Основи економіки підприємства

Природна родючість ґрунту створювалась в результаті тривалого процесу ґрунтоутворення без безпосереднього впливу людини. Вона характеризується певними фізичними, хімічними і біологічними властивостями ґрунту для даних кліматичних умов. Природна родючість визначає потенційне багатство ґрунтів.

Штучна родючість ґрунту створюється в результаті впливу на грунт шляхом використання досягнень науково-технічного прогресу. В результаті такого впливу змінюються властивості ґрунту, запаси у ньому поживних речовин, які стають доступними для сільськогосподарських культур, регулюється водний, тепловий і повітряний режим ґрунту у відповідності з вимогами рослин. В результаті цього грунт стає більш родючим.

В господарському використанні природна та штучна родючість ґрунту практично не віддільні і утворюють економічну родючість. Вона передбачає максимальне збереження і ефективне використання природної родючості і зростання штучної родючості шляхом прикладання до землі праці і засобів. Таким чином, економічна родючість ґрунту представляє собою таку родючість, яка при даному рівні розвитку продуктивних сил маже бути ефективно використана для вирощування сільськогосподарських культур.

Управління родючістю ґрунту - основа підвищення ефективності використання землі, збільшення обсягу виробництва сільськогосподарської продукції і зниження її собівартості. Насамперед більше уваги необхідно приділяти природній родючості фунту, адже вона визначає потенційне багатство фунту, яке у процесі використання землі реалізується.

Земельний кадастр

Для оцінки земель за їх якісними показниками використовується земельний кадастр. Під земельним кадастром розуміють сукупність достовірних зведень про землю як засіб виробництва у сільському господарстві, про природні властивості земель, їх господарський та правовий стан. Він включає дані про кількість і якість земельних угідь, про власність землі, а також про економічний ефект, який можна отримати при використанні землі у сільському господарстві.

Державний земельний кадастр включає такі розділи:

Перший розділ передбачає державну реєстрацію землекористувачів, яка відображає склад землевласників і землекористувачів - колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, приватних власників тощо. Основним реєстраційним документом є сертифікат на право землеволодіння.

Другий розділ включає дані про площу земель по землекористувачах (землевласниках) та угіддях, видах ґрунтів, площу кислих ґрунтів, солонців, еродованих земель тощо. На основі цих даних складається баланс землі.

Третій розділ представляє якісну оцінку ґрунтів за важливішими властивостями і ознаками. При такій оцінці земель враховується вміст поживних речовин, водний та тепловий режим, фізичні, хімічні, механічні, біологічні та інші властивості ґрунту. На основі наведених показників різні ґрунти порівнюються між собою і кожному ґрунту присвоюється певний бал Бонітування проводиться за 100-бальною шкалою. За 100 балів береться найвище значення оцінюючого показника. До цих показників відносяться продуктивність земель, окупність витрат і диференціальний доход (додаткова частина чистого доходу на землях кращої якості).

Четвертий розділ містить економічну оцінку землі, яка характеризує економічну, господарську цінність землі. Вона відображає економічний ефект, кінцевий результат, який дає використання землі. Щоб правильно оцінити ґрунти різних зон (регіонів), необхідно виходити із оптимальної для певних умов структури виробництва, яка відповідає місцевим умовам і забезпечує найбільш раціональне використання землі. В основі економічної оцінки лежить дохідність ґрунтів різної якості.

Диференціальний доход є частиною додаткового чистого доходу, який створюється в результаті господарської діяльності на землях кращої якості і визначається за формулою

де Дд - диференціальний доход, ВП - вартість валової продукції, С - витрати виробництва; ДЧД - необхідний (нормальний додатковий доход, що створюється на землях гіршої якості)

Грошова оцінка земель сільськогосподарського призначення

Грошова оцінка земель здійснюється з метою створення умов для економічного регулювання земельних відносин при передачі земель у власність, у спадщину, під заставу, при даруванні, купівлі-продажу земельної ділянки та права оренди, визначенні ставок земельного податку, ціноутворенні, обліку сукупної вартості основних засобів виробництва, визначенні розмір внеску до статутних фондів колективних сільськогосподарських підприємств, спільних підприємств, акціонерних товариств, об'єднань, кооперативів.

