Основи економіки підприємства

Технічне переоснащення діючого підприємства представляє собою комплекс заходів (без розширення виробничих площ) щодо підвищення технічного рівня окремих дільниць виробничих агрегатів та установок шляхом впровадження нової технології, механізації і автоматизації виробничих процесів, аміни застарілого і фізично зношеного устаткування новим, більш продуктивним, ліквідації вузьких місць, поліпшення організації і структури виробництва, а також інших організаційних та технічних заходів.

Забезпеченість підприємств основними фондами

Для характеристики забезпеченості підприємств основними фондами використовуються такі показники:

- фондозабсзпеченість характеризує забезпеченість або потребу підприємства в основних виробничих фондах для виконання одиниці робіт або виготовлення одиниці продукції; визначається як відношення балансової вартості основних виробничих фондів до обсягів виготовленої продукції (виконаних робіт).

- механозабсзпеченість виробництва характеризує забезпеченість або потребу підприємства у засобах механізації виконання одиниці робіт, визначається як відношення балансової вартості активної частини (засобів механізації) до обсягів виготовленої продукції (виконаних робіт)

Для характеристики ступеня озброєності робітників основними виробничими фондами використовуються такі показники:

§ фондоозброєність праці робітників характеризує співвідношення між величиною основних виробничих фондів та чисельністю робітників на підприємстві, визначається вартістю основних виробничих фондів, що приходиться на одного робітника, зайнятого у найбільшій зміні

§ механоозброєність праці робітників характеризується співвідношенням між величиною засобів механізації та чисельністю робітників на підприємстві; визначається вартістю машин і механізмів, що приходиться на одного робітника, зайнятого у найбільшій зміні

Показники використання основних фондів на_а підприємстві

При визначенні показників екстенсивного використання основних фондів вихідними даними є фонд часу роботи обладнання.

Граничний час роботи одиниці обладнання визначається календарним часом, тобто кількістю годин (днів) за певний період часу. Для року це буде становити 365 днів або 8760 годин

При визначенні планового фонду робочого часу обладнання також враховується час перерв при даному рівні техніки, правильній його експлуатації час на проведення планово-попереджувального ремонту тощо Якщо від календарного часу відняти всі заплановані пере рви у використанні обладнання (вихідні і святкові дні, дні ремонту тощо), то отримаємо плановий фонд часу роботи обладнання.

Проте фактично обладнання не завжди працює весь ідеї час. Бувають непланові зупинки (простої) обладнання, які можуть бути викликані різними причинами. При вилученні із планового фонду часу позапланових простоїв отримуємо час фактичної роботи обладнання.

Але і в фактично відпрацьований час основні фонди використовуються не продуктивно, тобто на пре тязі зміни бувають простої обладнання із-за різних причин: організаційних, відсутність матеріалів й сировини, виправлення браку. Ці всі простої впливають на використання внутрізмінного часу, яке можна характеризувати відповідним коефіцієнтом.

Якщо із часу фактичної роботи обладнання виключити час непродуктивної роботи (простої), то отримаємо час продуктивної (корисної) роботи основних фондів.

Основними показниками, що характеризують використання основних виробничих фондів в часі є:

1. Коефіцієнт використання календарного часу характеризує питому вагу числа робочих днів в році. Визначається як відношення числа робочих днів в році до планового числа календарних днів в році Ефективне використання основних виробничих фондів підприємства забезпечується при 0,65 - 0,70.

2. Коефіцієнт використання робочого часу характеризує ступінь використання робочого часу в році. Визначається як відношення числа фактично відпрацьованих робочих днів до числа робочих днів в році Ефективне використання основних виробничих фондів ' забезпечується при 0,75 - 0,80.

3. Коефіцієнт змінності характеризує кількість змін роботи основних виробничих фондів в добу. Визначається як відношення балансової вартості основних виробничих фондів, що викорчовувались у різні зміни доби, до балансової вартості основних виробничих фондів підприємства

4. Коефіцієнт використання внутрізмінного часу характеризує ступінь використання робочого часу протягом зміни. Визначається як відношення числа годин, відпрацьованих в змін до числа годин зміни Ефективне використання основних виробничих фондів підприємств буде забезпечуватися при 0,80 - 0,85.

5. Інтегральний коефіцієнт використання основних виробничих фондів характеризує ступінь використання цих фондів за часом. Визначається як добуток відповідних коефіцієнтів, що характеризують окремі сторони використання основних фондів за часом . На основі цього показника можна зробити відповідні висновки щодо використання основних виробничих фондів за часом.

До показників використання основних виробничих фондів за потужністю (продуктивністю) відносяться:

1. Коефіцієнт технічної готовності характеризує долю машин, які на даний період є справні, і визначаються як відношення кількості справної техніки до загальної її кількості Ефективне використання того чи іншого виду техніки забезпечується при 0,75 - 0,80.

2. Коефіцієнт виходу на роботу (на лінію) характеризує долю техніки, яка безпосередньо працює, і визначається як відношення кількості техніки, що працює, до кількості справної техніки. Ефективне використання техніки забезпечується при 0,65 - 0,90.

3. Коефіцієнт використання потужності характеризує ступінь використання наявної потужності підприємства виходячи з обсягів виробництва продукції і визначається як відношення обсягу випущеної продукції до проектної потужності по випуску продукції

Шляхи підвищення ефективності використання основних виробничих фондів

В умовах ринкової економіки ефективність виробництва на підприємстві нерозривно пов'язана із проблемою економії всіх видів ресурсів, серед яких важливе місце належить основним виробничим фондам. До недавнього часу у відтворенні та використанні основних фондів переважали екстенсивні тенденції, тобто багато уваги приділялось збільшенню обсягу основних виробничих фондів на підприємстві. Це призвело до випередження росту основних виробничих фондів у порівнянні з ростом обсягу виробництва продукції, що призводить до її подорожчання. Крім того, спостерігається низький коефіцієнт вибуття зношених і морально застарілих основних фондів.

