Індустріалізація і робітничий клас

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Індустріалізація і робітничий клас

1.1 Як робітники привчалися до трудової дисципліни

В демократичному суспільстві суперечності між буржуазією і пролетаріатом розв'язувалися в економічній площині, тобто між профспілками, які представляли інтереси робітників, і підприємцями. Держава, як правило, не мала прямого відношення до підприємницької діяльності і часом виступала у ролі третейського судді, головним чином через прийняття законів, які були обов'язкові для всіх і підтримували в суспільстві класовий мир. Якісно інша ситуація виникла тоді, коли держава перетворилася на власника засобів виробництва і зустрілася з бажанням робітничого класу продати їй свою робочу силу на вигідних умовах.

Паралізуючи це природне прагнення, держава-комуна позбавила робітників незалежних від себе політичних і профспілкових організацій. Більшовицьке керівництво вважало найбільш ефективною формою обмеження вимог робітничого класу переведення їх з економічної у політичну площину, тобто утворення в суспільстві ситуації класової війни. Мова йшла не тільки про протиставлення промислового і сільськогосподарського пролетаріату буржуазії (коли вона ще існувала) та селянам-власникам (які фігурували в образі «куркулів»). Йшлося також про протиставлення груп різного соціального походження у самому робітничому середовищі. «Хіба класова боротьба в епоху переходу від капіталізму до соціалізму, -- писав В. Ленін у вересні 1918 р., -- не полягає в тому, щоб охороняти інтереси робітничого класу від тих жменьок, груп, верств робітників, які вперто додержуються традицій (звичок) капіталізму і продовжують дивитися на Радянську державу по-старому: дати «їй» роботи менше і гіршої, -- здерти з «неї» грошей якнайбільше»1.

Сталінська «революція зверху» поставила ребром питання про активізацію участі робітничого класу у здійсненні «генеральної лінії на соціалістичну індустріалізацію». Створювалися умови, коли держава почала дивитися на робітників під специфічним кутом зору: дати їм роботи побільше, заплатити їм якнайменше. Це означало, що робітники повинні були погоджуватися на обмеження заробітної плати фіксованим рівнем (який у робітничому середовищі дістав назву «стелі»), виявляти готовність коритися заходам, що знижували собівартість продукції шляхом інтенсифікації праці і погіршення її умов. Поняття «норма експлуатації праці» більшовики залишили для світу капіталізму, а в будованому ними суспільстві фігурувало інше поняття -- рівень продуктивності праці. В умовах ринкової економіки робітники прагнули підвищити продуктивність своєї праці, оскільки це пов'язувалося із зростанням заробітків. Але радянській державі треба було триматися «стелі» в оплаті праці, щоб збільшити фонд нагромадження і забезпечити капіталовкладеннями форсовані темпи індустріалізації. Тому пропагандистський апарат партії закликав робітничий клас миритися з «тимчасовими труднощами» і активно використовував моральні стимули підвищення продуктивності праці, відверто ігноруючи матеріальні.

Форсування темпів індустріалізації вимагало втягнення в галузі промисловості, будівництва і транспорту додаткової маси робочої сили, яку можна було знайти тільки на селі. Колективізація сільського господарства, яка здійснювалася одночасно з індустріалізацією, створювала найбільш сприятливі умови для розв'язання проблеми кадрів, тому що селянська молодь тікала з села, щоб не потрапити в колгоспи або під розкуркулення. Новобудови перших п'ятирічок наповнилися робочою силою, яка не мала навичок праці у великих колективах, байдуже ставилася до інтересів виробництва, саботувала спроби заводських керівників підвищити продуктивність праці за рахунок її інтенсифікації. До того ж нове поповнення робітничого класу було малокваліфікованим і недосвідченим. Внаслідок цього на виробництві різко почастішали аварії і поламки устаткування, погіршилася якість продукції, зріс відсоток браку.

Профспілковий перепис робітників і службовців кам'яновугільної промисловості Донбасу, де питома вага нових працівників була особливо великою, зареєстрував у 1929 р. 45 210 осіб. З них уперше прийшло на виробництво 17 102, працювало раніше по найму поза сільським господарством 2929, по найму в сільському господарстві -- 13 835, не по найму в сільському господарстві -- 11 344 осіб. Значна кількість шахтарів -- вихідців з села не втрачала зв'язків з сільським господарством. Зокрема, 11 905 з них мали оброблювану землю.

Саме в середовищі нових робітників, які не відірвалися остаточно від сільськогосподарської праці і розглядали працю у промисловості як тимчасовий приробіток, були найчастішими порушення трудової дисципліни. Основне місце серед порушень займали прогули без поважних причин. У 1927/28 р. на заводах Півден- сталі було накладено 107 139 стягнень за порушення правил внутрішнього розпорядку, у тому числі за прогули -- 77 828. На деяких шахтах Кадіївського району не виходили на роботу після одержання заробітної плати до половини працюючих. Чимало траплялося випадків сну на роботі, особливо в нічні зміни. Під час перевірки на заводі ім. Ілліча в три години ночі 18 квітня 1930 р. виявилося, що спали геть усі робітники залізничного цеху. Були випадки пияцтва на роботі, відмови від виконання розпоряджень адміністрації, спізнення і передчасного залишення роботи, самовільних відлучок від робочого місця, крадіжок інструментів і матеріалів, навіть навмисного псування заводського майна. На Деконському керамічному заводі (ст. Деконська) хулігани кидали каміння в дробильну машину, щоб влаштувати собі перепочинок. Нерідко, особливо перед святами, робітники ламали машини, щоб влаштувати собі додатковий вихідний день.

Будь-які поламки устаткування робітниками через недосвідченість або з суто побутових причин влада політизувала, щоб жорстоко покарати винних і залякати всіх інших. Продовжуючи естафету, розпочату наведеними вище висловлюваннями В. Леніна у вересні 1918 р., генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підкреслив у виступі на II Всеукраїнській партконференції у квітні 1929 р.: «Новий робітник, що прийшов до нас з села, частково з заможних груп, частково навербований з різних дрібнобуржуазних верств, колишніх кустарів тощо, у деяких випадках настільки захопив вплив на підприємствах, що іноді задає вже тон на заводі і фабриці».

