Перспективи інноваційного розвитку економіки України в умовах глобалізації

Участь України в процесі трансферу науково-технічних досягнень характеризується часткою ліцензійної продукції в загальному обсязі експорту послуг України, яка складає 0,1%, і часткою імпорту - 2,2% від обсягу імпорту послуг .

2) Такі напрямки, як взаємодія з різного роду міжнародними фундаціями, підтримка яких складає близько 5-10% від обсягу фінансування української науки, отримання міжнародної технічної допомоги, загальна вартість переданих Україні ресурсів і послуг за каналами якої досягла 1,5 млрд. дол. (у середньому в обсязі 200 млн. дол. щорічно у формі безповоротних грантів), не припускають рівноправного включення країни в процес міжнародної взаємодії у сфері науки, техніки, інновацій.

3) Великого значення набуває міжнародна співпраця наукових організацій, показники якої, хоча і мають позитивну динаміку (рис.2.4), вимагають підвищення якості і активізації ініціативи з боку України.

За таких умов вже на сучасному етапі Україна дуже незначним чином впливає на розвиток світової науково-технічної сфери і світового високотехнологічного ринку.

Тому збереження існуючих тенденцій за відсутності активної цілеспрямованої державної політики в науково-технічній та інноваційній сферах, яка має бути підпоряд­кована комплексній стратегії інноваційного розвитку національної економіки, значним чином негативно вплине на роль України у розвитку світової науково-технічної сфери і ступінь включення держави до світового високотехнологічного ринку.

Рис.2.4. Основні показники міжнародного співробітництва наукових організацій України за 1998-2003 рр.

Підсумовуючи вищесказане, можемо зробити наступні висновки:

По-перше, необхідно підвищити рівень поінформованості української наукової спільноти про міжнародне науково-технічне співробітництво.

По-друге, необхідна участь української наукової організації в проектах, що перемогли в тендерах 6FP.

По-третє, слід активізувати участь України у загальноєвропейських програмах (COST (співробітництво в галузі наукових досліджень) та EUREKA (співробітництво з метою реалізації наукових досягнень у промисловості)).

По-четверте, потрібно створити національний центр інноваційних пропозицій щодо міжнародного науково-технічного співробітництва за аналогією з європейськими IRC (Innovation Relay Center). Розгалужена мережа таких центрів (їх близько 70) була заснована за 5FP для обслуговування окремих регіонів країн ЄС.

По-п'яте, в Україні слід створити власний єдиний науковий простір, об'єднавши в ньому академічну, вузівську та галузеву науки. Тут мають діяти створені провідні центри (за європейською термінологією - Centeres of Excellence), де зосередяться дослідження за передовими напрямами, що узгоджуватимуться як з державними пріоритетами розвитку науки й техніки, які періодично затверджуються Верховною Радою, так і з європейськими.

Настав час прогнозувати розвиток науки, техніки та виробництва в Україні на основі аналітичних досліджень, організованих провідними центрами.

Важливу роль в Україні могли б відігравати координаційні ради за державними пріоритетами, діяльність яких зводиться до нагляду за виконанням державних науково-технічних програм (ДНТП), фінансування яких нині практично припинилося.

Необхідно відновити фінансову підтримку ДНТП (зауважимо, що вона становила лише 3-5% від загальних обсягів фінансування наукових досліджень), оскільки проекти до них відбиралися на конкурсних засадах.

Аналіз тематики та організації виконання 6-ї Рамкової програми науково-технічного співробітництва в Євросоюзі дозволяє дійти висновку про доцільність створення національного центру передачі інновацій за аналогією з європейськими центрами (Innovation Relay Centeres).

Короткотермінові плани на 2009 рік передбачають виконання трьох основних завдань:

-- подолання надвитратності, недопустимо великої енерго- та матеріаломісткості всієї нашої промисловості;

-- пріоритетна підтримка інноваційного розвитку галузей економіки, які вже зараз можуть вийти на світовий ринок;

-- визначення і забезпечення прискореного розвитку нових науково-технологічних напрямів, високий науково-технологічний потенціал яких та наявні ресурси дають підставу сподіватися на стратегічний прорив.

Зокрема, на першому етапі (протягом першого кварталу 2008 року) необхідно зосередитись на зміцненні зв'язків між сферою науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) та економікою з метою прискорення процесу реформ та структурної перебудови в науці й економіці.

На другому етапі (четвертий квартал 2008 року) необхідно інтегруватися в міжнародні технологічні потоки з метою модернізації вітчизняного виробництва.

На третьому етапі (перший квартал 2009 року) належить досягти такого рівня вітчизняних НДДКР та інновацій, які б забезпечили конкурентоспроможність основних галузей української економіки.

Стратегічне завдання довгострокового плану (до 2010 року) -- досягнення високого рівня науково-технологічного розвитку, коли науково-технічний потенціал зможе створити в економічній системі країни внутрішні умови ефективного стійкого економічного зростання.

Розділ III. Удосконалення інноваційної політики України в сучасних умовах глобалізації

3.1 Розвиток пріоритетних галузей економіки як основний напрям реалізації національної інноваційної моделі

Національна інноваційна модель може бути сформована лише на основі концепції інноваційної політики, передбачивши пріоритет інновацій, підвищення інноваційної активності підприємств, прискорення НТП, зменшення розриву в рівнях економічного і соціального розвитку між країнами та регіонами.

Вичерпання чинників екстенсивного економічного розвитку обумовлює постійне посилення уваги до пошуку нових факторів прискорення економічної динаміки, адекватних сучасному стану розвитку світової економіки.

Відтак запровадження в Україні інноваційної моделі економічного зростання перетворюється на об'єктивну необхідність, альтернативою якій є занепад національної економіки, втрата економічного, а, можливо, й національного суверенітету [60].

Економічна динаміка досі не лише не набула сучасної постіндустріальної спрямованості, а навіть не створила достатньо міцного підґрунтя для запровадження основ інноваційного розвитку.