Кількість продукції, що виробляється підприємством, на обсяг виконаних робіт залежить не тільки від забезпеченості підприємства основними виробничими фондами, але і від тог на скільки вони повно використовуються. Тому поліпшення використання основних виробничих фондів має велике народно господарське значення. Підвищення економічної ефективною використання основних виробничих фондів знаходить свій ви раз у збільшенні виробництва валової продукції, в рості продуктивності праці і фондовіддачі, зниженні собівартості продукції Поліпшення використання основних виробничих фондів є важливим резервом підвищення ефективності виробництва. Ці обумовлено тим, що значна частина витрат, які утворюють собівартість продукції (робіт), пов'язана з використанням основних виробничих фондів. Так, у собівартості продукції витрати на експлуатацію обладнання становлять біля 20 %, транспортні витрати - 10...12 відсотків.

Поліпшення використання основних виробничих фондів забезпечує зменшення витрат на експлуатацію обладнання в собівартості робіт (продукції). Зменшення цих витрат проходить за рахунок зменшення постійної величини (амортизаційних відрахувань) у витратах на експлуатацію обладнання - амортизації величина якої є постійною і не залежить від обсягу виробництва продукції, тобто чим більші обсяги робіт виконуються основними фондами, тим менша питома вага амортизаційних відрахувань у собівартості одиниці продукції (робіт).

Крім того, від стану використання основних виробничий фондів залежить обсяг виробленої продукції, рівень продуктивності праці, тривалість виконання робіт, які в свою чергу є важливими резервами зниження собівартості продукції, підвищення ефективності виробництва тощо.

Поліпшення використання основних виробничих фондів зменшує потребу підприємства у капітальних вкладеннях для розвитку матеріально-технічної бази та зменшує втрати від морального зносу. Господарська практика свідчить, що ефект від поліпшення використання основних виробничих фондів реалізується значно швидше ніж від капітальних вкладень.

Таким чином, в умовах ринкових відносин, коли відтворення основних виробничих фондів здійснюється за рахунок власних або позичкових коштів, поліпшення використання основних виробничих фондів є важливим фактором росту ефективності виробництва на підприємстві.

Підвищення ефективності використання основних виробничих фондів (активної частини) забезпечується двома шляхами: а) збільшення тривалості роботи основних виробничих фондів протягом року - екстенсивний шлях; б) підвищення продуктивності основних виробничих фондів в одиницю часу - інтенсивний шлях.

Збільшення часу роботи машин і обладнання протягом року досягається за рахунок: збільшення змінності (перехід на дво-трьох змінну роботу); скорочення величини змінних і внутрізмінних простоїв; скорочення часу перебування машин в ремонті і технічному обслуговуванні; ліквідація сезонності робіт тощо.

Інтенсивність використання виробничих фондів досягається за рахунок: впровадження прогресивних методів організації і технології виробництва; підвищення кваліфікації кадрів; впровадження прогресивних форм організації й оплати праці; удосконалення структури основних виробничих фондів; матеріального стимулювання працівників за досягнення високих показників у використанні основних виробничих фондів.

2.2 Оборотний капітал підприємства

Оборотний капітал на підприємстві представляє майно, призначене для поточного (разового) використання в процесі господарської діяльності, або яке знаходиться в обороті підприємства не більше як один рік.

До складу оборотного капіталу підприємства відносяться матеріальні оборотні засоби, кошти у поточних розрахунках, короткострокові фінансові вкладення, грошові кошти. Названі елементи оборотного капіталу розташовані в порядку зростаючої ліквідності. Найскладніше перетворити на гроші матеріальні ресурси - для цього їх треба продати. Далі йдуть кошти в розрахунках, які необхідно стягнути з дебіторів, щоб повернути свої гроші або адекватні їм цінності. Короткострокові фінансові вкладення раніше від вищенаведених елементів оборотного капіталу перетворюються на грошові кошти.

До матеріальних оборотних засобів відносять виробничі запаси, витрати на незавершене виробництво, готову продукцію, товари, тварини на вирощуванні та відгодівлі, малоцінні та швидкозношувані предмети.

Кошти у поточних розрахунках - це заборгованість фізичних і юридичних осіб підприємству.

Короткострокові фінансові вкладення - витрати підприємства на придбання акцій і облігацій на термін до одного року, короткострокові позики, в тому числі під векселі, грошові кошти на строкових депозитних рахунках банків, інші фінансові вклади, інвестовані для одержання доходів у вигляді відсотків, дивідендів.

Грошові кошти - сума грошей у касі, на розрахункових, поточних та інших рахунках у банках, грошові перекази, інші наявні грошові кошти, готові для подальшого обороту.

Оборотні фонди на підприємстві представляють собою частину засобів виробництва, які функціонують у процесі виробництва як предмети праці. За характером свого обороту (споживання) вони приймають участь у виробничому процесі один раз, втрачаючи при цьому свою натуральну форму та якість, і переносять повністю свою вартість на новостворену продукцію, стають частиною собівартості цієї продукції.

До них відносяться матеріали, сировина, паливо, запасні частини тощо. До оборотних фондів також відносять виробничий інвентар та інструмент вартістю до 15 неоподаткованих мінімумів доходів громадян України, або терміном до 1 року.

Оборотні фонди на підприємстві представлені виробничими запасами та коштами (засобами), вкладеними у виробництво для того, щоб процес виробництва здійснювався безперервно.

До виробничих запасів відносяться сировина, матеріали та конструкції, запасні частини, пальне та мастило, тара, інвентар та інструмент, тобто предмети праці, які не вступили у процес виробництва, але необхідні для забезпечення його безперервності. Розмір виробничих запасів визначається обсягами виконуваних робіт або виробництва продукції, нормами та характером їх споживання і повинен забезпечувати безперервність процесу виробництва.

