підставі тарифної системи підприємства можна використовувати дві форми оплати праці: відрядну та погодинну.

За відрядної форми оплати праці розмір заробітної плати працівника визначають кількістю продукції (робіт, послуг), виготовленої за певний проміжок часу (зазвичай за місяць), та відрядною розцінкою за її одиницю:

1. Заробітна плата за прямою відрядною системою оплати праці:

де m -- кількість різних видів продукції, що виготовляє робітник; P_i -- розцінка за і-й вид продукції; N_Ф -- фактичний випуск продукції і-го виду.

2. Розцінка за певний вид продукції:

де Т_шт -- норма часу на виконання і-ї операції; С_в-- годинна тарифна ставка відрядника за розрядом робіт.

Заробітна плата за відрядно-преміальною системою оплати праці:

де З_т.в. -- тарифна заробітна плата відрядника (З_т.в =З_п.в); Д_в-- преміальні доплати;

П₁ -- процент доплат за виконання плану (10-15%); П₂ -- процент доплат за кожний процент перевиконання плану; П_п.п -- процент перевиконання плану;

де N_ф, N_пл-- фактичний і плановий обсяги випуску продукції.

4. Заробітна плата за відрядно-прогресивною системою оплати праці:

де N_в.б-- обсяг випуску продукції, що відповідає вихідній базі для нарахування доплат (110-115%); P-- розцінка за певний вид продукції;

де Н_ч-- норма часу на виконання і-ї операції; С_в-- годинна тарифна ставка відрядника за розрядом робіт; Н_вир--- норма виробітку; P_п-- підвищена розцінка за виконання операції.

де П_зр.р..--процент зростання розцінки, який визначається за шкалою, розробленою на підприємстві залежно від процента перевиконання вихідної бази для нарахування доплат.

Процент перевиконання вихідної бази:

де N_ф,N_пл, N_в.б -- фактичний, плановий обсяги випуску продукції та адекватний вихідній базі для нарахування доплат.

Погодинна форма передбачає оплату праці залежно від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації робітника.

Погодинну форму оплати праці застосовують передусім тоді, коли немає можливості вимірювати результати праці, необхідної для встановлення норм виробітку та розцінки, або у випадках, коли робота надто трудомістка; робітник не може безпосередньо впливати на збільшення випуску продукції, що визначається насамперед про-дуктивністю машин, обладнання, агрегату; визначальну роль відіграють не кількісні, а якісні результати роботи; робота є небезпечною для працівника. ;

Заробітна плата за прямою погодинною системою оплати праці:

де Т_ф.--фактично відпрацьований погодинником час; С_п-- годинна тарифна ставка погодиннику (за розрядом робітника).

Тема 5. СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

5.1. Економічна сутність собівартості і вартості продукції.

5.2. Класифікація витрат підприємства та їх характеристика.

5.3. Калькулювання собівартості продукції.

5.4. Види і показники собівартості.

5.5. Методи визначення собівартості.

5.6. Шляхи зниження собівартості продукції.

5.7. Особливості розрахунку собівартості транспортної продукції.

5.1 Економічна сутність собівартості і вартості продукції

Собівартість - це частина вартості, що виражає витрати підприємства на спожиті в процесі виробництва засоби праці, предмети праці й оплату праці, тобто виражені в грошовій формі витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Потрібно визначити різницю між собівартістю і вартістю продукції

(рис.5.1.).

Рис. 5.1. Складові вартості продукції

Собівартість потрібна: для контролю за використанням ресурсів; для визначення економічної ефективності діяльності підприємств; для встановлення цін на продукцію.

Для визначення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, що входять до неї. Як відомо, витрати підприємств відновлюються за рахунок двох власних джерел: собівартості (валових витрат) та прибутку. Тому визначення складу витрат, віднесених на собівартість, передбачає їх розмежування між джерелами відновлення.

Загальний принцип розмежування ґрунтується на тому, що до собівартості потрібно включати ті витрати, які забезпечують просте відновлення всіх факторів виробництва: предметів праці, засобів праці, робочої сили, природних ресурсів. Поіменний перелік усіх валових витрат наведено в законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст.5).