Тому реальною залишається загроза перетворення поняття “перехід до інноваційної моделі розвитку” на формальне гасло, відірване від перебігу реального економічного життя країни.

Однією із суттєвих прикмет сучасності є формування інформаційної цивілізації, що спирається на інноваційні технології в усіх сферах буття [49].

Розвиток інформаційного суспільства пов'язаний з глобалізаційними процесами, які, своєю чергою, диктують умови для розвитку конкурентноспроможного виробництва й економіки взагалі.

Все це значно ускладнює розвиток національних економік, які формуються на руїнах планово-директивної господарської системи.

Незважаючи на оголошений вектор євроінтеграції і спроби посісти достойне місце у спільноті високорозвинених економік світу, Україна, на жаль, поки що не може пишатися технічним, технологічним і структурним рівнями своєї національної економіки.

Тож інтеграція нашої держави в світову ринкову систему прискореними темпами і без вирівнювання технічних, технологічних і структурних розбіжностей може спровокувати численні негативні й незворотні наслідки, серед яких, наприклад, - надвисокий ризик України увійти до економічної групи країн так званого периферійного складу [49].

З огляду на такі ризики і глобальні виклики в державній економічній політиці невідкладного й першочергового значення набуває утвердження національної інноваційної моделі.

Сьогодні, існує три найтиповіші моделі відтворювального економічного процесу [51]:

- ресурсна модель без високотехнологічного виробництва (природні ресурси > виробництво > гроші);

- інноваційна модель (трансформація грошей на дослідження в знання > трансформація знань у майстерність працівників та інновації > перетворення інновацій у товар > гроші);

- інтелектуально-донорська модель (скорочений варіант інноваційної моделі, з якого вилучена стадія виробництва).

Як свідчить практичний досвід, найбільш ефективною є друга модель економічного відтворення.

Проте в Україні сьогодні домінують перша і третя моделі: ресурсна без високотехнологічного виробництва та інтелектуально-донорська.

Згадані моделі у стратегічній перспективі мають порівняно низький рівень ефективності, оскільки вони призводять до виснаження ресурсів країни, до витоку факторів виробництва національної економіки за кордон і унеможливлюють забезпечення високих показників рівня добробуту населення.

З огляду на економічні реалії, потенційні внутрішні можливості й зовнішні умови, в Україні необхідно у невідкладному порядку розпочати реалізацію стратегії випереджаючого розвитку економіки на основі активізації інноваційних чинників (ІІ модель).

Проте, при цьому, не варто ідеалізувати стартові можливості України щодо таких радикальних перетворень, оскільки перетворення в рамках другої моделі пов'язані тісними причинно-наслідковими зв'язками із наявністю й ефективним залученням досить значних фінансових ресурсів.

Наприклад, лише для зміни структури економіки на 1% необхідні капіталовкладення, еквівалентні 2-3% ВВП.

Отже, це свідчить про те, що в наукоємні галузі необхідно залучати прямі іноземні інвестиції.

Сьогоднішній структурний розвиток національної економіки не відповідає сучасним викликам і найважливішим загальносвітовим тенденціям. До того ж, регуляторні механізми, що застосовуються у сфері зовнішньої економічної діяльності нашої держави, деформують економічне середовище, в якому доводиться працювати підприємствам, внаслідок чого стримується розвиток експортного потенціалу країни.

Виправлення цих невідповідностей має стати одним із найголовніших пріоритетів економічної політики уряду.

Декларуючи своє прагнення інтегруватися до світового економічного простору, уряд України повинен забезпечувати реалізацію такої державної економічної політики, яка була б спрямована, передусім, на створення як державних, так і суто ринкових інститутів, що сприятимуть ефективному генеруванню і поширенню інновацій та формуванню визначального фактору сучасної конкурентоспроможності - експортного потенціалу.

Головним завданням підвищення сучасного рівня міжнародної конкурентоспроможності нашої держави стає забезпечення прискореного розвитку, передусім, у низці профільних науково- і техноємких галузей (аерокосмічна, виробництво нових матеріалів, окремі виробництва у фармацевтичній, електронній та електротехнічній промисловості), здатних ефективно конкурувати на міжнародних ринках і стати основою високотехнологічного зростання ( наприклад, сьогодні частка високотехнологічної продукції в українському експорті промислових товарів складає лише 5% , тоді як світов ий середньостатистичний рівень становить 21%) [47].

Це демонструє нагальну необхідність удосконалення державної системи підтримки й стимулювання розвитку експортного потенціалу країни, яка повинна враховувати накопичений міжнародний досвід і бути орієнтованою на здешевлення доступу до ресурсів розвитку, забезпечення сучасної інфраструктури, що базується на новітніх інформаційних технологіях, утворення бізнес-середовища, сприятливого для посилення експортної експансії національних виробників.

Україна зможе перетворитися на високотехнічну державу з інноваційною моделлю економічного зростання за умови адекватності промисловості науково-технічним досягненням постіндустріального суспільства.

Подолати суттєве відставання України від розвинених країн щодо продуктивності праці в усіх сферах народного господарства, оновити основні фонди, впровадити енерго- і матеріалозберігаючі технології можна тільки на основі промислових інновацій.

Створення цілісного промислово-науково-технологічного комплексу сприятиме повному задоволенню внутрішніх потреб країни та експорту наукоємної продукції [69] ( див. рис.3.1).

Рисунок 3.1

Основні ознаки цілісного промислово-науково-технологічного комплексу [69]



З огляду на незначну частку інноваційної продукції у загальному обсязі української промислової продукції, яка не перевищує за останні роки 5%, варто зазначити, що лише 12% від загальної кількості зареєстрованих підприємств брали участь в інноваційній діяльності (якість і ефективність якої , звичайно, є досить проблематичними ), що робить малоймовірними наші шанси, ресурси й можливості сталого економічного зростання [73].