До засобів, вкладених у виробництво відноситься незавершене виробництво, що представляє собою частину оборотних фондів (предметів праці), які уже спожиті, але готова продукція ще не одержана, тобто ці оборотні фонди знаходяться па стадії виробництва, їх розмір залежить від обсягів виробництва, специфіки виконуваних робіт та порядку оплати виконаних робіт (продукції). До засобів, вкладених у виробництво також відносяться витрати майбутніх періодів - це витрати, які проводяться в даному періоді, а відшкодовуються за рахунок собівартості продукції в наступні періоди. До них відносяться витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів тощо.

В здійсненні процесу виробництва приймає участь і жива праця, відображенням якої є заробітна плата, що входить до складу витрат виробництва підприємства. Заробітна плата, як і вартість разових елементів оборотних фондів спожитих у сфері виробництва, повністю переноситься на новостворену продукцію в процесі одного виробничого циклу і по мірі її реалізації підлягає повному відшкодуванню, щоб процес виробництва знову відновився.

Кругооборот і оборот окремих елементів оборотних фондів у процесі виробництва проходить не однаково. Наприклад, основні та допоміжні матеріали повністю переносять свою вартість на новостворену продукцію протягом одного обороту. Інструмент та запасні частини, які не є предметами праці, відносяться до оборотних фондів, хоч їх вартість переноситься на готову продукцію частинами. Проте період їх обороту, як правило, менше року, тому їх використання відноситься до поточних витрат виробництва.

Для підприємств дуже важливим моментом є своєчасне забезпечення руху продукції від виробника до споживача, він здійснюється у процесі обігу, який включає реалізацію і розрахунки за продукцію. Як відомо, реалізація готової продукції вимагає певного часу, протягом якого витрачені кошти перебувають у стадії розрахунків між покупцем та товаровиробником. Вартість готової продукції, а також грошові кошти, пов'язані із реалізацією, прийнято називати фондами обігу. Реалізацією готової продукції умовно закінчується один цикл обороту оборотних коштів.

Сукупність оборотних фондів та фондів обігу представляє собою оборотні кошти (засоби) на підприємстві, які виражаються величиною грошових коштів (засобів), необхідних для створення оборотних фондів та фондів обігу з метою забезпечення безперервності процесу виробництва та реалізації продукції.

В процесі виробництва вартість оборотних засобів переноситься на новостворену продукцію за один кругооборот, який передбачає проходження оборотних засобів через грошову, виробничу і товарну стадії і повернення їх у вихідну фазу, тобто процес кругообороту складається із окремих стадій.

На першій стадії проходить придбання предметів праці (засобів виробництва). Це значить, що оборотні засоби із грошової форми перетворюються у товарну, у форму натуральних виробничих запасів (Г - Т). Для цієї стадії характерно, що оборотні засоби вступають у сферу виробництва, але не прямо у виробничий процес.

Друга стадія кругообороту оборотних засобів представляє собою процес виробничого споживання матеріальних цінностей і створення готової продукції, тобто здійснюється процесу виробництва, коли підприємства використовують виробничі запаси і витрачають робочу силу в результаті чого створюєте готова продукція (Т).

На третій стадії кругообороту здійснюється реалізація готової продукції, що відповідає переходу оборотних засобів із товарної форми (Т) у грошову форму (Г), тобто оборотні засоби знову приймають грошову форму. Величина реалізованої товарної продукції є більшою ніж витрачено коптів у процесі виробництва, бо у процесі виробництва створюється додатковий продукт.

Оборотні засоби підприємства знаходяться одночасно кожній з перечислених стадій, тобто перебувають у безперервному русі. Запас оборотних засобів на кожній стадії повине бути таким, щоб забезпечувати безперебійну роботу підприємства.

Період перебування оборотних засобів у сфері виробництва представляє собою час виробництва, а період перебування в сфері обігу - час обігу, а разом вони становлять час кругообороту оборотних засобів.

Склад та структура оборотних засобів

Основними елементами оборотних засобів підприємства є такі:

І. Оборотні фонди включають:

А. Виробничі запаси:

- сировина, основні матеріали, покупні напівфабрикати;

- допоміжні матеріали;

- паливо;

- тара;

- запасні частини для ремонтів;

- малоцінні і швидкозношувані предмети.

Б. Засоби у виробництві:

- незавершене виробництво;

- витрати майбутніх періодів.

ІІ. Фонди обігу:

- готова продукція (на складі і відвантажена);

- грошові кошти (на рахунках і в касі) і дебіторська заборгованість.

Вартість незавершеного виробництва складається із вартості витраченої сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива, енергії, води, пари, із перенесеної на готову продукцію частини основних виробничих фондів (амортизаційних відрахування) а також із суми заробітної плати, нарахованої працівникам тощо.

Витрати на освоєння нової продукції, підготовчі та інші роботи які розраховані на тривалий період, складають витрати майбутніх періодів і списуються на собівартість продукції у майбутніх періодах.

В результаті завершення виробничого процесу оборотні засоби у витратах на незакінчену продукцію приймають форму готової продукції, що представляє собою вироби, обробка яких завершена на даному підприємстві. Готові вироби знаходяться деякий час, який необхідно для комплектації й упаковки, на складах, а потім відвантажуються споживачу.

Грошові кошти. Після реалізації готової продукції оборотні засоби приймають нову форму - грошову. Виручені грошові кошти поступають на розрахунковий рахунок підприємства в установі банку, певна сума коштів (нормована) може знаходитися у касі підприємства.

Структура оборотних засобів представляє собою співвідношення між окремими елементами оборотних засобів. Вона залежить від номенклатури продукції, технології виробництва, особливостей реалізації продукції тощо.

