Перспективи інноваційного розвитку економіки України в умовах глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перспективи інноваційного розвитку економіки України

в умовах глобалізації

План

Вступ

Розділ I. Загальна характеристика інноваційних процесів у сучасній економічній системі

1.1 Теоретико-методологічні засади інноваційного економічного розвитку

1.2 Основні форми фінансування інноваційної діяльності

1.3 Особливості формування національних інноваційних систем

Розділ II. Становлення та розвиток інноваційного спрямування економічної політики України

2.1 Оцінка особливостей державного регулювання інноваційного розвитку України в умовах глобалізації зовнішньоекономічних зв'язків

2.2 Аналіз сучасного стану інноваційної діяльності в Україні

2.3 Принципи співпраці України з державами СНД та ЄС у науково - технологічній сфері

Розділ III. Удосконалення інноваційної політики України в сучасних умовах глобалізації

3.1 Розвиток пріоритетних галузей економіки як основний напрям реалізації національної інноваційної моделі

3.2 Заходи підвищення ефективності державної політики інноваційного розвитку

3.3 Формування та розвиток інноваційної інфраструктури України в умовах глобалізації

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Серед фундаментальних факторів економічного зростання використання потенціалу інноваційного розвитку в сучасних умовах є надзвичайно важливим для економічної політики усіх країн світу, в тому числі і в Україні.

Складність цього завдання у період, коли Україна в своєму розвитку успішно подолала етап відновлювального зростання і перейшла до інвестиційного, зумовила необхідність інтенсивних теоретичних пошуків та здійснення на їх основі практичних заходів, що сприятимуть посиленню позицій української економіки в глобальному конкурентному середовищі за рахунок технологічного лідерства, а не використання в основному запасу міцності цінової конкурентоспроможності, що характерно для сьогодення.

Донедавна наукові дослідження інноваційного спрямування економіки в умовах глобалізації були націлені на з'ясування і наукове обґрунтування доцільності і важливості вибору для України інноваційної моделі розвитку економіки, як єдиного можливого шляху динамічного соціально - економічного розвитку країни.

На сучасному етапі після усвідомлення необхідності такого вибору і офіційного проголошення України країною з інноваційною стратегією розвитку надзвичайно важливими стають питання, пов'язані з розробкою і запровадженням механізмів регулювання інноваційної діяльності і розвитку інноваційних процесів. Цим підтверджується актуальність та своєчасність обраної теми магістерського дослідження.

Найповніше здобутки вітчизняної науки й практики в сфері інноваційного розвитку та його фінансового забезпечення представлені у працях Атаманова Ю. Є., Афанасьєв М.В., Шемаєва Л.Г., Аведян Л.Й., Гордієнако Л.Ю., Кабанець А.Г ., Богорош О., Гриньов Б., Василенко В. О., Шматько В. Г., Геєць В.М., Семиноженко В.П., Гриньов Б.В., Бубенко П.Т., Гусєв В.А., Новицький В., Павленко І.А., Гончарова Н.П., Швиданенко Г.О…та ін.

Серед зарубіжних вчених слід відзначити праці Никсона Ф., Санто Б., Твисс Б., Цихан Т., Шарко М., Шумпетер Й., Хаберланда Ф. та ін.

Разом з тим, узагальнення досягнень економічної думки засвідчує їх певну обмеженість, оскільки сучасна фінансова політика у сфері забезпечення інноваційного розвитку не ґрунтується достатньою мірою на раціональному співвідношенні категорій “фінанси” та “інновації”, взаємозалежності процесів фінансового забезпечення та інноваційного розвитку.

Головною метою дослідження є теоретико-методологічне обґрунтування і практичні шляхи реалізації механізму інноваційного розвитку України в контексті посилення глобалізації та світових інтеграційних процесів.

Досягнення визначеної мети можливе за умови формування адекватного уявлення про основні характеристики інноваційних процесів, їхні рушійні сили і закономірності.

Предметом дослідження є організаційно - економічні засади інноваційного розвитку економіки країни.

Об'єктом дослідження є напрями та інструменти реалізації інноваційного розвитку економіки України в умовах глобалізації.

Інноваційний етап розвитку економіки нерозривно пов' язаний з пошуком джерел фінансових ресурсів та підвищенням ефективності використання фінансових важелів.

У сучасних умовах забезпечити фінансування інноваційних змін неможливо лише через бюджетну систему та банківський сектор.

Необхідні активні дії, спрямовані на розвиток небанківських фінансових посередників, зокрема інституційних інвесторів - страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних компаній, здатних мобілізувати значний незадіяний внутрішній інвестиційний потенціал.

Істотне значення для України має також вивчення основних надбань світового досвіду щодо розвитку інноваційних процесів. Зробити перехід такого надскладного організму як суспільна цілісна система до інноваційної моделі розвитку можливо лише на основі врахування всього світового досвіду, що нагромадився, та урахування внутрішніх умов і особливостей економічного розвитку.

Зрозуміло, що Україна стане процвітаючою державою тільки тоді, коли вона зможе комплексно і ефективно освоїти в своїх інтересах території та ресурси, якими володіє. Але зробити це неможливо без тісної економічної і технологічної співпраці з розвинутими країнами.

Тому стратегічною метою для України повинно бути її входження до міжнародних економічних потоків, які дозволять модернізувати вітчизняне виробництво, забезпечити конкурентоспроможність основних галузей економіки.

Магістерська робота складається зі вступу, основної частини (3 розділів), висновку, списку використаних джерел та додатків.

У вступі обґрунтовано актуальність даної теми, визначені мета, завдання, практична значимість, предмет та об'єкт дослідження.

У першому розділі «Загальна характеристика інноваційних процесів у сучасній економічній системі» викладено: теоретико - методологічні засади інноваційного економічного розвитку та основні його форми організації; особливості формування національної інноваційної системи України.