Як свідчить досвід економічно розвинених країн, національна влада повинна запроваджувати механізми створення розгалуженої корпоративної структури, яка здійснюватиме всебічне стимулювання й підтримку наукових досліджень та розробок шляхом їхньої комерціалізації [69].

З метою поєднання й інтеграції ресурсів великих підприємств і малого бізнесу для досягнення інноваційного розвитку економіки можна використовувати технологію франчайзингу , яка набула значного поширення в країнах Західної Європи і США у вигляді системи контрактних відносин великих і малих фірм .

Запровадження цієї технології господарської інтеграції малого і великого бізнесу забезпечує суттєвий економічний ефект, особливо у галузі торгівлі і сфері послуг.

Одним із напрямів залучення малих і середніх підприємств до реалізації ризикових науково-технологічних проектів є створення й організація ефективної роботи спеціалізованих установ і організацій зі сприяння впровадженню нових технологій, оновленню асортименту продукції й запровадженню прогресивних методів господарювання суб'єктами підприємницької діяльності.

Прикладом таких установ є технопарки, які, відповідно до своїх завдань, здійснюють експертизу й відбір інноваційних пропозицій, науково-технічних проектів і програм, спрямованих на створення і запровадження нової техніки і наукоємних технологій, а також оцінку ризиковості інноваційних пропозицій і проектів , сприяють у проведенні науково-дослідних робіт та впровадженні їх ніх результатів у виробництво [45].

Доцільно активізувати й підвищити ефективність венчурних підприємств, які можуть оперативно розв'язувати проблеми розробки і доведення більшості нововведень до стадії промислового зразка.

Існують оцінки, за якими малі фірми виконують такі завдання приблизно в 4 рази швидше , ніж великі підприємства.

Отже, нам необхідно запозичувати позитивний досвід розвинених країн світу, де національні уряди виділяють на розвиток венчурних підприємств значні обсяги державних субсидій .

Ефективна державна програма сприяння розвитку малого дослідницького підприємництва в Україні дала б можливість суттєво розширити простір діяльності малих фірм і сприяла б зміцненню системи державного фінансування науково-технічного прогресу та пожвавленню ризикового фінансування на стадіях комерційного освоєння продукції, значно зменшуючи інвестиційний ризик вкладників [41].

З метою активізації інноваційної діяльності в Україні необхідно зосередити зусилля на створенні її розгалуженої законодавчої і нормативно-правової бази, яка забезпечувала б широкі можливості для юридичних і фізичних осіб здійснювати і підтримувати інноваційну діяльність незалежно від базових державних замовлень [41].

При цьому , система організації інноваційної діяльності на українських підприємствах не повинна обмежуватися їх власними науково-дослідними і дослідно-конструкторськими роботами , а, навпаки, - орієнтуватися на постійний зовнішній моніторинг і пошук інновацій у глобальному інформаційному просторі, на оцінку і придбання нових технологій , необхідних для їх інтенсивного розвитку.

На державному рівні має бути модернізована система прямої підтримки інноваційних процесів за допомогою механізмів податкової і грошово-кредитної політики [41].

Необхідно забезпечувати стабільність національної валютно-фінансової системи, що впливає на якість бізнес-середовища, а, отже, і на інвестиційну привабливість країни ; запровадження дієвого пільгового режиму здійснення інноваційної діяльності ; зростання рівня капіталізації банківського сектора і, врешті-решт, - послідовно переходити від економіки споживання до економіки розвитку [73].

Виходячи з вищезазначеного, слід здійснити комплекс заходів, спрямованих на інституційне забезпечення формування інноваційної моделі розвитку, а саме [41]:

1. формування інституційних механізмів фінансового забезпечення інноваційної діяльності, що може бути досягнуто шляхом організації інституту державного "посівного" фінансування інноваційних проектів суб'єктів підприємництва, зокрема, малого бізнесу, створення сприятливих умов розвитку венчурного капіталу та інституту місцевих інвестиційних компаній тощо;

2. створення спеціальних фондів, які б сприяли поліпшенню фінансування інноваційної діяльності.

Ця система має включати [41]:

- Фонд фундаментальних досліджень, який має за мету виявлення найперспективніших напрямів у наукових дослідженнях та їхнє фінансове забезпечення за допомогою державних грантових програм;

- Фонд технологічних досліджень, який повинен підтримувати доведення успішних фундаментальних розробок до рівня ефективних технологій, працюючи через систему грантових програм та здійснення кредитування;

- Єдиний державний орган, покликаний кредитувати впровадження у виробництво технологій, застосування яких є економічно вигідним;

3. Заохочення створення на конкурсній основі інноваційних та еко-інноваційних кластерів для вирішення конкретних інноваційних проблем;

4. Створення інноваційних асоціацій як об'єднань юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у виробництві інтелектуального продукту, здійсненні інноваційного проекту та випуску нової продукції;

5. Стимулювання масового створення об'єктів нефінансової інфраструктури інноваційної діяльності шляхом повернення технологічним паркам скасованих стимулів інноваційної та інвестиційної діяльності, спрощення процедури створення нових технологічних парків, запровадження практики державної участі в акумулюванні початкового капіталу для новостворених технопаркових та інкубаційних структур; створення мережі регіональних інноваційних центрів та посилення їхньої інформативної функції з питань специфіки регіональної підтримки та інфраструктурного забезпечення інноваційної діяльності; державної підтримки процесів створення віртуальних інноваційних бізнес-інкубаторів і баз даних щодо ведення інноваційної підприємницької діяльності на базі мережі Інтернет;

6. Відновлення функціонування патентних підрозділів на виробництві, передусім у державному секторі; створення підрозділів з охорони інтелектуальної власності в міністерствах, інших центральних органах державної влади і управління, забезпечення широкого залучення вітчизняних громадських організацій, недержавних академій наук до виконання зазначених завдань;

3.2 Заходи підвищення ефективності державної політики інноваційного розвитку

Роль інноваційних процесів для економічного зростання країни вже давно є безспірним фактом, а їх активізація потребує активного державного регулювання.