Щоб правильно організувати оборотні засоби на підприємстві та їх кругооборот, необхідно заздалегідь визначити їх величину та структуру. Це здійснюється на основі нормування, головним завданням якого є встановлення науково обґрунтованого нормативу (розміру) власних оборотних засобів.

Норматив - це та частина оборотних засобів, мінімальні розміри якої необхідні підприємству для забезпечення процесу виробництва та реалізації продукції. Таким чином, при визначені нормативу оборотних засобів покладено принцип мінімальні потреби.

Визначення нормативу оборотних засобів проводиться на основі відповідної інструкції (методики). На основі нормативів що розраховуються по окремих елементах оборотних засобів визначається зведений норматив оборотних засобів.

Нормуванню підлягають виробничі запаси та незавершене виробництво

Правильне нормування оборотних засобів відіграє важливу роль у раціональному використанні цих засобів на підприємстві. Наявність оборотних засобів на підприємстві насамперед повинна відповідати плановій потребі, яка визначається виходячи із планових обсягів робіт (продукції) та розрахованих нормативів оборотних засобів по окремих їх елементах. Нестача оборотних засобів на підприємстві створює напруженість) виконанні запланованих обсягів робіт та погіршує фінансовий стан підприємств. Нагромадження понаднормативних запасів матеріалів конструкцій, палива тощо вимагає додаткових коштів і призводить до їх заморожування. Це все впливає на результати господарської діяльності підприємств в умовах повного господарського розрахунку і ринкових відносин.

Базою для нормування оборотних засобів є планові обсяги виконуваних робіт або виготовленої продукції. При нормуванні оборотних засобів необхідно враховування факторів, що впливають на їх величину й структуру. До них відносяться:

§ обсяги виробництва продукції, від їх величини залежить потреба у матеріальних ресурсах;

§ умови матеріально-технічного забезпечення, які залежать від місця знаходження постачальників, періодичності поставок, форм постачання тощо;

§ порядок реалізації робіт (продукції) та система розрахунків за них, а також форма розрахунків за матеріальні цінності тощо;

§ сезонність виробництва, що впливає на величину виробничих запасів.

За допомогою нормування визначаються мінімальні розміри оборотних засобів, які необхідні для здійснення робіт, виготовлення продукції.

Вся потреба підприємств в оборотних засобах як нормативна так і додаткова, повинна мати грошові джерела утворення які би стимулювали ефективне використання оборотних засобів.

Джерелами утворення оборотних засобів є такі: а) власні кошти, б) прирівняні до власних коштів (стійкі пасиви), в) позичкові кошти.

Первісне формування оборотних засобів на підприємстві відбувається за рахунок власних коштів і залежить від форми його власності. Державним підприємствам виділяються оборотні засоби у певному обсязі, які обліковуються у статутному фонді підприємства. Ці кошти дозволяють підприємствам створити запаси матеріалів, сировини тощо, які необхідні для забезпечення безперебійної роботи і реалізації продукції. Заново створювані товариства формують власні оборотні засоби за рахунок пайових внесків засновників.

Прирівняні до власних коштів представляють собою кошти, які в процесі господарської діяльності підприємства знаходяться у його розпорядженні, але не належать підприємству, проте підприємство ними постійно користується. До них відносяться: постійна мінімальна заборгованість робітникам і службовцям у формі заробітної плати (в розмірі 6-7 днів), заборгованість робітникам і службовцям з наступних платежів (резерв на відпустки), заборгованість постачальникам за матеріальні ресурси тощо.

Власні кошти та прирівняні до власних коштів визначають розмір власних оборотних засобів, які повинні відповідати мінімальним потребам підприємств для виконання річної програми робіт. Ці потреби підприємства визначаються зведеним нормативом оборотних засобів. Володіючи власними оборотними засобами, підприємство одержує господарську незалежність, самостійно вирішує всі питання виробничої діяльності Особливістю власних джерел оборотних засобів є те, що підприємство може у будь-який момент завантажити їх у ті статті, які необхідні підприємству для виконання господарських завдань.

Позичкові кошти. Якби процес виробництва відбувався рівномірно, то мінімального розміру оборотних засобів (нормативу) було би достатньо для організації виробництва та реалізації продукції. Однак за різних причин неможливо здійснити процес виробництва рівномірно часто навіть протягом місяця, а тим більше року (сезонність виконання окремих видів робіт, зрив у постачанні, затримка розрахункових операцій тощо). За допомогою нормативу оборотних засобів всі ці зміни дуже важко враховувати. Крім того, збільшення нормативу призвело би до того, що підприємство користувалося би завищеною сумою оборотних засобів, а це, як відомо, призводить до заморожування коштів. Тому вся додаткова потреба в оборотних засобах покривається за рахунок позичкових коштів, які залучаються зі сторони понад норматив власних оборотних засобів. Позичкові кошти підприємства можуть одержувати в установах банків у вигляді позик (кредитів). Ці кошти можуть вступати в процес виробництва (кругообороту) у потрібний момент в необхідних розмірах і вибувати із нього, коли відпаде потреба у них.

Для вимірювання рівня ефективності використання оборотних засобів використовується відповідна система техніко-економічних показників.

На окремих підприємствах важливим показником використання оборотних фондів є витрати сировини на одиницю готової продукції в натуральних показниках, коефіцієнт використання матеріалів, який визначається як відношення чистої, передбаченої проектом маси виробу до норми витрати на нього матеріалів; коефіцієнт використання площі матеріалів (шкіра, тканина тощо); коефіцієнт використання об'єму матеріалу (пиломатеріали); коефіцієнт корисної дії використання палива тощо.

Економічне значення оборотності оборотних засобів полягає в тому, що від неї залежить розмір коштів, що їх потребує підприємство при даних обсягах виробництва і реалізації продукції.