5.2 Класифікація витрат підприємства та їх характеристика

Підприємство будь-якої форми власності під час своєї діяльності здійснює різноманітні витрати, які можна поділити на операційні, фінансові та інвестиційні.

Витрати, пов'язані з основним видом діяльності підприємства (виробництвом продукції, наданням послуг, виконанням робіт) або такі, що забезпечують здійснення цієї діяльності, називають операційними.

Інвестиційні - витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю (капітальне будівництво, розширення та розвиток виробництва, придбання довгострокових цінних паперів тощо).

Фінансові витрати включають сплату відсотків іншим юридичним та фізичним особам за отримані від них кошти у вигляді кредитів та позик тощо.

Операційні витрати підприємства відповідно до її економічного змісту групують згідно з такими загальноприйнятими економічними елементами, як матеріальні (сировина й основні матеріали, паливо й енергія з боку); витрати на оплату праці; відрахування в позабюджетні соціальні фонди; амортизація основних фондів; інші грошові витрати.

Але групування витрат за економічними елементами не дає змоги розрахувати собівартість одиниці продукції, обчислення якої відіграє важливу роль для обґрунтування ціни на продукцію, схвалення рішень про випуск нової продукції, визначення рентабельності виробництва окремих видів продукції тощо.

Процес обчислення собівартості продукції називають калькулюванням собівартості продукції.

Для визначення повної собівартості окремих видів продукції застосовують таку класифікацію статями витрат калькуляції (перелік статей може бути різним, що обумовлено особливостями галузі до якої належить підприємство): сировина і матеріали; паливо й енергія на технологічні цілі; заробітна плата працівників (основна і додаткова); відрахування на соціальні заходи; утримання і експлуатація устаткування; цехові витрати; підготовка й освоєння виробництва; інші виробничі витрати; невиробничі витрати.

Співвідношення між статтями витрат виражене у відсотках називають структурою витрат за статтями калькуляції.

Наприклад структура витрат за статтями калькуляції авіапідприємства може бути такою: авіаційні паливно-мастильні матеріали - 18,4%, амортизація - 22,6%, заробітна плата всього складу - 26,4%, відрахування на соціальні заходи - 9,9%, аеропортові збори - 22,7%.

За способом віднесення до окремих видів продукції витрати поділяють на прямі і непрямі. Прямі - витрати, безпосередньо пов'язані з виготовленням даного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на одиницю продукції (сировина, заробітна плата працівників). Непрямі - витрати, пов'язані з усією виробничо-господарською діяльністю підприємства, які неможливо прямо віднести до виробництва якогось одного виду продукції (затрати на заробітну плату адміністративно-управлінського та обслуговуючого персоналу, амортизація основних фондів загальногосподарського призначення тощо).

Під час прийняття рішень щодо обсягів виробництва необхідно розподіляти витрати на змінні та постійні.

Змінні витрати - це витрати, загальна сума яких змінюється зі зміною обсягів виробництва продукції (надання послуг, виконання робіт).

Змінні витрати можна поділити на пропорційні та непропорційні.

Пропорційні витрати змінюються пропорційно до зміни обсягу виробництва. До них відносять витрати сировини, матеріалів, комплектуючих, відрядну заробітну плату робітників. Коефіцієнт пропорційності для них К_пр = 1.

Непропорційні витрати поділяють на прогресувальні та дегресуючі. Прогресувальні витрати зростають більшою мірою, ніж обсяг виробництва, коефіцієнт пропорційності для них К_пр 1. До таких витрат належать витрати на відрядно-прогресивну заробітну плату, додаткові витрати тощо. Дегресувальні витрати також змінюються, однак меншою мірою, ніж зміна обсягу виробництва і коефіцієнт пропорційності для них К_пр 1. Це витрати на утримання й експлуатацію устаткування, його ремонт, витрати на інструмент тощо.

До постійних витрат відносять такі, загальна сума яких не залежить від кількості виготовленої продукції. Їх обсяг змінюється лише з часом. До постійних витрат можна віднести такі: витрати на утримання й експлуатацію будівель та споруд загальногосподарського призначення, адміністративно-управлінські витрати тощо.