Термін «шкідник», який фігурував як суто біологічний і стосувався різноманітних бактерій, комах та тварин, що псували сільськогосподарську продукцію, раптом став постійно вживаним в його політичному значенні: людина, руйнуюча виробництво, щоб завдати шкоди народному господарству й тим самим послабити радянську владу. Звинувачення у шкідництві посипалися не тільки на робітників, які через недостатню кваліфікацію псували продукцію або технічні засоби, за допомогою яких вона вироблялася, але й на інженерно-технічний персонал у випадку аварій і поламок устаткування, викликаних різноманітними причинами.

Початок боротьби держави з політичним шкідництвом має точну дату: суд над фігурантами сфабрикованої чекістами «Шахтинської справи», який відбувся в Москві у травні-липні 1928 р. За ініціативи повноважного представника ОДПУ в Північно-Кавказькому краї Ю. Євдокимова були проведені арешти інженерно-технічного персоналу спочатку в Шахтинському окрузі (звідки назва справи), а потім і в інших округах Донбасу, а також в Харкові, де розміщувався керівний апарат тресту «Донвугілля». 10 березня газета «Правда» опублікувала повідомлення «Про економічну контрреволюцію в південних районах вуглепромисловості». Матеріали справи розглянув об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У у березні 1928 р. На ньому генеральний секретар ЦК Л. Каганович заявив: «Досі, говорячи про зловживання в економічній галузі, ми звичайно мали на думці безгосподарність, як з честолюбною метою, так і внаслідок невміння працювати. А новим в Шахтинській справі виявляється якраз те, що вона має суто політичний контрреволюційний характер». До справи було залучено 53 особи, судові засідання за два тижні відвідали 30 тис. глядачів. 11 осіб було засуджено до розстрілу (з них 5 було розстріляно 9 липня 1928 р., а шістьом суд пом'якшив міру покарання). Більшість підсудних була засуджена до ув'язнення на строк від 4 до 10 років.

Через 2 роки після «Шахтинської справи» чекісти підготували новий показовий політичний процес над організацією, якій присвоїли назву «Інженерний центр-Промпартія». Процес теж відбувався у Москві в листопаді-грудні 1930 р. Фігурантами було дев'ять осіб, всі -- з інженерно-технічної інтелігенції старої генерації. Вони були оголошені керівною верхівкою організації, після засудження якої органи державної безпеки зайнялися створенням її філіалів. Зокрема, у вересні 1931 р. на закритому засіданні колегії ОДПУ СРСР в Москві була розглянута справа «Офіцерської бойової диверсійно-шкідницької і шпигунської організації в Донбасі» під тією же назвою -- «Промпартія». До різних строків ув'язнення були засуджені 65 інженерів і техніків, які працювали на Донбасі.

Недостатня технічна кваліфікація промислового персоналу і свідомі або несвідомі (частіше -- у нового поповнення робітників) факти порушення трудової дисципліни -- такою була об'єктивна реальність, породжувана форсуванням темпів індустріалізації країни. За цих умов радянська влада полегшувала собі завдання встановлення на виробництві трудової дисципліни за допомогою фантомних контрреволюційних організацій інженерно-технічних працівників. Адже позірна наявність таких організацій дозволяла політи- зувати боротьбу за зміцнення трудової дисципліни, тобто переводити її в русло класової боротьби. Це дозволяло застосувати проти порушників дисципліни зовсім інший рівень покарань, тобто впливати на робітничі колективи терористичними засобами.

Показовий процес над «шахтинцями» завершився у липні 1928 р., а вже в наступному місяці пленум ЦК ВКП(б) загострив увагу партійних, комсомольських і профспілкових організацій підприємств на необхідності «боротьби з порушеннями трудової дисципліни, з пияцтвом, з падінням продуктивності праці, прогулами, браком через неохайну роботу, з недбайливим ставленням до машин та інструментів». Починаючи з осені 1928 р., коли вступив у дію план першої п'ятирічки, в країні розгорнулася кампанія за зміцнення трудової дисципліни і «посилення соціалістичного виховання відсталих прошарків робітничого класу».

У постанові «Про завдання вугільної промисловості Донбасу» від 17 січня 1929 р. ЦК ВКП(б) вказав, що партійні і профспілкові організації повинні спиратися в розгортанні кампанії за зміцнення трудової дисципліни на кадрових робітників. Цю саму думку, але в більш визначеній формі було сформульовано 21 лютого 1929 р., в адресованому партійним організаціям листі ЦК ВКП(б) «Про підняття трудової дисципліни». У листі підкреслювалося, що незадовільний стан продуктивності праці і послаблення трудової дисципліни викликають серйозну тривогу за успішність виконання як загального плану промисловості на поточний господарський рік, так і особливо завдань по зниженню собівартості продукції. Парткомам всіх рівнів і партійним організаціям на виробництві пропонувалося мобілізувати робітничі маси на боротьбу за піднесення продуктивності праці і посилення трудової дисципліни. Перед партійними організаціями висувалися завдання створити на заводах і фабриках обстановку «громадської нетерпимості до прогульників, ледарів, нехлюїв». Особливу увагу вимагалося звернути на зв'язок між падінням трудової дисципліни і залученням до виробництва «нових прошарків робітників, більшість яких зв'язана з селом, тому що найтяжчі випадки порушення трудової дисципліни припадають якраз на ці кадри робітників». Підкреслювалося, що робота кожної партійної організації буде вимірюватися «успішністю залучення робітничої маси до справи боротьби за соціалістичну дисципліну».

Щоб директиви такого типу не залишалися гласом волаючого в пустелі, більшовицьке керівництво різко посилило темпи партиза- ції робітничого класу. По суті, було здійснено перехід від індивідуального членства до масових кампаній набору під пристойними гаслами (здебільшого -- під гаслом ленінського призову, тобто набору в чергову річницю смерті В.Леніна). У квітні 1929 р. парт- прошарок у робітничому колективі Краматорського заводу важкого машинобудування дорівнював 23,6%, Луганського паровозобудівель- ного заводу -- 24,3%\ На початок 1932 р. пролетарське ядро становило більше половини всього складу республіканської партійної організації.

Іншою формою громадського призову було переміщення під тиском партійної дисципліни кваліфікованих робітників в регіони, які відчували нестачу робочої сили певних спеціальностей. У жовтні 1930 р. ЦК КП(б)У спрямував з промислових районів України на Донбас 200 кваліфікованих металістів. На початку 1931 р. з різних регіонів країни за громадським призовом, оголошеним ЦК ВКП(б), на Донбас прибула ще 1000 партійних робітників-металістів, у тому числі з Московської області -- 350, Ленінградської -- 275, Ниже- городської -- 60, з областей УСРР -- 380.