Другий розділ «Становлення та розвиток інноваційного спрямування економічної політики України» присвячений висвітленню сучасного стану інноваційної діяльності в нашій країні та принципи співпраці з державами СНД та ЄС у науково - технологічній сфері.

Третій розділ «Удосконалення інноваційної політики України в сучасних умовах глобалізації» спрямований на розвиток пріоритетних галузей економіки як основний напрям реалізації національної інноваційної моделі а також на формування та розвиток інноваційної інфраструктури України в умовах глобалізації .

У висновку сформульовано основні результати магістерської роботи.

Розділ I. Загальна характеристика інноваційних процесів у сучасній економічній системі

1.1 Теоретико-методологічні засади інноваційного економічного розвитку

інноваційний економіка україна глобалізація

Серед фундаментальних факторів економічного зростання, використання потенціалу інноваційного розвитку в сучасних умовах є надзвичайно важливим для економічної політики як в цілому в світі, так і в Україні зокрема.

Складність цього завдання у період, коли Україна у своєму розвитку успішно подолала етап відновлювального зростання і перейшла до інвестиційного, зумовила необхідність інтенсивних теоретичних пошуків та здійснення на їх основі практичних заходів, що сприятимуть посиленню позицій української економіки в глобальному конкурентному середовищі за рахунок технологічного лідерства, а не використання в основному запасу міцності цінової конкурентоспроможності, що характерно для сьогодення [20].

?Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку.

В свою чергу інноваційна діяльність є складним процесом трансформації новоотриманих ідей та знань в об'єкт економічних відносин [20].

Зрозуміло, що такий процес становить складну багаторівневу систему економічних відносин щодо “уречевлення” знань, якій властиві специфічні взаємозв'язки та закономірності.

З огляду на значну, часом визначальну роль, яку інноваційні процеси відіграють в сучасній економіці, визначення та врахування цих особливостей є неодмінною умовою забезпечення ефективності економічної стратегії держави.

Інноваційна система держави це -- новий вимір економічних і соціальних відносин, який базується на пріоритетному розвитку знань і технологій їх використання [24].

Це -- перехід у новий вимір суспільних цінностей, коли знання стають матеріальною основою існування людини, а технології їх застосування створюють якісно новий вимір благополуччя цілого суспільства.

Створення такої системи є викликом часу, але, з другого боку, як свідчить досвід передових країн світу, прерогативою держави, проявом політичної волі її керівництва, консолідованих дій усіх органів державної влади.

Головна мета таких перетворень -- підвищення конкурентоспроможності економіки та покращення життя людей.

?Першочерговим завданням держави у цьому плані є створення національної інноваційної системи, покликаної забезпечити сприятливий інноваційний клімат в країні, створити умови та стимули для нижчих ланок інноваційного механізму, зокрема його регіонального рівня [32].

Як вітчизняній, так і світовій літературі властива багатогранність поглядів на сутність поняття «інновація».

Ф. Ніксон вважає, що інновація -- це сукупність виробничих, технічних і комерційних заходів, які ведуть до появи на ринку нових та вдосконалених промислових процесів і обладнання [48].

На думку відомого американського вченого в галузі управління наукою й технікою Б. Твісса, нововведення -- процес, у якому винахід або ідея набуває економічного змісту. «Це єдиний у своєму роді процес, -- пише Б. Твісс, -- що об'єднує науку, техніку, економіку й управління [54].

Він полягає в одержанні новизни і триває від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи комплекс відносин, виробництво, обмін, споживання» [54].

Німецький спеціаліст Ф. Хаберланд переконаний, що «нововведення охоплює науково-технічні, технологічні, економічні й організаційні зміни, які виникають у процесі відтворення [62].

Його основними характеристиками є: якісна новизна виробів, способів виробництва і технологій у порівнянні з попередніми, темпи реалізації, динаміка циклу нововведень, економічна ефективність, соціальні наслідки».

На думку Б. Санто, інновація -- це такий суспільно-техніко-економічний процес, який через практичне використання ідей та винаходів приводить до створення кращих за своїми якостями виробів, технологій та дає прибуток (у разі, коли інновація орієнтована на економічний зиск), її поява на ринку може принести додатковий дохід [53].

Й. Шумпетер у своїй науковій праці "Теорія економічного розвитку"(1911р.) сформулював цілісну теорію інноваційного розвитку, центральним місцем якої було введення економічної категорії «інновації» як необхідної виробничої функції, зумовленої змінами факторів виробництва, ресурсів або їх комбінації [61].

Й. Шумпетер виділяє такі складові інновації [61] :

- запровадження нової продукції, товару, послуги, нових видів або невідомого для споживача;

- застосування нової технології виробництва, запровадження для певної галузі невідомого методу (способу) виробництва;

- використання нових матеріалів, видів сировини, а також її джерел;

- відкриття та освоєння нового ринку споживання продукції;

- підрив монополії конкурентів або монополізація ринку за рахунок виробництва власної, невідомої раніш продукції;

- впровадження нової організації виробничого, управлінського процесу, організаційної структури або їх удосконалення.

Розкритий зміст інновації відображає широкий підхід до її визначення, з якого випливає, що інновації можуть бути створені в будь-якій предметній сфері діяльності людини.

Таким чином, у сучасному розумінні інновація за різних умов визначається як процес і як кінцевий результат діяльності (інноваційної), втілений у вигляді новітнього або удосконаленого продукту, нових послуг, що мають ринковий попит або соціально-економічну значимість для суспільства, новітнього або удосконаленого технологічного процесу, що використовується у практичній діяльності [29].

Внаслідок використання інновацій суттєво змінюються кількісні та якісні характеристики сфер виробництва та споживання, прискорюється економічний розвиток, забезпечується інтенсифікація суспільного виробництва.