Для характеристики оборотності оборотних засобів на підприємстві використовують такі показники:

- коефіцієнт оборотності характеризує кількість обертів, які здійснюють оборотні засоби за певний період. Він визначається як відношення обсягу реалізованої продукції до середньорічного залишку оборотних засобів.

- тривалість одного обороту оборотних засобів характеризує час одного обороту, який необхідний для повернення оборотних засобів в результаті реалізації продукції. Вона визначається як відношення тривалості періоду, за який визначується оборотність оборотних засобів, до коефіцієнта їх оборотності.

- коефіцієнт завантаження оборотних засобів характеризує потребу в оборотних засобах на 1 грн. виконуваних робіт.

- коефіцієнт ефективності оборотних засобів показує величину економічного ефекту (прибутку), що припадає на 1 гривню оборотних засобів, визначається як відношення прибутку до середньорічного залишку оборотних засобів

- коефіцієнт використання спожитих оборотних фондів характеризує окупність матеріальних витрат, визначається відношенням вартості валової продукції (виконаних робіт) до матеріальних витрат (крім амортизації основних фондів).

Основними шляхами прискорення оборотності оборотних засобів підприємства є: збільшення виробництва продукції; зниження матеріаломісткості продукції на основі застосування прогресивних технологічних процесів; матеріальна зацікавленість працівників підприємства в економному витрачанні матеріальних ресурсів на базі впровадження внутрігосподарського розрахунку, скорочення обсягу незавершеного виробництва, удосконалення матеріально-технічного забезпечення; прискорення реалізації продукції; прискорення розрахунків із споживачами продукції; зменшення дебіторської заборгованості; зміцнення платіжної дисципліни тощо.

2.3 Персонал підприємства і ефективність його використання

Склад, чисельність та структура персоналу підприємства

Персонал підприємства - це його працівники, які зайняті на підприємстві і пройшли певну професійну підготовку та мають досвід практичної діяльності.

Основним показником чисельності персоналу підприємства є спискова чисельність працівників (списковий склад). Вона визначається на підприємстві на певну дату. До спискового складу працівників включаються всі постійні, сезонні та тимчасові працівники, котрі прийняті на роботу строком на один день і більше. До списковою складу підприємства не включаються працівники, які залучаються для виконання випадкових разових робіт.

Для характеристики чисельності працівників підприємства за певний період часу визначається середньоспискова чисельність персоналу за цей період. Середньоспискова чисельність працівників підприємства, наприклад за місяць, визначається відношенням суми спискової чисельності працівників за всі дні місяця, в тому числі за вихідні та святкові дні, до числа календарних днів місяця. Спискова чисельність працівників за вихідні та святкові дні вважаються рівною списковій чисельності за попередній робочий день. В середньоспискову чисельність працівників не включається число людино-днів жінок за період відпустки по догляду за дитиною.

В основу класифікації персоналу підприємства покладено принцип участі окремих груп працюючих у виробничій діяльності, тобто характер робіт, що виконується на виробництві окремими категоріями працівників.

На промислових підприємствах насамперед виділяється група промислово-виробничого персоналу і група працівників, які зайняті працею непромислового характеру, що є в складі промислового підприємства.

До промислово-виробничого персоналу відносяться працівники:

- зайняті виконанням основних операцій по виготовленню продукції підприємства;

- зайняті обслуговуючими і допоміжними операціями, необхідними для нормального протікання основного виробництва;

- підсобного і побічного виробництва, які зайняті переробкою відходів виробництва;

- заводських лабораторій, дослідних установок, дослідницьких підрозділів, що обслуговують виробничу діяльність підприємства;

- апарату заводоуправління, включаючи працівників конструкторських бюро, нормувальних станцій тощо, які обслуговують виробничу діяльність підприємства, всі види охорони.

До промислово-виробничого персоналу підприємства не відносяться працівники, зайняті у невиробничій сфері підприємства: обслуговуючі житлові будинки, амбулаторії, дошкільні дитячі установи, клуби, підсобні сільськогосподарські господарства, які знаходяться на балансі промислового підприємства, тобто всі вони виконують роботи, які не відносяться до промислової діяльності.

У будівельних підприємствах розрізняють такі групи персоналу: персонал зайнятий на будівельно-монтажних роботах (персонал основної діяльності), персонал, зайнятий не основною діяльністю, а саме: персонал підсобних виробництв, обслуговуючих та інших господарств.

В залежності від виконуваних функцій у процесі виробництва персонал підприємства поділяється на робітників, керівників, спеціалістів і службовців.

До категорії робітників відносяться особи, що безпосередньо зайняті на створенні матеріальних цінностей, приводять в основні засоби виробництва підприємства.

До категорії керівників і спеціалістів відносяться особи, що очолюють організацію і керівництво виробничим персоналом. До них відносяться директор підприємства, головний інженер, їх заступники, головний економіст, головний механік і головний енергетик, начальники дільниць і цехів, їх заступники, інженери, економісти.

До службовців відносяться працівники, що займають посади, які не віднесені до керівників і спеціалістів, та технічні виконавці. Це бухгалтера, працівники матеріально-технічного забезпечення і збуту тощо.

Структура персоналу підприємства зумовлена специфічними особливостями підприємств, технологією виробничого процесу тощо. У структурі персоналу підприємства переважають робітники (біля 80 відсотків), керівники та спеціалісти становлять 12-15 відсотків.

Робітники в залежності від характеру виконуваних ними функцій у виробничому процесі поділяються на категорії основних і допоміжних.

До основних відносяться робітники, що приймають безпосередню участь у здійсненні виробничого процесу при виготовлені продукції.

До допоміжних відносяться робітники, що обслуговують виробничий процес.

В залежності від характеру зміни чисельності працівників (персоналу) при зміні обсягу виробництва в одиницю часу увесь персонал підприємства поділяється на умовно-змінний і умовно-постійний склад.