Однак, питання постає не в формуванні загальних теоретичних напрямів державної інноваційної політики, а в пошуку шляхів стимулювання інноваційних процесів з боку держави, які фактично здатні сприяти розвитку національної економіки.

Сучасна державна інноваційна політика - це сукупність заходів (науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-побутових та ін.), пов`язаних зі створенням нових чи вдосконаленням існуючих продуктів або технологічних процесів, застосуванням їх у виробництві та комерційною реалізацією, з просуванням нової чи поліпшеної продукції на ринок збуту [36].

Головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних та правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції [36].

Основними принципами державної інноваційної політики є [34]:

- демократизація та децентралізація управління у сфері науки і техніки;

- орієнтація на створення ринкової (підприємницької) економіки;

- забезпечення соціалізації економіки на основі використання досягнень НТП;

- дотримання вимог екологічної безпеки;

- визначення пріоритетності й селективної підтримки науково-дослідних робіт, здатних забезпечити прогресивні зрушення у народному господарстві країни, підвищення ефективності виробництва та конкурентноздатності економіки;

- збалансований розвиток фундаментальних і прикладних досліджень;

- принцип реалістичності - економіко-організаційне та правове забезпечення державного регулювання науково-технічної й інноваційної діяльності з використанням адекватних важелів (форм, методів, інструментів) та організаційної структури.

Державна підтримка інноваційних процесів повинна здійснюватися виходячи з актуальності наявних в Україні проблем, вирішення яких потребує наукового забезпечення, у напрямках [32]:

- фундаментальна наука, яка виступає стержнем побудови інноваційної моделі розвитку країни;

- прикладні дослідження і технології, в яких Україна має значний науковий, технологічний та виробничий потенціал;

- вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з пріоритетних напрямів науково- технологічного розвитку;

- система інформаційного та матеріально-технічного забезпечення наукової та інноваційної діяльності;

- дослідження та створення умов для підвищення ефективності та продуктивності праці;

- розроблення ресурсо- та енергозберігаючої техніки і технологій та оновлення на їх основі базових галузей промислового комплексу регіонів та держави;

- формування наукоємних виробничих процесів, шляхом створення та функціонування інноваційних структур (технополісів, інкубаторів тощо);

- впровадження високорентабельних інноваційних проектів, що забезпечують досягнення максимального добробуту для суспільства.

Ефективність державної політики саме у сфері управління інноваційними процесами визначає конкурентоспроможність національної економіки і є однією з передумов успішного впровадження інноваційної моделі розвитку країни [24].

На сучасному етапі, інноваційний сектор економіки має низькі показники розвитку, що вказують на доволі неефективне здійснення інноваційної політики в державі.

Так, частка інноваційно - активних підприємств в Україні зменшилась з 19% в 2002 р. до 10,3% в 2007 р., тоді як в Японії цей показник становить 70-80%, в країнах ЄС - 50-70% [71].

В свою чергу, така ситуація негативно впливає і на конкурентоспроможність національної економіки, адже за індексом глобальної конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму для періоду 2006-2007 рр., Україна займає 78 місце із 125 країн (за період 2005-2006 рр. - 68 місце із 117) [71].

Таким чином, існує потреба у подальшій оптимізації шляхів стимулювання інноваційного розвитку України, які спиратимуться як на існуючий досвід України, так і зарубіжний досвід [41].

Необхідно зазначити, що в Україні законодавчо передбачені заходи по стимулюванню інноваційного розвитку - зокрема, ухвалено Закони України "Про інноваційну діяльність", "Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку наукоємних технологій", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" [41].

Однак, дія окремих положень даних законів або призупинялась на певний період, або механізми регулювання та стимулювання інноваційної діяльності на практиці не є достатньо ефективними, крім того, не відзначається стабільністю державна політика щодо інноваційної інфраструктури (технопарків, технологічних інкубаторів), особливо в частині забезпечення їм передбачених законодавством пільг.

З метою сприяння створенню фінансової бази для інноваційного прориву вітчизняної економіки державі необхідно акумулювати кошти як через бюджет, так і позабюджетні фонди; актуальним залишається питання сприяння акумуляції фінансових ресурсів суб'єктами господарювання, в тому числі за рахунок відновлення в повному обсязі дії існуючої нормативно-правової бази щодо фінансування та податкового і митного стимулювання інноваційної діяльності [47].

Необхідним чинником стимулювання розвитку інноваційних процесів також є формування платоспроможного попиту в державі на наукомістку продукцію та сприяння формуванню інфраструктури, оскільки, в іншому разі, продукція не матиме належної реалізації і, як наслідок, кошти будуть використані лише на розвиток фундаментальної науки, а не на впровадження її результатів у виробництво, що, звичайно, не сприятиме піднесенню економіки.

Вагомим елементом сприяння інноваційному розвитку є складання державних цільових програм, що повинні підтримувати розширення інноваційної діяльності та покращення умов її здійснення.

Хоча, як свідчить досвід країн ЄС, Японії, Пд. Кореї та Китаю, вони не є запорукою ефективності інноваційної діяльності, однак дають можливість скоординувати заходи по інтенсифікації заходів стимулювання інноваційної діяльності, передбачити контроль за витрачанням коштів [25].

Розвиненість інституційної складової також впливає на розвиток інноваційних процесів. Вона передбачає як наявність дрібних центрів, що здійснюють інноваційну діяльність, так і єдиного державного центру, який хоч і не є гарантом ефективності, однак сприятиме координації інноваційних процесів, формуванню єдиного інноваційного простору.

В даному аспекті цікавою є пропозиція щодо формування між окремими інституційними одиницями системи "вузи - наукові дослідження - виробництво" [25], що передбачить єдність технологічних процесів.

Кадрове забезпечення є основою сприяння інноваційному розвитку, оскільки без кадрів потрібної кваліфікації є неможливим розвиток науки і техніки.