Відповідно до сучасного міжнародного стандарту, закріпленого у документах Європейської комісії, інновація розглядається як кінцевий результат творчої діяльності, який отримав втілення у вигляді новітньої або вдосконаленої продукції, що реалізується на ринку, або нового чи вдосконаленого технологічного процесу, який використовується у практичній діяльності [47].

Вищенаведені визначення інновації певною мірою знайшли своє відтворення у статті 1 Закону України "Про інноваційну діяльність" [2], де інновації надається універсальне визначення : інновації - новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

Існують різні погляди на класифікацію інновацій, залежно від ознак та критеріїв.

Однією з важливих ознак є рівень новизни в інновації. Цей рівень показує знання, які втілені в нововведенні. Існує загальноприйнята точка зору про два рівні новизни [21].

Перший -- це нововведення (інновації) на базі нових знань, створених на основі пізнання нових законів та закономірностей. Це базисні (радикальні) нововведення. Вони докорінно здатні змінити різні види діяльності суспільства.

Уведення базисних інновацій потребує перебудови цілої низки суміжних виробництв, упровадження нових методів організації виробничого процесу, організації праці, структури управління, вони змінюють види діяльності та життя суспільства в цілому.

Другий рівень -- це нововведення, які створені на базі вже існуючих знань і відомих законів та принципів. Вони називаються поліпшуючими нововведеннями і націлені на вдосконалення вже існуючих продуктів та технологій.

Поліпшуючі інновації сприяють розвитку нових поколінь уже відомих товарів з поліпшеними якісними характеристиками або відомих продуктів з якісно новими властивостями.

Економічний ефект від інновації обумовлений саме обмеженістю сфери (чи часу) її поширення, яка створює тимчасову ринкову асиметрію [29].

Обмеження поширенню інновації в конкурентній економіці створюються як за рахунок об'єктивних перешкод (наявність у конкурентів достатніх фінансових ресурсів, технологічних можливостей, навичок тощо), так і через систему патентно - ліцензійного права.

Інноваційна діяльність, як і базова категорія «інновація», не має однозначного визначення серед науковців, а визначення інноваційної діяльності в законодавстві України не узгоджені між собою.

Так, статтею 1 Закону України "Про інноваційну діяльність" [2] передбачено, що інноваційна діяльність - діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.

Статтею 3 Закону України "Про інвестиційну діяльність" [2] інноваційну діяльність визначено як одну із форм інвестиційної діяльності, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає: випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; прогресивні міжгалузеві структурні зрушення; реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат; фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил; розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального і екологічного становища.

Господарський кодекс України [14] розглядає інноваційну діяльність лише у сфері господарювання та визначає її як діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя (стаття 325).

При визначенні поняття інноваційної діяльності в навчально-методичних та в наукових працях акцентується увага на зв'язках інноваційної діяльності з науково-технічною діяльністю та з впровадженням науково-технічних розробок.

Кандидат економічних наук В.О. Гусєв [34] у своєму навчальному посібнику "Державна інноваційна політика як засіб розвитку національної економіки" виводить поняття інноваційної діяльності наступним чином: існує типове визначення інноваційної діяльності як діяльності з доведення науково-технічних ідей, винаходів, розробок до результату, який може бути практично використаний.

У повному обсязі інноваційна діяльність включає всі види наукової діяльності, проектно-конструкторські, технологічні, дослідні розробки, діяльність з освоєння нововведень у виробництві.

Інноваційна діяльність за характером є системною та багатоплановою діяльністю, за якою поєднуються організаційні, соціальні та технологічні нововведення і в ході впровадження яких формується нова модель розвитку, перетворення та використання економічних, природних та суспільних ресурсів.

Під інноваційною діяльністю розуміється діяльність колективу, спрямована на забезпечення доведення науково-технічних ідей, винаходів (новацій) до результату, придатного до практичного застосування та реалізації їх на ринку з метою задоволення потреб суспільства в конкурентоспроможних товарах і послугах.

У статті 3 Закону України «Про інвестиційну діяльність» [3] інноваційна діяльність визначається як «одна з форм інвестиційної діяльності»', що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу.

Ця діяльність охоплює:

- випуск і поширення принципово нових видів техніки і технології;

- прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

- реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат;

- фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;

- розробку і впровадження нової ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального й екологічного становища.

Інноваційна діяльність пов'язана з трансформацією наукових досліджень і розробок, винаходів і відкриттів у новий продукт або новий технологічний процес, які впроваджуються у виробничий процес, або в новий підхід до соціальних послуг.

Інноваційна діяльність передбачає створення цілого комплексу наукових, технологічних, організаційних, фінансових і комерційних заходів, які у своїй сукупності ведуть до створення інновації «під ключ», тобто повністю готової до реалізації на ринку. Додаток №1 відображає основні види інноваційної діяльності.

Серцевиною інноваційної діяльності є освоєння (комерціалізація) нових видів продукції або методів її виробництва, доставки і реалізації.

Інноваційна діяльність у повному обсязі має комплексний, системний характер і охоплює такі види роботи, як пошук ідей, ліцензій, патентів, кадрів, організацію дослідницької роботи, інженерно-технічну діяльність, яка об'єднує винахідництво, раціоналізацію, конструювання, створення інженерно-технічних об'єктів, інформаційну та маркетингову діяльність [31].

Усе це створює прогресивні умови для інноваційного розвитку та активізації інноваційних процесів.

Тобто інноваційна діяльність розглядається як сукупність робіт, які виконуються певними організаційними структурами від зародження ідеї, її розроблення і до комерціалізації в умовах конкуренції.

Слід зазначити, що інноваційна діяльність, як і будь-яка інша, потребує організаторських здібностей.