Умовно-змінний склад - це та частина персоналу підприємства чисельність якого за інших рівних умов змінюється практично прямо пропорційно зміні обсягу виробництва. До цієї частини персоналу відносяться в основному робітники, що працюють на відрядній оплаті праці.

Умовно-постійний склад - це та частина персоналу підприємства, чисельність якого за інших рівних умов практично не залежить від зміни обсягу виробництва продукції в одиницю часу. До цієї групи працівників відносяться ті, що працюють на умовах почасової оплати праці.

Слово умовно додається до цих двох груп працівників тому, що під впливом зміни обсягу виробництва продукції в одиницю часу (рік) як змінний склад працівників не змінюється у суворо прямій пропорції, так і постійний склад не залишається цілком незмінним.

Зміни чисельності персоналу підприємства під впливом зміни обсягу виробництва продукції в одиницю часу визначаються за формулою

Чп пл=Чп б (А К + В),

Де Чп пл і Чп б - чисельність персоналу підприємства відповідно при базовому і планованому обсягу виробництва: А - доля чисельності умовно-змінного персоналу, В - доля чисельності умовно-постійного складу персоналу, К - коефіцієнт зміни обсягу виробництва продукції.

Наприклад. В поточному році підприємство забезпечило випуск продукції на суму 5 млн. грн. при чисельності працівників 250 чоловік. Доля чисельності умовно-постійного складу персоналу дорівнювала ЗО відсотків. В наступному році заплановано збільшення річного обсягу виробництва продукції на 10 відсотків.

Чп пл =250 (0,7*1,1+0,3)= 267 чол.

В зв'язку з розподілом праці і наявністю у виробничо» процесі різних видів робіт на підприємстві працівники поділяються за професіями, спеціальностями і кваліфікацією.

Професія характеризує певний вид роботи, який вимагає особливого комплексу знань і практичних навиків, необхідна для її виконання. В середині професії розрізняють спеціальності які вимагають додаткових знань і навиків для виконання роботи в певній галузі виробництва. Наприклад, професія слюсар поділяється на спеціальності - слюсар-збирач, слюсар-інструментальник тощо.

Під кваліфікацією розуміється сукупність знань та умінь виконувати роботи різної складності на окремих ділянках виробництва. Чим вищий технічний рівень виробництва, складніша система машин і технологічних процесів, тим вищі вимог до кваліфікації робітника. Він повинен не тільки володіти певними прийомами виконання виробничої операції, але і знати конструкцію машини, властивості використовуваних сировини і матеріалів, розуміти теоретичні основи виробництва-технології економіку і організацію виробництва на підприємстві, де він працює.

Поняття про продуктивність праці

Виходячи із ролі праці у процесі виробництва споживчої вартості, поняття продуктивності праці як економічної категорії означає ступінь плодотворності, здатності конкретної робочої сили виробляти споживчу вартість або виконувати корисну роботу. Вона показує співвідношення між витратами робочого часу та кількістю виробленої продукції. Чим більше виробляється продукції за одиницю робочого часу або чим менше витрачається робочого часу на виробництво одиниці продукції, тим вище продуктивність праці, тим праця є більш плодотворною і економічною. Таким чином, під продуктивністю праці розуміємо здатність конкретної праці виробляти певну кількість продукції за одиницю робочого часу.

Ефективність (продуктивність) праці - величина змінна, яка залежить від багатьох факторів: професійної майстерності виконавців різниці у засобах виробництва, організації виробництва та праці робітників, колективної та особистої зацікавленості працівників у збільшенні випуску продукції; від природної обдарованості людини фізичною і розумовою енергією тощо.

В умовах суспільного поділу праці створення споживчої вартості є результатом діяльності не тільки конкретної праці. але й витрат минулої (уречевленої) праці. Тому слід розрізняти продуктивність конкретної (живої) праці і продуктивність суспільної праці.

Продуктивність живої (конкретної) праці на підприємстві виміряється кількістю продукції, що виготовляється за одиницю робочого часу, або величиною витрат праці, що витрачається на виготовлення одиниці продукції. В цьому випадку чим більше виробляється продукції за одиницю робочого часу або менше витрачається робочого часу на виготовлення одиниці продукції, тим вища продуктивність живої (конкретної) праці на підприємстві.

Для народного господарства дуже важливим є показник, що характеризує ефективність суспільної праці, що відображає ефективність живої праці та економію суспільної праці, що втілена у засобах виробництва.

Економічне та соціальне значення росту продуктивності праці

Підвищення продуктивності праці означає такі зміни у процесі праці, котрі скорочують робочий час, який необхідний для виробництва одиниці продукції. Економія живої праці, тобто робочого часу на виробництво продукції у масштабі підприємства, означає підвищення продуктивності праці працівників даного підприємства, а економія сукупних витрат живої та минулої (уречевленої) праці означає підвищення продуктивності суспільної праці.

Як відомо, в процесі виробництва витрати живої та уречевленої праці в неоднаковій мірі змінюються. Підвищення продуктивності праці заключається в тому, що доля витрат живої праці зменшується, а доля витрат уречевленої праці збільшується, але збільшується таким чином, щоб загальні витрати праці на виготовлення продукції зменшувалися, тобто витрати живої праці зменшуються в більшій мірі, ніж збільшуються витрати уречевленої праці. Виходячи з цієї залежності, необхідно забезпечувати не тільки економію живої праці, але і здійснювати економію минулої праці, що матеріалізована у засобах виробництва. Проте доля минулої праці в сукупних витратах збільшується.

Підвищення продуктивності праці має насамперед економічне значення, яке виражається у наступному:

- забезпечує збільшення виробництва продукції;

- забезпечує скорочення витрат живої праці на виробництво продукції та економію робочого часу;

- створює передумови для скорочення робочого дня;

- забезпечує скорочення витрат на оплату праці з розрахунку на одиницю продукції, а за умови випереджувальних темпів росту продуктивності праці у порівнянні і ростом середньої заробітної плати забезпечує здешевлення продукції;

- сприяє підвищенню ефективності використання та економії витрат матеріалізованої праці;

- виступає вирішальним мотивом поліпшення матеріального добробуту працівників підприємства.