В даному випадку, увага приділяється державним навчальним закладам, які мають виступати основою отримання і оновлення знань відповідно до рівня розвитку науки.

Інноваційна культура суспільства є також одним із складових елементів розвитку економіки та інтенсифікації інноваційної діяльності, оскільки інформує про досягнення науки і техніки, популяризує новинки, формує в них потребу, тобто покращує сприйняття населенням інновацій.

Невід'ємною частиною державної інноваційної політики є створення умов для розширення сфери та масштабів попиту, пропозицій і розповсюдження науково-технічних знань в регіонах, трансферу інноваційних розробок у виробництво.

В умовах ринкових відносин система управління регіональною інноваційною діяльністю має свою специфіку і повинна виступати основним елементом економічної політики місцевих органів влади [24].

Ця система полягає у вирішенні наступних важливих завдань [24]:

- Створення необхідних передумов для швидкого і ефективного впровадження технічних новинок у всі ланки промисловості регіону, забезпечення її структурно-технологічної перебудови.

- Створення і розвиток стратегічного науково-технічного потенціалу з пріоритетних напрямків розвитку.

- Створення необхідних матеріальних умов для розвитку кадрового потенціалу науки і техніки, запобігання його відтоку за кордон.

Крім того, інноваційний розвиток неможливий без узгодження інноваційної політики з іншими напрямами державної політики [], оскільки перша пов'язана із різними сферами економіко-політичного устрою держави, через що потрібна скоординованість для отримання належного ефекту.

Формування та реалізація ефективної державної інноваційної політики не можливі без розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення зазначених процесів.

На сьогодні функціонують лише такі складові зазначеної системи, як:

- державне статистичне спостереження за інноваційною діяльністю промислових підприємств;

- складення окремими центральними і місцевими органами виконавчої влади аналітичних звітів про стан розвитку інноваційної діяльності відповідно в галузевому та регіональному розрізі, а також про результати діяльності інноваційних структур, зокрема технологічних парків;

- підготовка окремих наукових робіт з питань державної інноваційної політики або робіт в рамках проведення наукових досліджень з питань державної економічної політики, замовниками яких є заінтересовані центральні органи виконавчої влади та академії наук.

Зазначені складові функціонують незалежно одна від одної, що унеможливлює їх координацію та узгодження.

Крім того, не проводиться системний моніторинг інноваційного розвитку економіки, аналіз ефективності механізмів державної підтримки і стимулювання інноваційної та науково-технічної діяльності, а також порівняльний аналіз результатів реалізації державної політики у відповідній сфері в зарубіжних країнах [68].

Внаслідок безсистемності та непослідовності у здійснюваних державою заходах щодо формування і реалізації державної інноваційної політики, не узгодженості дій органів виконавчої влади, які покликані опікуватися як в цілому розвитком національної інноваційної системи, так і її складових на загальнодержавному, галузевому та регіональному рівнях, маємо [68] :

- значний розрив обсягів ВВП на душу населення між Україною, та країнами, що стали на інноваційних шлях розвитку економіки;

- невідповідність галузевої структури виробництва сучасним світовим орієнтирам розвитку економіки;

- високий рівень енергомісткості на одиницю ВВП;

- низький рівень фінансування інноваційної діяльності, що об'єктивно призводить до відсутності суттєвої економічної віддачі (для 80 % промислових підприємств нестача власних коштів є головною перешкодою у здійсненні інноваційної діяльності);

- відсутність дієвих економічних стимулів для розвитку малих та середніх підприємств;

- низький рівень результативності вітчизняного сектору наукових досліджень і розробок, патентної та ліцензійної активності державного сектору досліджень і розробок;

- зниження продуктивності праці та фондоозброєності у наукоємних секторах економіки та стимулюючої ролі оплати їх праці;

- недостатній вплив освітніх програм на підвищення рівня інноваційної культури суспільства.

Проте, попри відсутність цілісної державної інноваційної програми, суспільство не стоїть на місці, воно шукає та знаходить виходи з безвихідних ситуацій. Якщо Україна проголосила свій вибір на користь ринкової економіки, то напрям відомий.

Останнім часом фахівці в царині інноваційного бізнесу небезпідставно стверджують, що обсяг наявних в Україні науково-технічних розробок досить великий, а їхній рівень досить високий. Це дозволяє говорити про неї як про важливий сегмент економіки.

Ринок нам допоможе, адже він не чекає, поки хтось створить перспективні програми, він розвивається сьогодні. Інакше він не був би ринком. Нові комерційні структури, які метою своєї діяльності вважають захоплення провідних позицій на ринку, чудово розуміють роль інновацій у власному розвитку. Причому нині це поняття в умах топ-менеджерів вищої ланки наповнюється новим змістом, відмінним від традиційного [73].

Щоб втілити його в життя, на думку ринковиків, нашій державі необхідно [73]:

1. Передусім, модернізувати товаровиробництво. Ми не відвоюємо втрати власного ринку товарів тільки за допомогою вітчизняних науки й техніки. Необхідно використовувати науково-технічні досягнення Європи, США, Японії, інших країн.

2. Якщо застосовувати інновації в широкому спектрі діяльності, то потрібно враховувати необхідність створення й інтеграції відразу трьох програм: промислової, наукової і регіональної.

Причому, промислова повинна бути первинною, реалізацію якої забезпечує науково-технічна (читай, інноваційна).

Гідна ретельного розгляду та частина програми, що передбачає створення національної інноваційної інфраструктури. У нас поки що немає жодної регіональної компанії, яка освоювала б це поле діяльності. Що, ясна річ, гальмуватиме надалі просування новаторських розробок углиб країни.

3. Процес регіонального розширення не може обійтися без централізації інформації. Для ефективного управління цим процесом із боку держави, яке полягало б у ненав'язливому регулюванні попиту і пропозиції по осі «центр--регіон», необхідно зробити ще один важливий крок - створити сучасний електронний інформаційний центр, де зосереджувалися б усі дані про інновації.