Впровадження інновації у життя -- складна і цілеспрямована праця, яка покладає на виконавців додаткові обов'язки: бути завзятими і наполегливими. Якщо ці якості відсутні, то ніякий талант і ніякі знання не допоможуть [31].

?Донедавна наукові дослідження інноваційного спрямування були націлені на з'ясування і наукове обґрунтування доцільності і важливості вибору для України інноваційної моделі розвитку економіки як єдиного можливого шляху динамічного соціально-економічного розвитку країни.

Інноваційна модель розвитку економіки передбачає відновлення та розширення асортименту продуктів і послуг, впровадження нових методів виробництва, організації роботи й умов праці [38].

Проте, вже на сучасному етапі, після усвідомлення необхідності такого вибору і офіційного проголошення України країною з інноваційною стратегією розвитку, акценти досліджень дещо змінились і на порядку денному знаходяться питання, пов'язані з розробкою і запровадженням механізмів регулювання інноваційної діяльності і розвитку інноваційних процесів.

За даними обстежень, що проводяться Держкомстатом України протягом декількох років, очевидним є факт, що однією з найгостріших проблем діяльності більшої частини суб'єктів підприємництва є проблема пошуку й отримання фінансових ресурсів, необхідних для авансування інноваційного процесу.

Тому особливе значення для активізації інноваційної діяльності має проблема державного сприяння фінансовому забезпеченні підприємств інноваційної сфери. В цьому напрямі можна виділити такі види фінансово-кредитної підтримки інноваційного підприємництва [33]:

- пряме державне фінансування;

- пряме державне кредитування;

- недержавне кредитування;

- державне гарантування кредитів;

- недержавне гарантування кредитів.

Державний підхід до формування і впровадження механізмів державної підтримки інноваційної діяльності закріплений у Законі України „Про інноваційну діяльність", прийнятому 4 липня 2002 року [2].

Згідно із цим законом державну підтримку мають суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства, які мають статус інноваційних[2] .

Загальна Законодавча база інноваційної діяльності включає близько 70 документів, однак усі вони потребують удосконалення.

У 2002 р. 90,4% підприємств опановували виробництво нових видів продукції; 23,5% - впроваджували нові технологічні процеси; 13,9% - здійснювали комплексну механізацію й автоматизацію виробництва [68].

Однак за останнє десятиріччя значно знизилася частка ВВП, що спрямовується на фінансування науки і НІОКР, яка у 2000 р. складала 2,47%, у 2004 р. - 1,18%, 2006 р. - 1,3 (Швеція - 3,7% від ВВП; США - 2,8; Німеччина - 2,4%) [68].

Система державної фінансової підтримки інноваційної діяльності в Україні не відповідає сучасним вимогам і відрізняється значною кількістю пріоритетів.

Лише 3-4% підприємств впроваджують нові технологічні процеси, здійснюють механізацію та автоматизацію виробництва, що не дозволяє докорінним чином модернізувати виробництво (див. додаток №2) [43].

Відсутність комплексного підходу до реалізації інновацій стримує економічний розвиток. У цьому зв'язку принципово важливим є підвищення ступеня інтеграції науки, техніки і виробництва.

В Україні активно розвиваються різні інноваційні структури (функціонує 151 фонд підтримки підприємництва, 299 бізнесів-центрів, 71 бізнес-інкубатор, 850 кредитних спілок і 170 лізингових центрів, 1240 консультаційно-інформаційних установ) [68].

Однак діяльність цих структур є недостатньо ефективною через велику кількість інституціональних перешкод і структурно-функціональних проблем.

Як бачимо, в Україні, через відсутність у держави можливостей, пряма фінансова допомога дуже незначна.

Тому, на сьогодні основним засобом фінансової підтримки підприємництва є банківський кредит.

Проте банківські установи не висловлюють великого бажання мати справи з таким „клієнтом", як інноваційний бізнес. Причиною цього є те, що фінансування інноваційних підприємств ускладнюється трьома обставинами: великим ризиком, оскільки інновації спочатку не мають технічної та комерційної апробації, великим обсягом необхідних інвестицій та значним часовим лагом до початку принесення прибутку [40].

Тому в ситуації, яка склалася, державні позики мають стати реальним джерелом формування фінансових ресурсів інноваційних підприємств.

Поки що на державному рівні фінансовою підтримкою інноваційної діяльності займаються лише кілька структур, таких як Державна інноваційна компанія, Державний фонд фундаментальних досліджень, Український фонд підтримки підприємництва.

На жаль, як показує практика, ці структури та обсяги їхнього кредитування не можуть задовольнити наявного великого попиту з боку суб'єктів інноваційного підприємництва щодо отримання фінансово-кредитної допомоги.

Отже, з огляду на обмежені фінансові можливості держави, економічна політика має будуватися на принципах широкого залучення різних недержавних джерел фінансування.

Недержавні організації, місія яких полягає у формуванні сприятливих умов для розвитку підприємництва, створюються за рахунок нагромадження капіталів підприємців, підприємницьких структур комерційного характеру, комерційних банків тощо.

Завдання держави - стимулювати цей процес і створювати для нього відповідні умови [41].

Проте основною перешкодою розвитку небанківських фінансових посередників і, що має особливе значення, ефективної реалізації ними функції фінансування національної економіки, є нерозвиненість фондового ринку, дефіцит інвестиційно - привабливих фінансових інструментів на ньому.

Фондовий ринок образно називають системою кровоносного обігу економіки країни. Саме він сприяє ринковому перерозподілу капіталів та спрямуванню їх у сфери найефективнішого використання.

Одним із важливих напрямів підтримки розвитку інноваційної діяльності може стати запровадження державою механізму стимулювання комерційних банків до надання позик (пільгових позик) інноваційним підприємствам. Йдеться насамперед про механізм довгострокового кредитування через інструменти рефінансування комерційних банків [41].