Можна виділити кілька варіантів зростання продуктивності праці на підприємстві:

- збільшення виробництва продукції випереджає ріст витрат праці;

- виробництво продукції збільшується, а витрати праці зменшуються;

- виробництво продукції залишається незмінним, а витрати праці зменшуються;

- виробництво продукції зменшується, але ще більш високими темпами зменшуються витрати праці.

Методика визначення рівня продуктивності праці

Для планування та аналізу рівня продуктивності праці на підприємстві використовують різні методи його вимірювані (визначення). В методиці визначення рівня продуктивності праці важливе значення має вибір показника (вимірника).

Ефективний показник (вимірник) рівня продуктивності праці повинен відповідати таким вимогам: - достовірно характеризувати результативність витрат праці на виробництво одиниці продукції;

- бути вільним від впливу факторів, не пов'язаних із трудовими зусиллями колективу підприємства;

- правильно відображати динаміку рівня продуктивності праці, забезпечувати порівняльний аналіз темпів росту продуктивності праці;

- спонукати колективи підприємств до економії як живої, так і уречевленої праці;

- бути наскрізним, тобто дозволяти порівнювати рівні продуктивності праці різних підприємств.

Для визначення рівня продуктивності праці використовують два показники: виробіток та трудоємкість.

Виробіток представляє собою кількість продукції, що виробляється за одиницю робочого часу або на одного середньоспискового працівника. Виробіток - найбільш поширений і універсальний показник рівня продуктивності праці. В залежності від того, в яких одиницях виміряється обсяг продукції, розрізняють два методи визначення виробітку: в натуральному і вартісному виразі.

Натуральний метод визначення виробітку застосовується у випадках, коли обсяги виробленої продукції виміряються у натуральному виразі (м², т тощо). Виробіток у натуральному виразі визначається як відношення обсягів виробленої продукції у натуральному виразі до витрат праці.

Визначення рівня продуктивності праці у натуральному виразі застосовується для визначення продуктивності праці окремих робітників або окремих бригад у тих випадках, коли вони виконують один вид робіт. Цей показник дозволяє об'єктивно і точно визначити виробіток і проводити порівняння результатів праці окремих робітників, бригад, виявляти невикористані резерви на кожному робочому місці.

Якщо бригада або підприємство виготовляють декілька видів продукції або виконують декілька видів робіт, то в такому випадках виробіток визначається у вартісному (грошовому) виразі як відношення обсягів виготовленої продукції у грошовому виразі до витрат праці, які витрачено на виготовлення продукції.

Виробіток у вартісному виразі в основному визначають за вартістю валової продукції, величина якої залежить від вартості сировини та матеріалів, із яких виготовлена продукція. Тому визначення виробітку у вартісному виразі має ряд недоліків. Це зумовлено тим, що рівень продуктивності праці в цьому випадку залежить не тільки від ефективності праці колективу підприємства, але і від вартості виробленої продукції. Виходячи з цього за величиною виробітку у грошовому виразі не можна достовірно оцінити рівень продуктивності праці не тільки різнорідних підприємств, але і однорідних.

Чиста продукція кількісно дорівнюю вартості валової продукції за вирахуванням матеріальних витрат, тобто дорівнює сумі заробітної плати та чистого доходу. Визначення рівня продуктивності праці за обсягами чистої продукції проводиться як відношення обсягів чистої продукції до витрат праці.

Цей показник рівня продуктивності праці більш достовірно і об'єктивно характеризує ефективність витрат праці, бо є вільним від впливу на його величину матеріалоємності продукції.

Трудоємкість як показник рівня продуктивності праці визначається як відношення витрат праці до обсягів виготовленої продукції, тобто визначає рівень трудових витрат на виготовлення одиниці продукції (в натуральному виразі)

Основою визначення рівня продуктивності праці за трудоємкістю є облік виготовленої продукції у натуральному виразі і витрат робочого часу на виготовлення цієї продукції. Розрізняють такі види трудоємкості продукції:

- технологічна трудоємкість - трудові витрати робітників що здійснюють технологічний вплив на предмети праці;

- внутрівиробнича трудоємкість - включає технологічну трудоємкість і трудові витрати допоміжних робітників основних цехів і усіх робітників допоміжних цехів і служб, зайнятих обслуговуванням виробництва;

- виробнича трудоємкість - включає внутрівиробничу трудоємкість і витрати праці працівників, зайнятих організацією управлінням підприємством;

- повна трудоємкість - включає виробничу трудоємкість продукції і позавиробничі витрати праці працівників, зайнятих дослідженням ринку і реалізацією продукції.

Основним обліковим показником рівня продуктивності праці на підприємстві є річний виробіток у грошовому виразі з розрахунку на середньоспискового працівника.

де Ч_п - середньоспискова чисельність працівників, які приймають участь у виробництві продукції.

Підвищення продуктивності праці як фактор зростання ефективності виробництва

Підвищення продуктивності праці на підприємстві означає економію витрат праці на виготовлення продукції (виконаних робіт).

Рівень продуктивності праці на підприємстві та темпи його зростання насамперед визначаються багатьма факторами. До основних факторів росту продуктивності праці відносяться матеріально-технічні, організаційні, економічні, соціальні, природні тощо.

До матеріально-технічних факторів підвищення продуктивності праці відносяться: склад і технічний рівень знарядь праці, пристосувань, види і якість предметів праці, ступінь механізації виробництва, прогресивності і інтенсифікації, технологічних процесів.