Грошова оцінка землі є вихідною базою для здійснення операцій з земельними частками (паями), ринкова ціна яких визначається на основі співвідношення попиту і пропозиції, а також встановлення стартової ціни земельних ділянок несільськогосподарського призначення при їх продажу на конкурентних засадах.

Інформаційною базою для грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення є матеріали державного кадастру (кількісна і якісна характеристика земель, бонітування ґрунтів, економічна оцінка земель), матеріали внутрігосподарського землекористування, проекти формування територій і встановлення меж сільських, селищних Рад народних депутатів, встановлення меж населених пунктів, матеріали інвентаризації земель усіх категорій.

Для визначення грошової оцінки земель по Україні розраховується диференціальний доход з орних земель за економічною оцінкою по виробництву зернових культур (у центнерах зерна) за формулою

Крім диференціального рентного доходу (Рдн), в сільському господарстві, за умов використання гірших земель, створюється абсолютний рентний доход (Ран), який додається до диференціального рентного доходу, і таким чином обчислюється загальний рентний доход (Рздн)-

Грошова оцінка земель визначається за формулою

де Гоз - грошова оцінка гектара орних земель, під багаторічними насадженнями, природними сіножатями і пасовищами по Україні, грн.; Рздн - загальний рентний доход на орних землях. землях під багаторічними насадженнями, природними сіножатями і пасовищами по Україні, ц; Ц - ціна центнера зерна, грн.: Тк - термін капіталізації рентного доходу (в роках), який встановлюється на рівні 33 років.

Плата за землю

Використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості й місцерозташування земельної ділянки виходячи із кадастрової оцінки землі.

Плата за землю запроваджена з метою раціональної використання і охорони земель, підвищення родючості землі (ґрунтів), фінансування витрат на ведення земельного кадастру, проведення землеустрою та моніторингу земель. Розмір земельного податку не залежить від результатів господарське діяльності власників землі та землекористувачів. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або у користуванні. Об'єктом плати за землю (платником) є власні землі і землекористувач, в тому числі орендар. Ставка земельного податку з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюється у відсотках від їх грошової оцінки у таких розмірах:

- для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,1;

- для багаторічних насаджень - 0,03.

Ставки земельного податку земель населених пунктів, які мають грошову оцінку, встановлюються у розмірі одного відсотка від їх грошової оцінки.

Податок на земельні ділянки, надані для підприємств промисловості, транспорту, зв'язку та іншого призначення, справляється з розрахунку 5 відсотків від грошової оцінки ріллі по області.

Для сільськогосподарських товаровиробників введений фіксований сільськогосподарський податок, який не змінюється протягом визначеного Законом терміну і справляється з одиниці площі земельних угідь.

Об'єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому у користування.

Ставка фіксованого сільськогосподарського податку з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, у таких розмірах:

- для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,5;

- для багаторічних насаджень - 0,3.

Для платників податку, які здійснюють діяльність у гірських зонах та на поліських територіях, ставка фіксованого сільськогосподарського податку з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки в і таких розмірах:

- для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,3;

- для багаторічних насаджень - 0,1.

Підвищення ефективності використання землі у сільському господарстві

Економічна ефективність використання землі характеризується рівнем ведення на ній сільськогосподарського виробництва, який визначається виходом продукції сільського господарства з одиниці площі і її собівартістю. Тому всі землевласники (землекористувачі) повинні бути зацікавлені у виробництві максимальної кількості продукції з одиниці площі за мінімальних витрат. Вирішити це завдання можна лише за умови підвищення економічної родючості ґрунтів.