Зміцнюючи трудову дисципліну «з голови», 5 вересня 1929 р. ЦК ВКП(б) скасував колегіальність керівництва і поклав всю відповідальність за виконання виробничих завдань на дирекцію підприємств. Партійні, комсомольські і профспілкові організації зобов'язувалися працювати в тісному контакті з адміністрацією, але їхні керівники мусили підпорядкуватися їй в усіх випадках.

На підприємствах створювалася атмосфера громадської нетерпимості до порушників трудової дисципліни. Поширилися так звані «чорні каси» з відповідним зовнішнім оформленням, де прогульники змушені були одержувати заробітну плату. У багатотиражках заводів і фабрик друкувалися прізвища прогульників із зазначенням ділянки, де вони працювали, а на «чорні дошки» районних і окружних газет потрапляли підприємства з низьким рівнем виробничої дисципліни. На «Донсоді» була організована «фотогалерея» прогульників. Профспілка робітників комунального господарства замовляла етикетки на сірниках з переліком прізвищ «прогуль- ників-рекордсменів». Практикувався обхід квартир прогульників представниками робітничої громадськості. Художники-аматори малювали карикатури на порушників дисципліни у стінгазетах. Члени сімей прогульників викликалися на засідання заводських комітетів або на робітничі збори.

Проблема трудової дисципліни активно обговорювалася на XVI з'їзді ВКП(б). Результатом обговорення стало рішення з'їзду організувати на заводах і фабриках товариські суди. Вважалося, що вони дадуть більший ефект, ніж стягнення по адміністративній лінії. За короткий строк країна була покрита мережею виробничих товариських судів, на яких публічно розглядалися випадки порушення трудової дисципліни. Виступаючи на IX Всесоюзному з'їзді профспілок (квітень 1932 р.), нарком юстиції РСФРР М. Криленко заявив: «Коли я слухав, як робітники, члени товариських судів, розповідають про конкретні результати своєї роботи, як окремі прогульники, п'яниці й літуни тільки під впливом того факту, що вони повинні на товариських судах говорити про свої «злочини», не в камері народного судді, а тут же, в цеху, перед тисячною робітничою масою, я відчував, що називається, цю грандіозну роботу по перевихованню».

Справді, моральний тиск колективу на окрему людину давався взнаки. Те, що сам колектив діяв не спонтанно, а під впливом різноманітних важелів, які сходилися в парткомі підприємства і парткомах більш високого рівня, не мало жодного значення. Людина, життя якої проходило у колективі, не могла залишатися байдужою до його вимог. Характерний приклад: в цехах Сталінського металургійного заводу були розклеєні виготовлені типографським способом листівки з відозвою комсомольця Ковальова -- «колишнього прогульника» (фото додавалося). У відозві говорилося: «Слухайте, прогульники! Я 23 серпня 1923 р. зробив прогул. Визнаю це злочином проти промфінплану і обіцяю комсомольській організації, всім робітникам ніколи більше не прогулювати. Викликаю усіх прогульників йти за моїм прикладом».

Далеко не останню роль в кампанії за зміцнення виробничої дисципліни відігравала здійснювана на державному рівні пропаганда і агітація. До цієї кампанії підключалися майстри літератури і мистецтва. Здійснювані в художній формі, їхні заклики тиражувалися засобами масової інформації. У вересні 1929 р. «Рабочая газета» (Москва) опублікувала вірш Володимира Маяковського «Американці дивуються», в якому містилися рядки, сповнені гордістю за робітничий клас:

Что это за люди?

Какая закалка!

Кто их так в работу вклинил?

Их не гонит никакая палка -- а они сжимаются в стальной дисциплине.

Заходи громадського впливу проти порушників трудової дисципліни доповнювалися адміністративними стягненнями. Постанова РНК СРСР від 6 березня 1929 р. надавала право адміністрації самостійно накладати на порушників дисципліни стягнення аж до звільнення з роботи. Спочатку звільнення як остання міра покарання, передбачена табелем стягнень, застосовувалося досить рідко, бо стаття 47 Кодексу законів про працю давала право розірвати трудовий договір лише у разі неявки трудівника на роботу більше трьох днів підряд або шести днів на місяць без поважних причин. Проте постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 листопада 1932 р. встановлювалося, що у разі хоча б одного дня неявки на роботу без поважних причин працівник мав бути звільнений з позбавленням його продовольчих і промислових карток.

Сукупність засобів громадського впливу і адміністративних стягнень дала очікуваний результат. Зокрема, кількість прогульних днів з неповажних причин у розрахунку на одного робітника за рік у кам'яновугільній промисловості Донбасу скоротилася з 10,6 в 1932 р. до 1,6 в 1934 р.

В роки першої п'ятирічки ненормально високою залишалася плинність кадрів. Певну роль у загостренні цієї проблеми відігравали важкі житлові і культурно-побутові умови, неналагодженість робітничого постачання, різнобій в оплаті праці. Проте головна причина різкого збільшення плинності робочої сили, особливо на новобудовах і в кам'яновугільній промисловості, полягала у великій рухливості нового поповнення робітників, не пов'язаного з певним робітничим колективом. На Донбасі дефіцит робочої сили відчувався особливо гостро в літні місяці, коли робітники поверталися в свої села на сільськогосподарські роботи. У першій декаді липня 1930 р. з шахт пішло 30 856 осіб, в результаті чого виробництво довелось перевести з трьох змін на дві, а одна шахта через брак робочої сили взагалі тимчасово зупинилася. Щоб забезпечити безперебійність виробництва, адміністрації підприємств доводилося утримувати штат зайвих робітників, хоч це істотно підвищувало собівартість продукції. Наприклад, на Сталінському металургійному заводі існував штат з 500 осіб спеціально для заміни вибулих робітників.

Влада робила спроби боротися з плинністю робочої сили за допомогою робітничої громадськості. Робітники, які зверталися за розрахунком, мусили пояснювати причини залишення підприємства, і нерідко профспілковим активістам або ветеранам праці вдавалося переконати їх залишитися на роботі. На багатьох заводах такі бесіди з бажаючими звільнитися успішно провадили так звані «комсомольські заслони». Така практика була закріплена прийнятою у серпні 1930 р. постановою ВЦРПС «Боротьба за сталі кадри -- найважливіше завдання профорганізацій». Керівництво профспілок покладало на фабзавкоми обов'язок провадити бесіди з робітниками, що звільнялися за власним бажанням, виявляти причини і вживати заходи до задоволення справедливих вимог.