У складі постійних витрат розрізняють умовно-постійні витрати, які неістотно змінюються при зміні обсягу виробництва, наприклад, витрати на оплату праці адміністративно-управлінського персоналу з відрахуванням на соціальні заходи при нарахуванні працівникам премій змінюються, але неістотно.

За нульового обсягу виробництва та реалізації дохід підприємства і його змінні витрати дорівнюють нулю. Однак є постійні витрати, які підприємство несе за будь-якого обсягу виробництва. З зростанням обсягу виробленої продукції збільшуватимуться змінні витрати та дохід. Повні витрати підприємства складаються із його постійних та змінних витрат. У точці перетину ліній доходу і повних витрат (О) спроваджується рівність між витратами підприємства й отриманим доходом. Обсяг виробництва, що відповідає цій точці, називають беззбитковим або критичним (Q_кр). Якщо підприємство буде реалізовувати продукцію в обсязі, меншому за критичний обсяг виробництва, воно зазнає збитків, оскільки витрати перевищуватимуть дохід підприємства. У випадку, коли обсяг реалізації продукції перевищує критичний обсяг виробництва, підприємство отримуватиме прибуток, оскільки дохід буде більшим за його витрати.

Функція повних витрат можна записати як:

де С_повн - повна сума витрат, грн.; С_пост - постійні витрати, грн.; С_змін - змінні витрати, грн.; Q - обсяг виробництва у натуральних вимірниках.

Рівняння доходу можна записати у вигляді:

де Д - сума доходу підприємства, грн.; Ц - продажна ціна одиниці продукції, грн.; Q - обсяг проданих одиниць продукції у натуральних вимірниках.

Критичний обсяг виробництва, за якого сума здійснених витрат дорівнює отриманому доходу, визначають так:

де Q_кр - критичний обсяг виробництва у натуральних вимірниках.

Звідси критичний обсяг виробництва:

Під час планування та аналізу витрати підприємства поділяють на одноелементні (або прості) та комплексні. Одноелементні витрати мають єдиний економічний зміст і є первинними (паливо, сировина); комплексні витрати різнорідні за складом і охоплюють кілька елементних витрат (загальнозаводські, витрати від браку та інші).

За ступенем участі у виробничому процесі: основні - зв'язані з безпосереднім виконанням виробничого процесу; накладні - зв'язані з обслуговуванням і керуванням виробництвом.

5.3 Калькулювання собівартості продукції

Розрізняють такі методи калькулювання собівартості:

Нормативний метод - передбачає встановлення витрат на одиницю продукції відповідно до діючих норм.

Параметричний метод. Витрати на проектний вибір встановлюють, виходячи з ступеня залежності рівня цих витрат від зміни техніко-економічних параметрів вибору.

Розрахунково-аналітичний метод. Передбачає розподіл прямих витрат на виробництво одиниці продукції на основі діючих норм, а непрямих - пропорційно від заробітної плати основних робітників.

Розглянемо зміст статей калькуляції собівартості.

Стаття «Сировина і матеріали» включає витрати на сировину і допоміжні матеріали, куплені вироби, напівфабрикати.

Обсяг витрат сировини і матеріалів на одиницю продукції (грн./од.) можна визначити за формулою

де Q - обсяг продукції, що випускається; Pм - норма витрат матеріалу (у вартісних вимірниках); S_н.в. - витрата матеріалів, що зв'язана зі зміною залишків незавершеного виробництва.

Стаття «Паливо й енергія на технологічні цілі» містить витрати на енергію, використовувану безпосередньо у виробничому процесі. Витрати енергії на одиницю продукції обчислюють, виходячи з норм витрат і діючих тарифів на енергію(грн):

де і - кількість видів енергії; Р_і - норма витрати і-того виду енергії; Ц - ціна (тариф) на використання і-го виду енергії.

Стаття «Заробітна плата працівників (основна і додаткова)» включає витрату на оплату праці робітників, які безпосередньо зайняті виготовленням продукції підприємства.

Основна, додаткова заробітна плата (погодинна):

де t_ф - фактичний відпрацьований час; Т - тарифна ставка за одну годину відпрацьованого часу; Д - система доплат працівникам за різні досягнення; П - система премій за досягнення;

де Q - обсяг роботи; Т_од - відрядна розцінка на виготовлення; Д - система доплати.