Підвищення економічної родючості ґрунтів є важливішим напрямком підвищення ефективності використання землі. Основною умовою її росту є додаткові вкладення праці й коштів у землеробство. Всю багатоманітність факторів, що впливають економічну родючість ґрунтів, можна об'єднати в такі групи: біологічні, технологічні, технічні, організаційно-економічні та соціально-економічні.

Біологічні фактори підвищення економічної родючості фунту включають в себе використання сільськогосподарських культур, що забезпечують поліпшення фізичних та хімічних властивостей фунту, тобто забезпечують так зване "грунтовідновлення", та внесення органічних добрив.

Технологічні фактори підвищення економічної родючості ґрунту є серцевиною системи землеробства, що включає комплекс взаємопов'язаних агротехнічних та організаційно-економічних заходів щодо удосконалення технології вирощування сільськогосподарських культур.

Технічні фактори підвищення економічної родючості ґрунту включають в себе всю сукупність знарядь праці, що застосовуються у процесі вирощування сільськогосподарських культур, їх основне призначення - ефективна реалізація найбільш прогресивних методів і прийомів технології виробництва.

До організаційно-економічних факторів підвищення економічної родючості ґрунту відносяться організація території землекористування, матеріально-технічне забезпечення, організація і оплата праці, власність на землю тощо.

До соціально-економічних факторів підвищення економічної родючості ґрунту відносяться рівень кваліфікації працівників, умови праці і побуту, умови матеріального стимулювання тощо. Підвищення ефективності використання землі вимагає врахування насамперед екологічного (природного) фактора.

Основним шляхом підвищення ефективності використання землі у сільському господарстві є інтенсивний шлях. Він передбачає комплекс заходів, що забезпечують збільшення обсягу сільськогосподарської продукції (прибутку) з одиниці земельної площі. До цих заходів відносяться: контурно-меліоративна організація земельної території, біологізація землеробства; внесення органічних та мінеральних добрив; удосконалення технології вирощування сільськогосподарських культур; зменшення розореності земель; матеріальне стимулювання працівників за раціональне використання землі тощо.

Економічна ефективність використання землі визначається системою показників, основними з яких є такі: урожайність сільськогосподарських культур, валова продукція і чистий доход з одиниці площі, продуктивність праці, собівартість одиниці продукції, рентабельність виробництва тощо.

2.5 Витрати виробництва підприємства

1. Поняття про витрати виробництва підприємства

При виготовленні продукції споживаються певні ресурси (засоби виробництва, праця, природні ресурси), тобто спожиті ресурси становлять витрати виробництва підприємства.

Споживання засобів виробництва відбувається у вигляді предметів праці (матеріалів, сировини, енергії тощо) і засобів праці у вигляді амортизаційних відрахувань (зносу основних фондів), витрат на підтримання засобів праці у робочому стані тощо. Перераховані витрати представляють собою витрати уречевленої (минулої праці), яка витрачена раніше, до початку виробничого процесу на підприємстві. Витрати живої праці на виготовлення продукції представлені заробітною платою, тобто коштами для відновлення робочої сили.

Класифікація витрат підприємства

Для правильного розуміння призначення витрат, їх економічної ролі у виробництві, особливостей та інших ознак необхідно їх досліджувати за допомогою певної класифікації. Тому всі витрати виробництва підприємства класифікуються (групуються) за різними ознаками.

Витрати виробництва за ступенем їх економічної однорідності поділяються на економічно однорідні елементи витрат і комплексні статті витрат.

До економічно однорідних елементів витрат відносять витрати виробництва, які однакові за своїм економічним змістом і економічним призначенням незалежно від місця їх виникнення та функціональної ролі у виробничому процесі і їх не можна розділити на окремі складові. До економічно однорідних елементів витрат відносяться:

- матеріальні витрати;

- видатки на оплату праці;

- відрахування на соціальні заходи;

- амортизація основних фондів і нематеріальних активів;

- інші витрати.