Розв'язуючи проблему плинності робітничого класу, ЦК ВКП(б) дав установку організувати патріотичний почин, суть якого полягала в самозакріпленні і самоконтрактації працівників за своїми підприємствами. Ініціатива у розгортанні почину надавалася колективу шахти №4-21 тресту «Кадіїввугілля». На початку 1930 р. робітники та інженерно-технічний персонал шахти самозакріпилися за своїм підприємством до кінця п'ятирічки. Буквально через декілька днів, 15 січня Всеукраїнський з'їзд інженерно-технічних секцій профспілки гірників прийняв рішення: делегатам з'їзду підписати договори з адміністрацією своїх підприємств про самоконтракта- цію на строк не менше трьох років. У травні 1930 р. інженерно- технічна секція тресту «Сталінвугілля» забезпечила закріплення на виробництві 71,5 % інженерів і 77,1 % техніків.

Кампанія самозакріплення і самоконтрактації не випадково починалася на Донбасі, який особливо страждав від плинності робочої сили. Намагаючись поширити її на всю країну, ЦК ВКП(б) прийняв 20 жовтня 1930 р. постанову по боротьбі з плинністю, в якій вказувалося: «Відзначаючи масові явища самозакріплення передових груп робітників-ударників на період до закінчення п'ятирічки, всіляко заохочувати цю ініціативу робітників, доручити ВЦРПС вести широку роз'яснювальну роботу серед робітничих мас про важливість цієї ініціативи для успішного виконання плану».

Самозакріплювалися на виробництві переважно кадрові робітники, найбільш кваліфікована частина робітничого класу. Тому питома вага самозакріплених була найбільшою в галузях машинобудування, а найменшою -- у добувній промисловості. За станом на березень 1931 р. число робітників, які самозакріпилися до кінця п'ятирічки на 159 шахтах Донбасу, становило 18 135 чоловік, тобто 16,5 % від загальної кількості робочої сили. Натомість на шести підприємствах транспортного машинобудування України закріпилося до кінця п'ятирічки 25 097 осіб, тобто 67,2%\

Розгортаючи кампанію за самозакріплення робітників і само- контрактацію інженерно-технічного персоналу, сталінська команда прагнула уникнути схожості з кампанією мілітаризації праці, яка здійснювалася десятиліттям раніше більшовицьким керівництвом на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким. Гарантоване Конституцією СРСР право на вільний вибір праці для робітничого класу вважалося безспірним, а кампанія самозакріплення і самоконтрактації мала чітко окреслені часові рамки. Машиніст Південно-Західної залізниці О. Літинський, коли повідомляв делегатам VI Всесоюзного з'їзду рад про те, що в їхньому колективі кожний робітник самозакрі- пився, додав: «Це зробили робітники самі, щоб зберегти кваліфіковану робочу силу на підприємстві, з одного боку, і з другого -- щоб запобігти проривам» . Мабуть, такий додаток пролунав не без підказки «згори».

1.2 Виробничі наради на підприємствах

В другій половині 1920 р., коли воєнні дії припинилися і вперше постало завдання відбудови і розвитку промислового потенціалу радянських республік, більшовицьке керівництво поставило перед профспілками завдання розгорнути на підприємствах виробничу пропаганду. У листопаді 1920 р. Всеросійська центральна рада профспілок розіслала циркулярний лист, в якому вказувалося на необхідність усвідомлення робітничими масами цілей, накреслених в галузі господарського життя. Перед новоствореними у профспілковій мережі органами виробничої пропаганди ставилося завдання залучити працівників підприємств в коло їх проблем. В грудні цього року було утворене Центральне бюро виробничої пропаганди, яке розгорнуло видавничу діяльність і організацію своїх первинних осередків на підприємствах.

У звіті Донецького губернського бюро пропаганди було зазначено, що воно почало працювати з 6 грудня 1920 р. Всім заводоуправлінням губернії було запропоновано щомісяця доповідати про свою діяльність перед робітничими колективами, а також проводити обговорення виробничих програм. На підприємствах почали виникати технічні ради, які проводили конкурси раціоналізаторських пропозицій і винаходів, влаштовували технічно-виробничі виставки. Бюро пропаганди на заводах і шахтах організовували зразкові групи ударної праці, виробничі конференції, дисциплінарні суди.

Є. Генкіна, яка першою в радянській історіографії торкнулася теми виробничої пропаганди, зазначила, що в умовах господарської руїни була відсутня база для широкої діяльності виробничих осередків і гуртків. Проте документи свідчать, що на шахтах Донбасу в січні 1923 р. існувало 78 осередків виробничої пропаганди, а через рік їх кількість зросла до 174. Число працюючих в них представників від партосередку, завкому. заводоуправління, техперсоналу і виборних від робітників за професіями зросло з 598 осіб до 1945 (всього на цей час діяло 175 шахт).

Центральні і губернські органи виробничої пропаганди працювали на засадах міжвідомчої організації, без розгалуженого апарату. Необхідність їх існування відпадала в міру посилення мережі первинних осередків. Так було зазначено в циркулярі ВЦСПС, опублікованому газетою «Правда» 3 листопада 1922 р. Самі ж первинні осередки поступово трансформувалися у виробничі наради, які від пропаганди перейшли до залучення виробничих колективів у безпосередню роботу з підвищення продуктивності праці і зниження собівартості продукції. Від осередків виробничої пропаганди виробничі наради відрізнялися більшою масовістю: в їх роботі брали участь не тільки господарники, інженерно-технічні працівники, адміністративний персонал і окремі робітники високої кваліфікації, але й робітничі маси.

Постійно діючими виробничі наради не були. Тому майже одночасно виникли виробничі комісії при фабзавкомах -- організаційні центри заводських нарад, які готували питання на обговорення, збирали робітничі раціоналізаторські пропозиції, проводили обстеження за дорученням Робітничо-селянської інспекції.

Робота виробничих комісій і нарад поступово бюрократизувалася. Багато з них захопилися адміністративними функціями: звільняли робітників, затверджували розцінки, віддавали всілякі розпорядження замість адміністрації. Часто вони займалися другорядними питаннями, іноді навіть не пов'язаними з виробництвом, ставили на обговорення робітничих колективів надто загальні або непідготовлені питання, не добивалися реалізації раціоналізаторських пропозицій робітників. В результаті вони ставали допоміжними органами при адміністрації.