До статті «Відрахування на соціальні заходи» включаються обов'язкові нарахування на заробітну плату основних робітників: до державного пенсійного фонду (32,3%), до фонду зайнятості (2,6), до фонду соціального страхування (1,9) S_соц. = % S _з/пл S_соц = 37,5% = 0,375 S _з/пл.

Стаття «Утримання та експлуатація машин та устаткування» є комплексною, оскільки охоплює такі витрати, як енергію, пальне, стиснуте повітря, що необхідні безпосередньо для експлуатації обладнання, амортизаційні відрахування на машини й устаткування, витрати на заробітну плату обслуговуючого персоналу, витрати на ремонт устаткування тощо. Витрати розподіляють між загальною кількістю продукції відповідно до обраної бази розподілу. Найчастіше за таку базу беруть розмір основної заробітної плати виробничих робітників. Можна визначити методом підсумовування -- складають кошторис, визначають відсоток цих витрат.

До статті «Цехові витрати» належать: заробітна плата з відрахуванням на соціальні заходи працівникам керування; витрати на керування, виробничі й господарські витрати; амортизаційні відрахування на будинки і споруди; витрати на охорону праці; витрати на техніку безпеки, протипожежну безпеку; витрати на дослідження, відрядження; обов'язкові платежі; придбання патентів і ліцензій.

де S_накл- накладні витрати; S_{оснз/пл} - заробітна плата основних робітників; S_A - норма амортизації.

Стаття «Підготовка й освоєння виробництва» включає: освоєння нових цехів і виробництв; підготовку й освоєння нової продукції; підготовчі роботи.

Витрати списуються на продукцію однаковими частинами протягом розрахункового періоду.

До статті «Невиробничі витрати» відносять: витрати на маркетингові дослідження; рекламу; засоби на стимулювання збуту. Визначають у відсотках від виробничої собівартості.

5.4 Види і показники собівартості

З метою проведення економічного аналізу рівня витрат підприємства собівартість продукції класифікують за певними ознаками.

Залежно від часу формування витрат розрізняють такі собівартості: планову (визначають перед початком планового періоду); фактичну чи звітну (визначає фактичні витрати на виробництво і реалізацію продукції за даними бухгалтерського обліку); проектну чи прогнозовану (визначають в техніко-економічних обґрунтуваннях на майбутній період); нормативну (розраховують на основі поточних норм витрат); кошторисну (характеризує витрати на вироби замовлення, чи ті що виповнюються в разовому порядку.

Залежності від місця формування: цехова (сума витрат у межах цеху; виробнича (витрати на виробництво продукції в межах усього підприємства); повна (сукупність виробничих і невиробничих витрат).

За тривалістю розрахункового періоду -- це такі собівартості: місячна, квартальна, річна, за ряд років.

За масштабами об'єкта розрізняють індивідуальну собівартість (характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції) та галузеву собівартість (середні витрати в галузі на виробництво і реалізацію продукції).

За складом продукції собівартість може бути: товарної продукції, валової продукції, реалізованої продукції, собівартість незавершеної продукції.

У собівартість товарної продукції входять витрати підприємства на виробництво і збут товарної продукції в розрізі калькуляційних статей витрат.

Собівартість реалізованої продукції -- це собівартість товарної продукції за винятком підвищених витрат першого року масового виробництва нових виробів та собівартість продукції реалізованої із залишків минулого року:

де S_р -- собівартість реалізованої продукції; S_т - собівартість товарної продукції; S_рм - витрати першого року масового виробництва; S_н1 - собівартість нереалізованої продукції на початок року; S_н2 - собівартість нереалізованої продукції на кінець року.

Собівартість валової продукції включає усі види робіт та послуг, що виконує підприємство. Відмінність від собівартості реалізованої продукції полягає у тому, що в першому випадку підприємство може виробляти продукцію для себе.

Витрати на одну гривню реалізованої продукції - найбільш відомий на практиці узагальнюючий показник. Його використовують для аналізу зниження собівартості; він дозволяє характеризувати рівень та динаміку витрат на виробництво продукції:

де S_1грн - витрати на одну гривню реалізованої продукції, грн/грн; S_тов - собівартість товарної реалізованої продукції, грн; Q_{тов.грн} - обсяг реалізованої продукції у вартісному вираженні, грн.