Структура витрат за економічними елементами відображає матеріалоємність, трудоємкість виробництва, співвідношення живої і уречевленої праці, рівень кооперування тощо. Таким чином, в цьому групуванні проявляється чіткий розподіл всіх витрат на предмети праці, живу працю і зношування засобів праці, на витрати живої та уречевленої праці, що відповідає економічній суті елементів виробництва.

Групування витрат виробництва за калькуляційними статтями витрат передбачає поділ витрат виробництва з метою забезпечення можливості визначення собівартості одиниці продукції і її структури по видах витрат, цільовому призначенню: місцю їх формування. Перелік цих витрат носить галузевий характер, тобто їх перелік затверджується у встановленому порядку для певних галузей народного господарства.

До статей витрат промислового підприємства відносяться:

1. Сировина і матеріали.

2. Куповані напівфабрикати та комплектуючі вироби.

3. Поворотні відходи (мінусуються).

4. Паливо і енергія на технологічні цілі.

5. Основна заробітна плата виробничих робітників.

6. Додаткова заробітна плата робітників.

7. Відрахування на соціальні заходи.

8. Витрати на підготовку і освоєння нового виробництва

9. Витрати на утримання і експлуатацію обладнання.

10. Цехові витрати (загальновиробничі).

11. Загальнозаводські (загальногосподарські) витрати

12. Втрати від браку у виробництві.

13. Інші виробничі витрати.

14. Позавиробничі витрати.

Групування витрат виробництва за способом їх віднесення на собівартість продукції. Це групування передбачає поділ всіх витрат виробництва на прямі і непрямі.

До прямих витрат відносяться витрати виробництва, що можуть бути безпосередньо визначені і прямо віднесені на собівартість певного виду продукції. Це витрати на основні матеріали, допоміжні матеріали, що використовуються на технологічні цілі при випуску конкретної продукції, витрати па заробітну плату виробничих робітників, зайнятих випуском продукції, паливо й електроенергію, що витрачаються на технологічні потреби тощо.

До непрямих витрат відносяться витрати виробництва, які є загальними для декількох видів продукції, розмір яких не може бути безпосередньо віднесено на конкретний вид продукції. Це цехові і загальногосподарські витрати, позавиробничі витрать тощо. Непрямі витрати виробництва можуть бути розподілені між окремими видами продукції пропорційно величині прямих витрат або інших ознак (пропорційно заробітній платі тощо).

Витрати підприємства на виробництво певного обсягу продукції залежать від терміну, за який можлива зміна ресурсів, що використовуються. Протягом короткого терміну певні ресурси підприємства (обладнання, будівлі тощо) залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів (праця, сировина, матеріали тощо) може змінюватися. У зв'язку з цим витрати підприємства поділяються на умовно-постійні і умовно-змінні. Щодо умовно-постійних витрат, то в межах наявних виробничих потужностей підприємства їх загальна величина не залежить від кількості виготовленої продукції. Умовно-постійні витрати мають місце навіть і тоді, коли не створюється продукція на підприємстві (утримання основних фондів, витрати на управління, реклама, страхування, рентні платежі тощо). В розрахунку на одиницю виготовленої продукції в залежності від збільшення або зменшення обсягу її виробництва, вони будуть відповідно зменшуватись або збільшуватись (мал. 1).

Мал. 1 Залежність умовно-постійних витрат від обсягу виробництва: В - витрати виробництва, О - обсяг виробництва продукції, 1 - загальна величина умовно-постійних витрат, 2 - умовно-постійні витрати на одиницю продукції.

Умовно-змінні витрати змінюються зі зміною обсягу виробництва продукції на підприємстві. Для розширення виробництва продукції насамперед необхідно відповідно збільшити кількість змінних ресурсів та інтенсивніше використовувати наявні виробничі потужності, тобто їх величина зростає. З розрахунку на одиницю продукції ці витрати залишаються умовно-постійними (мал. 2).

Мал. 2. Залежність умовно-змінних витрат від обсягу виробництва продукції: 1 - загальна величина умовно-змінних витрат, 2 - умовно-змінні витрати з розрахунку на одиницю обсягу продукції.