Певним поштовхом до організації роботи виробничих нарад стало звернення ЦК і ЦКК ВКП(б) «Про боротьбу за режим економії» (квітень 1926 р.). Зверненню передувало рішення XIV з'їзду ВКП(б) про перехід до індустріалізації країни. Було зрозуміло, що курс на індустріалізацію мусив забезпечуватися тільки внутрішніми ресурсами. Отже, треба було знайти шляхи для концентрації в державному бюджеті коштів на нове будівництво і докорінну технічну реконструкцію існуючих підприємств.

У зверненні ЦК і ЦКК ВКП(б) вимагалося встановити най- суворіший режим економії. Наводячи приклади збільшених витрат на рекламу, роздутих штатів, значних перевитрат палива на одиницю продукції тощо, ЦК і ЦКК ВКП(б) підкреслювали: «Всі ці й подібні їм приклади наочно показують, як нерозумно, неощадливо і неекономно витрачаються десятки й сотні мільйонів рублів, які можна було б перетворити на резерви соціалістичного нагромадження».

Негайно, у тому ж таки квітні 1926 р. Раднарком УСРР заснував республіканську комісію по здійсненню режиму економії на чолі з В.Чубарем. Ця комісія створювала собі подібні при наркоматах і трестах, в округах і районах. Певну мобілізаційну роль комісії відіграли, в усякому разі -- до початку 1927 р. Однак на рівні підприємств вони відразу виявилися неефективними. Виступаючи на червневому (1926 р.) пленумі ЦК КП(б)У, нарком РСІ УСРР М. Владимирський підкреслював, що створена на Краматорському машинобудівному заводі комісія з режиму економії і п'ять підкомісій в цехах не вели будь-якої роботи. Наводячи цей приклад, нарком зробив узагальнюючий висновок: треба ліквідувати такі комісії на всіх підприємствах, де вони виникли.

Отже, зусилля більшовицького керівництва створити комісії з режиму економії по всій лінії адміністративно-територіального поділу не дали результату. Проте перенесення акцентів у цій справі на виробничі наради і комісії активізувало їхню роботу. Зрештою, це визнали і в керівництві партії. У матеріалах до організаційного звіту ЦК ВКП(б) XV з'їзду партії перші підсумки діяльності виробничих нарад в умовах переходу до курсу індустріалізації були охарактеризовані так: «Виробничі наради, з одного боку, відбивають підвищений інтерес робітників до питань будівництва, до справи раціоналізації промисловості і, з другого боку, вони зуміли за цей час своєю діловою роботою завоювати міцне становище на підприємствах, і господарники більше, ніж будь-коли приділяють увагу їх роботі, їхнім рішенням».

Діяльність робітників у виробничих нарадах, як показувала статистика, стала масовою. Якщо в 1925/26 р. в них брали участь лише окремі робітники, інколи навіть на засадах виборності, то через два роки в загальнозаводських нарадах працював кожний десятий працівник промисловості, а в цехових -- кожний п ятий. Та офіційна оцінка діяльності нарад була доволі оптимістичною. Після візиту на підприємства Петровського району Артемівського округу у 1928 р. секретар ЦК КП(б)У О. Медведєв доповідав в політбюро ЦК: «Виробничі наради працюють з перебоями, не дають справжнього ефекту. Їхні постанови проводяться в життя не більше, ніж на 50%, відвідування -- 2-5%, інтерес низький, робітники не вірять в їхню силу».

Мабуть, саме такий висновок відбивав реальність, а не загальні статистичні дані. Опосередковано цей висновок підтверджував Всесоюзний огляд виробничих нарад, організований редакцією газети «Правда» у жовтні 1928 -- березні 1929 рр. Редакція не приховувала цілей піврічного огляду -- підняти інтерес до роботи виробничих нарад, залучити до них нові прошарки робітників, виявити недоліки керівництва ними з боку партійних і профспілкових організацій1. Проте важко сумніватися в тому, що газеті нерідко підсовували для друкування «липові» цифри участі робітників у діяльності виробничих нарад. Прикрашуванням істини не гребували й деякі радянські дослідники. І. Остапенко, наприклад, твердив про участь в огляді виробничих нарад 80% робітників Луганського округу2. Мова йшла про те, що учасниками нарад ставала переважна більшість робітників Луганщини. А насправді джерело, яким користувався цей дослідник, повідомляло, що в Сталінському і Луганському округах за півроку відбулося понад 2 тис. робітничих зборів і виробничих нарад, в яких взяло участь 80% робітників і службовців3.

Цікава картина розкривається, коли проаналізувати підсумки цього огляду виробничих нарад на двох залізницях -- Донецькій і Південно-Західній. В інформаційному огляді ЦК спілки залізничників СРСР знаходимо такі дані4:

Профспілкові статистики підкреслювали, що наведені цифри фіксують багато повторюваних пропозицій. Більшість всіх пропозицій поділялася на нездійсненні взагалі або нездійсненні в теперішній час. Проте вони робили оптимістичний висновок: існує значна кількість пропозицій, які можна негайно втілювати в життя. Додавали, однак, що економічний ефект від запропонованих пропозицій, як правило, не підраховувався.

У наведених цифрах привертає увагу сам поділ пропозицій на дві групи: спрямовані на поліпшення роботи виробничих нарад і спрямовані на поліпшення виробництва. Виходить, що п'ята частина пропозицій, зібраних на Донецькій залізниці, не мала відношення до виробництва. На сусідній залізниці більше третини пропозицій виявилися холостими. Огляд засвідчував прагнення партійних, комсомольських і профспілкових організацій на виробництві показати «справну цифру». Бюрократична заметіль засвідчувала від- стороненість робітничого класу від кампаній, спрямованих владою на поліпшення економічних показників промислового виробництва. Керівництво партії зрозуміло, що потрібні інші форми і методи залучення робітників в процес індустріалізації країни.

2. Початок виробничого змагання

Історики з іронією ставляться до заяложеного в радянські часи терміну «колгоспний рух». Справді, вступ у колгоспи не випадає називати рухом, тобто колективною дією селянських мас. Приписувана самим селянам ініціатива у розгортанні колективізації сільського господарства була суто пропагандистською акцією. Натомість спрямовувані компартійними, комсомольськими і профспілковими органами колективні дії робітничого класу можуть бути названі рухами. Як правило, вони не позначалися негативно на добробуті робітників. Навпаки, ці рухи сприяли зростанню якісних показників промислового виробництва, в чому полягав корінний інтерес самих робітників. Інша річ, що ініціативу в організації робітничих рухів завжди виявляли державні органи і контрольовані державою громадські організації. У самих робітників не могло бути незалежних від держави організацій за означенням.