Собівартість одиниці продукції - витрати підприємства на виробництво і реалізацію одиниці продукції:

де S_од - собівартість одиниці продукції; S_тов - собівартість товарної реалізованої продукції, грн; Q_тов - обсяг товарної продукції у натуральному вираженні.

5.5 Методи визначення собівартості

Для визначення собівартості продукції підприємства використовують такі методи: кошторисний, метод підсумовування та пофакторний методи.

Кошторисний метод ґрунтується на основі елементів витрат (матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні потреби, амортизація основних фондів, інші витрати).Кошторис витрат виробництва - це витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період, незалежно від того, включаються вони до собівартості продукції в цьому періоді чи ні. Для розрахунку собівартості продукції кошторис витрат виробництва необхідно коригувати.

Метод підсумовування - передбачає визначення суми попередньо визначених собівартостей окремих виробів:

де S_і - собівартість окремих виробів; Q_i - загальний обсяг виробництва продукції i-того виду; n - кількість найменувань продукції.

Пофакторний метод - визначення собівартості з урахуванням впливу різних факторів.

де n - кількість факторів; S_тб - собівартість у базовому періоді; ??S_і - сумарний вплив різних факторів.

де S₁, S₂ - витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу.

5.6 Шляхи зниження собівартості продукції

Зниження витрат виробництва та собівартості продукції - одна з основних умов зростання прибутку підприємства, підвищення рентабельності та ефективності його роботи.

Знижувати собівартості продукції можна внаслідок скорочення:

- витрат уречевленої праці, що може бути досягнуто поліпшенням використання засобів та предметів праці;

- затрат живої праці, що можуть бути скорочені за умови зростання продуктивності праці;

- адміністративно-управлінських витрат, зниження яких досягається розумною економією.

Основні шляхи зниження рівня собівартості продукції: підвищення технічного рівня виробництва; удосконалення організації виробництва; зміни структури й обсягу продукції; галузевих та інших чинників.

Підвищення технічного рівня виробництва може сприяти економії витрат внаслідок дії таких факторів:

1. Зниження норм витрат матеріалів. Економію обчислюють за формулою

де Е_м - економія за рахунок зниження норм витрат матеріалів, грн; Н_м0 та Н_м1- норма витрат матеріалів до і після здійснення заходу, нат. од.; Ц_м - ціна матеріального ресурсу; Q₁ - обсяг випуску продукції після здійснення заходу, нат. од.

2. Зростання продуктивності праці, тобто зниження трудомісткості продукції:

де Е_пр - економія за рахунок зниження трудомісткості продукції, грн; t_0, t₁ - трудомісткість продукції до і після здійснення заходу відповідно, нат.од.; C _г0, C _г1- середньогодинна ставка робітників до і після здійснення заходу відповідно, грн/год; %_дзп - середній відсоток додаткової заробітної плати для певної категорії робітників; %_всз - встановлений законодавством відсоток відрахувань на соціальні заходи, %.

3. Удосконалення організації виробництва і праці на підприємстві зумовлює економію витрат за рахунок спеціалізації і розширення кооперування, яку визначають так:

Е_сп = (С^сп_п - (Ц^сп_опт + В_т.з.в))Q^сп ,

де Е_сп - економія витрат внаслідок поглиблення спеціалізації і розширення кооперування, грн; С^сп_п - собівартість одиниці виробів, виробництво яких планується розмістити на спеціалізованих підприємствах, грн/од.; Ц^сп_опт -оптова ціна виробу виготовленого на спеціалізованому підприємстві, грн; В_т.з.в - транспортно-заготовельні витрати на одиницю виробу, грн/од.; Q^сп - кількість виробів, отриманих по кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту проведення спеціалізації до кінця року, нат. од.

4. Зміна структури й обсягу продукції зумовлює відносне зниження умовно-постійних витрат підприємства, яке можна обчислити так:



де Е_ум-п - економія витрат у результаті зниження умовно-постійних витрат підприємства, грн.; Q_% - приріст обсягу продукції в плановому році, %; С_ум-п - сума умовно-постійних витрат у базовому році.

5. Загальний вплив зазначених факторів на собівартості продукції

Е_заг = Е_м + Е_пр + Е_сп + Е_ум-п .