Крім банківських установ необхідно також стимулювати розвиток фінансового небанківського сектора в Україні, який формується на основі розвитку фондів підтримки підприємництва разом з інноваційними й інвестиційними фондами, страховими і лізинговими компаніями, фінансово-кредитними установами, гарантійними фондами тощо [41].

Так, досить цікавим в процесі формування економічних відносин буде створення в Україні інститутів спільного інвестування, які передбачають венчурне фінансування.

Важливою складовою стратегії підтримки інноваційного розвитку в частині формування фінансових ресурсів є також створення умов для найширшого залучення найрізноманітніших джерел всіх суб'єктів інноваційного процесу.

З цією метою важливо підтримувати недержавний, приватний, іноземний потенціал фінансування, а також фінансові ресурси фізичних осіб.

В Україні головним джерелом фінансування реалізації інноваційної політики повинен стати державний кредит, призначення якого виявляється в першу чергу в тому, що він є засобом мобілізації в руках держави додаткових фінансових ресурсів [43].

У випадку дефіцитності державного бюджету додатково отримані фінансові ресурси спрямовуються в основному на фінансування соціальних витрат.

При позитивному бюджетному сальдо отримані за допомогою державного кредиту фінансові ресурси повинні прямо використовуватися для фінансування програм інноваційного розвитку України.

Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може виступати важливим фактором прискорення соціально-економічного розвитку країни, зокрема зростання її інноваційного потенціалу.

Головним завданням державної інноваційної політики є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного й виробничого потенціалу, тому встановлення між ними механізмів фінансового взаємозв'язку набуває важливого значення [36].

Багаторічний досвід управління науково-технічним розвитком переконливо доводить, що система адміністративних дій завжди включала пошук шляхів оптимізації співвідношень при фінансуванні окремих стадій науково-технічного прогресу.

1.2 Основні форми фінансування інноваційної діяльності

Розвиток національної економіки будь-якого типу визначається активністю інноваційних процесів, економічною ефективністю нововведень. Однак, в Україні практично не створені умови для ефективного здійснення інноваційної діяльності.

Перешкоди фінансового, правового, організаційного характеру постають на шляху масової реалізації інновацій. Процеси ж створення нових інноваційних структур, які здатні реалізовувати цілком комерційні проекти, мають стихійний характер.

Фінансування інноваційної діяльності визначає успіх чи невдачу інноваційних програм і проектів [37].

Здатність підприємства - інноватора акумулювати достатньо коштів для реалізації інноваційних задумів впливає на швидкість виведення інновації на ринок, а отже -- на її комерційний успіх.

У нашій країні впровадження інноваційних пропозицій потребує вирішенню наступних завдань [31]:

- постійний моніторинг проектів;

- аналіз інвестиційної привабливості та можливостей комерціалізації науково-технічних розробок;

- сучасні маркетингові розробки та творчий інноваційний менеджмент;

- підготовка бізнес-планів за міжнародними стандартами, опрацювання оптимальних схем фінансових технологій та конкретних венчурних механізмів реалізації проектів відповідно до умов українського інвестиційного ринку;

- пошук бізнес-партнерів для створення спільних підприємств та оптимізація ризик-менеджменту проектів;

- залучення інвестицій для подальшого розвитку технологічних підприємств;

- правовий захист інтелектуальної власності;

- проведення сертифікації та оцінки науково-технологічних розробок за міжнародними вимогами при трансфері технологій.

Для вирішення цих завдань і проведення комерціалізації наявного інноваційного ресурсу, стимулювання інноваційної діяльності необхідно створювати спеціальні організації, наприклад, Центр комерціалізації технологій, який займався би аналізом, розробкою бізнес-стратегій впровадження перспективних проектів та передачею новітніх технологій від державних науково-дослідних закладів і університетів у промисловість, в першу чергу, по венчурній схемі впровадження, яка являється найефективнішим засобом стимулювання науково-технічної діяльності та способом реалізації конкретного проекту [31].

Джерелами фінансування можуть бути кошти фізичних та юридичних осіб. Кошти юридичних осіб можуть бути як державними так і приватними [43].

А це означає, що залучити їх кошти в інноваційну діяльність, можливо при виконанні трьох складових цінностей ведення бізнесу: довіри, гарантій, високих прибутків.

Відносно довіри, це - авторитет, порядність партнера та його науково-виробничий потенціал, які базуються на гарантії виконання своїх зобов'язань шляхом наявності та використання власних можливостей, страхування діяльності або поручительства третіх осіб.

Форми організації фінансування інновацій у світовій практиці різноманітні. Наведемо основні із них [71]:

1) Форма організації фінансування інновацій через спільні інфраструктурні утворення (корпоративно-фінансова диверсифікація ризиків)(див.рис. 1.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.1.1. Взаємозвязок інвестицій та малого бізнесу [71]

До спільних інфраструктурних утворень відносяться: консорціуми, асоціації, промислово-фінансові групи, інкубатори, інноваційні центри, технопарки, технополіси тощо.

2) Квазіризикова форма (корпоративна диверсифікація ризиків) (див.рис.1.2).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.1.2. Корпорація та її складові [71]

Корпорацією (договірне об'єднання на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів), створюється відносно самостійний тимчасовий науково-дослідний підрозділ, діяльність якого підлягає найбільшому комерційному ризику.

Основними видами квазіризикової форми організації є [28]:

“Внутрішні” венчури - можуть вступати у контакти з іншими корпораціями, створювати на акціонерній основі спільні фонди венчурного фінансування, але основний замовник продукції є материнська корпорація .

“Зовнішні” венчури - залучення до співпраці винахідників, шляхом створення малих підприємств.