Це сприятиме вивченню й поширенню передового інноваційного досвіду в різних галузях економіки, а також надаватиме вченим і фахівцям можливість широкої участі в підготовці інноваційних програм.

І найголовніше, забезпечуватиме в постійному режимі ведення реєстру різних інноваційних проектів. Розвиток загальнонаціональної інформаційної системи шляхом подальшої інтеграції регіональних підсистем і розвиненої мережі телекомунікацій країни об'єднає зусилля з мобілізації та створення нових інформаційних ресурсів. І все це об'єднати в Інноваційну біржу. Інноваціями можна й потрібно торгувати.

Справді, державна інноваційна політика може передбачати розвиток необхідних галузей промисловості й розумне фінансування розробок, створення та впровадження науково-технічних винаходів, необхідність яких диктує ринок.

А для цього потрібно розуміти, які світові тенденції простежуються в плані розробки інноваційних ідей. Ясна річ, дуже шкода, але частка участі науково-дослідних інститутів об'єктивно знижується, а вплив у науці навчальних закладів посилюється.

Ми втрачаємо наукові кадри і матеріально-технічну базу, що створювалися десятиліттями.

Дуже важливо мати механізми управління цими процесами й залучати грамотних досвідчених менеджерів для відродження колишнього іміджу України, як передової держави на світовому ринку наукомістких технологій.

Для багатьох вітчизняних підприємств джерелом розвитку та впровадження інновацій служать власні кошти, оскільки взяти довгострокові й дешеві кредити непросто і практично неможливо.

Але цих коштів, як правило, бракує, від чого страждає якість інноваційного процесу. Наші компанії, що розвиваються, у десятки, сотні разів менші від зарубіжних конкурентів.

Відповідно, вони не можуть інвестувати в інновації стільки грошей, скільки американські чи японські підприємці. Можливо, порадити їм альтернативні джерела фінансування: спільні розробки, фінансування замовником кінцевого продукту, одержання в лізинг устаткування під кредит у банку тієї країни, де його береш тощо? Серед таких джерел -- і передбачене бюджетом фінансування урядом.

І все-таки інноваційний процес у нашій країні розвивається. Ми дуже відстали від Заходу, але щоб наздоганяти, є великий простір.

Уряд повинен сприяти збереженню та збільшенню наукового й технологічного потенціалу власної країни. Тим паче маючи в своєму розпорядженні інтелектуальні, матеріальні, фінансові, а також кадрові ресурси.

Тож слід погодитися з тезою про те, що державна структура з питань науково-технічної та інноваційної політики не може бути поганою лише тому, що вона державна.

Її якість залежить від того, як її побудовано і наскільки серйозно ставиться уряд до власних зобов'язань. І не рубати гілку, на якій сидимо (бажання забрати статутний фонд Державної інноваційної компанії в бюджет). І повноваження в неї повинні бути відповідні: тут не варто підміняти питання про доцільність створення питанням про ефективність її діяльності.

Таким чином, стає ясно, що необхідність розробки й реалізації власної інноваційної політики назріла.

Головне, що вона повинна передбачати, -- це прозора схема фінансування інноваційних проектів. І серед пропозицій уряду є такі, що заслуговують на увагу.

Вони полягають у тому, що гроші повинні переводитися на рахунки компаній під конкретні інноваційні програми, а не на інновації «загалом».

Це прогресивна форма, яка вимагає створення відповідної фінансової структури -- українського банку реконструкції та розвитку, а також інноваційного й інформаційного центрів, інноваційної біржі для зосередження інноваційних пропозицій і попиту.

Такий стратегічний підхід допоможе контролювати витрачання бюджетних грошей, аналізувати ринкові просування, координувати інноваційний процес у всій країні й забезпечувати системну підтримку його розвитку. Досі нічого схожого в нас не було.

Це допоможе також цивілізовано працювати в ринкових умовах на міжнародному рівні, що посилить глобалізацію підприємств України та прискорить її інтеграцію в світову економіку.

Проект указу Президента України про оновлення Національного агентства інноваційного розвитку підготовлено.

Дослідники вітчизняних економічних проблем вважають, що пропонується цілком нова структура, побудована на інших принципах, відмінна від тих, що існували й діяли раніше. Передбачається новий алгоритм розвитку інноваційної політики.

Сприяти вирішенню зазначених завдань мають розроблені Держінвестицій законопроекти. Серед них, зокрема:

- проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інноваційну діяльність» щодо удосконалення системи державного стимулювання інноваційної діяльності»;

- законопроекти «Про венчурні фонди інноваційного розвитку» та «Про венчурні інвестиційні компанії»;

- зміни до Закону України «Про інвестиційну діяльність» (у рамках другого читання), зокрема щодо визначення правового статусу та функцій Державної установи довгострокового кредитування та інвестування тощо.

Прийняття проекту Закону України «Про наукові парки», який знаходиться на розгляді Верховної Ради дозволить повніше задіяти можливості науки та освіти для забезпечення інноваційного розвитку.

3.3 Формування та розвиток інноваційної інфраструктури України в умовах глобалізації

Сучасний етап ринкової трансформації економіки України передбачає, насамперед, розбудову таких елементів економічної системи, які, з одного боку, здатні забезпечувати сприятливі умови для здійснення господарської діяльності, а з іншого - слугують інструментами впливу на загальну конкурентоспроможність держави.

В умовах НТП, що прискорюється, інтернаціоналізації економічних зв'язків, економічної інтеграції, що поглиблюється, особливого значення набувають процеси удосконалення інноваційної інфраструктури як основи реалізації стратегії інноваційного розвитку [26].

Під інноваційною інфраструктурою розуміється сукупність підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно -- комунікативні, юридичні, освітні тощо) [29].

Інноваційна інфраструктура є основним інструментарієм і механізмом інноваційної економіки, вона здатна підняти економіку країни на дуже високий рівень.