Технологія організації тематично визначеного загальносоюзного руху була відпрацьована ще на початку сталінської «революції згори». Ініціатором руху мусив бути вирішальний для справи індустріалізації регіон. Частіше за все це були Московський і Ленінградський промислові вузли або підприємства Донбасу. У такому регіоні рух мусив починати кадровий робітник високої кваліфікації, а не інженер або технік. Як варіант, ініціатором міг виступити робітничий колектив, який домігся високих виробничих показників. Досягнення робітника або колективу одразу «помічали» журналісти. У засобах масової інформації детально й дохідливо розповідалося, в чому полягає важливість нібито спонтанно здійснюваного почину для підприємства, галузі промисловості, економіки країни.

Потім в пропагандистську кампанію включалася «важка артилерія» -- Центральний комітет ВКП(б). У спеціальній постанові він зобов'язував комуністів, комсомольців і профспілкових працівників уважно вивчити досвід передовиків і поширити його на всю країну. Після появи партійної постанови поточна діяльність представників влади і господарників спрямовувалася на поширення почину. Тут уже компліменти на адресу ініціаторів і послідовників почину супроводжувалися звинуваченням тих керівників усіх рангів, які не забезпечили у підвідомчій їм сфері використання позитивного досвіду новаторів виробництва. Бажаючи того чи ні, але робітничі колективи і працюючі в них робітники ставали учасниками руху, за допомогою якого розв'язувалися конкретні проблеми в ході індустріалізації країни.

Рух ударних бригад в країні розпочався на початку 1926 р., тобто майже одразу після сформулювання XIV з'їздом ВКП(б) генеральної лінії партії на соціалістичну індустріалізацію. Вважалося, що першими ударними бригадами були показовий комсомольсько- молодіжний колектив вагонної майстерні ст. Москва Московсько- Казанської залізниці у складі 75 осіб під керівництвом М.Некрасова (квітень 1926 р.) і ударна бригада з восьми молодих робітниць-ка- лошниць на ленінградському заводі «Червоний трикутник» (вересень 1926 р.). Є також згадка про виникнення ще на початку 1926 р. ударної бригади з молоді в інструментальному цеху Златоустівсько- го механічного заводу (документ стверджує, що бригада швидко розпалася). Один з перших дослідників ударних бригад Ю. Воскресен- ський зазначав, що при аналізі документів важливо бачити суть справи: немало бригад, які працювали по-ударному, тобто цілеспрямовано і постійно прагнули перевищувати встановлені норми виробітку, не називали себе ударними.

В Україні ударні бригади з'явилися спочатку в металургійній і кам'яновугільній промисловості. Наприкінці 1926 р. дві молодіжні бригади, які показували зразки високопродуктивної праці, було створено в будівельному цеху Сталінського металургійного заводу. У січні 1927 р. на шахті № 8 «Чулковка» (Будьоннівське рудоуправління) утворилася молодіжна бригада ударної праці з 18 осіб. Починаючи з квітня 1927 р. бригада з 12 вибійників на чолі з І. Курако- вим, яка працювала на шахті «Червоний Жовтень» (Макіївське рудоуправління) прославилася на весь Донбас. Газета «Молодой рабочий» (Сталіно) 31 січня 1929 р. вмістила добірку про роботу ударних бригад під гаслом: «Потрібні Куракови на кожній шахті!» В резолюціях VIII Всесоюзного з'їзду ВЛКСМ (травень 1928 р.) відзначалося: «Широкий розвиток ініціативи робітничої молоді у виробничому житті, який знайшов своє виявлення на ряді підприємств, і створення ініціативних груп, раціоналізаторських осередків ударних виробничих бригад і гуртків вимагають всемірної підтримки з боку союзу». Тут же підкреслювалося, що робота таких груп «повинна розглядатися як допоміжна форма залучення робітничої молоді до активної участі у виробничих нарадах і будуватися на основі їх планів». Отже, ініціатори створення ударних бригад розглядали і оцінювали їх під кутом зору звичного, вже п'ятирічного на той час досвіду роботи виробничих нарад.

З. Лихолобова встановила, коли саме і під яким кутом зору у виробничому житті з'явилася ідея змагальності. Вона була своєрідною радянською відповіддю на властиву для демократичного суспільства конкуренцію як рушійну силу економічного прогресу. На відміну від органічно властивої для вільного підприємництва конкуренції, змагальність являла собою рису виробничого процесу, яка повинна була насаджуватися директивами згори.

Ідея змагальності уперше з'явилася на Донбасі. По доповіді секретаря Артемівської організації КП(б)У Р. Терехова окружна партійна конференція в грудні 1928 р. звернулася до членів партії і всіх робітників промислових підприємств «широко вводити принцип змагання між окремими цехами» з метою підвищення продуктивності праці. Одразу після звернення з ініціативи вибійників і робітничих кореспондентів Дудкіна та Іванова на Північному руднику (трест «Артемвугілля») почалося індивідуальне змагання між шахтарями.

Стурбований байдужим ставленням господарників до комсомольських ініціатив, голова ВРНГ СРСР В. Куйбишев підписав 16 січня 1929 р. наказ, яким зобов'язував господарські органи сприяти роботі ударних бригад. Наказ і статтю Куйбишева «Ближче до соціалістичного будівництва» наступного дня опублікувала газета «Комсомольская правда». У статті давалася висока оцінка ударних виробничих бригад на підприємствах Москви, Ленінграда, Уралу і Донбасу. Однак ідею змагальності бригад В. Куйбишев не висував.

Віддаючи пріоритет у висуненні цієї ідеї Р. Терехову, слід все- таки підкреслити, що першим її висунув В. Ленін. У 1918 р. він написав статтю «Як організувати змагання?», але з невідомих причин закинув її в далеку шухляду. 20 січня 1929 р. газета «Правда» опублікувала цю статтю, після чого агітаційні органи партійних комітетів усіх рівнів негайно почали закликати робітничі маси брати участь у «соціалістичному змаганні».

Із закликом організувати змагання на виробництві в останній декаді січня виступили центральні органи масової інформації -- «Правда», «Рабочая газета», «Комсомольская правда», «Торговопромышленная газета». Не відставали й донецькі газети. 25 січня газета «Молодой рабочий» звернулася до комсомольців Донбасу із закликом організувати змагання за зміцнення трудової дисципліни і зростання продуктивності праці. 26 січня «Кочегарка» опублікувала постанову Артемівського окружному комсомолу, якою оголошувалося змагання між молодими шахтарями за виконання програми видобутку вугілля і зниження його собівартості.