Програма “свояків” - відрізняється від попередніх меншим ступенем формалізації. Започатковуються спеціальні грошові фонди внутрішньокорпоративного венчурного капіталу, кошти яких виділяють “своякам” - представникам корпорації, які можуть виділяти кошти своїм співробітникам на запропоновану цікаву ідею розробки та впровадження інноваційної ідеї.

3) Спільні підприємства “нового стилю” (науково-дослідний консорціум) - проміжна форма між чисто венчурним бізнесом і ризикованими проектами.

Це об'єднання малої наукомісткої фірми і великої компанії. У межах такого об'єднання венчурна фірма веде розробку нового виробу, а велика компанія надає їй фінансову допомогу, дослідне обладнання, забезпечує каналами збуту і обслуговує клієнтів.

4) Форма організації фінансування шляхом створення малих венчурних фірм (інтелектуальна диверсифікація ризиків).

Орієнтація інноваційної діяльності малих венчурних фірм направлена на самофінансування декількох інноваційних проектів з високим рівнем ймовірності впровадження їх у різних сферах економіки.

Ця форма приваблива малими накладними витратами, невеликим апаратом управління, більш умілою пристосованістю до попиту споживача. Малі венчурні фірми - гнучкі, мобільні, тимчасові структури, що характеризуються надзвичайно високою активністю, обумовленою особистою зацікавленістю працівників фірм та їхніх партнерів по венчурному бізнесу в швидкій комерційній реалізації розробленої ідеї, технології, винаходу з мінімальними витратами.

5) Форма організації фінансування у вигляді спеціалізованих компаній ризиково-технологічного капіталу (венчурне фінансування або інвестиційна диверсифікація ризиків) (див.рис.1.3).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.1.3. Форма організації фінансування у вигляді спеціалізованих компаній ризиково-технологічного капіталу [71]

Поєднуються керуючі невеликих фірм і керовані ними фінансові пули. Кожен пул інтегрує кошти декількох вкладників для фінансування 10-15 проектів.

Однією з особливостей є те, що окремі інвестори не мають права вилучати свої кошти без згоди інших членів пулу або до закінчення терміну дії договору про партнерство, що становить приблизно 10 років.

У зарубіжних країнах (США) такий статус організації фінансування інновацій має пільгове оподаткування.

Враховуючи тенденції світового розвитку, показники інноваціно-інвестиційного розвитку України і те, що значна доля коштів української економіки знаходиться у безготівковому обороті, найефективнішою формою організації фінансування інновацій буде створення спеціалізованих компаній ризикового капіталу (інноваційних венчурних компаній) для фінансування малих венчурних фірм.

Інноваційна венчурна компанія і її мережа венчурного фінансування зможуть вирішити цілий спектр проблем соціально-економічного характеру, комерціалізувати перспективні новітні технології, контролювати фінансові ресурси і стати реальним партнером іноземних інвесторів та венчурного капіталу [44].

Розгортання системи венчурного фінансування, як складової частини міського господарчого механізму, потребує створення Центру комерціалізації технологій, який буде координатором і посередником у взаємодії академічної, вузівської та прикладної науки з ефективним впровадженням розробок в промисловість і залученням іноземного та вітчизняного венчурного капіталів.

Дуже важливим елементом системи венчурного підприємництва є проведення міжнародних венчурних ярмарок, які надають можливості зустрічі інвесторів і ініціаторів проектів, навчають розмовляти на одній мові і представляти проекти в комерціалізованому вигляді [44].

Проведення таких венчурних ярмарок повинно стати постійною практикою інноваційної діяльності міста. Доцільно проводити їх тематично, декілька разів на рік, в різних галузях економіки.

Хоча існує безліч визначень того, що таке венчурне фінансування, але усі вони так чи інакше зводяться до його функціональної задачі -- сприяти росту конкретного бізнесу шляхом надання визначеної суми коштів в обмін на частку в статутному капіталі чи деякий пакет акцій.

Венчурний капіталіст, що стоїть на чолі фонду чи компанії, не вкладає власні кошти в компанії, акції яких він купує.

Венчурний капіталіст -- це посередник між синдикованими (колективними) інвесторами і підприємцем. У цьому полягає одна із самих принципових особливостей цього типу інвестування [28].

З одного боку, венчурний капіталіст самостійно приймає рішення відносно вибору того чи іншого об'єкта для внесення інвестицій, бере участь у роботі ради директорів і всіляко сприяє росту і розширенню бізнесу цієї компанії.

З іншого боку -- остаточне рішення про впровадження інвестицій приймає інвестиційний комітет, що представляє інтереси інвесторів.

В остаточному підсумку, прибуток, який отримується венчурним інвестором, належить тільки інвестору, а не йому особисто. Він має право розраховувати тільки на частину цього прибутку.

Ці принципи були закладені ще на початковому етапі становлення венчурного капіталу батьками-засновниками цього бізнесу -- Томом Перкінсом, Юджином Клейнером, Франком Кофілдом, Бруком Байерсом та ін [44].

У 50-60 р. вони розробили нові основні концепції організації фінансування: створення партнерств у вигляді венчурних фондів, збір грошей у партнерів з обмеженою відповідальністю і встановлення правил захисту їхніх інтересів, використання статусу генерального партнера.

Таке організаційне оформлення інвестиційного процесу з'явилося новаторським для Америки середини XX століття і створювало дуже вагому конкурентну перевагу.

Насамперед, необхідно завжди пам'ятати й усвідомлювати те, що партнери є джерелом капіталу, тому необхідно розробити ряд правил, які будуть захищати їх інтереси.

Наприклад, одне із правил: жоден генеральний партнер не може мати особистих інвестицій у компанії, у яких можуть бути зацікавлені партнери, навіть у тому випадку, якщо згодом вони відмовляються від неї.

Цей принцип гарантує, що конфлікту між особистими інтересами генерального партнера і його інтересами, як одного із членів серед групи партнерів, не виникне.