До організаційних факторів росту продуктивності праці належать ступінь ритмічності виробництва, удосконалення управління виробництвом, організація робочих місць і їх обслуговування, створення здорових, безпечних та естетичних умов праці.

До економічних факторів підвищення продуктивності праці відносяться матеріальна зацікавленість колективу і кожного працівника в підвищенні ефективності виробництва, в рості продуктивності праці, створенні фінансових та інших економічних стимулів, що сприяють росту продуктивності праці.

До соціальних факторів підвищення продуктивності праці відносяться рівень кваліфікації працівників, умови праці тощо.

До природних факторів відносяться стан навколишнього природного середовища (температура повітря, його вологість, атмосферні опади), якість земельних та водних ресурсів тощо.

Підприємства, виходячи із наявних факторів підвищення продуктивності праці, вишукують відповідні резерви її росту. Під резервами росту продуктивності праці розуміють невикористані можливості підприємства щодо підвищення продуктивності праці які забезпечують ефективність виробництва.

За місцем впливу і використання розрізняють резерви росту продуктивності праці на робочому місці, в бригаді, на підприємстві, в галузі.

За часом використання резерви поділяються на поточні та перспективні. Поточні резерви можуть бути використані негайно або у ближчий час без серйозної перебудови організації та технології виробництва, вони не вимагають значних додаткових витрат (поточних чи капітальних). Перспективні резерви росту продуктивності праці, як правило, вимагають суттєвої перебудов організації і технології виробництва на основі досягнень науки та техніки. Приведення їх в дію пов'язане із часом та значний витратами. В економічній теорії розрізняють два шляхи підвищення продуктивності праці:

- екстенсивний, який здійснюється тільки за рахунок зниження трудоємкості виробництва продукції при незмінному або навіть меншому обсягу продукції;

- інтенсивний, який супроводжується збільшенням виробництва продукції. При ньому витрати праці можуть скорочуватися, залишатися незмінними або навіть зростати, але меншими темпами ніж виробництво продукції.

2.4 Земельні ресурси і їх використання

Земельний фонд України і його склад. Серед матеріальних умов, необхідних для життя і виробничої діяльності людини, особливе місце належить землі з її ґрунтами, водними ресурсами, лісами і надрами. Від рівня ефективності використання землі значною мірою залежить розвиток продуктивних сил, масштаби і обсяг суспільного виробництва, добробут народу тощо.

Роль і місце землі в різних галузях народного господарства різні. В промисловості, за винятком добувної, вона є тільки фундаментом, просторовою базою виробництва. В гірничій промисловості земля є, крім того, ще й коморою мінерально-сировинних ресурсів. У сільському господарстві земля, залучена до виробництва, стає головним засобом виробництва.

Земельним фондом вважається вся територія, включаючи й площі під водою, незалежно від призначення та господарського використання.

Відповідно до цільового призначення всі землі України поділяються на:

1. Землі сільськогосподарського призначення.

2. Землі населених пунктів (міст, селиш міського типу і сільських населених пунктів).

3. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення.

4. Землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

5. Землі лісового фонду.

6. Землі водного фонду.

7. Землі запасу.

Структура земельних угідь - це відсоткове співвідношення площ різних угідь у складі загальної земельної площі або площі сільськогосподарських угідь. Переведення одних угідь в інші називають трансформацією. Найбільшу цінність становлять орні землі, луки, пасовища, багаторічні насадження, оскільки вони беруть безпосередньо участь у сільськогосподарському виробництві. Значним резервом поліпшення структури та якості сільськогосподарських угідь є здійснення меліоративних робіт. Меліорація земель дозволяє перетворювати малопродуктивні землі (заболочені землі, природні сінокоси, пасовища) у високопродуктивні культурні угіддя.

Земельні відносини та власність на землю

Земельні відносини - це виробничі відносини між людьми з приводу землі як природної умови будь-якого виробництва і головного засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві. Земельні відносини існують у будь-якому суспільстві.

Земельні відносини в Україні регулюються Земельним Кодексом та іншими актами законодавства України, що видаються відповідно до нього.

Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю.

Власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну.

Земля може належати громадянам на праві колективної власності. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства.

Громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для:

- ведення сільського (фермерського) господарства;

- ведення особистого підсобного господарства;

- будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель присадибної ділянки;

- садівництва;

- дачного і гаражного будівництва.

Для цих цілей громадяни України одержують землі безоплатно.

Користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним вважається землекористування без заздалегідь встановленого терміну. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років.

Як засіб виробництва у сільському господарстві, земля має специфічні особливості, які відрізняють її від інших засобів виробництва:

- земля є продуктом природи.

- поверхня землі обмежена.

- земля як засіб виробництва має постійне місце розміщення і її не можна перемістити з одного місця на інше.

- при використанні всі засоби виробництва зношуються і вибувають із виробництва, а земля, навпаки, при правильному використанні постійно поліпшується, підвищується її родючість.

- земля в одному і тому же процесі виробництва може виконувати функції і предмету праці і засобу праці.

- земельні ділянки неоднорідні за якістю. Вони відрізняються за родючістю, рельєфом, іншими ознаками.

Види родючості ґрунту

Як головний засіб виробництва, земля виступає у вигляді ґрунту, важливішою особливістю якого є родючість, тобто здатність ґрунту задовольняти потреби вирощуваних рослин у воді, їжі тощо, що відрізняє її також від інших засобів виробництва. Родючість ґрунту залежить не тільки від якості ґрунту, але й від того як грунт використовується.

Родючість ґрунту - це продукт тривалого історичного розвитку самої землі і сільськогосподарського виробництва. Вона зумовлена, з одного боку, природними процесами ґрунтоутворення, а з іншого боку, постійним впливом господарської діяльності людини на створений природою грунт. Виходячи з цього, розрізняють природну, штучну і економічну родючість ґрунту.

...