Зниження собівартості продукції за рахунок зростання продуктивності праці С_пр(%):

С_пр = (1 - І_з.п / І_пр) _з.п ,

де І_з.п та І_пр - індекси зростання середньої заробітної плати та продуктивності праці відповідно; _з.п - частка заробітної плати у собівартості продукції.

Зниження собівартості продукції (%) за рахунок зміни умовно-постійних витрат С_ум-п:

С_ум-п = (1 - І_ум-п / І_Q) _ум-п, %,

де І_ум-п/І_Q - індекси зростання умовно-постійних витрат та обсягу виробництва відповідно; _ум-п - частка умовно-постійних витрат у собівартості продукції, %.

5.7 Особливості розрахунку собівартості транспортної продукції

На транспорті розрізняють собівартість вантажних перевезень, що вимірюються у гривнях на тонно-кілометр, або на 1 т вантажу та пасажирських - у гривнях на пасажиро-кілометр.

Визначаючи загальний показник, ураховують сумарні експлуатаційні витрати на вантажні та пасажирські перевезення.

Експлуатаційні витрати - це поточні витрати транспортних підприємств на загальний обсяг продукції, виконаної за якийсь відрізок часу (місяць, квартал, рік). Експлуатаційні витрати підприємства пов'язані з власними витратами на купівлю матеріалів, на паливо й електроенергію, амортизацію основних фондів, оплату праці і т. ін.

Експлуатаційні витрати, віднесені до одиниці продукції, називають собівартістю перевезень. На транспорті термін «собівартість перевезень» вживається тоді, коли йдеться про поточні витрати на одиницю продукції (собівартості одиниці продукції).

Транспортні підприємства в собівартість перевезень включають поточні витрати тільки з безпосереднього переміщення вантажів та пасажирів. Витрати за межами підприємств на операції з передавання вантажів від одного виду транспорту до іншого у пунктах перевалки (на виконання операції з пересадці пасажирів), вантажно-розвантажувальні роботи, операції приймання та видачі вантажів у початкових і кінцевих пунктах транспортного процесу до собівартості перевезень не включаються. Виняток становить повітряний транспорт, де витрати на вантажно-розвантажувальні роботи включаються до собівартості авіаперевезень. Ці витрати на повітряному транспорті мають невелику питому частку.

Підприємства цивільної авіації застосовують методи розрахунку собівартості перевезень на основі таких показників:

- загальної суми витрат і загального обсягу перевезень;

- собівартості льотної години і годинної продуктивності польотів повітряних суден;

– собівартості транспортних операцій;

– собівартості літако-кілометра.

МОДУЛЬ 2. Основні результативні показники господарської діяльності підприємства

У результаті засвоєння навчального матеріалу навчального модуля «Основні результативні показники господарської діяльності підприємства» студент повинен:

знати:

- сутність і завдання розрахунків показників ефективності;

- склад основних фінансово-економічних показників підприємства та методику їх розрахунку;

уміти:

- визначати показники ефективності;

- самостійно розраховувати і аналізувати основні показники діяльності підприємства;

- виконувати розрахунки щодо вибору оптимального інвестиційного проекту з кількості запропонованих;

- оцінювати соціальні й економічні наслідки технічних та управлінських рішень.

Тема 6. ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНІ РЕЗУЛЬТАТ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

6.1. Економічна сутність доходу.

6.2. Прибуток підприємства, його формування та використання в ринкових умовах.

6.3. Рентабельність підприємства, поняття і види.

6.4. Ціна продукції та її склад.

6.1 Економічна сутність доходу

Дохід є основним джерелом покриття здійснених підприємством витрат та формування прибутку. Це один з найголовніших показників, що впливає на фінансовий стан підприємства.

Підприємство отримує доходи як від звичайної діяльності, так і в результаті надзвичайних подій.

Під звичайною діяльністю розуміють будь-яку діяльність підприємства, а також операції, що її забезпечують або які виникають унаслідок здійснення такої діяльності. Прикладами звичайної діяльності є виробництво та реалізація продукції, розрахунки з постачальниками, покупцями та замовниками, працівниками, податковими органами, банківськими установами тощо. До звичайної діяльності також відносять такі операції, як переоцінка вартості майна підприємства, списання знецінених запасів матеріальних цінностей, економічні санкції за порушення договірних зобов'язань або податкового законодавства та ін.