Навіть у тому випадку, коли хто-небудь, як член ради директорів, за пільговою ціною має можливість придбати частину акцій, то рада директорів зобов'язана передати акції іншим партнерам, щоб вони також могли мати з цього користь.

В умовах перехідної економіки для інвестора може бути не зовсім цікавою практика реінвестування прибутку. Тому доцільно прибуток негайно розподілити між партнерами з обмеженою відповідальністю, і, таким чином, припинити існування фонду.

1.3 Особливості формування національних інноваційних систем

Уряди багатьох держав створюють сприятливе для появи інновацій внутрішнє і зовнішнє середовища, підтримують нові організаційні структури і нові економічні механізми, реалізують програми розвитку окремих територій.

Водночас, у кожній країні механізми зародження та реалізації інновацій, методи управління ними на рівні держави й окремих компаній мають свої особливості.

Вельми корисним і цінним видається поглиблене вивчення, а головне - практичне застосування досвіду країн, що найбільше просунулися на шляху використання інноваційної активності, як головного чинника економічного зростання.

Слід особливо підкреслити значущість для України вивчення досвіду країн Європейського Союзу у створенні ефективно функціонуючої національної інноваційної системи.

Це зумовлено: спільністю чинників, що перешкоджають інноваціям, і змінами характеру інноваційного процесу; необхідністю формування механізмів наднаціонального регулювання інноваційного розвитку в рамках Євросоюзу; спільністю територіальних меж, зовнішньоторговельною діяльністю, наявністю спільних проектів і міждержавних угод із європейськими країнами; можливістю запозичення європейського досвіду функціонування багаторівневої інноваційної системи.

Національна інноваційна система - це сукупність взаємозв'язаних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерціалізацією наукових знань і технологій у межах національних кордонів, малих та великих компаній, університетів, лабораторій, технопарків та інкубаторів як комплексу інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси і мають потужне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості [33].

М. Шарко [60] визначає національну інноваційну систему (НІС), як економічний механізм, що ґрунтується на розробці та експлуатації нових знань, підприємницькому підході, інтеграції в зовнішні ринки й прискореному розвитку конкурентоспроможності країни та її регіонів [60].

1) національна інноваційна система - це сукупність державних, приватних і суспільних організацій і механізмів їх взаємодії, в рамках яких здійснюється діяльність по створенню, зберіганню і розповсюдженню нових знань і технологій;

2) національна інноваційна система - це елементи та взаємозв'язки, які знаходяться в межах держави і діють у процесі виробництва, розповсюдження та використання нового, економічно вигідного знання.

Вищевикладене дає змогу уточнити поняття національної інноваційної системи у наступному вигляді: НІС являє собою історично, культурно, економічно, науково-технічно й інформаційно - обумовлену сукупність відносин між суб'єктами інноваційної діяльності з приводу створення, розповсюдження та використання інновацій, яка має місце в межах певної країни.

Варто вказати, що в основу концепції НІС покладено ідеї Й. Шумпетера щодо продуктивності інноваційної конкуренції корпорацій як головного чиннику розвитку інноваційних процесів [61].

Крім того, НІС характеризується, з одного боку, певною сукупністю суб'єктів інноваційної діяльності і усталеними формами взаємодії між ними в ході реалізації інноваційних процесів, обумовленими національною специфікою та соціально-економічною політикою держави, а з іншого - динамічністю та відкритістю інноваційних процесів до впливу з-за національних кордонів [60].

Метою національної інноваційної системи повинно бути [39]:

1) формування інноваційної моделі розвитку з відповідними організаційними структурами управління;

Тут позначається нерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється й у сфері інновацій. Унаслідок цього виникає необхідність зосереджувати національні зусилля на ключових областях науки і техніки, - тих, у яких країна може домогтися лідируючого положення на світовому ринку. Зокрема, виділяють американську і японську моделі інноваційної політики.

Американська модель відрізняється найбільш повною автономією підприємництва. Орієнтування економічного розвитку здійснюється шляхом виділення особливої області, останнім часом це військова технологія, куди держава вкладає кошти і тим самим забезпечує її технологічний пріоритет [61].

Так, у 1996-99 рр. у США планувалося виділення 1500 млрд. дол. на розвиток військово-промислового комплексу. Результати і побічні продукти військових інновацій стають важливим джерелом інновацій цивільних. Схожу модель використовує й Англія. За останні 5-7 років частка витрат на військові дослідження в загальних витратах на НДВ зросла тут з 20-25 до 50% [69].

Японська модель також припускає створення технологічного пріоритету, але при цьому упор робиться на конкретні технології [69].

За останні 10 років технологія будівництва великих танкерів була замінена в ролі ведучих технологій виготовлення роботів. Іншими словами, на державному рівні визначаються технологічні переваги, що повинні бути досягнуті, і стимулюється їхній розвиток для того, щоб потім переводити на нові технології все народне господарство [71].

2) формування структури потреб в інноваціях і визначення шляхів їхнього задоволення; досягнення економічного зростання.

Під час формування та функціонування національних інноваційних систем (НІС) розвинених країн спостерігаються такі закономірності [71] :

- держава відіграє в цьому процесі активну роль під час формування та функціонування НІС, до того ж у міру становлення інноваційної економіки здійснюється перехід від прямого управління до індикативного;

- збільшення обсягу нових знань, розвиток технологій, насамперед інформаційних і телекомунікаційних мереж, мініатюризація виробництва сприяють створенню мережевих структур, в основу управління якими покладено принципи самоорганізації (синергетичні принципи);

- підвищується роль регіонів у розвитку інноваційних процесів, при цьому інноваційна система розглядається як один з інструментів територіального розвитку;

- у міру розвитку національних інноваційних систем відбувається їхня інтеграція в наднаціональні інноваційні системи.