Інноваційна інфраструктура об'єднує організації різних видів: фірми, інвесторів, посередників, наукові та державні установи, які своєю діяльністю охоплюють увесь інноваційний цикл -- від генерації науково-технічної ідеї до реалізації нововведення.

Метою створення інфраструктури є забезпечення як комплексної інноваційної діяльності, так і збереження та розвиток науково-технічного потенціалу країни в інтересах суспільства, включаючи подолання спаду виробництва, його структурну перебудову, зміни номенклатури виробів, створення нової продукції, нових виробничих процесів [29].

Формування інноваційної інфраструктури повинне базуватись на таких принципах: адекватність інфраструктури рівню розвитку регіону, відповідність реальним потребам, раціональне територіальне розміщення, функціональна концентрація на гострих проблемах інноваційної діяльності, доступність послуг для підприємців (територіальна, інформаційна, вартісна), залучення державних і недержавних ресурсів [51].

Відповідно до принципів, інфраструктура інноваційної діяльності включає такий комплекс взаємопов'язаних систем [29]:

- систему інформаційного забезпечення, яка дає доступ до баз і банків даних для всіх зацікавлених, незалежно від форм власності;

- експертизи (включаючи державну) інноваційних програм, проектів, пропозицій, заявок;

- фінансово-економічного забезпечення інноваційної діяльності, використовуючи різні джерела надходження коштів (ресурси підприємницьких структур, інвестиції інших країн, кошти інвестиційних фондів тощо);

- сертифікації наукової продукції, відповідні послуги у сфері метрології, стандартизації, контролю якості;

- просування нововведень на регіональні, міжрегіональні, іноземні ринки, включаючи виставкову, рекламну, маркетингову діяльність, патентно-ліцензійну роботу, захист інтелектуальної власності;

- підготовку кадрів для інноваційної діяльності в умовах ринкової економіки.

Отже, інноваційна інфраструктура охоплює діяльність у рамках інноваційного процесу (науку -- техніку -- виробництво -- споживання) і їй мають бути притаманні такі властивості [29]:

1. Поширеність у всіх регіонах, що дасть змогу вирішувати на місцях задачі функціонально повного інноваційного циклу: від маркетингу і техніко-економічного обґрунтування до впровадження у виробництво новацій з кадровим забезпеченням та сервісним обслуговуванням.

2. Універсальність, що забезпечить реалізацію будь-якого проекту під ключ у будь-якому секторі економіки чи виробництва.

3. Професіоналізм, який базується на сумлінному і якісному обслуговуванні замовника, об'єктивному і зацікавленому ставленні до «чужих» знань, наукових технологій, обладнання і систем.

4. Конструктивність, яка забезпечить орієнтацію на кінцевий результат.

5. Фінансова та інформаційна забезпеченість.

6. Гнучкість, яка забезпечить адаптивність інноваційної інфраструктури до змін вимог ринку.

Дослідження особливостей складових інноваційної інфраструктури, їх переваг і недоліків, факторів, які впливають на національну специфіку і функціонування інноваційної сфери, дозволило класифікувати елементи інноваційної інфраструктури [69]:

1) за формами власності:

- державна (інноваційні асоціації, державні інститути (експертна, інформаційна інфраструктура та ін.),

- змішана (інноваційні банки, венчурні інноваційні фонди, технополіси, технопарки, інкубатори та ін.),

- приватна (венчурні інноваційні фонди, інноваційні центри, консалтингові фірми, дослідницькі центри та ін.;

2) за формами інтеграції :

- інкубатори та інші окремі підприємства, паркові структури, “містоутворювальні” структури;

3) за організаційними особливостями:

- зонтичні структури: бізнес-інкубатори, інноваційні центри, технопарки та ін., окремі організації: інноваційні фонди, венчурні фонди, консалтингові фірми, інноваційні банки та ін.;

4) за формами і напрямами діяльності:

- фінансово-кредитні інститути й організаційно-економічні центри);

5) за об'єктами обслуговування:

- обслуговування тільки дрібних і середніх організацій, тільки великих організацій, обслуговування всіх суб'єктів інноваційної діяльності.

Поява інноваційної інфраструктури зумовлена потребою суб'єктів інноваційної діяльності у функціях, які вона спроможна реалізувати, а також тим, що суб'єкти інноваційної діяльності, за умови існування та функціонування інноваційної інфраструктури, досягають вищого рівня ефективності, а ніж без неї.

Рівень розвитку інноваційної інфраструктури є одними із ключових факторів досягнення успіху на ниві успішної інноваційної діяльності.

На думку О. Чучко [59], «українська економіка повинна досягнути нової динаміки росту завдяки створенню та ефективному функціонуванню загальнонаціональної інноваційної мережі - інноваційної інфраструктури.

Початок функціонування цієї мережі пов'язаний із конструюванням її сегментів: спеціальних економічних зон, територій пріоритетного розвитку, технопарків, бізнес-інкубаторів та інших структур.

Об'єкти виробничо-технологічної інноваційної інфраструктури, зокрема технопарки та інноваційні бізнес-інкубатори, служать тим інструментом, за допомогою якого держава може, концентруючи на перспективних напрямах наукові, технологічні, фінансові ресурси, досягнувши нового витка розвитку високотехнологічного виробництва, не лише сподіватися на лідерство у гонці високих технологій, а й реалізовувати політику регіонального розвитку [59].

Найважливішим елементом інноваційної інфраструктури в умовах глобалізації виступають технологічні парки.

"Технологічний парк -- це організація, керована фахівцями, головною метою яких є збільшення добробуту місцевого співтовариства за допомогою просування інноваційної культури, а також змагальності інноваційного бізнесу і наукових організацій [58].

Для досягнення цієї мети технопарк стимулює і управляє потоками знань і технологій між університетами, науково-дослідними інститутами, компаніями і ринками.

Він спрощує створення і зростання інноваційних компаній за допомогою інкубаційних процесів і процесів виведення нових компаній з тих, що існують (spin-off processes). Технопарк крім високоякісних площ забезпечує інші послуги".