На теорії умовно-постійних і умовно-змінних витрат оснований метод визначення критичної точки обсягу виробництва продукції і поняття маржинальний доход, що представляє собою різницю між виручкою від реалізації продукції і умовними змінними витратами на виробництво цієї продукції (мал. 3).

Групування витрат виробництва в залежності від їх відношення до виробничого процесу передбачає поділ витрат на основні та накладні.

До основних витрат відносяться витрати виробництва, що безпосередньо спрямовані на здійснення виробничого процесу: витрати на заробітну плату основних виробничих робітників, вартість сировини і матеріалів, електроенергії, палива, які витрачаються для виробничого процесу, амортизаційні відрахування тощо.

До накладних витрат відносять витрати підприємств по організації, управлінню і обслуговуванню виробництва.

Мал. 3. Формування маржинального доходу: УЗВ -умовно-змінні витрати; УПВ - умовно-постійні витрати; ВВ - валові витрати; П - прибуток; О - обсяг виробництва продукції; В - витрати.

В залежності від виду виробництва підприємства витрати поділяються на:

а) витрати основного виробництва;

б) витрати допоміжного (підсобного) виробництва;

в) витрати обслуговуючого виробництва.

По відношенню до готової продукції виграти виробництва поділяються на:

а) витрати в незавершене виробництво;

б) витрати на готову продукцію.

За календарним періодом виробництва витрати поділяються на:

а) поточні;

б) майбутніх періодів;

в) минулих періодів.

Собівартість продукції і її види

На підприємстві визначають собівартість всього обсягу продукції (робіт) та одиниці продукції. Собівартість усього обсягу (С) включає всі загальні (валові) витрати підприємства на виготовлення продукції. Собівартість одиниці продукції (с) визначається як відношення загальної собівартості продукції (витрат виробництва) до обсягу виготовленої продукції (робіт).

При виготовленні підприємством декількох видів продукції визначається собівартість кожного виду продукції, тобто проводиться калькуляція собівартості, що передбачає розподіл витрат виробництва між окремими видами продукції і визначення їх собівартості.

В залежності від терміну визначення собівартості продукції розрізняють планову, фактичну та провізорну (очікувану) собівартість.

За економічним змістом, місцем виникнення та повнотою включення витрат виробництва у собівартість продукції (робіт) розрізняють такі види собівартості продукції: технологічну, внутрішньогосподарську, виробничу і повну (схема 1).

Схема 1. Види собівартості продукції

Технологічна собівартість включає витрати на виробництво продукції на рівні виробничих бригад, дільниць, тобто прямі витрати: сировину, матеріали, енергію, утримання обладнання, заробітну плату робітників тощо.

Внутрівиробнича (цехова) собівартість продукції включає технологічну собівартість та загальновиробничі (цехові) витрати.

Виробнича собівартість продукції (робіт) включає внутрігосподарську собівартість та загальногосподарські витрати з організації і управління підприємством.

Повна собівартість продукції включає виробничу собівартість та позавиробничі витрати, визначається по товарній продукції.

В практиці планування та обліку виробництва продукції для характеристики рівня і динаміки собівартості застосовують абсолютні і відносні показники. До складу показників, що характеризують абсолютну величину собівартості входять: 1) собівартість одиниці продукції; 2) собівартість товарної продукції; 3) собівартість валової продукції підприємства (загальна собівартість продукції).

До відносних показників собівартості продукції відносяться: 1) величина витрат на 1 грн. товарної продукції; 2) величну зниження собівартості продукції. Показник витрат на 1 грн. товарної продукції вираховується як відношення витрат на виготовлення товарної продукції до обсягу товарної (реалізованої) продукції. Цей показник виключає вплив змін обсягу виробництва і залежить від обсягу витрат та рентабельності продукції. Величина зниження собівартості продукції визначається по продукції, яка виготовлялась в базовому році.