28 січня 1929 р. шахтарі рудника №1 Горлівського шахтоуправління (пізніше -- шахта «Кочегарка») з ініціативи органу ЦК ВКП(б) «Рабочая газета» звернулися до колективу Ірмінського рудника (пізніше -- шахта «Центральна-Ірміне») з листом. У листі, опублікованому цією газетою 31 січня, говорилося: «Не боячись своїх власних недоліків, ми охоче приймаємо пропозицію «Рабочей газеты» влаштувати змагання з рудником іншого району (Ірмінський рудник знаходився у підпорядкуванні Щербинівського рудоуправління -- авт.), щоб нам і тому руднику перейняти в підсумку позитивний досвід роботи, позбавитися недоліків і піднести продуктивність».

Н. Лебедєва і О. Шкаратан підкреслювали, що це був перший в СРСР господарсько-політичний договір між підприємствами (пізніше їх стали називати договорами на соціалістичне змагання). Обидва колективи зобов'язалися перевиконати завдання по видобутку вугілля підняти продуктивність праці на 17% і знизити собівартість вугілля проти запланованої на 7%.

Перші результати змагання були досить-таки вагомими. Шахтарі Північного рудника (трест «Артемвугілля») до вступу в змагання в січні і лютому 1929 р. видали на поверхню 4929 тонн вугілля, а в березні-квітні -- 5749 тонн. Шахта «Центральна» Щербинівського рудоуправління, яка уклала з шахтарями Північного рудника договір на змагання, за два місяці підвищила продуктивність праці на 22%. Сталінський і Макіївський металургійні заводи у березні 1929 р. виконали завдання з виплавки чавуну на 105%, а коли почали змагатися, то у травні -- на 132 %, в червні -- на 137 %.

20 березня 1929 р. ЦК КП(б)У опублікував постанову «Про соціалістичне змагання за зниження собівартості і поліпшення якості продукції». Отже, на першому плані для партійного керівництва перебували не кількісні, а якісні показники виробництва. За пропозицією ЦК ЛКСМУ було створено республіканський комітет по керівництву соціалістичним змаганням на чолі з П.Постишевим. Комітет зобов'язав ЦК ЛКСМУ, ВУРПС і УРНГ надіслати групи відповідальних працівників для допомоги місцевим організаціям у підготовці і проведенні змагання, висунув гасло перетворення господарського походу комсомолу і робітничої молоді у соціалістичне змагання всіх трудящих і сформулював конкретні завдання і напрями господарсько-політичної кампанії, що розгорталася. Сам Пости- шев направив для тимчасової масової роботи на виробництві велику групу відповідальних працівників партійно-радянського апарату з Харкова. Зокрема, голова Харківської окружної контрольної комісії Г. Завицький був відряджений на шахту «Щербинівка», заступник наркома Робітничо-селянської інспекції В. Храмов -- в Луганськ, секретар ВУЦВК М. Василенко -- на Комунарський завод.

Республіканський комітет по керівництву змаганням повсюдно насаджував профільні комітети і комісії, внаслідок чого справа швидко забюрократизувалася. Господарсько-політичні договори, як і органи по керівництву змаганням виявилися ефективними тільки на перших порах. Ефективність змагання вимірювалася безпосередньо участю в ньому робітничих мас, тобто наявністю ударних бригад.

Процес утворення ударних бригад інтенсивно проходив у бе- резні-квітні 1929 р. 9 травня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів». У постанові засуджувалися бюрократичні перекоси в організації змагання, спроби його регламентувати «згори». Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво ним -- на партійні комітети. У зв'язку з цим штаби, комітети і комісії по керівництву змаганням ліквідувалися.

У жовтні 1929 р. Президія ВЦРПС створила комісію для підготовки і проведення Всесоюзного з'їзду ударних бригад. З'їзду передували окружні конференції, на яких підбивалися перші підсумки ударних бригад і загальні результати 1928/29 господарського року (який закінчився в третьому кварталі 1929 р.). Ударники брали на себе підвищені зобов'язання на 1929/30 рік -- другий рік п'ятирічки. Зокрема, колектив шахти «Похила вітка» Донецького рудоуправління, в якому налічувалося 30 ударних бригад, зобов'язався виконати виробничу програму 1929/30 р. за 11 місяців, а п'ятирічку -- за 4 роки. Доменщики Донецького металургійного заводу заявили на окружній конференції, що виплавлять чавуну на 15 % більше плану і виконають п'ятирічку за 3,5 роки.

Всесоюзний з'їзд ударних бригад відбувся в Москві в грудні 1929 р. На ньому були присутні 172 представника ударних бригад і виробничих комісій від українських підприємств. В обговоренні доповідей і виступів взяли участь В. Мальцев (шахта «Іван» Макіївського рудоуправління), М. Артамонов (шахта «Юний комунар» Арте- мівського округу), С. Лагутін (Комунарський завод ім. Ворошилова) та ін. Були відзначені колективи, що добилися кращих показників у змаганні. Першу премію ЦК спілки гірників СРСР одержала шахта «Північна» Щербинівського рудоуправління (Артемівський округ), яка виконала план по продуктивності праці на 117%, а собівартість знизила удвоє проти планової. Другу премію одержала шахта № 15 Боківського рудоуправління (Луганський округ). З'їзд підтримав ініціативу луганських паровозобудівників, які закликали радянський робітничий клас достроково виконати п'ятирічку, і звернувся до всіх працівників країни з пропозицією добиватися виконання п'ятирічки за чотири роки.

Коли на профспілковий апарат було покладено відповідальність за стан виробничого змагання на підприємствах, постала проблема перевірки виконання зобов'язань. Перші перевірочні бригади з робітників-ударників та інженерно-технічного персоналу з'явилися у Сталінському окрузі навесні 1929 р. Всеукраїнський комітет спілки гірників в травні схвалив цю ініціативу і вирішив перевіряти виконання зобов'язань сторін у змаганні не менше одного разу на місяць.