До надзвичайної діяльності підприємства належать операції, які часто або регулярно не відбуваються і відрізняються від звичайних операцій, наприклад пожежі, стихійні лиха тощо.

Звичайну діяльність підприємства поділяють на операційну й іншу (зокрема фінансову та інвестиційну).

Формування доходу від кожного з видів діяльності має свої особливості (рис. 6.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 6.1. Склад доходів підприємства від звичайної діяльності

Дохід підприємства від операційної діяльності складається з доходу від його основної діяльності та інших операційних доходів.

Основна діяльність підприємства пов'язана з виробництвом та збутом продукції (наданням послуг, виконанням робіт) і має забезпечувати отримання доходів, достатніх для відшкодування витрат виробництва й обігу та отримання певного прибутку.

У світовій практиці для визначення доходу, підприємці від реалізації продукції застосовують касовий метод та метод нарахувань.

За касового методу доходи або виручка підприємства за певний період вважається сума грошових коштів, що надійшла від покупців протягом цього періоду в його касу або на розрахунковий рахунок за продукцію, що була фактично відвантажена покупцям (або за фактично здійснені та надані для них роботи та послуги).

За методом нарахувань доходом або виручкою підприємства за певний період називається вартість продукції (наданих послуг), відвантаженої покупцям протягом цього періоду, незалежно від того, оплачена вона ними у цьому періоді чи ні.

Під час операційної діяльності підприємство, крім доходу від реалізації продукції, отримує інші операційні доходи. До таких доходів належать: отримана орендна плата за майно, надане у тимчасове користування іншим особам; дооцінка вартості запасів матеріальних цінностей, що знаходяться на складі підприємства; дохід від зростання курсу валютних коштів, які має підприємство на банківських рахунках.

Доходи підприємства від іншої діяльності включають: дохід від участі в капіталі, інші фінансові та інші доходи.

До доходів від участі в капіталі відносять дохід, отриманий підприємством від здійснених ним інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться за методом участі в капіталі.

Цей дохід можливий, коли прибуток, отриманий підприємством-об'єктом інвестування, не спрямовується на виплату дивідендів інвесторам, а залишається на його ж подальший розвиток. У такому разі відбувається зростання вартості інвестицій, здійснених підприємствами-інвесторами, пропорційно до їхніх часток у капіталі. Відповідна величина зростання вартості інвестицій, здійснених підприємством-інвестором, і є його доходом від участі у капіталі.

Дохід від участі у капіталі визначається як

Д_у.к. = П ,

де Д_у.к. - дохід підприємства від участі в капіталі, грн.; . - частка інвестицій підприємства-інвестора у статутному капіталі асоційованого (дочірнього, спільного) підприємства; П - прибуток отриманий асоційованим підприємством, грн.

Якщо асоційоване (дочірнє, спільне) підприємство зазнало збитків, то вартість інвестицій, здійснених підприємствами-інвесторами, зменшиться пропорційно їхнім внескам до статутного капіталу. При цьому підприємство-інвестор матиме втрати від участі в капіталі.

Якщо ж частка інвестицій підприємства до статутного капіталу іншого підприємства становить менше ніж 20% його обсягу, то доходи, отримані від таких інвестицій, відносять до інших фінансових доходів.

До інших доходів належать доходи, отримані підприємством від реалізації необоротних активів і майнових комплексів; зростання курсу валютних, коштів які має підприємство на банківських рахунках (якщо валютні операції не пов'язані з основною діяльністю підприємства); безоплатно отриманих цінностей; дооцінки вартості основних фондів тощо.

6.2 Прибуток підприємства, його формування та використання у ринкових умовах

Кінцевим позитивним результатом господарської діяльності будь-якого підприємства є прибуток. Прибуток визначається як перевищення доходів підприємства над його витратами. Основними функціями прибутку є такі: мірило, що дає змогу оцінити результати господарської діяльності підприємства; джерело винагороди засновникам (власникам) підприємства. За показником прибутку визначають частку доходів засновників (власників) підприємства та розміри очікуваних дивідендів (для акціонерних товариств); в умовах ринкових відносин прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства та вдосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування; прибуток виступає критерієм доцільності під час схвалення господарських рішень на підприємстві.