Під структурою собівартості продукції розуміють виражене у відсотках співвідношення окремих елементів або статей витрат у загальних витратах на виробництво продукції. Структура собівартості окремих видів продукції неоднакова. В залежності від того, на скільки висока доля тих або інших витрату загальних витратах на виробництво продукції, прийнято розрізняти трудоємкі, матеріалоємні, фондоємкі та енеріоємкі види продукції.

Зниження витрат виробництва підприємства

Забезпечення зниження собівартості продукції на підприємстві вимагає підвищення вимог щодо управління витратами виробництва, що передбачає впровадження комплексу заходів щодо зниження собівартості продукції. Підприємство самостійно виходячи із конкретних умов господарювання, необхідності забезпечення прибутковості підприємства визначає заходи щодо зниження собівартості продукції, які можуть дати відповідну віддачу за умови раціонального використання природних, матеріально-технічних, трудових та фінансових ресурсів тощо. Тому в процесі техніко-економічних розрахунків повинна бути обґрунтована величина витрат для виробництва і реалізації продукції. Зниження собівартості виробництва продукції передбачає скорочення витрат з кожного елементу її структури.

Зниження витрат, пов'язаних з використанням предметів праці (сировини, матеріалів, палива, електроенергії тощо). Скорочення витрат за рахунок даної групи елементів вимагає, з одного боку, їх здешевлення, а з другого - зменшення їх витрат на одиницю виробленої продукції за рахунок матеріального стимулювання.

Зниження витрат, пов'язаних з використанням засобів праці. Затрати засобів праці входять у собівартість У вигляді амортизаційних відрахувань та витрат на підтримання їх у робочому стані. Зростання технічної оснащеності підприємств й цін на засоби праці зумовлюють зростання абсолютних розмірів цих витрат та їх питомої ваги у структурі собівартості. Однак це не означає, що у розрахунку на одиницю продукції такі витрати збільшуються. Все залежить від співвідношення темпів зростання витрат, пов'язаних із утриманням та експлуатацією цих фондів, і обсягів виробленої продукції. Якщо виробництво продукції буде зростатиме швидше, то на одиницю продукції припадатиме менша частка амортизації, і таким чином при незмінних інших умовах собівартість одиниці продукції зменшується.

До основних заходів запобігання випереджаючого зростання амортизаційних відрахувань належать:

- поліпшення якості машин і обладнання, що дасть змогу скоротити витрати на підтримання їх у належному робочому стані протягом проектного строку використання;

- зменшення питомої ваги пасивної частини основних фондів у їх загальній вартості, що дасть змогу збільшити обсяги виробництва продукції;

- використання основних фондів з максимально допустимим навантаженням.

Зменшення витрат на заробітну плату. Зниження собівартості продукції за рахунок заробітної плати при збільшенні п абсолютних розмірів ( з розрахунку на працівника) можливе лише за умови, коли більш високими темпами зростає продуктивність праці. В іншому випадку відбуватиметься "проїдання" результатів господарювання.

Зменшення витрат, джерелом покриття яких виступає вартість додаткового продукту. Такі витрати можна поділити на витрати обов'язкові, що постійно здійснювані будь-яким підприємством, і витрати непродуктивні. До обов'язкових ^витрат підприємства відносяться відрахування на соціальні потреби (соціальне страхування, пенсійний фонд, фонд зайнятості).

Непродуктивні витрати (штрафи, відшкодування збитків тощо), як правило, пов'язані з низькою трудовою та виконавською дисципліною на підприємстві, невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань тощо. Тому заходи боротьби з непродуктивними витратами можуть дати бажані наслідки, якщо буде по-справжньому задіяний економічний інтерес кожного працівника і всього виробничого колективу.

Поліпшення організації виробництва й праці. Здійснюється на основі застосування нових методів організації праці, технологій, кращого використання робочого часу тощо.

Оптимізація обсягу виробництва продукції на підприємстві. Забезпечується за рахунок ефективного використання виробничої потужності підприємства, що дозволяє зменшити долю умовно-постійних витрат у собівартості одиниці продукції.

Размещено на Allbest.ru