Останніми роками яскраво позначилася тенденція до створення міждержавних мереж інноваційної діяльності, серед яких лідирує Європейська бізнес-мережа.

Європейська мережа бізнес- та інноваційних центрів є міжнародною некомерційною організацією.

Європейське співтовариство і група промисловців заснували її 1984 року. Вона складається з національних мереж і є одним із найважливіших елементів інтегрованої європейської інноваційної системи [73].

До 2007 року до складу мережі входило понад 264 організацій, зокрема 197 бізнес-інноваційних центрів, розташованих у 21 країні Європи, а також Китаї, США, Південній Америці та ін. [73].

При цьому в рамках однієї країни бізнес-інноваційні центри об'єднуються в національні бізнес-мережі, в роботі яких беруть участь [58] :

- інкубатори та бізнес-парки;

- торгові асоціації;

- регіональні й місцеві керівники;

- приватні компанії; агентства регіонального розвитку;

- Європейська комісія та інші європейські організації;

- промислові асоціації;

- торговельно-промислові палати;

- фінансові структури;

- наукові й технологічні парки;

- університети та дослідницькі центри;

- інші міжнародні мережі.

Основним завданням таких центрів є підтримка бізнесменів, що працюють у сфері інновацій, і інноваційних фірм, що розвиваються.

При цьому, ставиться мета «виростити» нові інноваційні фірми. Ці фірми починають взаємодіяти з публічними або приватними структурами на основі угод, що передбачають їхню участь у регіональному і місцевому розвитку.

Широка сфера охоплення дає можливість надавати різні послуги з розвитку фірм і налагодити кооперацію зі спеціалізованими сервісними службами.

Досвід розвинених країн свідчить, що прискорення соціально-економічного розвитку найефективніше відбувається в результаті реалізації інноваційної моделі.

Тому створення національної інноваційної системи розглядається як одне зі стратегічних завдань держав, що динамічно розвиваються.

Інноваційна система формується під впливом безлічі об'єктивних для країни чинників, зокрема її території, наявності природних і трудових ресурсів, особливостей історичного розвитку інститутів держави й форм підприємницької діяльності.

Ці чинники є довгостроковими детермінантами напряму й швидкості еволюції інноваційної активності.

Крім того, кожна НІС характеризується певною структурою й деякою мірою впорядкованістю, що припускають достатню стабільність інституційної взаємодії (при цьому в кожній країні складається національна конфігурація інституційних елементів).

В Україні є передумови для створення ефективної національної інноваційної системи [20]:

- усе ще значний інтелектуальний потенціал інноваційного розвитку;

- прийнято окремі законодавчі акти у сфері інноваційної діяльності;

- утворено частину елементів інноваційної інфраструктури;

- реалізується низка інноваційних та інвестиційних проектів.

Обраний нашою державою шлях до Євросоюзу потребує зближення та інтеграції національної економічної системи до систем країн ЄС. Це, у свою чергу, потребує запровадження моделі розвитку, яка прийнята ЄС за базову, тобто моделі інноваційного розвитку.

В Україні за останні півтора десятка років спостерігається значне відставання від розвинених країн і, як наслідок, зниження конкурентоспроможності економіки.

Причина цього - в непослідовності проведення науково-технологічної та інноваційної політики, її низькій ефективності.

А збереження таких тенденцій надалі може призвести до того, що Україна перестане бути однією з економічно розвинених країн світу. Зокрема, вже сьогодні ВВП у перерахунку на одного українця менший у 20 разів, ніж аналогічний показник у Фінляндії, й у 25 разів, - ніж у Сінгапурі [73].

Особливо важливим для розвитку національної економіки після її виходу з багаторічного глибокого кризового стану є забезпечення її відтворювального інноваційного циклу на новій технологічній основі в умовах ринку, а також соціальної спрямованості цього відтворювального циклу з максимально ефективним використанням інноваційного потенціалу країни, внутрішніх та зовнішніх ресурсів, досягнення випереджальних темпів динаміки розвитку порівняно з провідними країнами світу відповідно до напряму прогресу світової економіки.

Отже, утвердження інноваційної моделі розвитку національної економіки забезпечить її конкурентоспроможність та вихід на шлях сталого розвитку. Тому перехід до інноваційної моделі розвитку національної економіки поступово стає імперативом державної політики. Це полягає насамперед у встановленні ефективного правового регулювання відносин у сфері інновацій.

Розділ II. Становлення та розвиток інноваційного спрямування економічної політики України

2.1 Оцінка особливостей державного регулювання інноваційного розвитку України в умовах глобалізації зовнішньоекономічних зв'язків

Кожна держава, яка прагне стати конкурентоспроможною, має підтримувати на високому рівні власний науковий та інноваційний потенціал, демонструвати швидкі темпи нововведень.

Інновації виступають матеріальною основою підвищення ефективності виробництва якості продукції (послуг) зниження витрат, вони є найважливішою умовою економічного зростання, що відбувається на платформі якісного оновлення виробничого комплексу.

Обраний Україною шлях інтеграції до Євросоюзу вимагає зближення та інтеграцію національної економічної системи до систем країн ЄС. Це ставить Україну перед вибором запровадження тієї моделі розвитку, яка прийнята ЄС за базову, тобто моделі інноваційного розвитку.

Особливими вимогами до характеру та темпів розвитку національної економіки після її виходу із багаторічного глибокого кризового стану стають завдання забезпечення її відтворювального інноваційного циклу на новій технологічній основі в умовах ринкової економіки, а також забезпечення соціальної спрямованості цього відтворювального циклу з максимально ефективним використанням інноваційного потенціалу країни, внутрішніх та зовнішніх ресурсів, досягнення випереджальних темпів динаміки розвитку порівняно з провідними країнами світу відповідно до напряму прогресу світової економіки [23].

...