Перевірка зобов'язань виявилася все-таки бюрократичним заходом. Реальне значення мали так звані «буксирні бригади», які відряджалися на тимчасову роботу до відстаючих підприємств. Вивчаючи їхні рапорти, можна встановити, що далеко не всі робітники разом з інженерно-технічним персоналом ставилися до «соціалістичного змагання» з належним ентузіазмом. Під цим кутом зору є цікавим лист бригади ударників шахти «Центральна» Щер- бинівського рудоуправління у складі 12 чоловік на чолі з бригадиром Дягілевим, яка була відряджена на відстаючу шахту «Курахів- ка». «Коли ми прибули на шахту «Курахівку», -- писали ударники до свого шахткому, -- то були зустрінуті вороже деякими робітниками, горлохватами, симулянтами і прогульниками, які весь час прагнули підірвати наш авторитет серед робітничої маси, але вони дістали належну відсіч як з нашого боку, так і з боку свідомих робітників “Курахівки”».

У додатку, адресованому безпосередньо голові шахткому, Дягі- лев повідомляв: «Нам тут дали роботу найгіршу, міцне вугілля, так що робітники «Курахівки» посміхаються. Наше становище з перших днів було гірше губернаторського, тепер трохи покращилося, але багато недоліків. Все нам обіцяють, але нічого не дають, навіть літератури не бачимо, хоч під боком клуб. Продукти купуємо здебільшого у приватника, доводиться переплачувати». Отже, глухий опір ентузіастам ударної праці чинили не тільки робітники.

У поширенні ударної праці матеріальне заохочення практично не відігравало ролі, тому що держава спрямовувала максимум ресурсів на «підхльостування» темпів індустріалізації країни. Тим не менш ентузіастів ударної праці ставало все більше. Щоб домогтися відмінних результатів праці, інженерно-технічний персонал і кваліфіковані робітники виявляли максимум винахідливості. Найбільш вагомі результати кількісного і якісного зростання виробництва показувала кам'яновугільна промисловість. Це пояснювалося низьким висхідним рівнем організації і технічного оснащення виробництва, а також особливо високими темпами технічного переозброєння галузі в роки першої п'ятирічки.

Наприкінці 1929 р. колишній коногон 25-річний інженер К. Карташов на шахті № 22 Голубовського рудоуправління (трест «Кадіїв- вугілля») започаткував рух за безперервний потік вуглевидобутку: вугілля брали одразу за врубовою машиною, яка працювала всю зміну, а інші виробничі процеси пристосовувалися до роботи врубмашиніста. Цей метод розвинули робітник-висуванець, завідуючий шахтою «Волкове» Первомайського рудоуправління М. Ка- сауров і бригадир шахти № 29 Макіївського рудоуправління С. Фі- лімонов. Технік К. Єпіфанцев на шахті «Брянка» Шварцівського рудоуправління розробив свою систему проходження штреків, яка давала збільшення швидкості проходження з 30-60 до 300 м на місяць.

Ініціатором продуктивного використання відбійного молотка був відбійник шахти № 10 Артемівського рудоуправління Г. Свиридов. Він вніс пропозицію збільшити довжину уступів в лаві до 20 м і скоротити їх кількість з 12 до 4-х. Це дозволило вибійнику разом з кріпильником виконувати ту саму роботу, яку раніше робили 3-4 вибійники. Користуючись цим методом, Свиридов у травні 1932 р. збільшив змінну продуктивність відбійного молотка з 7 до 30-40 тонн.

Досягнення врубмашиністів і вибійників були зразками ударної праці, які не могли поширитися на всіх представників їхньої професії. Технічний рівень шахтарів в роки першої п'ятирічки був ще низьким. Проте ініціативи найбільш підготовлених робітників мали велике значення. Зокрема, від методу використання вибійного молотка, запропонованого Свиридовим, до стахановського методу залишався один крок: треба було поділити працю вибійника і кріпильника, щоб істотно підвищити її ефективність.

Питома вага учасників змагання у складі робітників великих підприємств швидко підвищувалася (у відсотках):

Не підлягає сумніву, однак, що кількість реальних учасників змагання була в рази меншою. Профспілкам потрібна була справна цифра навіть у кризовому і голодному 1932 році.

3. Ізотовський рух

Однією з найбільш актуальних і важко розв'язуваних проблем індустріалізації була підготовка кваліфікованих робітничих кадрів. За першу п'ятирічку кількість робітників у великій промисловості України збільшилася на 697 тис. осіб, або більше, ніж удвічі. Разом з тим сукупна кількість випускників шкіл фабрично-заводського навчання, які готували кадри робітників, склала лише 80 тис. осіб. Інших робітників доводилося навчати безпосередньо в процесі виробництва.

Необхідність навчання сотень тисяч робітників на виробництві змушувала звернути особливу увагу на те, як поставлена справа передачі знань і досвіду ветеранів молодому поповненню робітничого класу. Цю справу треба було представити як патріотичний почин із залученням до нього максимальної кількості ветеранів.

Перша спроба організації такого почину виявилася недосить вдалою, навіть провальною. Журналісти загальносоюзної «Рабочей газеты» підготували за дорученням партійних органів відозву прокатників Керченського металургійного заводу ім. П. Войкова і 13 липня 1931 р. опублікували її. Керченські металурги запропонували закріпити за кожним ветераном по 2-5 і більше новачків на виробництві, щоб допомогти їм оволодіти спеціальністю. Звертаючись до кадрових робітників країни, вони ділилися своїм досвідом роботи з новим поповненням і вказували на необхідність боротьби з пережитками цеховщини, коли ветерани не бажали передавати свої знання молоді, щоб не створювати собі конкурентів.

Важко сказати, чому вже відпрацьована в партійно-комсомольському і радянсько-профспілковому апаратах технологія формування робітничого руху тут не спрацювала. Але вона не спрацювала, і тому потрібно було шукати нових ініціаторів почину, який мав активізувати і спрямувати в потрібне русло передачу досвіду ветеранів молоді. Тепер таким ініціатором мусив стати не безликий колектив, а колоритна постать робітника в розквіті творчих сил. Шукати його треба було не в Криму, а на Донбасі, тобто в регіоні, який відігравав особливу роль в індустріалізації країни. Ініціатор мусив бути шахтарем, тому що кам'яновугільна промисловість Донбасу перебувала в прориві, і потрібні були термінові заходи, щоб вивести її з цього стану. До речі, на кінець першої п'ятирічки статистика зафіксувала, за даними 20 рудоуправлінь, 85 956 ударників із загальної кількості 190802 донецьких шахтарів, тобто 45%\ Майже половина членів ударних бригад у складі всього шахтарського контингенту не змогла попередити прориву у вуглевидобутку. Профспілковий апарат, що відповідав за стан виробничого змагання, малював статистику, яку від нього вимагали.