Оскільки більшість рішень підприємства стосуються витрачання ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових), їх потрібно розглядати з урахуванням величини прибутку, який підприємство отримає у результаті їх реалізації.

Прибуток є основним фінансовим важелем у разі формування надходжень до бюджету країни. Регулюючи розміри прибутку, що залишаються у розпорядженні підприємств, держава стимулює ділову активність суб'єктів господарювання.

Схему формування прибутку підприємства показано на рис. 6.2.

Рис. 6.2. Формування прибутку на підприємстві

77

З метою аналізу та забезпечення ефективного управління формуванням прибутку розрізняють такі види прибутку .

1. Маржинальний прибуток (П_м) - це різниця між чистим доходом підприємства та змінними витратами, пов'язаними з виробництвом реалізованої продукції (виконаних po6iт, наданих послуг). Biн є джерелом покриття вcix постійних витрат підприємства. Обчислюють його так:

П_м =ЧД - С_зм ,

де ЧД - чистий дохід підприємства, грн; С_зм - сума змінних витрат підприємства, пов'язаних з виробництвом реалізованої продукції, грн.

2. Валовий прибуток (Пв), що обчислюється як різниця між чистим доходом підприємства та виробничою собівартістю реалізованої ним продукції, яка, крім змінних витрат, включає ще й накладні виробничі витрати (амортизацію виробничого обладнання, опалення приміщення виробничого цеху тощо):

П_в = ЧД - С_п.в,

де С_п.в -виробнича собівартість реалізованої продукції, грн.

3. Операційний прибуток, або прибуток від операційної діяльності підприємства (П_о.п) являє собою різницю між валовим прибутком та постійними витратами підприємства, пов'язаними з його операційною діяльністю у звітному періоді. Визначають його за формулою

П_о.п = П_в + Д_ін.о - В_адм - В_зб - В_ін.о ,

де Д_ін.о - інший операційний дохід, грн; В_адм - адміністративні витрати, грн; В_зб - витрати на збут, грн; В_ін.о - інші операційні витрати, грн.

4. Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування (П_зв.оп):

П_зв.оп = П_о.д + Д_у.к + Д_ін.ф + Д_ін - В_у.к - В_ін.ф - В_ін ,

де Д_у.к - доходи підприємства від участі в капіталі, грн; Д_ін.ф - інші фінансові доходи, грн; Д_ін - інші доходи підприємства, грн; В_у.к - втрати від участі в капіталі, грн; В_ін.ф - інші фінансові втрати, грн; В_ін - інші втрати підприємства, грн.

Прибуток від звичайної діяльності підприємства (П₃в.д) визначають як різницю між прибутком від звичайної діяльності до оподаткування та сумою податку з прибутку:

П_зв.д = П_зв.оп - П_зв.опвідсоток податку =П_зв.оп(1 - відсоток податку),

де відсоток податку - ставка податку на прибуток.

Чистий прибуток підприємства (П_ч) визначають як суму прибутку від звичайної діяльності, доходу, витрат та податку з прибутку від надзвичайної діяльності:

П_ч = П_зв.д + Д_н.д - В_н.д - (Д_н.д - В_н.д) відсоток податку,

де Д_н.д - доходи від надзвичайної діяльності підприємства, грн; В_н.д - витрати, пов'язані з надзвичайною діяльністю підприємства, грн.

В умовах ринкових відносин велике значення має обґрунтування співвідношень у спрямуванні прибутку на цілі виробничо-технічного розвитку, соціального розвитку, формування фінансового резерву, на виплати засновникам (власникам), дивіденди акціонерам тощо. Разом з тим прибуток є джерелом сплати підприємством штрафних санкцій, здійснення відрахувань на благодійні заходи, а також використовується для погашення кредитів, отриманих на інвестиційні цілі.

На прибуток підприємства впливають різноманітні фактори, які можна розділити на дві великі групи: зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх факторів належать природні умови, державне регулювання цін, тарифів, відсотків, податкових ставок та пільг, штрафних санкцій тощо.

...