Завданнями технопарків є[53] :

- залучення фінансових коштів в галузь інноваційного підприємництва;

- створення інфраструктурного середовища для розвитку інноваційних продуктів;

- утримання висококваліфікованих кадрів шляхом створення нових робочих місць відповідного рівня престижу

Створення цих установ забезпечило впровадження високотехнологічних розробок у виробництво і стало свідченням можливості перетворити науково-технологічні розробки на об'єкти економічних відносин та отримати від цього економічний зиск.

Щодо законодавчої бази, то Кабінет Міністрів України затвердив порядок розгляду проектів технологічних парків. Проект відповідних змін до Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" (від 12 січня 2006 року N 3333-IV) затверджено на засіданні 14 березня 2007 року [4].

Постановою Кабінету Міністрів України № 517 від 21 березня 2007 р. [17] затверджено порядок проведення моніторингу і здійснення контролю за реалізацією проектів технологічних парків.

Згідно Постанови порядок визначає процедуру проведення Міністерством освіти і науки моніторингу і здійснення контролю за реалізацією проектів технопарків, направлених на дослідження соціально-економічних результатів функціонування технопарків шляхом проведення перевірок виконання зобов'язань з реалізації проектів [17].

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2006 р. N 1657 "Деякі питання організації діяльності технологічних парків" затверджено "Порядок державної реєстрації технологічних парків" [16].

Прийнято Закон України "Про науковий парк "Київська політехніка" ( від 22 грудня 2006 року N 523-V) [7].

Цей Закон регулює правові, економічні, організаційні відносини, пов'язані зі створенням і функціонуванням наукового парку "Київська політехніка", і спрямований на інтенсифікацію процесів розроблення, виробництва, впровадження високотехнологічної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках, підвищення надходжень до державного та місцевих бюджетів шляхом поєднання освіти, науки і виробництва [7].

Аналіз особливостей створення і функціонування технопарків дозволив запропонувати класифікацію технопарків за такими ознаками: за національними (міжнародні, національні), за галузевими (моногалузеві і багатогалузеві), за специфікою діяльності (науково-виробничі і дослідні), за дослідженнями, що проводяться (прикладні і фундаментальні), за особливостями контролю і розвитку (з централізованим і децентралізованим управлінням) [7].

Основними факторами успішного розвитку технопарків, як свідчить світовий досвід, виступають зручне географічне розташування, високорозвинені системи комунікацій, наявність ефективної системи управління, включення в мережу інноваційних і промислових вузлів, збалансований набір науково-промислових організацій, навчальних закладів, дослідницьких інститутів, фінансово-кредитних установ, а також державна підтримка інноваційної діяльності.

На цей момент згідно із Законом “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків”[4] в Україні функціонують 26 (хоча не всі із створених технопарків перетворилися на діючі одиниці), працюють у найперспективніших напрямах, серед яких: виробництво сучасної компресорної техніки, розробка і впровадження наукоємних приладів, матеріалів та лікарських препаратів для охорони здоров'я, нано- та біотехнології, електроніка, радіаційне приладобудування, енергозберігаючі технології, розробка нових матеріалів, охорона навколишнього середовища та ін. Більшість з них всі етапи виробництва, від розробки до випуску кінцевого продукту, здійснюють в межах України.

Продукція, що виготовляється, призначена не лише для внутрішнього ринку, а є експортоорієнтованою.

З моменту створення до початку 2008 р. технопарки у сукупності випустили інноваційної продукції на 4 382 396 млн. грн.

Технологічними парками України реалізується 79 проектів, з яких 57 - інноваційних і 12 - інвестиційних.

З 2004 по 2007 р. технопарками “Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка”, “Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона”, “Інститут монокристалів”, “Вуглемаш” [8] виконано 262 інвестиційно-інноваційних проектів і вироблено 154 види інноваційної продукції.

Однак технопарки, які діють на даний час, вносять різний вклад у розвиток національної економіки, частка продукції “Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона” у загальному обсязі інноваційної продукції становить 64%, “Інституту монокристалів” - 34%, інших - 2%.

Досвід функціонування технопарків в Україні свідчить про необхідність удосконалення системи стимулювання і підтримки діяльності технопарків з боку держави і підвищення ефективності управління ними.

Дієвим елементом інноваційної інфраструктури - є бізнес-інкубатори. Подібна установа може бути самостійною (автономною) господарською одиницею, або діяти у складі технопарку, являючи собою "інкубатор технологій", є наукоємним підприємством, тісно пов'язаним із фундаментальною науковою інституцією, науково-технічним парком або інноваційним центром, та призначається для обслуговування і "вирощування" нових фірм, надання їм допомоги в успішній діяльності на ранній стадії розвитку.

В Україні перші бізнес-інкубатори були створені наприкінці 90-х рр. минулого століття. Серед них: технологічний бізнес-інкубатор "Харківські технології", бізнес-інкубатор Херсонської промислової палати, бізнес-інкубатор Об'єднаного профкому Чорнобильської АЕС тощо.

Метою їхнього функціонування було навчання менеджменту, маркетингу, бізнес-плануванню; маркетингові дослідження конкурентоспроможності продукту і методів його просування та ін.

При цьому, варто зауважити, що бізнес-інкубатори в Україні досі не мають чіткого юридичного статусу, для них не передбачено жодих пільг, більшість із них не займаються «інкубацією» високотехнологічного бізнесу, а також вони не знайшли широкого застосування та розвитку.

За даними регіональної статистики, станом на 1 січня 2007 року в Україні було зареєстровано 79 бізнес-інкубатори, що у 2,6 разу більше, ніж шість років тому, 300 бізнес-центри (5,3 разу), 149 регіональних фондів підтримки підприємництва (3,1 разу) [66] .

Проте значна частина об'єктів інноваційної інфраструктури підприємництва існує лише формально, не виконуючи повністю свої функції щодо сприяння розвитку інноваційного підприємництва в Україні.

...